Політична етнологія України

І, по-третє, процес дезінтеграції не можна розглядати як однозначно негативний, або однозначно позитивний. Бо він готує грунт, з одного боку, до послаблення, занепаду; а часом і розчленування багатонаціональних держав, а, з іншого - до народження нових, чи відродження старих національних держав.

Не можна не звернути увагу також і на те, що дезінтегрують, перш за все, імперії або багатонаціональні держави. З імперіями все зрозуміло: вони історично приречені на розвал. Але чому дезінтегрують багатонаціональні держави? Мабуть, найбільш лаконічну і влучну відповідь на це запитання дав відомий український політолог В.Кремень: "Зростання цілісності світу зблизило людство і націю, зробило зайвою таку проміжну ланку як багатонаціональна держава".63 До речі, це стало ще однією причиною дезінтеграції колишніх СРСР, СФРЮ та ЧССР.

За слушною думкою західних етнополітологів, соціальним детонатором, тобто ініціатором дезінтеграційних процесів, як правило, виступає еліта підлеглої етнонаціональної спільноти. Проте, автор звертає увагу на те, що мають місце випадки, коли цю роль, не бажаючи того, можуть виконувати і правлячі кола домінуючої етнонацїй Прикладом тут може служити ДКНС /Державний Комітет із Надзвичайного Становища/, який в серпні 1991 року захопив владу у колишньому СРСР і, по суті справи, спровокував і прискорив його дезінтеграцію, хоча й переслідував протилежну мету - зберегти його у незмінному вигляді. Трапляються також випадки спільних дій лідерів політичних еліт і домінуючої, і підлеглих етнічних спільнот, підтвердженням чого може бути нарада у Біловезькій пущі, де Б.Єльцин, Л.Кравчук та В.Шушкевич прийняли рішення про скасування СРСР.

Рушійною силою дезінтеграційних процесів виступають переважно етнічні антрепренери, політичні еліти підлеглих етнічних спільнот та й самі політизовані етнічності. Загалом дезінтеграційні процеси, особливо на міждержавному, міжнародному рівні, на наш погляд, є свідченням входження та/чи перебування якогось народу (народів) на етапі національно-державного будівництва, а також засобом створення та збереження своєї національної держави. Посилення націоналізму та дезінтеграційні процеси у Східній Європі - переконливе тому свідчення.

Таким чином, дезінтеграція є однією із невід'ємних ізакономірних сторін етнополітичного розвитку людства. Іншу сторону цього розвитку становлять інтеграційні процеси, з якими людство, в тому числі й народи постготалітарних держав, пов'язують чимало надій і сподівань.

Сучасні концепції етнополітичної інтеграції

Досить цікаві ідеї щодо інтеграції висловлювали ще Т.Гоббс та Дж.Локк. Але активно ця проблема почала розроблятись вже у XX ст., особливо в його другій половині. Зусиллями західних вчених було розроблено біля десятка концепцій інтеграції, найбільш відомими з яких є комунікативна /К.Дойч та ін./; функціональна /Б.Маліновські, Д.Мітрені, А.Радкліфф-Браун та ін./; неофункціональна /Е.Гааз та ін./; нормативно-ціннісна/М.Вебер, Е.Дюркгейм та ін./; уніфікаційна/Е.Ет-ціоні та ін./ тощо.

Є потреба хоча б коротко зупинитись на деяких з них. Це тим більш необхідно, оскільки більшість праць згаданих західних дослідників так у нас і не опублікована.

Комунікативна концепція інтеграціїК.Дрйча була побудована на принципі "ізоморфізму" /уподібнення/. Це дало йому можливість припускати, що всі соціальні, політичні та етнополітичні процеси, зокрема відносини між окремими етнічними спільнотами, політичними націями та державами підпорядковуються ідентичним закономірностям, котрі були логічно виведені кібернетикою, і перш за все, таким відомим її представником, як Н.Вінер. К.Дойч визначив і основний показник цих взаємовідносин - обсяг контактів, зв'язків і обміну між їх учасниками. Із усього цього він зробив досить логічний висновок: зростання обсягу зв'язків між контактуючими учасниками призводить до їх зближення і об'єднання, а при певних умовах і виникнення нової спільноти та/чи утворення.

Показово, що при цьому К.Дойч розглядав народ як велику групу осіб, об'єднаних комунікативними можливостями, тобто можливостями спілкування, а країну як територію і населення, об'єднані "сіткою із потоків комунікацій і транспортних систем". Народи і країни, цілком слушно зауважував він, починають інтегрувати в міру того, як вони стають взаємопов'язаними. Інтеграція, за його твердженням, це головним чином розвиток сітки соціальних зв'язків або комунікацій. Внаслідок процесів інтеграції, підкреслює К.Дойч, виникає "суспільство" безпеки /security community/, тобто "суспільство, в якому існує реальна впевненість у тому, що його члени не будуть вести між собою фізичної боротьби, а будуть вирішувати суперечки іншими шляхами".64 Але інтеграція, попереджав "батько" комунікативної концепції, може відбуватись лише при наявності низки передумов і умов, про що мова попереду.

Дещо інакше трактують інтеграцію представники т.зв. "функціональної" концепції. /Функціональний підхід взагалі передбачає виявлення елементів соціальної системи та з'ясування їх місця і ролі, а також значущості, тобто функцій, у процесі соціальної взаємодії/. Зокрема, засновник цієї концепції американський соціолог Талкотт Парсонс доводив, що процес інтеграції забезпечується, по-перше, взаємопроникненням цінностей і потреб, а, по-друге, діяльністю таких чотирьох підсистем, як: а) економічна, яка виконує функції адаптації; Ь) політична, котра визначає цілі й шляхи їх досягнення; с) нормативна, яка власне і забезпечує інтеграцію та d) ціннісна, що сприяє відтворенню цілісності системи.

Окрім того, ТПарсонс досить переконливо доводив, що для поглиблення процесів інтеграції потрібні спеціальні механізми, а саме - універсальна правова система, розширення прав і привілеїв учасників цього процесу, а також підвищення ролі т.зв. символічних посередників /грошей, мови, емоцій тощо/. Все це, за слушним твердженням ТЛарсонса та його послідовників, і призводить до поглиблення процесів інтеграції й виникнення єдиної, цілісної системи, де панують гармонійні, безконфліктні відносини між її складовими.65

Проміжне становище між комунікативною та функціональною концепціями інтеграції займає неофупкціональна концепція професора політології Каліфорнійського університету Ернеста Гааза. Вона увібрала в себе чимало ідей К.Дойча, Т.Парсонса та англійського вченого Д.Мітрені. Останній, до речі, відомий своєю цікавою ідеєю "розгалуження", згідно із якою процес інтеграції в якійсь одній царині сприяє інтеграції в іншій. Так, наприклад, співробітництво в технічній царині призводить до "економічного зближення, останнє, в свою чергу, до політичного" і т.д. Для Е.Гааза і його прихильників головне - це процес інтеграції, а не її стан та /чи наслідки. Він також переконаний, що процес інтеграції розвивається переважно в економічній царині і тут же "переливається", тобто поширюється на політику. Для нього це єдиний "континуум", тобто безперервний і нерозривний феномен. "Неофунк-ціоналісти", перш за все, підкреслюють значимість спонукальних мотивів учасників інтеграційних процесів, з'ясовують пристосованість еліт, їх специфічну роль і стратегічну лінію у цих процесах, досліджують фактори зростання й занепаду об'єднаних спільнот. Якщо, слушно зауважує Е.Гааз, сила теорії комунікації в її узагальненості й системному характері, то сила неофункціоналізму - в його близькості до учасників інтеграційних процесів.66

Чимало елементів розглянутих вище концепцій інтеграції увібрала в себе і т.зв. "уніфікаційна" концепція професора соціології Колумбійського університету Емітая Етціоні. Головну увагу він приділяє аналізу процесів інтеграції або, за його власним висловом, "уніфікації" тих полі-

тичних одиниць, які раніше мали слабкі зв'язки або не мали їх взагалі. Процесові інтеграції, на його думку, до якої приєднується і автор, сприяють: 1)культурна гомогенність /однорідність/; 2) економічна взаємозалежність; 3) територіальна близькість тощо. Але найбільш ефективними засобами і методами уніфікації американський вчений вважає силові. І взагалі забезпечити інтеграцію-уніфікацію може лише те суспільство чи утворення, яке має: а) ефективний контроль над засобами примусу й насилля - армія, поліція, судова система тощо /хоча воно може і делегувати частину цих своїх монопольних прав окремим учасникам інтеграційного процесу/; Ь) центр прийняття рішень, який суттєво впливає на розподіл ресурсів і винагород у суспільстві, а також с) воно є або стає домінуючим фокусом політичної ідентифікації для абсолютної більшості політично свідомих громадян. Слід підкреслити, що говорячи про силу як вирішальний фактор інтеграції-уніфікації, А.Етціоні має на увазі не лише 1) "примусову силу": армію, поліцію, зброю, ай 2) "утилітарну силу": економічні й технічні чинники та адміністративні здібності, а також 3) "визначальну силу": цінності, символи, ритуали тощо.67

Виходячи з положень цих та інших академічних концепцій, а також власного бачення проблеми, спробуємо дати більш детальну, конкретну і водночас узагальнену характеристику процесу інтеграції, його сутності й характеру, умов виникнення, етапів розвитку, рушійних сил та наслідків тощо.

Перш за все, відзначимо, що терміни "інтегрувати", "інтеграція", "інтегрований" та інші прийшли в соціальні науки із біології, математики та фізики. Вони, як вже відзначалось, загалом означають "об'єднувати", "об'єднання", "об'єднаний" тощо. "Інтегрувати, - писав К.Дойч, -означає робити ціле із частин, тобто перетворювати раніше окремі частини на компоненти зв'язаної системи". А інтеграція, за його твердженням, - це "відносини між частинами, в яких вони взаємопов'язані і спільно утворюють системні якості, яких вони окремо не мають. Однак, інколи слово "інтеграція" також використовується для того, щоб описувати інтеграційний процес, за допомогою якого досягаються такі відносини або стан справ між раніше відокремленими частинами". "Політична інтеграція, - уточнює К.Дойч, - це інтеграція політичних акторів або політичних одиниць, таких як особи, групи, муніципалітети, регіони або країни щодо їх політичної поведінки".68

Та найбільшу цінність /з етнополітичної точки зору/ становить аналіз західними вченими інтеграційних процесів у поліетнічних державах.

Заслуговує, зокрема, на увагу визначення відомого американського етнополітолога Р.Шермергорна: "Інтеграція - це процес, у ході якого частини або елементи суспільства включаються в активну і координовану згоду із способом життя, діяльністю й цілями домінуючої етногрупи в суспільстві".69

Досить оригінальні думки висловив і не раз вже згадуваний Дж.Рот-шильд. У поліетнічній державі, стверджує він, термін 'Інтеграція" може стосуватись "трьох різних феноменів". По-перше, інтеграція "життєвих шансів" /life-chances/, тобто підвищення рівнів освіченості, прибутків, найма на роботу, якості житла тощо. По-друге, культурна інтеграція, тобто акультурація або повна асиміляція. По-третє, "політична інтеграція, яка відбувається тоді, коли кілька етнічних груп суспільства визнають і підтверджують легітимність системи".70

Отже, можна зробити висновок, що в західній науці інтеграція розглядається водночас і як процес, і як стан об'єднання окремих частин у єдине ціле, причому як у масштабах якоїсь країни, так і на міждержавному рівні.

Слід звернути увагу на те, що в західних концепціях найчастіше згадуються такі типи інтеграції, як економічна, політична, військова, технічна, культурна та ін. Але сьогодні, за нашим переконанням, є всі підстави говорити і про такий тип інтеграції, як етнополітична. Автор пропонує наступне її визначення: етнополітична інтеграція - це процес та/чи стан об'єднання етнічних спільнот, етнорегіопів та державних утворень в єдине суспільство і державу, а також окремих суспільств і держав в міжнародне і міждермсавне утворення. І, що особливо важливо, інтеграція - це інша, друга /поряд із дезінтеграцією/сторона процесу розвитку людства. Діючи разом, вони нагадують "Всесвіт, що розбігається", в якому теж діють сили як відштовхування, так і взаємного тяжіння.

Треба віддати належне: західні етнополітологи досить ретельно дослідили умови розвитку процесів інтеграції. Найкраще, на наш погляд, це зробив К.Дойч. Детально вивчивши чотирнадцять /!/ історичних випадків політичної та етнополітичної інтеграції, він зробив чимало надзвичайно цікавих і корисних припущень, висновків та пропозицій, які не можуть не вражати своєю об'єктивністю, глибиною, точністю, оригінальністю форм викладу і багатьма іншими достоїнствами. /Звичайно, є в його працях і дискусійні положення та й такі, що можуть бути розкритиковані. Але залишимо це тим, хто, не пишучи власних змістовних робіт, займається пошуками якихось недоречностей чи некоректностей у чужих працях/.

Цілі й завдання, які ставлять перед собою всі, хто стає на шлях інтеграції. К.Дойч досить вдало поділяв на чотири основні напрямки:

1) досягнення і підтримання миру;

2) забезпечення більших досягнень у найрізноманітніших сферах людського буття;

3) вирішення деяких специфічних проблем;

4) створення нового власного іміджу та рольової ідентичності.

Крім того, за твердженням К.Дойча, може існувати ще один напрямок, а саме: комбінація деяких або всіх вищеназваних напрямків. При цьому, мабуть, враховуючи демагогічні й популістські нахили багатьох політичних лідерів, він попереджав, що щирість всіх наведених вище цілей і напрямів можна й треба перевіряти і пропонував для цього досить оригінальну методику.71

3.6 Процеси національного будівництва та етнополітичної регіоналізації

Головні умови народження націй

При яких же умовах народи можуть перетворюватись на нації? Головними з них західні вчені і автор посібника вважають наступні:

1) перехід спільноти від "традиційного", "аграрного" суспільства до "індустріального";

2) посилення процесів глобалізації та модернізації;

3) спільна територія;

4) поглиблення розподілу праці та зміцнення ринкових відносин;

5) широко розгалужена система масових комунікацій;

6) певний рівень цивілізованості, критеріями якої вважаються наявність літературної мови, урбанізації та структурованого уряду;

7) творення відкритого, правового, демократичного суспільства;

8) забезпечення рівних прав і обов'язків громадян;

9) розвиток масової освіти;

10) зростання еліти, зокрема творчої інтелігенції;

11) етнічний ренесанс та політизація етнічності;

12) піднесення націоналізму і послаблення етніцизму;

13) зростання волі до спільного життя;

14) поширення спільної культури, мови і самосвідомості;

15) готовність прийняти спільну назву тощо.

Важливе значення для зародження і розвитку націй мають й ініш чинники, зокрема, геополітичне становище, зовнішнє оточення, війни та ін.

Частина умов вже була розглянута, окремі зрозумілі самі собою, але деякі з них потребують детального аналізу. Зокрема, варто ще раз згадати про ту величезну роль, яку в процесі націотворення відіграють націонал ьна воля і націонал ьна свідомість людей. На це справедливо вказують майже всі західні та й деякі вітчизняні вчені. "Нації, - стверджує Е.Геллнер, - це продукт людських переконань, пристрастей і нахилів".94 "Нації, - вторить йому Е.Сміт, - не довічні, вони можуть бути сформовані й людська воля та зусилля відіграють важливу роль у цьому процесі".95 "Суб'єктивний чинник бажання, волі становить суть зв'язку, силою якого якась кількість одиниць стає суспільством... Так виникла нація і Е.Ренан має рацію, коли бачить її єство в "щоденному плебісциті", - писав В.Старосольський.96

За висновком багатьох західних вчених, не менш важливу роль у процесі націобудівництва відіграє те, що можна назвати "презумпцією рівності статусу і можливостей", тобто забезпечення рівних прав й можливостей та покладання однакових обов'язків на всіх членів спільноти незалежно від будь-яких обставин. Досить чітко цю закономірність виклав вже згадуваний Е.Геллнер: "Звичайна група людей /скажімо, мешканців певної території, носіїв певної мови/ стає нацією, якщо і коли члени цієї групи твердо визнають певні права й обов'язки щодо один одного в силу свого членства. Саме взаємне визнання такого товариства і перетворює їх на націю".97 Ця закономірність, на наш погляд, має привернути особливу увагу і теоретиків, і практиків націобудівництва взагалі, і в посттоталітарних країнах, зокрема. Бо її ігнорування перетворює процес будівництва нації на свою протилежність, тобто на руйнування нації, що так яскраво і переконливо довів ще на початку 70-х років У.Коннор в своїй широко відомій на Заході статті "Націобудівництво чи націоруйнування?"98

Але тут перед західними і вітчизняними дослідниками постають нові запитання. Чому, скажімо, нації виникають у різні часи? Чому далеко не всі, а лише окремі етноси виявляються здатними перетворитись на нації?

Відповідь на перше запитання, здається, вже знайдена. На думку багатьох західних вчених, з якою погоджується і автор, це, по-перше, не одночасний перехід людства до індустріального суспільства. Причому розрив у часі переходу різних етносів до індустріального суспільства становить десь від 100 до 150 років. А, по-друге, нерівномірний, хви-льоподібний характер модернізації, яка значною мірою впливає на етнічні та етнополітичні процеси.

Дещо складніше із пошуками відповіді на друге запитання. Одні вчені вважають, що можливості перетворення етносів на нації залежать переважно від провидіння; інші - від їх чисельності; треті - від характеру і вдачі; четверті - від геополітичного становища тощо. Але, на нашу думку, найкращу відповідь запропонував Л.М.Гумільов: можливості етносу перетворитись на націю залежать головним чином від його пасіонарності, про яку вже йшлося.

Сутність і характер національного будівництва

Західні вчені висловили чимало цікавих думок щодо сутності й характеру націобудівництва. Серед них заслуговує на увагу думка професора Мічиганського університету Алі Мазруї, який, зокрема, стверджує, що націобудівництво включає п'ять основних процесів:

1) певною мірою культурне і нормативне злиття;

2) забезпечення економічного проникнення між різними стратами і секторами суспільства;

3) процес соціальної інтеграції;

4) процес будівництва ефективного механізму вирішення конфліктів;

5) психологічне накопичення спільного досвіду.

Прихильники теорії націобудівництва/К.Дойч, У.Фольтц, К.Фрідріх та ін./ вважають, що нації будуються так само, як, скажімо, споруджуються архітектурні ансамблі або збираються механічні моделі. К.Дойч, приміром, стверджує: "Як будинок може бути побудований із лісоматеріалу; цегли, вапнового розчину у різний спосіб, швидко чи повільно, у різній послідовності монтажу, у частковій незалежності від оточення і відповідно вибору, волі й сили його будівельників, так само й нація може бути побудована відповідно до різних планів, із різних матеріалів, швидко або повільно, у різній послідовності кроків та частковій незалежності від її оточення".101

Не ставлячи під сумнів кожну із наведених вище точок зору, відзначимо, що, мабуть, лише взяті разом вони можуть дати вірне уявлення про процес формування націй. Бо, як слушно зауважує Ф.Таджмен, "немає жодної сили, яка б штучно створила націю. Всі такі спроби були приречені на неминучу поразку. Нації не створюються якимись псевдонауковими, волюнтаристськими теоріями або ідеологічними програмами у ретортах великої держави або блока держав. Вони виростають природним шляхом у ході об'єктивного і складного історичного процесу, як наслідок розвитку всіх тих матеріальних і духовних сил, які на даному просторі формують національне буття окремих націй на основі кровної, мовної й культурної спорідненості та спільних життєвих інтересів.. ,"102

Слід відзначити, що у різних етносів процес націобудування йде по-різному. У політично незалежних та державних етносів цей процес, як правило, починається і йде згори донизу, тобто від етнічно та національно свідомої еліти до широких народних мас. Саме так формувались нації у Західній Європі протягом ХVІ-ХІХ століть.

Висновки

1. Найбільший вплив на етнополітичну царину людського буття сьогодні справляють процеси глобалізації та модернізації. Саме вони спричиняються до зародження й розвитку етнонаціональних та етнопо-літичних процесів, визначають їх характер, напрямки, швидкість і глибину. Водночас етнонаціональні та етнополітичні процеси мають власні закономірності розвитку, впливають на інші соціально-політичні процеси, значною мірою визначають поступ людської цивілізації. Сьогодні є всі підстави говорити про етнополітичну глобалізацію, як історичний об'єктивний процес поширення по всій земній кулі етнонаціональних та етнополітичних ідей і концепцій, піднесення етнічного ренесансу, посилення політизації етнічності, вибуху етніцизму, поглиблення етнічної фрагментації та ін., а також про етнополітичну модернізацію, суть якої полягає у пошуках народами багатонаціональних та поліетнічних держав адекватних і оптимальних відповідей на виклики часу, зокрема, оновлення й осучаснення ними форм, характеру і змісту своїх держав, державних утворень та міждержавних об'єднань.

2 Серед численних етнічних процесів найважливішу роль відіграють процеси етнічної диференціації, дезінтеграції та інтеграції. Саме внаслідок цих та деяких інших етнічних процесів склалась дивовижна мозаїка сучасного багатонаціонального і поліетнічного світу та абсолютної більшості країн. У сучасних правових, демократичних відкритих суспільствах етнічні процеси мають природний характер, відбуваються еволюційним шляхом. Сьогодні західні держави відмовились від штучного гальмування або прискорення етнічних процесів і, перш за все, насильницької асиміляції. У посттоталітарних суспільствах етнічні процеси, стримувані чи спотворені раніше офіційною політикою, розвиваються досить бурхливо і набирають природного характеру. Йдуть об'єктивні, закономірні процеси етнічної диференціації та дезінтеграції, на зміну яким мають прийти процеси етнічної інтеграції, котрі сприятимуть народженню нових політичних націй. Однак, мають місце і спроби певних політичних сил загальмувати одні та/чи прискорити інші етнічні процеси. Такі спроби, особливо без знання і врахування закономірностей їх розвитку, можуть призводити до непередбачених наслідків.

3. У другій половині XX ст. світ став свідком чергового, найбільш могутнього циклу етнічного ренесансу, під яким мається на увазі процес відродження етнічних почуттів, пошуків свого етнічного коріння, накопичення свого етнічного знання, посилення індивідуальної і групової етнічної свідомості та зростання етнічної солідарності. Викликаний цілою низкою загальних і специфічних причин, цей процес має об'єктивний характер, розвивається за своїми власними закономірностями й суттєво впливає на етнополітичне становище у світі і особливо у посттоталітарних країнах. Тут він підготував грунт до банкрутства тоталітарних режимів та дезінтеграції таких квазіфедеративних держав, як колишні СРСР, СФРЮ та ЧССР. Водночас етнічний ренесанс ускладнив етнополітичну ситуацію у молодих незалежних країнах, загострив старі й викликав нові міжетнічні конфлікти і справляє величезний вплив на всі інші етнополітичні процеси.

4. Повсюдно, але особливо у посттоталітарних країнах, процес етнічного ренесансу супроводжується політизацією етнічності, тобто процесом набуття етнічною спільнотою політичної свідомості, мобілізації на досягнення певних політичних цілей, і боротьбою за право на участь у прийнятті політичних рішень та контролі за їх виконанням. Сучасні процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності мають глобальний, універсальний, домінуючий, об'єктивний, діалектичний, циклічний, вкрай суперечливий та революційний характер. Внаслідок цих процесів етнічність перетворилась на одну із головних рушійних сил суспільного розвитку, стала основним чинником легітимізації та/чи делегітимізації політичних режимів і держав. У кінцевому підсумку, полі-тизація етнічності - це боротьба етнічних спільнот за розподіл та/чи перерозподіл влади, за збереження та/чи поліпшення свого статусу, за контроль над природними ресурсами, що швидко скорочуються та екологічним середовищем, яке катастрофічно погіршується. Це - наполеглива боротьба за створення найбільш сприятливих умов для свого виживання, існування та самореалізації, за право самостійно вирішувати власну долю і бути не лише об'єктом, а й суб'єктом політики. Загалом, процес політизації етнічності спричинився до епохальних зрушень і змін як в окремих країнах, так і у цілому світі.

5. Етнополітична стабільність окремих країн, континентів і цілого світу значною мірою залежить від численних етнополітичних процесів, найбільш важливими серед яких є дезінтеграція та інтеграція (Див. схему № 12). У Східній Європі сьогодні превалюють процеси дезінтеграції, проте у Західній Європі та Америці панують інтеграційні процеси, які торують шлях до мирного співжиття і взаємодії всіх народів світу. Головні причини різноспрямованості зазначених процесів - перебування народів цих континентів і регіонів на різних етапах цивілізаційного та етнополітичного розвитку, зокрема, вступ народів Заходу до інформаційного суспільства та передпостнаціональної ери свого існування, а народів Східної Європи - до постіндустріального суспільства та національної ери.

6. Одним із найскладніших і найважливіших інтеграційних етнополітичних процесів є національне будівництво, яке у Західній Європі відбулось у XVI1I-XIX століттях, а сьогодні відбувається у Східній Європі. Для його успішного проведення потрібна ціла низка відповідних умов і правил. Однією із головних умов є те, що можна назвати "презумпцією рівності статусу і можливостей", тобто забезпечення рівних прав і можливостей та покладання однакових обов'язків на всіх членів спільноти незалежно від їх етнічного походження, політичних уподобань тощо. Нехтування цією та іншими умовами, може призводити до непередбачених наслідків, зокрема, до перетворення процесу націотворення на процес націоруйнування.

7. Протягом останньої чверті XX ст. дедалі посилюється й поширюється процес регіоналізації взагалі, і зокрема, етнічної регіоналізації, зростає роль регіонів, підвищується вплив етнорегіоналізму тощо. Процес етнорегіоналізації, по-перше, примірює і узгоджує дезінтеграційні та інтеграційні процеси; по-друге, є досить міцною перешкодою на шляху розвитку сепаратистських тенденцій; по-третє, у віддаленій перспективі може допомогти народам позбутись "розтрісканої шкаралупи" своїх національних держав. Поглиблення і поширення процесів регіоналізації, зростання місця й ролі регіонів в економічному та суспільно-політичному житті окремих країн і цілих континентів є ще одним свідченням вичерпання класичної ролі національної держави, вступу людства у нову еру свого розвитку.

8. Сучасні етнонаціональні та етнополітичні процеси відбивають наявність в етнополітичній царині людського життя кількох різноманітних, різноспрямованих тенденцій. З одного боку - послаблення національної ідеї, зниження ролі національних держав і занепад націоналізму на Заході та їх піднесення і посилення - у Східній Європі. А, з іншого - глобальний етнічний ренесанс, політизація етнічності, перетворення її на суб'єкт історичного розвитку, піднесення пов'язаних з нею етнічного націоналізму та етніцизму, зростання їх впливів тощо. Все це - свідчення переходу Заходу до передпостнаціонального етапу свого розвитку, а Східної Європи - до національного етапу. В таких умовах для Заходу все більш актуальними стають дослідження і вивчення феномену етнічності та етніцизму, а для Східної Європи, зокрема України - проблем нації, національного будівництва та націоналізму і водночас етнічності та етніцизму.

Размещено на Allbest.ru