Опозиція в Україні 2004-2010 рр

39

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Еволюція діяльності політичної опозиції в Україні в період помаранчевої революції

1.1 Поняття та структура опозиції як елементу демократії

1.2 «Помаранчева революція» в політичному дискурсі

1.3 Становлення та діяльність опозиції в Україні у період після помаранчевої революції

Розділ 2. Інституційні умови державності політичної опозиції в 2010 році

2.1 Підсумки президентських виборів 2010 року

2.2 Парламентська опозиція у новій системі координат

2.3 Влада і опозиція: від конкуренції до протистояння

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Одним з головних елементів сучасних демократичних та правових держав є наявність політичної опозиції, яка критикує рішення діючої влади. Політична опозиція є важливим інститутом політичної системи, який визначально впливає на характер процесу державотворення. Але, поряд з виконанням позитивних функцій в суспільстві, опозиція за певних умов може бути дестабілізатором політичної ситуації в державі.

Існування опозиції є органічним явищем, необхідною характеристикою політичного устрою демократичної країни. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого розв'язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, висловлених на політичному рівні, невід'ємною складовою механізму стримувань і противаг у структурі владних відносин.

Актуальність досліджуваного питання особливо зросла під час так званої «помаранчевої» революції, коли фактично здійснився переворот, і опозиція прийшла до влади.

Головне кредо сьогоднішньої опозиції кристалізується навколо теми боротьби з олігархами. Виступи лідерів опозиції також знову кружляють навколо чергових зрад національних інтересів.

Регулярні повторення одних і тих же гасел викликають зворотну
реакцію. Як, приміром, гасло «Слава КПРС!». Революційна галасливість із обіцянками, що нинішня влада довго не триватиме, лише поглиблює кризу опозиціонерів. Люди, навіть, якщо вони доброзичливо налаштовані, не сприймають стару ідеологічну палітру. Нею були заповнені вуха людських мас протягом років.

Скільки такої неправди вкидали владні і опозиційні ватажки в період із 2004-го по 2010 рік, і хто відповів бодай за одну брехню? А їх було тонни з обох таборів.

Україна знову змінилася. Вона вже не та, що була в 2004 році.

Опозиція стане цінністю в суспільстві, якщо від неї буде реальна нова користь. Перш за все вона повинна стати творчою, і суспільно привабливою, має випромінювати молодість, свіжість, винахідливість. Плюс, звісно, за нею повинно бути відчутним інтелектуальне наповнення.

Метою дослідження є осмислення політичної опозиції, як інституту демократії, суб'єкту політичного процесу та індикатору правової держави сучасного українського суспільства. Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

- розглянути сутність та характерні ознаки політичної опозиції;

- проаналізувати особливості становлення та еволюцію діяльності політичної опозиції в Україні в 2004-2010 рр.

Об'єктом дослідження є опозиція як суб'єкт політичного процесу.

Предметом дослідження є процес становлення політичної опозиції як елементу демократизації держави і суспільства та особливості її діяльності в сучасній Україні в умовах конституційних рухів 2004-2010 рр.

У курсовій роботі використані такі методи дослідження, як: аналіз, синтез, метод порівняння, наукової абстракції, дедуктивний та індуктивний.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки курсової роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики політичної опозиції в правовій, демократичній державі.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 34 найменування.

РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

1.1 Поняття та структура опозиції як елементу демократії

У «Сучасному словнику з політології» подається наступне визначення: «Опозиція (від лат. Opposition - протиставлення) - 1) протиставлення чого-небудь чому-небудь; 2) у політиці - протиставлення власних поглядів та дій іншим поглядам та діям; 3) партія чи група всередині якої-небудь організації, яка не згодна з офіційною думкою чи позицією керівництва цієї організації». Опозиція в політиці може виявлятися на різних рівнях: у рамках політичної системи в цілому, всередині інститутів державної влади, у складі політичної партії чи суспільної організації. У рамках політичної системи опозицію складають політичні сили (партії), які не згодні з офіційним політичним курсом.

Наявність опозиції - ознака демократизму політичної системи, один з факторів динамізації політичної сили.

М. Михальченко зазначає: “Опозиція в Україні формується не з питання перерозподілу місць в парламенті й не з питання контролю за органами місцевого самоврядування. Позиції її визначаються щодо стратегічного курсу України, проголошеного її Конституцією, і політики Президента України” [19, с. 3].

Насамперед варто зазначити, що коли говорять про опозицію, мають на увазі легітимне існування в суспільстві політичної сили (ідей та організацій), яка публічно висловлює свою незгоду з програмою та практикою діючої влади і в такий саме спосіб пропонує власні проекти політичних дій, чим і рекрутує своїх прихильників. Не будь-яке і будь-чим невдоволення, а саме претензії до влади - в цьому суть опозиції [34, с. 12].

У статті “Політична опозиція у демократичній державі (Правові аспекти аналізу)” А.Й. Француз вказує на серйозність ставлення до опозиції:

Аналізуючи зміст цього поняття, важливо чітко відмежовувати це явище від різних проявів незгоди з діями офіційної державної влади. Дійсно, у багатьох пострадянських державах досить часто використовуються такі поняття, як «напівопозиція», «тимчасова опозиція», «ситуативна опозиція», які вживаються здебільшого стосовно будь-якої незгоди, спричиненої діями вищих органів державної влади. При цьому ґрунтом подібної незгоди у переважній більшості випадків є кадрові питання чи проблеми створення «сприятливих умов» для політичного бізнесу владних кланів” [33, с. 36]. І далі: “Вживаючи поняття «опозиція» та розкриваючи її місце у демократичних політичних системах, методологічно доцільно звернутися до поняття «інституційна позиція», яке застосовує Г. Золотухін. Під ним автор розуміє сукупність політичних ресурсів (це насамперед «урядова структура» політичної системи - державна бюрократія, позиції всередині законодавчих органів та судової ієрархії), які дозволяють політичним групам реалізовувати владу, здійснювати вплив на розвиток суспільно-політичних процесів.

Інституційні позиції присутні у будь-яких політичних системах, оскільки наявність центру (або центрів) влади є неодмінною властивістю політичної сфери” [33, с. 38-39].

І ще одна думка до цієї теми: “Правлячим колам дуже важко усвідомити, що опозиція - об'єктивна даність вільної демократичної держави. Вона є своєрідним відображенням пануючого режиму, яким, власне, і формується. Опозиція для нестабільного суспільства - оздоровчий фактор. В умовах конкуренції з нею виконавча влада вимушена оперативно реагувати на протиріччя з метою їх нейтралізації. Тим самим вона протидіє монополізації влади” [9, с. 72].

Думки, наведені в цьому підпункті різноманітні, але в сукупності вони дають різнобічне та повне поняття про сутність терміну “опозиція”.

Якщо звернутися до питання структури опозиції, то найбільш повно цю проблему висвітлив відомий дослідник М. Михальченко: “Опозиція може існувати на різних рівнях політичної влади, в різних її видах, а також всередині кожного з них. Розрізняють системну та позасистемну (структурну) опозиції [19, с. 6].

Системна опозиція в Україні виступає за вдосконалення існуючої політичної системи, все ще перебуває на складному етапі становлення, визначення стратегії і тактики політичної боротьби. Вона має більшу громадську підтримку, ніж позасистемна. Однак відсутність єдності в її рядах, нескоординованість зусиль зменшують її ефективність.

Системна опозиція виступає під гаслами активізації реформ (насамперед у сфері економіки та державного управління), боротьби з корупцією та «тіньовою економікою», обіцяє свободу ЗМІ, більшої прозорості, моральності й відповідальності влади перед народом.

До системної опозиції відносяться крайні праві («Наша Україна», «Батьківщина») та центристи («Партія Регіонів»).

Позасистемна опозиція (яка протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму) має сталий, але досить обмежений електорат, не має значного впливу на органи державної влади, а відтак її діяльність не створює великої загрози ні для інститутів влади, ні для підвалин державного устрою в Україні.

Підґрунтям для існування позасистемної опозиції є ностальгія за «кращим радянським минулим», популізм лідерів, які використовують помилки влади для просування власних ідей.

Це - ліві та крайні ліві партії («СДПУ(о)», «КПУ», «ПСПУ»).

Відносини “влада - опозиція” також викликають у дослідників неабиякий інтерес.

Наприклад, Г. Золотухін зазначає: “Ущемлення прав одних за рахунок інших рано чи пізно закінчується конфронтацією політичних сил. Зокрема в протистоянні «влада - опозиція» можливі декілька варіантів розвитку подій. В одному випадку - щире бажання, здатність до діалогу, компромісу. В іншому - взаємозвинувачення, дискредитація, демонстрація сили.

В Україні опозиція радикальна, оскільки, на відміну від боротьби за частково втрачені права на Заході, вітчизняна опозиція хоче змінити існуючий лад. Тому відносини «влада - опозиція» характеризуються як взаємоподолання, а це свідчить про психологічну неготовність до компромісу. Є спроби створювати з опозиційних лідерів ворогів, від яких слід чекати дій, що загрожують національній безпеці. Але опозиція - зовсім не темна деструктивна сила, мета якої - революція.

Політична теорія одним із головних визначає питання: як зберегти політичне суперництво - джерело оновлення суспільних відносин - і водночас не зруйнувати суспільний порядок.

1.2 «Помаранчева революція» в політичному дискурсі

Різке зростання політичної участі громадян України в останній період президентської виборчої кампанії 2004 року, протистояння влади та опозиції за підтримки сотень тисяч людей з епіцентром на майдані Незалежності в Києві, визнання Верховним Судом України другого туру президентських виборів недійсними та призначення повторного голосування, перемога опозиційного кандидата В. Ющенка - всі ці події вже стійко утвердились у свідомості пересічного українця як „помаранчева революція”. Сам термін з'явився в останній тиждень листопада 2004 року в ЗМІ як стисла характеристика тих бурхливих подій, як символ соціальних очікувань та як візуальне сприйняття домінування, в першу чергу на майдані Незалежності, помаранчевої символіки прихильників В. Ющенка. Відчуття революційності додало ще й те, що в нерівній боротьбі за владу перемогу отримав опозиційний кандидат. Відтак, термін набув ще одного значення - як символ перемоги опозиції на президентських виборах 2004 року в Україні.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим радикальна переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

22 листопада 2004 року -- наступний день після другого туру голосування, у ході якого виборці повинні були зробити свій вибір між діючим прем'єр-міністром Віктором Януковичем і кандидатом від опозиції Віктором Ющенком. З оголошенням попередніх офіційних результатів голосування стало зрозуміло, що вони відрізняються від даних екзит-полів. Скориставшись цим, прихильники Ющенка та іноземні спостерігачі з Європи й США заявили, що вибори проведені із численними порушеннями та такі розбіжності є результатом підтасування на користь провладного кандидата. Прихильники опозиції підготувалися до акцій протесту заздалегідь. Уже за добу до оголошення попередніх результатів на київській площі Незалежності почали встановлюватися намети й трибуни для проведення виступів опозиції. За кілька годин до оголошення Центральною виборчою комісією попередніх даних почали звучати заяви про фальсифікацію виборів на користь Віктора Януковича. Президент Росії Володимир Путін першим вітає Віктора Януковича з перемогою [11].

23 листопада в містах Західної України, у Києві й ряді інших міст і обласних центрів почалися мітинги в підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності, де зібралося, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. Мітинги й пікети проходили також перед будинками Адміністрації Президента, Верховної Ради -- українського парламенту, уряду й ін. Відмітним знаком демонстрантів став помаранчевій колір -- колір передвиборної кампанії Ющенка (прихильники Януковича використали білий то голубий кольори). Міська влада Києва, Львова та декількох інших міст відмовилися визнати законність офіційних результатів, а сам Ющенко, відмовляючись визнавати офіційні результати виборів, прийняв із трибуни Верховної Ради символічну присягу перед народом України як новообраний президент.

24 листопада переговори між владою та опозицією зайшли у глухий кут, оскільки позиція Ющенка не передбачала іншого результату переговорів, крім проголошення його президентом. Ющенко почав переговори з діючим президентом Леонідом Кучмою, бажаючи мирним шляхом домогтися визнання своєї перемоги, але, після оголошення остаточних результатів, згідно з якими переможцем був визнаний Янукович, Ющенко виступив перед своїми прихильниками в Києві, закликавши їх почати «Помаранчеву революцію» і за допомогою страйків паралізувати діяльність уряду, змусивши владу не визнавати результати виборів:

«Шлях до компромісу через демонстрацію народної волі -- це єдиний шлях, що допоможе нам знайти вихід із цього конфлікту. Таким чином, Комітет національного порятунку повідомляє про загальнонаціональний політичний страйк».

25 листопада Верховний Суд України забороняє друкувати офіційні результати виборів. Януковича вітають Китай, Вірменія і Казахстан. Утворено т. зв. Комітет Національного порятунку, куди ввійшли провідні політики опозиції. «Помаранчеві» демонстранти займають Український Дім, Київську мерію та Будинок профспілок.

3 грудня Верховний Суд України після багатоденного обговорення визнав численні факти порушення законів і Конституції України в ході виборів, у результаті чого вимоги Ющенка були частково задоволені -- зокрема, результати другого туру голосування були оголошені недійсними і було призначено повторне голосування.

8 грудня Верховна Рада перемінила склад Центральної виборчої комісії й прийняла виправлення до закону про вибори президента з метою перекрити основні канали фальсифікації виборів. Прийняття цих виправлень було результатом компромісу між владою й опозицією. У пакеті з ними була затверджена конституційна реформа, що обмежує владу президента України й передає частину його повноважень кабінету міністрів і парламенту. Після прийняття цих рішень революційна напруга в суспільстві значно зменшилась.

У ході повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004 року, переміг Віктор Ющенко. Спроба прихильників Віктора Януковича опротестувати результати повторно проведеного другого туру виборів не принесла результатів, і ще до закінчення судового засідання Віктор Ющенко був офіційно визнаний обраним Президентом України в публікації «Урядового Кур'єра» (що означає офіційне закінчення виборів).

23 січня 2005 року Віктор Ющенко офіційно склав присягу і заступив на посаду Президента України.

А. Гальчинський стверджує, що „помаранчева революція” 2004 року, як і „революція на граніті” 1990 року, як акції „Україна без Кучми” та Повстань, Україно!, як і ухвалення Конституції України 1996 року, є складовими тривалого процесу. Цей процес і слід було назвати новітньою українською революцією” [4, с. 4].

Д. Задорожна, аналізуючи події, що відбулися у період між двома турами виборів, обережно наголошує, що „...прямо зараз достатньо повно оцінити і пояснити те, що відбулося, принципово неможливо”, проте стверджує, що „справді, відбулася революція у суспільній свідомості - але ще тільки у намірах до змін. До революції у соціальній структурі ще далеко.

Подібну думку висловлює й канадський політолог Т. Кузьо. Він вважає, що „помаранчева революція” є другою і останньою фазою української революції, котра розпочалась наприкінці радянської епохи. „У 1991 році в Україні відбулась національна революція, а у 2004 році країна пережила демократичну революцію. Тому революція 1991 року була незакінченою до 2004 року” [5]. Крім того, Т. Кузьо вважає, що „помаранчева революція” поєднала три революції в одній: національну, демократичну і антикорупційну. Як бачимо, Т. Кузьо використовує поняття „революція” в дуже широкому сенсі, як ознаку змін у важливих галузях життя соціуму.

Історик С. Кульчицький у газеті „День” опублікував дві розлогі статті з аналізом подій, що передували „помаранчевій революції” 2004 року. У першій публікації робиться спроба оцінити передумови листопадових подій 2004 року. За глибиною змін та швидкістю, з якою вони відбулися, автор називає їх революцією [14]. В другій публікації, присвяченій реконструкції планів Л. Кучми залишитися при владі, С. Кульчицький відзначає, що „помаранчева революція” - це тільки епізод, хай навіть найважливіший у двохсотденному марафоні президентських виборів 2004 року. Погляд на революцію повинен формуватися в ході аналізу цих виборів” [15].

На шпальтах того ж „Дня” своїм баченням драматичних подій кінця 2004 року поділився політолог А. Гальчинський. Відштовхуючись від праці П. Сорокіна „Революція і соціологія”, у якій метр соціології виокремлює три фази революції - емоційну, деструктивну та конструктивну, А. Гальчинський наголошує: „Дуже важливо, щоб „ватаги” помаранчевої революції усвідомили специфіку відповідної логіки, щоб період виходу із революційного стану та входження суспільства у конструктивну фазу настав якомога швидше” [4].

Альтернативний погляд щодо оцінок сутності подій листопада - грудня 2004 року знаходимо у М. Колодяжного. Цей автор вважає, що головною метою опозиції був реванш - прихід до влади, а не системні зміни в суспільстві. Без таких змін, на його думку, про революцію говорити немає сенсу [12].

В Україні політичний процес не вийшов за межі правового поля, хоча був дуже близько до цього. Вибори закінчились, хоча й екстраординарно, проте легітимно. Політична криза, викликана порушеннями виборчого законодавства і масовими акціями протесту, також була вирішена конституційним шляхом.

З початку 2005 року в Україні відбувається зміна інститутів. До таких змін можна віднести: кампанію боротьби з корупцією, яка набула системного характеру і вважається інститутом, характерним для авторитарного та перехідного суспільств [24, с. 66]; здійснення політичної реформи, що передбачає зміну у повноваженнях головних гілок влади; підготовка адміністративно-територіальної реформи. Ці реформи, взяті разом, вплинуть на зміну всієї політичної системи.

Отже, президентські вибори 2004 року, що супроводжувалися масовою участю громадян в акціях політичного протесту, дали початок такому типу політичної трансформації, як „перехід”.

Першою його особливістю є те, що зі зміною влади в Україні розпочався другий, але, краще сказати, новий етап суспільних трансформацій. Його можна визначити як початок демократизації. Перший етап тривав з 1991 по 2004 рік. В цей період в Україні радянський номенклатурний авторитаризм трансформувався в новітній кланово-олігархічний різновид авторитаризму. Другою особливістю є те, що український варіант переходу не відповідає жодному з двох відомих типів. В Україні стара влада була повністю позбавлена легітимності, проте не наважилась ні на застосування сили після початку масових акцій протесту, ні на відмову від здійснення повноважень.

Перший та особливо другий тур виборів відбулися з масовими фальсифікаціями результатів на користь провладного кандидата. Такі дії влади в політичних дослідженнях називають „вкраденими виборами” [26].

В Україні перемога опозиційного кандидата стала можливою завдяки масовій участі громадян у політичному страйку, підтримці західних держав, міжнародних організацій та незалежній позиції Верховної Ради і Верховного Суду. Вирішальним чинником перемоги опозиції слід вважати пряму участь громадян у ненасильницьких акціях протесту. Без співпраці різних верств суспільства та демонстрації громадянської мужності перемога опозиції була б неможливою, навіть якби всі знали, що результати виборів сфальсифіковано.

1.3 Становлення та діяльність опозиції в Україні у період після помаранчевої революції

Діяльність парламентської опозиції сприяла перемозі на президентських виборах-2004 її лідера В. Ющенка, зміні політично-управлінської еліти на центральному (Уряд, Прем'єр-міністр Ю. Тимошенко) та регіональному (керівництво державних адміністрацій) рівнях. Вперше в Україні склалася ситуація диспаритету - знаходження на центральному та регіональному рівнях влади представників конкуруючих партій: нова опозиція в парламенті (СДПУ(о), Партія регіонів та КПУ) на регіональному та місцевому рівнях у більшості регіонів репрезентувала владу.

Політична опозиція в Україні очолила процес модернізації системи державного управління, розпочатий Помаранчевою революцією. У січні 2006 р. у результаті здійснення конституційної реформи Україна перетворилася на парламентсько-президентську республіку. Отже, третій етап розвитку політичної опозиції (2000/2001 - 2005 рр.) характеризувався частковою інституалізацією опозиції (організаційним оформленням у парламенті в 2002 р.), перетворенням її на рушійну силу зміни системи державного управління.

Зміни в системі владних відносин і державного управління за оновленою Конституцією (з січня 2006 р.) обумовили нові можливості і властивості політичної опозиції, що визначило початок четвертого етапу в її розвитку.

Проведення парламентських виборів в 2006 р. за суто пропорційною системою сприяло інтеграції опозиційних партій до складу правлячих коаліцій, залученню опозиції до державно-управлінської діяльності. У Верховній Раді України V-го скликання 6 липня 2006 р. сформувалася парламентська більшість (“антикризова” коаліція) переважно з тих політичних сил, що знаходилися нещодавно в опозиції до уряду та Президента України - мегафракції “Регіони України” та фракцій СПУ й КПУ. Її лідер В. Янукович став Прем'єр-міністром. В опозиції опинилися фракції БЮТ (вересень 2006 р.) та “Наша Україна” (жовтень 2006 р.) [3, с. 8].

Підтвердженням необхідності надання політичній опозиції правового статусу стало ухвалення в парламенті у першому читанні проекту закону “Про парламентську опозицію” у січні 2007 р. № 2885, авторами якого були депутати від фракцій БЮТ та Партії регіонів. Більше цей документ не розглядався, проте сумісні законопроекти представників парламентської опозиції та правлячої коаліції можна вважати одним з важелів впливу політичної опозиції на прийняття політико-управлінських рішень.

Одночасно з указаними процесами на загальнонаціональному рівні відбулася зміна регіональної політико-управлінської еліти. За результатами виборів в 2006 р. до органів місцевого самоврядування, БЮТ і “Наша Україна” отримали абсолютну чи відносну більшість місць у 15 (з 24) обласних радах України [5].

Об'єднавши свої зусилля (Угода від 19 лютого 2007 р. про спільні дії в місцевих радах), опозиційні до уряду сили стали на місцевому рівні реальною владою. Відбулося ускладнення функцій інституту політичної опозиції: одна і та ж політична сила, виконуючи в законодавчому органі держави роль опозиції, на регіональному/місцевому рівнях уособлювала владу та здійснювала управління регіональним/місцевим розвитком.

Диспаритет в Україні позначився негативно на процесі державного управління. Ситуація коабітації (“розділеного правління”), яка виникла в 2006 р. в умовах несформованої демократичної політичної культури містила значний конфліктогенний потенціал з високою ймовірністю переростання на гостру політичну кризу. Зміни до Конституції України, посиливши роль політичних партій, закріпили неповний збіг політичних ролей Президента України й Кабінету Міністрів України у частині розробки політичних ініціатив [12]. В умовах “двовладдя” в парламенті виникла ситуація створення двох політичних опозицій - антиурядової парламентської меншості та антипрезидентської парламентської більшості.

Протистояння між парламентською більшістю / Урядом та Президентом викликало “тотальне перетягування владного ресурсу обома політичними середовищами” [2]. Фракція Партії регіонів, скориставшись слабкою партійною дисципліною опонентів, провела переговори з деякими представниками опозиційних фракцій про перехід останніх до парламентської коаліції з метою створення конституційної більшості для долання президентського вето. Проте спроби змінити статус-кво з боку Партії Регіонів були успішно блоковані президентською стороною і призвели до розпуску Верховної Ради України та позачергових виборів 2007 р. В умовах політичної кризи Президент підтримав вимоги антиурядової політичної опозиції щодо позачергових парламентських виборів, що спричинило зростання впливу останньої на державно-управлінський процес.

За результатами позачергових парламентських виборів (30 вересня 2007 р.) у Верховну Раду України VI-го скликання владу отримала політико-управлінська контреліта (втретє з урахуванням президентських виборів): парламентська (“демократична”) коаліція створилася з нещодавно опозиційних фракцій (БЮТ і Блоку “Наша Україна - Народна Самооборона” (НУ-НС), більшістю в 226 голосів було призначено Прем'єр-міністром Ю. Тимошенко. В опозиції опинилася Партія регіонів [15, с. 2].

Неабияке значення мав той факт, що у Верховній Раді України VІ-го скликання, крім парламентської більшості та парламентської опозиції, вперше з'явилася неопозиційна парламентська меншість, яку репрезентували дві фракції (Блок Литвина та КПУ). В умовах протистояння між Президентом України та Кабміном (в особі прем'єра) саме її підтримка тієї чи іншої політичної сторони могла змінювати державно-управлінські впливи.

На відміну від парламенту попереднього скликання, політична опозиція отримала більше можливостей щодо контролю за діями влади, увійшовши до керівництва п'ятьох парламентських комітетів, яким належить дана функція. Так, представники опозиції стали головами комітетів свободи слова та інформації та Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України. Комітети з питань бюджету та прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин очолили представники парламентської меншості. З опозиційних депутатів було обрано першого заступника комітету з питань бюджету; голову одного з підкомітетів комітету з правової політики та секретарів комітетів з питань бюджету та свободи слова та інформації [9, с. 74].

Незважаючи на відсутність правового врегулювання статусу парламентської опозиції, 21 грудня 2007 р. регіонали втілили ідею “тіньового уряду” (у 1998 році в Україні з'явився перший тіньовий Кабмін, який створила Ю. Тимошенко. В 2001-му естафету спробувала перейняти Н. Вітренко; у березні 2005-го - В. Янукович “суспільний Кабінет Міністрів”. У вересні 2006 р. лідер БЮТ Ю. Тимошенко заговорила про створення опозиційного уряду за умови приєднання до опозиції блоку “Наша Україна” [4]. 12 жовтня 2006 р. про аналогічну готовність заявив перший заступник глави полiтвиконкому “Нашої України” I. Жданов [3]). На чолі з лідером фракції Партії регіонів В. Януковичем (склад опозиційного уряду: міністр фінансів - М. Азаров, міністр економіки - І. Акимова, міністр оборони - О. Кузьмук, міністр внутрішніх справ - М. Джига, міністр палива та енергетики Ю. Бойко, міністр вугільної промисловості - С. Тулуб, міністр транспорту і зв'язку - В. Козак, міністр праці і соціальної політики - М. Папієв, міністр освіти і науки - Д. Табачник, міністр закордонних справ - К. Грищенко, міністр юстиції - О. Лавринович, міністр екології - А. Толстоухов, міністр сільського господарства - В. Слаута, міністр ЖКГ - О. Попов, міністр з надзвичайних ситуацій - Н. Шуфрич, міністр будівництва і регіонального будівництва - В. Яцуба, міністр промислової політики і підприємництва - А. Кінах, міністр у справах сім'ї, молоді і спорту - В. Корж. Крім того, главою Нацбанку призначений С. Льовочкін, головою Державної податкової адміністрації - І. Богословська [20]).

Партія регіонів розглядала “опозиційний уряд” не як паралельну структуру державного управління, а як суто механізм парламентського контролю за діяльністю влади і спосіб розробки альтернативної політики на основі партійної стратегії, що відповідає загальновизнаним у світі демократичним нормам [10].

Одночасно з цим відсутність правового поля діяльності “тіньового” уряду, а також досвіду перебування у статусі конструктивної, відповідальної опозиції даються взнаки. Так, багато його пропозицій носить декларативний характер [21, с. 9]; у запроваджений день опозиції в парламенті (19.03. 2008 р.), коаліція фактично проігнорувала пропозиції Партії регіонів; лідер парламентської опозиції В. Янукович не з'явився на розширене засідання Кабміну, присвячене 100 дням роботи останнього, не представляв оцінку діяльності офіційного уряду (це зробив М. Азаров) [10].

Створення тіньового уряду як нового парламентського інституту стало новою формою діяльності української політичної опозиції. Остання набувала реальних можливостей виконувати функції контролю, критики, альтернативи уряду; стати кадровим й інформаційним ресурсом державного управління. Також це сприяло виникненню постійного діалогу між офіційним Кабміном та інститутом політичної опозиції, що свідчить про певні зміни у процесі та методах державного управління.

У грудні 2008 р. розпалася правляча “демократична” коаліція, що мало б спричинити зміни формату парламентської опозиції. Проте спроба створення парламентської (“широкої”) коаліції у форматі БЮТ та Партії регіонів [14, с. 58] на даному етапі виявилася неефективною. Не всі представники визначених політичних сил (політико-управлінських еліт) були готові до такого формату взаємодії. Уходження до “демократичної” коаліції однієї з фракцій парламентської неопозиційної меншості - “Блоку Литвина” привело до створення парламентської більшості (9 грудня 2008 р.) у складі трьох фракцій - БЮТ, НУ-НС, Блоку Литвина. Формат парламентської опозиції залишився незмінним через незмінність кадрового складу уряду.

Загроза політичної кризи в черговий раз (навесні 2009 р.) підштовхнула до переговорів/консультацій парламентську опозицію (Партію регіонів) з представниками правлячої коаліції (БЮТ) щодо змін до Конституції. Предметом обговорення став проект Конституції (запропонований БЮТ) щодо перетворення України на парламентську республіку [14, с. 58].

Стає дедалі очевиднішою правильність висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи про те, що ”криза в Україні є також результатом поспішної та незавершеної конституційної і політичної реформи 2004 року.

Недосконалість чинної Конституції України, розбіжності у правлячій коаліції з курсу реформ (на парламентсько-президентську / парламентську республіку) призводить до невизначеності позиції політичної опозиції.

Таким чином, у розвитку політичної опозиції в Україні можна виділити чотири етапи: 1) 1987 - 1990 рр., 2) 1991 - 2000/2001 рр., 3) 2000/2001 - 2005 рр., 4) з січня 2006 р. - до теперішнього часу. Демократизація державного управління, трансформація форми державного правління в напрямку до парламентсько-президентської республіки сприяли легалізації, становленню, розвитку та частковій інституалізації політичної опозиції, збільшенню її впливу на прийняття управлінських рішень, особливо на регіональному рівні. У свою чергу, функціонування інституту політичної опозиції прискорило модернізацію системи державного управління. Завершеність конституційної реформи дозволить позбутися перманентних політичних криз, а також здійснити повну інституалізацію політичної опозиції, що сприятиме підвищенню її політичної відповідальності та конструктивного впливу на систему державного управління.

демократія помаранчевий революція опозиція

РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУЦІЙНІ УМОВИ ДЕРЖАВНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ В 2010 РОЦІ

2.1 Підсумки президентських виборів 2010 року

Успіх Януковича в першому турі - це дивовижне повернення особи, політична кар'єра якої, здавалося, завершилася разом із Помаранчевою революцією. Янукович скористався розчаруванням виборців, яких обурювала жорстка гризня між Ющенком і Тимошенко. Їхні постійні суперечки призвели до затримок із проведенням важливих реформ, внаслідок чого Україна серйозно постраждала від економічної кризи.

Янукович і Тимошенко звинувачували одне одного в маніпуляціях під час голосування та погрожували вивести своїх прихильників на вулиці.

Прихильники лідера опозиції стверджували, що п'ять років тому в їхнього лідера нечесно забрали перемогу, і тепер хочуть забрати знову. У таборі Тимошенко стверджували, що в Партії регіонів хочуть спробувати сфальсифікувати результати виборів, як і п'ять років тому. Як доказ у команді прем'єра наводили той факт, що в східних регіонах країни багатьом виборцям рекомендували голосувати вдома, через проблеми зі здоров'ям, позбавивши спостерігачів можливості простежити за процесом голосування. У деяких містах Східної України частка таких виборців була понад 10%. До того ж у деяких проблеми зі здоров'ям були настільки серйозні, що вони вже давно спочивають на цвинтарі.

Крім цього, за кілька тижнів до виборів розгорілася боротьба за судову владу. Тепер у Вищому адмінсуді країни два голови, кожен з яких оспорює легітимність іншого. Проте українські та закордонні незалежні спостерігачі бачать ситуацію з виборами в Україні не такою вже драматичною - порушення на виборах зафіксували з усіх сторін, тож вони врівноважують одні одних.

Тимошенко закликала “демократичні сили” підтримати її через три тижні. У таборі Януковича намагалися переконати прихильників кандидатів, які програли вибори, підтримати лідера опозиції.

На відміну від дуелі 2004 року між проросійським Януковичем і прозахідним Ющенком, політичні програми теперішніх фаворитів виборів не дуже відрізнялися одна від одної. Орієнтований на Росію, Янукович виступав за вступ в ЄС, а “помаранчева” Тимошенко протягом останніх місяців поступово зближувалася з Москвою, не відмовляючись від зв'язків з Європою.

За результатами обробки 100,00% протоколів в ході виборів переміг лідер опозиції Віктор Янукович -- 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстала на 3,48 відсотки -- 45.47% (11 593 340 голосів) [5].

2.2 Парламентська опозиція у новій системі координат

Як науковими, так і політичними колами формальна інституціоналізація парламентської опозиції в Україні через законодавче закріплення певного статусу сприймалася як справжня панацея вирішення проблем у цій сфері.

Необхідність унормування опозиційної діяльності обґрунтовувалась потребою в організації роботи Верховної Ради України та зміні характеру відносин влади й опозиції, які, внаслідок відсутності в країні тривалих парламентських традицій, працюють здебільшого не на державні інтереси, а перетворились на один із визначальних дестабілізуючих факторів.

Тому подія, яка відбулася 10 лютого 2010 року - прийняття парламентом Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» (№ 1861-VI), стала, так би мовити, кульмінаційним моментом у процесі становлення цього політичного інституту. На жаль, все, що слідувало після прийняття закону, чітко демонструвало виникнення діаметрально протилежної ситуації від тієї, яка прогнозувалась спочатку.

На сьогодні світова практика пропонує два основних підходи до розв'язання питання щодо встановлення суб'єктів опозиційної діяльності, різниця між якими полягає у визначенні того, яку політичну силу можна вважати опозицією у межах парламенту. За першим, що представлений вестмінстерською моделлю, статус політичної опозиції отримує лише найбільша партія з тих, що пройшли до законодавчого органу і не є партією влади. Згідно з другим, мова йде про створення опозиційного блоку з кількох партій, опозиційних до уряду.

Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» (№ 1861-VI) від 10 лютого 2010 року було запропоновано модель, де «Депутатська фракція, чисельний склад якої налічує більш ніж половину народних депутатів, які не увійшли до складу коаліції, та голова чи заступник голови якої на пленарному засіданні Верховної Ради оголосив заяву про опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України, є опозиційною депутатською фракцією».

Такий варіант не міг бути прийнятним. Адже, по-перше, викликало сумнів положення щодо встановлення кількісних вимог - «більш ніж половина народних депутатів, які не увійшли до складу коаліції». Тут просто треба уявити ситуацію, що та «більш ніж половина народних депутатів» (наприклад, 113), не захотіла оголошувати себе парламентською опозицією, а інша частина, яку можна назвати «менш ніж половина народних депутатів, які не увійшли до складу коаліції» (це відповідно 111) проявила б таке бажання. У результаті їхнє бажання залишилося б нереалізованим як таке, що суперечить Регламенту. В цьому контексті слід навести слова голови фракції НУНС Микола Мартиненка: "Хочу нагадати, що Регламент Верховної Ради спільно готували і приймали Партія регіонів та БЮТ. Нормою про офіційну опозицію вони підготували собі запасний аеродром, тобто, в Регламенті свідомо закладена схема монополізації опозиції найбільшою фракцією серед не коаліційних». Тобто, на його думку, "монополізація влади однією силою, а опозиції - іншою, в наших умовах призведе до повторення ПРіБЮТ, просто у зміненій формі. Домінуюча позиція в коаліції (владній чи опозиційній) - це шлях до асиміляції своїх сателітів». Навіть до штучних умов щодо створення двопартійного формату політики. Як висновок, можемо зазначити, що запропонований у ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України» підхід може стати ефективними для країн з двопартійною політичною системою [10].

По-друге, тут пропонувався інститут об'єднаної опозиції, що за відсутності тієї ж двопартійної системи може призвести до виникнення додаткових ускладнень, зокрема:

- можлива несумісність програмових засад політичних сил, які переходять у парламентську опозицію;

- імовірне встановлення в опозиційному таборі гегемонії однієї з фракцій;

- по суті позбавляються прав ті політичні сили, які не приєднуються до коаліції депутатських фракцій, але водночас не знайдуть спільної мови з де-факто об'єднаною опозицією.

Не дарма представник УНП (фракція НУНС) Ярослав Джоджик зазначав, що за таких умов "меншу половину опозиційних депутатів штучно змусять працювати на засадах, запропонованих опозиційною більшістю, навіть якщо такі засади суперечать їх передвиборчим програмам, які підтримані виборцями". Саме тому 11 березня ним же було зареєстровано законопроект №6182 про внесення змін до Закону України "Про внесення змін до Закону України про Регламент Верховної Ради України" (щодо умов утворення Парламентської опозиції), який через зміни до статті 68 уможливлював заснування кількох опозиційних фракцій („У Верховній Раді може бути утворено декілька опозиційних депутатських фракцій чи опозиційних об'єднань депутатських фракцій, які є парламентською опозицією в цілому»).

До речі, 15 березня було зареєстровано ще один законопроект (№6193) щодо змін до Регламенту в частині створення опозиції (Мартиненко та Матвієнко), у якому: «1. Суб'єктами опозиційної діяльності у Верховній Раді є депутатські фракції, які прийняли рішення про опозиційність, та опозиційні об'єднання депутатських фракцій. 2. Депутатська фракція, яка не є учасником коаліції, може прийняти рішення про свою опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України. 3. Депутатські фракції, що прийняли рішення про опозиційність та набули прав опозиції, можуть прийняти рішення про утворення опозиційного об'єднання депутатських фракцій. Таке рішення ухвалюється депутатськими фракціями відповідно до визначених ними процедур і оформляється відповідною заявою, яка підписується головами зазначених депутатських фракцій. Опозиційне об'єднання депутатських фракцій вважається утвореним з моменту оголошення про це головуючим на пленарному засіданні. Організація роботи опозиційного об'єднання парламентських фракцій визначається прийнятим ним Положенням» [31].

Отже, прийнятий закон закріпив модель парламентської опозиції, яка на сьогодні не відповідала сучасним тенденціям розвитку та функціонування політичної системи України.

Без сумніву для вітчизняного варіанту найбільш прийнятною є ситуація, коли кількість інститутів парламентської опозиції не буде обмеженою. Розуміючи це 27 квітня парламентарями було прийнято новий ЗУ «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» N 2157-VI, у якому зазначено, що «1. Суб'єктами опозиційної діяльності у Верховній Раді може бути депутатська фракція (їх об'єднання) ... 2. Депутатська фракція, яка не є учасником коаліції, може прийняти рішення про опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України. Повідомлення про опозиційність депутатської фракції оголошується на пленарному засіданні Верховної Ради головою або уповноваженим представником відповідної фракції».

Цей нормативно правовий акт перш за все мав би знаменувати завершення тривалого процесу пошуку власної моделі парламентської опозиції у стінах законодавчого органу, під час якого було зроблено чимало кроків: і в напрямку моноопозиційності, і «депутатської фракції, чисельний склад якої налічує більш ніж половину народних депутатів», і ще ряду цікавих варіантів.

Тепер Україна прийшла до плюроопозиційності - моделі, яка, враховуючи всі особливості української політичної системи, є найбільш оптимальною.

Протягом усього періоду незалежності України велася робота над творенням власного бачення інституту опозиції у представницькому органі, яка ще і досі не завершена. Невдачі всіх законодавчих спроб, які були зроблені парламентарями у цих пошуках, пов'язані перш за все з тим, що у більшості з них автори намагалися скопіювати елементи британського досвіду та перенести їх на вітчизняне політичне підґрунтя без врахування особливостей і вагомих відмінностей між двома політичними системами, яскравим підтвердженням чому була і глава 13 ЗУ «Про регламент ВРУ» від 10 лютого 2010 року N 1861-VI (до внесення змін ЗУ«Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 27 квітня 2010 року N 2157-VI ).

Сьогодні, коли вже не можна продемонструвати певні власні напрацювання, здобутки і навіть невдачі у побудові української моделі парламентської опозиції, на представників вищого законодавчого органу покладається завдання подальшого селекційного добору найкращих елементів з інших зарубіжних моделей, які б гармонійно співвідносилися з українськими політичними традиціями, культурою, особливостями її політичної системи загалом, та їх поетапне впровадження у вітчизняну практику, яке як результат в майбутньому зможе вилитися в окремий нормативно-правовий акт.

2.3 Влада і опозиція: від конкуренції до протистояння

Останнім часом політологи й політики, як опозиційні, так і провладні, активно обговорювали підсумки президентства Віктора Януковича. Проте за рамками докладного і прискіпливого аналізу залишилася діяльність опозиційних сил. Тим часом політичний «розбір польотів» за рік потрібно проводити з урахуванням дій опонента влади -- опозиції.

Опозиція в будь-якій демократичній країні -- не менш важлива частина політичної системи, ніж власне влада. Від того, наскільки реально опозиційні сили можуть виконувати свої функції (формування альтернатив владним рішенням, контроль виконавчої влади, критика державної політики), від того, наскільки влада дозволяє це робити, -- багато в чому залежить розвиток держави.

За час, який минув, влада примудрилася припуститися низки системних помилок, які спричинили серйозне падіння рейтингу президента Віктора Януковича і чинного уряду.

Тим часом зниження підтримки нової владної команди автоматично не привело до адекватного підвищення рейтингу опозиції. Опозиційних сил, практично всіх без винятку, суспільство все ще не сприймає як реальної альтернативи нинішній владі.

На це є низка суб'єктивних і об'єктивних причин.

По-перше, переважна більшість наших співвітчизників стомилися від політики й розчарувалися в політиках, незалежно від того, до якого табору ті належать -- опозиційного чи провладного. Вони не встигли забути, як діяли опозиціонери, ще недавно перебуваючи на владному олімпі.

Суспільство не вірить, що нинішня опозиція, здобувши владу, докорінно змінить ситуацію в країні.

При цьому в суспільстві зростають протестні настрої. Однак вони поки що не корелюються з відповідним за масштабом зростанням рейтингу опозиційних сил. Примітно, що, відповідно до даних КМІС, «кандидат проти всіх набрав 17%. Це означає, що наші співвітчизники перебувають у пошуку політичної сили, якій змогли б довірити очолити свій протест [31].

Для того, щоб пройти цей своєрідний кастинг, опозиційним силам потрібно принаймні критично переглянути не тільки форму, а й зміст своєї роботи, відмовитися від застарілих ідеологем, запропонувати суспільству нові стиль і модель своєї діяльності.

По-друге, змінився політичний режим у країні. Відносини влади й опозиції в Україні зазнали істотних якісних змін. І далеко не в кращий бік.

Опозиція діє в умовах силового тиску на частину опозиційного політикуму, ігнорування опозиційних пропозицій, тиску на бізнес опозиціонерів та нерівного (порівняно з провладними політиками) доступу до основних каналів інформації.

У часи президентства Віктора Ющенка відносини влади й опозиції формувалися на менш конкурентній основі. Політики з різних політичних таборів, за поодинокими винятками, сприймали своїх візаві, швидше, як опонентів. Нова владна команда переконана, що принаймні частина опозиціонерів -- це непримиренні вороги.

Варто пригадати знамениту сентенцію «якщо ворог не здається, то його знищують». Не фізично, звісно. Владі досить отримати обвинувальні вироки із кримінальних справ, щоб ані Юлія Тимошенко, ані Юрій Луценко у майбутніх парламентських виборах участі не брали.

Про те, що в Україні здійснюється, як мінімум, вибіркове застосування карного законодавства, а як максимум -- ідуть політичні репресії проти опозиції, свідчить низка фактів.

Чомусь від карного переслідування постраждали тільки політики, які входять до команди Юлії Тимошенко. Діяльність членів попереднього уряду, котрі входили до нього за квотою Віктора Ющенка, прокуратуру не цікавить. Рішення Чехії про надання політичного притулку Богданові Данилишину є вже міжнародним визнанням існування політичних репресій в Україні.

Закриття кримінальної справи проти дочки голови Верховного суду Василя Онопенка після його зустрічі з очільником держави свідчить про пряму керованість судовою системою.

Утруднено доступ представників опозиції до основних каналів телебачення. Так, згідно з дослідженнями Академії української преси та Інституту соціології НАН України, які в лютому 2011 року моніторили вечірні випуски новин семи українських телеканалів, 84% синхрону в новинах мали представники влади, 14% -- опозиції. Тільки провладні політики мовлять у вечірніх випусках новин телеканалу УТ-1 [25].

По-третє, змінилися конституційно-правові реалії діяльності опозиції в країні. Скасування політичної реформи 2004 року і відновлення дії Конституції зразка 1996 року істотно обмежили можливості опозиційних сил, особливо в парламенті.

Керівник фракції Партії регіонів Олександр Єфремов прямо заявив, що оскільки в новому -- старому Основному Законі поняття «опозиція» не зафіксоване, то опозиції ніби немає. А отже, немає і її дня у Верховній Раді.

Знизилися можливості парламентського опозиційного контролю, -- після прийняття низки законів у опозиційних політиків уже немає гарантованого права очолити бюджетний та регламентний парламентські комітети, комітет із питань свободи слова. Істотно обмежено права парламенту загалом, які дозволяли контролювати діяльність МВС, СБУ, Генпрокуратури.

І, нарешті, останнє: ефективність діяльності опозиції також далека від бажаної.

Із вуст владних політиків неодноразово чути заяви, що опозиція не висуває реальних альтернатив владним рішенням. Частка правди в цьому є, однак правда і в тому, що цю тезу влада використовує як політехнологічний прийом із метою дискредитації опозиційних сил.

Водночас не слід ідеалізувати опозиційну частину політикуму, яка часто збивається на просте критиканство. Наприклад, із питання проведення пенсійної реформи з вуст опозиційних політиків чути лише те, як не можна її проводити: не можна підвищувати пенсійний вік, не можна збільшувати збори до пенсійного фонду тощо. А що пропонують самі опозиціонери, яке їхнє бачення основних положень реформи? Поки що чіткої відповіді на ці запитання ми не почули.