Політичне лідерство

16

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Політичне лідерство.

2. Вибори та виборчі системи.

Список використаних джерел

1. Політичне лідерство

Історія суспільного розвитку свідчить, що існування і розвиток роду людського уже з перших етапів буття немислиме без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання. Саме це зумовило вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відігравали більш досвідчені, розумні, сильні, люди. Вони отримували визнання, довір'я, авторитет серед своїх співвітчизників, ставали лідерами.

Політологія розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації.

Лідерство політичне (від англ. Leader - ведучий, керівник) - процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політиковладних повноважень і прав.

Лідер може бути визначений як особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства. Відповідно лідерство визначається як один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії. політичний лідер ціль

Політичний лідер може бути визначений як авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних цілей.

Вплив лідера має бути постійним і здійснюватися на все оточення лідера. Політичного лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняно з впливом інших осіб, він спирається на його авторитет або принаймні на визнання правомірності його керівництва.

Існує кілька підходів до пояснення природи політичного лідерства:

1. структурно-функціональний підхід розглядає лідерство як управлінський статус, тобто становище в суспільстві, пов'язане з прийняттям владних рішень, організацією колективних дій;

2. теорія політичного менеджменту і маркетингу розглядає лідерство як своєрідне підприємництво, здійснюване на політичному ринку, коли лідер в обмін на керівну посаду пропонує виборцям специфічний товар - програму, способи вирішення тих чи інших суспільних проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство.

Є кілька концепцій витоків політичного лідерства:

1. Концепція рис склалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії. Згідно з нею лідерство є результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис (гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність і т. п.).

2. За ситуативною концепцією причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших ситуацій.

3. Концепція визначальної ролі послідовників (конституентів) трактує лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані - конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. Відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді ряду взаємопов'язаних ланок: конституенти - послідовники - активісти - лідер. В демократичних державах претенденти на лідерство можуть розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями широкого загалу - конституентів.

4. Психологічна концепція лідерства доводить, що в основі суспільного життя лежить людська психіка. Вона є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (3. Фрейд) або іншими психічними мотивами. Слідом за 3. Фрейдом деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля.

Лідери є в основному людьми з підвищеною самооцінкою. Для багатьох із них характерне відчуття необхідності власного керівництва іншими людьми. Вони прагнуть завжди бути попереду, брати на себе функції лідерства з власної ініціативи. Значно рідше роль лідера делегується їм оточенням. Лідерами є не мислителі, а люди дії. Політичний лідер має відкинути будь-які сумніви, бути впевненим у собі, рішучим, не надавати особливого значення негативним наслідкам своїх дій тощо.

Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера, який виокремлює три типи політичного лідерства - традиційне, харизматичне й раціонально-легальне.

Традиційне лідерство ґрунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів - це насамперед влада аристократичної знаті.

Харизматичне лідерство ґрунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово "харизма" означає "милість", "благодать", "божий дар". У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.

Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

Раціонально-легальне лідерство базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями.

В залежності від змістовного смислу стилю політичної діяльності виділяють наступні типи політичного лідерства:

§ цезаристський - зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря);

§ плутократичний - ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств;

§ популістський, який ґрунтується на популізмі, тобто на діяльності, спрямованій на досягнення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел:

§ професійний, де лідер-професіонал постіндустріального суспільства органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність.

Залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв'язку між лідером і його конституентами та ситуації, в якій здійснюється лідерство американський політичний психолог М.Дж. Херманн виокремлює чотири образи лідерства:

· "прапороносця" (або великої людини);

· "служителя";

· "торговця";

· "пожежника".

Лідерів-"прапороносців" вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Такий лідер визначає характер того, що відбувається, його темп, формує політичну проблематику.

Образ "служителя" засвоює політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці.

Для лідера-"торговця" важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти "купують" його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.

Лідери-"пожежники" "гасять пожежу", тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх конституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми, їхні дії визначають насущні вимоги моменту.

Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. За видами розрізняють формальне і неформальне лідерство. За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в цілому.

Функції політичного лідерства наступні:

1. Вираження інтересів спільності людей, на лідерство в якій лідер претендує. Це може бути як відносно невелика група людей, так і соціальна спільність - класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чи країни в цілому. За будь-яких масштабів лідерства його конституенти мають вбачати у лідері виразника власних інтересів, інакше та чи інша особа лідером не стане.

2. Новаторська функція означає, що для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. Політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою.

3. Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, що на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей.

4. Організаторська, або прагматична, функція лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії.

5. Комунікативна функція лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв'язку як між масами й політичними інститутами, так і між іншими політичними інститутами, у німу числі між очолюваними вищими органами держави - парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб'єктів політики.

2. Вибори та виборчі системи

Найбільш поширеною формою прямого народовладдя є вибори, які на відміну від інших його форм - референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, такі як парламент, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, а також представницькі органи місцевого самоврядування.

У вітчизняній та зарубіжній науці існує розмаїття точок зору з приводу визначення виборів. Вибори визначають як акт самоврядування народу або як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб при умові, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати.

Французький державознавець М. Прело визначав вибори як "змагання юридично кваліфікованих воль задля цілі провести призначення". У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.

За умов демократичного суспільства вибори - це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі. Суспільство як асоціація вільних та рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування й постійного відтворення мусить певним чином самоорганізовуватись і структуруватися. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний напрям у його діяльності - періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом.

За формою здійснення вибори можна розглядати як специфічну, врегульовану законом діяльність уповноважених органів і громадян, спрямовану на формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Здійснення виборів з юридичної точки зору треба розглядати як процес, найважливішою стадією якого є голосування.

Вибори в Україні - це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів. За територіальною ознакою вибори бувають:

1. загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2. місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, і міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За об'єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

§ вибори парламенту - вибори до Верховної Ради України;

§ вибори на посаду Президента України;

§ вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

§ вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

§ вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

§ чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певною виду виборного органу або посади;

§ позачергові або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

§ повторні, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

§ вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.

§ вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

1. загальними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

2. частковими, коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

1. дійсні, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

2. недійсні, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

Врешті за порядком визначення результатів виборів розрізняють виборчу систему:

1. мажоритарна;

2. пропорційна;

3. змішана.

Мажоритарна є найстарішою із виборчих систем. Назва її походить від французького "majorite", що означає "більшість".

Згідно з виборами за мажоритарною системою депутатський мандат від округу одержує той кандидат у депутати, який отримав встановлену законом більшість голосів виборців.

Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідних для обрання кандидата, розрізняють:

* мажоритарну систему абсолютної більшості;

* мажоритарну систему відносної більшості;

* мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

Як правило, за мажоритарною системою виборчі округи бувають переважно одномандатними.

В одномандатних округах голосують за персонального кандидата, а в багатомандатних --як за певних осіб, так і за партійні списки.

Мажоритарна система абсолютної більшості для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто наслідки голосування визначають за формулою 50% + 1 голос. За цією системою обов'язковий нижній поріг участі виборців у голосуванні. Перевага мажоритарної системи - у її демократизмі, оскільки вона враховує інтереси більшості виборців.

Недолік її у тому, що за цією системою можливе повторне голосування або повторні вибори за умови, якщо кандидат не одержав 50% + 1 голос. А повторне голосування, як правило, призводить до зменшення, зниження активності виборців.

Мажоритарна система відносної більшості (або простої більшості) є найпростішим різновидом мажоритарної системи.

За нею обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців порівняно з іншими кандидатами. За умови однакової кількості набраних голосів двома чи більше кандидатами застосовують процедуру жеребкування.

Перевага цієї системи у тому, що голосування відбувається в один тур і законодавство не встановлює обов'язковий мінімум участі у ньому виборців.

Її серйозний недолік у тому, що вона не дає змоги враховувати інтереси більшості виборців. Тут кандидат у народні депутати може бути обраний і абсолютною меншістю, а це вже суперечить основоположному принципу демократії: в суспільстві проводиться політика більшості, яка і враховує інтереси та потреби меншості.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається той кандидат (або список кандидатів), який отримав кваліфіковану більшість голосів виборців. Вона встановлюється законодавством і, як правило, завжди перевищує абсолютну більшість.

Її позитивний фактор - можливість якнайповніше виявити волю усіх виборців або їх кваліфікованої більшості.

Недолік цієї системи - внаслідок низької активності виборців під час голосування вона стає нерезультативною: вибори можуть не відбутись через низьку явку виборців на виборчі дільниці.

До 1993 р. мажоритарну систему застосовували в Італії при виборах сенату. Діє вона нині також у Чилі.

Іншим видом виборів є пропорційна система, яку застосовують майже у 60 державах світу.

За цією системою депутатські мандати розподіляють між: партіями пропорційно кількості голосів виборців, поданих за них у межах виборчого округу, а виборчі округи, як правило, багатомандатні.

Є два способи створення виборчих округів. Найпоширеніший -- коли межі виборчих округів збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць. Менш поширений -- коли територія всієї держави -- єдиний виборчий округ.

За впливом виборців на розміщення кандидатів у списку для голосування розрізняють такі види пропорційної системи:

* з жорсткими списками;

* з преференціями (перевагами);

* з напівжорсткими списками.

При голосуванні за жорсткими списками виборець голосує загалом за список партії, яку він обирає.

У бюлетені вказують назву партії, партійну емблему, можливі прізвища, ім'я і по батькові певної кількості (3, 5) перших кандидатів у партійних списках. Сьогодні систему жорстких списків практикують в Іспанії, Ізраїлі, Росії, Португалії та інших державах, у тому числі в Україні.

За системою преференцій (переваг) виборець не просто голосує за список партії, яку він обрав, а й робить помітку напроти прізвища того кандидата у партійному списку, якому він віддає свій голос. Кандидат, який отримав найбільшу кількість преференцій, обирається депутатом від партійного списку. Якщо число преференцій у кількох кандидатів від цієї партії є однаковим, перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному списку (наприклад, № 12, № 17, № 19, тобто № 12).

Система напівжорстких списків передбачає для виборця можливість:

* голосувати за партійний список у цілому;

* визначити преференції серед партійного списку кандидатів у депутати.

Таким чином, у першому випадку голоси виборців підраховують за системою жорстких списків, у другому - за системою преференцій.

Переваги пропорційної системи з жорсткими списками:

* при голосуванні обирається, перш за все, політична платформа партії, блоку, в якій накреслена програма їх майбутньої діяльності;

* ця система за формою її здійснення є найпростіша, а отже -найдешевша.

Її недолік - у партійний список часто потрапляють кандидати у депутати, сенатори, особи, невідомі у суспільстві, некомпетентні, непопулярні у народі.

На відміну від пропорційної системи з жорсткими списками, система преференцій дає змогу розширити сферу вибору самому виборцю, який має право голосувати і за партійний список, і одночасно конкретного кандидата у партійному списку. В цьому її суть і перевага над пропорційною системою з жорсткими списками.

Недолік преференційної системи у тому, що у ній проявляються елементи мажоритарності, тобто виборець має можливість орієнтуватися на окремих відомих політичних осіб, а не на інтереси партії і провести у депутати найвигідніших йому кандидатів. Запровадження системи з напівжорсткими списками зумовлено об'єктивною необхідністю усунути недоліки системи жорстких списків і системи преференцій.

Негативною обставиною при запроваджені пропорційної системи є складна система підрахунку голосів виборців. З метою запобігання збільшенню кількості дрібних партій при пропорційних системах виборів запроваджується виборчий поріг. Суть його у тому, що для участі у розподілі депутатських мандатів після голосування допускаються лише ті партійні списки, які набрали встановлений законом відсоток голосів.

Змішана система є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем.

Вона діє у майже 20 державах світу, особливо тих, де триває пошук найефективніших виборчих систем відповідно до національних та інших особливостей. Іноді змішану систему запроваджують у модифікованому вигляді з перевагою елементів тієї чи іншої виборчої системи.

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі змішані системи:

* система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);

* обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;

* комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.

Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування. Одну частину представницького органу - парламенту обирають за мажоритарним принципом, іншу - за пропорційним.

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Право, 1996.

2. Дмитренко С.П. Політична еліта і політичне лідерство// Політологічні читання. - 2001. - №2. - C. 14-15.

3. Журавський В.С. Конституційне право України. - К.: Ін Юре, 2002. - 257 с.

4. Зущик Ю. Юлия Тимошенко// Корреспондент. - 2004. - 10 апреля. - С. 14-15.

5. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2002. - 364 с.

6. Кухта Б. Політичні еліта і політичне лідерство. - Л.: Освіта, 2005. - 214 с.

7. Лазаренко О.В. Теорія політології. - К.: Знання, 2001. - 236 с.

8. Манчуленко Г. Народный депутат Украины: конституционно-правовой статус// Віче. - 2004. - № 1. - С. 3-11.

9. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України. - К.: Вентурі, 2005. - 238 с.

10. Опришко В. Конституція України - основа розвитку законодавства// Право України. - 2002. - № 8. - С. 14-17.

11. Палах П. Сучасні українські політичні лідері. - Л.: Освіта, 2002. - 211 с.

12. Погорілко В.Ф. Конституційне право України. - К.: Наукова думка, 2006. - 618 с.

13. Романовічев Л. Напередодні виборів: гра на вибивання// Запорозька Січ. - 2004. - 18 жовтня. - С. 3.

14. Шатенко В. Як стати і бути лідером. - К.: Знання, 2002. - 157 с.

15. Шемшученко Ю.С. Конституційне право України. Академічний курс: Підручник. - К.: Юридична думка, 2008. - 514 с.

Размещено на Allbest.ru