Культурна політика: деякі теоретичні і практичні проблеми

Культурна політика: деякі теоретичні і практичні проблеми

У сучасному суспільстві створена і функціонує складна, високорозвинена система духовного виробництва, яка забезпечує продукування, поширення і споживання культурних цінностей, їх зберігання і передачу. Вона впливає на виробничу, економічну, соціальну і політичну сферу людського життя, в свою чергу, перебуваючи під їх впливом.

Практична значущість системи духовного виробництва і тієї сукупності суспільних відносин, яка складається навколо нього, проявляється у тому, що у всіх країнах сучасного світу держава керує культурними процесами як за допомогою відповідного законодавства, так і з використанням фінансових, економічних, адміністративних і політичних засобів. У сучасних країнах існують закони, які регламентують діяльність системи освіти та науки, роботу засобів масової інформації, охорону культурної спадщини, охорону авторських прав як у сфері науково-технічної, так і художньої творчості. Законодавчо регламентується право окремої людини і груп людей на задоволення їх культурних потреб. Розвинені держави щорічно спрямовують значну частину коштів державного бюджету на фінансування освіти, науки, проектно-конструкторських досліджень, на підтримку державних установ культури (музеїв, театрів, архівів, бібліотек, сховищ кінофотоматеріалів, консерваторій, концертних залів тощо), охорону й реставрацію пам'яток культури.

У ХХ ст. як ніколи раніше виявив себе величезний інноваційний потенціал культури, здатної докорінно змінювати життя людей. У першу чергу це пов'язано з науково-технічною революцією. За оцінками фахівців, сучасний науково-технічний прогрес призводить до того, що кожні 5-6 років відбувається зміна поколінь техніки. Це означає, що відповідним чином повинні змінитися професійні знання й навички людей, їхній спосіб життя, потреби. Разом із тим, з'ясувалася небезпека стихійного розвитку культури, використання досягнень людської творчості у вузько корисливих інтересах, для створення нових інструментів і форм пригноблення людини. Тому одним із найважливіших завдань фахівців у галузі культури, широкої громадськості, керівників держави є проведення продуманої культурної політики, тобто політики в сфері культури, яка визначає цілі культурного розвитку, основні принципи, методи й засоби регулювання культурних процесів у сучасному суспільстві. В межах нашої розвідки ми маємо намір зупинитися на таких питаннях: 1) сучасне розуміння культурної політики в документах міжнародних організацій і соціально-філософській думці; 2) деякі проблеми культурної політики в Україні.

Витоки сучасного розуміння культурної політики слід шукати в добі Просвітництва. Саме тоді з'являється проект Модерну, складовою якого була культурна політика принципово нового змісту. По-перше, це була культурна політика, що була спрямована на розбудову нової історичної спільноти - нації як суб'єкта, інтересами якого повинна опікуватися територіальна держава,¹¹ Про деякі важливі риси культурної політики часів створення сучасних націй див.: Андерсен Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. - Київ: Критика, 2001. котру слід відрізняти від династично-бюрократичних та імперських держав. По-друге, це була культурна політика яка виявлялася не лише державною політикою, що використовувала культуру (писемність, релігію, мистецтво тощо) для власного возвеличування та легітимації, але й створювала публічну сферу, тобто сферу відкритості,²² Про процес формування такої публічної сфери див. дослідження Ю. Габермаса “Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство”. - Львів: Літопис, 2000. в якій відбувався діалог держави й громадянського суспільства. Ця публічна сфера створювала можливість у політичному відношенні формувати просвічену громадську думку стосовно державної політики, надавала можливість громадськості впливати на “порядок денний” державної політики, а пізніше, мірою перетворення демократичної правової держави на соціальну державу, також висловлювати й відстоювати різним складовим громадянського суспільства свої культурні потреби та права. Культурі публічна сфера надавала можливість розвитку в напрямі задоволення запитів і потреб громадянського суспільства. Такий розвиток культури виражається у появі громадських загальноосвітніх та професійних навчальних закладів, розвитку преси й друкарської справи, створенні мережі публічних бібліотек, театрів, музеїв, появі та розвитку нових видів мистецтва, в перетворенні науки на суспільний інститут з продукування наукових знань та способів їх практичного використання.

Новий вимір модерної культурної політики з'являється в неї, коли процеси глобалізації виводять її за межі внутрішньої справи держави, або міждержавних відносин у вузькому їх розумінні, коли деякі культурні проблеми стають предметом міждержавних (двосторонніх або багатосторонніх) угод. Глобальний вимір модерної культурної політики з'являється під впливом негативного досвіду колоніалізму та тоталітаризму, які розмежовували культурні надбання різних народів та цивілізацій на “вищі” та “нижчі”, на такі, що мають право на існування, й такі, що такого права не мають. Іншими чинниками, якщо назвати лише деякі, глобального виміру культурної політики є: інтернаціоналізація культурного життя сучасного людства; зростання культурних контактів та обміну культурними досягненнями різних країн; збільшення значення культури у соціально-економічному та техніко-технологічному розвитку й потреба досягнення збалансованого сталого розвитку. Нова стадія модерного розвитку (“другий модерн”), як відзначають дослідники,³³ Більш докладно про це див.: Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма - ответы на глобализацию. - М.: Прогресс-Традиция, 2001. долає межі Першого національно-державного модерну, який виходив із принципу єдності культурної ідентичності, простору і держави. При цьому процеси глобалізації ще не визначили остаточно риси глобального суспільства, що з'являється на наших очах.⁴⁴ Про відмінності понять “глобальність” і “глобалізація” див.: Бек У. Вказана праця. - С. 154-155.

У цьому проблемно-історичному контексті поступово формується сучасне розуміння культурної політики, яке мабуть не випадково було започатковано на міжнародних форумах під егідою ЮНЕСКО. На Всесвітній конференції з політики в галузі культури, проведеній ЮНЕСКО у Мексиці (26 липня-6 серпня 1982 р.), була прийнята “Декларація Мехіко” з політики в галузі культури, в якій ми знаходимо перше визначення основних принципів культурної політики.⁵⁵ Далі текст Декларації Мехіко наводиться за виданням: Україна в міжнародно-правових відносинах. Книга 2. Правова охорона культурних цінностей. - К.: Юрінком Інтер, 1997. Декларація Мехіко виходить з широкого розуміння культури як сукупності “яскраво виражених рис, духовних і матеріальних, інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство або соціальну групу”. Культура в такому розумінні включає в себе, “крім мистецтва і літератури, способи життя людини, основні права людини, системи цінностей, традиції і віри”.

Одним із основоположних в культурній політиці є принцип єдності і різноманіття культури. Цей принцип означає, що світова культура являє собою результат творчості всіх народів, які складають людство. Культура кожного народу є частиною світової культури. З цього випливає декілька висновків. По-перше, відмова від розподілу культур на “вищі” та “нижчі”. Декларація Мехіко стверджує: “Необхідно визнати рівність у цінності всіх культур і право кожного народу і кожного культурного співтовариства утверджувати, зберігати свою культурну самобутність і забезпечувати її повагу”. По-друге, збереження культури - це обов'язок не тільки народу, що її створив, але й усього міжнародного співтовариства, оскільки культурні здобутки цього народу є частиною світової культури. Декларація Мехіко проголошує: “Міжнародне співтовариство вважає своїм обов'язком зберігати і захищати спадщину кожного народу”. По-третє, збереження й утвердження культури кожного народу не означає культурної самоізоляції. “Культурна самобутність народів оновлюється і збагачується внаслідок контактів із традиціями і цінностями інших народів. Культура - це діалог, обмін думками і досвідом, осягнення цінностей і традицій інших; в ізоляції вона в'яне і гине”, - підкреслюється в Декларації Мехіко.

Ще одним принципом культурної політики всесвітня конференція проголосила принцип культурного виміру розвитку людства. Суть цього принципу полягає в тому, що будь-які програми розвитку людського суспільства - економічні, соціальні, політичні, науково-технічні - повинні мати в собі як складову частину і як критерій необхідності подібних програм певний культурний аспект. Не можна забувати, що людина - це початок і кінцева мета розвитку. Мета розвитку - не зростання виробництва, прибутків і споживання самих по собі, а їхній вплив на можливості розвитку та вдосконалення людини, на більш повне задоволення її духовних запитів. Необхідно гуманізувати розвиток людства, надати планам і стратегіям розвитку більш збалансованого характеру.

До найважливіших принципів культурної політики, проголошених у Декларації Мехіко, належить принцип “культурної демократії”. В його основі лежить розуміння того, що культура створюється суспільством і тому належить усьому суспільству, що створення культури й користування її здобутками не повинні бути привілеєм еліти. У Декларації підкреслюється: “Культурна демократія базується на максимально широкій участі людини і суспільства у вироблені продуктів культури, у процесі прийняття рішень, які торкаються культурного життя, у поширенні і використанні культури”. Культурна демократія несумісна з дискримінацією, зі спробами обмежити участь людей у створенні, поширенні й користуванні культурою на основі їхнього соціального становища й походження, статі, мови, релігійних і політичних переконань, приналежності до етнічних груп тощо. Культурна демократія передбачає географічну й адміністративну децентралізацію управління культурним життям, більш рівномірний розподіл культурних центрів та установ по території країни, наближення їх до потреб населення конкретних регіонів, визначення культурних планів і програм шляхом організації діалогу влади й громадян.

Розвиток культури будь-якого народу і будь-якої країни в сучасному світі не може відбуватися поза рамками міжнародної співпраці. Міжнародна культурна співпраця як принцип культурної політики повинна сприяти взаєморозумінню народів, створенню у їх відносинах атмосфери поваги, довіри, діалогу й миру. Міжнародна культурна співпраця повинна базуватися на повазі гідності й цінності кожної культури, на відмові від спроб встановлення будь-яких форм нерівності, підкорення або заміни однієї культури іншою, на рівновазі в культурних обмінах.

У Декларації Мехіко також була приділена особлива увага проблемам взаємовідносин культури з сучасними засобами масової інформації й комунікації. А також - з індустрією культури, продукцією якої є “масова культура” (популярна музика, кіно, мода тощо). Сучасні засоби масової інформації формують образ світу, в якому ми живемо. І цей образ може бути як правдивим, так і помилковим, як багатостороннім, так і дуже однобоким. Значною мірою це визначається тим, хто саме створює інформаційний образ, і звідки саме виходять інформаційні потоки.

На початок 80-х років ХХ ст. чотири найбільших інформаційних агентства (Франс Прес, Рейтер, Асошіеєйтед Прес і Юнайтед Прес Інтернешнл) збирали, обробляли й розповсюджували 80% інформації, призначеної для читачів газет у всьому світі.⁶⁶ Зараз дещо змінилася номенклатура операторів інформаційного ринку, але незмінною залишається його надзвичайна монополізація. Німецькі журналісти пишуть: “Між Кореєю та Перською затокою панує австралієць Руперт Мердок. Його розташована у Гонконгу супутникова станція Star TV охоплює чотири часових пояси та половину населення світу”. (Мартин Г.-П., Шуманн Х. Западня глобализации. - М.: Альпина, 2001. - С.35) Сьогодні, за оцінками фахівців, майже 90% центрів виробництва й поширення інформації в мережі Інтернет знаходяться у США. Така концентрація центрів виробництва й поширення інформації сама по собі, навіть незалежно від чиєї-небудь волі, вже створює передумови для виникнення незбалансованості інформаційних потоків, ускладнює культурам багатьох країн доступ до світового інформаційного простору.

Складною проблемою сучасної світової культури є індустрія культури та її продукція - “масова культура”.⁷⁷ З легкої руки З. Бжезінського “масову культуру” зараз часто визначають вигаданим ним слівцем “тіттітейнмент” (від “tits” - цицьки і “entertainment” - розваги), яке можна тлумачити, як ріденьку їжу для тих нікчем, яким прагнуть заткнути пельку, аби вони не скиглили. Навіть незалежно від наших оцінок естетичних та моральних цінностей, які пропагуються масовою культурою, абсолютно очевидним є її уніфікуючий вплив на свідомість та смаки людей, розмивання національних культурних традицій, дуже агресивна поведінка в інформаційному просторі, в якому нею вже завойована величезна частина, несумірна з тим змістом, який вона несе.

Заслугою Всесвітньої конференції з політики в галузі культури, яка була проведена ЮНЕСКО в Мексиці, було те, що вона сформулювала основні принципи культурної політики, привернула увагу міжнародної громадськості до складних проблем світового культурного розвитку й закликала до пошуку рішень.

Минулі десятиріччя показали, що основні орієнтири культурної політики в Декларації Мехіко були визначені правильно. Разом із тим, час висунув і нові проблеми культурної політики, які обговорювалися на цілому ряді міжнародних форумів і дістали відображення в таких документах, як “Декларація конференції міністрів культури Руху неприєднання” (Колумбія, 1997), “Висновок Панафриканської консультації з культурної політики для розвитку” (Того, 1998), Хартія “Про культуру”, прийнята конференцією, яку проводила у 1997 р. Рада Європи. Під егідою ЮНЕСКО в 1998 р. в Стокгольмі відбулася міждержавна конференція, на якій було прийнято “План дій з культурної політики для розвитку”.

“План дій” підтверджує основні принципи культурної політики, сформульовані в Декларації Мехіко, але, разом з тим, він висуває і деякі нові проблеми культурної політики. Кінець ХХ ст. був затьмареним низкою громадянських конфліктів у ряді африканських та азіатських держав, на Балканах і Кавказі, де одним з джерел стала культурна нетерпимість, зіткнення людей на ґрунті відмінностей їхніх релігійних переконань, мови, етнічної та національної приналежності. Ці події показали, що гострою потребою культурної політики стало завдання розвитку та заохочення культури миру. Суттєвими компонентами “культури миру” є розвиток толерантного ставлення до носіїв іншої культури та підтримка міжкультурного діалогу.

На національному рівні “План дій” рекомендує проводити таку культурну політику, яка “прагне створювати відчуття нації як багатоликого співтовариства у межах структури національної єдності - співтовариства, втіленого в цінностях, які можуть розділятися всіма чоловіками і жінками і давати доступ, простір і голос всім його членам”. Багато сучасних держав стикаються з внутрішніми протиріччями між окремими групами свого населення і для їх подолання прагнуть вести політику соціальної інтеграції. У зв'язку з цим “План дій” рекомендує для поліпшення соціальної інтеграції приділяти особливу увагу забезпеченню широкого доступу до культури всіх верств населення країни, з урахуванням їх власних культурних потреб і запитів.

Інший аспект культурної політики для розвитку, проголошеної “Планом дій”, пов'язаний з проблемою досягнення сталого збалансованого розвитку. Збалансованість розвитку суспільства передбачає подолання протиріч та диспропорцій у науково-технічному, економічному, соціальному та культурному розвитку як окремих країн, так і міжнародного співтовариства й людства в цілому. Одним з найважливіших протиріч сучасного розвитку видається протиріччя між науково-технічним та моральним прогресом. Моральний розвиток людства відстає від науково-технічного поступу. Яскравим прикладом такої невідповідності може бути недавній судовий процес у Німеччині, де на лаві підсудних опинився людожер-програміст, який з допомогою Інтернету шукав собі “здобич”.

Нечувані можливості, які відкривають досягнення сучасної науки й техніки, потребують нового рівня духовного, морального розвитку людини, розуміння нею своєї відповідальності за те, яким цілям служитимуть ці досягнення, якими будуть безпосередні та віддалені наслідки їхнього використання для людства та умов його існування.

Підсумовуючи, можна сказати, що культурна політика стає об'єктивно необхідною складовою сучасного соціокультурного процесу, елементом його рефлективності, зворотного зв'язку, самоконтролю як засобів збереження цілісності, сталого поступу, гуманістичної спрямованості розвитку людства. Як сукупність цілей, засобів і заходів, які характеризують свідоме втручання людей у соціокультурні процеси з метою керування ними та їх регулювання, сучасну культурну політику можна визначити наступним чином: “Культурна політика - це надання засобів і можливостей особистості познайомитися з культурною спадщиною минулого та культурним потенціалом сучасного у суспільному контексті. Вона спирається на індивідуальний досвід, але організується в масштабах усього суспільства й тому охоплює органи влади всіх рівнів, урядові організації, структури громадянського суспільства, політичні партії, комерційні компанії та творчі спілки. Формування політики великою мірою зводиться до прийняття рішень відносно функцій кожного з цих різних і часто конкуруючих між собою рівнів та визначення взаємостосунків між ними.”⁸⁸ Манди С. Культурная политика: короткое руководство. /Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сб. материалов. - М.: Либерия, 2002. - С. 54-55.

Це визначення культурної політики, яке належить відому експерту Ради Європи в цій галузі, має на увазі перш за все культурну політику на рівні держави. У зв'язку з цим слід підкреслити, що на міждержавному і наддержавному рівнях культурна політика також відзначається наявністю конкуренції різних суб'єктів її здійснення, існуванням альтернативних шляхів реалізації, необхідністю находження балансу їх інтересів та потреб. На цьому ми хотіли б наголосити у зв'язку з тим, що наша країна обрала шлях європейської інтеграції і нам потрібно чітко уявляти: на цьому шляху ніхто за нас не буде відстоювати наші інтереси, без компетентної реалізації власної культурної політики, яка підвищить нашу конкурентоспроможність на європейському культурному просторі, наша євроінтеґрація може закінчитися перетворенням нашої країни у другорядного молодшого партнера європейських культурних грандів.

Звертаючись до проблем культурної політики в Україні, слід перш за все відзначити, що її розробка в нашій країні поки ведеться суто емпіричним шляхом. Теоретичні розвідки цієї нової культурологічної проблематики практично відсутні, не існує комплексних підходів до культурної розбудови нашої країни у ХХІ ст.

Безумовно в нашій країні існує прогрес у галузі створення нормативно-правової бази культурної політики. Тут можна назвати і “Основи законодавства України про культуру”, прийняті Верховною Радою України 14 лютого 1992 р., в яких визначені головні принципи української культурної політики, і Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 року, Закон України “Про музеї та музейну справу” від 29 червня 1995 р., і Закон України “Про національний архівний фонд і архівні установи” від 24 грудня 1993 р., і закони про освіту, а також інші нормативні акти, що регулюють діяльність у сфері культури.

Але поряд із цим спостерігаємо процеси занепаду цілих галузей культури нашого суспільства. Наведемо деякі дані.⁹⁹ Див.: Абетка української політики. Довідник. - К.: Смолоскип, 2001. - С. 311-312. Кількість професійних театрів з 1985 по 1999 рік зросла з 89 до 131. Разом із цим, кількість відвідувань театрів (млн. за рік) скоротилася з 20,7 до 5,6. Кількість концертних організацій за той же термін збільшилася з 38 до 57, а відвідування зменшилися з 20,9 до 3,9 млн. за рік. Кількість музеїв збільшилася з 174 до 369, а їх відвідування зменшилося з 32,5 до 15 млн. за рік. Кількість масових та універсальних бібліотек з 1985 по 1999 рік скоротилася з 25.978 до 20.861. Одночасно скоротився бібліотечний фонд з 419,4 до 347,2 млн. примірників. За цей таки термін кількість кіноустановок скоротилася з 28,3 тис. до 7,8 тис. разом зі скороченням кількості відвідувань кіносеансів із 802 до 4,9 млн. за рік. Скоротилася також чисельність місцевих осередків культури - клубів з 25.772 у 1985 р. до 22.954 у 1999 р. Простір публічного культурного життя, яке не лише забезпечує споживання культурних цінностей, але й створює можливості культурного спілкування і творчості, також скоротився.

За цей же час українське суспільство стало менше видавати (і читати) книжок, журналів, газет.¹¹⁰ Дані наводяться за виданням: Абетка української політики. Довідник. - К., Смолоскип, 2001, с. 313.⁰ У 1985 р. видавалося 155 млн. примірників книжок, у 1999 р. - лише 22 млн. (з них відповідно 78 та 12 млн. українською мовою). Річний тираж журналів у 1985 р. становив 170 млн. примірників (з них 151 - українською мовою), а у 1999 р. - лише 40 млн. (і 14 млн. українською). Лише річний тираж газет за цей термін трохи зріс - з 23 до 39 млн. примірників (тираж україномовних газет за ці роки лишився - після невеличких коливань - незмінним - 16 млн. примірників).

Звичайно, ці факти можна розглядати як один із проявів економічної кризи і зменшення доходів громадян, що змусили їх зменшити свої культурні потреби. Відповідно, можна втішати себе думкою, що економічне зростання і збільшення доходів громадян приведе до підвищення культурного споживання та культурної діяльності. Певною мірою так, мабуть, і буде. Але це стосується лише тих поколінь, у яких культурні запити сформувалися ще до кризи. Покоління ж, яке формувалося під час цієї кризи, само собою не повернеться обличчям до культури.

Безумовно, вищезгадані проблеми потребують до себе уваги і пошуків поліпшення стану справ у цих галузях культурного життя нашого суспільства. Але ще більшої уваги потребують пошуки нових рішень розвитку культури у нашому суспільстві. Це стосується не лише знаходження нових механізмів фінансування культури в умовах ринкової економіки, але й розробки культурної політики відповідної нашим інтеграційним намірам. Європейський вибір України потребує налагодження співпраці в галузі культурної політики з європейськими інституціями. Слід констатувати, що поки така співпраця є явно недостатньою. Як відзначила у своїй доповіді Уповноважена Верховної Ради з прав людини, Україна з групи конвенцій Ради Європи з питань освіти, культури і спорту - приєдналася до однієї з 14 (і ще одна підписана, але не ратифікована).¹¹¹ Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. 2-е вид. - Харків: Консул, 2001 - С. 46.¹ Починаючи з 1988 року Рада Європи проводить за єдиною програмою дослідження культурної політики країн, які входять до складу цієї організації. Ці дослідження спрямовані на вивчення досвіду реалізації культурної політики в різних країнах і розробку загальноєвропейських підходів. За цей час дослідження проведені у 19 країнах і ще 9 звернулися з проханням провести дослідження у них. України серед цих країн немає.¹¹² Див.: Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сб. материалов. - М.: Либерия, 2002 - С. 150.²

Культурна політика з початку епохи модерну була найважливішим засобом створення національної ідентичності. Це завдання стоїть перед нею і зараз. Але сьогодні національне самоусвідомлення й створення внутрішнього єдиного культурного простору як завдання культурної політики набагато ускладнилося. В добу глобалізації, в умовах наявності всесвітньої інформаційної системи, індустрії масової культури, зростання взаємозв'язків в економічних, соціальних, науково-технічних сферах, зростання впливу транснаціональних корпорацій, міждержавних та наддержавних організацій культурна політика повинна допомогти країні знайти своє місце у міжнародному розподілі праці, повинна сприяти міжнародному визнанню країни як привабливого місця розміщення інвестицій і стабільного надійного партнера на міжнародній арені. Тому культурна політика має бути багатовекторною, сприяти розвитку творчих сил і ініціативи всіх складових суспільства.