Політичний клас. Політична та правляча еліти. Завдання політичної еліти в суспільстві

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Гуманітарний факультет

Кафедра політології, соціології та психології

ОДЗ з курсу ''Політологія'' на тему

''Політичний клас. Політична та правляча еліти. Завдання політичної еліти в суспільстві''

Виконав: студент групи Ю-94

Сітало Сергій Іванович

Науковий керівник: Павленко В.П.

Суми 2009

Зміст

Вступ

1. Політична та правляча еліти, політичний клас

2. Завдання політичної еліти в суспільстві

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Метою написання даної роботи є детальне вивчення матеріалу стосовно питань політичного класу і еліти та більш глибоке вивчення таких понять, як завдання політичної еліти в суспільстві.

Про політичну еліту можна говорити дуже і дуже багато, оскільки - це є таке поняття, з яким ми зустрічаємося майже повсякденно, через інформаційні центри.

Для того, щоб визначити основні поняття по даній темі, необхідно перш за все визначити об'єкт та мету мого дослідження, сформулювати основні методи.

Об'єкт дослідження. З позиції політології виступає типологія політичних еліт, які виникають в державі, а також той державний вплив, який застосовується елітами, тобто правління.

Мета написання роботи. Основною метою цього дослідження є теоретико-правовий і науково-прикладний аналіз політичного класу, політичних еліт, а також вивчення ролі політичних еліт в суспільстві.

Методи дослідження. Методологічну основу даної роботи складають загально визнані методи наукового пізнання, в першу чергу формально-логічний, порівняльно-правовий, системно-структурний.

Отже, правляча еліта - це необхідна умова створення такого соціального середовища, за якого тільки й можливе повне функціонування держави.

1. Політична та правляча еліти, політичний клас

Теорія політичних еліт як окремий напрямок політології та соціології формується на початку ХХ століття, хоча ідея про обмежений доступ мас до влади у будь-якому суспільстві зявилась набагато раніше. Основні положення теорії еліт сформулювали італійські вчені Г.Моска та В.Парето.

Г.Моска одним із перших зазначив, що меншість керує більшістю внаслідок своєї організованості і наявності особливих якостей. З урахуванням згуртованості групи керуючих та її панівного положення в суспільстві, Моска називає її політичним класом, який зазнає поступових змін.[1]

У теорії соціальні класи визначалися за місцем в історично зумовленій системі суспільного виробництва щодо засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці, засобами підтримки й розмірами тієї частки суспільних багатств, що надходила в їхнє розпорядження.

Що стосується власне політичного класу, то, використовуючи марксистську схему, його належить визначати місцеположенням у системі виробництва політичних відносин.

Політичний класс - це основний суб'єкт, який організовує й контролює виробництво політичних відносин. Суть політичних відносин полягає в регулюванні й легітимації систем нерівності, підтримці їх усталеності. Політичний клас з цією метою створює політичні інститути.

Марксистська система цінностей ґрунтувалася на об'єктивній суперечності робітничого класу й буржуазії. Проте на сучасному етапі розвитку суспільства робітничому класу протистоять не тільки і не так експлуататори-буржуа, як криміналітет, державні чиновники - рекетири й політики, які приймають і виконують закони в інтересах міжнародних монополій. Ідеться не про індустріальне, а про постіндустріальне інформаційне суспільство. [7]

Є декілька підходів до визначення політичного класу.

Перший - субстанціональний. Найповніше цей підхід представлений у творах класиків марксизму-ленінізму. Ґрунтуючись на марксистській теорії, політичний клас можна подати як спільноту людей, що реально існує. Члени класу (незалежно від власної волі й бажання) за визначенням є його представниками. Вони - носії класових відносин. Їхня політична поведінка відповідає основним інтересам класу. Класовий інтерес, відповідна свідомість, ідеологія, політична культура - продукти, які виробляються в результаті взаємодії реальних людей.

Особливість субстанціонального підходу до визначення політичного класу полягає в тому, що кожен із членів класу є його представником і несе в собі його істотні риси, цінності, мораль, спосіб життя. А відтак - і відповідальність.

Другий підхід - функціональний. Належність до політичного класу за цим підходом визначається не лише натуральним існуванням класу, а й виконуваними функціями в політичній системі, його місцем і політичною позицією в ній. До цих функцій належать прийняття стратегічних рішень, розподіл суспільних ресурсів, представництво соціальних інтересів, підтримання громадського порядку, забезпечення стабільності розвитку суспільства.

Слід розрізняти інтегрований і дезінтегрований політичні класи.

Інтегрований політичний клас формує загальнонаціональну систему політичних цінностей, правила гри й систему суспільних пріоритетів. У цих рамках уможливлюється дотримання вимог політичної раціональності, оскільки домінує модель кооперації різних верств політичного класу. Підтримка політичної стабільності сприяє економічному зростанню, вигоди від якого розподіляються більш-менш справедливо між різними верствами громадян.

У дезінтегрованому політичному класі панує конкуренція, жорстка боротьба за розподіл дефіцитних матеріальних благ. У суспільстві посилюється нестабільність, економічний розвиток гальмується, прибутки падають, відбувається постійний перерозподіл власності, що зрештою призводить до розпаду політичного класу.

Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки). Вона становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану соціальну групу, наділену особливими психологічними, соціальними та політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та реалізації рішень, пов'язаних зі здійсненням державної влади або впливом на неї.

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів. Це зумовлено насамперед тим, що вона уособлює найважливіші сутнісні риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення суспільно-політичних інтересів. З точки зору суспільного управління, "будь-яке суспільство може бути поділене на два основних стани -- більшість, якою керують, і меншість, що керує, відносини між ними є стрижнем усієї політичної історії". Отже, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною ж, як правило, є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а відтак -- стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.

Носієм владних функцій виступає політична еліта, яка є частиною правлячої. Її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, ситуацією наявності та співвідношення політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів. Зазвичай політична еліта володіє непересічними психологічними, соціальними й політичними якостями та бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.

Політичні еліта є необхідним елементом соціальної структури будь-якого суспільства, що виконує специфічні і необхідні функції. Серед таких слід зазначити: особливу роль еліти в суспільстві як референтної групи, зразка суспільної поведінки, морально- психологічного мобілізатора і провідника мас. Головна ж функція еліти полягає в управлінні суспільством, точніше, в управлінні функціонуванням суспільства. Це управління в залежності від стану суспільства та особливостей самої еліти може вестись різними способами і методами.[2]

Більшість дослідників сходяться на тому, що сьогодні основою входження людини в еліту є особливі індивідуальні і, насамперед, організаторські здібності, а також матеріальні та інтелектуальні переваги. Однак так було не завжди. Історично визначились дві основні тенденції у формуванні політичних еліт, які визначають і особливості їх функціонування:

1. аристократична еліта - це замкнута група, яка поповнюється виключно людьми певного соціального кола, аристократія, яка наслідує соціальний статус і місце в еліті, партократія, коли всі вищі посади займають виключно члени однієї політичної партії тощо; Для таких еліт є характерним певний консерватизм, незмінність форм та методів діяльності, несхильність до компромісів. Такі еліти були більш характерними для попередніх часів, оскільки в сучасному суспільстві не походження індивідів, а сфера їх соціальної діяльності має визначальне значення при віднесенні людини до еліти або при визначенні його місця в еліті.

2. демократична-відкрита, яка формується з числа тих, чиї психологічні та ділові якості в даний час є корисними з точки зору здійснення влади. Демократичність означає в даному випадку "владу народу", а шлях формування еліти. Тобто вибори, наприклад, виступають не формою контролю народу за владою, а шляхом, механізмом поновлення еліти, оскільки нормальне функціонування демократії потребує існування добре організованого керуючого прошарку.

Такий перебіг подій може бути реальним завдяки тому, що еліта об'єднує найвпливовіші кола й угруповання спільнот, станів і т. ін, а також окремих особистостей, які зосередили у своїх руках матеріальні запаси, організаційно-технічні засоби, джерела й засоби масової інформації, мають залежні від них кадри (політиків, ідеологів, апаратників).[3]

Будучи компонентом системи, еліта виконує певні функції. До найважливіших з них відносяться:

· функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів;

· стратегічна функція, що має на увазі ініціювання соціальних змін і вироблення політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів, програм реформ;

· інтегративна функція - об'єднання суспільства на основі сформульованих елітою цінностей, подолання між групових непорозумінь і конфліктів; у здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й опозиційна;

· організаційна функція - створення дієвого механізму втілення у життя політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи; призначення кадрового апарату органів управління;

· функція рекрутування (висування) зі свого середовища політичних лідерів: політики державного масштабу не можуть з'явитися нізвідки, вони, як правило, пов'язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою, виконавчою, регіональною, партійною тощо.

Отже, еліта розробляє ідеологію та основні засади політичної стратегії (цілі, завдання, загальні розрахунки вигоди й суспільних витрат), а також інструменти її реалізації (примушення, агітація тощо), опосередковано керує сукупною політичною практикою.

До складу політичної еліти правлячого стану входять, як правило, вищі управлінські кадри та ідеологи (інтелектуали, богема, духовенство). їх добирають переважно із представників свого стану і вони мають найвагоміші матеріальні й суспільні позиції.

Водночас нерідко реалізуються ще дві можливості поповнення політичної еліти:

* перехід частини ідеологів і політиків на службу до "більш прогресивного" (перспективного у плані кар'єри) стану;

* постійний добір талановитих особистостей з підкорених станів через надання їм привілеїв і можливостей для професійного та матеріального зростання.

Окрім зазначених соціальних груп, до складу еліти входять члени сімей впливових осіб з економічних, адміністративних, політичних кіл. До речі, механізми родинних і особистих зв'язків, протекції істотно впливають на спосіб функціонування еліти, і це слід ураховувати в аналізі суспільної практики та при плануванні політичних акцій.[4]

Г. Моска, як і В. Парето, поділяв суспільство на меншість, яка править, та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політично найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в країні.

Дещо під іншим кутом зору розглядав цю проблему М. Вебер, який, характеризуючи роль особи в суспільному житті, місце та роль еліти в управлінні державними справами, застосував відоме з християнської богословської літератури поняття "харизма" -- виняткова обдарованість. Вебер розглядав харизматичного лідера як особу, яка має особливі здібності, вірить у своє призначення, а його послідовники неодмінно повинні вірити у свого лідера. Харизматичний авторитет спершу не має у своєму розпорядженні ніякої організованої сили, його вплив ґрунтується суто на особистісних характеристиках. Існує багато підходів до обґрунтування необхідності існування еліт. Наведемо найпоширеніші з них.[1]

Біологічний підхід. Представники його вмотивовують необхідність поділу суспільства на еліту і масу, спираючись на твердження, що відмінність між ними є генетичною: люди, які належать до еліти, володіють ціннішим, вищим біологічним, а відповідно -- фізичним і розумовим потенціалами. На такі аргументи спирався, зокрема, фашизм.

Психологічний підхід. Згідно з ним еліта і маса наділені особливими, лише їм властивими психологічними якостями. Серед психологічних тлумачень еліт поширеною є концепція 3. Фрейда, який вважав, що диференціація суспільства на еліту і масу виникла з родового авторитету. Людській масі та окремій людині властива потреба в авторитетові як втіленню батьківської опіки, що існувала в дитинстві. У дорослої людини це існує у сфері підсвідомого та виявляється в потребі підкорятися встановленим владою нормам і правилам. Зовнішні протиріччя -- це вияв внутрішніх. І в кожної людини, за Фрейдом, є два начала -- бажання життя (ерос) та бажання смерті (танатос). В еліти переважає перше, а в маси -- друге. Масу Фрейд розглядав як вияв агресії первісної орди, тому насилля, що чинить еліта, є благом для маси.

На думку неофрейдистів (Е. Фромм), протиріччя в існуванні еліти й маси зумовлені садистсько-мазохістськими механізмами. Характерні для елітарної орієнтації садистські тенденції означають бажання зробити інших залежними від своєї волі; прагнення використати особу для своїх цілей; потяг до фізичного, морального насилля. Масі властивий мазохізм, який, за Фроммом, є одним із захисних механізмів, що допомагають людині запобігти ізоляції. Вона втікає від свободи, відповідальності за самостійні рішення і підкоряється встановленим владною елітою принципам. Звідси висновок: існування еліти і мас психологічно й політичне необхідне.

Функціонально-технократичний підхід. Його представники пояснюють існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб суспільства в управлінні. Цей принцип знайшов відображення в працях Дж. Бернхема, А. Фріша та ін. Вони вважають, що формування еліти залежить від функцій, які в певну епоху відіграють у суспільстві головну роль. Дж. Бернхем у книзі "Менеджерська революція" стверджує, що капіталістичну систему заступить менеджеризм, тобто еліта керівників -- директори, керівники великих компаній. Згідно з функціонально-технократичними конкуренціями нині відбувається процес відчуження управління від власності, нова еліта рекрутується з усіх категорій та верств населення, розвиток НТР створює умови для утвердження інтелектуальної еліти. Влада тепер -- це доступ до знань та інформації. Так відбувається перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, спеціалістів виробництва.[6]

Усі названі концепції сходяться в тому, що управління не може реалізовуватися всім суспільством, а має, хоча б із технічних причин, здійснюватися кваліфікованою елітою. Головним знаряддям, з допомогою якого еліта досягає своєї мети, є держава, у якій основні посади обіймають представники еліти (правляча еліта).[1]

Правляча еліта -- це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів.

Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний тиск.

Правляча еліта складається з трьох взаємопов'язаних елементів:

1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій. Її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володіє непересічними психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.

3. Комунікаційна та ідеологічна еліта - представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.[5]

Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, які заклали основи макіавеллістської школи, нині критикують за надмірне наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і цинічне ставлення до боротьби за владу.

Як альтернатива макіавеллізмові в сучасній політичній науці поширені ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції.

Ціннісні концепції еліт. Їх об'єднують такі спільні настанови:

ь еліта -- найцінніший елемент суспільства, наділений високими здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності;

ь панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення;

ь формування еліти є наслідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників;

ь елітарність -- закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.

Теорії демократичного елітизму. Згідно з ними керівна група не лише наділена певними якостями, а також здатна виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної конкуренції).

Концепції плюралізму еліт:

ь Передбачають визнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежений певними сферами діяльності;

ь перебування еліт під постійним впливом мас;

ь наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок -- відсутність стійких позицій панівного класу;

ь умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства.

Ліволіберальні концепції еліт. Базуються на критиці елітарності суспільства з демократичних позицій, структурно-функціональному підході до еліти; визнанні глибоких відмінностей між елітою та масою, складності структури панівної еліти.[3]

2. Завдання політичної еліти в суспільстві

Суспільство, яке переживає системну трансформацію, багато чим відрізняється від стабільного. Характерна риса такої трансформації - кардинальна зміна суспільних цінностей і соціальних норм. Процеси суспільних змін здійснюються через функціонування (або не функціонування) державних та громадських інститутів суспільства).У стабільному суспільстві останні виконують такі функції:

1) ціле покладання;

2) адаптація;

3) інтеграція;

4) легітимація.

В умовах трансформації суспільств не всі ці функції виконуються, або виконуються далеко не повною мірою. Параліч діяльності суспільних інститутів дещо компенсується активністю еліт. Тому помітно зростає роль елітних груп. Але суперечливість ситуації полягає також і в тому, що, з одного боку, в умовах нестабільності значно зростає роль у нав'язуванні суспільній свідомості системи оцінок та цінностей, а з іншого - їй дедалі менше довіряють маси.

У сталому суспільстві еліту визначають як сукупність індивідів, що, маючи владу, приймають рішення стосовно змісту і розподілу основних цінностей у суспільстві. Це ті, хто в різних сферах діяльності перебуває на вершині ієрархії, займає якісь важливі привілейовані позиції завдяки своєму престижу або багатству. Але у перехідних суспільствах групи, що функціонально виконують роль еліт, ще нечітко диференційовані політично. Наприклад, в Україні безпартійними є Президент, більшість членів уряду, значна частина парламенту. Після обрання або призначення їх на посаду безпартійні державні діячі в політичному плані у повсякденній діяльності фактично нікому не підконтрольні. Це робить їх поведінку не прогнозованою. Нерідко буває так, що протягом певного часу державний діяч, займаючи одну й ту ж посаду, по кілька разів змінює свою політичну позицію. Тому навряд чи можна говорити про ці елітні угрупування як про усталені утворення, оскільки їх склад постійно змінюється ( насамперед тих груп, які заявляють про певні позиції та політичну орієнтацію). Це звучить як каламбур, але сталим для цього пострадянського періоду є несталість в усіх сферах суспільства: слабка його структурованість, розмите усвідомлення власних інтересів окремими групами населення, політична нестабільність, інтенсивні процеси формування і оновлення еліти, які супроводжуються зіткненнями у боротьбі за сфери впливу.[2]

Однак, добре чи погано, а функції еліти в суспільстві певні кола людей виконують. Ці умовно елітні групи включають у себе як тих, хто виступає у ролі протоеліти (лідери громадських організацій, парламентських груп, урядовці, керівники промислово-фінансових груп, банків), так і тих, кого можна назвати "псевдоелітою" (частина депутатів, випадкові у політиці особи, ватажки злочинних угрупувань), постелітною (частина колишньої номенклатури, яка зберігає свої позиці в рудиментарних суспільних інститутах, лідери одержавлених профспілок, старих жіночих, ветеранських, дитячих організацій, ДТСААФ, товариства винахідників тощо), а також усталеною елітою (вчені, митці, відомі журналісти, лікарі, вчителі, тобто ті, чий громадський авторитет залишається високим незалежно від суспільних змін).

Висновки

Політичні еліти - це складні структуровані системи, без яких не обійдеться жодна держава; й саме їх сукупними зусиллями і створюється згадане соціальне середовище. Водночас еліта виступає передумовою реалізації їх власних інтересів.

Отже, багаті утворюютьь вершину соціальної піраміди, бідні -- її підніжжя. Втім, класифікувати суспільство можна, на думку Парето, і за іншими чинниками, приміром, за здібностями у будь-якій області діяльності: "Дамо, наприклад, найвидатнішому юристові бал 10; тому, хто не роздобув жодного клієнта -- 1, резервуючи 0 для ідіота. Спритному шахраєві, що обманює людей і не попадається під кримінальний кодекс, ми поставимо 8, 9 або 10 залежно від числа роззяв, яких він заманив у свої мережі, або кількості грошей, які він у них виманив. Злиденному дрібному шахраєві, що краде столові предмети в трактирника до того ж схопленому за шкірку жандармами, ми поставимо 1... Шахістам можна присвоювати більш точні індекси, ґрунтуючись на кількості і якості виграних партій. І так далі для всіх сфер діяльності... ". Таким чином, підхід Парето нейтральний у ціннісному відношенні, у його розумінні в еліти не слід шукати моральний або метафізичний зміст, а лише спробу об'єктивного осягнення соціальної диференціації. Еліту становлять ті, хто виявляється нагорі в реальній боротьбі за існування.

Отже, ознайомившись з матеріалом по даній темі домашньої роботи, можна для себе почерпнути нові знання, нові уявлення про еліту і її завдання у суспільстві, її роль для розвитку суспільства та економічної та політичної стабільності, підвищення авторитету держави на світовій арені.

Список використаної літератури

1. Холод.В.В./Політологія: Підручник. 3-тє видання.- Суми: ВТД "Університетська Книга", 2006 - 480 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М./Політологія: навчальний посібник.-Львів: Світ, 2001 - 384 с.

3. www.ukrreferat.com/index.php?referat=21789

4. Піча Р.М., Хома Н.М./Політологія: навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти.-К.: "Каравела", Львів "Новий Світ-2000", 2002 - с. 344.

5. Штанько В.І., Чорна Н.В., Тіхова Л.А./Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е.-К.: Видавництво "Фірма "Інкос", Центр учбової літератури 2007 - 288 с.

6. Кухта Б., Тонкорукова Н. Політичні еліта і політичне лідерство. - Львів, 1995

7. Фелікс Рудич: реферат на тему "Політичний клас" (http://www.viche.info/journal/1449/)