Різноманітні політичні явища в суспільстві є самодостатньою цілісністю. Ця їхня властивість втілена в понятті «політична система» суспільства. Її завдання - забезпечення неперервності, взаємопов'язаності й координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення поставлених цілей. Вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішення соціальних конфліктів і запобігання кризовим явищам. Теорія політичної системи важлива для розуміння політичного життя будь-якого суспільства, а також для передбачення напрямів і перспектив розвитку вітчизняної реальності.

Політична система суспільства -- інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних і недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать судова, законодавча, виконавча системи, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації. Від інших систем політичну систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку. Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Політичну систему досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в ХХ ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу («Політична система», «Системний аналіз політичного життя»). Це дало змогу ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної теорії, оскільки окремі факти значущі лише в межах загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування політичних систем.

Структура політичної системи -- сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи -- політична влада -- зосереджений у державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів -- волі, авторитету, права, сили. Отже, влада -- це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації, політичні принципи і норми; політична свідомість і культура.

Функції політичної системи:

1) Утримання держави у дієздатному стані. Забезпечення її модернізації і подальшого розвитку.

2) Моніторинг людських інтересів, очікувань, запитів, які можуть бути реалізовані за допомогою державних механізмів (інститутів). Політична система виступає великим «антенним полем».

3) Нормотворчість. Продукування законів та інших нормативно-правових актів, які впорядковують та регулюють життя мільйонів людей.

4) Цілепокладання. Визначення перспектив розвитку суспільства (бажано на 1 покоління вперед).

5) Організація діяльності суспільства по виконанню проголошених цілей.

6) Розподіл матеріальних і духовних цінностей між різними соціальними прошарками (стратами).

7) Формування суспільної свідомості на основі про-державних цінностей, ствердження певного варіанту патріотизму.

8) Мобілізаційна функція. Негайна реакція на форс-мажор природного, техногенного, політичного походження.

9) Функція примусу. Застосування проти громадян, соціальних груп обмежувально-заборонних заходів.

Політична система вважається досконалою, якщо вона здатна дати людям закон № 1 -- Конституцію.

Розділ 2. Становлення політичної системи в Україні

Криза, в якій опинилася Україна на зламі ХХ--ХХІ ст., є системною за своїм характером. Події, які відбулися в Україні в листопаді - грудні 2004 р. у зв'язку з президентськими виборами, свідчать, за словами сучасного американського політолога З. Бжезинського, про «масовий вплив прагнень до змін, вибух самосвідомості, що охопив значні частини українського суспільства». Протест в Україні відбувся в рамках постсоціалістичного устрою, без зміни його інституційних засад, форм власності. Його наслідком є усунення однієї фракції правлячого класу іншою. Головна причина протесту мала внутрішній характер і полягала у невідповідності стану розвитку держави критеріям цивілізованого світу. Відбувався він тому, що владою на всіх рівнях оволоділа олігархізована, корумпована управлінська еліта, яка не мала чіткої мети розвитку нації, зневажливо ставилася до інтересів пересічних громадян, корупція пронизала всю владну вертикаль.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Відчутним при цьому був і вплив зовнішнього чинника. За твердженням багатьох учених, у цей період відбувалася «політична битва» між Заходом і Росією за вплив на Україну.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назві країні, а її народ, тобто не етнічну спільність, а полі етнічне громадське суспільство, політичну націю, до якої належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Українці як титульна нація дають назву країні. Українська мова є державною. Становлення політичної нації можливе лише на загально цивілізаційних принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу підняти на належний рівень національну економіку, освіту, науку, культуру, забезпечити функціонування української мови у всіх сферах державного життя, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися комплексу меншовартості тощо.

Перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався в Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, із створення нової політичної системи. На початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за європейським зразком. Наблизилася до рівня професійного парламенту Верховна Рада України, у системі державної влади створено такі нові органи, як інститути Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції, обласні, районні, державні адміністрації. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур спричинила протистояння різних гілок влади загалом, відчутного зниження авторитету влади серед населення.

Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України, Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх. Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -- Верховна Рада України, конституційний склад якої -- чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Обирається вона на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційними формами парламентської діяльності є робота комітетів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій, які створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань, партійних фракцій у парламенті, а також позафракційних груп.

До повноважень Верховної Ради України належать:

1) внесення змін до Конституції України;

2) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

3) призначення виборів Президента України;

4) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

5) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

6) затвердження бюджету і внесення змін до нього;

7) оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;

8) прийняття рішення про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

9) надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до її компетенції. Серед них -- затвердження загальної структури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпеки України, інших військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ. Вона також ухвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших держав на територію України.

Поширюються її повноваження на призначення і звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Національного Банку України, половини складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; обрання третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Голови антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення; надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України, висловлення недовіри йому, що має наслідком його відставку з посади.

Згідно з Конституцією, главою держави з правом виступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Посаду Президента було запроваджено Законом України «Про створення посади Президента Української PCP і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний Закон) Української PCP» від 5 липня 1991 р. Обирається він громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Кандидат на президентський пост має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти державною мовою. Одна й та сама особа може обіймати посаду Президента України не більше двох термінів підряд, а бути обраною на третій термін тільки після того, як цю посаду обіймала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посади в державних або громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту прийняття ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України. Президент України:

1)забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави;

3) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

4) за згодою Верховної Ради України призначає Прем'єр-міністра України, а також припиняє повноваження та приймає рішення про його відставку.

5) призначає за поданням прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

6) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України. Кабінет Міністрів України забезпечує:

1) державний суверенітет і економічну самостійність України;

2) здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики;

3) виконання Конституції і законів, актів Президента України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про його відставку.

Владні структури, насамперед законодавчі органи, формують за участю політичних партій. Така модель передбачає чіткий розподіл функцій та повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про демократичну, соціальну, правову державу та громадянське суспільство. Проте на практиці Україні до такої моделі ще далеко.

Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції України покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і повноважень. До нього входять 18 суддів, по шість з яких призначають Президент, Верховна Рада України та з'їзд суддів України.

До повноважень Конституцйного Суду України належать:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З цих питань Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними й не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування. Як відомо, з середини XIX ст. місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стали називати «місцевим самоврядуванням». Ця форма суспільного устрою відображена в прийнятих 1985 року міжнародних правових документах -- Всесвітній декларації місцевого самоврядування та Європейській хартії місцевого самоврядування, зідно з якими важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Місцеве самоврядування -- право територіальної громади (жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Здійснюється воно територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава підтримує місцеве самоврядування фінансове.

Винятково важливу роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії як добровільні об'єднання громадян, що виражають інтереси певних соціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї. За нинішніх умов політичні партії України ще не виконують достатньою мірою системотворчого призначення. Сьогодні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізованого розмаїття з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій поступово трансформується в партійну систему в її класичному розмежуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає іншого інституту, крім політичних партій, який би успішніше справлявся з трьома найважливішими функціями -- передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

Розділ 3. Спрямованість трансформації політичної системи України

політичний суспільство правовий демократичний

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні триває пошук ефективної моделі розвитку економіки. Очевидно, що нова економічна система не може бути «чистим» капіталізмом, який переважав усередині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення цілеспрямованої, науково обґрунтованої програми виходу з кризи шляхом поєднання регулюючого впливу державних органів на економіку і запровадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств, управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через відповідні юридичні важелі -- програми оподаткування, монетарну політику. Держава покликана дбати про поєднання приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо брати до уваги, що перехід суспільства від тоталітарного устрою до демократичного не відбувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його сформувати). Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення сучасної економіки. У ситуації, коли першочерговим завданням є розв'язання проблем модернізації економіки і прискорення темпів розвитку країни, існує спокуса встановити авторитарний режим.

Та застосування авторитарних методів управління матиме лише тимчасовий успіх. А формування соціальне орієнтованої економіки неможливе без утвердження демократичної, соціальної, правової держави.

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні, становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі параметри:

1) подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації;

2) побудова справді демократичної, соціальної, правової держави з ефективно діючим парламентом, професійним висококваліфікованим урядом, незалежними судовими органами;

3) формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;

4) розвиток політичної свідомості та політичної культури суспільства й особистості як на загальнодержавному, так і на побутовому рівні;

5) забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації загалом і кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості й самосвідомості, національної культури;

6) удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

7) своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).

Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з ефективними економічними перетвореннями покликані забезпечити політичну та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян.

Невід'ємною складовою кардинальних суспільних перетворень має стати випереджаючий розвиток інтелектуального потенціалу, що є запорукою формування моделі індустріального, а не сировинного розвитку економіки.

Визначення геополітичних пріоритетів державної політики -- найскладніша і доленосна проблема національних інтересів. На міжнародній арені Україна, зважаючи на її геополітичні характеристики, є помітним державним суб'єктом у світовій розстановці сил.

У світовій ієрархії Україна перебуває у другому ешелоні як середня за індексом розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших і найпотужніших країн, так і до тих, що є найбіднішими на планеті.

Із позицій класичної геополітики українську геостратегію характеризують дві основні парадигми: євразійська і євроатлантична, що зумовлено специфікою геополітичних координат України, її одночасною належністю до двох регіонів -- Євразії та Європи, периферійним розташуванням у кожному з них. Хоча останнім часом окреслюється третя геостратегічна парадигма -- Чорноморська.

На нинішньому етапі українська влада актуалізувала свої наміри щодо входження до європейських і євроатлантичних структур, що поставило її перед об'єктивною необхідністю визначити своє місце в єдиному економічному просторі, вивести на рівень добросусідства і партнерства непрості відносини з Росією.

Стабільний розвиток взаємовідносин України і Росії залежить від їх переведення у русло стійкої системи міжнародного співробітництва, міжнародно-правових актів. Росія є важливим стратегічним партнером України, оскільки як одна з найвпливовіших учасниць сучасного глобалізаційного процесу здійснює активну зовнішню політику, володіє потужним експортно-імпортним потенціалом. Від якості партнерських відносин України з Росією значною мірою залежатимуть і реальні зрушення в євро інтеграційній стратегії України.

Список використаних джерел

1. Долженков О.О Україна -- Білорусь: досвід політичної трансформаці. -- Одеса, 2003.

2. Смолянюк В.Ф. Тексти лекцій / Тема «Політична система суспільства» -- 2010.

3. Кордушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні. -- К., 2002.

4. Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. та ін. Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи / за ред. В.С. Крисаченка. -- К., 2003.

5. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку: Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти / За ред. Ф.М. Рудича, -- К., 2002.

6. Політичні і економічні перетворення в Росії і Україні. -- М., 2003.

7. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемчушенка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. -- 2-е вид., до. І перероб. -- К., 2004.

8. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. -- К., 2005.

9. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки -- 2005 / За ред. О.С Власюка. -- 2005.

10. Філософія політики. Підручник / Авт. упоряд.: В.П. Андрущенко (кер.) та ін. -- К., 2003.

11. Цвєтков В.В, Кресма І.О, Коваленко А.А Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти. -- К., 2003.

12. Політологія: Підручник / За ред. О.В Бабкіної, В.П. Горбатенка. -- 3-тє вид., перероб., доп. -- К. ВЦ «Академія», 2008. -- 586 с. (Альма-матер).

Размещено на Allbest.ru