Боротьба за владу чи зіткнення цивілізацій?

2

Боротьба за владу чи зіткнення цивілізацій?

У статті аналізується співвідношення системи політичної влади і різноманітних опозиційних груп в сучасній Україні. Зосереджена увага на дослідженні мовно-лінгвістичних текстуальних структур з архетипами колективного несвідомого. Звертається увага на деякі позитивні моменти, що прослідковуються в останнє десятиріччя в процесах формування української політичної і громадянської нації. Разом з тим автор зосереджується на деяких контроверсійних моментах сучасного українського громадянського процесу.

Серед розмаїття підставових проблем минулого десятиліття, сьогодення і наступних років я виокремив би проблему співвідношення влади і опозиції. Ця проблема як постала з першого дня суверенності, так і залишається джерелом нестабільності, конфліктності та ворожнечі в нашій державі.

Там, де є влада, обов'язково має місце і опозиція. Понад те, опозиція є атрибутом влади. Це елементарний суспільний закон та імператив політичного життя. Але через те, що влада є первинною політичною субстанцією, саме вона визначає місце опозиції, якщо не в часі, то в просторі. Тому в залежності від політичного режиму опозиція посідає місце або у в'язницях і таборах, спецлікарнях і еміграціях, маленьких приватних кухнях і великих майданах, або в публічних офісах політичних партій і ошатних залах парламентів.

Місце опозиції в політичному спектрі держави і є найвиразнішим індикатором демократичності суспільства. Шлях від в'язниці до парламентської зали долає не тільки опозиція, разом з нею його долає й державна влада, тільки її дорога зветься курсом від тоталітаризму до демократії. Кожна влада, незалежно від того, демократична вона чи тоталітарна, не любить опозицію. Опозиція постійно дошкуляє владі і заважає, як тій здається, плідно працювати. Крім того, опозиція найчастіше страждає на неврівноваженість, екстремізм, їй бракує політичної культури та витримки. Але, як то не прикро для влади, опозиція завжди є її дзеркалом, не завжди венеціанським, та все ж.

Йдеться не тільки про те, що в тоталітарному суспільстві не може бути демократичної опозиції, але й про те, що коли самій владі бракує політичної культури і загальнолюдської моралі, то марно очікувати її від опонентів. Реальна опозиція може бути трошки вищою, чи трошки нижчою від влади, трошки моральнішою, чи аморальнішою, але в підсумку вони варті одна одної. Але йдеться й про інше. Необхідність опозиції обумовлюється її громадсько-соціальною, так би мовити, "санітарно-гігієнічною" функцією.

Політична стратегія будь-якої влади не позбавлена певних вад, кожна її персоніфікація - надмірного честолюбства і спокуси ототожнювання власних індивідуальних інтересів з громадськими, національними та загальнодержавними. Взагалі, соціальна ентропія тяжіє над усім. Над владою також. Опозиція і покликана історією для постійного віддзеркалення цих негативних моментів. Те, що з почуття самозбереження ретельно приховується владою, прискіпливо оприлюднюється опозицією. Опозиція не тільки ставить діагноз і пише історію хвороби влади, але й пропонує, а іноді й вимагає курс її лікування. Для влади це дуже неприємно: їй завжди здається, що діагноз хибний, а рецепти лікування неприйнятні і некоректні. Буває й так. І взагалі, опозиція - це жахливе суспільне явище, як, до речі, і демократія, але якщо ми визнаємо демократію, ми мусимо визнавати і опозицію. В демократичних суспільствах це стало аксіомою. Понад те, саме опозиція визнається найвищим діагностом і контролером влади.

Влада вільна в своїх рішеннях - чи прислуховуватись їй до лікувальних імперативів опозиції. В межах виборчої каденції це її повне право. Але й опозиція має право не дозволяти владі нехтувати чинним законодавством і ґвалтувати принципові моральні засади суспільства. Не тільки опозиція є дзеркалом влади, а й влада є дзеркалом опозиції. Споглядаючи своє відображення в опінії опозиції, влада отримує неоціненну інформацію, котра дозволяє їй вносити корекції політичного курсу, оздоровлювати власний морально-правовий та професійний статус тощо.

Якщо мова йде про демократичне суспільство, то влада і опозиція тут складають єдність протилежностей, де одна з них не може існувати без іншої, вони породжують і виборюють одна одну і саме тому приречені на постійний діалог в чітко окресленому конституційно-правовому полі з визначеними правами і обов'язками кожної з сторін. Вищою формою протистояння та змагання влади і опозиції є вибори влади. У цьому випадку влада отримує статус звинуваченого, а опозиція - статус обвинувача, тобто прокурора. Третейським суддею у цьому політичному процесі стає електорат. І якщо обидві сторони отримують рівні можливості як захисту, так і звинувачення, будуть діяти в межах усталеної юридичної і моральної практики, то вирок, ухвалений виборцями, і буде апофеозом справедливості. Більш справедливої форми вирішення питання про те, хто має рацію у цій полеміці, історія поки що не має.

У свою чергу, зауважимо, що цивілізований діалог між владою і опозицією є можливим лише у разі цивілізованості самих диспутантів. І тому знову ж підкреслимо, що саме субстанціональність влади накладає на неї суворі обов'язки щодо формування політичної культури опозиції та розбудови правового поля діалогу.

Демократична влада мусить постійно працювати з опозицією, підіймаючи її до свого рівня, нести відповідальність за її громадянське обличчя. У зворотному випадку, рано чи пізно неминучі катаклізми.

Як ця схема накладається на українські реалії? Класичним європейським визначенням опозиції є твердження, що це політична група (чи групи), опонуюча в демократичній державі партії, яка перебуває при владі, маючи на меті опанування владою конституційними засобами. Тобто демократична практика поняття влади пов'язує не з персоналіями, а з правлячою партією. В нашій державі, як відомо, навіть формально, немає партії, що перебуває при владі. Тому маємо дивний парадокс. Електорат оцінює ефективність і спроможність влади за результатами і наслідками економічної та соціальної політики уряду, але сам уряд в наших умовах в жодному разі не репрезентує владу. Понад те, успіхи чи провали урядової діяльності аж ніяк не впливають на долю цього "управління поточними справами", бо відповідальністю за його роботу інші владні структури зовсім не обтяжені.

Наочний приклад. Згідно з п. II ст.85 Конституції України Верховна Рада розглядає і приймає рішення про ухвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів (КМ); згідно з п.12 - дає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра; згідно з п.13 - здійснює контроль за діяльністю КМ відповідно до чинної Конституції; нарешті, згідно зі ст.85 - може розглядати питання про відповідальність КМ і приймати рішення про недовіру КМ України. Водночас, зі свого боку Верховна Рада не несе жодної відповідальності за свої попередні рішення. Не маємо ані стримувань, ані противаг. Навпаки, проти лому парламенту в уряду немає ніякого прийому.

Збалансування цих двох гілок влади єдино можливе через розподіл відповідальності за Програму діяльності КМ між останнім і Верховною Радою. А це неможливо без утворення політично-концептуальної більшості, як блоку політичних партій, що перебирають на себе відповідальність за реальність та життєздатність цієї програми. Соціально-економічна парадигма блоку правлячих партій мусить стати відповідною парадигмою уряду. В свою чергу, криза урядової діяльності мусить стати важливішою ознакою парламентської кризи з відповідними санкціями щодо цього парламенту, Поки що очевидно - в наших умовах як уряд, так і парламент не можуть поки що уособлювати собою реальну політичну владу. Відтак вісь влада-опозиція може замикатись лише на єдиній особі, що репрезентує реальну владу в нашій державі - Президенті. Всі наші здобутки належать Президенту, всі прорахунки - також. Надто велика відповідальність перед народом. В демократичних суспільствах такого не буває. Саме тому і не складається цивілізований діалог. Крім того, для діалогу потрібно створення відповідного правового поля, а ця прерогатива лежить за межами повноважень Президента. Зачароване коло. Знову повертаємося до проблеми правлячої партії, її відповідальності перед народом і опозицією як його складовою частиною.

Ще гірше виглядає ситуація з опозицією. Стосунки нашої опозиції з владою будуються зовсім не за Марксовою схемою і навіть не за сценаріями новітніх західних політологів. Більшість населення нашої країни ще за рік до останніх президентських виборів знаходилась в опозиції до влади. Хіба що цю опозицію можна було поділити на потенційну, пасивну і активну. Не буде перебільшенням твердження, що всі, хто в той чи інший спосіб не належали до партії влади, а іноді й належали, складали велику резервну армію опозиції. Не класова структура і не економічні злидні та негаразди рекрутували і продовжують рекрутувати ряди опозиції в Україні. Наш економічний стан зовсім не є і не був трагічним у порівнянні з п'ятнадцятирічним минулим. Це лише накраплена карта в руках піарівських ілюзіоністів та спритних політиків і олігархів, що використовують її у власних політичних іграх. Вона грає лише тоді, коли накладається на іншу, більш змістовну і глибинну.

Дійсним підґрунтям нашої опозиційності є соціокультурний феномен. Наша опозиція поділялась до помаранчевої революції на три основні групи за культурно-лінгвістичними ознаками. Всі вони не сприймали ту державу і ту владу як свою власну саме за культурно-цивілізаційними параметрами. Для носіїв української культури влада і структури, які вона розбудовувала, зовсім не були українськими, а тому сприймались як ворожі й неприйнятні. Влада не виправдовувала їхніх сподівань. Для тих, хто відчував себе росіянином, та країна теж була дискомфортна, надто українська, вона позбавила привілейованого статусу його культуру, його мову, тому, на його думку, ця країна мала бути приречена. Треті були духовними в'язнями комуністичної цивілізації. Таким чином, ми мали в одному суспільстві три різних культури, за якими ховаються три архетипи колективного несвідомого, три форми опозиційності до влади.

І допоки не буде вирішена проблема гармонійного, толерантного культурологічного і морального збалансування цих трьох складових нашого суспільства, наше майбутнє буде невизначеним. Воно було приреченим на непрогнозовані конфлікти, котрі будуть детермінувати невизначеність нашого економічного, соціального і політичного поступу. Найменш врахованою і захищеною частиною нашого соціуму було саме українство. Наша держава поки що є не українською державою, а державою влади та олігархів.

Останнє десятиріччя певна частина нашого ідеологічного істеблішменту намагалася визначитися з українською ідеєю виключно в межах політичної царини. Звідси витоки досить популярної концепції української політичної нації як суто політичного об'єднання громадян, незалежно від їх етнічного походження, традицій, світогляду і культури. Головним інтеґруючим чинником процесу консолідації такої нації вважалася держава. З того політичного об'єднання буцімто мало постати відчуття належності до єдиного цілого як суб'єкта історії, впевненість у можливості задоволення власних політичних, економічних, соціальних і культурних потреб у такій спільноті, а звідси - державний патріотизм і загальнодержавна система вартостей.

Така концепція безумовно приваблива і мала право на існування в якості гіпотези, бо мала історичні прецеденти. В європейській історії як нації витворювали держави, так і навпаки - держави формували нації. Але неприпустимо забувати, що спрацьовувала політична ідея нації тільки в певних соціальних реаліях. По-перше, в умовах усталення міцної, непорушної держави, коли переважна більшість громадян сприймає цей процес позитивно, як свою власну історично-необхідну долю. Тобто, коли нова держава є кращою і сильнішою, ніж попередня, до якої вони належали. В такій ситуації була Франція доби Наполеона. Це певно що не про нас. Російська і значна частина російськомовного населення продовжує сприймати Українську державу як прикре, тимчасове явище, що виникло попри історичну необхідність, з свавільних амбіцій місцевих політиків. Комплекс тавра бездержавності тяжіє над малоросійською ментальністю.

По-друге, ідея політичної нації спрацьовувала в умовах, коли нова держава надавала своїм громадянам політичний статус, права і повноваження більш повні, широкі і привабливі, ніж у попередній державі. Так було в Сполучених Штатах. Не викличе заперечення думка, що нашому люду набридло тоталітарне буття, але ще менше він був здатний вважати за найвищу вартість так звану українську демократію доби Кучми, радше орієнтуючись на деформовану ідеалізацію історично минулих державних форм: гетьманщини, імперії чи союзу. Політична культура значної частини населення й досі знаходиться на маргінесі, тобто поза межами стандартів сучасної європейської культури. Нарешті, по-третє, політична ідея єднання спрацьовує в умовах, коли держава вабить заможністю. Цього теж не маємо.

Кожен з шляхів до нації, від етносу чи від держави, має свої недоліки і переваги. Нація-етнос іноді повністю розчиняє особистості у своїй неформальній, позачуттєвій тотальній структурі. Тут все сплітається воєдино: свідоме та підсвідоме, раціональне та ірраціональне, афективне і контрольоване, логічне та інтуїтивне. Нація-етнос сама нагадує особистість, тільки особистість, надіндивідуальну, де всі постають як один. "Душа народу, - зазначає Карл Юнг, - є лише дещо складніша структура, ніж душа індивіда" [1]. Нація-етнос відтворює особистості лише у тому разі, коли вона у своєму розвитку досягає межі становлення високої культури, з цієї фази вона найчастіше є незламною, незбореною, але ірраціонально-невиваженою, керованою колективним підсвідомим.

Натомість в націях-державах особистість від початку відносно відокремлена від нації. Понад те, такий стан є передумовою формування цих націй. Тому індивідуальне і національне тут ніколи повністю не збігаються, а національне має свідомий, раціонально упорядкований, політично скерований і виважений характер [2].

Український націотворчий процес, як то не прикро, являє собою найгірший варіант: гібридизацію від'ємних моментів першого і другого. Маємо державу, але не маємо відповідної національної культури, яка б детермінувала демократизацію суспільства і процес формування особистостей. Не маємо єдиного етносу, але маємо вирування ірраціонального колективного підсвідомого в громадському і політичному житті. Три етнічно-соціальні складові нашого суспільства - українська, російська та "советського народу" - зовсім не толерують одна до одної і усі разом до держави. Всі вони функціонують на підсвідомому рівні, генеруючи агресивну нетолерантність відповідних архетипів [3].

Аналізуючи національні катаклізми, Карл Юнг писав: "Архетипи як русла річок, що іноді пересихають, але навіть у цьому стані можуть бути виявленими в будь-який момент. Архетип є подібним до старого русла, вздовж котрого протягом багатьох сторіч тече вода життя, пробиваючи собі окремий глибокий канал, чим довше тече вода по цьому каналу, тим більше ймовірності, що рано чи пізно вона повернеться у старе русло... Життя націй - це величезний стрімкий потік, що зовсім не контролюється людиною і знаходиться в руках Того, Хто завжди сильніший за людей..." [3].

Архетипи колективного несвідомого завжди утаємничені, вони викарбовуються у свідомості народу в вигляді символів і являють собою знаки пам'яті народу, його виживання і адаптації. Підставою суперечності нашої діяльності є протиріччя між колективним несвідомим усіх трьох складових націотворчого процесу і важливішою ланкою цивілізації - державою. Розв'язання цієї суперечності гармонізації зовнішнього і внутрішнього, архетипів і цивілізації покладається на духовну культуру. З одного боку, культура є ніщо інше як процес постійного перекодування ірраціональних імпульсів колективного підсвідомого у раціональні формули, процес "випарування" енергії підсвідомих ваблень у вартості культури і демократії, процес перетворення ірраціональних синкретичних етносів і псевдоетносів у націю як культурну спільноту, як сукупність окремих особистостей. З іншого боку, саме культура є продуктивною силою відтворення адекватної підсвідомому цивілізації, тобто держави. Саме за рецептами культури мусять утворюватись і функціонувати ненормативні структури соціуму. Асимілятивна ефективність культури щодо вируючих архетипів несвідомого, адекватність культури щодо породжених нею соціально-нормативних структур - ідеал, мета і норма суспільного життя народу. Поки що маємо радше патологію.

Але плине час і дещо змінюється, здається, на краще.

Постає суттєве питання: яка модель політичної системи, державної влади, цивілізаційних преференцій і орієнтацій є суголосною українському суспільству, його архетипам колективного підсвідомого? Досвід історії свідчить про те, що тривалість історичного життя будь-якого народу не виходить за межі півтора тисячоліття. Вона може бути меншою, але, в жодному разі не більшою. Якщо виходити з того, що український етнос є відносно молодим народом, який постав приблизно п'ятсот років тому, можемо стверджувати - у цьому тисячолітті Україна може і повинна стати органічною складовою частиною світової цивілізації. Саме у найближчий час може статися розквіт українського суспільства, української культури, українського способу життя.

Все це, безумовно, може надихати оптимізмом. Але актуалізувати всі потенційні можливості, що надаються історією України, буде дуже складно і нелегко. Як і в минулому тисячолітті, Україна залишатиметься у тому самому геополітичному просторі - між Європою і Росією. Тому першочерговим практичним завданням для українського суспільства є остаточне вирішення питання - до якого культурно-історичного, цивілізаційного типу належить український етнос - європейського чи російського, котрий іноді камуфлюють під назвами: слов'янської, православної, євразійської чи азіопської цивілізацій.

Для російських політичних та інтелектуальних кіл такого питання не існує. Точніше, на нього дана відповідь понад сто років тому працями М. Данилевського "Росія і Європа" [4] та К. Леонтьєва "Візантизм і слов'янство" [5].

Основний висновок цих есеїв і сьогодні повністю влаштовує російський істеблішмент. Він зводиться до тез, що українці належать до єдиного російського суперетносу, і, в його межах, протистоять європейському типу цивілізації. Ця спекулятивна філософема не тільки покладена у ґрунт російської політики та ідеології, але й впродовж десяти років настирливо прищеплюється українським політикам у вигляді власне української публічної опінії.

Дякуючи історії, сталося так, що виборча компанія 2002 року в Україні була перетворена у суперграндіозне дослідження української громадської думки та верифікації "сакральної" історіософської ідеї. Всі сили горезвісної євразійщини об'єднались у шляхетному цькуванні фантому "націоналістичного ізоляціонізму" та "лизоблюдського європеїзму та атлантизму": речники обох президентів і московського патріарха, російські інтелектуали і патріоти, майстри чорного піару і зацвілої контрпропаганди, вітчизняні мас-медіа і відомий адміністративний ресурс.

Були залучені найновіші російські виборчі технології і елементарний позадипломатичний тиск. Все було російське - ідеї, питання, відповіді на них. Тільки кошти були українські. Такого свята "демократії" незалежна Україна ще не знала. Марно. Український народ не виправдав сподівань ані власної, ані російської влади.

Вперше в новітніх умовах чітко виявилось, що більшість українського електорату тяжіє до європейських вартостей, а не до євразійських, воліє радше атлантичної моделі демократії, ніж тоталітаризму північного штибу. Національно-демократична домінанта і раніше була присутня в Україні, але вона була чітко локалізована в межах Галичини. Знаючи це, певні кола жахали нас майбутнім розколом України саме по цих кордонах. Вийшло зовсім інакше. Українська цивілізаційна ідея легітимізувалася у значно ширшому і чітко детермінованому ареалі - на всіх автохтонних українських етнічних землях - від Закарпаття до Гетьманщини, від Полісся до Поділля, де вона отримала абсолютну підтримку населення. Євразійська і комуністична ідеї знайшли відгук електорату лише колонізованих земель України, де переважають великі промислові центри з російським та російськомовним населенням. Тільки там спрацювали віртуально-семантичні проекти російських піар-технологів.

Такий стан речей, здається, пояснюється саме тим, що впродовж останніх років спостерігається повернення "води життя" українського етносу у старе русло українського архетипу, намуляного останніми десятиріччями для одних, сторіччями для інших українців. Маємо повільний анамнез, актуалізацію певних українських архетипів, що докорінно не збігаються з російськими, а навпаки, є суголосними європейським вартостям. В зв'язку з цим знову постає досить серйозне питання про евентуальну належність українського етносу до європейської цивілізації. Наскільки може бути коректною і доказовою така версія? Ти паче, що навіть в українській літературі ми не маємо сталої думки.

Репрезентативною у цьому відношенні виглядає дискусія між Л. Окіншевичем та І. Крупницьким. "Україна - стверджує перший, - є країною проміжного характеру, з територією, що лежить на кордоні двох "культурно-історичних типів" і являє собою широкій простір переходового від одної до другої цивілізації характеру" [6, с.110]. Протягом усієї української історії, на його думку, ми спостерігаємо наявність західних і східних типів, устроїв і породжених ними людських вдач. Його опонент висловлюється протилежним чином: "Україна безперечно є синтезою між Заходом і Сходом, але синтези бувають різні, з перевагою того чи іншого елементу. В усякому разі європейськість України не підлягає жодному сумніву: з загальноєвропейського руху її не можна виключити, до нього вона належить органічно… Хоч Україна належить до Східної Європи, вона духовно репрезентує в своїй синтезі Заходу і Сходу деякі важливі, навіть основні, риси західної ментальності. Тому можна і навіть слід говорити про призначення України бути Заходом на Сході" [Цит. за: 6, с.104].

Наступна важлива квестія - це питання про те, що являє собою феномен "Європи", і що мислить з цього приводу сама Європа? Відомий італійський філософ Р. Гвардіні зазначає, що "Європа є не тільки географічний комплекс, не тільки конгломерат народів, але жива ентелехія, живий духовний склад, що розкривається в історії [7, с.56]. Змістовний сенс цієї європейської ентелехії, здається, коректно розкриває сучасний американський теоретик У. Уолліс. Він вважає, що до європейських народів можуть бути віднесені ті, що мали спільний історично-культурний досвід: середньовічний католицизм, ренесанс із Реформацією. Східний кордон Європи, на його погляд, може бути проведений по межах католицьких держав у 1500 році [цит. за: 8, с.116].

Формування українського етносу відбувалося саме на зламі XV-XVI сторіч в межах польсько-литовської держави під впливом не тільки європейської духовної парадигми, але й межах європейського цивільного права [див.9]. Протягом XVI-XVII сторіч формується власне українська культура, система освіти і специфічні ментально-світоглядні засади, що надають цій культурі специфічного забарвлення, в чітких кресах європейського культурно-цивілізаційного типу. Українською автохтонною землею прокотилися хвилі Ренесансу, Реформації та контрреформації, інтериорізовані у синтезі з духовним досвідом києво-руської традиції, вони породили культуру українського Бароко.

Феномен українського Бароко вимагає особливої уваги. Він безумовно став органічною складовою загальноєвропейського духовного Бароко, але він був наскільки європейським, настільки й специфічно українським і тому потребує виокремлення його differencia specifica. Звернімо увагу на те, що український етнос і архетипи його колективного підсвідомого поставали значно пізніше решти європейських народів, на надґрунті духовної історії Європи. І хоча він не мав того реального класичного середньовіччя як більшість європейських народів, але його власне "середньовіччя" розгортається у XV-XII віках, збігаючись у часі з Відродженням, Реформацією й Бароко, як соціально-політично (козаччина), так і духовно (від Києво-Могилянської академії до Сковороди). Саме у цей час український етнос стає європейським народом, за два сторіччя засвоюючи понад сім віків духовної історії Європи з її вартостями свободи, натурального права, приватної власності та демократії. У світлі попереднього стає зрозумілим, чому пророцький геній Т. Шевченка віднаходить витоки українських архетипів саме у добі козаччини.

Українське світобачення, засвоївши августинівсько-аристотелівську парадигму мислення та поєднавши загальноєвропейські вартості з народною мовою і культурою та києво-руською традицією, витворилося як власне український варіант європейського світосприйняття й культури - української "самості" екзистенції та ментальності, українського варіанту європейського дискурсу.

Під таким кутом зору отримує сенс концепція єдиної європейської нації. Так, сучасний австрійський політолог О. Мольден в своїй книжці "Європейська нація. Від Атлантики до України", окреслюючи кордони духовної, політичної та релігійної Європи, зазначає, що в історичному минулому "Україна знаходилась під значним католицьким культурним, а також польсько-литовським та габбобургським політичним впливом" [8, с.63]. В сучасній Україні, на його думку, "ренесанс культурного життя має чітко виявлені проєвропейські… акценти" [8, с.211]. Таким чином, він вважає, що виявлені природні гравітації української ментальності є достатньою підставою приєднання України до майбутньої єдиної європейської спільноти.

Нарешті ще одне питання. Що спричинило той достатньо активний процес анамнезу і актуалізації архетипів українського колективного несвідомого? Здається, що відповідь майже очевидна. Це - поступова зміна мовної ситуації в Україні. Поширення європейської системи вартостей повністю збігається у часті і просторі з поширенням ареалу відродження функціонування української мови.

Феномен помаранчевої революції дав відповіді на багато злободенних питань [10]. Що є та революція? Маємо досить багато спроб визначення. Повстання мільйонерів проти мільярдерів? Революція дрібного та середнього бізнесу проти олігархів? Чи це зіткнення цивілізацій? Слушними слід визнати і перше, і друге. Але аналіз буде малопродуктивним, якщо не враховувати найважливішого. Помаранчева революція довела неможливість подальшого спотвореного химерного співіснування трьох соціокультурних парадигм. По-перше, вона виявила, що російськомовний і комуністичний дискурси є насправді лише різними іпостасями єдиного євразійського дискурсу і практики. По-друге, вона довела, що український народ відродився на своїх питомих архетипових та соціокультурних підвалинах і вже не може відмовитись від прагнення відновити усю повноту свого буття - отримати український спосіб цивілізації - українську державу, а не євразійську державу під назвою Україна. По-третє, вона засвідчила, що цивілізаційний розлам сьогодні проходить не по берегах Збруча і навіть не Дніпра, а по берегах Сейму і Сіверського Дінця, точніше, по кордонах Речі Посполитої напередодні Хмельниччини.

Фундатор сучасної філософії мови В. фон Гумбольт розглядав будь-яку мову як особливе світобачення. З поширенням української мови маємо становлення власне українського дискурсу. Як стверджує Х. - Г. Гадамер [11, с.510] посередником між соціальною реальністю і людиною завжди є мова. Саме цей український соціокультурний текст, що укладається в сучасній Україні, і дає можливість актуалізації архетипової традиції.

Таким чином, на сьогодення маємо в єдиній державі дві України - першу, орієнтовану на європейські вартості, свободу, людину, приватний простір екзистенції, та другу, базовану на вартостях іншої цивілізації, примату держави та порядку замість свободи, справедливості замість права. Маємо два принциво по контроверзійні дискурси, дві соціокультурні парадигми, два ментальних коди. Конвергеція їх неможлива, співіснування проблематичне. Виклик історії.

Література