Соціальна політика в сучасному світі в Україні

РЕФЕРАТ

з предмету “Політологія”

на тему:

“Соціальна політика в сучасному світі в Україні”

Зміст

Соціальна політика та соціальна держава

Права та свободи громадян і соціальна політика

Мета, об'єкт і суб'єкти, основні складові та визначення соціальної політики

Місце соціальної політики в Україні - декларації та реалії

Висновки та пропозиції

1. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ТА СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА

Поняття «соціальна політика» не набуло академічного означення через різні підходи до визначення ролі та місця держави та ступеню її відповідальності за життя та діяльність окремої особи чи сім'ї. Поняття «соціальної держави» було сформовано для того, щоб підкреслити що держава має розвинуту й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику за умови неухильного дотримання прав людини. Соціальну державу розглядають як правову, діяльність якої орієнтовано на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку. В сучасному цивілізованому світі будь-яка діяльність, в тому числі соціальна, нерозривно пов'язана з правовими гуманістичними цінностями - правами та свободами людини. Існує три модельних типи сучасної соціальної держави:

Соціал-демократична - з максимальним рівнем соціального патерналізму держави й мінімальною соціальною відповідальністю людини.

Консервативна або корпоративна - з приблизно рівномірним розподілом ступеню відповідальності за долю громадян між державою та особою.

3. Ліберальна або обмежена - з покладенням максимальної відповідальності за громадян на їх самих, а держава забезпечує лише певний, мінімальний, рівень соціальної підтримки.

При визначенні поняття соціальної політики на перше місце необхідно ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських прав і свобод людини. Поняття «соціальної політики» не має усталеного академічного визначення. Різні дослідники в своїх означеннях виходять з різних поглядів на зміст та цілі того, що називають соціальною політикою. Наведемо відомі підходи до проблеми встановлення дефініції «соціальної політики».

Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом соціальна політика - це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем, її мета - досягнення цілей всього суспільства . Зрозуміло, що при такому підході особисті проблеми людини, приміром, - втрата роботи, хвороба, похилий вік тощо, - залишаються на другому плані у порівнянні з інтересами всього суспільства. Далі буде наведено декілька прикладів дефініцій, в яких наочно виступає такий погляд.

Другій підхід виходить з необхідності вирішення, перш за все, питань захисту соціальне вразливих та потенційно небезпечних верств населення через систему державних допомог та доброчинної діяльності . Такий підхід обмежує активність державних та громадських інститутів лише частиною суспільства, в той час, як переважна більшість громадян, - «безпечних», - залишається поза увагою державних органів, однак саме серед них відбуваються основні суспільні процеси.

Третій - має на меті пом'якшення негативних наслідків індивідуальної та соціальної нерівності через систему перерозподільних заходів. В основу частіше за інше покладається податкова політика направлена на вирівнювання диференціації прибутків.

Четвертий - покладення в основу діяльності принципів соціальної справедливості та соціального партнерства як основних цінностей сучасного громадянського суспільства .

П'ятий - виходить з необхідності регулювання, перш за все, соціально-трудових відносин, тобто відносин праці та капіталу, найманих працівників та роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі. Зрозуміло, що при цьому значна частина суспільства, яка не входить в сферу цих взаємин, - пенсіонери, дрібні підприємці, представники творчих професій та інші подібні їм, - залишаються поза увагою суб'єктів соціальної політики.

Як бачимо, кожен з цих підходів має раціональне начало, хоча й не позбавлений деяких, вказаних вище, обмежень. Соціальна політика розвинених держав тією чи іншою мірою використовує усі ці підходи. Однак, незважаючи на численні наукові дослідження, державні документи та загалом важливість цього напрямку діяльності урядів та громадських інститутів усіх без виключення країн світу, навіть, з тоталітарними чи автократичними формами правління, усі сходяться лише на тому, що це, взагалі кажучи, система заходів, направлених на підвищення суспільного добробуту, покращання якості життя населення й забезпечення соціально-політичної стабільності. При цьому така визначальна характеристика як спосіб досягнення цих цілей - повністю випадає з цього та з усіх інших відомих нам означень.

Зрозуміло, що під таким аморфним означенням, яке наведено вище, можна приховати й насильниці дії на кшталт експропріації особистого майна - з метою поділу його між бідними, переселення цілих народів із свого краю в чужий та багато чого іншого, чому були свідками громадяни колишнього СРСР протягом майже всього минулого століття та що робилося також в інтересах «суспільного добробуту» та «забезпечення соціально-політичної стабільності».

Наведемо декілька визначень соціальної політики різних авторів, що дозволить краще зрозуміти різні точки зору та більш коректно сформулювати це визначення.

«Соціальна політика -- діяльність та принцип суспільства, які формують спосіб, за допомогою якого воно втручається і регулює відношення між індивідами, групами, громадами, соціальними інституціями. Ці принципи й дії є результатом звичаїв та цінностей суспільства і значною мірою визначають розподіл ресурсів та рівень добробуту його людей.» Тут поєднуються такі, несумісні, на наш погляд, категорії як «діяльність» та «принцип», очевидно, що між ними є зв'язок, однак визначальними мають бути принципи, а вже на них будуватися діяльність.

«Соціальна політика держави - це певна орієнтація та система заходів, щодо оптимізації соціального розвитку суспільства, відношення між соціальними та іншими групами, створення тих чи інших умов для задоволення життєвих потреб їх представників.» В цьому визначенні, як і в попередньому, поєднуються несумісні категорії «орієнтація та система заходів», а на яких саме засадах відбуватиметься «оптимізація соціального розвитку суспільства» залишається абсолютно невизначеним. Свого часу правитель Німеччини стратив усіх психічно хворих людей в своїй країні та намагався це зробити з іншими народами також з метою «оптимізації».

«Соціальна політика - керівний вплив держави, що базується на системі правил (норм), нормативних структур, що приймають рішення та організують діяльність, яка сприяє залученню до політичних процесів різних суб'єктів. Мета такого впливу - сприяти формуванню спільності інтересів широких верств населення й консолідувати тим самим суспільство, досягаючи підтримки ним діяльності держави.» Це означення взагалі перевертає, на нашу думку, смисл соціальної політики з ніг на голову - виявляється не держава має піклуватися про різні соціальні групи та задовольняти їх, - досить часто різновекторні, - інтереси, а, навпаки, всі ці групи треба зігнати до купи, - «консолідувати,»

з метою підтримки діяльності держави! За такими поглядами на перше місце ставляться державницькі інтереси, - незалежно від того, якими вони є, приміром, агресивними, імперськими, тоталітаристськими, - а люди, пенсіонери, малозабезпечені, безробітні та інші

мають опікуватися, перш за все, не своїми, а саме цими інтересами. Просто нема слів для коментарів.

Наведемо ще декілька означень, які дозволяють наблизитися до розуміння суті та змісту соціальної політики (насправді, їх набагато більше).

«Соціальна політика - це діяльність держави й / або суспільства (суспільних інститутів) по узгодженню інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних громад в сфері виробництва, розподілу та споживання, що дозволяють узгодити інтереси цих груп з інтересами людини та довготерміновими цілями суспільства.» Це визначення вирізняється вже тим, що в ньому (чи не вперше) згадуються інтереси людини, але залишається незрозумілим, чиї ж інтереси є пріоритетними: суспільства, його груп чи людини?

Ще одне визначення, де йдеться про інтереси людини: «Соціальна політика - це діяльність по управлінню соціальною сферою суспільства, покликана забезпечити життя та відтворення нових поколінь, створити передумови для стабільності й розвитку суспільної системи та достойного життя людей.» На нашу думку, це визначення має деякий перекіс в бік демографічної складової соціальної політики, це, звичайно, благородна мета, однак відомо, що більшість розвинених держав з високим рівнем життя та потужною соціальною сферою не забезпечують саме функції відтворення - в них іде природне скорочення населення й вони вимушені вживати спеціальних імміграційних заходів для стабілізації ситуації.

«Соціальна політика - це сукупність ідеологічних уявлень суспільства і держави про цілі соціального розвитку та діяльність по досягненню соціальних показників, що відповідають цим цілям.» Це визначення, як і перші два, об'єднує різні категорійні поняття - принципи та діяльність, крім того, уявлення держави та суспільства щодо цілей соціального розвитку можуть кардинально відрізнятися - перші є формалізовані у вигляді законів, постанов та інших державних актів, а уявлення суспільства - більш загальні та багатовекторні, не завжди висловлені публічно й можуть сильно розходитися з державними. Відсутність точного визначення соціальної політики, на нашу думку, має дві причини, перша -- це різні підходи до визначення ролі та місця держави й суспільства та ступеню їх втручання в життя та діяльність окремої людини, сім'ї чи соціальної групи, а друга -наявність такої обставини, що в сучасному цивілізованому світі будь-яка діяльність, в тому числі соціальна, нерозривно пов'язана з правовими гуманістичними цінностями - правами та свободами людини. На жаль, остання обставина повністю випадає з поля зору авторів наведених вище визначень соціальної політики.

Для наочності можна навести такі, певною мірою умоглядні, точки зору: на одному полюсі - патерналістська держава, яка бере на себе всю відповідальність на долю людини та її добробут, починаючи з народження, набуття освіти, працевлаштування, організації відпочинку, забезпечення житлом тощо та закінчуючи отриманням пенсії та похованням, на іншому - повністю лібералізована держава, яка встановлює лише законодавчі правила гри й надає свободу своїм громадянам самим влаштовувати свою долю. Прикладом першої може виступати колишній СРСР з його максимізованою регламентацією особистого та громадського життя (а також намаганнями втручатися навіть в сімейне життя), прикладом другої - СІЛА, де громадяни навпаки віддані волі долі та зовнішніх соціальних стихій, а умови отримання, приміром, державної допомоги доволі вимогливі, їх розміри невеликі, а термін отримання є обмежений. Зрозуміло, що в кожній державі створювалися свої системи регулювання суспільного співіснування й одна, й друга забезпечували своїм громадянам певний достойний, - з їх власного погляду, - рівень життя, однак співставлення прав і свобод в кожній з країн показує ту прірву, що їх розділяла. Таким чином, в різних державах у поняття соціальної політики вкладається різний зміст й компетенції державних органів в цій галузі є суттєво різними. Узагальнюючи можна, на нашу думку, стверджувати, що всі вони відрізняються ступенем розподілу відповідальності за долю людини між суспільством і самою людиною. В одному випадку держава бере на себе максимальну відповідальність за долю своїх громадян, в іншому ця відповідальність найбільшою мірою лежить на людині. Питання щодо найкращої системи є, мабуть, доволі схоластичним, оскільки в кожній країні вони складалися історично в силу не лише економічних причин, а й під впливом безлічі інших чинників - політичних, психологічних, національних та інших.

Перед тим, як навести власне визначення соціальної політики, звернемо увагу на те принципове значення яке мають права людини в сучасному світі та їх нерозривний зв'язок з поняттям сучасної демократичної розвиненої держави, яку прийнято називати соціальною. Зазначимо, що більшість розвинутих країн світу визначають себе як держави соціальні, себто такі, політику яких направлено на створення гідних умов життя та вільного розвитку людини.

Поняття соціальної держави виникло в середині XX століття для визначення держави сучасного демократичного типу. Зрозуміло, що будь-яка держава в буквальному розумінні є соціальна, оскільки складається на базі суспільства, однак, це поняття сформоване саме для того, щоб підкреслити що держава має розвинуту й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику. Крім того, необхідною та вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини, оскільки забезпечення її фізіологічних потреб без надання громадянських прав та політичних свобод, - як показує історія тоталітарних держав, - дуже швидко може перетворити людину з розумної суспільної істоти на зграйну тварину. Таким чином, соціальну державу розглядають, перш за все, як правову, діяльність якої орієнтовано на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку. Соціальна функція державних та суспільних інститутів не обмежується відтепер лише турботами про соціальне вразливі верстви населення, а спрямовується на все суспільство та практично усі суспільні потреби та вимоги людини. Саме тому, що соціальна політика за сучасних підходів охоплює усі сфери суспільного життя, вона набуває першорядного значення й економічна та інші галузі діяльності уряду та державних органів мають підпорядковуватися соціальним цілям, а не навпаки.

Загально прийнято поділяти соціальні держави на таки типи:

1. Соціал-демократична соціальна держава - характеризується максимальним рівнем соціального патерналізму держави й мінімальною соціальною відповідальністю людини, має високий рівень перерозподілу прибутків та наступні ознаки:

рівне соціальне забезпечення усіх громадян;

проведення політика повної зайнятості;

високий рівень податків та допомог -- низький рівень бідності.

Тут слід зазначити, що колишній СРСР вирізнявся не високим рівнем податків, а низькою питомою вагою заробітної плати у ВВП, державні допомоги мали форму дотацій на величезну кількість товарів та послуг (наприклад, на початку 90-х років населення сплачувало лише близько 20% вартості житлово-комунальних послуг). Щодо рівня бідності, то скоріш за все крива Лоренца, що його характеризує, збігалась би з прямою рівного розподілу доходів, однак в ті часи коректного обстеження умов життя домогосподарств не проводилося. Отже, якщо заплющити очі на майже повну відсутність політичних прав і свобод громадян, то СРСР цілком логічно претендував на роль соціал-демократичної соціальної держави.

2. Консервативна або корпоративна соціальна держава - характеризується більш-менш рівномірним розподілом ступеню відповідальності за долю громадян між державою та особою. Держава виступає як гарант соціального забезпечення, але воно здійснюється самими громадянами через різноманітні страхові механізми (фонди) за кошти власне громадян, має місце поміркований рівень перерозподілу прибутків, державна система характеризується такими ознаками:

рівень соціального забезпечення залежить від особистого внеску громадян до страхових фондів;

має місце неповна зайнятість;

рівень податків та допомог - поміркований.

3. Ліберальна або обмежена соціальна держава - характеризується покладенням максимальної відповідальності за громадян на їх самих, а держава забезпечує лише певний, мінімальний, рівень соціальної підтримки. Має місце високий рівень перерозподілу прибутків й державна система характеризується такими ознаками:

забезпечення мінімального рівня соціальних гарантій для значної частини населення;

відносно високий рівень зайнятості;

високий рівень податків.

Як вже зазначалося, прикладом такої країни є СІЛА, цікаво, що наявність різноманітних програм допомоги на різних рівнях (держава, штат, муніципалітет) призвели до появи значної кількості сімей, які вже декілька поколінь живуть на допомогах і навіть не прагнуть відшукати роботу. Отже, навіть мінімальний рівень соціальної підтримки може призвести до появи стійко паразитуючих прошарків населення .

Деякі автори наводять ще один тип соціальної держави - католицьку або латинську, в якій ступінь відповідальності держави за долю людини так само низький, як і в ліберальній, а необхідна допомога для людей базується на принципах християнської моралі й одержується від ближніх - сім'ї та родичів, общини, місцевої влади та, в останню чергу, від держави. Підсумовуючи все сказане вище, при визначенні поняття соціальної політики, на нашу думку, на перше місце необхідно ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських прав і свобод людини. Слід також чітко усвідомлювати, що метою соціальної політики є задоволення саме життєвих потреб або, іншими словами, природних прав людини, в той час як дотримання громадянських та політичних прав людини залишаються поза межами заходів власне соціальної політики, хоча при цьому вони є неодмінною та ключовою умовою діяльності сучасної соціальної держави. Розглянемо в якому співвідношенні знаходяться природні та громадянські права людини.

2. ПРАВА ТА СВОБОДИ ГРОМАДЯН І СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА

1948 року ООН було прийнято Загальну декларацію прав людини, яка узагальнила досвід попередніх демократичних досягнень людства й стала з того часу основоположним документом для багатьох сучасних конституцій різних країн в сфері прав громадян. Ці права знайшли своє відображення та набули подальшого розвитку в Конституції України. Умовно їх можна поділити на три групи:

1) громадянські та політичні права та гарантії людини як члена суспільства - статті 25-26,28-41;

права власне людини як соціальної істоти, які є необхідною умовою її життєдіяльності - статті 27, 42-54;

загальні суспільні права, гарантії та обов'язки громадянина - статті 21-24 та 55-68. Надалі будемо називати конституційні права першої групи - громадянськими, другої - природними, третю - суспільними.

Сукупність природних прав людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти і визначають простір компетенції соціальної політики. Реалізація багатьох конституційних прав може вимагати комплексних дій декількох складових не лише соціальної, а й економічної політики, тому прямої відповідності між окремим правом людини та галуззю соціальної політики може і не бути. Важливість забезпечення прав та основних свобод людини полягає в тому, що їх відсутність чи обмеження складають передумови для соціальної та політичної нестабільності як всередині суспільства чи держави, так і створюють напруженість у міждержавних стосунках.

Права людини, притаманні її природі, які є неодмінною умовою її існування, певною мірою було відображено в культурах та релігіях багатьох народів світу з давніх часів. Однак як цілісна світоглядна концепція права людини набули свого сучасного вираження лише у XVIII столітті у французькій Декларації прав людини та громадянина та в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки . 1948 року ООН було прийнято Загальну декларацію прав людини , яка узагальнила досвід попередніх демократичних досягнень людства й стала з того часу основоположним документом для багатьох сучасних конституцій різних країн в сфері прав громадян. Ці права можна поділити на три групи, перша стосується громадянських та політичних прав і свобод - статті 1-21, друга - економічних, соціальних, культурних прав - статті 22-27, третя - колективних прав та індивідуальних обов'язків людини - статті 28-30.

До теми нашого дослідження мають пряме відношення права людини, що відносяться до другої групи, саме вони визначають сферу компетенції власне соціальної політики. Права першої та третьої групи мають опосередковане відношення - як умова діяльності соціальної держави.

Усі ці права знайшли своє відображення та набули подальшого розвитку в Конституції України . Розглянемо основні права людини, визначені Конституцією України, поділивши їх на ті ж самі групи:громадянські та політичні права та гарантії людини як члена суспільства - статті 25-26,28-41;

права власне людини як соціальної істоти, які є необхідною умовою її життєдіяльності - статті 27, 42-54;

загальні суспільні права, гарантії та обов'язки громадянина - статті 21-24 та 55-68.

Як видно в цьому розподілі лише одне з конституційних прав - право на життя, знаходиться не в суцільній послідовності статей. На нашу думку його слід відносити саме до природних, а не громадянських прав, оскільки лише за умови реалізації цього права можна взагалі говорити про будь-які інші, в тому числі політичні, права людини.

До першої групи, - громадянських та політичних, - прав і свобод людини відносяться такі:

право на громадянство - статті 25 та 26;

право на повагу до його гідності - стаття 28;

право на свободу та особисту недоторканість - стаття 29;

гарантія недоторканості житла - стаття ЗО;

гарантія таємниці особистих комунікацій - стаття 31;

гарантія невтручання в особисте та сімейне життя - стаття 32;

гарантія свободи пересування та вибору місця проживання - стаття 33;

право на свободу думки і слова - стаття 34;

право на свободу світогляду і віросповідання - стаття 35;

право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації - статті 36 та 37;

право участі в управлінні державою - стаття 38;

право на мирні зібрання - стаття 39;

право на звернення до органів та посадових осіб державної влади - стаття 40;

право на власність - стаття 41.

До другої групи прав людини, без яких вона не може існувати як розумна істота, відносяться такі:

право на життя - стаття 27;

право на підприємницьку діяльність - стаття 42;

право на працю - стаття 43;

право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів - стаття 44;

право на відпочинок для тих, хто працює - стаття 45;

право на соціальний захист - стаття 46;

право на житло - стаття 47;

право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї - стаття 48;

право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування - стаття 49;

право на безпечне для життя і здоров'я довкілля - стаття 50;

права осіб, дорослих та дітей, в шлюбі та в сім'ї - статті 51 та 52;

право на освіту та навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови - стаття 53;

право на свободу творчої діяльності та захист інтелектуальної власності - стаття 54.

Третю групу прав, гарантій та обов'язків громадян пов'язано із загальним становищем людини в суспільстві, з її правовим захистом, та обов'язками людини як громадянина держави та члена суспільства, її ми не будемо торкатися в цьому дослідженні. Надалі для простоти та лапідарності будемо називати права першої групи - громадянськими, другої - природними, третю - суспільними.

Для визначення змісту та складових соціальної політики нас цікавитиме група конституційних природних прав людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти. Сукупність цих прав і визначає простір компетенції соціальної політики. При цьому власне права виступають в якості критеріїв, якими слід керуватися при визначенні заходів соціальної політики, та за якими, - наголосимо, - визначається результативність цих заходів. Зазначимо, що прямої відповідності між окремим правом людини та галуззю соціальної політики може і не бути, оскільки реалізація багатьох конституційних прав може вимагати комплексних дій декількох складових не лише соціальної, а й економічної політики.

На останнє необхідно підкреслити важливість забезпечення прав та основних свобод людини, оскільки їх відсутність чи обмеження складають передумови для соціальної та політичної нестабільності як всередині суспільства чи держави, так і створюють напруженість у міждержавних стосунках.

3. МЕТА, ОБ'ЄКТ І СУБ'ЄКТИ, ОСНОВНІ СКЛАДОВІ ТА ВИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Метою соціальної політики є створення умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти. Об`єктом соціальної політики виступає кожна людина або, іншими словами, все населення країни. Суб'єктами соціальної політики є державні та суспільні інституції та власне

людина.

Складовими соціальної політики є:

піклування про працевлаштування;

створення системи соціального забезпечення;

підтримка малозабезпечених (слабких) верств населення;

створення всеохоплюючої системи охорони здоров'я;

вирішення проблем освіти;

узгодження внутрішніх суспільних та групових конфліктів;

боротьба із злочинністю;

збереження безпечного оточуючого середовища;

інші проблеми суспільного та особистого життя;

при цьому беззастережною умовою виступає додержання громадянських та політичних прав і свобод людини.

Соціальна політика - це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб'єктів соціальної політики) направлена на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав та свобод.

З викладеного в попередніх розділах стає зрозуміло, що метою соціальної політики є створення умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти. Для України, зокрема, ці права та свободи визначаються у другій групі прав Конституції України, яку вище ми визначили як природні права людини. Оскільки всі громадяни проголошуються Конституцією України рівними у своїх правах (стаття 21), зрозуміло, що мета соціальної політики стосується усіх без виключення членів суспільства. Таким чином, об'єктом соціальної політики виступає кожна людина або, іншими словами, все населення країни. Хто здійснює соціальну політику, тобто виступає суб'єктами соціальної політики? Узагальнено, це - державні та суспільні інституції та власне людина, оскільки вона також і сама має нести відповідальність за свою долю, долю та добробут своїх близьких, та, взагалі кажучи, все суспільство. При більш конкретному підході до суб'єктів соціальної політики можна віднести:

державні органи, відомства та установи;

громадські, релігійні, благодійні та інші недержавні об'єднання;

комерційні, фінансові та інші бізнесові структури;

громадяни, які беруть участь на професійних чи добровільних засадах у здійсненні громадянських та суспільних ініціатив.

Виходячи з переліку тієї групи основних прав і свобод людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток, можна визначити складові соціальної політики, це є:

піклування про працевлаштування;

створення системи соціального забезпечення;

підтримка малозабезпечених (слабких) верств населення;

створення всеохоплюючої системи охорони здоров'я;

вирішення проблем освіти;

узгодження внутрішніх суспільних та групових конфліктів;

протидія (в широкому контексті) злочинності;

збереження безпечного оточуючого середовища;

інші проблеми суспільного та особистого життя;

при цьому беззастережною умовою виступає додержання громадянських та політичних прав і свобод людини.

В цьому переліку легко помітити незвичні для соціальної сфери напрями діяльності - освіта, охорона здоров'я, суспільні конфлікти, боротьба із злочинністю тощо, однак за сучасних підходів вони мають стати неодмінними складовими соціальної політики. Таким чином, ми підійшли до того місця, де можна дати визначення того, що є соціальна політика в сучасному розумінні цього терміну. Пропонуємо давати таке визначення: Соціальна політика - це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб'єктів соціальної політики) направлена на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав та свобод.

4. МІСЦЕ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ - ДЕКЛАРАЦІЇ ТА РЕАЛІЇ

Зі зміною пріоритетів у сучасному українському суспільстві на перший план має вийти людина, її права та свободи. Такий підхід має своїм підґрунтям основні положення Конституції України, за якими: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (стаття 1). «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (стаття 3). На жаль, розуміння пріоритетності соціальної політики ще не стало загальнопоширеним ні серед населення, ні серед державно-адміністративної еліти. Проблема, таким чином, має декілька складових:

відсутність пріоритетного підходу до соціальної політики

невизначеність сфер та напрямків соціальної політики.

не усвідомлення політичною та адміністративною елітою, а також широкими верствами населення дійсних суспільних цінностей.

Виходячи з переліку природних прав людини, можна визначити такі основні сфери соціальної політики:

Людські ресурси.

Трудові відносини.

Соціальний захист.

Житлова політика.

Здоров'я населення.

Освіта.

Безпека життєдіяльності.

Підставою для окресленого простору компетенції соціальної політики є, по-перше, їх побудова на підґрунті природних прав людини, а, по-друге, те, що усі вони взаємопов'язані між собою, в певному розумінні - замкнуті в одну цілісну сукупність. Відповідно до сучасних стандартів та процедур, прийнятих у розвинених демократичних країнах необхідно на державному рівні здійснити такі кроки:

визначити поняття та сферу компетенції соціальної політики та уповноважений орган державної влади, який буде її проводити та координувати;

встановити пріоритетне місце соціальної політики серед інших напрямків державної політики;

визначити порядок формування соціальної та економічної політики держави.

Політика та діяльність та владних інститутів в Україні продовжують стару радянську традицію державного управління при якій соціальна сфера займала підпорядковане положення по відношенню до економічного напрямку діяльності Уряду та державних установ.

Зі зміною пріоритетів у сучасному українському суспільстві на перший план має вийти людина, її права та свободи, а політична та економічна діяльність держави має бути направлена на забезпечення цих прав та свобод, отже - посісти підпорядковане місце по відношенню до соціальної політики.

Такий підхід має своїм підґрунтям основні положення Конституції України, за якими: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (стаття 1 - тут і далі позначення автора).

«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (стаття 3).

Традиційне державне розуміння відносить до власне соціальної політики доволі обмежене коло питань - людські ресурси, грошові доходи та заробітна плата, ринок праці, соціальне страхування та пенсійне забезпечення, соціальний захист та деякі інші проблеми. З іншого боку в суто економічних програмах вимагається дотримуватися та посилювати їх «соціальну спрямованість». Ця внутрішня суперечливість позиції держави свідчить про невизначеність пріоритетів та відсутність чітких дефініцій щодо проблем та сфер суспільного життя, які слід віднести до компетенції соціальної політики. На жаль, розуміння пріоритетності соціальної політики ще не стало загальнопоширеним ні серед населення, ні серед державно-адміністративної еліти. Дуже показово про це свідчить назва одного з основних поруч з Державним бюджетом документу: «Програма економічного і соціального розвитку на 2002 рік» замість того, щоб у відповідності до Конституції України поставити на перше місце соціальну проблематику - «Програма соціального та економічного розвитку...»

Проблема, визначення ролі та місця соціальної політики в Україні має, таким чином, декілька складових:

відсутність пріоритетного підходу до соціальної політики;

невизначеність сфер та напрямків соціальної політики;

не усвідомлення політичною та адміністративною елітою й широкими верствами населення дійсних суспільних цінностей.

Не менш актуальним є питання - які сфери діяльності державних інститутів треба віднести до соціальної політики? Виходячи з наведеного в розділі 3 переліку тих основних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти, а саме -природних прав людини, можна визначити такі основні сфери та завдання, що мають вирішуватися в кожній з них:

Людські ресурси - забезпечення права людини на життя, права осіб (дорослих та дітей) в шлюбі та в сім'ї.

Трудові відносини - забезпечення права людини на працю, на підприємницьку діяльність, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на відпочинок, на свободу творчої діяльності та захист інтелектуальної власності, а також забезпечення через регулювання заробітної плати достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї.

Соціальний захист - реалізація права на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від людини причин, а також в старості та в інших передбачених законом випадках; сюди також відноситься забезпечення достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї, але через надання певних соціальних допомог.

Житлова політика - створення умов, за яких особа може побудувати, придбати або орендувати житло, при цьому безоплатно або за доступну плату житло надається лише тим, хто потребує соціального захисту.

Здоров'я населення - створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, розвиток фізкультури і спорту, забезпечення санітарно- епідеміологічного благополуччя.

6. Освіта - забезпечення доступності та безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах, а також права на навчання рідної мовою чи вивчення рідної мови.

7. Безпека життєдіяльності та оточуючого середовища - забезпечення права на життя (як і в демографічній політиці) та на безпечне для життя та здоров'я довкілля.

Цей перелік значно розширено, у порівнянні з тим, що традиційно входить до сфери соціальної політики, а саме охорона здоров'я та освіта входять до так званої гуманітарної сфери, а безпека життєдіяльності та оточуючого середовища взагалі перебувають в інших розділах такого основоположного документу державної політики як Програма економічного та соціального розвитку й взагалі відносяться до промисловості, хоча для останньої така діяльність є, взагалі кажучи, зайвим тягарем, нести який промисловці та підприємці ніяк не зацікавлені.

Підставою для окресленого простору компетенції соціальної політики є, по-перше, їх

побудова на підґрунті природних прав людини, а, по-друге, те, що усі вони взаємопов'язані між собою, в певному розумінні - замкнуті в одну цілісну сукупність. Наприклад, реалізація права на життя вимагає заходів в усіх сферах соціальної політики - і в житлові, і в освітній, і в охороні здоров'я, і в інших. Так само, як і реалізація інших природних прав людини.

5. ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

На кінець слід зазначити, що повноваження та простір компетенції діючого Міністерства праці та соціальної політики України є, виходячи з сучасного погляду, вкрай обмежені й не відповідають загальним завданням, які має перед собою соціальна політика розвиненої держави. Це міністерство, незважаючи на зміну назви, залишається все таки міністерством соціального захисту, а не політики. Навряд чи, також, одне міністерство взагалі здатне обійняти усі напрями та сфери соціальної політики, вказані в попередніх розділах. Більш логічно доручити одному з вищих державних органів функцію провідника курсу Уряду та координатора діяльності усіх державних органів в галузі соціальної політики. Не менш важлива та складна проблеми постає при постановці питання - що є первісним та визначальним при розробці державної політики: Програма соціального та економічного розвитку чи Державний бюджет країни? В чому, в такому разі, полягає сенс підготовки такого складного та основоположного документу як Програма розвитку країни? Здається відповідь очевидна - спочатку визначити що слід робити, а потім вишукувати необхідні для цього кошти. Зрозуміло, що обидва процеси, як і документи - програма та бюджет, є взаємопов'язані, однак на державному рівні слід нормативним чином чітко визначити пріоритетність у методі формування державної політики.

Таким чином, доходимо висновку, що відповідно до сучасних стандартів та процедур, прийнятих у розвинених демократичних країнах необхідно на державному рівні здійснити такі кроки:

визначити поняття та сферу компетенції соціальної політики та уповноважений орган державної влади, який буде її проводити та координувати;

встановити пріоритетне місце соціальної політики серед інших напрямків державної політики;

визначити порядок формування соціальної та економічної політики держави.