Шляхи легітимації політичної еліти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шляхи легітимації політичної еліти

План

Вступ 2

1. Поняття та головні теорії політичної еліти 3

1.1 Поняття політичної еліти в Україні 8

2. Структура, функції та механізми рекрутування еліти 10

2.1 Функцiї та механiзми політичного лiдерства 15

3. Шляхи легітимації політичної еліти. Динаміка еліти: «циркуляція» та обмін еліт 23

3.1 Еліта влади. Політична елітарність депутатського корпусу України 25

4. Український політичний елітаризм 27

4.1 Проблеми встановлення українського політичного елітаризму 32

Висновки 45

Список використаної літератури 46

Вступ

Інтерес до феномена політичної еліти і лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо зазначених проблем припадають на ХХ ст. Досягнення вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення та функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони - реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності (рівень демократії). У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації суперечностей, вдосконалення і гармонізації суспільства. За нинішніх умов демократизація суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного життя. Демократія є і ціллю, і умовою, і ефективним способом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.

1. Поняття та головні теорії політичної еліти

У межах елітарного підходу та стратифікації сучасних суспільств політична роль і потенції окремих груп соціуму, їх здатність до утримання й легітимації влади розглядаються специфічним чином. Так складалась елітарна парадигма політології.

Поняття «еліта» (від фр. e'lite -- кращий, вибраний, добірний) від XVII ст. почали вживати для позначення людей, що є обраними, перш за все найвищої знаті: в Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 p., елітою називали вищі соціальні верстви суспільства. Однак поняття «еліта» у соціальних науках до кінця XIX -- початку XX ст. не було поширене.

Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за соціально-політичним статусом, відносно привілейовану, автономну групу, що становить меншість суспільства, якій притаманні певні видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередньо бере участь у прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої політичної влади.

Синтезуючи більшість існуючих думок, «еліту» можна визначити як вузьке і досить замкнене коло людей із відносно постійним і кількісно обмеженим складом, яке об'єднане міцними внутрішніми зв'язками та має певні переваги щодо оточення. Отже, політична еліта -- це найвпливовіша частина правлячої соціальної верстви (класу), яка активно впливає на реалізацію її інтересів у владі, в політиці та взагалі у суспільному житті.

На думку іспанського політолога Л. С. Саністебана, політична еліта завжди є «організованою меншістю, що володіє владою». Тобто будь-яка політична еліта є за природою олігархічною, отже, процеси елітаризації суспільства олігархічні за своєю суттю. Це не суперечить, зокрема, й етимології поняття «еліта». Ці роздуми мають сенс, бо хоч еліту породжує велика і впливова частина соціуму, проте остання не завжди може взяти політичну владу під свій власний контроль; тобто еліта має змогу максимізувати чи монополізувати свій вплив. Ці можливості посилені тим, що в її руках зосереджені найбільші матеріальні ресурси, техніко-організаційні засоби, джерела і засоби інформації, фінансові кошти, та й склад еліти з найвпливовіших представників найвищих соціальних кіл у змозі сприяти цьому.

Теорія еліти -- це сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що необхідними складовими будь-якої соціальної структури є найвищі привілейовані верстви, правляча меншість, яка панує над іншим населенням.

У добу античної філософії елітарну концепцію найчіткіше сформулював Платон, який виступав проти наближення демосу (народу) до управління державою, вважаючи його «натовпом», який є ворожим мудрості. Платон визначав доброчинність, мужність, розум та інші чесноти як найвищі позитивні якості людей, що належать до аристократії та знають, як правити державою.

Пізніше ця концепція була розроблена у працях інших відомих мислителів -- Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, О. Шопенгауера. Однак як цілісна система поглядів та концепцій елітизм склався у першій половині XX ст. завдяки працям Вільфредо Парето, Гаетано Москі та Роберта Міхельса.

Італійський соціолог В. Парето (1848-1923) у своїх поглядах виходив з того, що світом за всіх часів правила і має правити вибрана меншість, яка наділена видатними соціальними і психологічними якостями, -- еліта. Для Парето еліта -- це люди в певній галузі діяльності, що мають найвищі індекси якості у своїй сфері. Головна теза Парето полягає в тому, що люди надзвичайно відрізняються один від одного за розумом, талантами, працелюбством, духовним багатством. Отже, сукупність осіб, яких вирізняють видатні результати чи високі показники у певній галузі життєдіяльності, і становить еліту. В. Парето поділяє еліту на «правлячу», що безпосередньо чи опосередковано (але ефективно) здійснює управління, і «не-правлячу» -- контреліту, людей, які мають характерні для еліти ознаки та якості, але не мають доступу до керівних функцій через свій статус та інші перепони. За галузями життя (діяльності) Парето визнає існування не тільки політичної, але й художньої, наукової, економічної, промислової еліти тощо. Він сформулював закон «циркуляції еліти».

Г. Моска (1858-1941), італійський політолог, доводив неминучість поділу будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним станом і роллю верстви -- клас керівників і клас керованих. Правлячий клас фактично виправдовує свою владу, спираючись на певні універсальні моральні принципи, які відповідають його інтересам і цінностям. Моска аналізує проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Найважливішим критерієм формування керівного класу є здатність управляти іншими людьми, тобто організаційні здібності, а також матеріальні, моральні й інтелектуальні переваги. Г. Моска також зробив свій внесок до розробки питання динаміки еліти; постійні зміни в політичній еліті він бачить у двох тенденціях: перша -- аристократична, яка виявляється у прагненні правлячого класу будь-яким чином ввести спадковість свого стану; друга -- демократична, означає оновлення політичної еліти через вибори тощо найбільш активними і здатними до управління представниками нижчих верств. Особливістю такої динаміки є те, що через її посилення аристократична еліта може деградувати до автаркії, тобто закритися («ефект фортеці»); а посилення другої тенденції, відповідно, формує так звану «відкриту» демократичну еліту, що визнає сучасні механізми ротації, демократичного представництва і контролю.

Німецький політолог P. Міхельс (1876-1936) зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід до пояснення головних важелів елітарної влади, що запропонував Моска. Сама організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює її. По-друге, Міхельс, вивчивши внутрішнє життя німецької соціал-демократії, запропонував так званий «залізний закон олігархії» щодо політичних партій, який обґрунтовує виділення правлячої верхівки партії і захоплення нею влади як незворотний процес. Його теоретичні наробки значно вплинули на сучасну політологію, зокрема, упередили подальші дослідження щодо виявлення причин корупції правлячої верхівки політичної влади.

У суспільстві також діють закони олігархізації, бо утворення великих організацій, структур неминуче призводить до виокремлення і формування еліти, адже керівництво ними не може здійснюватись усіма рядовими членами. Як наслідок, здійснюється виділення керівного ядра і управлінського апарату, які поступово та нездоланно виходять з-під контролю керованих (громадян, партійців тощо), відриваються від них та підкоряють політику власним інтересам.

Можна констатувати, що в сучасну епоху геополітичного поширення (навіть ренесансу) демократичних ідей відродження усталених ліберальних цінностей, ідей рівності (особливо соціальної) все ж залишається дещо ілюзорним через відомі історико-політичні події на євразійському континенті наприкінці XX ст. Цим пояснюється, що елітарна парадигма в політології продовжує розвиватися й поширюватися: з'являється багато нових соціально-філософських течій, які ґрунтуються на ідеї первинної ролі в політичній діяльності еліти суспільства (наприклад традиціоналізм, неофашизм, плюралізм еліт тощо), вважаючи участь народу в управлінні державою не потрібною.

Американська політологія 40-60-х pp. XX ст. розвиває теорію еліт під тогочасним гаслом «занепаду американської демократії». У цьому контексті провадилися дослідження технократів Дж. Бернхейма («Ера організаторів»), Дж. К. Гелбрейта та особливо Райта Міллса («Владна еліта», 1956), який препарує еліту влади у трьох площинах: єдність еліти, однорідність еліти та аристократизм еліти.

Зокрема, Р. Міллс структурний склад еліти представляє так: політична верхівка (президент, його радники, вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних корпорацій); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). На його думку, ці три групи верхівки і утворюють «трикутник влади». Його характеризують споріднені процеси формування, серед них -- спільність шляхів досягнення соціального статусу еліти, взаємозмінність між членами трьох груп верхівки, велика внутрішня гнучкість та можливість «циркуляції», врешті -- високий рівень закритості еліти щодо проникнення до її лав чужорідних елементів та осіб. Через останнє, як відомо, забезпечується «аристократизм» еліти, яка суворо зберігає свою ідентичність. Фактично Р. Міллс започаткував теорію «плюралізму еліт» у суспільстві, який є наслідком соціальної стратифікації, а кожна страта фактично виокремлює та формує власну еліту. Кожна з елітарних груп здійснює панування і контроль у своїй галузі діяльності, але водночас не здатна домінувати в усіх сферах життя суспільства. Між ними виникає конкуренція, що запобігає монополізації влади і засобів контролю.

У 70-80-ті pp. XX ст. Роберт Дал (США) і Раймон Арон (Франція) продовжують опрацьовувати теорію плюралізму еліт, обґрунтовуючи рух еліт від олігархії до «поліархії». Замість того щоб аналізувати структури еліти у масштабах всього суспільства, Р. Дал вдається до оцінки трьох типів управлінських рішень, що приймаються місцевою владою, з тим щоб порівняти наміри та отримані результати. Це дало можливість йому специфічно висвітлити шлях від абсолютної олігархії до функціональної «поліархії» через період влади «патриціїв» (номенклатурного істеблішменту), добу «підприємців» та період влади «екс-плебеїв».

-- елітарність закономірно й логічно випливає з «рівності можливостей» та не суперечить сучасній представницькій демократії (соціальну рівність слід розуміти як рівність стартових можливостей, а не результатів, соціальних статусів).

Деякі прибічники ціннісної теорії еліт намагалися визначити конкретні параметри елітарних груп, які характеризують наслідки їх впливу на суспільство. Так, М. Бердяев на підставі історичного аналізу досвіду різних народів, держав, культур визначив коефіцієнт еліти як відношення високо-інтелектуальної частини населення до загальної кількості письменних. Як тільки цей коефіцієнт знижувався до одного відсотка, імперії (держави) припиняли існування, в суспільстві починалася стагнація, сама ж еліта перетворювалася на касту. Зокрема, він визначав, що в дореволюційній Росії 1913 р. цей коефіцієнт був дуже високим -- близько 6 % .

Найбільш поширеним у сучасній політології є владний підхід до визначення і виокремлення еліти. Слідом за Г. Москою і Р. Міхельсом Ральф Дарендорф визначає еліту як групу, яка здійснює владні функції щодо впливу на суспільство. Владний підхід реалізує елементи як структурного, так і функціонального методів, щоб визначити склад і соціальні функції еліти. Зокрема, Р. Дарендорф включає до її складу: 1) економічних лідерів; 2) політичних лідерів; 3) професорів і вчителів; 4) духівництво; 5) видатних журналістів; 6) військових; 7) суддів і адвокатів. Зрозуміло, що міра впливовості цих груп в еліті буде не рівнозначною.

Отже, на підставі численних теоретичних трактувань еліти можна дати таке узагальнююче визначення правлячої політичної еліти -- це соціально-політичні групи, які посіли найвищі позиції в суспільстві та володіють всією повнотою влади і можливостями впливу на суспільство.

1.1 Поняття політичної еліти в Україні

У контексті означеної теми першими постають питання: що ми розуміємо під поняттям «еліта» загалом, «регіональна» і «національна» еліти зокрема; які між ними відмінності; якою, власне, є сучасна українська еліта і чи відповідає вона викликами часу -- завданням розбудови Української держави.

Питання про те, що являє собою українська еліта новітньої України, кого ми, власне, зараховуємо до еліти, -- неординарне, багато в чому суперечливе. Хто вона, еліта: а) найкращі представники українства (а не людей за певним соціальним статусом); б) меншість, яка здійснює найважливіші функції у суспільстві. Радше друге визначення. У сучасній політології є два основних підходи до визначення поняття «політична еліта» та її ролі у суспільстві -- функціональний і цілісний. Перший -- пов'язаний з формальним соціальним статусом представника еліти у суспільстві. Другий -- визначає еліту на основі своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо. Тобто поділ еліти України на регіональну і національну можливий не інакше, як за компетенцією, функціональними особливостями такої еліти, діапазоном тих конкретних питань, які їй і доводиться вирішувати. Тут цілком можна погодитися з думкою українського вченого В. Бакірова, який зазначає: коли певні рішення «мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж рішення загальнорегіонального значення, то маємо справу з регіональними елітами».

Звичайно, розподіл на еліту регіональну і загальнонаціональну можна здійснювати і за суттєвими відмінностями між загальнонаціональною (столична, обласна) і регіональною (провінційна) елітами. Тут маємо брати до уваги такі ознаки: рівень освіти, інтелекту; функціональний вплив на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні (ступінь можливостей і реальних Дій).

Неважко помітити, що в багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому копіює загальнонаціональну (столичну) еліту. Хоча задля істини, треба вказати і на те, що з роками регіональна еліта України (особливо в колишніх високоіндустріальних центрах) стає дедалі досвідченішою, самодостатнішою у вирішенні конкретних соціально-економічних, політичних та інших проблем, тобто мало поступається еліті загальнонаціональній.

Постійно дається взнаки і те, що і регіональній, і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями й орієнтаціями. Саме тому особливо загальнонаціональна еліта виглядає надто строкатою, динамічною, а часто й абсолютно не прогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за усі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національним інтересам. Перехід від мажоритарної до пропорційної (за партійними списками) системи виборів ще більше загострив цю проблему і, на нашу думку, консолідації національної еліти аж ніяк не сприяв і не сприятиме.

2. Структура, функції та механізми рекрутування еліти

Вивчення еліт передбачає виокремлення і порівняння між собою різних елітних угруповань. Теорія демократичного елітизму, як своєрідний синтез принципів демократії та елітизму, доводить такі положення:

1) еліта не монолітна, вона складається з декількох конкуруючих груп;

2) вхід до правлячої еліти відкритий для найбільш здібних членів суспільства, елітна циркуляція має достатньо динамічний характер;

3) існує опозиційна контреліта;

4) між елітою та контрелітою виникає конкуренція;

5) суспільство контролює еліти перш за все завдяки виборам, але еліта значно більше може впливати на маси, ніж навпаки;

6) можлива зміна еліт ненасильницьким шляхом;

7) влада еліти має здебільше ненасильницький характер та залежить від змін у ціннісних орієнтаціях населення.

Елітарність сучасного суспільства є очевидною; послабити її можливо лише через розвиток громадського самоврядування, його форм, активності та повноважень. Однак ставити завдання щодо скасування політичної еліти практично нереально, а можливо, й недоцільно за сучасних умов. З приводу цього, під впливом теорій еліти, відомий французький політолог Моріс Дюверже радить замінити демократичну формулу «управління народом за допомогою народу» іншою тезою -- «управління народом за допомогою еліти, що вийшла з народу» . Для демократичної держави первісне значення має не боротьба з елітарністю, а пошук шляхів формування корисної, найбільш результативної для суспільства політичної еліти, забезпечення її соціального представництва, своєчасної ротації та якісного оновлення, запобігання процесам олігархізації, відчуження від мас і перетворення на замкнену (автаркічну) касту.

Структурний склад еліти традиційно містить:

-- «кращих» представників класу (соціальної верстви), тобто тих, хто має значні матеріальні ресурси та соціальні позиції;

-- найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угруповання щодо політичної (державницької) діяльності;

-- поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих верств суспільства найбільш талановитими і корисними особами.

Проте реалізує свою владу еліта опосередковано через бюрократію й відповідні інститути влади, тому і легітимізується вона різними засобами: через право, звичаї, силу, доцільність, харизму, адміністративні механізми, а інколи -- через неосвіченість і забобони натовпу.

Аби опанувати та упорядкувати численні різновиди елітних груп у сучасному суспільстві, слід застосувати певні критерії.

1. Еліти в соціумі виокремлюють згідно зі сферами їх життєдіяльності та за функціональним призначенням, зокрема виділяють: політичну, економічну, духовну, інформаційну, національно-етнічну, військову, професійну еліту та деякі субеліти.

Політична еліта складається з груп, політичних лідерів та осіб, які безпосередньо здійснюють політико-владні рішення; це особи, що обіймають високі посади в органах державної влади, як громадянського, так і військового характеру. Виходячи з обсягів повноважень влади, вирізняють три рівні правлячої еліти:

-- вища політична еліта, до якої належать керівники держави, які обіймають найвищі посади в усіх гілках влади (президент і його оточення, вищі керівники уряду, голови і члени вищих судових органів влади, спікер парламенту й керівники найбільших фракцій; лідери найвпливовіших політичних партій і рухів); її кількість не перевищує 100-200 чоловік, навіть у досить великих країнах;

-- середня політична еліта, що формується з величезної маси виборних посадових осіб -- сенаторів, депутатів, представників регіональних еліт (губернаторів, мерів), лідерів різних політичних партій та рухів;

-- адміністративно-бюрократична еліта (нижчий рівень політичної) складається з держслужбовців, зокрема інших членів уряду, високопоставлених чиновників міністерств, відомств, керівників інших органів чи департаментів державного управління.

Економічна еліта -- це найбільш багаті та могутні члени суспільства, так звана «фінансово-промислова олігархія»: найкрупніші власники, банкіри, керівники фінансово-промислових груп, голови провідних корпорацій, керівництво підприємств військово-промислового комплексу, власники великих капіталів, зокрема «нувориші» (нові багаті). Реалізуючи свої інтереси, економічна еліта прямо чи опосередковано здійснює вплив на зміст і характер рішень, які приймає політична еліта.

Думки політологів щодо взаємодії політичної та економічної еліти розбігаються. Одні вчені наполягають на цілковитій (чи відносній) автономії політичної еліти у реалізації своїх владних функцій; інші стверджують, що саме економічна еліта визначально впливає на політичну у процесі прийняття доленосних рішень влади, адже в її руках зосереджені найбільш значні та дефіцитні ресурси.

Духовна еліта представлена мерітократією (інтелектуальною елітою), церковно-релігійною елітою, елітою світу мистецтва (богема, андеграунд) та ідеологічною елітою (в партіях та ідеологічних установах).

Інформаційна еліта -- «інфократія» -- складається з видатних діячів ЗМІ, журналістів, керівників теле- і радіоканалів, видавництв, газет, журналів тощо. Вона небезпідставно вважається «четвертою владою», адже контролює, керує і дозує потоки інформації та здійснює значний вплив на формування громадської думки. Ця еліта досить близька до інтелектуальної (освітяни, науковці, ідеологи, митці культури), тому інколи політологи говорять про культурно-інформаційну еліту взагалі.

Національно-етнічні еліти, як і аристократію (родову, племінну) у деяких суспільствах відносять до так званих традиційних еліт. Їх вплив на політичний процес досить значний, якщо ці еліти залишаються при владі в традиційних суспільствах, в яких панують системи традиційних (у тому числі релігійних) цінностей.

Військова еліта («генералітет») або складає необхідну частку політичної «еліти влади», або автономно керує політичними процесами за умови відповідних диктаторських режимів.

Професійна еліта за складом нагадує інтелектуальну, але принципом її виокремлення є наявність елітних професій у суспільстві: юристи (адвокати, судді тощо), лікарі, вчені, політики, психологи, соціологи, менеджери та ін. (цей набір залежить від конкретних умов і рівня розвитку держави).

Соціологи та політологи вирізняють також специфічні субеліти -- «криміналітет», маргінали, демографічні еліти («золота молодь», феміністки), сексуальні меншини тощо. Вони не здійснюють постійного впливу на політику, а тяжіють до її «тіньових» форм і технологій, але також мінливо.

2. За місцем у політичній системі еліти поділяються на правлячу (еліту влади) і опозиційну (контреліту). Правляча еліта безпосередньо здійснює функції державної влади (чи сприяє просуненню важливих політичних рішень). До складу контреліти входять ті сили, що прагнуть посісти визначальні позиції у владі; така потенційна еліта часто висуває популістські лозунги, апелює за підтримкою до невдоволених верств суспільства.

3. За структурою і характером внутрішніх зв'язків виокремлюють еліти з високим ступенем інтеграції (поєднані) та еліти з низьким рівнем інтеграції (роз'єднані). Останнім притаманна гостра боротьба між угрупованнями за оволодіння стратегічними позиціями, тактичними можливостями, за сфери контролю та розподілу ресурсів (наприклад адміністративна еліта). Інтегровані еліти, навпаки, досить згуртовані, інколи на релігійній чи ідеологічній основі, або завдяки консенсусній згоді -- на певних ціннісних засадах, нормах політичної конкуренції та процедурах здійснення політичної влади.

4. За ступенем представництва серед еліт виділяють ті, що мають високий рівень (масштаби) соціальної репрезентативності, й такі, що мають низький ступінь представництва, тобто відбивають інтереси дуже вузьких сегментів суспільства.

5. Еліти поділяються на «відкриті» та «закриті» згідно з інтенсивністю їх циркуляції та засобами рекрутування, що характеризують добір в еліту.

Політична наука виявила два головні механізми рекрутування еліти: система гільдій та антрепренерська.

Характерними рисами системи гільдій є:

-- закритість, відбір претендентів на вищі посади в основному з нижчих верств самої еліти; шлях вгору повільний та еволюційний;

-- висока міра інституціоналізації відбору через наявність численних формальних вимог для зайняття посад (вік, стать, партійність, соціальне походження тощо);

-- відносно невеликий і закритий круг електорату (осіб, які здійснюють добір кадрів);

-- як правило, відтворюється вже існуючий (усталений) тип лідерства.

Номенклатурний механізм формування за часів адміністративно-бюрократичної системи -- це один із найтиповіших варіантів системи гільдій: конкурентна боротьба відсутня у відкритому вигляді; висока політизація та ідеологізація всіх елементів системи; домінують родинні зв'язки.

Антрепренерська система характеризується:

-- відкритістю, широкими і реальними можливостями різних соціальних груп увійти до еліти;

-- незначною кількістю вимог (фільтрів) щодо претендентів;

-- широким колом електорату;

-- реальним і високим конкурсом при відборі;

-- первинністю значення індивідуальних якостей претендента.

Цей механізм рекрутування еліти більшою мірою відповідає динаміці сучасного життя та застосовується при ліберально-демократичних режимах. Система гільдій за сучасних умов наявна у традиційних суспільствах і в консервативних режимах та інституціях.

За соціально-рольовим складом еліта дуже своєрідна та певною мірою різнобарвна, що також впливає на її відношення до процедур легітимації та надбання статусу легітимності. Так, серед соціальних ролей еліти називають: найвищі керівні кадри держави (політичний бомонд, Олімп); професійні керівники (адміністративна бюрократія); так звані «ідеологи еліти» (інтелектуали, аналітики, політичні технологи, представники світу мистецтва, духівництво); найбільш впливові економічні кола (олігархія); керівники засобів масової інформації (інфократія); члени родин елітарних персон (механізм впливу сімейних зв'язків); «сірі кардинали», особи, які таємно, але визначально і суттєво впливають на політику; врешті, «корисні члени», залучені з інших соціальних верств з метою обслуговування потреб еліти.

На думку певної частини політологів, характер функцій політичних еліт такий, що він не завжди потребує соціальної легітимації, більше того, навіть деякою мірою суперечить їй.

Розглянувши комплекс функцій еліт у суспільстві, можна погодитися з цим твердженням:

1) універсальна функція -- маскування фактичного громадського джерела та класового характеру влади -- стає особливо відчутною у соціально диференційованих політичних системах;

2) визначення політичної волі всього класу та розробка механізму реалізації цієї волі;

3) формування політичної репрезентації класу як цілого, а саме -- посередництво між кінцевими суб'єктами політики і владою, між представниками та безпосередніми суб'єктами політики;

4) регулювання діяльності політичного представництва класу, дозуючи (посилюючи чи обмежуючи) його;

5) виконання ролі головного резерву керівних кадрів, своєрідного центру відбору кадрів до інститутів влади;

6) прогнозування і діагностика у політиці, тобто еліти виконують так звану місію «штабів» у політиці;

7) координація діяльності різних рівнів і форм політичної репрезентації класу, тобто посередницьке управління сукупною політичною практикою.

2.1 Функцiї та механiзми політичного лiдерства

Завдяки авторитету i особистому впливу політичний лідер вiдiграє визначальну роль у здiйсненнi влади над органiзацiєю, до якої належить i яку очолює. Функціонально він покликаний формулювати політичний курс, стратегію i тактику. Його дiяльнiсть здійснюється на трьох взаємопов'язаних рівнях: перший -- здійснення функцій оцінки (від лiдерiв чекають авторитетно, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій), другий -- вироблення ліній поведінки (визначення від iменi групи напряму її дій з метою розв'язання проблеми), третій -- виконання мобiлiзуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її бiльшостi в оцінці ситуації i реалізації наміченого плану).

Лідер -- обов'язково особистість, продукт «природного відбору». В зв'язку з цим слід розрізняти поняття «лідер» i «керівник». Політичний керівник також визначає мету політики i засоби її досягнення, домагається реалізації певної стратегії i тактики. Проте робить це, тому що призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером -- це кращий варіант. Але можлива i відсутність у політичного керівника як в особи якостей лідера. І ще одне: якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Характер i механізми функціонування політичного лідерства істотно вiдрiзняються залежно від форми здійснення влади. В умовах тоталітаризму -- це особиста диктатура, тиранія, що спирається на насильство, “авторитет сили”. В умовах демократії, в тому числі елітарної -- це лідерство на основі “сили авторитету”, закону”. Як уже зазначалося, однією із ознак демократії є можливість ненасильницьким шляхом усунути від влади недостойного лідера.

Дія демократичного лідера не виходить за межі закону, насамперед конституції. А це передбачає, що він є носієм виконавчої влади (головою уряду, президентом). Стосовно цього утвердження інституту президента, як i забезпечення авторитету цієї форми правління, не означає зазіхання на демократію. Як правило, авторитарна влада асоціюється з особою того чи іншого політичного діяча, достатньо авторитетного. В такому випадку авторитарна влада не нав'язується суспільству з чиєїсь примхи. Вона народжується самою політичною дiйснiстю, схвалюється масами через представницькі інститути влади.

Насильницька зміна лiдера-диктатора означає не тільки кiнецъ полiтичної кар'єри. В кращому випадку йому вдається втекти зі своєї країни. А інакше -- фізичне знищення. Звичайно, тоталiтарнi режими не передбачають ніякою iмпiчменту. Але оскiлъки найбільш зловiснi з них є загрозою для всього людства, демократія має прецедент притягнення до судово вiдповiдальностi на міжнародному рiвнi (Нюрнберзький процес). Не виключається i в майбутньому можливість використання такого способу притягнення до вiдповiдальностi національних лiдерiв-диктаторiв.

Самопливом лідерство не гарантується. Право на першість потрібно ввесь час підтверджувати. Можливість i механізми цього підтвердження залежать від існуючого політичного режиму. Чим демократичнiше суспільство i вища його політична культура, тим постiйнiший процес відтворення цілих плеяд лiдерiв різних рiвнiв i масштабів. Діє інститут політичного лідерства i вiдповiдний його механізм. Під останнім розуміється система правил висування “першої особи” в структурі влади i здійснення нею всіх владних функцій. При встановленні тоталітарного режиму механізм політичного лідерства руйнується.

Він замінюється інститутом номенклатури, який породжує культ особи, приписування політичному лiдеровi визначального впливу на хід історичного процесу. Загалом це властиве всім тоталітарним режимам “реального соцiалiзму”. При цьому зберігається i боротьба з владу. Хоча, згідно з марксистською концепцією, така форма утвердження лідерства після соцiалiстичної революції вважалась усуненою i недопустимою. Оскільки начебто, по-перше, питання влади актуальне тільки «в перехідний період від капiталiзму до соцiалiзму». Пiзнiше класи, держава i політика відмирають, замінюються неполітичним комуністичним самоврядуванням. І, по-друге, в “перехідний період” влада робітничого класу реалізується не через правлячу еліту i політичних лiдерiв, а шляхом прямої демократії.

Між тим, оскільки є влада i лідерство, неминуча i боротьба за лідерство. В умовах зміцнення незалежності i суверенітету України, розбудови й державності теж відбувається досить гостра боротьба за політичне лідерство. Принципово важливо, наскільки її методи цивiлiзованi, адекватні вимогам демократії.

Тип моделі політичного лідерства істотно впливає на політичне життя. В демократичній полiтичнiй системі для лідера необхідне полiтико-культурне середовище, яке водночас виступає i як збуджувальний, i як контролюючий фактор його дiяльностi. Національний лідер залишається в рамках демократичного процесу лише в тому випадку, якщо його оточують iншi лідери, здатні створити йому конкуренцію, коректувати його дiяльнiсть або навіть замінити на урядовій посаді вiдповiдно до діючих правових норм та звичаїв.

В Україні завжди була проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабський, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти. Це твердження справедливе, якщо брати до уваги те, що політична еліта може сформуватися в умовах національної держави, коли політика є важливою сферою суспільного життя. Короткочасний період боротьби за українську державу і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сенсі були недостатніми, щоб формувалася повноцінна національна політична еліта.

Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний ґрунт для відтворення національної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній моделі, що склалася в демократичних цивілізованих країнах.

До домінантних рис номенклатури належать: сервілізм чиновників нижчих рангів перед вищими; конформізм і безініціативність; "потрійна мораль" (одне думати, друге говорити, а третє робити); кастовий характер відтворення і поповнення рядів; орієнтація на інтернаціональні, а не національні цінності; глибока відчуженість від інших соціальних верств.

Виключно бюрократичний механізм формування номенклатурних кадрів не передбачав попиту на професійних політиків з високими інтелектуальними якостями, а здебільшого був зорієнтований на осіб, відданих системі, певному номенклатурному кланові та здатних до тонких апаратних маніпуляцій. За цими якостями номенклатура на периферії радянської імперії значно переважала номенклатуру в центрі. Крім того, вона не приймала самостійно, а тільки виконувала стратегічні політичні рішення і не володіла відповідним кадровим потенціалом для здійснення державних функцій, властивих імперській державі у повному обсязі.

Від початку державного відродження України до других парламентських виборів правляча еліта в основному формувалася з різних прошарків колишньої номенклатури, а також частково з націонал-демократичної опозиції. Одна частина номенклатурної еліти стала на шлях зміцнення державної незалежності України, але стосовно політичних та економічних реформ зайняла половинчасту, вичікувальну позицію, інша ж її частина почала ревно обстоювати збереження колишнього ладу і повернення до "оновленого" СРСР.

Правляча еліта в Україні на цьому етапі суспільного і державного розвитку виявилася неспроможною до швидких комплексних реформ внаслідок таких чинників:

1) складалася здебільшого з вихідців із соціально-класових груп, які об'єктивно боялися втратити владу;

2) не володіла кадрами, які б характеризувалися високою активністю, рішучістю і сучасною управлінською компетентністю;

3) зазнавала сильного опору з боку антидержавних і антире-формістських сил;

4) зрощування політики і бізнесу, слабкий механізмів правового контролю призвели до поглиблення моральної деградації частини її представників, що виявилося у поширенні таких явищ, як клеп-тократія, корупція і нарцисизм;

5) визначальним у політичному курсі був принцип "головне не реформи, а збереження державності й національно-культурне відродження". Правлячій еліті не протистояла серйозна реформістська опозиція, на роль якої могли б претендувати націонал-демократичні сили, проте вони не мали стратегічної програми реформ, відповідного кадрового потенціалу.

Роз'єднані партійними суперечностями ці сили не змогли істотно вплинути на процес реформування. Отже, в цілому реформістський потенціал правлячої еліти на початковому етапі становлення Української держави виявився недостатнім, щоб вивести її з кризового посткомуністичного стану. Часткові кроки на шляху фінансової стабілізації, приватизації, структурної перебудови і лібералізації зовнішньоекономічної діяльності призвели до масштабного зрощування владних структур з кримінальними елементами, швидкої поляризації суспільства.

Еліту цього періоду можна назвати ідеологічною, тому що її діяльність здебільшого скеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення. Цій еліті не вдалося реалізувати основних реформістських пріоритетів: прийняти нову конституцію, вивести країну з економічної кризи, провести адміністративну реформу.

На зміну ідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої були рекрутовані з промислово-підприємницьких кіл центральних і південних регіонів України, а також прагматично зорієнтованих політиків із різних політичних сил. Домінантою політичного курсу технократичної еліти стала реалізація національної ідеї в державно-політичному та економічному аспектах. На практиці це означало зміцнення інституту президентської влади та проведення конституційної реформи.

Цій еліті вдалося вжити деякі фінансові стабілізаційні заходи, просунутися на шляху конституційної реформи. Проте повільне і непослідовне здійснення нею інших напрямів економічної реформи, зокрема структурної перебудови і податкової політики, не дають змоги поки що подолати кризових явищ.

Отже, еліту номенклатурного походження на сучасному етапі не можна назвати елітою в її сучасному розумінні, а скоріше -- квазіелітою, оскільки їй не вдалося провести рішучих і комплексних соціальних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість.

Поступове розшарування, номенклатури, формування зачатків підприємницького класу, звільнення масової свідомості від па-терналістських, егалітарних і національно-романтичних ілюзій створює сприятливий ґрунт для появи підприємницької і сучасної політичної та адміністративної еліт. Але поки що елітне середовище в умовах наявної структури влади не в змозі витворити сучасний демократичний тип лідера-реформатора.

Загальнонаціональним лідером вважається президент як вища посадова особа в державі. Перший Президент Української держави Л. Кравчук у перші роки державного відродження України зробив певний внесок у державотворчий процес: сприяв юридичному оформленню розпаду СРСР, підписавши Біловезьку угоду, доклав чимало зусиль для підтримання ідеї незалежності всеукраїнським референдумом, становлення інститутів Української держави.

Однак у справі здійснення реформ він займав нерішучу, половинчасту позицію, заграючи з їх противниками, що в підсумку призвело його до поразки. До причин поразки Л. Кравчука як загальнонаціонального лідера треба віднести не стільки його особисті якості, а передусім ситуацію, в якій йому не вдалося зміцнити інститути президентської влади, заручитися підтримкою впливових політичних сил.

Прихід до влади Л. Кучми ознаменувався рішучішими і послідовнішими діями на шляху зміцнення президентської влади і прийняття нової конституції. Це пояснюється насамперед тим, що політичні сили команди другого Президента України виявилися значно прагматичнішими і мобільнішими щодо посилення своїх економічних позицій шляхом зміцнення президентської влади. Спонукала їх до дії також катастрофічна ситуація в Україні.

Загалом процес формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу тільки розпочинається. Він вимагає передусім створення рівних правових умов для політичної конкуренції, вияву різних групових інтересів на державному рівні. Ця проблема може бути розв'язана за допомогою створення правового механізму для політичного статусу уряду, посилення його ролі в законодавчому й управлінському процесах, соціального партнерства, де представники уряду, профспілок і підприємців зможуть за столом переговорів розв'язувати складні питання.

Створення правових умов для партійної конкуренції, радикальна реформа інститутів політичної влади й апарату управління, утвердження ринкових форм взаємодії в суспільному житті, запровадження елітних навчальних закладів для підготовки професійних політиків сприятимуть формуванню в Україні сучасної еліти і лідерів на зразок розвинутого демократичного західного суспільства.

Отже, всю соціальну динаміку В. Парето пояснював «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людьми між двома частинами соціуму -- елітою та іншим населенням. Крім того, треба зазначити, що еліта влади, прагнучи закріпити свої позиції, здійснює обмін ресурсами, інформацією, кадрами та інтересами з іншими елітарними групами в суспільстві, чим робить їх своїми союзниками. Тобто циркуляція еліт тягне за собою циркуляцію ідей; це відбувається тоді, коли правлячий клас відкритий і визнає необхідність постійного оновлення.

3. Шляхи легітимації політичної еліти. Динаміка еліти: «циркуляція» та обмін еліт

Якщо суспільство не має досить міцних та розвинутих демократичних традицій і процедур, що закріплені у праві і могли б запобігати зловживанням владою з боку політичної еліти, то майже єдиною рятівною процедурою тут є легітимація як соціальний індикатор доцільності, сумлінності й відповідальності громадського служіння політичної влади.

Процедура легітимації як громадського визнання будь-якої політичної сили, дії, особи чи факту в політиці відбувається за такими етапами: визнання, пояснення, виправдання, їх можна тлумачити для політичних еліт так: заявка про себе соціально значущими діями, мобілізація союзників та прибічників, різні форми і засоби громадської відповідальності щодо зміцнення свого статусу.

Слід зазначити, що легітимність політичної еліти не може повністю збігатися з легітимністю влади (її інструментальних інституцій та персон), яка побудована на визнанні пануючої влади і доказів правомірності та слушності її домагань. Це пов'язане з проблемою складу (чи набору) політичної еліти.

Відомо, що у середовищі політичних еліт найчастіше виділяють еліту влади, яка виключно репрезентує інтереси панівного класу, та контреліту, що чинить протидію першій, конкурує з нею. Легітимність феномену політичної еліти не завжди пов'язана безпосередньо з юридично оформленою процедурою, а тому її не слід плутати із легальністю, а процедуру легітимації -- з легалізацією, тобто з юридичним дозволом діяльності певних суб'єктів політики (організацій, посад тощо), їх узаконенням чи наданням політичної сили окремому політичному акту або дії. Безпосередньо процедура легітимації політичних еліт (як і будь-якого феномену політики) не має суто юридичних функцій, але за наслідками є соціально-правовим процесом, бо призводить до легітимності еліти якнайменше за усталеними соціальними нормами, а якнайбільше -- правовими нормами чинного законодавства.

Процес легітимації дає можливість політичній еліті (якщо вона ним не нехтує) затвердити політику та зазіхання на владу (для контреліти), пояснює і виправдовує певні політичні рішення, створює кодифікацію чи скасування окремих політичних структур; легітимація дає можливість еліті забезпечити громадську згоду в державі, соціумі, політичну участь членів суспільства без примусу, а інколи і покірність за найменших владних зусиль, до того ж спектр силових можливостей політичної еліти не зменшується, вони вживаються як превентивні заходи, що стримують непокору.

Отже, сучасна процедура легітимації, до якої доцільно звертатися суб'єктам політичних еліт, являє собою звернення (апеляцію) до будь-якої ідеальної чи предметної галузі: абсолютних чи найвищих цінностей (істина, розумність, слушність тощо); загальних законів історії; емоцій та почуттів, настрою суспільства; дійсної чи вигаданої волі народу; інтересів нації (держави) до практичної корисної політики в економічній, соціальній, екологічній, зовнішній та інших галузях.

Враховуючи, що еліта реалізовує політичне панування як специфічний вид зв'язку між головними соціальними верствами, відносини між керованими та керівниками, її членам при вчиненні політичних акцій потрібно мати на увазі, що легітимація (особливо в разі нехтування нею) сполучається з протилежним процесом -- делегітимацією: втрата довір'я, кредиту громадського авторитету та навіть скасування надбаного політичного статусу. Так, безперечно, розчарування громадськості, що становить об'єкт політичного регулювання еліти, в ідеалах, концепціях політики, стратегічних програмах і засобах їх реалізації, у політичних лідерах -- це суттєвий вияв делегітимації, яка досить сильно загрожує політичній еліті, від часткової до повної втрати попередньої легітимності, особливо в поточному електоральному процесі. Отже, як інструмент влади легітимація є також інструментом її контролю та механізмом громадського впливу на адекватність і слушність політичних інститутів щодо характеру їх діяльності заради політичної гармонізації суспільства.

Складна соціальна структура політичної еліти не суперечить створенню всередині її тимчасових чи досить стійких груп «інтересів» -- своєрідних хобі, які можуть протягом певного часу впливати на динаміку еліти, на особливості характеру її діяльності.

Відомо, що частина політологів (П. Бурд'є, П. Бірнбаум, Л. Саністебан) досить жорстко пов'язують соціальний склад та динаміку формування еліти з соціально-політичним типом засобів впливу на поведінку електорату. Політичний маркетинг дає змогу лідерові: визначати відповідність своїх ідей ринкові; розвивати засоби впливу залежно від висунутих ідей; виявляти, яку позицію потрібно зайняти, зважаючи на особисті якості й на наявність претендентів.

Засобами політичного маркетингу можна також визначити імагінативного лідера, тобто ідеальну модель найкращого політика, створену масовою свідомістю певних груп електорату. Імагінативна модель лідера передбачає наявність певних соматичних, психологічних та інтелектуальних якостей, які виборці хочуть бачити у політичному лідері. Особа, котра прагне стати ним, мусить враховувати цю модель у конкретній політичній ситуації.

Претендент на лідерство сам повинен прагнути заздалегідь до виборів сформувати серед електорату ту імагінативну модель, яка найбільше відповідає його особистим рисам.

Отже, феномен політичного лідера розкривається через особисті риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характер політичної ситуації.

3.1 Еліта влади. Політична елітарність депутатського корпусу України

Серед населення України все більше поширюється думка, що правляча еліта -- це та група людей, яка стоїть на вищому щаблі соціальної ієрархії, посідає соціально престижні позиції та здатна реально впливати на процес розподілу вагомих для суспільства ресурсів. Якості правлячої еліти, і перш за все -- її політична культура, міра цілісності та націленість на репрезентацію і захист громадських інтересів -- це найважливіший індикатор стану суспільства та його відносин із політичною верхівкою.

Масова свідомість громадян України найчастіше ідентифікує політичну еліту з системою таких соціально-політичних груп: народні депутати України (чи обласних і міських рівнів); представники республіканської, обласної чи міської адміністрації; лідери вагомих політичних партій, рухів, громадських організацій чи угруповань; врешті, політична (виконавча) влада країни, а саме -- президент, його найближче оточення та уряд.

Отже, політична елітарність народних депутатів -- це їх особлива спроможність, на відміну від інших громадян, брати участь у вирішенні політичних питань, істотно впливати на політичне життя суспільства і держави.

Політична елітарність народних депутатів України може бути виміряна системою чинників, що визначені законодавством нашої держави:

-- депутати є повноважними представниками народу України у вищому законодавчому органі держави -- Верховній Раді України;

-- депутати є носіями та представниками державної влади і безпосередньо здійснюють законодавчу владу;

-- беручи участь у законодавчій діяльності, депутати мають право законодавчої ініціативи, розглядають і обговорюють проекти законів, приймають закони;

-- депутати мають право звернення і запиту до будь-якої посадової особи у державних установах, до керівників підприємств, організацій, об'єднань громадян;

-- врешті, депутати мають право у питаннях їх діяльності отримувати вичерпну та достовірну інформацію від будь-яких державних установ, підприємств, відомств, організацій; брати участь у розгляді будь-яких питань, що стосуються інтересів громадян.

Політична елітарність народних депутатів забезпечується і гарантується державою, яка через законодавство встановила систему економічних, політичних і юридичних умов (гарантій) їх діяльності, що по суті є депутатськими привілеями, визначеними в законі. Серед них -- депутатська недоторканність, забезпечення інформаційно-довідковими матеріалами, безкоштовні консультації фахівців та юридична допомога, переважне право виступати у засобах масової інформації, пільгове матеріальне та соціально-побутове забезпечення, регламентація правового статусу депутатів через спеціальні нормативні акти держави тощо.

4. Український політичний елітаризм

Хоч би що ми говорили, українська еліта нинішньої доби -- це еліта соціального статусу, але не найкраща верства суспільства, що піднімається над ним завдяки своєму інтелекту, неординарності мислення і дій, висоти культурно-духовного розвитку і міцності моральних позицій. Якщо регіональна українська еліта ближча до мас і практичного суспільно-політичного життя, то загальнонаціональна -- це передусім чиновники достатньо високого рівня, які мають формальну владу в організаціях та інститутах суспільства і фактично визначають характер функціонування усього соціуму.

Тепер щодо того, якою ж є нині політична еліта України. Якщо дотримуватися погляду відомого італійського соціолога й економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, де існують два типи еліт: «левів» і «лисиць», то в сучасній Україні домінує саме другий тип еліти («лисиці»), які є майстрами політичної мімікрії, обману, політики через маніпуляції, хитрощі тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної «вибити» з суспільства максимум вигоди.

Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби загалом, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти і на таке запитання: яку власне еліту ми маємо сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади); ліберальну (еліту демократичного розподілу влади); домінантну (еліту демократичної орієнтації); демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова, їх розподіл і зрівноваженість) -- чи якусь іншу. За всіх проявів, народження представників демократичної еліти в сучасній Україні домінуючою за ознаками, ціннісними орієнтаціями, реальними діями -- є, на наш погляд, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої зараховуємо колишніх партійних, комсомольських (КПУ, ЛКСМУ) функціонерів, а до другої -- еліту, безпосередньо пов'язану із соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Впевнені, що майбутні аналізи якісного складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердять викладене твердження.