Влада в сучасному українському суспільстві

Характеристика політичної, економічної, духовно-інформаційної та сімейної влади; вивчення історії становлення, розвитку та сучасного трактування теорії її розподілу. Конституційні співвідносини основних гілок влади в сучасному українському суспільстві.

Рубрика Политология
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 22.01.2010
Размер файла 30,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

ПЛАН

Вступ

1. Види влади та засоби їх впливу

2. Теорія розподілу влади

3. Співвідносини основних гілок влади в сучасному українському суспільстві

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Влада є складним за сутністю й багатоманітним за формами вияву явищем суспільного життя. Існує багато різних концепцій і визначень цього поняття. За вихідне й найпростіше можна взяти визначення влади як вплив однієї частини суспільства на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Уже з такого елементарного визначення видно, що влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Будь-яке відношення є взаємодією його сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу.

В час коли Українська держава стала на шлях побудови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування принципу розподілу влад як одного з основних принципів демократичної держави. Значних зрушень зазнала Україна у цій сфері протягом невеликого, як для держави, відрізку часу.

Взаємодія гілок державної влади забезпечує нормальне функціонування державного механізму в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. Для забезпечення дійсної незалежності однієї гілки влади від іншої потрібно, щоб кожна з них мала реальну можливість впливати на іншу. З допомогою розподілу влади правова держава організовується та діє правовими засобами.

Разом з тим принцип розподілу влади є не стільки жорстким розподілом функцій та компетенцій, скільки механізмом їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення.

Взаємовідносини основних гілок влади в сучасному українському суспільстві є досить актуальною проблемою в наш час, оскільки наша держава лише починає розвиватися, а отже і потребує якомога кращого вирішення нагальної проблеми.

1. ВИДИ ВЛАДИ ТА ЗАСОБИ ЇХ ВПЛИВУ

Нав'язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із використанням різних засобів - примусу, права, авторитету тощо. Залежно від засобів здійснення влади розрізняються різні її види - економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо. Глибинним джерелом економічної влади є відмінності у відношенні людей до власності на засоби виробництва. Економічна влада - це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні зобов'язання тощо. Використовувані офіційно, ці засоби мають відповідне правове закріплення.

Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріальних благ, то соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона пов'язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов'язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв.

Духовно-інформаційна влада - це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо. Величезну владу над людьми має, зокрема, церква. Ця влада ґрунтується на вірі в релігійні догмати і здебільшого не має правового закріплення за винятком тих держав, де церква визнається офіційним політичним інститутом. Незаперечною є влада так званих моральних авторитетів - людей з високими моральними рисами, які присвятили своє життя служінню суспільному благу. Та й незаперечна влада кримінальних авторитетів ґрунтується не на праві, а на так званих поняттях - нормах, за якими живе злочинний світ. Але найбільшу духовно-інформаційну владу в сучасному суспільстві мають засоби масової інформації - преса, радіомовлення, телебачення, а останнім часом - міжнародна інформаційна комп'ютерна мережа Інтернет. Вони є головним чинником формування громадської думки і називаються ще "четвертою владою", котра за силою впливу на суспільство прирівнюється до законодавчої, виконавчої та судової влади держави. Духовно-інформаційна влада може слугувати поширенню об'єктивних даних про стан суспільства, функціонування держави, її міжнародне становище тощо, а може виступати й засобом маніпулювання громадською думкою, управління свідомістю й поведінкою людей в інтересах певних політичних сил.

Одним із різновидів влади в суспільстві є сімейна влада - побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім'ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як і будь-який авторитет узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є виявом поваги одних членів сім'ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.

2. ТЕОРІЯ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ

Теорія розподілу влад зародилася у Франції в середині XVIII століття і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є, людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, який розуміє неефективність функціонування державних органів. В своїй праці "Про дух законів" Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного".

Мета теорії - створення безпеки громадян от зловживання влад, забезпечення політичних прав і свобод.

Існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади - виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону. По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом.

Наступним положенням теорії розподілу влади є таке: визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси народу.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади - особі прояви єдиної влади народу . Після цього тезис про єдність влади використовувався різними силами.

Поряд з цим доцільно було б звернути увагу на історію розвитку української Конституції, а саме на моменти, що передбачали розподіл державної влади. Історичний розвиток цього процесу проходив поетапно.

Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 05 квітня 1710 року на Козацькій Раді у м. Бендерах. Пилип Орлик пропонує проводити державне управління розмежувавши повноваження і об'єднавши всі гілки влади в єдиний державний механізм: «Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку?». Далі слідує, що першість в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов'язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів «досвідчених і вельми заслужених мужів», що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці з президентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: «Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...». Після обрання гетьмана повинні бути обрані три Генеральні Ради.

Конституція УHР (Статут про державний устрій, права і вільності УHР), що була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року була однією з найдемократичніших конституцій того часу і одне з найважливіших джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки, які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати історію українського конституціоналізму, бо як свідчать українські правові пам'ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у державній, культурній, соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному етапі, маючи вже дев'ять років незалежності. Отже, за Конституцією УHР, а зокрема в статтях 22-25 ми можемо побачити, що державна влада в Українській Народній Республіці походить від народу. Здійснюється вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховним органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи виконавчої і судової влади. Вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів. Арбітром посеред цих двох влад є Генеральний Суд УHР. І що є дуже важливо, стаття 63 говорить: «Судові вирішення не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади».

Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переконуємось, пов'язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів, яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоять об'єктивні та суб'єктивні чинники, головними з яких є важкий тягар недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є реалізація прийнятих рішень. Hавіть хороший, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконується або виконується аби як. Певна проблема полягає і в тому, що форма правління нині тісно зв'язана з організацією верховної влади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад народних депутатів. Принцип «одновладного правління», у відповідності з яким вся повнота влади належала Радам, обумовив особливості і форми функціонування системи представницьких органів, головним з яких було їх верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв'язків тощо.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу «розподілу влад», і, відповідно, інституту президентства, які вважалися «шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя». Не останню роль у «відмові права на життя» президентства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повноважень ось, на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного будівництва.

Найбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів влади і управління. Так Рада Народних Комісарів РРФСР здійснювала як законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік і їх Президії поряд із законодавчою і управлінською роботою виконували функції і повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що вони не були організаційно чітко визначені й відокремлені, а їх компетенція в багатьох випадках була досить умовною. Про це говорить, наприклад, той факт, що після 1936 року функції колегіального президента в СРСР і в союзних республіках були покладені на відповідні Президії, але зі справжнім президентством спільного тут нічого не було. Президії не мали також повноважень не тільки за суттю, але й за формою: вони на рівні Основного Закону не констатувалися, а практика була вкрай непослідовною і бідною.

Іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії «поєднання влад», «одновладного правління»;

2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.

Крапку в цій боротьбі поставила Конституція України, яка закріпила в ст. 6 принцип розподілу влад: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.»

Звідси важливий висновок: з огляду на історичний досвід та світове надбання людства, треба створювати принципово нову, незнану у нас в Україні до цих пір форму правління, яка б забезпечила ефективне функціонування всього механізму здійснення народовладдя. Адже без чітко відлагодженої системи державних органів в Україні не можливо створити ту правову державу про яку мріяли видатні сини Українського народу: Шевченко, Грушевський, Франко та інші.

3. СПІВВІДНОСИНИ ОСНОВНИХ ГІЛОК ВЛАДИ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, що дає змогу запобігти диктату будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так, Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю нормотворчою роботою будувати єдину систему національного права, а виконавча влада здійснює свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, як правило, централізовано, всіма ланками системи виконавчої влади.

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більш-менш властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднуючу функцію, безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

Особливе місце серед повноважень Президента кожної країни посідають його повноваження щодо парламенту, зокрема право розпуску парламенту, яке мають голови держав в парламентських і напівпрезидентських республіках. Це право голови держави вважається істотним важелем у системі стримань та противаг у їх відносинах з парламентом.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись. Це зумовлює іноді скликання позачергових сесій Верховної Ради, що мало місце, наприклад, у серпні 1997 року, але в цілому вносить стабільність в роботу парламенту, утверджує його як постійно діючий орган законодавчої влади України.

Ряд повноважень Президента стосується його права впливу на законодавчу та іншу діяльність Верховної Ради. Пріоритетним серед них є право законодавчої ініціативи, тобто право вносити до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо прийняття законів. До того ж законопроекти, визначені Президентом як невідкладні повинні розглядатися позачергово. Президент має право вносити законопроекти про внесення змін і доповнень до всіх розділів Конституції, в тому числі до розділу І «Загальні засади», розділу ІІІ «Вибори. Референдуми.» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», які за умови їх прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Президент має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання і оприлюднення законів. Відповідно до чинної Конституції Президентові України належить право підписання законів прийнятих Верховною Радою і оприлюднення їх (ст. 106 п. 29 Конституції).

Схвалені Верховною Радою закони спочатку підписуються її Головою та надсилаються Президентові. Відповідно до Конституції України (ст. 94) Президент протягом п'ятнадцяти днів після одержання закону підписує його та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. В разі, якщо Президент протягом встановленого строку не повернув закон для повторного перегляду, закон вважається схваленим Президентом і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо ж під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент зобов'язаний його підписати та оприлюднити протягом десяти днів.

Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як голови держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Так, відповідно до ст. 106 п. 9, 10 Конституції, Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах.

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади та органів, що здійснюють контроль та нагляд. Зокрема, Президент призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади, призначає третину складу Конституційного Суду України, утворює суди у визначеному законом порядку, здійснює помилування, здійснює перші призначення на посаду професійного судді на перші п'ять років. (ст. 106 пп. 11, 22, 23, 27, 31).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади.

Вихідним повноваженням Верховної Ради України у взаємовідносинах із Президентом є право парламенту призначати вибори Президента у строки, визначені Конституцією (ст. 85). Але головним змістом взаємовідносин парламенту і Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і повноважень.

Зокрема, Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові послання Президента про внутрішнє і зовнішнє становище України (ст. 85 Конституції), направляє новоприйняті закони Президентові (ст. 94 Конституції).

Чільне місце у взаємовідносинах Президента з парламентом посідають питання формування органів виконавчої влади. Так, парламент дає згоду на призначення Президентом Прем'єр -міністра.

Крім того, Верховна Рада України приймає рішення про направлення запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради, попередньо підтриманою не менш, як третиною конституційного складу Верховної Ради; має право усунути Президента з поста в порядку імпічменту, встановленому Конституцією (ст. 111).

Багатофункціональними є відносини Верховної Ради України з Кабінетом Міністрів України, який підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (ст. 113 Конституції). Верховна Рада дає згоду на призначення Прем'єр - міністра, розглядає і приймає рішення щодо схвалення (не схвалення) програми діяльності Кабінету Міністрів, здійснює контроль за його діяльністю.

Найважливішими повноваженнями Верховної Ради щодо Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади є прийняття нею законів про організацію і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби та ін.

Багатогранними є відносини Верховної Ради України і з органами судової влади. Зокрема, Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів загальної юрисдикції, надає згоду на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, може висловити недовіру Генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з посади, призначає трьох представників до Вищої ради юстиції.

Парламент як орган законодавчої влади визначає законами України судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організацію та діяльність прокуратури.

Досить тісною є взаємодія парламенту з органами правосуддя у процесі здійснення парламентського контролю. Яскравим прикладом цього є ст. 81 п. 2. Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо нього. Незалежно від волевиявлення чи згоди народного депутата його повноваження припиняються достроково у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо нього. При цьому не має значення, який вид покарання визначений судом щодо депутата, а також звільнення його судом від кримінального покарання. Підставою для дострокового припинення повноважень народного депутата України є також рішення суду про визнання недієздатним або безвісти відсутнім, яке набрало законної сили.

Принципово новим у Конституції є положення про те, яким чином у разі невиконання народним депутатом вимог щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності його депутатські повноваження припиняються достроково На відміну від чинного законодавства про статус народного депутата, за яким рішення про дострокове припинення повноважень приймалося Верховною Радою, за Конституцією воно має бути прийняте судом.

Відповідно до Конституції України, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, яку складають центральні і місцеві органи виконавчої влади. Як вищий колегіальний орган, він здійснює владу як безпосередньо, так і через центральні і місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи та контролюючи їх діяльність.

Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему виконавчої влади в Україні; забезпечує у відповідності з Конституцією здійснення функцій і повноваження виконавчої влади на території України; спрямовує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади; самостійно вирішує питання, які віднесені до його відання Конституцією України, законами Верховної Ради України та указами Президента України.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і у своїй діяльності керується його актами (ст. 113 Конституції України). Одночасно він підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України, але у межах визначених Конституцією України.

Верховна Рада України, крім того, відповідно до ст. 85 п. 13 Конституції, здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. Нарешті, представницький орган України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Певні труднощі виникають при організації виконавчої влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України. Вони відображають боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.

Відповідно до ст. 92 п. 12 Конституції України, виключно законодавча влада в особі Верховної Ради законами України визначає організацію і діяльність органів виконавчої влади. Якщо буквально розуміти положення цього пункту ст. 92 Конституції, то в практичній площині воно означатиме: законодавчий орган повинен прийняти майже 100 законів, зокрема, про Кабінет Міністрів України, про міністерства, й про інші центральні відомості (а їх більше як 56); а також про місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Це безумовно, призведе до порушення балансу законодавчої і виконавчої влади.

Водночас треба брати до уваги, що законодавчий орган не має права призначати і звільняти з посади міністрів та інших керівників центральних органів виконавчої влади, оскільки це виключне право Президента. На підставі організації і діяльності цієї влади Президент міг би нормативними указами регулювати питання організації і діяльності всіх ланок виконавчої влади в Україні.

Третій вид державних органів становлять органи судової влади. Це - Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції. У своїй сукупності всі суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального та арбітражного судочинства. Органи судової влади постановою законних та обґрунтованих рішень чи вироків, шляхом застосування чинного законодавства на основі принципу рівності всіх перед законом та судом, стримують інші гілки влади від зловживань. При реалізації своєї компетенції органи виконавчої та законодавчої влади повинні діяти в межах закону та наданих їм повноважень, щоб не відчути на собі дієвість судової влади.

Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково.

Особливе, відокремлене місце від судової системи має Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції, в Україні, який відрізняється від судів загальної юрисдикції порядком утворення (судді Конституційного Суду призначаються Верховною Радою України, Президентом та З'їздом суддів України, по - шість суддів), складом (18 суддів), специфікою судового провадження та його процедурою, особливістю рішень Конституційного Суду (вони є загальнообов'язковими, остаточними та такими, що не підлягають оскарженню), а також строком призначення на посаду суддів (дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк).

ВИСНОВОК

Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами.

Є всі підстави вважати, що в Конституції України містяться відповідні механізми взаємодії законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, хоча вони і не досконалі, потребують більш детального вивчення і застосування але вже можна говорити про те, що Українська держава твердо стала на шлях побудови вільної, незалежної і демократичної держави.

Ще десять років тому український народ не знав про практичне застосування в нашій країні принципу розподілу та взаємодії гілок державної влади, але вже сьогодні можна спостерігати конституційне закріплення цього принципу. Але на сучасному етапі державотворення є досить багато випадків конфронтації між владними структурами, особливо між законодавчою та виконавчою, що не допомагає вирішенню досить складних проблем, які стоять перед українською державою і суспільством.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України від 28 червня 1996 року//ВВРУ. 1996. №30.

Венгеров А.Б. Теория государства и права. В 2-х частях. - М., 1997 г.

Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ Конституційного ладу України//Право України. - 1998. - №1

Загальна теорія держави і права/За ред. В.В. Копєйчикова.- К.- 1997р.

Коментар до Конституції України / За ред. В.Ф. Опришка. - К. - 1996.

Конституційне право України/За ред. В.Ф. Погорілка. - К. - 1999.

Теория государства и права. Курс лекций./Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько.- М.-1997г.

Хропанюк В.Н. Теория государства и права.- М.,1996 г.

Основи політології: Навчальний посібник/Ф.М. Кирилюк.-К.,1995.

Політологія. Курс лекцій. - Тернопіль, 1998.


Подобные документы

  • Сутність та характерні властивості політичної влади, її специфіка та значення в сучасному суспільстві. Поняття легітимності політичної влади, її різновиди. Зв'язок легальності державної влади з легітимністю, значення даних показників для демократизації.

    контрольная работа [19,1 K], добавлен 14.03.2012

  • Ідея легітимності публічної влади в історії політичної і правової думки, її співвідношення в поняттям стабільності. Формально-юридичне закріплення легітимності державної влади, права людини. Вивчення даної проблеми в контексті теорії народовладдя.

    курсовая работа [58,9 K], добавлен 31.01.2014

  • Загальне визначення влади вітчизняних і зарубіжних політологів. Сутність, історичне походження і розвиток політичної влади. Її суб'єкт та носії. Погляди марксистів і немарксистів на конкретні форми реалізації влади. Становлення політичної влади в Україні.

    контрольная работа [28,1 K], добавлен 24.11.2010

  • Політична влада як суспільне явище. Засоби, типи влади, їх класифікація. Армія і політична влада. Трактування і підходи до визначення природи влади. Суб’єкт і об’єкт влади. Соціальна роль політичної влади, її функції. Структура механізму владних відносин.

    курсовая работа [32,2 K], добавлен 04.01.2009

  • Влада як центральна категорія політичної науки. Поняття, пов’язані з нею у політичному лексиконі. Типи і види влади. Ознаки політичної влади. Засоби та форми здійснення влади. Утилітарні, адміністративно-організаційні та універсальні ресурси влади.

    реферат [19,4 K], добавлен 06.06.2010

  • Влада як одна з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Формування владних структур на основі правових та політичних норм. Сутність влади та механізм її здійснення. Суб'єкти та об'єкти політичної влади. Класифікація ресурсів влади.

    реферат [17,5 K], добавлен 29.11.2010

  • Поняття державної влади і конституційне визначення її меж. Співвідношення законодавчої і виконавчої гілок державної влади в аспекті політичного режиму. Політична реформа - засіб подолання протистояння між інститутами влади і зміцнення демократичних засад.

    дипломная работа [106,2 K], добавлен 18.11.2010

  • Основи політичного та економічного ладу постсоціалістичної Польщі. Характеристика основних гілок влади: законодавча (Сейм Польської Народної Республіки), виконавча (інститут президентства, Рада Міністрів та самоврядування) та судова (прокуратура).

    реферат [47,9 K], добавлен 11.06.2011

  • Визначення влади як соціального явища. Сучасні концепції та аспекти державної та політичної влади, її потенціал та наслідок здійснення. Економічні, соціальні, культурно-інформаційні та силові ресурси політичної влади, її легітимність та основні функції.

    реферат [32,9 K], добавлен 24.11.2010

  • Антропологічний та політичний підходи до розуміння влади. Засоби впливу владної волі. Функції політичної та державної влади. Основні концепції влади: телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна. Кумулятивний характер влади.

    реферат [22,2 K], добавлен 07.06.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.