Політична система в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Політична система в сучасній Україні

політичний система партія громадська організація

Вступ

Починаючи з 50-х років XX ст. в політичній науці широко розповсюджується поняття політична система. Сама поява терміна відображає серйозні зміни, що сталися в політичній сфері, політичних відносинах, політичних явищах. Різноманітні політичні явища, що відбуваються в суспільстві, взаємаповязані та становлять самодостатню цінність. Означена властивість політичних явищ вкладається в поняття „політична система”. Завдання політичної системи суспільства полягає в забезпеченні неперервності, взаємопов'язаності й координації діяльності різних політичних суб'єктів для здійснення поставлених цілей. Вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішенню соціальних конфліктів і запобігання кризовим явищам. Вивчення політичної системи суспільства надзвичайно важливе для розуміння політичного життя будь-якого суспільства, а надто для передбачення напрямів і перспектив розвитку вітчизняної постоталітарної реальності.

Актуальність політичної системи полягає в тому, що останнім часом в Україні все гостріше ставиться питання про реформу політичної системи. Дійсно, проведення такої реформи стає конче необхідним, оскільки у своєму нинішньому вигляді існуюча політична система все більше демонструє свою неефективність і по суті стала гальмом на шляху демократичної трансформації суспільства. Справа в тому, що де стабілізаційні процеси, які виявляються через конфлікти між гілками влади, політичними блоками, центром і регіонами, а також через різку майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну спроможність політичної системи України.

Дається взнаки недосконалість правової системи, про що свідчить відсутність у державі єдиного правового простору, загального правопорядку і єдиної законності, девальвація ролі законів, нехтування загальних правових принципів і норм, правові колізії і протиріччя між різноманітними нормативними актами, роздробленість, мозаїчність і хаотичність правової регуляції, корпоративний характер різних правомочностей і правових статусів. Замість декларованих у Конституції загальних прав людини і громадянина і на противагу принципу загальної правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративізму, діє безліч норматив не встановлених владою прав-привілеїв, спеціальних правових режимів, різного роду правових винятків і пільг на користь окремих груп, професій, соціальних верств, територій тощо. Все це є наслідком того, що „законодавча влада не спромоглася створити цілісну і якісну правову базу економічних та соціальних перетворень, а виконавча -- не забезпечила до остатньої ефективної реалізації навіть прийнятих законів. Не було створено належ них умов для постійного і конструктивного діалогу влади і держави з суспільством, у якому „законсервувався” ідейний та політичний розкол”.

Мета роботи полягає у вивченні політичної системи України її принципів, функцій. Розглянувши елементи політичної системи можна зробити висновок про ефективність політичної системи та про проблеми, які є в кожному суспільстві. Основним завданням є теоретичне відображення шляхів вирішення проблем, які є в сучасній політичній системі України та стратегію її розвитку.

Структура роботи. В даній курсовій роботі я розглядаю такі питання, які відображаються у плані моєї курсової роботи, а саме:

Ш загальне уявлення про політичну систему;

Ш особливості сучасної політичної системи;

Ш проблема встановлення політичної системи України;

Ш стратегія розвитку політичної системи.

1. Політична система суспільства

Поняття і структура політичної системи

Людське суспільство -- складне й багатопланове явище, до якого входять різні системи (соціальна, духовна, економічна, політична). Системи втілюють організаційну сторону соціуму як суспільного організму, мають відносну автономність. Донедавна із розвитком суспільства зростали вимоги до його впорядкованості, збільшувались його багато вимірність, різноманітність. Усе більше ускладнення змушувало соціум до активних пошуків певних простіших моделей, чи то біологічних, фізичних, чи запозичених із технічних наук. Саме від них і було взято грецьке слово система, що означало ціле, яке складається з частин, поєднання множини елементів, котрі взаємодіють одне з одним, що все разом і творить певну цілість, єдність. [1] У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття „політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена. Прихильники соціологічної теорії обміну вважають політичну систему інститутом, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з конфлікто-логічними концепціями, політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв'язання соціальних конфліктів.

Система -- одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаю чи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взаємопов'язаних елементів, дотичних до вироблення політичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер): виробничої, соціальної, духовної, політичної, до якої на лежать інститути держави і влади. Усі ці підсистеми на ділені властивими лише їм структурою, функціями, цінностями, нормами, цілями тощо: виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства; соціальна і духовна сприяють нормальному функціонуванню різних соціальних інститутів; політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації інтересів усіх членів суспільства. Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі інші функціонуватимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства -- інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, су спільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації. Від інших систем політичну систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку. Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державне організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу („Політична система”, „Системний аналіз політичного життя”). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної теорії, поза як окремі факти значущі лише в межах загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування політичних систем.

На думку Д. Істона, політична система є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Досліджуючи її, за Істоном, необхідно застосовувати два підходи: соціально-психологічний, спрямований на вивчення поведінки особи і мотивації учасників, та ситуаційний, який дає змогу аналізувати активність груп під впливом соціального оточення. Політичне життя є неврівноваженою системою, у якій весь час відбуваються порушення та встановлення рівно ваги. Тому й політичні системи бувають стійкими та не стійкими. Цілковита стійкість політичної системи недосяжна. Але вона постійно перебуває в пошуку стійкості. На цей процес впливає людина. Саме тому Д. Істон визначає політику як процес винесення обов'язкових рішень і дій не лише щодо реалізації цінностей та ідеалів, а й щодо відновлення порушеної рівноваги в суспільній чи політичній системах. На його думку, кожна конкретна політична система має свої межі, у яких її політичні рішення обов'язкові та реально виконуються. Вплив довкілля на політичну систему Д. Істон називає введенням інформації у вигляді вимог та підтримки, що стимулюють систему. Введена інформація стає частиною системи. Вплив політичної системи на оточення відбувається через вихід інформації у формі рішень та політичних дій, що є результатом функціонування системи. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.

Не менш цікаві ідеї висловив і американський полі толог Г. Алмонд („Порівняльні політичні системи”, „Порівняльний політичний аналіз”). Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Його погляди зведені до таких принципів: будь-яка політична система має свою структуру; всі політичні системи здійснюють однакові функції; кожна політична система багатофункціональна (врівноваженість влад); всі політичні системи змішані в культурному значенні (відсутність „чистого” правлячого режиму). Введення інформації, за Г. Алмондом, це політична соціалізація населення як важливого чинника політичної культури та аналіз інтересів, політичних комунікацій (зв'язків різних політичних сил). Функції ви ходу інформації: встановлення правил (законодавча діяльність), застосування правил (виконавча діяльність), формалізація правил (надання їм юридичного оформлення), безпосередній вихід інформації (практична діяльність у сфері внутрішньої та зовнішньої політики). Найважливіша функція політичної системи -- вивчення та з'ясування особливостей ситуації. Модель Г. Алмонда отримала назву мікроструктуралістського функціоналізму, тому що головне її завдання -- фіксація різних інтересів всередині системи, їх інвентаризація, зіткнення та гармонізація.

Моделі функціонування політичної системи розробляли Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи -- сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи -- політична влада -- зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів -- волі, авторитету, права, сили. Отже, влада -- це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (дер жавно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це між класові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу, їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Буду чи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії -- певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства.

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й за хист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професій них, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і само стійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації -- це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного дик тату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми, їх призначення поля гає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різ ні аспекти політичного життя .

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних ці лей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Функції й типологія політичних систем

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

-- вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

-- організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;

-- координація окремих елементів суспільства;

-- легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);

-- політична соціалізація (залучення людини до політичної діяльності суспільства);

-- артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику);

-- агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

-- стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом).

Функціонування політичної системи зумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються; за криті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій -- наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж- Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси -- прагматизм, раціоналізм, основні цінності -- свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); до індустріальну, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних куль тур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Усі названі типології є умовними. Насправді не існує „чистого” типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства -- своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

2. Партії. Їхнє місце і роль в політичні системі

Взаємовідносини та взаємодія між державою та громадянським суспільством визначаються наявністю чітко врегульованих правом „каналів” цієї взаємодії. Такими є політичні партії та громадські організації.

Утворення та діяльність політичних партій - один із обов'язків держави, виконання якого забезпечує існування та розвиток її самої. До засобів, за допомогою яких держава здійснює свій розвиток, у першу чергу, належить правотворча діяльність. Йдеться про створення рівних правових умов для функціонування всіх суб'єктів політичного процесу.

Правовий статус політичних партій України врегульований Законом України „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р. У ньому підкреслюється, що право громадян на свободу об'єднання у політичні партії надається для здійснення і захисту особою своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в деяких інших випадках. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг. Цим законом політична партія визначається як зареєстроване, згідно з законом, добровільне об'єднання громадян -- прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних за ходах.

Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із все українським статусом.

Усі політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їхньої діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком окремих, законодавче передбачених, випадків.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їхні програмні цілі або дії спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, посягання на здоров'я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише дієздатний громадянин України від 18 років. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх - справ, співробітники СБУ, військовослужбовці. На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії призупиняють членство в цій партії. Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим. Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України протягом 30 днів з моменту (Надходження реєстраційних документів.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим.

Політичні партії України мають право:

- вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених законодавством;

- брати участь у виборах усіх видів;

- використовувати держанні засоби масової інформації, а також засновувати власні мас-медіа;

- підтримувати міжнародні зв'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати, вступати у міжнародні спілки;

- ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об'єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

? можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;

? брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні ЗМІ в порядку, встановленому законом;

? вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.

Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно. Встановлено певні обмеження щодо фінансування діяльності політичних партій, а саме: не допускається фінансування політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування; державними та комунальними підприємствами; установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю; або які належать нерезидентам, іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями, благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями, анонімними особами або під псевдонімом, політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій. Політична партія зобов'язана що річно опубліковувати в загальнодержавному ЗМІ фінансовий звіт про доходи і видатки, а також звіт про майно політичної партії.

За діяльністю політичних партій здійснюється державний контроль. Органами, що його здійснюють, є Міністерство юстиції України, Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії. У разі порушення політичними партіями чинного законодавства до них можуть бути вжиті такі заходи: попередження про недопущення не законної діяльності; заборона політичної партії. У разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України передбачена юридична відповідальність, відповідні органи, до відання яких належить контроль за діяльністю політичних партій, видають приписи про не допущення протиправних вчинків.

Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, осередків, та інших структурних утворень, що передбачає припинення членства в політичній партії. Політичні партії припиняють діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва. Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

Партії в політичній системі в свою чергу утворюють партійну систему. Партійна система -- це сукупний зв'язок партій, які діють в межах своїх програм і статутів і ведуть боротьбу за державну владу. Як суб'єкти формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, політичну стабільність суспільства, формують розвиток демократичних держав.

Піднесення ролі політичних партій обумовлено такими факторами:

? зростанням політичної активності населення, його різних соціальних груп;

? процесом демократизації владних структур держави;

? політичним та ідеологічним плюралізмом, що обумовлюється, перш за все, різноманітністю форм власності.

У країнах з демократичною політичною системою визнається політична різноманітність і багатопартійність. Політичні партії мають право формувати вищі органи держали шляхом висунення своїх представників в парламент чи до складу уряду. Суспільству відомі два різновиди партійних систем.

Одна з них заснована на монополії правлячих партій. Це досягається шляхом заборони діяльності опозиційних партій або безроздільним пануванням тих з них, які отримують відчутну організацій ну чи фінансову підтримку.

Інша -- характеризується помітною багатопартійною різноманітністю. До влади приходить партія, яка перемогла на парламентських виборах. Така партійна система втілює дійсний політичний плюралізм, який існує у суспільстві.

У літературі була висловлена точка зору, згідно з якою існують і однопартійні системи.

Така позиція є помилковою, оскільки одна партія не може створювати систему.

Нормальне функціонування партійної системи забезпечується правовим регулюванням діяльності партій. Воно зводиться до:

> Ніхто не може бути примушений до вступу в ту чи іншу партію.

> Партії вільно створюються та діють у суспільстві на основі їх статут них документів і після реєстрації у встановленому законом порядку.

> Організація та діяльність партій не повинні порушувати основних прав та свобод людини-громадянина.

> Рішення політичних партій не має обов'язкової сили для органів держави.

> Партії покликані сприяти вираженню політичної волі громадянського суспільства.

> Не допускається утворення і діяльність політичних партій у держав них органах та військових формуваннях.

> Дії державних органів і посадових осіб щодо ліквідації багатопартійності, незаконного обмеження діяльності партій, встановлення не правомірних переваг для окремих із них переслідується законом.

> Забороняється діяльність партій, дії яких спрямовані на ліквідацію не залежності, зміну конституційного ладу, пропаганду війни, розпалювання мітингової, расової, релігійної ворожнечі, нанесення шкоди здоров'ю населення, проти державної безпеки.

Слово „партія” -- латинського походження (partio -- ділю, розділяю, тобто не група людей, об'єднаних спільністю ідей, інтересів для виконання певної роботи).

Уявлення про ту чи іншу партію дають такі ознаки;

Ш мета партії -- завоювання і здійснення влади окремо або в коаліції;

Ш характер організації партії;

Ш зміст ідеології партії;

Ш діяльність партії щодо забезпечення соціальної опори, підтримки з боку населення.

За визначенням німецького соціолога М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії:

ь аристократичне згрупування;

ь політичний клуб;

ь масова партія.

В. Кремень, С. Базовкін, С. Міщенко, В, Небоженко, П. Ситник, характеризуючи ситуацію в партійному русі України в період 1991-1993 рр., відзначали „вельми негативні наслідки для всієї партійної системи України перманентного протистояння представницької та виконавчої влади... На 1 липня 199З р. зареєстровано 26 політичних партій, більшість із яких поки що стали досить міцними організація ми... Вони не спроможні вести за собою маси, визначати соціальну базу й зробити свою соціальну діяльність соціальна адресною. Фактично відбувається процес формування декласованого прошарку, для якого особисті проблеми вирішуватимуться вже не в межах демократичних інститутів, а шляхом безпосереднього тиску на органи влади повні. Народ є фактично департизований”.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

© Опозиційно - перед державний. Тривав від осені 1989 р до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КГІРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

© Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України „Про об'єднання громадян”.

© Етап передвиборчий-1 (1993---1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

© Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

© Етап партійної реструктуризації (середина 1996 -- середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

© Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 -- весна 1998 рр.). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

© Етап політичних компромісів (весна -- осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

© Етап передвиборчий-З (осінь 1998 -- осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій.

© Етап реалізації політичних угод (зима 1999 -- осінь 2000 рр.) Проявив ся у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовка та проведення референдуму, процес імплементації (впровадження) його результатів.

© Етап пєредвиборчип-4. Характеризується намаганнями запровадити пропорційну виборчу систему, прийняттям закону України „Про політичні партії”, розмежуванням партій у їх ставленні до „касетного скандалу”, порушень громадянських прав людини Україні, підготовкою до парламентських виборів-2002.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. -- офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. -- 39, 1997 р. -- 46, 1998 р. -- 52, 1999 р. - 70, на початку 2000 р. -- 92, в жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується понад 130 зареєстрованих політичних партій.

Характерними рисами посткомуністичного стану еволюції багато партійності в Україні є:

· остаточно зникає монополія однієї партії на владу;

· намітилася тенденція до утворений політичними партіями блоків,

· коаліцій, об'єднання кількох партій в одну структуру;

· формується кілька головних політичних сил (спрямувань): соціал-комуністичне, центристсько-прагматичне, націонал-демократичне, націонал-радикальне.

Цей етап триває, продовжується еволюція багатопартійності, їх ній розвиток і остаточне утвердження залежатимуть від поглиблення процесів соціальної диференціації та структуризації населення.

На підставі вироблення конструктивних програм дій політичні партії ведуть пошук майбутньої соціальної бази. Життєздатність кожної з них, чисельність, місце в партійній ієрархії суспільства залежатимуть від того, наскільки ідейно-програмні настанови та практична діяльність сприятимуть здійсненню політичних та економічних реформ для становлення незалежності України, формування зрілого громадянського суспільства.

Атомізована багатопартійна система в Україні характеризується нестійкістю з точки зору розвитку суспільства. Цей стан може мати дві перспективи:

1) розвиватися у бік тієї чи тієї плюралістичної системи (цього шляху дотримувалася ФРН після Другої світової війни):

2) розвиватися у бік тоталітарної однопартійності (цим шляхом пішла Росія після жовтня 1917 р.).

Отже, головне -- подолати атомізованість нашої партійної системи, забезпечити її розвиток у бік демократії з притаманною їй стабільною плюралістичною системою.

Ми доходимо висновку, що різні підходи партій, об'єднань, рухів до подальшою поступу України спонукатимуть їх групування на грунті орієнтирів двох головних груп соціально-політичних сил суспільства:

v тих, хто прагне до оновленого, гуманно-демократичного соціалізму;

v тих. хто виступає за вільний ринок, мінімальне втручання держави в економіку.

У майбутньому це. можливо, приведе до зменшення кількості партій і формування класичної багатопартійності на зразок країн Європи або навіть утворення двопартійної системи на зразок США чи Великобританії.

Кілька років вмістили в себе величезний згусток важливих подій. У партійному будівництві виникла ще одна серйозна проблема -- проблема ідеологічна.

Ідейна платформа гострої боротьби з комунізмом чи інакомисленням, багаторічна самовіддана боротьба за незалежну Україну привели кого -- до перемоги, кого -- до поразки. Так програмні завдання багатьох партій були реалізовані. Постало питання про розробку нових програм та уточнення ідейних засад партій.

Проте небагато партій мають у своїй основі загальнонаціональні ідеї, які однаково поділяли б усі громадяни нашої держави.

Велике теоретичне та практичне значення, особливо у сучасних умовах, має розгляд проблеми, пов'язаної з визначенням співвідношення політичної системи суспільства та держави, виявленням економічних і соціально-політичних факторів, які впливають на визначення її місця і ролі в політичній системі суспільства.

Зауважимо, що державу неможливо ототожнювати з політичною системою, її потрібно розглядати як складову частину системи, яка входить до неї не як сукупність роз'єднаних органів, а як цілісний політичний інститут.

3. Держава і інші громадські організації та об'єднання в політичній системі

При розгляді питання про місце та роль держави як особливої ланки в політичній системі суспільства важливе значення має розкриття характеру взаємозв'язків, які виникають між нею та громадськими організаціями.

У взаємостосунках держави та громадських організацій відображається спільність їх кінцевої мети і завдань, єдність принципів по будови та функціонування, їх демократизм, виникнення усіх державних і недержавних об'єднань за волею народних мас, постійна опора на їхню творчу ініціативу і підтримку.

Зміцнення та розвиток спільності та єдності усіх державних і громадських організацій -- це свідчення про дальший розвиток демократії, яка забезпечує активну участь усіх членів суспільства в управлінні як державними, так і суспільними справами за умови успішного подолання протиріччя між державою і громадськими організаціями. Взаємовідносини між ними складаються по-різному в залежності від місця та ролі тих чи інших громадських формувань, від характеру їхньої діяльності, від мети і завдань, які стоять перед ними.

Це співробітництво, взаємодопомога, координація, визначення спільного напрямку їхньої діяльності і т. д.

При цьому зберігається внутрішня самостійність громадських організацій, їх відносна незалежність у вирішенні питань на основі принципів самоуправління і самодіяльності.

Говорячи про взаємовідносини держави та громадських організацій, потрібно завжди пам'ятати, що вони двосторонні. Більшість із них опосередковуються відповідними нормами права, набуваючи в залежності від цього різного характеру (державно-правового, адміністративно-правового і т. д.). Деякі відносини ще не мають правового вираження, що, безумовно, потребує удосконалення законодавства про громадські організації, їх правового статусу; дослідження таких питань, як правотворчість громадських організацій, її природа; природа статутів громадських організацій; громадські організації як суб'єкти права; як носії прав і обов'язків; як учасники різного роду правових відносин і т. д.

Правове закріплення різних сторін діяльності громадських організацій та їх взаємовідносини з державою сприяють їх розвитку, стабілізації їх зв'язків із державними органами, розкриттю закладе них у них потенційних можливостей.

В Україні, згідно з Законом „Про об'єднання громадян”, громадські організації беруть участь в реалізації політики держави. Вони безпосередні учасники всіх політичних кампаній, у тому числі таких, як всенародне обговорення проектів законів та інших питань, вибори депутатів, захищають свої соціальні, економічні, творчі, вікові, національно-культурні, спортивні та інші спільні інтереси, громадські організації делегують своїх представників до складу цілого шерегу державних органів. Багато питань життя суспільства, його політичної системи вирішуються органами держави з урахуванням їх пропозицій або разом із громадськими організаціями. Останні контролюють діяльність державних органів через свої функції у Верховній Раді України.

Потрібно відзначити, що громадські організації діють в рамках правового режиму, встановленого державою, яка, як головна і організуюча сила, повинна забезпечити нормальну діяльність усіх недержавних організацій у рамках поставлених перед ними завдань, сприяти їх розвитку й удосконаленню. Перш за все це відображається в наданні конституційних прав громадянам, використанні ними широких політичних свобод: слова, зборів, мітингів і демонстрацій. Права та законні інтереси громадських організацій знаходяться під охороною державних органів (суду, прокуратури та ін.). Вони сприяють реалізації деяких їх рішень.

Взаємовідносини держави з професійними та творчими спілками, молодіжними організаціями будуються при відсутності державного керівництва, тоді як діяльністю таких громадських організацій, як споживча кооперація, держава здійснює керівництво. Але це не означає „включення” громадських організацій у систему державного апарату. Громадські організації -- це не філіали держави, а самостійні ланки політичної системи, які мають свої специфічні функції, своє соціальне призначення й активно працюють на благо людини. Усі завдання вирішуються шляхом спільного втілення заходів як по державній лінії, так і по лінії різних громадських організацій; діють вони не ізольовано, а в тісному контакті та при постійній взаємній підтримці.

Спільними для всіх громадських організацій ознаками є принципи добровільного членства, рівноправності, самоврядування, законності та гласності. Вони вільно обирають напрям своєї діяльності.

Громадські організації -- об'єднання громадян, які утворюються у відповідності з їхніми інтересами і на основі добровільного членства.

Об'єднання громадян - добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів громадян з метою спільної реалізації прав і свобод.

Порядок створення і діяльність об'єднань громадян визначається Законом України „Про об'єднання громадян”.

Види об'єднань громадян:

1. За порядком утворення і формами діяльності --

політичні партії;

громадські організації:

органи громадської самодіяльності;

громадські рухи, фонди тощо.

2. За умовами членства --

із формально фіксованим (документованим) членством;

об'єднання з формальним нефіксованим (вільним) членством.

3. За кількістю членів -- масові, елітарні,

4. За внутрішньою структурою -- централізовані, нецентралізовані.

5. За територією діяльності -- місцеві, загальнодержавні, між державні, міжнародні.

6. За соціально-правовим статусом -- легальні (юридичне дозволе ні), нелегальні.

7. За соціальним призначенням -- прогресивні, консервативні, реакційні.

Критерії поділу громадських організацій були розроблені в Університеті Джона Гопкінса як частина дослідження діяльності неурядових організацій країн світу. Ця система дістала назву Міжнародної класифікації недержавного (та неприбуткового) сектора. Вона поділяє неурядові громадські організації на десять головних категорій, а саме:

1. культура та відпочинок;

2. освіта і наукові дослідження;

3. охорона здоров'я;

4. соціальні служби;

5. охорона довкілля;

6. розвиток і житлово-комунальне господарство,

7. адвокатура і політика;

8. філантропічні посередники,

9. міжнародна діяльність;

10. бізнес, професії, спілки.

Об'єднання громадян і громадські організації діють з волі громадян. Вони повинні дотримуватись Конституції, не зазіхати на суверенітет і територіальну цілісність держави, підрив її безпеки, не створювати воєнізованих формувань.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Заборона їх діяльності здійснюється лише в судовому порядку.

Орган громадської самодіяльності -- це добровільне об'єднання людей, яке створюється при державній або громадській організації для допомоги у виконанні її завдань (напр., батьківський комітет у школі, товариський суд на підприємстві).

Громадський рух -- це добровільне об'єднания людей з метою досягнення значних соціальних цілей, яке діє шляхом організації масових заходів, що здійснюються його ініціативною групою (напр., рух прихильників миру).

Трудовий колектив -- це об'єднання працівників підприємства або установи, яке виконує передбачені законом, статутом чи договором певні функції в економічній, соціальній, політичній сфері суспільного життя.

Завершуючи розгляд цього питання, зазначимо, що в цивілізованих країнах створені та діють багато громадських організацій. Серед них важливе місце належить профспілкам, кооперативним організаціям, спілкам творчих працівників і добровільним товариствам, їх діяльність базується на підставі міжнародних актів. Зокрема, у відповідності з Між народним пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право утворювати профспілки та вступати в них для захисту своїх інтересів (ст. 22). Цим пактом проголошено, що „користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачені за коном і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної чи громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моралі населення чи захисту прав і свобод інших осіб”.

4. Політична система України та її особливості

Політичну систему України як і будь-якого іншого суспільства становить сукупність організацій і установ, які виражають інтереси наявних у суспільстві класів і націй; система державних і недержавних організацій, які здійснюють регулювання соціально-політичних відносин у країні, взаємопов'язана сукупність партій, держави і громадських організацій, комплекс політизованих організацій, які здійснюють управління справами суспільства, механізм здійснення народовладдя і управління справами суспільства і держави, складний комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих засобів організації і функціонування політичної влади, здійснення політичного керівництва, система всіх політичних явищ.

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що й визначено у Конституції (Основному Законі) України. На сучасному етапі розвитку України відбувається активний процес формування нової політичної системи в нашій країні. Складовими елементами цього процесу є:

1. утвердження принципів демократії та парламентаризму, політичного плюралізму;

2. забезпечення прав та свобод громадян;