Соціальна або ліберальна держава: проблеми вибору

Соціальна або ліберальна держава: проблеми вибору

Вступ

В статті робиться спроба розглянути базові принципи формування державної економічної політики в нових незалежних країнах, виявити головні чинники гальмування ринкових реформ в Україні і на цьому тлі спробувати визначити концептуальні підходи щодо визначення стратегічного вектору завдань нового політичного керівництва держави, сучасного українського суспільства.

Головним завданням української держави в умовах перехідної економіки є створення певної системи правових норм і правил господарювання, які б, принаймні:

· відповідали стратегічним цілям її розвитку;

· не суперечили або органічно вписувалися в систему організації таких відносин прийнятих і діючих у розвинутих країнах світу.

Щодо другого завдання - то тут справа більше зводиться до прискіпливого вивчення досвіду економічного регулювання і законодавства у країнах об'єднаної Європи, США, та інших і проектування на цій основі власних законодавчих документів з урахуванням специфіки української ментальності, культури і традицій. Принциповою вимогою, при цьому, слід вважати уникнення принципових розбіжностей і невідповідностей між національними і міжнародна визнаними засадничими нормами і законами, пріоритет котрих (останніх) безперечно визнається Україною, що й затверджено її міжнародними зобов'язаннями.

Сама ця справа дуже непроста і складна і існує ціла низка проблемних питань, які в водночас і самотужки жодна держава світу вирішити не в змозі. Така робота постійно проводиться парламентом і урядом країни спільно з європейським і іншими міжнародними інституціями і, безумовно, сприяє процесу нашої інтеграції у світове співтовариство.

В той же час, вирішення цього найвідповідальнішого завдання, у першу чергу, залежить від того, наскільки мудро і послідовно сама наша держава буде дотримуватися власної стратегії розвитку, вивірено і зважено підходити до постанови завдань поточного законодавства, а також, ступені спроможності її інститутів знайти і опанувати такі форми і методи діяльності, які б забезпечували виконання цих завдань строго в законних рамках.

Тобто, справа, про яку зараз йдеться, є для кожної країни, так би мовити, ексклюзивною і унікальною, успішність розв'язання якої залежить від компетенції й вміння держави рахувати, аналізувати і, насамкінець, приймати і виконувати власні рішення. . При цьому слушно зауважити, що ідеального, уніфікованого шляху, чи шаблону, взірця, який міг би успішно прижитися на вітчизняному просторі, в світі проста не існує. Кожна країна має пройти свій шлях. І з чим меншими витратами ресурсів і соціально-політичними негараздами впорається той чи інший уряд, тим розвиненішим і благополучнішим виявиться суспільство, тим краще буде жити у такій країні. Таким чином, ідеальна держава - це рамка політичних і економічних умов, які забезпечують народу країни максимальне суспільне благо.

Невдачі урядів. Межі економічної свободи

Безумовно, що всі демократичні уряди діють заради досягнення суспільних інтересів. Однак питання про те, що таке суспільні інтереси, або суспільне благо, було й залишається дискусійним. Так само дискусійним залишається питання і про методи організації суспільного виробництва, розподілу і споживання. Американці (США), у своїй переважній більшості, вважають за найвищі цінності економічну свободу, приватну власність і вільний конкурентний ринок. Відповідно і американська держава проводить, так звану, політику “laisser-faire” (з фран. - невтручання).

Не, вдаваючись у детальний аналіз усіх позитивних і негативних моментів американського життя ми можемо лише дуже коротко підсумувати, сказавши, що це країна людей, які ведуть уособлений від інших образ життя і довіряють лише самим собі і богу (індивідуалізм поперед соціалізму) і на цьому

шляху вони досягли таки вражаючих результатів. Але сказати, що американці та їх уряд досягли суспільного блага, навряд чи відважиться жодний з них.

Європейські країни є вже не такими відвертими прихильниками невтручання і дотримуються дещо іншого алгоритму діяльності. Одним словом, це вже досить таки соціалізована організація суспільного виробництва і держава у ній виступає одним з найактивніших агентів. Це вже значною мірою регульована державою економіка. На сучасному етапі, це вже й створення і наднаціональних регулюючих органів, основною функцією яких є створення єдиних для всіх країн об'єднаної Європи уніфікованих рамок обмежень вільного ринку і конкуренції. Все робиться заради того, щоб досягти більшого для всіх народів Європи суспільного блага. Але чи можна на сьогодні сказати, що таки європейським країнам вдалося повною мірою досягти суспільного блага і всі громадяни Європи у захваті від політики своїх урядів і урядових інституцій Євросоюзу? Навряд, про що й свідчать чисельні соціальні конфлікти на тлі значної диференціації в доходах, у споживанні матеріальних і духовних благ, між “новими” і “старими” європейцями, “півднем” і “північчю” і таке решта.

Найбільш соціалізовану політику , принаймні у розподілі і споживанні суспільних благ, проводили країни, які представляли у минулому соціалістичний спосіб виробництва - СРСР, країни Східної Європи, КНР і решта. В цих країнах рівень економічної свободи був зведений фактично до мінімального значення а всі функції по управлінню народним господарством взяла на себе держава. Це був зразок вищого прояву державного патерналізму, де чиновники уособили за собою право виступати від імені народу і від його імені вирішувати що йому, цьому самому народу, їсти, пити, одягати, читати, бачити і решта. Але крах соціалізму на рубежі 20 і 21 століть рельєфно показав, що централізовано - планова економіка виявилася неспроможною виконувати взяту на себе функцію провідника суспільних інтересів. Затратна економіка виявилася неспроможною проста нагодувати людей, не кажучи вже про заявлені духовні і соціальні цінності.

Отже, абстрагуючись на даному етапі аналізу від конкретних національних економік і господарчих систем, питання щодо вибору тієї чи іншої моделі суспільного виробництва, можна дещо узагальнити і сказати, що між двома протилежностями - вільною ринковою економікою та її антиподом - плановою, централізованою (бюрократичною) лежить невизначена кількість проміжних варіантів вибору, в кожному з котрих співвідношення між двома цими визначеннями буде різним. Яке співвідношення буде обраним на кожний даний момент часу є кардинальним питанням розвитку і головним чинником прогресу або невдач кожного конкретного уряду (держави).

Розбудовуючи власну систему урядування кожній державі приходиться мати справу з поняттями невизначеності і ризику. Дійсно, прийняття любого рішення на державному рівні відповідним розробникам проекту треба мати повну картину проблеми, яку вони намагаються розрішити (статистичну інформацію, аналіз зовнішніх загроз, знання тенденцій в сферах ..., досвід і таке інше. При цьому, кожна ступінь ускладнення поставленого завдання підвищує ризик помилки і реальність досягнення прогнозованих результатів. Якщо на мікроекономічному рівні (окрема фірма, підприємство або підприємець) як в теорії так і на практиці вже напрацьовано більш менш прийнятні і задовільні методи прогнозування і бізнес - планування [28,36,23 ], то на рівні макроекономічному такого роду спроби виявляються значною мірою менш ефективними [24,1].

Характеризуючи невдачі урядів у досягненні заявлених цілей , автор фундаментального дослідження “Економіка державного сектору” Дж.Е. Стігліц, приходить до висновку чотирьох “пасток” - “... обмеженість інформації уряду, обмежені можливості урядового контролю за окремими наслідками власної діяльності, обмеженість його впливу на бюрократію, обмеження, які накладаються політичними процесами...” [8]

Список цих “пасток” у країнах “нової демократії виявляється ще більш вражаючим. Автори “Політичних і економічних перетворень в Росії і Україні” також підкреслюють, що попри наявну позитивну економічну динаміку в Україні, держава має вибратися з кількох “пасток”:

· Пастка фінансових зобов'язань.

· Міжчасова пастка.

· Регуляторна паста.

· Стабілізаційна пастка.

· Мікроекономічна пастка.

· Інституціональна пастка. [24]

І це безумовно додатково підвищує ступінь ризику невдач їх урядів у проведенні соціально-економічних реформ.

Яскравим прикладом цього спостереження є, нажаль, і діяльність державних установ України, вектор політики і пріоритети яких за роки незалежності неодноразово змінювалися і переглядалися самим кардинальним образом. Якщо перший етап реформаторських зусиль уряду країни можна описати у термінах позитивізму і романтичного ринкового капіталізму, то з другої половини 90-х років держава послідовно стала схилятися до імперативу активних дій, все більше й активніше втручаючись у хід соціально-економічних перетворень. Від тепер більш рельєфно стали проявлятися намагання державних установ до адміністрування, регулювання і контролювання майже всіх економічних відносин, шляхом створення додаткових економічних обмежень і скорочення ступені економічної свободи щодо суб'єктів підприємницької діяльності.

Головним чином ця метаморфоза сталася під впливом невдач урядової політики першого періоду, наслідком якої стали подальший розпад виробництва, кризовий стан фінансів і грошової ї системи, різке скорочення внутрішнього споживчого ринку і, як наслідок, загроза політичної і соціальної стабільності у державі.

Досвід української держави, в цьому сенсі, не є чимось випадковим. Цікавих висновків дістався свого часу, також, і відомий фінансист і філантроп світового визначення Дж.Сорос, який - “... був змушений визнати, що колапс закритого суспільства не веде автоматично до створення суспільства відкритого. Навпаки, він може призвести до розвалу влади і дезінтеграції суспільства. Слабка держава може бути такою ж загрозою для відкритого суспільства, як і авторитарна... Тепер я розглядаю відкрите суспільство як таке, що розташоване на хисткому острівці, де йому загрожують догматичні погляди всіх видів: ті, що нав'язані закритим суспільством, і ті, що ведуть до дезінтеграції суспільства взагалі.” [7]

Не менш рельєфно проступає дилема вибору між вільним ринком і державним втручанням в дослідженні “Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі”. Говорячи про роль Урядів, Г.Райт зазначає: “Ринкова економіка має особливу систему цінностей і власні правила ухвалення рішень. Наприклад, створення багатства оцінюється за допомогою конкурентної системи ціноутворення. Прибутки є виявом створення багатства і служать винагородою за ризик. Політична система функціонує на основі іншої цінності та процедури ухвалення рішень. Як можна сподіватися, ринкова й політична системи значно відрізняються одна від одної своїми цінностями і процесами ухвалення рішень, які суперечать між собою.... Політичний процес - це колективні рішення на підставі переговорів та компромісу, які можуть і не спиратися на економічну раціональність...Отже, уряд мусить діяти на моральній та юридичній підставі частіше, ніж за економічними критеріями.” [5] Таким чином, неважко побачити, що потрапляючи у “пастку” обставин перехідного періоду, держава вимушена вдаватися до методів регулювання, в яких компонента політичного значно перевищує виміри економічного ряду. Економіка все більше підпорядковується політиці і починає безпосередньо від неї залежати.

Добре це чи ні, та якою мірою добре для суспільства

Прибічники “державницького курсу” обґрунтовують необхідність свого активного втручання у господарські відношення у категоріях “успіхів” в області економічного зростання, прискорення темпів росту, наповнення державного бюджету і решта показників макроекономічного плану. Це саме ми маємо нагоду побачити й на прикладі урядової політики України останніх років. І це є безперечні факти, які підтверджуються відповідними статистичними даними. Але чи можна тільки на цій підставі стверджувати, що прийнята на сьогодні економічна політика є політикою сталого розвитку, як найкраще сприяє розкриттю ресурсна - економічного потенціалу країни, є запорукою добробуту і духовного розвитку власних громадян, та, насамкінець, здійснюється в контексті стандартів і норм, прийнятих і діючих у розвиненому суспільстві.

Позитивну відповідь ми навряд чи отримаємо ні на національному, а ні на міжнародному, а ні на побутовому рівні. А ті невеличкі паростки економічного зростання і добробуту громадян, якими ми вправі таки сьогодні тішитися, швидше слід віднести до успіхів антикризового управління, а ніж стратегії довготривалого соціально - економічного розвитку.

Про проблемність нашої національної системи управління свідчать, перш за все, перманентні кризи, які призводять до розбалансування пропорцій і нерівномірного розвитку галузей народного господарства і територій і існування серйозного тіньового сектору економіки До того треба додати і надмірну і прогресуючу диференціацію доходів між різними верствами населення, нестабільність цін на споживчому ринку, залежність економіки України від країн імпортерів вітчизняної продукції. В цих умовах уряд все частіше вимушений звертатися до прямого, безпосереднього втручання у мікроекономіку (тобто у діяльність суб'єктів підприємницької діяльності). Вводячи обмеження у ціноутворенні, розподілі ресурсів і решта, заради тимчасових політичних завдань і вигод, уряд тим самим вносить у господарчу діяльність елементи несподіваності і непередбаченості, не прогнозованості поведінки економічних суб'єктів. Можна погодитися с авторами аналітичного дослідження Бураковським І. та Новицьким В., що -“...реальна економічна політика ( на відміну від офіційно декларованих мети й намірів) врешті-решт протидіє становленню та розвитку нормального підприємництва. Свідченням цього є успішна протидія бюрократичної машини всім спробам дерегуляції виробничо-комерційної діяльності на мікрорівні”. [24]

В усякому разі, коли на перше місце виходить і починає грати визначальну роль суб'єктивний фактор - особистості, люди з усіма притаманними їм сильними і слабкими сторонами, економіка відчуває стрес. Враховуючи ту непросту ситуацію, що переважна більшість державних керівників має стару школу виховання і сповідає традиційні цінності радянського типу, їх розуміння власної ролі і поведінка в сучасних в умовах переходу на ринкові засади господарювання, тримає усю господарчу сферу у передінфарктному стані. І це є, з одного боку, природною основою конфлікту між ринковим, капіталістичним світоглядом і державницько-патерналістським, а з другого, насправді, серйозним системним недоліком існуючої політики урядування. Таким чином, говорити про раціональність і ефективність господарювання, оптимальність за критеріями суспільного блага, спираючись лише на цифри економічного росту у декількох, хоча і дуже важливих, галузях господарства, буде не тільки методологічно не коректно, але й шкідливо з практичної точки зору.

Окреслені недоліки лежать на поверхні українського буття. Скажімо, про все це йдеться у “Посланні Президента України до Верховної Ради України” у розділах - “Становлення та розвиток ринку праці в Україні: проблеми та перспективи розв'язання”, “Стратегія детенізації української економіки”, “Розширення Європейського Союзу - нові можливості та перспективи для України” і інших, у “гарячих” Постановах і розпорядженнях уряду щодо стабілізації цін на ринку нафтопродуктів, м'ясному і хлібному ринках України, національного банку щодо обмеження обміну валют і таке решта. І все це, якщо розглядати під кутом зору перспектив розвитку і стратегічного вибору України, примушує знов і знов вдаватися до пошуку альтернатив, існуючій практиці управління і відповідей на запитання - “Які засадничи зміни потрібні Україні?, “Яких заходів треба вжити, щоб наблизити перспективи входження нашої країни до світового цивілізованого суспільства. [25]

Деякі принципові зауваження щодо зміни алгоритму діяльності

З усією повагою до органів державного управління , не можна не зауважити, що наша держава поки що не може дати позитивних зразків покращання ефективності роботи багато чисельного бюрократичного апарату, витрати на утримання котрого з кожним роком займають все більшу строку у державному і місцевих бюджетах України. Якщо , наприклад, у 1992 році на утримання апаратів управління у зведеному бюджеті України було виділено 1.3% від його загального обсягу, то вже через 10 років - у 2002 році - 3.8% і тенденція щодо розбухання управлінського апарату у 2003 и поточному роках, нажаль, зберігається. [25] Все це свідчить, що під кожне нове завдання, в структурі влади, створюється додаткова управлінська структура. [23]

Здається і ми вже підійшли до розуміння тієї очевидної істини, що не держава, а самі люди, мають нагодувати себе і тих своїх співвітчизників, які вже самі неспроможні самотужки цього зробити. Якщо поставити собі за мету проаналізувати ефективність численних державних Програм ( за 1993 - 2002 рік Кабмін України затвердив близька 120 загальнонаціональних Програм від розвитку футболу і до розвитку внутрішнього споживчого ринку), то не важко пересвідчитись, що більшість з них, м'яко кажучи, виявилася неспроможними якось суттєво вплинути на показники нашого життя. І цей незадовільний результат обумовлюється не стільки помилками чи недостатньою кваліфікацією розробників вищезгаданих програм, і низьким професіоналізмом виконавців, а є скоріш прогнозованим наслідком невідповідності вибраного інструментарію рівню складності продекламованих завдань.

Очевидно, що розподіляти наш спільний пиріг надалі буде все складніше. Держава, нажаль, і це треба чітко усвідомлювати, не володіє здібностями Ісуса Христа, який спромігся нагодувати увесь світ 7 хлібами. Її завдання не годувати ( мова не йдеться про соціальні програми ), а дати можливість людям нагодувати самих себе.

Слід усвідомлювати, що уряд може тільки пом'якшити а не розв'язати “помилки” ринкового сектору. Центральне ж місце у економіці довготривалого зростання мають відігравати приватні підприємства. Таким чином, головна задача державної влади і у економічному і у політичному сенсі - дати свободу розвитку підприємництва. І все, що має зробити сьогодні влада, це чітко і відкрито визначити для себе низку послідовних дій, спрямованих на вивільнення власного народу від державної опіки.

Аналізуючи проблеми становлення капіталістичного господарства у розвинутих країнах світу і причини невдач у цьому напрямку в країнах “третього” світу Ернандо де Сото зробив кілька зауважень, до яких нам було варто прислухатися. По-перше, він попередив нас, що нам зовсім не обов'язково сліпо копіювати моделі розвитку і досвід розвинутих країн, в тому числі і США. По друге, він сформулював низку застережень, яких не слід допускатися аби не ходити по замкненому колу одвічно. Багатьом з наших співвітчизників, яким випала доля керування, буде , як нам здається, дуже корисним подумати над словами Ернандо де Сото, які будуть процитовані далі.

“Как мы увидим в этой главе, правительства развивающихся стран на протяжении уже 180 лет (В.К. - борони нас Боже) пытаются сделать свои системы собственности доступеыми для бедняков. Почему они потерпели неудачу? Причина в том, что они действовали под влиянием п'яти фундаментальних заблуждений:

1. во внелегальном или теневом секторе хозяйства ищут убежища, для того чтобы не платить налоги; (В.К. - як це нагадує українського чиновника)

2. собственность на объекты недвижимости внелегальна, потому что не были надлежащим образом проведены землемерные работы, планировка и регистрация;

3. достаточно добиться того, чтобы собственностью владели по закону, а о расходах на законопослушание правительство может не беспокоиться;

4. существующие нелегальные установления или “общественные договоры”, направляющие жизнь внелегалов, можно игнорировать;

5. добиться изменения столь фундаментальних характеристик общества, как нормы и обычаи, регулирующие как легальную, так и внелегальную собственность, можно и при невысоком уровне полититческого руководства. [9]

Про рамку економічної свободи та її регулювання

Переходячи до розгляду поточного стану справ у економіці, преважна більшість дослідників звертається до традиційного переліку “вузьких” місць перше з котрих, безумовно віддається тіньовій економіці. Все решта - недосконалість податкової політики, недоліки регуляторного механізму, прогалини у бюджетній політиці і управлінні державним майном і таке решта, описуються у категоріях детермінант цього нелегального явища.

При цьому, всі ці головні чинники тінізації ніби то визначені, вивчено і механізм їх впливу і залишається тільки-но вжити відповідних заходів, аби очистити суспільство від цього ганебного явища. [25] Але, попри цілковиту зрозумілість зазначеної проблеми, стратегія її розв'язання чомусь не спрацьовує. Можна десятиліття (а то й століття) дискутувати на тему розмірів тіньового сектору, трансформацію його структури, ринкової стратегії нелегальних підприємств і таке інше. Можна приймати “жорсткі” урядові рішення, щодо ліквідації цих тіньових структур. Навіть, можна спробувати “підключати” до їх переслідування й силові державні органи (що до речі, на практиці, не так рідко вже й застосовується). Але результат завжди буде далекий від очікуваного. І справа тут не в тому, що комусь не вистачає державного патріотизму і не у поганих людських якостях підприємців. Проблема, скоріш за все, полягає у іншому - свободу для підприємницької діяльності у нашій країні купити значно дешевше у державного чиновника, ніж у держави. По суті, за останні майже півтора десятиріччя, держава, її вищі посадові особи, так і не спромоглися виконати свою головну історичну місію - розробити і впровадити прозорі і відкриті правила ведення економічної діяльності, забезпечити своїх громадян економічною свободою, створити рамку Закону єдиного для всіх. В результаті Україна має дві Конституції, два законодавства, дві економіки, дві моралі, дві культури, дві держави - одну, ту що публічно представляє Президент, Верховна Рада и Прем'єр-міністр (Голови міст, державних адміністрації і решта), і другу, у якій все відбувається за вказівкою олігархічна - промислових груп і їх кабінетних уповноважених, де панує інша мораль і інші цінності - кабінетно-телефонне право. В принципі, ті ж самі люди, яки представляють офіційну державу, в той же час, але не гласно, виступають провідниками політики другої, тіньової. І на цьому поприщі, їх здобутки значно переважають все те, що кваліфікується як служіння Закону. Публічна політика і не публічна діяльність на межі кримінальних вчинків, як це не дивно, практично безконфліктно уживаються у нашому суспільстві і сприймаються більшістю населення як абсолютно природна справа. Так створена наша політико - економічна система. А те, що вона до цього часу існує і не збирається поступатися владою, є прямим наслідком і заслугою політичного керівництва держави, продуктом його діяльності.

Отже, всяк, хто відчуває в собі здібності до підприємницької діяльності має пам'ятати про існування двох, надбудованих над ним держав, двох систем оподаткування, двох правоохоронних и судочинних систем. Уникнути цього неможливо, тому що метастази цієї хвороби наскрізь проникли у всі системи суспільного життя і представляють його суть.

Виникають два питання - Кому і чому вигідно існування такого подвійного образу життя?

На перше з них, безперспективно шукати конкретну відповідь, а сказати, що з цього споживає якась чітко визначена соціальна група наших співвітчизників, які обіймають, чи за обставинами, чи за принципом особистої відданості, якісь керівні посади з правом розпорядження ресурсами і видачі дозволів на ту чи іншу ступінь економічної свободи ( і не тільки економічної), значить нічого не сказати. Та й думається справа не в персоналіях. Такі хвороби не передаються генетичним шляхом.

А от питання чому працює мультиплікатор тінізації, що його підживлює - представляє і теоретичну і практичну цінність.

Методологічною посилкою для пошуку відповіді на це запитання може стати теорія капіталу і ринків, розробкою якої на протязі майже 4-х останніх століть займалися десятки видатних науковців і політиків, починаючи від В.Петті, А.Сміта, Дж.Ст..Мілля до К.Маркса, П.Самуельсона, В.Нордгауза, Дж.М.Кейнса, М.Фридмена та інших багатьох. [28,30]

Переважна маса наших урядовців книжки цих авторів по різних причинах не вивчала і тому при слові капітал більшість з них уявляють перед собою нагромадження грошей, споруд, машин і інших матеріальних цінностей. Тобто, для них капітал - щось, насамперед, матеріальне, що можна помацати и покласти у кишеню. А раз так, то рухом капіталів можна поуправляти. Це є основною спокусою для любого чиновника, який у тій чи інший мірі наближений до прийняття регуляторних рішень щодо господарської діяльності. Скерування оцих матеріальних потоків у відповідне русло є основою власного збагачення і присвоєння певної частки капіталу. Яка це частка - залежить від посади чиновника і його вміння “домовитися” з власником капіталу про розподіл цього “священного телятка”.

Самою ж природою капіталу, така посередницька “участь” не передбачається. Всім тим, хто тільки по “кабінетній роботі” знайомий з економікою, треба запам'ятати, що капітал, в силу своєї власної природи, являється як таким лише у разі безперешкодного виконання їм свої власної функції - бути витоком інвестиційної діяльності. Це спосіб існування суспільного багатства, який забезпечує найбільш ефективне використання усіх наявних обмежених ресурсів, з метою досягнення більшого суспільного блага. Образно кажучи, капітал є живильною водою, яка попри всі перешкоди володіє чудесним даром природи, знаходити і прокладати для себе найкоротші й найпростіші шляхи для перетікання з однієї території на іншу, об'єднання з іншими потоками, зливання або розмежування з ними, заради того щоб напоїти землю і зробити її родючою. Якщо хтось з нас, створює на шляху такого потоку штучні бар'єри, стримуючи рух капіталів, то бере на себе велику відповідальність. Бо любе втручання з яких би там не сталося причин, наносить шкоду функціонуванню суспільного капіталу і гальмує розвиток економіки. Абсолютно точно визначено, що чим більше перешкод - тим нижче темпи оберту капіталу, його ефективність і, відповідно, тим бідніше народ і країна.

Виходячи з цього, нам представляться, що наше економічне зростання у першу чергу буде залежати від того, наскільки державі вдасться упорядити своє втручання у господарчі відносини, з гармонізувати його з реальними потребами розвитку капіталу, усталити цю практику і забезпечити виконання цих правил всіма суб'єктами економічних відношень без винятку і преференцій. Ще раз вважаємо з доцільне привести висловлювання Де Сото. “ Поднять уродующий общественную жизнь стеклянный колпак можно только средствами права. Легальный правовой порядок должен вступить во взаимодействие с внелегальным, чтобы достичь их интеграции, породить общественный договор в отношении собственности и капитала. Естественно, что для такой интеграции необходимы не только юристы: нужны экономисты, чтобы вести верные расчёты; нужны специалисты по планированию городов и агрономы, чтобы определять приоритетные задачи; нужны топографы, картографы и компьютерщики, чтобы наладить работу информационных систем. Но успех зависит в первую очередь от правильности законов. Всё остальное имеет подчинённый и вспомогательный характер». [9] Це не заклик до фритредерства, і не заборона і повне відкидання протекціонізму. Без окремих, навіть економічно недоцільних, але політично необхідних заходів на цьому шляху не обійтися. Але, чим чіткішою, прозорою, прогнозованою і передбаченою буде політика економічного регулювання (фіскальна, бюджетна, кредитна, грошова, і решта), тим швидше і активніше буде здійснюватися рух капіталу, навіть і з за кордонів країни. Все це можна звести до однієї простої формули - створення повноцінного ринкового середовища. Таким чином, ґрунтуючись на вище сказаному, можна дістатися певних висновків.

1. В державах, які характеризуються нерозвиненістю громадянського суспільства і незрілістю політичних інститутів, прийняття політичних рішень у сфері господарської діяльності є вкрай небезпечною і конфліктною справою. А тому, сфера застосування політичного втручання у господарські відносини має бути чітко визначеною і з часом має втрачати переважне значення. Здається, за офіціальною статистикою, що ми вже минули ту фазу економічного циклу, яка відповідає такому поняттю як “кейнсіанський відрізок”. Таким чином державі слід більш обережно користуватися бюджетними коштами, спотворюючи штучно( за рахунок збільшення невиробничих витрат), попит на внутрішньому споживчому ринку товарів і послуг. Методами такого заощадження мають стати:

· Припинення штучного підтримання збиткових державних підприємств ;

· Припинення практики “безкоштовної фінансової допомоги” і надання пільг окремим суб'єктам господарювання;

· Вдосконалення практики соціальних виплат.

2. Державний сектор економіки по мірі розвитку економіки в ринкових її формах, має скорочуватися до розмірів необхідності підтримування державних функцій і забезпечення незалежності національної економіки і національної безпеки громадян. Теж саме стосується і сектору комунальної власності.

3. Кількість і чисельність державних органів управління мають скорочуватися а їх функціональне призначення о роль приводитися до потреб розвитку підприємництва. Треба найближчим часом провести адміністративну реформу з обов'язковим суттєвим скороченням зайвих державних установ та їх апаратів. Паралельно має бути розроблена й інша, побудована на показниках якості управління, система їх матеріального стимулювання.

4. Провести податкову і завершити бюджетну реформу. Спростити систему оподаткування, надати їй стимулюючі функції. Розробити механізми децентралізації фінансових потоків.

5. Створити умови для розвинення ринків нерухомості і землі.

Щодо ролі бюрократичного апарату

Цілком зрозуміло, що наведений список невідкладних заходів не є вичерпним. [25,24] Можна погодитися з твердженням, що -“Існує багато шляхів, що ведуть до ринкової економіки, але жодний до кінця не випробуваний. Найтяжчою проблемою є порядок, або послідовність цих реформ....ця проблема має природу заклятого кола.” [19]

І ми того свідомі. Наведений він не для швидкого реагування, а як ілюстрація того, що економічна роль української держави у суспільстві, мусить стати другою Від “моделі” нав'язування народу законів і правил, розроблених десь там “наверху”, до практики законотворчості, побудованої на вивченні реально існуючого життя, правил і настанов, якими щодня постійно користуються люди. Між державою і її народом має існувати певна громадська угода, як основа легітимності діяльності держави. [9]

Безумовно, між поняттями держава і бюрократія не можна ставити знак рівності. Це різні речі. Але у житті саме бюрократія є тим самим представником держави, через якого стратегічні політичні рішення і настанови трансформуються у юридично-правові форми організації суспільного життя. Саме від неї залежить “чистота” передачі того самого сигналу, або, висловлюючись новомодним словом, месседжу ( massage - англ.), який виражає суть політичного курсу держави. Тому роль її у державному будівництві є однією з визначальних. Отже, першочерговим завданням держави, її політичних лідерів є приведення бюрократії від стану “де - юро” до стану “де - факто”. І це завдання набагато складніше, відповідальніше, проблематичніше ніж усі вищезгадані задачі інституціональна - правового порядку.

Історія і практика розвитку демократії свідчить, що тільки безпосередня участь і особиста відданість керівників держави у проведенні реформ може зламати інерцію застою, примусити чиновників поступати так, як того вимагає Закон.

Завершити ці нотатки хочеться словами президента Інституту свободи и Демократії, одного з відоміших політичних дослідників Латинської Америки Ернандо де Сото. “Создание общедоступной системы собственности - это работа прежде всего политиков, потому что ею должны руководить люди, понимающие, что конечной целью реформ являются не изящные пункты законов, не сеть суперсовременных компьютеров и не многоцветные карты, полученные в результате аэрофотосъёмки земли с предельно высокой разрешающей способностью. Целью реформы, легализующей собственность, является превращение собственности в капитал, который послужит благу всего народа». [9]