Сутність виборів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Вибори: поняття, історія виникнення

2. Вибори, як дестабілізація

3. Особливості висвітлення політичних кампаній та виборів у ЗМІ

4. Політична реклама і маніпулювання людською свідомістю

Використана література

1. Вибори: поняття, історія виникнення

Вибори, передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом таємного голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший - це народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Для прийняття рішень під час народних зборів різні народи використовували різні способи голосування. В Давній Греції і Римі громадяни голосували піднятими руками або кидали у величезний глек чорні і білі боби. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить саме поняття “голосувати” - подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорізькій Січі, голосуючи, козаки кидали шапки на купи - “за” і “проти”.

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах називається електоратом (лат. elector - виборець).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право - це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування).

Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Вибори були відомі вже первіснообщинному ладу, де на загальних зборах роду обирались старійшини, пізніше -- і воєначальники. З часом процедура виборів ускладнилась. Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів.

З часом утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:

* норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів;

* норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;

* норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Основні системи виборів:

* проста більшість (США, Великобританія, Канада, Індія)

* абсолютна більшість, наприклад, альтернативне голосування (Австралія)

* пропорційне представлення, наприклад, по партійному списку (Ізраїль, більшість країн Західної Європи, деякі країни Південної Америки)

* система з додатковим членством (Німеччина)

* обмежене голосування (Японія)

2. Вибори, як дестабілізація

„Вибори - це завжди дестабілізація” - так наприкінці 2001-го року Президент України Леонід Кучма прокоментував гостру політичну боротьбу партій і блоків в ході парламентської виборчої кампанії. В результаті застосування різноманітних інформаційних, політичних і соціальних технологій, в тому числі - відвертого нагнітання ситуації, провокування зіткнень і конфліктів між прихильниками кандидатів, наслідком кампанії, головною ознакою якої стало особисте протистояння між кандидатами, може стати широкий громадянський конфлікт.

Технології та сценарії дестабілізації

Говорячи про теоретичну базу можливого зриву виборів як мети дестабілізації ситуації в країні, варто визнати, що її основу становлять так звані теорія менеджменту терору та концепція “керованого хаосу”.

В четвертому числі наукового журналу “Політичний менеджмент” за 2004 рік (видання патронується Анатолієм Толстоуховим, міністром Кабінету міністрів та одним з керівників “тіньового” штабу Януковича) з'явився цікавий матеріал співробітника адміністрації Президента України Георгія Почепцова “Віртуальні революції: використання віртуальних об'єктів при зміні влади” . Сам Почепцов відомий у вузьких колах політичних технологів численними розробками стратегій ведення виборчих кампаній і побудови іміджу успішного політика. У даному випадку він дав стислий аналіз використання в умовах соціальної дестабілізації способів впливу на масову свідомість. Такі методи Почепцов виводить з теорії менеджменту терору - управління і маніпулювання поведінкою людини впливом на базовий для людини страх смерті .

Схема розгортання соціального вибуху у публікації виглядає наступним чином :

1. Наростання труднощів, що призводять до ситуації, коли неможливо одночасно протидіяти натискові проблем, що потребують вирішення.

2. Вихід з ладу існуючого механізму узгодження і прийняття рішень.

3. Втрата багатьма людьми й організаціями спроможності діяти відповідно до своїх цілей та функцій

У підсумку зазначається, що “Ці характеристики нагадують поступове наростання хаосу, що потім може вилитись у істотні соціальні зміни”. Далі автор підводить до головної думки свого матеріалу: соціальна дестабілізація криється не стільки в незадовільних економічних чи соціальних умовах, скільки у психологічній реакції людей.

Важливо, що соціальний вибух населення може бути спровокований привнесенням у звичний світогляд людини нових віртуальних об'єктів, тобто, подій чи акцій, які переконають людей в тому, що влада втрачає контроль над ситуацією. Виникає розбіжність між віртуальним світом вражень та реальним світом подій. Почепцов перераховує основні “віртуальні дестабілізатори”, які призводять до “віртуальної революції” і можуть закінчитися реальною зміною влади в разі захоплення уваги широких людських мас :

* Жертва . Символічне насилля або мучеництво (арешти, поранення чи навіть замах), якого зазнають представники маргінальних політичних поглядів від представників офіційної влади (ідеології, релігії) і навпаки.

* Масовість і видовищність протесту та імітація спокою влади . Забезпечення анонімності учасників протесту, стресової ситуації, яка об'єднує протестантів і протиставляє їх владі. При цьому офіційні державні органи вдають, що нічого надзвичайного не відбувається, що створює враження її страху і слабкості.

* Участь молоді, студентів . Молодь - символ майбутнього і надії для решти суспільства. Водночас до молоді належать представники різних соціальних груп, що викликає відповідний інформаційний резонанс і співчуття, нікого не залишає стороннім.

* Вплив міжнародних ЗМІ . Подолання інформаційної ізоляції и нав'язуваних офіційними органами рамок висвітлення подій.

* Наявність глядача . Усі події розгортаються і потрапляють в центр уваги широкої глядацької аудиторії, яка співпереживає події разом з учасниками.

Водночас потрібно пам'ятати, що ситуація не повинна вийти з - під контролю влади, доки вона контролює висвітлення подій і впливає на загальний інформаційний простір у країні .

Звідси, кілька рекомендацій поведінки в умовах зростаючого напруження

По-перше, спростування інформації про наявність жертви. Саме це було головною метою роботи всіх трьох загальнонаціональних каналів після заяви про отруєння Ющенка. Якби факт замаху підтвердився, політичні сили, які ототожнюються з владою, втратили б право на захист, закріпилося б уявлення про ці групи і про владу в цілому як про закритий диктаторський режим.

По-друге, особливо важливим стає замовчування масовості протесту . Використання цієї технології підтверджують і соціологічні дослідження. Так, у серпні-вересні Київський міжнародний інститут соціології провів дослідження, в якому з'ясовувалося, яким чином залежить думка громадян про те, хто виграє вибори, від думки людей, як успіх в кампанії залежить від доступу до ЗМІ. За словами президента КМІСу Валерія Хмелька, більшість респондентів називали ймовірним президентом Ющенка, якщо припускалося, що доступ до ЗМІ буде однаковим для всіх кандидатів. Якщо ж доступ до ЗМІ залишався таким, яким був, більшість називали імовірним президентом Януковича.

По-третє, побудова викладу новин в ЗМІ за моделлю “квазі-новин ” - оповідей, які переводять увагу глядача від суті новини (хто і де, проти чого протестував, які висунуто вимоги) на емоційне забарвлення події, ставлення до неї сторонніх “випадкових” глядачів, учасників. Не виключено, що висвітлення дня голосування, яке на трьох найпопулярніших каналах буде “нескінченним” якраз і має на меті створення “квазі-новинного” тла, “об'єктивного висвітлення”, з яким не може змагатися жодне зовнішнє джерело інформації.

Усі наведені методи певним чином збігаються з процесом втілення так званого “керованого хаосу” - провокування політичної нестабільності заради зміни чи консервації політичного режиму в державі. Головною метою такої технології стає створення уявних загроз суспільству, які приховують від громадян загрози реальні .

Ознаки та наслідки використання подібних технологій вже висвітлювалися в опозиційних інтернет-джерелах. Останнім прикладом стала стаття О. Малікова. і Р. Павленка “Керований хаос” - метод стабілізації неоколоніального режиму в Україні: як цього уникнути”. Можна лише зазначити, що провокування “керованого хаосу” може закінчитися цілком некерованим зіткненням, реальною поляризацією суспільства і загальним ослабленням держави як такої.

вибори демократія політичний

3. Особливості висвітлення політичних кампаній та виборів у ЗМІ

Висвітлення політичних кампаній та виборів у засобах масової інформації має і свої специфічні особливості. Важливо зазначити, що особливості подання новин про політиків істотною мірою викликані домінуванням телебачення як головного джерела розваг за умов ліберальної демократії. Висвітлення кампаній та виборів має тенденцію до врахування розважальних цінностей телебачення з доданням наголосів на особистості, іміджі, створенні інтриги та драматизації ситуації. Подані нижче характеристики стосуються в першу чергу телевізійних новин, проте вони мають стосунок до всіх політичних новин загалом.

1. Кінські перегони. Спосіб подання інформації про вибори тяжіє до подання виборчої кампанії у вигляді "кінських перегонів", а не дебатів між політичними партіями. Критики стверджують, що при висвітленні виборчої кампанії головний наголос роблять на показники рейтингів, підрахунок голосів, піднесення й падіння популярності, та виборчі стратегії, а не на самі по собі політичні питання. Таке зміщення наголосів "надає новинам певної драматичної структури, що так потрібна сучасному телебаченню" (Hallіn, 1992, 21), і відбиває загальні інформаційні цінності: недвозначність, рекурентність, співзвучність та сенсаційність (драматичність).

2. Політичний кліп (sound bіte). Виступи політиків перед публікою подають у вигляді дуже коротких і простих "політичних кліпів", які часом складено лише з одного речення, що, як вважається, репрезентує всю стратегію політичної кампанії, чи виборчу платформу кандидата. Телебачення з його короткими швидко змінними сюжетами серйозно вплинуло на тривалість "політичних кліпів". Наприклад у Канаді середня тривалість "кліпу" зменшилася з близько 60 секунд в 60-ті роки до 10 секунд в 1993 році (Hackett and Hіssey, 1996, 37). "Кліповий" підхід не дає змоги кандидатові довести до виборців реальний зміст пропонованої політики, обмежує ефект від виступу і концентрує увагу глядачів на іміджі, а не на суті питання. Зазначена практика відбиває такі інформаційні цінності, як недвозначність та персоналізація.

3. Лідери. Як і у більшості інформаційних повідомлень про політичні новини, головну увагу при висвітленні виборчих кампаній приділяють лідерам. У такий спосіб забезпечують персоніфікацію виборчих питань, але увагу аудиторії зосереджують перш за все на помилках лідерів та їхніх конфліктах з аудиторією або державою. Цей підхід відбиває такі цінності, як несподіваність, рекурентність теми, персоніфікація і зосередженість на представниках еліти суспільства. Лідери є головними учасниками "політичних кліпів", відеосюжетів і дебатів. Натомість інші учасники виборів задовольняються виступами у дрібних місцевих газетах і муніципальних тижневиках (Taras, 1990).

4. Нагнітання негативізму. Критики одностайно стверджують, що сконцентрованість на лідерах у ході виборчих кампаній виставляє політику і політиків у негативному світлі (Fallows, 1996; Ansolabehere and Iyengar, 1995). Політиків при цьому подають як людей, які за будь-яку ціну прагнуть мати добрий вигляд і бути обраними, не будучи стурбованими чи зацікавленими у певних питаннях або змінах. Відтак відбувається "розкручування спіралі цинізму" щодо політичних процесів, здатності громадян що-небудь змінити і навіть бажання пробувати це зробити (Capella and Jamіeson, 1997). Водночас ця особливість відбиває такі цінності, як негативізм і недвозначність.

4. Політична реклама і маніпулювання людською свідомістю

До політичної реклами ми відносимо не тільки продукцію рекламних фірм (постери, кліпи, листівки), але й будь-яку діяльність, спрямовану на популяризацію:

1) образу індивіда чи групи індивідів (організації), які прагнуть посісти певне становище у суспільстві (шляхом демократичних виборів, призначення на посаду, отримання пільг), зберегти таке становище або не допустити до нього своїх опонентів чи позбавити їх вже набутого статусу;

2) ідей, норм, цінностей, в яких зацікавлений замовник реклами (наприклад, заклики сплачувати податки, берегти навколишнє середовище, підтримати політику уряду, соціальні чи економічні програми, вираження протесту - як це було із російським каналом НТВ, та ін.).

Елементи політичної реклами наявні також у промовах політиків, слоганах та програмах політичних партій, газетних статтях, іміджевих інтерв'ю та інших засобах поширення інформації про осіб, зацікавлених в такій рекламі, або ж проти конкурентів таких осіб. Надалі ми будемо розглядати політичну рекламу саме в такому її значенні - але насамперед варто звернутися до ширшого погляду на цей феномен комунікативних процесів у суспільстві.

Призначену спочатку для стимулювання торгівлі і згодом могутнє знаряддя конкурентної боротьби в комерції, рекламу в другій половині ХХ століття стали активно використовувати й у боротьбі суб'єктів політичної системи, власне кажучи, нав'язуючи тих чи інших кандидатів у політичних виборах. Відомий американський фахівець з реклами Джордж Луїс зазначав з цього приводу: "Добре це чи погано, але факт у тім, що реклама - єдиний спосіб, за допомогою якого кандидат може розказати про свої чесноти. Без реклами будь-який кандидат, незважаючи на усі свої шляхетні якості, буде просто знищений, на нього просто ніхто не зверне уваги" . Але реклама - це не тільки цілеспрямована діяльність, що поширює яку-небудь інформацію, іміджеві характеристики чи ідеї політичного характеру з метою їхнього закріплення у свідомості мас. Така діяльність (на відміну від звичайних новин) також фактично коректує ставлення виборців до політика, по суті, впливає на суспільну свідомість. Ergo основною задачею рекламування є визначення мотивацій поведінки людей і відповідний вплив на неї. Таким чином, реклама є властиво потоком інформації, який вибирає свою цільову аудиторію, або, що стало типовим для сучасної культури, формує власну цільову аудиторію, і створює у цієї групи людей певне (позитивне чи негативне, схвальне чи таке, що засуджує) уявлення про дану інформацію. В цьому розумінні рекламу ще часто називають пропагандою. В межах нашого дослідженні ми будемо говорити про виборчу пропаганду - систематизований, цілеспрямований вплив, здійснюваний партією або групою підтримки кандидата на виборну посаду з метою поширити серед населення певну партійну ідеологію, переконати виборців віддати свої голоси за конкретну партію чи кандидата . Причому особливістю політичної реклами є необхідність приховування такого впливу, маскування його, і через це загальний алгоритм діяльності, у порівнянні з комерційною рекламою, міняється. Хоча основні етапи, і відповідно задачі, залишаються сталими:

1) привернути увагу виборців;

2) зацікавити їх;

3) змінити їхнє ставлення до політичного діяча;

4) примусити їх до голосування.

Але з поширенням інформаційних технологій стає зрозуміло, що політична реклама несе в собі декілька додаткових рівнів, та й вирішення перерахованих задач також великою мірою ускладнилося. Зокрема, дуже влучно схарактеризував цю ситуацію керівник агентства з розвитку суспільних зв'язків “Михайлов і Партнери” (Росія) С. Михайлов: “Колишня рекламна формула “купи мене” перестала працювати. Працює інша формула: “полюби мене!”” . Політична рекламна кампанія, звичайно, все ще має на меті продати свій продукт - імідж політика, та особливість цієї мети - не тільки в досягненні ситуації, коли виборець просто купує товар, але і коли він "любить" кандидата і тому голосує за нього. А також можна зазначити ще одну - протилежну - ситуацію, коли виборець "ненавидить" чи "не любить" одного кандидата, і тому голосує за іншого. Цей другий варіант притаманний тільки політичній рекламі, оскільки традиційні етичні норми комерційної сфери забороняють схожу діяльність.

Також ознакою політичної реклами є те, що вона продає віртуальний продукт, той, якого фактично не існує, - імідж (політика чи ідеї). Імідж - це спеціально створюваний, навмисно сформований політичний образ для досягнення конкретних цілей. Імідж, який будується за допомогою політичної реклами та інших засобів для досягнення цих цілей в межах певної стратегії, політичні консультанти ще називають стратегічний образ . І сьогодні в світі складається ситуація, коли стратегічний образ фактично заступає собою справжню сутність людини - в результаті політики говорять, діють і живуть так, як їм вказують спеціалісти зі створення іміджу. Звідси й відома сентенція, що політичний діяч в наш час - це скоріше штучний телевізійний образ, аніж жива істота , якщо ж підвести це формулювання під наукову основу, то воно звучатиме так, що в новочасних західних демократіях реклама перестає бути “дискурсом про речі”, і набуває все виразніших ознак “дискурсу-речі” . В Україні ця ситуація поки що є скоріше винятком, аніж загальною практикою - вітчизняні політичні діячі продовжують частіше керуватися власними емоціями, ніж порадами політтехнологів (можна в цьому плані згадати численні бійки народних депутатів, особливо ті, які повністю суперечать вже створеному іміджу - наприклад, конфлікт між І.Г. Богословською і С.І. Хмарою 26 квітня 2001 року). Проте ситуація міняється і вже наступні парламентські вибори стануть “полігоном” для професійного підходу до створення й підтримання політичного іміджу.

Говорячи про інші особливості політичної реклами, варто також пам'ятати, що це - форма непрямої політичної комунікації, тому вона має відповідну структуру: джерело інформації, засоби її доставки і адресат (реципієнт). І, для того, щоб акт комунікації відбувся, треба, аби комунікатор і адресат спілкувалися однією мовою і однаково сприймали мовлене, щоб вони мали спільний досвід, необхідний для розуміння символів, тобто пережили б ряд однакових подій. “Комунікація можлива при наявності фонового знання. Потрібен текст, який розуміють однаково” . Саме тому політики використовують в політичній рекламі концепції, близькі виборцям, історії, які є знайомими, слова, що зрозумілі цільовій групі. Фактично ж завдяки цьому створюється нерозривний зв'язок між джерелом інформації і адресатом - бо власне тільки за цієї умови мета буде досягнута - “товар буде придбано”. Такий зв'язок в наш час прийнято називати “маніпуляцією”, іноді - “промиванням мізків”, також модним стає до цього згадувати “нейролінгвістичне програмування”.

Маніпуляція - це програмування думок і прагнень мас, їхніх настроїв і навіть психічного стану з метою забезпечити таку їхню поведінку, яка конче потрібна власникам засобів маніпуляції . Очевидно, що цей термін підходить так само і під поняття “політичної реклами”, тому варто підкреслити, що, говорячи “маніпуляція”, ми описуємо загалом негативні аспекти рекламування - не просто приховані, але такі що приховано порушують природні права людей, втручаються в їхню психіку. Проте, маніпуляція - це не насильство, це - метод представницької демократії (“тиран наказує, а не маніпулює” ). Ідея маніпуляції якраз і полягає в тому, щоби фактичне нав'язування думки виглядало зовні як власне бажання людей. Між іншим, на цьому ґрунтується один із закидів демократичним режимам - у створенні таких методів управління людьми, які набагато важче виявити і викорінити, ніж звичайний деспотизм. Ускладнює ситуацію ще й той факт, що маніпулятивних технологій є декілька:

1) створення позитивних установок виборців на “політичний товар”,

2) трансформація інформаційного потоку (брехня, замовчування, створення інформаційного шуму тощо),

3) в особливу групу виділяють використання підсвідомих і підпорогових інформаційних стимулів різних модальностей: аудіальних, візуальних, тактильних та інших .

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Юридична енциклопедія. Т.З. / Ред. Ю.С. Шемшученко та ін. - К.: Українська енциклопедія, 2001.

2. Науково-практичний коментар до Закону України «Про вибори Президента України» / Ред. Ю.Б. Ключковський. -К.: Парламентське вид-во, 2004.

3. Виборче право України / Ред. В.Ф. Погорілко, М.І. Ставнійчук. - К.: Парламентське вид-во, 2003.

4. Основи конституційного права України / Ред. В.В. Копєйчиков. - К.: Юрінком, 1998.

5. Конституційне законодавство України / Упор. С.В. Лінецький, М.І. Мельник, A.M. Ришелюк. - К.: Атіка, 2000.

6. Посібник з розробки виборчих систем / Е. Рейнолдс, Б. Рейллі та ін. -Стокгольм-Київ: IDEA, 2003.

7. А. Ткачук. Скільки коштує недосконале законодавство? // Місцеве та регіональне самоврядування в Україні, вин. З (8). -К., 1994. -С.60-65.

8. Проект Закону «Про вибори народних депутатів України» (реєстр. № 6531-1 від 31.01.2005).

Размещено на Allbest.ru