Політика як соціальне явище

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика як соціальне явище

План

Вступ 3

1. Сутність політики та її функції 5

2. Види політики 9

3. Політика і право, їх взаємозв'язок 13

Використана література 17

Вступ

В історії існує декілька віх, які по-своєму визначають політику, пояснюють особливості її впливу на суспільні відносини, на їхнє прогресування.

Античність породила специфічне уявлення про політичну діяльність як синкретичну систему вмінь і навиків людини щодо організації життя в суспільстві. Політику розглядали як одну з домінуючих сфер діяльності, що визначає статус індивіда, можливість утвердити свої сили та розум і ґрунтується переважно на двох принципах: волі та традиції. Саме це унеможливлювало розуміння сутності політики як цілісного процесу в його соціальному означенні. Політика визначалася швидше не як цілісна, а як тотальна. Адже жити в суспільстві означало жити обов'язково політично, оскільки політика виступала як всезагальна форма соціальних зв'язків.

У середні віки домінуючою стає ірраціональна ідея, в якій політику трактували як вияв волі і дії Бога (Фома Аквінський, Августин та інші).

І лише з початком епохи європейського Відродження в системі суспільних відносин політику починають трактувати як категорію, що пов'язана з дією людини, як боротьбу між силою і законом. Якщо недостатньою дією закону, їх може замінити або доповнити сила. Самі ж закони тільки тоді чогось варті, якщо спираються на силу -- на внутрішню силу підпорядкування їм і силу зовнішньої організації такого підпорядкування. При цьому сила може камуфлюватися під закон, навіть якщо в основі її закладено несправедливість.

Доба ж Нового часу з позиції раціоналізму (Гобс, Локк, Монтеск'є та інші) визначає політику як стосунки з утвердження людської свободи за рахунок права, розуму і моралі. Суспільство і держава в такій системі політики виступають як такі, що вибудувані на засадах:

а) атомізації (індивідуалізації) відносин;

б) встановлення договірної інтерпретації цих відносин на ґрунті конкретного типу державності.

19 ст. трохи трансформує цю гуманістичну ідею ранньобуржуазного лібералізму і визначає політику як мистецтво використання можливостей. Тут більше не логіки розуму, а гри, дипломатії та практичного розрахунку. Адже класичний та посткласичний етапи розвитку західних держав демократичного типу зруйнували ідеалістичні принципи аристократії і значення політичної дії перевели в масштаб політичних інтересів практичної значущості, утилітаризму. Але розуміння політики як мистецтва використання можливостей не позбавляє її раціонального сенсу. У політиці важливими є не тільки загальні, стратегічні принципи, а й уміння визначити свої дії в кожній ситуації, вміння інтуїтивно відшукати засоби, шляхи поступу, знаходити компроміси, вміло лавірувати під час розроблення, прийняття та реалізації політичних рішень тощо.

З'ясовуючи зміст і роль політики як суспільного явища, слід виходити насамперед з ролі людини, особистості з її інтересами і потребами, що й виступає першоосновою, першоджерелом, детермінантою політичного життя. Саме це сприяє формуванню складної системи суспільних відносин, які спрямовані на регулювання політико-владних проблем і процесів, що дають змогу певним групам людей реалізовувати свої цілі.

Таким чином, політика в будь-якому суспільстві, на будь-яких історичних етапах його розвитку стає засобом забезпечення насамперед власних інтересів індивіда чи великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів і націй.

1. Сутність політики та її функції

Метою політики як усвідомленої форми діяльності є націленість на забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві й конкретних умовах здійснення суспільних процесів, вивчення їх та регулювання і розвиток у тому напрямі, якого бажає домінуюча чи опозиційна група. Політика -- це реалізація певної мети переважно через відносини протиборства (не обов'язково революційності, адже політичний компроміс, наприклад, -- це також подолання, подолання власних амбіцій однієї із сил, подолання нетерпимості до інших).

Довгий час соціальна роль державних інститутів вважалася достатньою підставою для визнання держави основним ядром політичного життя. Утім, досвід революцій і особливо встановлення тоталітарних режимів у 20 ст. хоч і піддав сумніву цю тезу, довівши, що в межах державно організованого суспільства влада може належати і партіям, і лідерам, і окремим органам держави, однак і підтвердив визначальну роль держави в політичному житті суспільства. Адже суспільні групи, реалізуючи свої інтереси, зумовлюють зміни в соціальних можливостях інших верств населення, а де призводить до загострення внутрішньогрупових суперечностей і навіть до виникнення конфліктів, розв'язання яких потребує політичного втручання держави.

При цьому зауважимо, що політика -- це сфера не тільки свідомих, а й стихійних дій, не тільки раціональних, а й ірраціональних форм політичної поведінки. Співвідношення між цими складниками політичної матерії залежить від багатьох чинників, які й формують політичну поведінку.

У працях сучасних політологів, як вітчизняних, так і зарубіжних, можна зустріти багато визначень політики. Даючи визначення політики, вчені-політологи використовують переважно два основні підходи, які характеризують її як сферу людської діяльності (загальнонауковий підхід) та як спрямування або спосіб діяльності (буденно-публіцистичний підхід). Політику розглядають:

* як систему дій, що ієрархічно вибудовує відносини між різними соціальними групами заради завоювання домінуючої ролі в суспільстві;

* як відносини між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром яких є проблема завоювання, утримання і використання державної влади (Р. Доуз);

* як дію політичних інституцій, ланок політичного організму щодо організації найоптимальних умов і норм свободи особи;

* як надію кожної людини брати участь у здійсненні влади або впливати на її розподіл у державі й завжди знаходити зустрічне розуміння інших членів суспільства щодо своїх дій (М. Вебер);

* як причинно зумовлену, ситуативно змінну за формою й орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства; і саме так політика задає суспільству відповідні його сутнісним основам структури і форми, створює інститути, закони і правила, змінює ситуацію і дає людині змогу адаптуватися в умовах, які змінюються в часі та просторі (3. Фройд).

Політику можна визначати згідно з усталеними етичними нормами суспільного життя; егоїстичними цілями (цинічне розуміння політики); класовим підходом (марксистська доктрина); функціональними критеріями (формально-інституціональна доктрина) тощо. Серед наявних у політологічній літературі визначень політики найвдалішим слід вважати те, яке дано в підручнику "Політологія: історія та методологія". У ньому політику визначено "... як особливий вид людської діяльності, що покликаний здійснювати довготривалі або поточні інтереси різних соціальних груп за допомогою планування втілення в життя, контролю за процесом і результатом відповідної практичної діяльності. Це -- діяльність осіб, мікро- і макрогруп, яка спрямована на встановлення й утримання політичної влади; це -- система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування. Політика -- це специфічний інструмент свідомого й цілеспрямованого саморегулювання суспільства". Звичайно, є ще й інші, може, не менш вдалі визначення сутності

І політики, які під різним кутом зору, з різних методологічних підходів аналізують одне -- діяльнісний сенс цієї важливої сфери й умови людського буття.

Детермінантами політики є економічні інтереси або інтереси власності, а також інтереси певних соціальних груп щодо захисту і збереження їх. Проте було б очевидним перебільшенням вважати, що економіка завжди визначає політику. Сутнісні джерела політики тієї чи іншої верстви суспільства переважно неможливо однозначно призвести до економічних детермінант. Соціальна структура взагалі становить підвалини політики, визначаючи ї суб'єкти, характер і спрямування політичних процесів.

Важливою детермінантою політики, яка в історії людства відігравала важливу роль щодо особливостей здійснення політико-владного процесу, є природно-географічне середовище. Саме геополітичні чинники можуть визначити сутність економічних, соціальних і, врешті-решт, владних відносин, впливаючи на загальний процес формування політичних дій, структурних інституційних утворень.

Коли ми аналізуємо сутність політики як феномену, в якому знаходить свій вияв історичний стан владних відносин у соціальному середовищі, в самій державі, не можемо не звернути увагу на специфічний вплив на здійснення цього процесу демографічних чинників. Спрямування політичних дій, формування засобів, механізмів та умов здійснення їх значною мірою залежить від особливостей соціальної структури й чисельності населення. Звичайно, демографічні чинники впливають на політичні процеси переважно в опосередкованій формі -- через економіку, сферу культури і традиції. Але водночас вони можуть і безпосередньо визначити певні риси, структуру, зміст і форми дій суб'єктів політичного процесу.

Найчастіше серед функцій політики виділяють такі:

* функцію управління - розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства;

* прогностична функція - визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану політичної системи тощо;

* функція інтеграції полягає у об'єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей;

* мобілізаційно-організаційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;

* ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності;

* виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів, тобто їх включення у політичне життя;

* інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, способи і методи її зміни. Тобто, політика має своїм завданням створювати нові - прогресивніші - форми соціальної організації життя.

Є й інша точка зору щодо функцій політики (див. схему 5).

Слід зазначити, що одні спеціалісти стверджують, що політика - це наука, а інші - що це мистецтво. Праві і ті, і інші. Характеристика політики як науки наочно прояв

2. Види політики

Політична наука є одним із найважливіших здобутків людського розуму, її вагома значущість зумовлюється визначальною роллю політики в життєдіяльності суспільства. Оскільки люди осмислюють світ політики неоднаково, а проживати повинні спільно, то політична наука і покликана навчити людей знаходити між собою спільну мову, "зробити їх людьми" (Арістотель).

Політичне поле буття має властивість перетинатися, взаємодіючи майже з усіма іншими сферами суспільного життя. Характерними особливостями дії такого поля політики є: універсальність, здатність проникати в інші сфери суспільного життя, ексклюзивність, належність лише одній людині, колективу, здатність взаємодіяти з неполітичними суспільними явищами та сферами.

Політика сама по собі не є самоцінною формою людської діяльності, її дії -- це найчастіше розв'язання проблем за межами самої себе. Адже політика як одна з найдинамічніших сфер суспільного життя, тісно взаємодіючи з іншими сферами, однозначно відчуває їхній вплив на собі. Відповідно до таких впливів політику можна класифікувати на: економічну, національну, екологічну, військову, соціальну, науково-технічну, культурну (за сферами суспільного життя); внутрішню і зовнішню (за об'єктами впливу); державну, партійну, громадсько-політичну (за суб'єктами політики); нейтралітету, національного примирення, "відкритих дверей", "великого стрибка", компромісів (за пріоритетом діяльності чи метою).

Формою політики є особливості вияву меж її змісту, тобто конкретне існування у співвідношенні з іншим змістом, а також специфіка вираження дій суб'єктів політики у зв'язку з їхніми інтересами, цілями та рівнем розвитку засобів, методів, технологій дій, форм організації людських спільностей і т. ін., що в цілому визначає якість змісту політики. Це наявна організаційна структура, інститути, які забезпечують стійкість, регульованість і динамізм самого політичного процесу. У своїй цілісності, єдності форма і зміст політики визначають політичний процес.

Проблеми, які є нині в Україні і які передусім пов'язані з утвердженням державності, розв'язуються в усіх сферах людського буття. Але складні перехідні періоди мають свою особливість -- вони зосереджують зміст майже кожної з цих проблем у сенсі політики. Політика стає домінуючою, коли йдеться про обґрунтування та практичну необхідність утвердити дійсно демократичні засади людського життя в державі, побудувати її правові основи, громадські стосунки, сформувати новий економічний простір, гуманістичні принципи культури. Адже це не просто новаційне формотворення в різних сферах буття, а насамперед це -- конституювання якісно нової політики, нових соціальних відносин, змісту дій влади. Вироблення такої політики і є головним завданням політологічної науки.

Корінні зміни, що відбуваються сьогодні у світі, важко собі уявити без участі релігії, зокрема без її впливу на поглиблення тенденції політизації народів. Звичайно ж, масштабність і глибина прояву цієї тенденції в кожній країні має свої особливості, оскільки відомо, що загальне діалектичне відтворюється через особливе і навпаки. Такий підхід дає змогу краще розібратися в тих процесах, що відбуваються як у релігійному, так і в церковному житті, глибше з'ясувати взаємовплив політики і релігії.

Важливість з'ясування того, чому релігія і церква є суб'єктами політики, зумовлена підвищенням ролі цих двох соціальних явищ у формуванні політичної свідомості, узагалі політичної культури. Кожна з існуючих сьогодні у світі релігій має своїх носіїв, які й виступають суб'єктами політичного процесу: церкви, мечеті, конфесії, релігійні громади, релігійні організації, секти, що вірують, і т.п. Для кожного з цих суб'єктів політичного процесу характерна така риса, як політична суб'єктність. Остання виявляється в тому, що релігійні організації не тільки безпосередньо беруть участь у політичному житті, а й широко залучають до виконання соціально-політичних завдань світські організації (політичні партії, профспілки, молодіжні організації і т. ін.), і навіть створюють їх.

Загалом політична суб'єктність релігійних організацій обумовлена двома обставинами: перша пов'язана з виконанням релігією однієї з найважливіших своїх функцій -- зберігання і підтримування встановлених у суспільстві цінностей, друга -- з необхідністю посилювати ідеологічний вплив віруючих на політичні

Демократичні або ліберальні теорії політики (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж. -Ж. Руссо та ін.) сформувалися в кінці XVII -на початку XVIII ст. ст. Вони проголошували джерелом політики і влади народ. Природа і зміст політики визначається не надприродними силами, а потребами та інтересами людей. Народ добровільно наділяє державу та її структури владними повноваженнями.

У культурологічних теоріях як основні детермінанти політики розглядаються духовні якості людини - освіта, професіоналізм, моральність. До культурологічних теорій відноситься, зокрема, й культуро-антропологічна теорія політики, яка вважає головним призначенням політики -розкриття творчого потенціалу кожної людини; головним *суб'єктом і джерелом політики є особа, а не народ.

У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, політичні інститути і політичні відносини. Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб'єктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності. Політичні інститути - це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що впорядковують політичні та інші відносини у суспільстві. Політичні відносини виражають стійкі зв'язки між громадянами і владою, державою та громадянським суспільством; у їх центрі - інтереси та потреби суб'єктів політики.

У структурі політики також виділяють економічну, соціальну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін. Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров'я, соціального забезпечення, побутового обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.

У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямовується на забезпечення безпеки держави, вона покликана створювали сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.

3. Політика і право, їх взаємозв'язок

Процес правового регулювання суспільних відносин є складним соціальним явищем, на яке впливає багато різних чинників. Тут важливими є об'єктивні умови життєдіяльності громадян, досконалість законодавчих актів, рівень політичної та правової культури суспільства тощо.

Сучасне життя суспільства з його складною змістовою насиченістю й різноманітністю соціальних інтересів потребує використання адекватних комплексних систем засобів і заходів для реалізації їх.

Спільними завданнями політики і права є регулювання суспільних відносин, створення стабільних і сприятливих умов життєдіяльності суспільства і людини.

Політика і право мають глибокі й нерозривні взаємозв'язки, вони тісно пов'язані з функціонуванням держави, яка визначає зміст політики, її пріоритетність і засоби реалізації, формує правову політику, забезпечує відповідну міру свободи своїх громадян і сферу їхньої непідвладності. Держава встановлює і санкціонує право, використовуючи для цього широкий арсенал відповідних засобів, включаючи і засоби державного примусу.

Особливість взаємозв'язку політики і права полягає в тому, що вони покликані забезпечити раціональні, науково обґрунтовані й стабільні принципи взаємовідносин громадян у суспільстві, гарантувати їм реальне здійснення прав і свободу. Одна сфера активної взаємодії політики і права цим не вичерпується, оскільки і політика, і право є самодостатніми соціальними явищами зі своїми власними сферами реалізації.

У визначенні взаємовідносин політики і права більшість дослідників надають пріоритет політиці. Політика -- складний соціальний феномен, основний зміст якого пов'язаний з питаннями досягнення, утримання й реалізації влади суб'єктами політики для забезпечення своїх інтересів і потреб.

Політика формується під впливом різних чинників, справляючи в свою чергу зворотний вплив на всі сфери суспільного життя. Політика виконує низку важливих функцій, серед яких -- всеосяжна організація суспільного життя; регулятивно-контрольний вплив на життєдіяльність громадян та їхніх асоціацій, починаючи від невеликих соціальних груп і верств аж до великих соціальних класів, народів і націй; забезпечення цілісного розвитку суспільства завдяки інтеграції різних соціальних груп і верств навколо спільних суспільних інтересів та інші значущі функції. Універсальність політики, її здатність впливати практично на всі відносини суспільства визначають її особливий соціальний статус. Однак реалізація політики потребує відповідного законодавчого забезпечення, прийняття правових актів, за допомогою яких політика держави стає нормою суспільного життя.

Право також виступає інтегративною основою суспільства, воно об'єднує і підпорядковує громадян вимогам права, формуючи відповідні правові відносини суспільства. Загальноправові норми визначають систему суспільних зв'язків.

Отже, взаємозв'язок політики і права виявляється таким чином, що політика і право виконують спільні функції та свої окремі особливі, специфічні завдання. Так, право є своєрідним інструментом здійснення політики, який унормовує суспільне життя, використовуючи для цього примусову силу держави.

Функціональна роль права полягає в тому, що воно виражає загальнолюдські інтереси, певні соціальні прагнення, волю більшості громадян суспільства чи його домінуючої частини, визначає права, свободи й обов'язки громадян.

Внутрішня організаційна цілісність і дієздатність правових норм забезпечується засобами державного санкціонування (силою державного примусу). Набуття правовими нормами юридичної чинності здійснюється завдяки встановленню їх державою, офіційним оприлюдненням, визначенням часу їхнього вступу в законну силу і зазначеної території, на якій вони будуть діяти, та осіб, на яких поширюється їхня дія.

У реалізації правових відносин суспільства винятково важливу роль відіграє виконання правових обов'язків громадянами, оскільки стан невиконання обов'язків руйнує всю систему громадянських прав. У юридичних обов'язках вбачають ядро правової політики, їм відводять головну роль у співвідношенні між правами й обов'язками.

Реалізація правової політики є важливою передумовою формування і розвитку правової держави. Правова політика є складником державної політики, спрямованої на забезпечення прав і свобод громадян, законності та правопорядку в суспільстві. Правова політика є сферою взаємовідносин різних соціальних інститутів, суб'єктів політики з найважливіших питань законотворчої діяльності для реалізації суспільних інтересів і потреб.

Правова політика включає в себе правотворчість, застосування права, розвиток правосвідомості і правової культури громадян. Серед основних завдань правової політики виокремлюють такі:

* визначення видів суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню; політика право соціальний

* визначення і впровадження методів правового регулювання відповідних видів суспільних відносин;

* планування й забезпечення реалізації основних напрямів законотворчої діяльності на поточну й довготермінову перспективу;

* розроблення оптимальних систем організації правотворчої й правозастосувальної діяльності державних органів;

* визначення основних форм і методів правового виховання громадян, формування їхньої правової культури.

У сучасному українському суспільстві відбуваються складні і суперечливі процеси реформування всієї правової системи, приведення у відповідність до нових соціальних реалій практично всіх галузей законодавства, кодифікації та систематизації його.

Визнаючи принцип верховенства права, нинішня національна правова система України зберігає занорматизований характер з домінуванням підзаконних нормативно-правових актів над законами. Так, у нас діє близько 30 тис. нормативно-правових актів, з яких лише 4,6 % мають силу закону. Залишаються незбалансованими сфери правового регулювання між окремими галузями права.

Використана література

Політологія. За ред. Семківа. «Світоч». Львов. 1994.

Політологія. Курс лекцій. Під ред. І.С.Дзюбко. - К., «Вища школа», 1993.

Основи политологии. А.Бондар - К., 1991.

Основи політології. Вид. «Либідь». - К., 1995.

Двуликий Янус. Введение в политологию. - М., 1994.

Демократия й тоталитаризм. А.Рейман. - М., 1993.

Кельман М. Десять засад демократії. //Право України. - 1996 № 8.

Токвиль А. О демократии в Америке. - М., 1994.

Трипольський В.О.Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу. //Український історичний журнал. - 1994, № 6.

Размещено на www.allbest.ru