Політична етнологія України

Отже, розроблена К.Каутським історико-економічнатеорія нації, яка, на думку багатьох вчених, мала деякі "раціональні зерна", була певною мірою спотворена И.Сталіним і покладена в основу т.зв. "марксистсько-ленінської теорії нації". Звичайно, були в ній і нові "перли", зокрема, твердження про існування "двох культур у кожній національній культурі", розподіл націй на "буржуазні" та "соціалістичні", вищість останніх над першими тощо. Водночас, як це не парадоксально звучить, але зазначена теорія, на нашу думку, увібрала в себе чимало положень етнічної теорії нації. І саме у такому комбінованому вигляді вона проіснувала до середини 80-х років, спричинившись певною мірою до дезінтеграції колишнього СРСР та ескалації цілої низки етнополітичних конфліктів. Тому, розгляд етнічної теорії нації становить не лише теоретичний, а й практичний інтерес.

Етнічна теорія нації

Коріння цієї теорії, за нашим переконанням, слід шукати у далекій давнині, коли народжувались й існували перші державні утворення та держави, що базувались на спільному етнічному походженні та культурі. Сама теорія почала складатись десь наприкінці XVIII ст. шляхом поєднання деяких положень психологічної та культурологічної теорій нації. В Західній Європі та Пшнічній Америці їй вдалось скласти конкуренцію історико-економічній теорії нації, але вона поступилась пануючій тут політичній теорії нації. Проте, етнічна теорія нації швидко поширилась на Німеччину та країни Східної Європи. На нашу думку, у Німеччині цьому сприяли її запізнення із переходом до індустріального суспільства, а також поява праць таких вчених, як Гердер. Фіхте та Ге-гель, котрі романтизували родоплемінний дух давніх часів з його культом крові й грунту. Щодо країн Східної Європи, в тому числі й Росії, то їх майже не торкнувся процес переходу до індустріального суспільства, тобто там ще не склались відповідні умови для розуміння й сприйняття нації як політичної спільноти.

Пізніше, вже в 20-30-х роках XX ст. у Німеччині ця теорія була абсолютизована лідерами націонал-соціалізму і використана для підготовки до другої світової війни. В колишньому СРСР, і на це слід звернути увагу; у теоретичній царині з нею повели рішучу боротьбу, а в повсякденному житті взяли на озброєння, ввівши в паспорти радянських громадян пресловуту "п'яту графу" - '"національність", яка встановлювалась "за законом крові", тобто за походженням одного з батьків та створивши низку союзних та автономних республік на етнічних засадах.

З кінця 50-х років етнічна теорія нації почала швидко набирати популярності в США та Канаді, потім перекинулась на Західну Європу та решту світу. Почався т.зв. "етнічний ренесанс" та "політизація етнічно-стей", про що докладно йтиметься у наступному розділі.

Аналіз праць західних вчених свідчить: найбільший вклад у розвиток етнічної теорії нації внесли Г.Нільссон, М.Новак, Е.Сміт та багато інших, кого сьогодні називають "стніцистами". Суть цієї теорії стає зрозумілою вже із назви однієї із надзвичайно популярних робіт Е.Сміта "Етнічні походження націй", яку можна перекласти і як "Етнічні коріння націй". Останніми роками, пише він, все більше етнічностей поза Західною Європою стали домогатися статусу нації, почали виходити на арену політичного життя і повели боротьбу за створення або відродження своїх власних держав. Так роблять всі етнічності, не дивлячись на свою чисельність, рівень економічного розвитку; запаси природних ресурсів тощо. Це відбувається тому, підкреслює Е.Сміт, що "для того, щоб вижити, етнічність має набути деяких атрибутів нації". 141

Цю точку зору поділяє і П.Ван Ден Берг. При цьому він дає наступне визначення: "нація - це політично свідома етнічність, яка домагається права на державність завдяки тому, що є етнічністю".

І саме ці етнічності отримали в західній етнополітологи назву "нація - група", "етнічна нація" або просто "етнонація". "Нація-група, І пише професор Південно-Каліфорнійського університету Гуннар Нільссон, - це етнічна група, яка стала політично мобілізованою на засадах етнічних групових цінностей. Ми прийняли термін "нація-група" для того, щоб підкреслити відмінності між нашою /етнічною - O.K./ концепцією та поширеною серед вчених і політиків практикою вживати термін "нація-держава" або "нація" як синоніми терміну "держава" .142

Такої ж думки і професор політології університету в Глазго Джеймс Келлас. "В багатьох роботах, - свідчить він, - термін "етнонація" вживається для того, щоб відрізнити етнічну націю від "нації" в розумінні "держава'... "Етнічна нація" вживається там, де нація складається із однієї етнічної групи; "соціальна нація" - там, де кілька етнічних груп становлять одну націю".143

Отже, як слушно визнає Е.Сміт, етніцисти, тобто прихильники етнічної теорії, "розглядають націю як велику політизовану етнічну групу; котра характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням.144 Автор поділяє точку зору Е.Сміта щодо уявності спільного походження членів будь-якої нації і приєднується до думки К.Дойча, який з певною долею гумору і іронії писав: "Нація - це група людей, об єднаних спільною помилкою щодо свого походження та спільною нелюбов'ю до своїх сусідів".145

Як би там не було, але введення у науковий обіг терміну "етнічна нація", розподіл націй на етнічні та політичні /соціальні/ став загальновизнаним і зручним підходом. Він дає можливість більш чітко зрозуміти, про що конкретно йдеться, а це надзвичайно важливо для запобігання зайвих непорозумінь і конфліктів.146

На наш погляд, цей підхід може бути досить корисним і для пострадянських країн, де теж панує "термінологічний хаос". Термін "етнічна нація" може і вже почав вживатись замість таких не досить вдалих і до того ж дискусійних понять як "корінна" та "автохтонна нація".

Так, наприклад, українці в Україні, латиші в Латвії, литовці в Литві, становлять відповідно українську, латиську та литовську етнічні нації й водночас є ядрами своїх відповідних етносів. Щодо всього населення кожної з цих країн, то його краще називати українська, литовська та латиська політичні нації. Однак, при цьому слід виходити з того, що згадані тут етнічні нації вже склались, а политичні нації - лише формуються.

Варто також враховувати, що прикметники "етнічна" та "політична" часом можуть бути зайвими і недоречними. Це стосується країн із моноетнічним складом населення, таких як Ісландія, Японія та інші, бо тут поняття "етнічна" та "політична" нації співпадають. Крім того, термін "політична нація" може бути не зовсім коректним, а для декого і образливим. Це стосується багатонаціональних держав, зокрема, Росії. На думку відомого російського вченого Е.Баграмова, яку ми повністю поділяємо, термін "російська політична нація", а, тим більш,"російська нація" не повинен вживатись по відношенню до всього населення Росії, оскільки: 1) Росія - це "співдружність народів з глибокими коріннями національно-етнічними та історичними, прив'язаністю до певної території, які в деяких випадках мають традиції самостійного державного розвитку"; 2) такий підхід "логічно веде до вимог скасування існуючих національно - державних утворень в Росії".147

Таким чином, проведений нами аналіз свідчить, що у сучасній західній націології існує кілька різних підходів до визначення поняття "нація", тлумачення ії сутності й характеру.

Узагальнюючи ці підходи, Г.Айзекс писав:"У кожного автора свій перелік частин, які становлять націю. Однією ознакою більше, однією ознакою менше, але усі вони включають спільну культуру: історію, традиції, мову, релігію, деякі додають "расу", а також територію, політику і економіку - елементи, які тією чи іншою мірою входять до складу того, що зветься "нацією". При більш уважному вивченні створюється враження, що жодну частину окремо не можна розглядати як єдино необхідну; або обов'-язшву-для статусу нації, за виключенням, мабуть, того чи іншого різновиду ідеї спільного минулого і спільної волі .

Отже, за нашими підрахунками, сьогодні в західній націології та етнополітологи існує біля десятка різних теорій нації (окрім вище розглянутих можна також назвати біологічну, расову, атомістичну та інші). Плюралізм підходів, існування конкуруючих теорій має як позитиви, так і негативи. З одного боку, це перешкоджає встановленню догм і сприяє висвітленню всіх сторін такого вкрай складного і багатовимірного феномену, яким є нація. Але з іншого боку; заважає накопиченню і поглибленню наукового знання про націю, оскільки чимало вчених просто ігнорують роботи своїх колег, відкидають геть їх теоретичний доробок тощо.

Толерантно ставлячись до розглянутих вище теорій нації, спираючись на їх окремі положення, спробуємо дати власне визначення. Нація - це велике, модерне, динамічне, цивііізоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об'єднане навколо якогось одного етносу, із національною мовою державного рівня/та можливо однією чи кількома локальними офіційними мовами/, як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою /як синтезом кількох етнічних культур/, волею бути єдиним ц'тим, усвідомленням спільності /а подекуди і самобутності/ минулого, сучасного і особливо майбутнього.

Ознайомлення із західними теоріями нації сприятиме, по-перше, пожвавленню дискусій серед вітчизняних вчених навколо цього дивовижного феномену; а, по-друге, розумінню актуальності й складності завдань національного будівництва в незалежній Україні, з'ясуванню його напрямків і цілей.

Типологізація націй

Значний науковий інтерес становлять проблеми класифікації націй. Як відомо, тут існувало, а подекуди й досі існує два основних підходи: догматичний, тобто формаційно-класовий та критичний, або ци-вшзаційно-гуманістичний.

Перший підхід було започатковано основоположниками наукового комунізму ще в середині XIX ст. Він передбачав розподіл націй на "історичні" та "неісторичні", а також на "'революційні" та "контрреволюційні", про що вже йшлося. Подальший розвиток цей підхід отримав у працях класиків марксизму-ленінізму В.1. Леніна та Й.В.Сталіна. "Різні бувають нації на світі", - мудро зауважував "батько всіх країн і народів" И.Сталін, наказуючи своїм адептам "не валити до однієї купи" всі існуючі нації, а шукати "принципові відмінності між ними". Сам же він, з подачі В.І.Леніна, поділяв нації на дві групи: капіталістичні та соціалістичні. При цьому капіталістичні нації оголошувались зосередженням всіх зол і нещасть, зокрема, націоналізму, агресивності, експансіонізму, ненависті до чужих націй, придушення національних меншин тощо. Соціалістичні ж нації зображувались як уособлення добра і щастя, зокрема, вільними від класових протиріч, націоналізму і національного гноблення, рівноправними й незалежними, збагаченими інтернаціоналізмом, більш загальнонародними і життєздатними.149 Щоправда, це не завадило тому ж Сталіну знищити національну інтелігенцію багатьох народів колишнього СРСР, а біля двох десятків з них позбавити державності, репресувати і депортувати до Сибіру та Казахстану.

В багатонаціональних країнах, зокрема у колишньому СРСР, виділявся і такий тип нації як "корінні" або "титульні" нації. Це стосувалось, перш за все. провідних націй, за назвами яких давались назви колишнім союзним республікам - білоруська, грузинська, латиська, українська тощо.150

Проведений автором аналіз показує, що в західній націології віддавна панує критичний підхід до проблем типологізації націй. Тут нації розподіляються за іншими критеріями і, зокрема, засадничими, часовими, територіальними тощо. За засадничим критерієм нації поділяються на кілька груп, головними з яких є політичні та етнічні нації. І хоча про них вже йшлося досить докладно, нагадаємо, що перша - політична нація - охоплює всіх громадян певної держави попри всі їх відмінності, а до другої - етнічної нації - належать представники лише якогось одного етносу.

За часовим критерієм нації розподіляються на "давні тривкі" (old continuous) та "нові" нації. "Давніми" націями вважаються ті з них, які виникли до або в часи Великої Французької революції, як приміром, англійська, французька та інші. "Новими"' націями вважаються відповідно ті, які виникли після 1789 року і до того ж на уламках різного роду імперій або в кордонах багатонаціонаїьних держав.

За часовим критерієм нації також поділяються на "вчасні" та "запізнілі". Перші, тобто 'вчасні нації", це ті, які народились і сформувались у XYII-XIX ст. Решта -то всі "запізнілі" нації, яким ще належить вибороти "місце під сонцем", увійти до цивілізованого співтовариства народів.

Часто західні вчені розрізняють нації й за таким, на нашу думку, вдалим і об"єктивним критерієм, як рівень їх розбудови. У цьому випадку вони розподіляються на "разбудовані" та "недобудовані" нації. До останніх, тобто "недобудованих" націй, можна віднести ті з них. які ще не встигли перетворитись на сучасні класичні, модерні нації. Таких націй ще досить багато. Сьогодні до них. зокрема, належать всі ті нації, які існують на теренах колишніх СФРЮ та СРСР "Недобудованим" націям притаманна ціла низка характерних рис, але головними з них, на наш погляд, є дві. По-перше, "недобудовані" нації, точніше їх еліти, постійно орієнтовані на використання сили влади та/чи сили держави. Звідси - небезпека встановлення тоталітарних режимів. Адже, як свідчить історія XX століття, саме "недобудовані" нації ставали розсадниками тоталітаризму. По-друге, саме в "недобудованих" націях найбільш активно вирує націоналізм, часом перетворюючись на шовінізм, антисемітизм і ксенофобію.

Досить цікаву і загалом слушну типологію націй запропонували відомі західні дослідники Я.Крсйсі та В.Вслімські. Всі існуючі у Європі нації вони поділили натри великі групи: 1) 'повнаиасштабні нації" (full-scale nations); 2) "державні" або "політичні" нації, 3) "етнічні" нації До першої групи, тобто "повномасштабних" націй, вчені відносять ті нації, котрі мають і власну державу і власну мову, тобто які є водночас і політичними, і етнічними націями. За підрахунками Я.Крейсі та В.Вслімського на початок 80-х років існувало 23 таких нації. Це. зокрема, грецька, польська, французька та інші нації.

До другої групи, тобто "державних" або "політичних ' націй, потрапили ті нації, котрі мають власну державу, але не мають власної окремої мови. Вони мають або мову спільну із іншими етнічними групами, або вважають себе частиною якоїсь великої мовної групи. Таких націй тоді нараховувалось 10 і серед них - австрійська, швейцарська та інші.

Нарешті, третю групу націй, тобто "етнічних", становлять ті нації, котрі мають власну мову; але не мають власної держави. Подібних націй в ті роїш нараховувалось 24, і зокрема, баски, бретонці, каталонці, курди, уельсці тощо. Показово, що в перших двох випадках федеративний статус нації, тобто її перебування у складі якоїсь федеративної держави, прирівнювався до статусу нації, яка має власну державу. Натомість нації, які мали статус автономій, не вважались націями із власною державою чи державністю.'11

Слід нагадати, що подібну типологізацію ще в 20-х роках запропонував талановитий, але дещо призабутий французький вчений Марсель Vlocc. Особливий інтерес, на наш погляд, становить його ідея "завершеної" або "досконалої" нації (complete nation), що була викладена у великій і надзвичайно цікавій статті під назвою "Нація". До "завершених" або "досконалих" надій він зараховував ті нації, які були достатньо інтегровані й цивілізовані, мали центральну демократичну владу і суверенітет, мову та національний характер, який відрізняв їх від інших подібних утворень. Проте, досконала нація могла мати і кілька мов, як, приміром, швейцарська.152

Зрозуміло, що в 20-х роках націй такого типу було не так вже й багато. Але сьогодні їх кількість значно зросла. Тому типологізація націй, запропонована М.Моссом і дещо модифікована Я.Крсйсі та В.Велімські, стає дедалі актуатьнішою.

За територіальною ознакою нації поділяються на "територіальні", тобто ті, які мають власну територію (їх абсолютна більшість) і "безте-риторіальпі"'. Прикладом останніх до 1948 року, тобто до створення держави Ізраїль, вважались євреї, а сьогодні залишились, мабуть, лише цигани. "Територіальні" нації в свою чергу поділяються на: 1) "єдині" нації, які проживають на єдиній території, в єдиній державі; 2) "розколоті" або "розділені" нації (devided nations).

Під останніми маються на увазі ті нації, які в силу різних обставин були розірвані на дві й більше частин і перебували у складі різних держав. Історичними прикладами тут можуть служити в'єтнамська, німецька, польська, українська та деякі інші нації. Сьогодні розколотими лишаються поки що китайська і корейська нації, що, на нашу думку, слід вважати неприродним явищем.

Деякі західні вчені, зокрема Г.Сетон-Уотсон. цілком слушно виділяють також т.зв. "діаспориий тип націй". Такими, на їх думку, можна вважати ті нації, значна частина яких перебуває за межами власних країн.153 Хрестоматійним прикладом тут вважаються вірмени, греки, китайці, євреї тощо.

Останнім часом під впливом інтеграційних процесів у Західній Свропі деякі західні вчені, як. приміром, німецький дослідник О.Моль-ден, висувають, на наш погляд, досить цікаву і дискусійну ідею про появу націй нового типу, а саме т.зв. "мультинаціональних" націй. Идеться, зокрема, про народження "мультинаціональної європейської нації', яка об'єднає низку націй, народів і громадян тих країн, котрі входять до Європейського Співтовариства.154

На завершення слід відзначити, по-перше, що кількість "'розколотих" націй поступово скорочується. По-друге, зростає і, очевидно, дедалі зростатиме кількість "досконалих" та "діаспорних" націй. По-третє, не виключено, що в майбутньому дійсно можуть народитись "мультинаціональні" нації, зокрема, європейська, північноамериканська, латиноамериканська та ін.

Концепції національності

Варто звернути увагу на те, що в західній науковій літературі поряд із терміном "нація" інколи зустрічається термін "національність" /nationality/. Щоб зрозуміти сутність останнього феномену і його відмінності від першого, звернемося до висновків, зроблених відомими скандинавськими вченими Юргеном Елклітом та Оле Тонсгаар-дом. В своїй досить оригінальній статті "Відсутнгсть націоналістичних рухів" вони, зокрема, писали:"Ми розглядаємо націю як соціальну систему, котра має спільну культуру і котра або зберігає, або збирається створити соціальне і політичне ціле на певній, більш-менш визначеній території. Цю концепцію не слід плутати із концепцією "національності". Національність також є соціальною системою, яка має деякі спільні елементи культури /перш за все спільну історію або деякі національні символи, а також часто спільну мову/ і яка на цих засадах хоче підкреслити свою особливість та бути визнаною як група. Але вона не обов'язково вважає головною метою створення окремого політичного цілого. Якщо існує достатня кількість чинників, кілька національностей можуть разом сформувати націю".155

Приблизно в такому, досить коректному, на наш погляд, ключі тлумачить концепцію національності і Л.Снайдєр. У своїй "Енцикло- І педії націоналізму" він, зокрема, відзначає, що, по-перше, при визначенні національності західні науковці користуються такими чинниками, як спільні територія, мова та історичні традиції. Проте наявність цих чинників зовсім не обов'язкова.

По-друге, термін "національність" може використовуватись в: /а/ конкретному; /б/ абстрактному та/чи /в/ідеальному розуміннях. У конкретному розумінні національність може означати "групу людей, пов'язаних разом певними спільними атрибутами або нерозвинуту і не незалежну /undeveloped and non - independent/ національну групу, яка ще не завоювала національного суверенітету". В абстрактному розумінні під національністю мається на увазі "устремління до об'єднаного існування", а в ідеальному - це означає "ідею групи якогось народу в націях або якість, що об'єднує людей однієї і тієї ж нації". Отже, термін "національність" може мати політичне та/чи культурне значення. Так, наприклад, згідно із політичною концепцією національності, існує швейцарська національність, котра базується на громадянстві швейцарської держави. Згідно із культурологічною концепцією національності, кожний швейцарський громадянин є німецької, французької або італійської національності, тобто належить до тієї чи іншої етнонаціональної спільноти.

При цьому, Л.Снайдер слушно застерігає проти помилок, які зустрічаються при визначенні національності. Зокрема, він підкреслює, що:

1 .Національність не залежить від раси.

2.Національність не залежить виключно від мови. Багато різних націй розмовляють однією і тією ж мовою, а бельгійці розмовляють різними мовами - французькою та фламандською - і не має бельгійської мови.

3."Національність" і "держава" не є синонімічними термінами. Національність може існувати і без національної держави. Так, у часи розподілів/1772-1919 pp./ Польщі як держави не існувало, але існувала польська національність.

4.Національність не є наслідком "світового духу", як твердив Ге-гель.

5.Ідеяпроте, що національність - це "народний дух''/Volksqeist/ є фікцією, вигадкою і помилкою "активних націоналістів".

6.Національність і громадянство не є одним і тим же феноменом.156

Частково погоджуючись із подібними підходами і тлумаченнями національності, автор повинен зробити кілька зауважень. По-перше, вони мало чим відрізняються від підходів і тлумачень, постійно вживаних колишньою радянською і подекуди вітчизняною наукою. По-друге, у XIX - першій половині XX ст. у Західній та Центральній Європі термін "національність" вживався так же часто, як і термін "нація". При цьому "національність" тлумачилась як менш розвинута і менш досконала, а часто і взагалі безперспективна, "неісторична" людська спільнота. Була створена ціла низка теорій, які мали обгрунтувати такі підходи. Справжню мету подібної позиції західної /та й радянської/ науки викрив видатний англійський історик Г.Сетон-Уотсон. За його твердженням, з яким не можна не погодитись, вона полягала у тому, щоб "відмовити деяким спільнотам у статусі "нації".157 І саме цим, на наш погляд, пояснюється той факт, що абсолютна більшість сучасних західних вчених при аналізі етнонаціональних спільнот намагається не вживати термін національність

Проведений аналіз концепцій етнічності й національності та теорій нації дає, на наш погляд, можливість не тільки ознайомитись із станом, напрямками й перспективами етно- і націологічних досліджень на Заході, а й дозволяє значно розширити і поглибити наші знання про ці феномени, допомагає наблизитись до усвідомлення складності й суперечливості етнополітичних процесів, сприяє розумінню їх сутності, характеру та наслідків.

2.4 Етноси і нації в системі інших спільнот

етнічний політичний національний людство

Класи, етноси і нації

Як відомо, кожне суспільство і людство в цілому поділені по вертикалі на класи і соціальні групи, або, за західною термінологією, на страти та по горизонталі - водночас на етноси і нації.

Одним з перших звернув увагу на класовий і національний розподіл Ф.Енгельс. Однак, і він сам, і його соратник К.Маркс та особливо їх послідовники майже повністю проігнорували цей фак-р. Вони зосередили свою увагу виключно на класах, розробивши свою відому теорію класів та класової боротьби. У колишньому СРСР та країнах соціалістичного табору цю теорію було не лише абсолютизовано і догматизовано, а й втілено в життя, тобто перетворено на класократичну парадигму, що призвело до жахливих трагічних наслідків.

Захід не сприйняв марксової теорії класів та класової боротьби. Замість неї там поширилась т.зв. "теорія стратифікації". Проте у ба- і гатьох західних країнах було зроблено чимало для вирішення соціаль- J них проблем та запобігання ескалації соціальних конфліктів. На Заході, писав видатний американський вчений Френсіс Фукуяма, "класова про- блсма була досить успішно вирішена", а Америка "стала тим безкласо- j вим суспільством, яким колись марив Маркс".159

Однак, у деяких країнах Заходу, не говорячи вже про решту світу і ] особливо посттоталітарні країни, класові проблеми хоч і втрачають свою гостроту, але все ще мають місце. "Класова боротьба, - свідчить відомий англійський політолог Ральф Мілібенд, - все ще лишається цент-1 ральним фактом життя розвинутих капіталістичних суспільств"'.160 Та- j кої ж думки і шотландський політолог Джек Бренд, який на підставі соціологічних досліджень довів, що у Шотландії "класові конфлікти є більш реальними й серйозними, ніж етнічні".161 Слушними слід визна- Іти і твердження Г.Сетон-Уотсона про те, що "несправедливості й конфлікти між класами та між націями лишаються гіркими реаліями".162

Отже, поділ суспільства і людства по вертикалі на соціальні спільноти, хоч і став він набагато "м'якшим", зовсім інакшими стали його критерії, змінились сутність, характер і назви самих спільнот, інших форм набула їх боротьба, значною мірою зберігається й досі.1631 нерозуміння або ігнорування цього факту може дорого коштувати (особливо постко-лоніальним та/чи посттоталітарним країнам), зокрема, вибухом гострих соціальних конфліктів, виникненням громадянської війни, або й втратою незалежності, як це не раз мало місце в історії людства, у тому числі й в Україні.

Такою ж реальністю сьогодні є поділ людства по горизонталі - на нації. На Заході давно, а останнім часом і в Україні, це знайшло відображення у т.зв. "національній" та "націоналістичній" парадигмах.

Слід відзначити, що визнання поділу суспільства і світу на класи (страти) та на нації одночасно стало важливим кроком у напрямку розуміння їх багатовимірності й суперечливості. Одним з перших цей крок зробив видатний німецький соціолог Вернер Зомбарт. Ще на початку XX ст. він писав: "Розпочавши "Комуністичний Маніфест" відомими словами "історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією класової боротьби", К.Маркс... висловив цим одну з найбільших істин XIX ст. Але він висловив не всю істину. Не вірно, що вся історія людства вичерпується виключно боротьбою класів. Якщо ми бажаємо взагалі звести "всесвітню історію" до єдиної формули, то нам доведеться ... сказати, що існує подвійний антагонізм, навколо якого обертається вся історія: анатагонізм соціальний та антагонізм національний".164

Здається, всі сучасні західні вчені поділяють цю точку зору. Більше того, багато з них цілком слушно вважають, що "нація, - говорячи словами відомого англійського вченого Тома Неірна, - отримує перемогу над класом".165

Проте, віддаючи належне В.Зомбарту і ТНеїрну, слід підкреслити, що й вони висловили не всю істину. Перефразовуючи слова першого з них, можна сказати: якщо ми бажаємо звести всесвітню історію до єдиної формули, то нам слід визнати, що існує потрійний антагонізм, навколо якого обертається сучасна історія, а саме - антагонізм соціальний, антагонізм національний та антагонізм етнічний.

Одними з перших на це звернули увагу відомі американські дослідники Наган Глейзер та Деніел Мойніген. "Ми жодною мірою не вважаємо, що нація і клас не є головними категоріями для розуміння сучасного суспільства. Але вірно також і те, що ми повинні додати етнічність (етнічну групу - O.K.) як головний центр мобілізації інтересів", - відзначали вони на одній з міжнародних конференцій на початку 70-х років.166

Події 80-90-х років, на наш погляд, повністю підтвердили правильність цього висновку. По-перше, сьогодні етнічний поділ суспільства і світу є чи не найбільш помітним та антагоністичним. По-друге, етноси й етнічні групи, або просто етнічності, дійсно перетворились, і мабуть надовго, на одного із головних акторів сучасного суспільно-політичного життя. І, нарешті, почала складатись т.зв. "етнічна" та "етні-цистська" парадигми. По-третє, не сказав всієї істини і Т.Нсїрн. А вона сьогодні полягає у тому, що етнічність перемагає і класи, і нації.

Слід особливо підкреслити, що співвідношення соціального, етнічного та національного, роль класів, етносів і націй, їх взаємовідносини набагато складніші й більш суперечливі, ніж уявляє собі більшість науковців та політичних діячів.

По-перше, варто звернути увагу на те, що, за твердженням У.Конно-ра, вже "з весни народів" 1848 р. етноси і нації починають виконувати функції класу та виступати у ролі головної рушійної сили суспільного розвитку.167

По-друге, як свідчить Е.Геллнер, давні поневолені і експлуатовані класи не починали руйнувати існуючих політичних систем доти, доки не визначались "етнічно". А новий робітничий клас зміг перетворитись із "класу в собі" на "клас для себе" лише тоді, коли став "нацією", тобто національним. Та й нація стала політично свідомою і активною лише тоді, коли стала "класом". Здається, ні нації, ні класи не є політичними каталізаторами: ними є лише "нації-класи", або "класи-нації".168

Доречним буде відзначити, що подібні думки ще раніше висловлювали вже згадувані О.Бауер, К.Реннер, а також Бер Борохов169, Антоніо Грамші170 та деякі інші вчені. А терміном "нація-клас" користувалась значна частина лідерів національно-визвольних рухів країн Азії й Африки. Отже, схоже, має рацію відомий в Південній Америці вчений Тор-рес Рівас, стверджуючи, що в проблемі взаємовідносин "клас-нація" суттєвим є питання не дослідження того, як вони детермінують один одного, а з'ясування відносин між класами, які детермінують націю.171

По-третє, нації в постіндустріальному суспільстві характеризуються зростаючою соціальною однорідністю та швидким збільшенням т.зв. "середнього класу". При цьому його лави поповнюються представниками майже всіх етнічних спільнот. Це, на нашу думку, зумовлює міцність і стійкість нації, а також забезпечує соціальну й етнополітичну стабільність суспільства.

Але поза межами "середнього класу" ще лишається значна частина представників підлеглих етнічних груп. Вони зосереджуються у найбільш брздних, важких, малокваліфікованих, низькооплачуваних сферах виробництва і послуг.172 До недавнього часу в США це стосувалось поляків, італійців, українців (останніх В.ісаїв назвав "неграми" вугільних шахт і сталеливарної промисловості) та представників деяких інших "білих" етнічних груп, а сьогодні - негрів і "чиканос"; у ФРН - турків, греків, представників інших національних меншин; у деяких пострадянських державах - росіян, поляків, українців та представників інших т.зв. "російськомовних" груп тощо.

Коротко говорячи, відбувається розкол традиційних економічних класів уздовж: етнічних ліній, що породжує тенденцію до утворення т.зв. "класово-етнічних груп" або "етнокласів", посилюється "етнічно-сегрегований характер робочої сили" тощо.173 Все це знайшло відображення у модних теоріях т.зв. "етнічної стратифікації", "розколотого ринку праці", "внутрішнього колоніалізму" та інших.

Отже, сьогодні людство, по суті справи, опинилось у своєрідному бермудському трикутнику. Його сторонами є:

1) зникаючі на Заході й зростаючі у посттоталітарних країнах соціальні протиріччя та антагонізми,

2) поступово згасаючі на Заході й досить сильні на теренах колишнього соціалістичного табору національні протиріччя та антагонізми,

3) дедалі зростаючі повсюдно етнічні протиріччя і антагонізми та численні криваві етнополітичні конфлікти і міжетнічні війни на теренах колишніх імперій та соціалістичного табору.

Все це вимагає нових наукових досліджень, нових підходів та нового розуміння місця і ролі у суспільно-політичному житті та взаємовідносин тріади: клас (страта) - етнос (етнічність) - нація. Причому незалежно від того, наскільки реальними чи уявними є ці феномени.

Класифікація держав

Найбільш коректним підходом до вивчення проблем класифікації держав, на наш погляд, є підхід, запропонований професором соціології Йоркського університету (Торонто, Канада) Ентоні Річмондом: "Держава повинна бути чітко відрізнена від нації. Сутність держави у тому, що вона є системою уряду, який здійснює верховну владу, маючи монополію на легітимне використання мілітарних та інших примусових установ у межах чітко визначеної території і чий суверенітет визнається іншими державами... Держави можуть складатись з однієї або більше націй. Ці нації, в свою чергу; можуть бути поліетнічними. Соціологічні відмінності між "етнічною групою", "нацією" і "державою" важко встановити тому, що вони частково співпадають в історичній реальності".174

Отже, держави слід відрізняти від націй і водночас класифікувати їх за кількістю та статусом самих націй. Відрізнити державу від етнічної нації не важко, особливо для обізнаних з етнічною теорією націй, про яку вже йшлося. Дещо складніше класифікувати держави за кількістю їх націй. Проте Г.Нельссон досить успішно впорався з цією проблемою. Він, зокрема, поділив всі 164 держави (1981 р.) на п'ять груп:

1)Дерзісави з єдиною нацією-групою (single nation-group states). Це ті, де одна етнічна нація нараховує понад 95% населення. їх 45, зокрема - Бразілія, Данія, Італія, Норвегія, Польща, ФРН, Японія та інші.

2) Держави І однією основною нацією-групою (one nation-group states). Це ті, де одна етнічна нація нараховує від 60 до 95% населення. Таких держав 62, зокрема - Австрія, Великобританія, Ізраїль, Іспанія, Китай, США, Фінляндія, Швейцарія та інші.

3) Держави з однією основною нацією-групою та фрагментова-ними не основними націями - групами. Це ті, де найбільша етнічна нація становить від 40 до 60% населення і де існує від 7 до 20 неосновних етнічних націй. Таких держав 17, зокрема - Афганістан, Гана, Індо-і незія, Іран, СРСР (колишній), Судан, Філіппіни та інші.

4) Бінаціональні (двонаціональні) держави (bination-group states). Це ті, де 2 найбільші етнічні нації разом становлять від 65 до 96% населення. Таких держав 21, зокрема Бельгія, Конго, Мозамбік, Пер}7. Таі-ланд та інші. У

5) Мультинаціональні (багатонаціональні) держави (multination-group states). Цс ті, де 3 найбільші етнічні нації разом становлять від 34 до 97% населення і де існує ще від 5 до 19 неосновних етнічних націй. Таких держав 19, зокрема - Ангола, Індія, Канада. Нігерія, Уганда та інші

Дещо іншу класифікацію запропонував американський дослідник Уолкер Коннор. Всі держави він поділив на 4 великі групи:

1) Нації-держави, населення яких є гомогенним, тобто однорідним. Таких держав зовсім небагато (Ісландія, Японія, Норвегія, Польща та інші).

2) Іммігрантські держави, населення яких складається з| іммігрантів різного етнічного походження. Хрестоматійний приклад США. Такі держави є етнічно нейтральними і характеризуються високим рівнем аккультурації та асиміляції свого населення.

3) 'Метисні держави" - це майже виключно латиноамериканські країни, населення яких складається з осіб змішаного т. зв. європоамерін-діанського походження. І хоча такі держави становлять окремий особливий тип, вони більше схожі на багатонаціональні держави, ніж на держави-нації.

4) Багатонаціональні держави, які сьогодні становлять більшість. Цей тип держав У.Коннор поділяє на 3 підгрупи.

Критерієм цього разу виступає т.зв. етнонаціональний "хоумленд" (homeland), тобто певна територія та/чи регіон, населення яких претендує на них і дає їм свою назву. Прикладом тут можуть служити Шотландія (Scotland), Земля Басків (Basqueland, Euskadi), Земля Зулусів (Zululand) тощо. Показово, що до ""хоумлендів" У.Коннор відніс також і Литву, Латвію та Україну, які на той час входили до складу СРСР. Населення кожного з цих "хоумлендів" вірить у міф про своє спільне походження, вважає їх своєю "домівкою" (home). Всі новоприбулі вважаються мігрантами і в будь-який час щодо них можуть з'явитись гасла "забирайтесь додому" (go home). "Ті, хто живуть в таких хоумлендах демонструють більшу ворожнечу до інших груп і більший спротив акультурації та асиміляції".

Виходячи з цього критерію, американський вчений поділяє багатонаціональні держави на:

1) ^однохоумлендні", багатонаціональні держави, населення яких склалось внаслідок імміграції. Мешканці цього "хоумленду" вважають всю країну своїм "хоумлендом";

2) "багатохоумлендні", багатонаціональні держави, які складаються з кількох "хоумлендів" (колишні ЧССР - з двох, СРСР - з 53, сучасна Нігерія - з майже 100 і т.д.);

3) "нехоунлендні", багатонаціональні держави, населення яких: а) є наслідком міграції; б) складається з кількох груп, котрі свідомі своїх відмінностей і всіляко їх зберігають (Гвіана, Сурінам, Трінідад-Тобаго тощо).176

Досить просту, але найбільш поширену в західній та й у вітчизняній науці класифікацію держав запропонував П.Ван Ден Берг. Він поділив їх на три групи, дав їм відповідні наступні назви і визначення:

1. "Нація-держава " - це держава, яка складається майже виключно із єдиної (single) нації".

2. "Багатонаціональна держава" - це держава, яка складається із двох або більше націй".

3. "Багатоетнічна держава" - це держава, яка складається із двох або більше етнічностей, котрі не домагаються державності".177

Є ще один критерій класифікації держав - кількість етнічних груп. Виходячи з нього, держави поділяються на 3 групи:

1) етнічно вільні або неетнічні (ethnic free or unethnic) - це ті держави, населення яких складається практично з представників одного етносу. На кінець 70-х років їх було рівно дюжина, зокрема Ісландія, Люксембург, Норвегія, Португалія та деякі інші;

2) моноетнічні (monoethnic) - це ті держави, де кількість представників інших етнічних груп не перевищує т.зв. "критичну масу", якою вважається 5 інколи 10 відсотків від загальної кількості населення. На початок 80-х років їх було 33, зокрема, Бангладеш, Єгипет, Ірландія, Куба та інші;

3) поліетнічні або мультіетнічні (polyethnic or multiethnic) - цс ті держави, де кількість представників інших етнічних груп перевищує вже зазначену "критичну масу" у 5-10% від загальної кількості населення. Але жодна з них, і це надзвичайно важливо, не домагається державності.178 Таких держав абсолютна більшість.

Тут слід зробити щонайменше чотири зауваження. По-перше, держави, як правило, поділяються на одно- та багатонаціональні, а також моно- і поліетнічні, що значно полегшує термінологічний апарат і загалом не суперечить реаліям. По-друге, нації, які входять до складу тієї чи іншої держави, самі можуть бути поліетнічними. По-третє, як слушно зауважується в одному з документів ЮНЕСКО. "однорідність населення не є необхідною умовою існування народу або держави". По-четверте, слід, однак, враховувати, що етнічний та/чи національний поділ населення держави справляє величезний вплив на всі сфери суспільно-політичного життя і навіть на долю самих держав. Підтвердження останнього - розвал багатонаціональних держав, процеси децентралізації унітарних поліетнічних держав, перетворення їх на федерації тощо.

Принагідно відзначимо, що західні вчені, виходячи з наведеної вище класифікації, характеризують Україну як "поліетнічну державу", а її народ як "багатоетнічну націю'.119 Погоджуючись із таким визначенням, додамо, що все більше представників етнічних груп вважають Україну своїм єдиним або другим, "обраним хоумлендом". Це дає підстави сподіватись, що в майбутньому Україна перетвориться на справжню Батьківщину для всіх своїх громадян, не залежно від їх етнічного походження.

Етноси, нації і держави

На думку західних вчених, яку поділяє і автор, ще одним блоком виключно складних і важливих проблем є проблеми взаємовідносин етносів, націй і держав. Актуальність цих проблем більш ніж очевидна. Від їх постановки, підходів і шляхів вирішення залежить етнополітична стабільність як окремих країн, так і всього світу. Марксистсько-ленінська теорія нації та національних відносин ці проблеми частково ігнорувала, а частково спотворювала. Щодо практики, тобто національної політики КПРС, то вона довго обмежувалась проведенням підступних, а часом і злочинних експериментів над цілими націями, не говорячи вже про етнонацюнальні групи.

У західній етнополітології, за нашими підрахунками, існує щонайменше три різних точки зору щодо місця і ролі держави в суспільному розвитку, зокрема, її взаємовідносин з етносами та націями. Прихильники першої точки зору (А.Степен, І.Уоллерстайн та ін.), відомі як "оборонці плюралістичної перспективи", вважають, що держава повинна бути нейтральною ареною, на якій діють, протистоять і ведуть боротьбу різні нації чи етнонаціональні групи. Водночас вона може розробляти і проводити певну етнонаціональну політику, зокрема, розподіляти ресурси та створювати сприятливі умови для розвитку всіх етнонаціональ-них груп.

Прихильники другої точки зору (М.Леві, М.Гехтер та ін.), відомі ще як автори теорії "центр-периферія" або "внутрішнього колоніалізму", стверджують, що держава є відносно автономною силою, керівні кола якої мають і переслідують свої власні корпоративні інтереси, спрямовані на утримання влади, що примушує їх діяти незалежно, а часом, навіть, і всупереч інтересам та бажанням домінуючої нації чи етнона-ціональної групи. Роль держави, на їх думку, має обмежуватись розподілом привілеїв між етносами та їх елітами.

Прихильники третьої точки зору (П.Ван ден Берг, М.Сміт та ін), відомі також своїми симпатіями до теорії "плюралістичного суспільства", розглядають державу як інструмент якоїсь однієї нації чи етнонаці-ональної групи, яка бере під свій контроль державний апарат і життя та діяльність інших груп.180 Доречним буде зазначити, що хоча наявність різних точок зору і ускладнює розуміння згаданих проблем, але водночас і сприяє пошукам найбільш оптимальних шляхів їх вирішення.

Загалом варто враховувати, що етноси існували завжди, у всякому разі, задовго до появи держави і тим більше нації. І етнос, і нація можуть існувати без держави, держава може існувати без нації, але без етносу не може виникнути ні нація, ні держава, хоча можуть бути і виключення як, приміром, США.

Так, саме етноси, точніше деякі з них, створюють держави, визначають їх форми і характер. І саме тому держави так не схожі одна на одну. Разом із зникненням етносів гинули й їх держави, але із загибеллю держав рідко зникали етноси. Проте і держави впливають на долю етносів, створюючи сприятливі умови для одних та несприятливі для інших, а часом і намагаючись знищити деякі з них. Держави були знаряддям не лише певних класів, а й певних етносів. Все це призводило до соціально-класової напруженості та етнополітичних конфліктів, породжувало соціальні й національно-визвольні революції, провокувало громадянські і міжетнічні та міждержавні війни тощо. І лише з появою правових демократичних суспільств держава перестає бути знаряддям якогось класу чи етносу, що сприяє соціальній та етнополітичній стабільності

До держави можуть входити кілька етносів і націй, водночас майже всі етноси й деякі нації, поділені на кілька держав. Етнічна нація та/чи домінуюча етнічна група може становити більшість населення тієї чи іншої держави, але може бути і меншістю. Подібні парадокси ускладнюють розуміння сутності й характеру взаємовідносин між етносом, нацією і державою. Тому, мабуть, найбільш оптимальним підходом до цього питання буде відмова від абсолютизації місця і ролі як нації, так і держави в житті етносу, а головне від спроб штучного та/чи прискореного формування першої і будівництва другої та ще й ціною існування свого чи чужого етносу або частини людства.

Аналізуючи взаємовідносини етносу, нації і держави, автор виходить з того, що вони є сукупністю індивідів. Однак, сукупність ця різного роду: перша - етнічна спільнота, друга - етносоціальна, а третя -політична, громадянська. Етнос - це природна форма існування людства, нація - це вища форма існування етносу, а держава - це напівштучне утворення, котре часто виникає та/чи зникає із волі й бажання якогось класу чи етносу, а також: під впливом зовнішніх сил чи певних міжнародних обставин.

Починаючи з XVIII ст., вважається, що і нація, і держава є субєкта-ми права. Причому їх права базуються на одних і тих же засадах - територіальному принципі. Держава є суб'єктом права з часу свого народження. Нація за своєю природою не була суб'єктом права. Але вона його завоювала в процесі народження і розвитку. Щодо етносу, то він теж; не був суб'єктом права, але протягом XX ст., особливо його останньої чверті, домігся цього. І нація, і особливо етнос постійно домагаються розширення своїх прав, що перетворюється на джерело конфліктів і протиборства між трьома цими феноменами.

На думку автора, тут вартий особливої уваги той факт, що в багатонаціональних, поліетнічних суспільствах етнос і нація виступають у | подвійній ролі. З одного боку, вони є суб'єктами політичних процесів, а з іншого - об'єкти політики держави. Як обєкти державної політики етноси і нації підлягають інтеграції з іншими етносами й націями, без чого не можлива загальнонаціональна єдність і територіальна цілісність держави, стабільність політичного режиму, успішне вирішення економічних, соціальних та політичних проблем і що становить сутність доцентрових тенденцій. Як суб'єкти політики і етнос, і нація, виходячи з власного розуміння своїх інтересів, намагаються забезпечити собі найсприятливіші умови, що становить основи відцентрових тенденцій.

Таким чином, суперечності між етносом, нацією і державою, подвійне становище етносу і нації, породжує не менш суперечливі, але об'єктивні тенденції - доцентрові й відцентрові, спосіб і здатність врегулювання яких залежить, перш за все, від типу політичного режиму, його етнона-ціональної політики.

Ще однією цариною суперництва між етносом, нацією і державою є сфера їх цінностей та інтересів, про що йтиметься нижче.

Етноси, нації і людство

Надзвичайно важливу значимість для проведення демократичної етнонаціональної політики, на погляд автора, має правильне розуміння співвідношення і взаємовідносин етнічних та етносоціальних спільнот і людства, етнічного, національного й вселюдського. Проблеми ці давно, ще з часів Давньої Греції та Риму, хвилювали кращі уми людства. Значно зросло зацікавлення цими проблемами на межі XIX та XX століть, причому не лише серед західних, а й вітчизняних вчених (В.Вернадсь-кий, А.Градовський. М.Грушевський, М.Драгоманов та інші). У другій половині XX ст. після тривалого спаду цей інтерес відроджується знов (Б.Рассел, А.Тойнбі, А.Ейнштейн, лідери Римського клубу та інші). Сьогодні на межі тисячоліть цей інтерес досяг свого апогею, зробившись не тільки найважливішою теоретичною проблемою, а й увійшовши до практики суспільно-політичного життя.181

Але що таке людство? У чому сутність вселюдських цінностей та інтересів? Як вони співвідносяться з етнічними та національними? Відповісти на ці й інші подібні запитання не легко, тим більш, що готових відповідей на них ні в зарубіжній, ні у вітчизняній науковій літературі ще немає.

Нагадаємо, що донедавна під людством розумілась сукупність всіх людей, котрі проживають на Землі, тобто населення планети. При цьому поділене на дві окремі, різні, антагоністичні системи - капіталістичну та соціалістичну, боротьба яких вважалась корінним протиріччям сучасної епохи і двигуном суспільного прогрес}'. Нині, з позицій нового критичного етнополітичного мислення, людство при всій його різноли-кості й роз'єднаності розглядається як взаємозалежна, взаємопов'язана, цілісна спільнота, єдина цивілізація.

Сьогодні людство виступає у чотирьох фортах. 1) людської особи, 2) етносу, 3) нації та 4) людства, яке й єднає всіх мешканців планети в єдину велику об'єктивну цілісність.

Етнос, як вже відзначалось, є природною формою існування, причому такою ж довічною, як саме людство. У етносів подвійна роль: з одного боку, вони розділяють нації і людство на особи (українець, поляк, американець, француз, але й американець українського походження, француз польського походження, українець польського походження тощо), аз іншого боку - об'єднують всіх осіб одного походження (реального або уявного) у етнічні спільноти із загальними і специфічними цінностями й інтересами, що в свою чергу знов розділяє людство. І будувати етнонаціональну політику без врахування цих реалій, особливо після перетворення етносів на суб'єкти історичного процесу та політичних акторів просто неможливо.

У націй теж подвійна роль: з одного боку - вони розколюють етноси і людство на особи (українець, поляк, американець, француз тощо), а ; іншого - об'єднують людей, причому незалежно від їх етнічного походження, соціального статусу та релігійних переконань у етносоціальні політичні спільноти (українська нація, польська, американська, французька та інші), що знов-таки розділяє людство.

Природно, тут можуть виникнути певні протиріччя і суперництво між етносом та нацією, а також між етносом, нацією та людством. Однак ці протиріччя і суперництво можуть бути послаблені й навіть зняті. Об'єктивних перешкод на цьому шляху, мабуть, немає. Етноси та нації, при всій специфіч-ності своєї сутності, місця і ролі у суспільному розвитку, не виключають існування один одного й не заперечують існування єдності людства, як і єдність людства не заперечує існування етносів та націй. Адже еволюція й розвиток етносів, націй і людства- це взаємо-обумовлені та взаємодоповняючі один одного процеси. Як тут не пригадати слова О.Бочковського: "Людство у своїй істоті це. безнастанна творча сума живих народів. Націями воно цвіте".1811 етносами теж, додамо від себе.

Своєрідними "обручами", які стягують у єдине ціле кілька сот націй і кілька тисяч етносів (матеріали про них у закодованому вигляді зберігаються у Регіональному архіві людських відносин у СІЛА), таких різних і неповторних, сьогодні виступають: 1) загроза ядерної війни; 2) спільні економічні, екологічні та інші проблеми; 3) об'єктивні процеси глобалізації й інтеграції; 4) і це головне - вселюдське як невід'ємна риса людства. Будучи об'єктивною реальністю, вселюдське становить складну систему інтересів і цінностей всього людства, а також соціальних зв'язків та механізмів, котрі забезпечують самозбереження, саморегуляцію і роз- ] виток цивілізації як єдиного цілого. Однак, і це варте особливої уваги, вселюдське не заперечує і не відміняє існування етносів та націй з їх спільними і специфічними цінностями й інтересами.

Показово, що саме так розумілась діалектика взаємовідносин етносів, націй і людства наприкінці XIX - початку XX століть. "Ми, - писав В.Солов'йов, - повинні розглядати людство у його цілісності як велике збірне створіння або соціальний організм, живими членами якого є різні нації. З цієї точки зору, очевидно, що жоден народ не може жити в собі, через себе і для себе, але життя кожного народу становить лише певну участь у спільному житті людства'.

Слід звернути особливу увагу нате, що у другій половині XX ст. ця ідея почала зазнавати певних змін. їх суть була викладена у знаменитому маніфесті Рассела-Ейнштейнау формі палкого заклику: "Пам'ятайте про те, що ви належите до роду людського і забудьте про все інше". Відрадно, що перша частина цього заклику' була почута, підтвердження чому - досить успішна хода нового критичного етнополітичного мислення по багатьох країнах і континентах.