Громадянське суспільство

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищена законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це сприяє розвитку вільного ринку, безперешкодному поширенню духовних, моральних, національних цінностей тощо. Підгрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособистісних зв'язків, розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх. Це сфера свободи людини на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку. Отже, головними ознаками громадянського суспільства є :

-відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об'єднаннями людей;

-відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються в ньому;

-сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

-сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;

-відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;

-свобода особи;

-форма безпосереднього спілкування людей;

-пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;

-плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив. З факту існування різних та суперечливих інтересів у громадянському суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інтересу, як інституція гарантування та захисту прав людини;

1.2 Основні напрямки становлення громадянського суспільства

Формування та розвиток інститутів громадянського суспільства проходить одночасно і в тісному взаємозв'язку з розвитком політичних інститутів сучасної держави. Громадянське суспільство і держава нерозривно пов'язані між собою і неможливі одне без одного. Слід також не забувати, що для посткомуністичних країн формування громадянського суспільства є необхідною умовою їх переходу до ринку та правової держави. Спроби за короткий час ввести принципи правової держави ще до створення елементів громадянського суспільства не можуть мати успіхів, їх наслідки можуть бути катастрофічними. Отже, як бачимо, процес становлення громадянського суспільства досить таки складна справа і потребує різнобічного розгляду для повного розуміння всіх складностей. Морально-гуманістичний аспект проблеми. Шлях до громадянського суспільства пролягає через очищення людського духу, вилікування його від користолюбства, від злих помислів, від фальші, лицемірства і неправди. Необхідна глобальна гуманізація людських відносин і збагачення їх любов'ю та повагою до особистості, перевлаштування нашого життя за законами справедливості і добра. Дійсно, без елементарної цінності та порядності нічого й думати про формування громадянського суспільства, утвердження в ньому справжньої демократії. Саме поняття “ порядність ” у цьому контексті передбачає порядок у душі, політиці та виробництві, у суспільних та особистих взаєминах. Для встановлення ж такого порядку потрібний ясний розум та чиста совість. Немає нічого гіршого, коли при владі опиняються люди, для яких демократія - щось випадкове, минуще, засіб задоволення своїх інтересів. Політику, яка завжди пов'язана із задоволенням життєвих інтересів і потреб людей, повинні вершити кращі, професіонали. А що робиться зараз ?Кожен приходячи до влади задовільняє власні інтереси і все. Проблеми інших його не цікавлять. Для встановлення нормального управління державою нам знадобиться багато часу. Рух до громадянського суспільства - це велика щоденна праця по духовному зціленню людей, їх моральному вдосконаленню. Гуманізм, чесність, правдивість - це моральний фундамент вільного, демократично влаштованого суспільства. Це ті засади, що гарантують громадянську міцність всієї “ суспільної споруди ”. Правовий аспект. У громадянському суспільстві кожна особа повинна розглядатися як духовний центр, що має вільну правосвідомість. Стаючи таким центром, особа покликана берегти та виховувати цю правосвідомість. Так за кожною людиною закріплюється свобода духовного самовиховання. Тільки коли людина внутрішньо визнає це і привчає себе до дисципліни, вона здобуває живу правосвідомість і підстави вважати себе суб'єктом права. Якщо ж цього не буде, то вона буде , як істота без свідомості, жити своїм і чужим свавіллям. Без правосвідомості нема суб'єкта права, а є лише духовно спустошена людина. Під правосвідомістю прийнято розуміти сукупність душевних сил людини - свідомості, мислення, волі, почуттів тощо. Суб'єкт правосвідомості, визнаючи чужі права, ставить собі за обов'язок зважати на них. Тобто зв'язує свою волю певними приписами та дисципліною. Це дуже важливо, бо без волі правосвідомість перетворюється в бездіяльні утопічні мрії, в безвладдя особистості. Правосвідомість - це завжди воля людини до здійснення права закону. Разом з тим правосвідомість містить у собі переплетіння багатьох людських почуттів. Отже, правосвідомість конче необхідна для функціонування демократичного ладу як головне “знаряддя ” соціального і політичного порядку. Треба особливо підкреслити, що правосвідомість самовиховується. Правопорядок у демократичному суспільстві завжди є виявом, живою функцією, самоутворенням безкінечної множини індивідуальних правосвідомостей. А сама правосвідомість виникає здебільшого ірраціонально. Вона підлягає впливу сім'ї, роду, релігії, країни,клімату, майнового розподілу тощо. Отже, треба, щоб цей вплив був позитивним. Економічний аспект проблемипов'язаний із активним утвердженням ринку і приватизації власності, саморегульованої економіки. Демократія без жорсткої економічної основи здатна розстанути в будь-який момент. Поки ж демократизація суспільства, народизація влади обігнала народизацію власності, формування ринкових відносин.

І ця суперечність звичайно гальмує становлення громадянського суспільства. Політичний аспект. У найширшому розумінні він пов'язаний з повсякденним і неухильним підвищенням рівня світоглядно-політичної культури людей. Для того, щоб здійснювати політику, треба знати як це робити;принципи демократії не можуть спрацювати для загального блага при незнанні азів політичної науки. Маються на увазі найбільш життєві аксіоми демократії, прості норми правової культури, первісні поняття про власну юридичну захищеність. Це має бути у свідомості кожної людини. Захищаючи себе, свої права від волюнтаристських зазіхань чиновників, кожна людина вносить свій вклад у захист і охорону інтересів громадянського суспільства, маленькою часткою якого вона є. У цьому смислі утвердження правової держави і становлення громадянського суспільства виступають як дві сторони одного і того самого процесу - соціалізації сучасного людського суспільства, його гуманізації та цивілізованості. Відновлення громадянських якостей особи також пов'язано з деетатизацією людської свідомості, тобто з її “роздержавленням”. Треба зживати панічний страх перед начальством, адміністрацією, звикати до того, що і простий трудівник, і працівник державної влади однаковою мірою є суб'єктами права, рівні перед законом, однаково відповідальні перед ним. Громадянин - у первісному змісті цього поняття - з'являється в суспільстві тоді , коли він розкривається перед державною владою не лише як виконавець службових обов'язків, але і як суб'єкт власних прав, які встановлені всім суспільством. Іншими словами, кожна людина в суспільстві свободи, що зароджується, -це за ідеєю ще і “ громадянський контролер ” правової держави, що з'являється, утвердженню якої і підпорядкований цей контроль. Загальносоціальний аспект. Він включає в себе розгортання позадержавних структур і стосунків у масштабах усього суспільства, розвиток громадянської самодіяльності, яка переростає в різні асоціації та добровільні об'єднання людей.

Кожний громадянин немовби своєрідний “ атом ” суспільно-громадянської системи. Процес природного поєднання таких “ атомів ” і народжує всілякі асоціації. З цієї точки зору, громадянське суспільство - це суспільство вільних, внутрішньо самостійних учасників загального творчого процесу, що охоплює всі сфери людського життя і діяльності : економіку - виробництво, політику - законотворчість, духовну активність - культуру тощо. Громадянське суспільство -система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і міжособових відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів та окремих колективів. Завдяки громадянському суспільству виражаються і реалізуються приватні інтереси і потреби, тоді як держава виражає суспільні інтереси. З цієї схеми видно, що серед передумов і чинників, котрі забезпечують появу громадянського суспільства, першорядне значення мають розвиток гласності та свободи особистості - цивілізованої свободи. А таку свободу може забезпечити лише дієздатна система освіти і виховання, науки і культури, тобто така система, яка досягла у суспільстві досить високого рівня освітньо-культурних впливів, користується загальним визнанням. Ці та інші чинники громадянського суспільства - такі як утвердження ринкових відносин і політичного плюралізму - тісно пов'язані з життєздатністю моральних і правових норм. Все це має зумовити виникнення в соціальному організмі здорової “ суспільної клітини ”, яка невдовзі уже починає виступати і як наслідок, і як першопричина становлення громадянського суспільства. Що ж стосується його інститутів, то серед них, як це зображено на схемі, найважливішими є сім'я, церква, культурні інститути, засоби масової інформації, професійні, наукові та інші об'єднання, асоціації, організації. Загалом же громадянське суспільство покликане виражати та реалізувати приватні інтереси - на відміну від держави, весь сенс існування якої полягає в тому, щоб відстоювати, захищати загальносуспільний інтерес.

2. Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства

Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'язку, перше неможливе без другого. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Громадянське суспільство - це не тільки школа і церква, а й громадянська війна, протистояння соціальних інтересів, антисуспільна поведінка, мафія тощо, з якими може впоратися лише держава. Зрештою, сам сенс концепції громадянського суспільства існує лише при розгляді цього суспільства у співвідношенні з державою. Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення її полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави. У розумінні ролі держави в суспільстві є дві крайні позиції - анархізм та етатизм. Анархізм відкидає державу взагалі як орган примусу і насильства над людьми. Етатизм, навпаки, всіляко перебільшує роль держави в житті суспільства. Етатизм (від франц. etat - держава) - це засилля держави в економічному, соціальному, політичному й духовному житті суспільства. Теоретично етатизм обґрунтовує необхідність активного втручання держави в усі сфери суспільного життя, виходячи із сприйняття держави як всезагальної цінності, вищого результату й мети суспільного розвитку. Практично етатизм проявляється в централізації, концентрації і бюрократизації політичної влади, поширенні організаційно-контрольних функцій держави за межі оптимального співвідношення держави й суспільства. Процес етатизації суспільного життя веде до послаблення громадянського суспільства, його впливу на державу, що, в свою чергу, негативно відбивається на самій державі, спричиняючи її занепад. Етатизація суспільного життя найбільшою мірою відбувається за недемократичних, особливо тоталітарних, політичних режимів. За тоталітаризму централізація влади, утиск прав і свобод громадян, свавілля й волюнтаризм правлячої верхівки набувають крайніх форм. Деякі риси етатизму зберігаються і в демократичному суспільстві, але тут він охоплює, головним чином, сферу економіки і контролюється політичними інститутами громадянського суспільства. Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів - демократичний, авторитарний і тоталітарний - є різними способами цієї взаємодії. Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала політичну владу в суспільстві, нав'язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо. Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формальними. Не було багатопартійності, діяльність громадських організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів масової інформації. За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи - приватної власності - і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо. Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в непо-літичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму. Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною.

Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності. За формальної наявності основних ознак правової держави - конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи - в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний. Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї грунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін. Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства та його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефективність державної влади. Важливою ланкою, що з'єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних державах вони виступають і головними суб'єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації. Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави.

З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони - правова держава і громадянське суспільство - взаємно передбачають одне одного. Однопорядковим з поняттям «правова держава» є відносно нове для політології поняття «соціальна держава».

Правова державність як формально-юридична характеристика держави сама по собі нічого не говорить про реальне життя громадян. За допомогою права (у його звичайному розумінні - як сукупності законів та всіляких підзаконних актів: постанов, ухвал, наказів, службових інструкцій тощо) можна більш витончено знущатися над людьми, ніж з використанням відкритого і грубого насильства. Причому влада спроможна домогтися легітимності, тобто визнання, такого «права» громадянами, які на її потребу кричатимуть «Розіпни його!» або вимагатимуть покарання «ворогів народу» чи засуджуватимуть дисидентів. Творці і прихильники теорії правової держави вважали, що така держава, забезпечуючи кожному свободу і рівність, роблячи приватну власність доступною для кожного, стимулюючи конкуренцію, підприємливість та активність громадян, приведе їх до загального добробуту.

Однак цього не сталося. Абсолютизація індивідуальної свободи, невтручання держави в економічну й соціальну сфери громадянського суспільства призвели до посилення монополізації економіки і соціальної нерівності, загострення соціальних суперечностей, знецінення самих ідей свободи і рівності, оскільки більшість громадян у буржуазній державі не мали для них матеріального підґрунтя. За цих умов конструктивним доповненням правової державності стали теорія і практика соціальної держави. Поняття «соціальна держава» виникло в повоєнній політичній і суспільній теорії для позначення держави сучасного демократичного типу за умов відносно стабільної і розвиненої економіки. Кожна держава є соціальною з огляду на виконання нею соціальної функції. Особливістю сучасної соціальної держави є здійснення нею активної соціальної політики, спрямованої на забезпечення прав людини, працевлаштування населення, захист прав працівника на підприємстві, створення систем охорони здоров'я і соціального страхування, підтримку малоімущих, сім'ї і материнства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Політичні права людини доповнюються соціально-економічними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ. З цією метою держава активно втручається в економіку й соціальні відносини, за допомогою податків і різних соціальних виплат перерозподіляє через бюджет значну частину національного доходу на користь менш забезпечених верств населення. Започаткували таку соціальну політику соціал-демократичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували при владі в деяких західноєвропейських країнах, зокрема у Швеції та Німеччині. Створена ними в 60-х роках державність дістала спочатку дещо ідеологізовану назву «держава загального благоденства», а згодом стала позначатися науковим поняттям «соціальна держава».

Отже, соціальна держава - це правова держава, яка проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Активну соціальну політику проводить і соціалістична держава. Однак відбувається це за відсутності правової державності і громадянського суспільства, що призводить до довільного розподілу державою матеріальних благ і соціальних послуг, зрівнялівки, зниження стимулів до трудової діяльності, спричиняє застій виробництва.

Останнє, у свою чергу, унеможливлює виконання в повному обсязі намічених соціальних програм. Як показала практика соціал-демокра-тичного правління, подібні наслідки соціальної політики можливі й у правовій державі в разі абсолютизації соціальних завдань і надмірного втручання держави в економіку та перевантаження її податками. Правовий і соціальний принципи організації і здійснення державної влади перебувають у суперечливій єдності. Абсолютизація формально-правової сторони державності шкодить вирішенню соціальних завдань. І навпаки, перебільшення значення останніх обмежує індивідуальну свободу, породжує зрівняльні тенденції та інші негативні наслідки в суспільному житті. Оптимальне поєднання правового й соціального принципів у функціонуванні держави іноді позначається терміном «соціально-правова держава».