Лідерство як соціальне явище

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лідерство як соціальне явище

Вступ

лідер історія політична теорія

Суспільне, а в класовому суспільстві й політичне лідерство внутрішньо притаманне природі людини, притаманне всім людським спільнотам, є стародавньою формою організації життя людей, дійовим засобом вирішення існуючих проблем. Уже на перших етапах розвитку людства без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання існування роду людського було би просто немислимим. А це, у свою чергу, зумовлювало вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відіграли б досвідченіші, розумніші, сильніші, людяніші особистості. Вони отримували визнання, довіру, авторитет серед своїх одноплемінників, ставали лідерами.

З розвитком соціального життя еволюціонізував і феномен суспільного лідерства: ускладнювалася його ієрархія, відповідні зв'язки й відносини, зростала кількість проблем, що вирішувалися. Від лідерства конкретної особи суспільство переходило до складніших його форм. З розвитком приватної власності лідерство стало характеризувати політичні процеси, стало активним елементом державного життя.

Лідерство як соціальне явище є всюдисущим. Можна сміливо стверджувати: там, де склалася та чи інша людська спільність, там повинні з'явитися і лідери, а з ускладненням соціального життя - і політичні лідери. Якщо говорити про суспільно-політичне лідерство як явище, то насамперед треба зазначити, що воно є точкою перетину векторів потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших людських спільнот, своєрідним «нервовим вузлом» політичних процесів, виявом боротьби тенденцій суспільного життя.

Проблема політичного лідерства має давню історію. Так, ще за часів античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певний історичний період вимагав свого лідера, вождя, і в кожний період з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання необхідного лідера.

В епоху Відродження почався небувалий зліт мистецтва та науки. Тоді й створив свою теорію італієць Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй схиляються до поганого, ніж до доброго. Головним, на думку мислителя, є те, що лежить в основі людської природи - інтерес, або жадоба влади й наживи. Ідеалом лідерства для Макіавеллі був герцог Романьї Чезаре Борджіа. У Макіавеллі навіть знаходимо своєрідну теорію якостей лідера, згідно з якою в політиці володарю слід вдаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, котрі, як гадав учений, вимагають мужності особливого впливу та авторитету.

Свою теорію лідера - надлюдини розвинув німецький вчений Ф. Ніцше (1844 - 1900). Лідер, за його концепцією, - вищій біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої - це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі якості, що ведуть до спокою та лінощів. Слід допомогти собі позбавитися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неправильного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависної теорії ( зокрема в колишньому СРСР ).

Французький соціолог Г. Тард ( 1849 - 1904 ) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та, до певної міри, скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння суті історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс (1818 - 1889), визначаючи лідера як особу, що має набір певних особистих якостей, таких як уміння, знання, авторитет, організаторський талант, зокрема пролетаріату.

У політичній теорії існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.

1. Теорія рис лідерства. Вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідна кількісна перевага, глибоке та масштабне мислення, можливість швидко знаходити вихід із певної ситуації і т.д. Якісна перевага - це продуктивність людей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язати конфлікти, мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідерові слід мати високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Ці якісні та кількісні характеристики мають привести до створення нової якості, тобто лідерові належить уміло вирішувати весь комплекс вищеозначених питань, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.

2. Ситуаційна концепція. Функція лідера виконується особою в певній конкретній ситуації. Лідер діє в межах цієї організації, він необхідний як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи іншій період.

3. Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером та підлеглими або тими, котрі його обрали чи якоюсь мірою на нього впливають. Ці відносини можуть бути: односторонніми, коли впливає лідер; двосторонніми, коли відбувається вплив на лідера з боку його послідників, а не тільки з боку лідера на останніх.

4. Психологічні концепції лідерства. Своє пояснення даного напрямку дав З. Фрейд. В основі лідерства лежить, на його думку, певне лібідо - здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого ніж ти маєш чи можеш. Це почуття присутнє у творчості, в мистецтві та лідерстві. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені відносини між ним та масою, бути здатним стримувати агресивні настрої останньої.

У політичному аспекті лідерство визначається по-різному : як вплив на інших людей; як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень; як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їх вимоги в державних структурах; як бізнес, підприємництво в рамках політичного ринку. В загальнополітичному означенні політичне лідерство - процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав. Політичний лідер трактується в політології як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо, як популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення якоїсь спільної мети.

Політичного лідера слід відрізняти від вождя. Останньому властиві таки риси: вождь не піднімає масу до свого рівня, а сам опускається до рівня маси; він служить не державі чи нації, а певним групам, що висунули його і тримають на політичній арені; вождь звертається до людини з натовпу, базує свою діяльність на насиллі, маніпуляціях поведінкою людей, зневажає особистість.

Зарубіжний досвід вчить, що проблеми лідерства вивчають різні науки. Психологія досліджує психологічні особливості лідера. Соціологія розглядає лідерство з погляду соціальної системи. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціологічних і політичних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування лідерів залежно від характерів групи, організації. За сучасних умов зростає роль управління в житті суспільства, а це означає, що зростає значення політичного лідерства також.

Західні дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На першому - переважно теоретичному - робляться спроби загальнотеотитичного вирішення цієї проблеми з допомогою різних філософсько-історичних і політичних концепцій лідерства. Вирішення проблеми на другому рівні - переважно утилітарному - обмежується емпіричними дослідженнями, розробкою практичних рекомендацій.

Загальнотеоретичному рівню досліджень проблеми лідерства властиві різні підходи. Так, американський соціолог теоретичного прагматизму Дж. Дьюї стверджував, що розвиток суспільства відбувається хаотично, «від ситуації до ситуації» на підставі імпульсів, що надходять від лідерів. Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого бажають. Інший американський політолог С. Хук у монографії «Герой в історії» писав, що історія є витвором великих людей і тільки лідери можуть впливати на розвиток людства. Хук фетишизував роль політичного лідера, уважаючи його незалежним від народу, від класу, зокрема він стверджував, що Друга світова війна стала не результатом загальної кризи капіталізму, а наслідком злої волі Гітлера. Він говорив, повторюючи тезу З. Фрейда, що культ герою створюється з дитинства. Люди в масі своїй ніколи не звільняються від залежності: спочатку вони залежать від батьків, потім учителів або ще когось, хто дає їм відповіді на запитання. А тому, продовжував Хук, натовп шукає вождя, котрий виконав би в суспільстві роль, яку виконує батько в сім'ї.

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:

· традиційне лідерство (перший тип) засноване на звичаї, традиції (вожді племен, монархи) і передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувала завжди. Влада правителя здійснюється за традиційними нормами, які є основними в управлінні суспільством, державою. Правитель же, котрий ігнорує традиції, може легко позбутися своєї влади;

· другим типом М. Вебер називає раціонально-легальне лідерство. До нього належать лідери, яких обрано демократичним шляхом і які у випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями. Учений називає цей тип ще бюрократичним, але не в негативному, а в позитивному розумінні цього питання, заснованому на вірі в законність і розумність існуючого порядку, де лідер-чиновник виступає як носій певної раціонально-державницікої позитивної функції.

· Третій тип - харизматичне лідерство (від грец. сharista - винятковий дар, властивий людині) - заснований на вірі мас в особливий «дар благодаті», видатні якості й здібності до правління окремих лідерів. Такий правитель в очах його прихильників чи підданих наділений надлюдською магічною силою, підноситься над повсякденністю, відрізняється від простих смертних. За М. Вебером, харизматичне лідерство виникає в критичні періоди розвитку суспільства.

Якщо в основі першого типу лежить звичка, другого - розум, то третій спирається на віру й емоції, що само по собі здатне створювати ситуацію сліпого поклоніння мас, продуктувати умови, коли індивідуальні якості лідера відіграють другорядну роль у формуванні його харизми. Як свідчить історія двадцятого століття, практично всі тоталітарні режими спиралися на харизматичний тип політичного лідера (Ленін, Сталін, Гітлер, Тіто, Кім Ір Сен та інш.). До того ж цей тип спричиняє культ особи - крайню, максимально завищену оцінку функції і ролі політичного лідера в історії, яка виникає в наслідок непомірної концентрації політичної, економічної і соціальної влади в руках певної людини, а також жорстокої залежності підлеглих не від результатів своєї праці, а від прихильності начальства. У поєднанні з постійною тотальною ідеологічною обробкою населення така ситуація, відображаючись у масовій свідомості, породжує в людей віру в надзвичайні здібності правителя, страх і рабську покірність. Однак, на думку основоположника даної класифікації,харизматичний лідер у кризові періоди розвитку здатен стати генератором його революційного оновлення.

Крім названої класичної типології, у сучасній політичній науці існує чимало інших класифікацій, згідно з якими політичні лідери поділяються: на правлячих і опозиційних: революціонерів, реформаторів і консерваторів (Хагемен, Такер); формальних і неформальних: «суперменів» (тих, хто ламає уставлені порядки), «героїв» (тих, хто присвячує своє життя великим і благородним цілям) і «принців» (тих, хто прагне панувати над іншими) (Дженнігінс); кризових і рутинових: «лідерів мимоволі», «лідерів зверху», «лідерів на підставі відбору й довіри», «політичних кар'єристів», «лідерів на довіру», «лжелідерів» (Тихомиров); «бюрократ-політиків», «флюгер-політиків», «інфант-політиків», «авантюр-політиків» (Курашвілі); загальнонаціональних і регіональних.

Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політик М. Херман:

· лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;

· «комівояжер» - сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;

· «маріонетка» - ним керують його прибічники;

· «пожежник» - його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального життя.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

· лідер першого рівня - малої групи;

· лідер другого рівня - громадського руху (організації, партії);

· лідер третього рівня - політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив, які мають спільні інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм. Інтелектуальний рівень такого лідерства базується на вмінні вирішувати проблеми, що виникають та виконувати функції «мозкового центру» групи. Для лідера характерні такі риси спілкування, як психологічна комфортність, комунікабельність, уміння знімати напруження в середині групи.

Лідер малої групи має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху. Існує постійний і різноманітний зв'язок між лідерами малих груп і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов'язано із самою сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них - і інтереси кожної людини.

Народження лідера громадського руху починається, мабуть, тоді, коли його перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси, дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх вирішення; те, що я пропоную, сприймають і підтримують люди, які мене оточують, і я можу очолити їх». Відтак не можна не підтримати думку американського політолога Р. Такера про те, що «потреба в лідерстві з'являється коли ситуація, в яку волею обставин втягують великі групи людей, потребує оцінки, потребує, щоб сама група або хтось від її імені взявся до здійснення необхідних дій».

Як правило, лідер громадського руху робить свої перші кроки як ентузіаст, як неформал. У разі успішного досягнення позитивних результатів, що дуже важливо для громадського визнання й завоювання авторитету, лідер формалізується, зростає його соціальний статус, він стає особою офіційною, наділеною владними повноваженнями, масштаб його впливу й діяльності збільшується.

Будь-який лідер уже із самого початку намагається заявити про себе, мати якомога більше прибічників, формалізуватись, увійти в існуючу політичну систему. Еволюція лідера громадського руху, як і будь-якого суспільного явища, - це рух від простого до складного. На практиці воно часто має стадіальний характер: виникнення громадських рухів і їх лідерів; створення партій, розробка програмних настанов та організаційних принципів; формування ієрархії партійно-політичного керівництва; боротьба за владу і прихід партій до влади, участь в управлінні країною, делегування партійних лідерів на керівні державні посади; поява лідерів - керівників державою.

У цьому зв'язку можна вже говорити про третій лідерства в політиці - лідерство в системі владних, лідерство в національному масштабі.

Лідерство в національному масштабі - це:

· «дистанційне лідерство» (лідер і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);

· «багато рольове лідерство» (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення і політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого згалу і його завдання - підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими бажаннями);

· фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.

Функції політичного лідера:

1) інтеграція суспільства, громадян, об'єднання мас довкола спільних завдань і цінностей;

2) пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;

3) захист мас від беззаконня, самовправства бюрократії, підтримка громадянського порядку,

4) налагодження системи постійного зв'язку з масами, запобігання відчужень громадян від політичного керівництва;

5) ініціювання, оновлення, генерування оптимізму й соціальної енергії;

6) легітимація суспільно-політичного устрою.

Діяльність політичних лідерів підтверджує одну з неминучих істин: політика не може бути загальнодоступною справою. Її найстрашніший ворог - некомпетентність, особливо войовнича. Адже саме вона панує у царині політики тоді, коли від політичного успіху окремої особи залежить доля країни. Звідси випливають такі найважливіші уроки для політичних лідерів.

Урок перший. Лідерство у політиці виступає лише як засіб, метою ж може і повинно бути лише суспільне благо. Політичний лідер будь-якого рангу завжди мусить пам'ятати, заради чого й кого він прийшов у політику. Тільки за цієї умови він залишиться на висоті свого покликання.

Урок другий. Популізм - не завжди панацея, непопулярність - не завжди глухий кут. Відчуваючи свою правоту, політик навіть під загрозою поразки на виборах не має права відступатися від власних попередньо проголошених програмних положень.

Урок третій. Слід завжди зберігати у своїх діях і помислах позицію доброї волі опонентів.

Висновки

1. Терміном політичне лідерство називається процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

2. Існує багато характеристик типів політичного лідерства, але більшість дослідників спирається на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: традиційне лідерство, раціонально-легальне лідерство і харизматичне лідерство.

3. Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску. Він розкривається через особистісні риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характеру політичної ситуації. В основі типологізації лідерства лежать такі критерії: джерело визнання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, демократичне); специфіка політичної діяльності (адміністративне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичного лідера відносяться: наявність професійної освіти й досвіду, інноваційність, ораторське мистецтво, висока комунікабельність, вміння сформувати команду.

Список літератури:

1. Панов «Політологія», Тема 3.3;

2. Брегеда «Політологія», с. 251 - 265;

3. Бабкіна «Політологія», с. 212 - 217;

4. Дзюбка «Політологія», Тема 3.5

Размещено на Allbest