Мовна ситуація в Україні: особливості україно-російської двомовності

Размещено на http://www.allbest.ru/

47

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА «КРОК»”

Факультет міжнародних відносин

Кафедра міжнародної інформації

Спеціальність 6.030400 «Міжнародна інформація»

ВИПУСКНА РОБОТА

на тему:

Мовна ситуація в Україні: особливості україно-російської двомовністі

Київ - 2010

Вступ

Актуальність теми. Мова - це засіб самопізнання народу, через яку відбувається передача думок, почуттів, волевиявлень. В Україні державною мовою є українська мова. Довгий час її нормальному розвитку перешкоджали утиски й заборони російського царизму, а потім і масова русифікація часів СРСР. І тільки в перші роки незалежності було досягнуто певних успіхів в утвердженні української у статусі державної мови. Розширилася сфера вжитку в адміністрації, в освіті, в науці, з'явилося більше україномовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах було впроваджено обов'язковий іспит з української мови і обов'язковий курс ділового українського мовлення.

Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжувався з боку проросійськи орієнтованих груп населення опором. І на сьогоднішній день, під час кожних виборів, незалежно від рівня влади, випливає мовне питання, тобто мова як культурний і соціальний феномен стало політизованим поняттям. Із цієї актуальної проблеми і випливає мета моєї курсової роботи - з'ясувати чинники (причини) політизації мовної проблеми.

Мета дослідження - аналіз стану української мови в статусі державної та аналіз двомовності в Україні. Відстежити мовну ситуацію в українському населенні та визначення шляхів до захисту української мови.

Досягнення поставленої мети обумовило такі наукові завдання дослідження:

Окреслити мовну ситуацію в Україні.

Виокремити основні законодавчі акти, законодавство в сфері державної мови, а також мов національних меншин.

Проаналізувати ефективність державної мовної політики.

З'ясувати чи існує в Україні проблема двомовності.

Порівняти ситуацію щодо двомовності в Україні з іншими багатомовними державами Європи.

Дослідити політизацію поняття державної мови на прикладі парламентських виборів 2006 року.

Проаналізувати можливості політико-правового врегулювання проблеми державної мови в Україні.

З'ясувати, що потрібно зробити уряду, народу України для розв'язання мовної проблеми.

Методи та методологія дослідження. Для написання даної дипломної роботи використовувалася різного роду література і джерела інформації. А саме, періодична література, зокрема, часті посилання на газету «Слово Просвіти»; монографії, використовувалися виборчі програми парламентських виборів 2006 року, а також певні статті з Інтернету.

Слід зазначити, що для проведення даної роботи був використаний метод аналізу документів. Де під документом, з соціологічної точки зору, розуміється будь-яка інформація в письмовому, усному вигляді або ж збережена на відео чи аудіо плівку.

Загалом, на мою думку, дана робота призначена не тільки для студентів -політологів, а й для будь-якого українського громадянина, якого цікавить мовна проблема в Україні і який прагнув би її змінити.

Апробація результатів дослідження. Тема дипломної роботи була оприлюднена під час науково - практичної конференції студентів та аспірантів факультету міжнародних відносин на тему «Мовна ситуація в Україні: україно - російської двомовності».

Структура дипломної роботи - дана робота складається зі вступу, першого, другого, третього розділу, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Розділ 1. Мовна ситуація в Україні

Це тема не нова -- вже хтозна з яких часів. І може скластися враження, що це суто наш, український, безнадійний привілей у добу високих технологій, клонування і тендерних студій.

Але насправді це не так. Уся історія людства сповнена конфліктів і трагедій на мовному ґрунті; фіксує безліч і героїчних, і безглуздих, і героїчно-безглуздих вчинків та форм поведінки і окремих людей, і більших або менших суспільних груп. І в сучасному світі вогнища різнорівневого мовного напруження можна бачити на просторі всіх континентів, за винятком хіба Антарктиди.

Раціоналістична свідомість схильна зводити пояснення цього феномена до живучості архаїчної психіки, колективного егоїзму, душевної нерозвиненості та інших виявів гуманістичної недостатності. Ілюзорне і небезпечне пояснення! Воно випливає з абсолютизації комунікативної функції мови -- як засобу спілкування між людьми. Насправді ж мова -- явище незмірно глибше і важливіше, вона не зводиться до жодної із багатьох своїх функцій. У мові концентрується сама сутність людського буття людини, історичного буття народу. Це переконливо довели філософія, психологія, соціолінгвістика XIX і особливо XX століття. Звідси фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу. Звідси ж і її провокативна роль у конфліктах самостверджень на особистісному рівні та на рівні національних спільнот.

Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій. Пропонувалися i паліативи, і радикальні рецепти. До останніх відносяться насамперед різні прожекти досягнення мовної єдності людства. Попри принципову можливість використання штучної або природної міжнародної мови у спеці-альній вузькоінформативній функції, - в ширшому, буттєвому розумінні всі ці прожекти виявлялися утопіями, а спроби їх примусової реалізації нерідко призводили до непоправних духовних втрат і ставали концентрованим вираженням національного гніту.

Нині гуманістична свідомість людства шукає інших підходів до цієї світової проблеми. В основу пошуків має бути покладений принцип, прийнятний для всіх. Він є. Це - принцип абсолютної самоцінності кожної мови і кожної культури, відповідно до абсолютної самоцінності кожної людини і кожного народу. Але від загального принципу, навіть прийнятного для всіх, - шлях до конкретних розв'язань конкретних проблем тяжкий, плутаний і часом нездоланний.

Об'єктивну складність питання, як і суб'єктивні його ускладнення, можемо бачити на прикладі України.

Почнемо з очевидного. Очевидним у нашій українській ситуації є те, що українська мова може повноцінно розвиватися лише в Україні, тоді як російська основну свою «базу» має не в Україні, а в Росії, як угорська - в Угорщині, польська - в Польщі і т. д. Очевидним є і те, що в Україні українська мова - мова так званої «титульної», корінної і найчисельнішої нації - не є повноприсутньою в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою і міського побуту - за винятком міст Західної України. «Працездатність» української мови паралізується, а таким чином гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Відповідно, панівні висоти посідає - або, щоб уникнути асоціацій, пов'язаних зі словом «панівний», - переважною в багатьох сферах життя є російська мова, російська культура, звичайно, не в їхній натуральності, а у специфічній редукованості запозичення.

Постає кілька запитань: чи це нормально; чи це справедливо; як це пояснюється; як може розвиватися ця ситуація далі?

Тут існує суто прагматичний підхід - прагматичний з погляду інтересів комфортно влаштованих груп: оскільки маємо справу з певною реальністю, треба її санкціонувати і з неї виходити. Однак цей видимо простий і зрозумілий підхід насправді є принципово конфронтаційним і принципово безперспективним: адже не всяка реальність є розумною і морально легітимною, а з цією реальністю багато українців - власне, всі українці, які зберегли свою національну і мовну ідентичність, ніколи не погодяться. Не кажу вже про те, що ця реальність суперечить самій ідеї української держави. Адже зникнення мовно-культурної ідентичності - це зникнення нації.

Є прямо протилежний підхід, зумовлений гостро дискомфортним самопочуттям інших суспільних груп: використовуючи всю потугу держави (насправді малопотужної!), рішуче змінити реальну ситуацію в бік забезпечення українській мові належного їй домінантного місця в усіх сферах суспільного життя.

За всієї виправданості і невідкличності цієї мети, засоби, що випливають з такого романтично-волюнтаристського підходу, здаються, по-перше, малопродуктивними - з огляду на принципову обмеженість адміністративних можливостей нетоталітарної держави; по-друге, морально і психологічно не бездоганними; по-третє, також здатними провокувати конфронтаційність, з огляду на непоступливість частини так званого «російськомовного» населення, підігріту відповідною пропагандою всередині України й ззовні. Але є і третій підхід, елементи якого і були, і будуть предметом багатьох обговорень та дискусій.

Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності. Причини - і в об'єктивних обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань), і в суб'єктивних (незацікавленість державних структур, «втома» громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). Закон «Про мови» не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються - як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі. У багатьох сферах ми відкинені назад навіть порівняно з кінцем 80-х років. У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах.

Цей підхід полягає у поступовому створенні об'єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру - привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці - політологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти - повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспектив. Усяке явище осягається в його генезі й динаміці. Нинішнє становище української мови й культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною - століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови, культури, а то й будь-яких форм українського національного життя. В історичних архівах зафіксовані «десятки» - «багато десятків!» - офіційних актів, що декретували таку політику, і «тисячі» - «тисячі!» - фактів терору проти українських культурних організацій та носіїв української мови. Все це було складовою частиною системної асиміляції українського народу.

Але парадокс: сьогодні, в незалежній Україні, дедалі частіше й наполегливіше лунають голоси - окремих політичних діячів, специфічних громадських організацій, органів преси і навіть людей з науковими ступенями - про те, що ніяких переслідувань чи обмежень українська мова ніколи не зазнавала. В одних випадках це невігластво, в других - цинізм, у третіх - свідома політична пропаганда, мета якої: вщепити суспільству думку про нормальність «реальності», зняти її історичну, соціокультурну і моральну оцінку. Тому, на мій погляд, важливого значення набувають дослідження «історії хвороби», публікація відповідних документів, широке інформування громадськості про дію механізмів витіснення української мови та культури, - а це сприятиме формуванню захисних реакцій.

Адже хвороба зайшла так далеко, що відбувається її поглиблене само відтворення. На ній спекулює наш так званий «ринок»: книговидавці, видавці газет, шоу - мени тощо в гонитві за негайним прибутком орієнтуються тільки на російськомовну продукцію. До того ж, в Україну могутнім потоком ідуть книги і газети з Росії. В результаті навіть у Києві, не кажучи про інші міста й периферію, російське друковане слово (як і ефірне) майже повністю заглушило українське. Естрадні зірки з Росії, часто сумнівної величини, заполонили сцени наших міст. Усе це не стихійний процес, а здійснення продуманої політики культурної експансії, і цього в Росії вже ніхто не приховує. За цих умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення), української освіти - за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Зрештою, таку систему заходів розроблено й запропоновано, але державі не вистачає волі прийняти її і здійснювати.

Роками не ухвалюються законопроекти, які покликані створити умови для відновлення і розвитку українського книгодрукування, зняти податковий зашморг з української книги; навести лад у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної естрадної навали, яка сьогодні спустошує і фінансові джерела української культури; заблоковано системні заходи, які пропонує Рада з мовної політики при Президентові України.

Однією з причин стагнації, а навіть регресу є те, що кожен, навіть найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, - причому до прав людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою - права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.

Мовно-культурна сфера сьогодні перенасичена політичними й ідеологічними спекуляціями, довільні журналістські версії, міфи та міфоподібні утворення витіснили наукову інтерпретацію явищ і коректність понять. На всі лади оперуємо поняттям «російськомовне населення», але де наукові дослідження, в яких було б розкрито зміст цього поняття під кутами зору статистичним, культурологічним, соціолінгвістичним, соціопсихологічним, мотиваційним - тобто показано його масштаби, регіональну локалізацію, якісне наповнення, діапазон виявів і градації, ситуаційну зумовленість, вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи української культури й українства взагалі.

А тим часом у засобах масової інформації дедалі напористіше виступають самозвані речники так званого «російськомовного населення», як нібито монолітної ново національної групи, що одностайно відторгається від української мови і тільки й мріє про приєднання до Росії, звичайно ж, у формі «слов'янського союзу». Більше того, дедалі організованіше лунають голоси про страждання «російськомовного населення», якому, виявляється, в Україні забороняють користуватися російською мовою. «...Тепер нам забороняють вживати рідні мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі.

Окрім «європейської» країни України», - читаю днями в одній газеті, більша частина тиражу якої, до речі, виходить російською мовою. Не називаю газети і авторки, бо це типова для певного кола заява. Але хотілося б побачити бодай одну людину, якій в Україні забороняють говорити по-російському - чи то в повсякденні, чи то «на свята». З метою політичного тиску на Україну активно використовуються застарілі, ще радянського походження, статистичні дані про національний склад населення України, - тоді коли демографічні дослідження останніх років засвідчують сталу тенденцію до зростання кількості осіб, що ідентифікують себе, - як «українці».

Знову намагаються надати «наукової» транскрипції допотопним імперським настановам. Так, у посібнику для студентів, аспірантів і викладачів російських вузів «Введение в языковедение» (автори А.М. Камчатнов, Н.А. Ніколіна. - Москва, 1999, вид-во «Флинта», вид-во «Наука») повідомляється таке: «К восточнославянской группе (слов'янських мов. - І. Дз.) относится русский язык с четырьмя наречиями: 1) великорусским (основные диалекты «северновеликорусский, южновеликорусский, западновеликорусский), 2) малорусским (основные диалекты - средненадднепровский, слобожанский, степной), 3) белорусским (основные диалекты - северо-восточный, юго-западный, полесский), 4) червонорусским (основные диалекты - галицийский, карпатский, буковинский)» (див. назване видання, с. 199). Це вже нас готуються «мочіть» поки, що вербально (попередня «теоретична» зачистка)...

Зразком політичної тенденційності може бути недавня заява Міністерства закордонних справ Росії про нібито утиски в Україні російської мови, яку Міністерство, слідом за деякими російськими газетами, називає рідною мовою більш як половини українців. Крім фантазії авторів, тут «спрацювало» й елементарне змішування зовсім різних понять - «рідна мова» і «мова повсякденного вжитку». Мільйони українців під тиском обставин справді користуються в суспільному, а часто й приватному побуті російською, але рідною вважають українську і не мають наміру від неї відмовлятися. Навіть багато хто з тих, що нею не володіють, жалкують про це і хотіли б, щоб їхні діти не зазнали такої кривди. Це проблема, яку ще мають дослідити соціолінгвістика, лінгвопсихологія і педагогіка, - як і те явище, яке можна назвати вимушеною російськомовністю: коли люди, які добре володіють українською мовою і хотіли б нею користуватися, через різні зовнішні обставини не можуть цього зробити.

Аналізу потребує і поняття двомовності, яке в нас парадоксальним чином узяли на озброєння принципові одномовники - ті, хто не знає і не хоче знати української мови, тоді як ті, кого вони називають націоналістами, власне і є двомовними, бо володіють і користуються обома мовами. Хочете двомовності - будь ласка: опановуйте й українську мову, а не розколюйте суспільство за мовною ознакою. Коли ж говорити про двомовність у ширшому аспекті, то треба бачити принципову різницю між іманентним культурним білінгвізмом та ідеологічно запрограмованою двомовністю радянського типу, якій призначалася роль перехідного етапу до тріумфальної одномовності. Це питання в нас недостатньо досліджене, як і низка не менш важливих: вплив руйнації національної мови на духовно-психологічні та соціальні параметри суспільства; функціонування та розвиток мови в параметрах елітарного мислення та масового вжитку; функціонування мови як кардіограма історичного буття нації; можливості і форми впливу національно-культурної політики держави на мовну практику різних верств суспільства; зрештою - міра впливу державного статусу української мови на мовну дійсність.

Що ж до вимог надати російській мові статус другої державної, то варто б спочатку спрогнозувати наслідки. На мій погляд, позиції російської мови це мало змінить, оскільки не зайнятого нею простору майже не лишилося, зате на другий день зникнуть українські декорації нашої держави - вивіски, реклама, офіційні документи українською мовою. Воно то картина стане «прозорішою», але жаль розлучатися з ілюзією, що живемо в українській державі. На мій погляд, про державний статус російської мови в Україні варто буде говорити тоді, коли українська досягне фактичної, а не формальної рівності з нею - в Україні таки.

У зв'язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію навколо «національних меншин» в Україні. Під цю категорію підводяться зовсім різні національні групи, - як ті, які справді є субдомінантними і за долю культури і мови яких маємо нести відповідальність ми, українці, так і та вельми умовна національна меншина, яка насправді домінує у мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої русифікації України в Російській імперії і в СРСР. Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є українськомовні українці. Цього не можуть зрозуміти в європейських організаціях, що здійснюють свій тиск на Україну і в мовній справі. І тим українським політикам, які полюбили казеннокоштну дорогу в Страсбург чи Венецію, як колись їхні предки в Москву і Санкт-Петербург, чи не краще було б свої зв'язки використати не для політичних інтриг, а для роз'яснення західним колегам своєрідності української ситуації, яка не завжди вкладається в ті стереотипи, що нам механічно нав'язують.

Звичайно, це не знімає з української держави обов'язку піклуватися про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, - за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку держав походження (угорці, поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша ситуація у тюркомовних груп, у греків Приазов'я, гагаузів, а найтяжча - у кримських татар, реальний мовно-культурний статус яких зовсім не відповідає їхній ролі корінного народу, конституційному статусові кримськотатарської мови як однієї з трьох державних у Криму.

І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя, -- її «визнають» і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне -- зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.

Майже сто років тому Михайло Грушевський сказав: «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба нарешті почати з поваги до самих себе».

1.1 Державна мовна політика

В Україні згідно ст. 10 КУ: «Державною мовою є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.»[6; 3]

Президент України як гарант Конституції України забезпечує державний захист і підтримку української мови, утвердження її державного статусу й розширення сфери функціонування на всій території України.

Наприкінці 1999 р. в Україні сталися дві події, які стосувалися мовної політики.

Подія перша. Конституційний Суд України 14 грудня прийняв рішення у справі №1-6/99 про офіційне тлумачення положень статті 10 КУ, щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. Конституційний Суд вирішив, що положення частини першої статті 10 КУ, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так: українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п'ята ст. 10 КУ).

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. Виходячи з положень статті 10 КУ та законів України, щодо застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.

У державних і комунальних навчальних закладах відповідно до положень КУ, зокрема частини п'ятої статті 53, та законів України в навчальному процесі поряд з державною мовою можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.

Подія друга. Рада з питань мовної політики при Президентові України підготувала і погодила проект постанови Кабміну України «Про додаткові заходи по розширенню функціонування української мови як державної».

Ці заходи, зокрема, передбачають переатестацію державних службовців усіх категорій і рангів з урахуванням рівня володіння ними українською мовою і використання її при виконанні службових обов'язків; перевірку стану реалізації державної мовної політики в усіх сферах суспільного життя усіх регіонів держави, у тому числу з дотриманням органами державної влади і місцевого самоврядування конституційних вимог щодо вживання мови під час здійснення ними своїх повноважень; недопущення порушень україномовного режиму у повсякденній роботі апаратів органів виконавчої влади і місцевого самоврядування тощо.[7; 3]

Із метою забезпечення чіткої координації всіх гілок державної влади, органів місцевого самоврядування, Національної академії наук України, громадських організацій і творчих спілок Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Шевченка, Експертна комісія з мовної політики Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України, Головне управління внутрішньої політики КМДА рекомендує:

- При Президентові України створити координаційну раду з питань мовної політики України;

1 Створити в структурі центральних органів виконавчої влади з питань мовної політики.

Президентові України відповідно до ст.106 КУ кадрові призначення державних службовців на керівні посади здійснювати у відповідності до типових професійно - кваліфікаційних характеристик державних службовців пункт 2.7 “ Загального положення”, яким передбачено досконале володіння державними службовцями державною мовою.

Здійснювати постійний моніторинг проведення атестації державних службовців, враховуючи рівень володіння ними державною мовою, як це визначено Положенням про проведення атестації державних службовців, затвердженим Постановою КМ України та відповідними методичними рекомендаціями, затвердженими наказом Головдержслужби України, а також складання іспитів кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців ( Головдержслужба).

Забезпечувати належний рівень мовної підготовки за спеціальністю “Державне управління ” (Головдержслужба).

При порушенні державними службовцями Закону України “ Про державну службу” та ст.10 Конституції України застосовувати до правопорушників без винятку дисциплінарні стягнення, передбаченим чинним законодавством України.

Кабінету міністрів України:

Розробити й затвердити Концепцію державної мовної політики України.

Розробити заходи щодо її реалізації на рівні Міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, обласних державних адміністрацій, Ради Міністрів АР Крим, міст Києва та Севастополя.

Забезпечити виконання Державної програми розвитку й функціонування української мови на 2004-2010 роки, Міжгалузевої науково - технічної програми “ Інформація. Мова. Інтелект”, виконання програми “Словники України”, Національної програми “ Закордонне українство”, Постанови Верховної Ради України від 22 травня 2003 року № 886-IU “Про рекомендації парламентських слухань “ Про функціонування української мови в Україні”. Забезпечити фінансування програм державної мовної політики коштами Державного бюджету України, бюджетами АР Крим, областей України, міст Києва і Севастополя, іншими джерелами, не забороненими законодавством України. [14; 4]

Та це лише рекомендації для Парламенту і Уряду, а фактично перші і поки що єдині, практичні заходи органів державної влади, спрямовані на реалізацію однієї із основ конституційного ладу України, на відродження у своїй державі української мови, викликали негативну реакцію з боку деяких державних органів, політичних кіл та засобів масової інформації Російської Федерації.

Інтерфакс наприклад, повідомив 1 лютого, що МЗС Російської Федерації висловлює серйозну стурбованість у зв'язку із погіршенням становища з російською мовою в Україні.

А ось, наприклад реакція на ці документи російської газети «Известия»: «Родной для большинства населения русский язык собираются делать изгоем», «Украина готовит всеобщую дерусификацию», «Русский будет изгоняться практически из всех сфер жизни: школ, институтов, театров, средств массовой информации».

Заходи, покликані зміцнити позицію державної мови, негативно оцінюють окремі громадяни та громадські організації України, а щодо вирішення наявних мовних проблем вони свідомо чи не свідомо зміщують акценти.

У ЗМІ з'являються тези, які аж ніяк не відповідають дійсності, на зразок «усі вузи давним-давно «україномовні», «школи у своїй переважній більшості переведені на українську мову викладання» (хоч на початку 1998/99 навчального року в Україні працювали 2,5 тисячі російських шкіл, в 11 університетах і 25 інститутах готувалися спеціалісти з російської мови...), “мова Лівобережної України і мова Правобережної - це дві різні українські мови”, “якщо полтавець і гуцул захочуть поспілкуватися, їм може знадобитися перекладач” (чи не дивно: для спілкування українців і росіян перекладач не потрібний, адже майже кожен українець володіє - гірше чи каще - російською мовою, хоч переважна більшість росіян, що десятків років живуть в Україні, так і не спромоглися заговорити українською - за даними перепису 1979 року з 10 млн. росіян України 7 млн. мовою корінної нації не володіли).

За останні кілька років у плані реалізації положень статті 10 КУ майже нічого не змінилося. «На Донеччині, наприклад, де українці становлять 51 % населення, тільки 12 % навчаються українською мовою. У Донецьку цей показник дорівнює 6 %, а в Єнакієвому на Макіївці - 4 %».[13; 4]

Частина друга ст. 10 Конституції України проголошує, що “держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Але чи може держава повною мірою здійснити цей конституційний обов'язок, якщо жодним законом не передбачено обов'язкове володіння державною українською мовою її величезним апаратом. ЗУ “Про державну службу” й не згадує про мову, а згідно зі ст. 4 Закону “право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України ”.

До речі, ст. 21 Федерального Закону “Про основи державної служби РФ” від 31 липня 1995 року встановлює, що право вступати на державну службу мають громадяни Російської Федерації за віком не молодші 18 років, які володіють державною мовою, мають професійну освіту і відповідають вимогам, встановленим Законом.

Не містить норми про “мову української міліції” ЗУ “Про міліцію” від 20 грудня 1990 року. Не згадується норма про мову керівництва і управління відповідним державним органом у Загальному положенні про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України, затвердженому Указом Президента України від 12 березня 1996 року.

Доцільно зупинитися на питаннях застосування державної мови у вищому законодавчому органі держави - Верховній Раді України - народними депутатами України.

Частина друга ст. 76 КУ встановлює, що “народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років”. Як бачимо, тут не встановлюється обов'язок народного депутата України володіти державною мовою. Не містить такої норми і ЗУ „Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 року.[13; 5]

З вищезазначеного помітно, що хоча Уряд і здійснює певні заходи по укріпленню державної мови в Україні, проте ці заходи є непослідовними і неповними, законодавство України недосконале, а державна мовна політика намагається бути надто толерантною і демократичною по відношенню до мов національних меншин (щоб не сказати безхребетною).

1.2 Проблема двомовності: світовий досвід і українські реалії

Питання про мовний світ людини соціуму, про мову як інструмент проникнення в глибини людської психіки, про владу мови над особою і можливості впливу на сферу мовних уподобань на початку нового тисячоліття постало як одна з ключових онтологічних та гносеологічних проблем.

В Україні дискусії з проблем двомовності зайшли у своєрідний глухий кут. Це пояснюється насамперед країнам ступенем політизації цього поняття. Поняття «двомовність» в Україні давно втратило той реальний зміст, який воно має в усьому цивілізованому світі, і перетворилося у своєрідний символ - код, засіб ідеологічної ідентифікації, розмежування за принципом «наші - не наші». Мова однозначно виступає в ролі політичної боротьби.

Насамперед розглянемо термінологічний бік справи. Що таке двомовність у загальноприйнятому сенсі? Двомовність, білінгвізм - це всього одночасне або поперемінне користування двома мовами - як на особистісному, так і на суспільному рівні. Двомовність може бути добровільним вибором людини чи соціуму, а може бути спричиненою певними обставинами, які корінням у минуле.

Приміром, двомовність у Канаді - це наслідок освоєння країни двома потоками мігрантів - франкомовних та англомовних. На суспільному рівні двомовність може породжувати певні незручності і навіть між етичні тертя, але коли вона не стає об'єктом політичних ігор, породжувані двомовністю проблеми розв'язуються на компромісних засадах. В Україні поняття «двомовність» давно стало полісемантичним і надто розмитим.[]

Загалом зрозуміло, наскільки своєрідними є завдання української держави у мовно-культурній сфері. Орієнтуватися тут на традиційні моделі європейських суспільств неможливо. Часто говорять, що ще в деяких країнах є по кілька державних мов - і ці країни, незважаючи на це, процвітають. Тим часом ці починання не витримують жодної критики. Приміром у Швейцарії кілька офіційних мов, але там споконвіку існує кілька етносів і жоден з них не є зайвим. Як зазначає професор А. Погрібний. Там жодна з офіційних мов не тисне на іншу. Крім того, як каже вчений, вони абсолютно не схожі одна на одну - німецька, італійська, французька. І у кожної з них на відміну від України є своя «велика батьківщина». Отож аналогія зі Швейцарією та іншими європейськими краї нами є недоречною. Як із Канадою, де державу створили емігранти - англійці (більшість) і французи (меншість). Спроба надати французькій мові статус державної ледь не обернулась розколом країни, й загроза розколу наростає.

У США, як відомо, коли обирали державну мову, англійська переважала німецьку лише одним голосом менше. Але ніхто там не виступає про офіційну двомовність.[18; 3]

Нинішню мовну ситуацію в Україні характеризує між двома літературними мовами - українською та російською. Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомості українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, незалежної від колишньої імперської метрополії.[10; 143]

Незбіг етичної належності з мовною самоідентифікацією становить для України серйозну політичну проблему.

Соціалінгвісти констатують, що сформована впродовж століть російськомовна атмосфера наших міст породжує ефект мовного диктату середовища: саме вона «зробила російську мову мовою пристосування, а українську мовою протистояння».

Близькість російської й української мов і нерозвинутість української правописної традиції стали чинниками активного засвоєння українцями цінностей російської культури, остання виступала для них здебільшого у ролі ретранслятора загальнолюдських цінностей. Ігнорувати цю обставину, сподіваючись на швидку зміну мовних пріоритетів, означає припускання небезпечної помилки.

Деформованість мовної ситуації в Україні полягає в тому, що співвідношення українськомовної й російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян її території. Внаслідок відсутності фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точніший кількісний розподіл за мовною ознакою не відомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані у зв'язку із досліджуваною проблемою дають деякі передвиборчі опитування. Так, згідно з результатами всеукраїнських передвиборчих опитувань, які провів у 1998 році Центр соціологічних досліджень Національного університету «Києво - Могилянська академія», що враховували не тільки національність респондентів, але й мову, якою вони відповідали на запитання, українською мовою відповідали 39-40% опитаних, російською 45%, суржиком 15-16%.

Нажаль, останній перепис населення, проведений в Україні 2001 року, не дає можливості точніше визначити співвідношення носіїв української і російської мов, оскільки у формулюваннях питань, які з'ясовували мовні характеристики респондентів, не було враховано той факт, що певна частина російськомовних українців все-таки називає рідною українську як мову, символічно пов'язану з їхньою національною само ідентифікацією.

Результати перепису 2001 року щодо виявлення мовних характеристик груп національних меншин якраз і показали, що функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, а російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають в Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5%, 13,4%, 4,8%, 4,5%, 5%.

З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6% - російську.

Щодо титульної нації, то українців в Україні мешкає 37 млн. 542 тис., що становить 77,8% (загальна кількість населення України на 5 грудня 2001 року склала 48 млн. 241 тис. осіб). 85,2% українців назвали рідною українську мову і 14,8% вважають рідною російську.

Росіяни становлять найчисельнішу національну меншину - їх мешкає а Україні 8 млн. 334 тис., що становить 17,3%. Для абсолютної більшості росіян рідною лишається своя мова, українську назвали рідною 3,8% росіян

Подобається це нам чи ні, але двомовність в Україні сьогодні є реальністю, з якою не можна не рахуватися. За переписом 2001 р. українці складають 77,8 %, а росіяни - 17,3 % населення. Українську вважають рідною 67,5 % населення, російську - 29,6 %. Російська мова є рідною для 14,8 % українців, українська - для 3,9 росіян.

Реальний шлях обстоювання мовного суверенітету України - не в закликах до патріотизму, умовляннях, емоційному тиску. Він - у всебічному науковому аналізі мовної ситуації і мовних мотивацій та у координуванні гуманітарної практики у напрямі відмови від моноцентризму і пропаганди цінностей мультикультуризму. Подолання асиметрії в українському білінгвізмі можливе через розширення освітньої мережі для бажаючих оволодіти українською мовою. Адже, як свідчать соціологічні дослідження, 16,3 % громадян чітко усвідомлюють, що їм не вистачає знання української мови у їх професійній діяльності. Ще 13,4 % мають щодо цього сумніви. Але навіть звичайні безоплатні курси української мови - явище в українській практиці рідкісне.

Також потрібна продумана система заходів підтримки української мови, яка нині, незважаючи на свій державний статус є об'єктивно слабкою. На основі детального аналізу мовної ситуації в найбільш зрусифікованих регіонах мають бути накреслені шляхи спокійного, поетапного еволюційного переходу від російської одномовності до російсько-української, а згодом до українсько-російської двомовності. Поступовість не повинна бути синонімом млявості і нерішучості. Впливати на мовну ситуацію слід енергійно і одночасно в усіх сферах суспільного життя - в освіті, сферах інформації й культури, армії тощо.

Слід підкреслити, що без власної політичної лінгвістики, опертої на здобутки етнополітології, Україна ще довго перебуватиме у стані мало перспективної «мовної війни», а «двомовність» використовуватиметься для політичних маніпуляцій. Те, що вони небезпечні для громадського миру в Україні, сьогодні вже не потребує доведення.

1.3 Проблеми двомовності: суржик

А як же «суржик», де він, цей милий покруч, химерний мішанець, кровозмісне дитя білінгвізму?

Юрій Андрухович

Можливо, справжнє полювання на суржик тільки починається.

Тарас Кознарський

Про суржик сказано й написано багато. Щоправда, не так багато, щоб віднайти серед опублікованого солідну розвідку чи розділ монографії, але й не так мало, щоб не спробувати узагальнити й типологізувати доволі строкаті думки й судження. Рамки лінгвістичного контексту для цього феномена, схоже, завузькі, й він стає черговим міфом національного етно- та мовобуття. Навряд чи знайдеться в українській філологічній і культурній комунікації термін, що викликав би стільки емоцій та оцінок, різнотипних метамовних рефлексій, таку кількість наївно-лінгвістичних рецепцій, навіть побіжний огляд яких дає змогу окреслити лінгвосоціокультурну парадигму знань про суржик. Метамовна та оцінкова рефлексії настільки значущі для суржику, що саме вони, а не досить аморфна й розмита власне лінгвальна сутність визначають його існування як поняття: у спеціальних текстах це слово часто береться у лапки, наче щойно винайдена метафора, хоча довідкові видання наводять його як мовознавчий термін. Складається враження, що ті лапки потрібні авторові, щоб дистанціюватися від «нечистої мови», а тимчасом їхня присутність розмиває зміст поняття ще більше.

Образна мотивація цього лінгвістичного терміна доволі прозора та прозаїчна: суржик - суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса тощо; борошно з такої суміші; елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно. Така ж змістово безбарвна мотивація суржикової посестри - білоруської трасянки: «суміш сіна з соломою для годування худоби». Проте зовсім не зерново-борошняний фактор визначив біографію цього слова-поняття, а людський. Він перебуває на периферії й негайно при вимовлянні слова вголос у свідомості не спливає, але відзначений у Бориса Грінченка: «Человек смешанной расы. Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села». Так, саме антропоморфна семантика дала відчутний імпульс для метафоричних парадигм і оцінок, що в той чи інший спосіб здатні модифікувати поняття «нечиста мова». Існування в Україні прізвища Суржик (потомок шлюбу представників різних рас) - переконливе свідчення стійкості людського, а отже емоційного фактора в побутуванні слова.

Образний перифраз «кровозмісне дитя білінгвізму» органічно вписується у антропоморфний портрет, додає до нього ще один штрих: кровозмішання від шлюбу близьких родичів - української та російської мов. Вислів, поставлений епіграфом до цієї статті, узято з україномовного оригіналу Андруховичевої відповіді на анкету про проблеми двомовності. Анкетування проводив російськомовний журнал, отож, публікуючи текст, редакція переклала його, й замість «милого покруча» з'явилося таке: «...где он, этот милый ублюдок, химерическая помесь, кровосмесительное дитя билингвизма?» [«Российско-украинский бюллетень», Москва-Киев, 2000, №6-7, с.99]. Не можна не помітити нових емоційних обертонів у семантиці персоніфікації, адже ублюдок етимологічно пов'язано з номеном «позашлюбна дитина». Отже, новонароджена дитина - Суржик - онтологічно є незаконною тричі: кровозмішання близьких родичів, різних національностей, позашлюбне дитя.

Упосліджений гібрид, продукт зв'язку двох мов, має всі ознаки фізичного та психічного каліцтва. Мовна каліч, скалічена мова, калічений суржик - ці та інші емоційні характеристики довершено синтезує інвектива Андрія Окари: «Хіба ж то мова? То каліка нещасна, а не мова!» [«Кур'єр Кривбасу», 2001, №134, с.5].

У міфологічному родоводі суржику простежується також тваринна лінія. Ображена національно-мовна гідність українця доволі часто виливається в образу-відповідь: російська мова - собача мова; ця «генеалогія» цілком закономірно відлунює в побіжно кинутому «й собі загавкаєш вуличним суржиком» (Оксана Забужко, «Книжник-ревю», 2001, №1). Емоційна тональність відрази і жаху (мовна химера; гидка суміш; ні Богові свічка, ні чортові шпичка), з якою говорять про суржик, виказує ставлення до нього як до «нечистої» мови зовсім не в лінгвістичному сенсі цього слова. Абстрагувавшись так-сяк від зерново-борошняної субстанції суржику, лінгвісти зійшлися та тому, що це все-таки мова, хоч би як сакральна риторика цього поняття у національній культурі суперечила сутності мовної мішанки і хоч би якою безсистемною та невпорядкованою та мова була. Метамовна рефлексія в царині суржику негайно була спрямована в річище стратегії одного з можливих шляхів мовного виживання нації. Перспективи легалізації українсько-російського гібриду як повноцінної мови так і залишилися у площині хіба що публіцистичної інвективи на адресу тутешньої російської мови, яку під гарячу руку можна й суржиком охрестити: «псевдоросійський суржик, що пнеться у “другу державну”» («Книжник-ревю»), та ще журналістських кпинів: слід узаконити суржик, «адже ним розмовляють, певно, навіть більше людей, ніж галицькою [мовою]» («Донецкий кряж»), а чи запровадити «грецьку - на Донеччині, вірменську - на Миколаївщині, польську - на Львівщині, румунську - на Буковині, угорську - на Закарпатті. У містечках центральної України слід впровадити в діловодство суржик» («ПіК»). Цю ідею залюбки підхоплює новітня літературна фантасмагорія:

Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги - інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.

(Андрій Герасим, повість «Одні»)

Термін каже сам за себе: суржик - це погана мова, і згадка про неї, принаймні в публіцистичних дискурсах, одразу тягне оцінковий шлейф «зрада, мовне відступництво, манкуртство». Хоча, слід визнати, що всупереч власним намірам автори вже самою термінологією взаконюють для кровозмісного монстра нормальний мовний статус: суржикова мова; суржиковане спілкування; суржикізм; суржикомовна людина, суржикомовець, суржикомовний радянський народ, суржикомовність, суржикомовні школи, суржифікація української мови; суржикові інкубатори (російсько-українські школи), суржикова політика (концепція про дві рідні мови), суржиковий світогляд, суржикомислячий українець (амбівалентна свідомість, історичне безпам'ятство, національний нігілізм тощо); літературизований, текстуалізований суржик; суржиковані оповідання. Слово, в якому закодовано цілий спектр етнонаціональних, суспільно-політичних негативів, начебто чинить опір будь-якому спокійному, виваженому значенню; до того ж, по-моєму, важко абстрагуватися від звукового символізму шиплячого приголосного «ж»: він, кажуть психолінгвісти, приблизно такий самий, як і нечистої мови: «поганий, грубий, негарний, важкий, небезпечний, злий».

Оцінковий шлейф, що претендує на субстанційні характеристики суржику, звичайно ж розмиває, як було сказано, його поняттєву сутність, а тому й певна дражливість терміна, і певна термінологічна сваволя, настійна потреба відхреститися від «мовної нечистоти» у біографії недолугого дитяти даються взнаки. Утворився доволі чисельний ряд лексем, яких вільно уживають на позначення суржику. Іноді трапляється «язичіє», питома семантика якого («старослов'янська мова з домішками елементів російської і староукраїнської мов, західноукраїнських діалектів») та москвофільська заангажованість легко екстраполюються на українсько-російський гібрид. Своєю популярністю парадигма суржик - язичіє мусить завдячувати Іванові Франкові, який у відомій статті «Двоязичність і дволичність» так окреслив мовну особистість Івана Наумовича, суржикомовця, що ось-ось перейде на російську:

Язикове роздвоєння, намаганє писати для простого люду чистою народньою мовою, але про «висші» справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його національною мовою.

Кровозмісне дитя живе також під псевдонімом «жаргон». Роман Смаль-Стоцький у праці «Українська мова в совєтській Україні» застосовує термін «малоросійський жаргон» до мови поросійщеного українського міста:

Царська Росія забороняла українську мову й наказувала вчитися московської. Червона Москва має нову, придуману... Кагановичами, методу «орусєнія», вони називають московську мову на Україні й малоросійський жаргон шахт, заводів, фабрик та міста - справжньою українською мовою, а мову, справжню українську мову трудового селянина - мовою неграмотних дядьків, баби Параски, баби Палажки.

Василь Чапленко у праці «Дещо про мову» послуговується терміном «жаргонізація» на позначення такого мовного акту, в якому наявні елементи систем двох або більше мов. Юрій Шевельов уважав за необхідне диференціювати мовну мішанину і термін жаргон застосовував тільки до міського мовного побуту, а власне суржик закріплював за аналогічною мовою села. Віддалена периферія семантики терміна жаргон у принципі припускає позначення ним неправильної, викривленої мови, хоча тут радше йдеться про макаронічне мовлення, українську мову, пересипану російськими словами, а не про гібридні зрощення.

Сучасна метамовна рефлексія охоче замінює суржик жаргоном. І навіть не тому, що енциклопедія «Українська мова» таке ототожнення легалізує: «У широкому розумінні жаргоном часом називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією». Сучасний носій мови й навіть пересічний фаховий філолог менш за все схильні розуміти жаргон як насамперед корпоративну мову, а зазвичай механічно кваліфікує власне жаргонізми як лайку, непристойність, вульгарність. А оскільки сам термін, та ще й із тим самим «ж» у звуковому складі, доволі емоційний та інформативний, все ж таки живе у його свідомості, то й механічно переноситься у площину тих явищ, лайкою яких і не назвеш, але мовною аномалією, а отже непристойністю - назвати точно можна. У розмовному мовленні професійних філологів не раз траплялося чути, як уживаний суржикізм супроводжується вибачливою фігурою «як кажуть у жаргоні». Що вже казати про журналістські дискурси з їхньою доволі характерною термінологічною аморфністю: «В Оксаниних [Забужко] русизмах-жаргонізмах - реальне життя української мови; не консервованої у книжках неіснуючої мови членів Спілки письменників. З іншого боку, це не суржик перевертнів» [«Книжник-ревю», 2001, №13].

Ті, хто більш-менш прихильно ставиться до суржикової мови, схильні вважати її територіальним діалектом. Хто ці прихильники кровозмісного покруча? Ті, для кого показова психологія «тутешніх»: у нас так говорять, а отже, це припустимо і правильно. Цілком імовірно, що людина весь вік прожила у суржиковому мовному світі, проговорювала цією мовою своє життя та емоційний досвід. Це тонко помітив Тарас Возняк:

Звичайно, суржики не визнаються за справжні у традиційному сенсі мови.... Однак, о-мовлюючи для їх носіїв світ, у чомусь вони є з ними рівні. Звичайно, суржик існує ніби у тіні мови, у чомусь є несамодостатнім, однак онтологічно він виконує функцію аналогічну - є основою світу людини.... Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми не маємо права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем міліонів людей, їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для багатьох актуального і, можливо, єдиного світу. [Тарас Возняк. Тексти та переклади. - Харків: Фоліо, 1998, с.260-261]