Політичний конфлікт. Революція 1989 року в Болгарії

10

Міністерство науки та освіти України

Запорізький Національний Університет

Реферат з політології

на тему:

Політичний конфлікт. Революція 1989 року в Болгарії

Запоріжжя, 2010

Поняття політичного конфлікту

Під поняттям політичного конфлікту як правило розуміють боротьбу за володіння політичною владою, яка уявляє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших. Саме у цьому закладено головний конфлікт будь-якої системи суспільних відносин. Конфлікт - це реальні стосунки (взаємодії) між людьми або складними соціальними суб'єктами, при яких одні учасники конфлікту можуть досягати своєї мети тільки за рахунок певного обмеження, ущемлення існуючих або сприйнятих цілей, інтересів, прав або статусу інших учасників.

Політичний конфлікт може відбуватися у двох макрополітичних вимірах: 1) між соціальними і політичними групами, які у даний момент позбавлені влади, але прагнуть її здобути, і групами, які владу контролюють; 2) всередині соціальних і політичних груп, наділених владою, але прагнучих більшого впливу на прийняття рішень і всеосяжного задоволення своїх інтересів. У першому випадку політичний конфлікт може здійснюватися як передвиборча боротьба, протистояння ідеологічних позицій за здійснення впливу на громадську думку, як конфлікт інтерпретацій стратегічних аспектів розвитку суспільства (для наших умов слід додати також інтерпретацію минулого України). У другому випадку політичний конфлікт є формою боротьби за посадові позиції в політичній системі державних інститутів.

На думку А. Здравомислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. По-перше, конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визнання, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка або несприйняття владних структур.

Другий рівень цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі.

Види політичних конфліктів

Війни і революції, демонстрації і страйки, мітинги і політична боротьба у парламенті - ось далеко не повний перелік форм, в яких можуть протікати політичні конфлікти. Їх наслідки для суспільства неоднозначні. Одні з них призводили до загибелі імперій, до втрати державної незалежності, інші сприяли прогресивному розвитку суспільства, роблячи його ще більш демократичним і справедливим.

У вітчизняній конфліктології виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.

Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфліктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін.

Найтиповішими конфліктами є такі:

- конфлікти між основними гілками влади. Принцип поділу влади закладає потенційну можливість колізій між законодавчою, виконавчою і судовою владою. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані.

- конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює велику вірогідність появи непорозумінь з наступною відставкою окремих її членів.

- конфлікти між партіями і суспільними рухами з різними ідеологічними орієнтаціями;

- конфлікти між різними ланками управлінського апарату.

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії "влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

- статусно-рольові конфлікти. Їх джерелом є нерівність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і громадянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Ці конфлікти можуть підживлюватися відчуттям якою-небудь групою відсутності соціального визнання і влади.

- статусно-рольові конфлікти часто виникають між різними рівнями влади. Так, конфлікти між центральною і регіональною владою викликані бажанням останньої набути більше суверенітету.

Шляхи розв'язання політичних конфліктів

Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, силовий, ідеалістичний.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм. Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав'язати їй свою волю. Але використання цього способу призводить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблокованого» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або примусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зрештою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х -- початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів. Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз малозивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації. Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки; співробітництво. Важливу роль в ефективному врегулюванні конфлікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна запропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом.

Революція 1989 року в Болгарії

У середині 1980-х рр. в економіці Болгарії виникла глибока криза. Сотні підприємств стали збитковими, собівартість виробленої продукції зростала, а якість її залишалося низькою; імпорт набагато перевищував експорт. Бюрократизм і централізоване планування були несумісні з ефективним розвитком економіки. Починаючи з 1985 р. Болгарія змушена була ввозити зерно, картоплю, цибулю та iншi продовольчі товари з-за кордону. Наростання кризи призвело до падіння i без того невисокого життєвого рівня населення, посилення корупції.

У той же час Т.Живков стверджував, що в країні створена «монолітна єдність болгарської нації», що явно суперечило дійсності. Права турецького населення (а в Болгарії проживало понад 1 млн. турків) зневажалися: вівся наступ проти ісламу, заборонялися мусульманські обряди, а людей насильно змушували приймати болгарські прізвища й імена.

Коли в 1985 р. у Радянському Союзі до влади прийшов М. Горбачов, в оточенні Живкова зайшла мова про те, що наступив вдалий момент, щоб говорити сміливо і відкрито про хворобливі питання системи. Живков погодився: «Правильно! Це буде iнвестицiєю в майбутнє». Партійне керiвництво в 1987 р. обнародувало свою програму «докорінних перетворень болгарського суспільства». Але в країні вже зароджувалася опозиція тоталітарному режиму.

Болгарська преса була в захваті від радянських перетворень. Тодор Живков теж тоді вдався до певних косметичних змін системи, однак справжніх реформ здійснено не було. Тоді почав формуватися внутрішній спротив проти Живкова. 1988 року в країні було вже два опозиційних рухи.

Співзасновник одного з них Желю Желєв - дисидент, котрий згодом став першим демократично обраним президентом Болгарії, згадує про ті часи: «У статуті було: боротися проти офіційної політики байдужості і приховування інформації від народу. Згадувався також приклад українського Чорнобиля. До кінця 1989 року було засновано ще десять організацій, котрі знайшли собі місце на політичному ландшафті Болгарії, і чий внесок у спільну справу був важливим».

Серед них був і Клуб підтримки гласності та перебудови, і незалежна профспілка, і об'єднання «Екогласність». Усі ці офіційно не визнані організації переслідували різні цілі. Деякі прагнули реформувати соціалістичну систему зсередини. Деякі хотіли повалення режиму і побудови демократичної держави.

Дисиденти мали підтримку з-за кордону. Іноді реальну, іноді - тільки символічну. 1988 року тодішній німецький президент Ріхард фон Вайцзекер відвідав Болгарію і провів зустріч з опозиціонерами. У січні 1989 року французький президент Франсуа Міттеран прийняв у французькому посольстві 12-х представників болгарської опозиції.

Восени ситуація загострилася. З 16 жовтня до 3 листопада в Болгарії проводили Міжнародний екологічний форум KSZE. За кілька днів до цього „Екогласність“ почала збір підписів проти шкідливих для довкілля урядових проектів. Реакція поліції була жорсткою. Було побито й арештовано 20 людей, що спричинило значний резонанс. Опозиціонери почали давати перші прес-конференції, влаштовувати громадські акції протесту. Однак тиск з вулиці був ще недостатньо потужним, аби повалити систему.

Улітку 1989 р. положення в країни різко загострилася. Т. Живков, оголосивши «перебудову» у Болгарії, поступово втрачав важелі управлення країною. Перші протести легальної болгарської опозиції викликали явне невдоволення влади, що базувалася на ідеї безальтернативного розвитку, У країні зростав товарний голод, прогресувала iнфляцiя.

За калька тижнів до 10 листопада 1989 р. болгарський лідер висловив тривогу: «Ми не утримаємося поодинці в Болгарії».

У вищому керiвництвi країни, у минулому хоча б зовні завжди єдиному, наростав конфлікт. Член політбюро ЦК КПБ, мiнiстр закордонних справ II. Младенов у листі на ім'я Т. Живкова виразив незгоду з його стилем i методами роботи i подав у відставку. У Москвi розумiли, що час Живкова бевповоротно пройшов, і зробили ставку на П. Младенова.

Міністр закордонних справ Петер Младенов скористався ситуацією. Він заручився підтримкою Кремля й організував заколот проти Живкова. 10 листопада на зборах ЦК Компартії Болгарії тодішній прем'єр Георгій Атанасов офіційно оголосив: «Політбюро вивчило всі аспекти проблеми й вирішило звільнити Тодора Живкова від виконання обов'язків генсекретаря Комуністичної партії і членства в політбюро. Крім того, він має запропонувати звільнити його з посади глави держави».Тобто революцiйнi події мали вигляд не вуличних демонстрацій, а палацових інтриг.

Головою партії і президентом було обрано Младенова. Однак демонстрації протесту продовжувалися. 18 листопада на вулиці Софії вийшли 150 тисяч людей. Вони вимагали відставки комуністичного уряду і викреслення рядків про роль Компартії з Конституції країни. 7 грудня численні групи дисидентів об'єдналися у першу опозиційну партію - Союз демократичних сил. У країні почали створюватися десятки нових партій, органiзацiй, рухів. Була відновлена Болгарська соцiал-демократичва партiя (БСДП), за якою стояла iнтелiгенцiя, також поновив свою дiяльнiсть реформований БЗНС, що спирався на населення сіл і дрібних міст. Під тиском громадськості Комуністична партія була змушена почати переговори з опозиціонерами. За круглим столом було ухвалено план подальшого розвитку країни і визначено термін для проведення перших демократичних виборів у Болгарії. Однак результат виборів став несподіваним для опозиції, адже комуністи виграли.

ХI позачерговий з'їзд партії в сiчнi 1990 р. відмовився вiд керівної ролі компартії i проголосив побудову «оновленого соцiалiзму». Т. Живков був виключений з партії. Незабаром БКП була перетворена на Болгарську соцiалiстичну партію (БСП). Усі нові демократичні партії, рухи й об'єднання стали засновниками i членами створеного в груднi 1989 р. Союзу демократичних сил (СДС), що проголосив ідею державотворення на принципах демократії та ринкових вiдносин. Керівником СДС став Ж. Желев.

І лише пізніше, на других демократичних виборах Союз демократичних сил здобув перемогу. Палацова революція досягла народу.

Пісня протесту «45 років - досить!» стала гімном усіх, хто прагнув нової епохи, в якій люди, а не режим, будуть визначати долю країни.

До червня наступного року в країні відбулися перші вільні вибори, потім нова Конституція проголосила Болгарію демократичною, парламентською республікою. А до 2007 року Болгарія вже була членом НАТО і Європейського Союзу.

Але цей перехід не був легким і бездоганним й через двадцять років після падіння комуністичного режиму «бій іще не виграно».

Важкі наслідки «епохи Живкова» - корупція, нетерпимість до інакомислення й смак до націоналістичної політики - все ще відчуваються й сьогодні. У владі досі багато представників так званої «комуністичної еліти» або їхніх дітей. Країна намагається звести рахунки зі своїм комуністичним минулим. Для цього було створено Комітет люстрації, який доручив урядові відкрити архіви таємної поліції.

Однак, змінити державні інститути ще не означає змінити людей. На становлення справжньої демократії в Болгарії негативно вплинуло й те, що країна упродовж 45 років комуністичного режиму була фактично «найближчим супутником» Радянського Союзу. Економіка Болгарії була орієнтована на СРСР, і тепер Болгарія переживає певні економічні труднощі.

А енергетична залежність від Росії зберігається й досі. Як результат болгарське громадянське суспільство не таке розвинене, як у чехів, поляків чи словаків.