Суспільні організації

Суспільні організації, рухи та групи інтересів. Армія і політичні партії.

Громадські організації, рухи та групи інтересів, їх діяльність є основою громадянського суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, що функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного буття, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

Громадські організації - це об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Право на об'єднання є невід'ємною частиною прав людини і громадянина. Воно проголошене Загальною декларацією прав людини. Конституції демократичних держав гарантують свободу створення громадських об'єднань, діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах, відповідати вимогам відкритості й гласності. У більшості країн світу громадські об'єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

v брати участь у формуванні державної влади й управління;

v реалізувати законодавчу ініціативу;

v брати участь у виробленні рішень органів державної влади й управління;

v представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об'єднань. Не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.

На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об'єднання виконують низку функцій. Щоправда, однозначний погляд на їх функціональну спрямованість виробити важко, проте найчастіше називають функції: опозиційну, захисну, виховну, кадрову.

Опозиційна функція полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленню влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські об'єднання вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями, висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо, завдяки чому управління „зверху” доповнюється самоврядуванням громадськості „знизу”.

Захисна функція спрямована на задоволення та захист інтересів, потреб членів організації через заяви до державних органів, уряду, вимоги законодавчої ініціативи, контроль за виконанням рішень і угод, укладених з державними установами, органами, переговори з ними тощо. Чільне місце належить безпосередній допомозі членам формування (матеріальна, моральна тощо), піклуванню про умови праці, побут, дозвілля громадян. Радикальними методами тиску на адміністративні органи і захисту інтересів людей є страйки, голодування, акти громадянської непокори, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування тощо.

Виховна функція націлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, національної самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу, професіоналізму, підприємництва. Серед виховних методів особливу роль відведено переконанням, просвітництву, залученню до підприємницької, громадської та управлінської діяльності, гласності, матеріальному і моральному заохоченню тощо.

Кадрова функція полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при цьому не обійтися без цілеспрямованої кадрової політики, системи відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо. У забезпеченні дієвості цієї політики громадськість відіграє особливо важливу роль.

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об'єднання перебирають на себе все більше функцій державних установ та здійснюють громадський контроль над ними, борються з бюрократизацією суспільного життя, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

Класифікація громадських організацій

Громадські організації класифікують за різними критеріями. За структурою: (мета, статут, членство тощо), їх поділяють на:

v масові громадські організації;

v громадські самодіяльні органи;

v громадські рухи.

Масові громадські організації - це добровільні, організаційно оформлені об'єднання громадян, які мають на меті задоволення і захист інтересів своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і законності. До них належать профспілкові, молодіжні, жіночі, творчі, добровільні товариства, релігійні, кооперативні, громадські самодіяльні рухи та інші організації. Ці об'єднання мають довгострокові цілі, програму, статут, який зареєстрований державними органами у встановленому порядку.

Профспілки. Це найдавніші й наймасовіші організації працюючих, які об'єднують понад 300 млн. осіб у всьому світі. Найбільш відомі Всесвітня федерація профспілок (70 країн, 200 млн. членів) та Всесвітня конфедерація праці (15 млн. членів). Широкого розвитку набули незалежні профспілки за галузями виробництва. Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції: обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо. У більшості країн вони наділені правом законодавчої ініціативи і виступають у ролі лояльної опозиційної сили стосовно держави.

Молодіжні організації. Основними їхніми цілями і завданнями є захист різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція молодіжних структур на виконання соціальне значущих завдань, виховна робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру, співробітництва і дружби між народами, на збереження і захист природи. Найбільш впливовою з молодіжних організацій є Всесвітня Федерація Демократичної Молоді, що заснована у 1945 р. і об'єднує 250 молодіжних організацій із 100 країн. Великий авторитет у світі має також Міжнародна спілка студентів (1946 р., 110 студентських спілок).

Жіночі громадські об'єднання. Вони послідовно борються за рівноправність жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію, національну злагоду, соціальний прогрес. Одна тільки Міжнародна Демократична Федерація Жінок об'єднує 135 жіночих організацій із 117 країн світу. У кожній державі існують національні організації-спілки жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.

Творчі об'єднання. Це добровільні союзи, що об'єднують людей творчих професій (Спілка письменників. Спілка художників, Спілка композиторів, Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова. Особливо вагома вона на переломних етапах, які потребують консолідації національного духу, вияву міжнародної злагоди, міжнародного діалогу. Відчутним є їхній вплив і на поведінку владних інституцій.

Добровільні товариства. Здебільшого діють вони у сфері науки, техніки, культури, освіти, спорту, соціальної допомоги, розвитку дружби з народами зарубіжних країн та ін. Покликані розвивати самодіяльність громадян, їхню соціальну, творчу та політичну активність, задовольняти їх інтереси.

Релігійні організації. Вони є важливою складовою політичної системи суспільства. І хоча найчастіше церква відокремлена від держави, релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати засоби масової інформації нарівні з громадськими об'єднаннями. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того, служителі культу мають законне право на участь у політичному житті. Міжнародні релігійні організації (Християнська мирна конференція, Всесвітній ісламський конгрес, Азіатська буддійська конференція, Всесвітня федерація католицької молоді та ін.) відіграють вагому роль у спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього. Однак їм не завжди вдається мирне вирішення проблем з причин міжконфесійної ворожнечі.

Кооперативні організації, їх не можна ототожнювати із соціально-економічними об'єднаннями, до яких належать кооперативні спілки, асоціації керівників підприємств, спілок орендарів та підприємців тощо. Кооперативні об'єднання - це особливий тип непартійних громадських об'єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію в селі й місті, кооперативи для задоволення житлово-побутових потреб, садівничо-городні товариства та ін., їм властиві певна деполітизованість, чітка економічна спрямованість, широкий спектр заходів для досягнення матеріальної мети. На Заході існують різні підприємницькі союзи, спілки роботодавців тощо, які виконують як економічні, так і політичні функції. Найважливіша їх політична функція - визначення і формування загальних корпоративних інтересів і пріоритетів бізнесу, їх реалізація з використанням найрізноманітніших засобів і каналів впливу на державні та інші структури.

Громадські самодіяльні органи, їх створюють при державних органах: комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад; вуличні, квартальні комітети, різні клуби (партійні, політичні, виборців, робітників, дитячі), неформальні об'єднання. Вони не мають офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як соціальне значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені організаціями на міжнародному рівні: групи за звільнення в'язнів совісті, репрезентовані організацією Міжнародна амністія; комітети захисту миру - Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети - Міжнародною Демократичною Федерацією Жінок та ін.

Громадські рухи

Це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою: продовжити своє існування і перейти до наступного рівня єдності - тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на невеликі за кількістю і значущістю угруповання.

В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:

v антифашистські - у країнах Європи періоду 30 - 40-х років XX ст.;

v національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки в добу антиколоніальної боротьби;

v нові громадські рухи, утворені наприкінці 70-х - на початку 80-х років XX ст. в індустріальне розвинутих країнах (антивоєнний рух);

v рух проти загрози війни, за мир;

v екологічний рух (захист довкілля, природи);

v молодіжний і жіночий рухи (боротьба за поліпшення політичного і соціального становища молоді й жінок);

v альтернативні рухи (рухи громадських ініціатив: вирішення проблем повсякденного життя з ініціативи громадян; розробка соціальних програм, альтернативних муніципальним чи урядовим тощо);

v регіоналізм (рух місцевого населення за збереження своєї культури, соціальної, національної самобутності, проти засилля чужих цінностей).

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації (офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а також неформальні організації (не зареєстровані юридичне, створені спонтанно за ініціативою „знизу”, згідно з усвідомленими спільними інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої програми, за принципами самоврядування).

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні (не дозволені законом) громадські об'єднання.

Загалом термін „рух” у політології використовується при вивченні досить різно-порядкових явищ. В одних випадках розглядаються політичні сили значною мірою глобального характеру, „інтернаціональні” - як чинники світового політичного простору. Це, наприклад, національно-визвольний, робітничий, націонал-соціалістичний, соціал-демократичний та інші рухи. Протягом кількох десятиріч відчутною реалією був міжнародний комуністичний рух, а також рух країн, що не приєдналися до блоків протистояння, і деякі їм подібні. Такі структури, як правило, об'єднання політичних партій, ґрунтуються на відносинах солідарності - морально-політичній, часто економічній. Так, функціонування і дієвість міжнародного комуністичного руху значною мірою залежали від фінансової і матеріальної допомоги колишньої КПРС „братнім” компартіям інших країн. Існували і відповідні форми координації та взаємоузгодження дій проти спільного ворога - „міжнародного імперіалізму”. Ними були Комінтерн, міжнародні і регіональні наради комуністичних і робітничих партій та ін. Звичайно, такі рухи не могли не впливати на політичне життя тих чи інших держав, у тому числі на функціонування їх політичних систем. Проте акцент в їхній діяльності був глобальний, спрямований на досягнення певних цілей у міжнародному масштабі.

Але існують рухи іншого порядку, які передусім виступають як політична сила всередині держави, як складова політичної системи або істотний фактор її заміни чи вдосконалення. Це суспільно-політичні рухи постіндустріального, а також перехідного від тоталітаризму до демократії суспільства. У політологічній літературі вони не завжди називаються суспільно-політичними, іноді їх називають „громадськими”. Поза тим усі вони є соціальними, оскільки безпосередньо стосуються громадянського суспільства з його породженнями або передумовами створення. Ці рухи політичні тією мірою, якою вони „вплітаються” в політичне життя країни і з якою інтенсивністю виходять на владні структури для досягнення інтересів своїх учасників - чи то з метою засвідчити свою підтримку, чи то прагнучи усунути існуючу владу.

Група інтересів - це свідоме об'єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у курсах державної політики.

Коли ці групи чинять безпосередній тиск на владні структури, то водночас виступають і як групи тиску.

Групи тиску - це такі об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики.

Серед організованих груп інтересів і груп тиску виділяються:

v Захисні групи, що створюються заради захисту матеріальних та професійних інтересів. Це: профспілки, об'єднання підприємців, творчі спілки, об'єднання ветеранів, організації споживачів тощо.

v Функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Це такі групи: захист прав людини, допомога жертвам Чорнобильської катастрофи, боротьба за ядерне роззброєння, захист довкілля, заборона абортів, боротьба проти порнографії та ін.

v Крім того, є ще тимчасові групи інтересів: біженці, іммігранти, прихильники проведення референдуму з якогось конкретного питання тощо.

v Виділяють також інституційні групи інтересів: військовики, бюрократія, церкви.

Усі ці групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми і діють вони в межах закону.

Поряд із ними в будь-якому суспільстві існують приховані (латентні) групи інтересів, що не афішують свого існування і відстоюють інтереси нелегітимними або й протиправними способами, користуючись послугами платних лобістів, домагаючись проникнення „своїх людей” у владні структури, удаючись до підкупу державних службовців, шантажу й насильства. До них належать: клани (кліки), мафії, родинно-земляцькі об'єднання.

Основна сфера діяльності груп інтересів та груп тиску - це законодавство. Загалом можна констатувати наступні напрями діяльності груп тиску: вплив під час виборчої компанії; вплив на законодавчий процес; вплив на кадрові питання; вплив на прийняття і виконання управлінських рішень; вплив на суд і судові рішення.

Засоби реалізації:

v Використовуються різні способи безпосередньої взаємодії владними структурами:

а) особисте послання політичному лідерові;

б) забезпечення собі прямого представництва у правлячій еліті;

в) використання персональних знайомств;

г) вплив через бюрократичний апарат.

v Опосередковані впливи, через політичні партії або через громадську думку.

v Масові дії: протест, непокора, насильство. Справа може дійти до збройних конфліктів.

v Використання лобістів, спеціально найнятих людей або своєрідних „фірм”, що зобов'язуються вплинути на владні структури в потрібному напрямі.

Основні фактори, що визначають впливовість заінтересованих груп:

v тип політичного режиму;

v рівень легітимності групи, що заявляє про свої вимоги;

v ресурси, якими володіє група, рівень організованості членів групи.

Армія - невід'ємний інструмент політики держави. У XX ст. домінуючою стала тенденція усунення військових від формування загальної державної політики, виведення їх з представницьких і виконавчих органів влади. У багатьох країнах військові не входять до складу уряду і навіть міністри оборони - громадянські особи. Процес усунення військових з політичної боротьби повсюдний, хоча й не рівномірний: в Європі - давно завершився, в Латинській Америці наближається до повного і незворотного завершення, в Азії набирає темпи і поширюється. І лише в ряді країн Африки і Ближнього Сходу генерали і офіцери виступають вирішальною силою в політичному житті, здійсненні владних функцій. Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і займатися професійною справою, або, включаючись в політику, подавати у відставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, кадрові військові не можуть суміщати армійську службу і виконанням обов'язків депутатів і сенаторів. На період роботи у виборних органах місцевої та центральної влади військові припиняють службу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний становище армії може викликати втягнення військовослужбовців у політичні партії. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Департизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій. За законом України про політичні партії військовослужбовці не можуть бути членами політичних партій. У пошуках розумного взаємозв'язку армії і політичних партій важливо спиратися на світовий досвід. Взаємовідносини політичних партій із збройними силами становить послідовну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за армію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жорстка департизація; гнучке поєднання елементів партизації і департизації; плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних партій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних компаній в житті суспільства боротьба політичних партій за армію особливо чітко простежується. На початку 90-х років в Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні партії використовували всі засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в період виборів Президента Росії прямо ставили завдання командирам, політпрацівникам про обрання Президентом бажаної особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, характерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально-психологічне підпорядкування політичній правлячій партії в обхід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відносин між армією і політичними партіями, полягає в забороні діяльності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними формуваннями спостерігається в державах з розвиненою демократією і в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і армією регулюються законами згідно з міжнародних пактів про громадянські та політичні права, що передбачають певні обмеження для військовослужбовців на членство в політичних партіях і на їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує неспроможність тих, хто засуджує департизацію армії як порушення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і організацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку заборонено бути у складі політичних об'єднань і брати участь в діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних організацій, визначених державою як „підривні”). З іншого боку, політичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, створювати свої збройні формування. Збройні Сили, в свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати собі існуючі. В правових державах жодна політична партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав в тому, що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують програми, критикують одна одну в підході до військових питань, висувають законопроекти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Висновки:

v політичні партії представляють собою найважливіший елемент політичної системи суспільства, вони є зв'язуючою ланкою між державним апаратом і населенням, виконують функції захисту його інтересів;

v розвиток громадських об'єднань і рухів - це шлях до зростання ролі громадянського суспільства, що сприяє поступовому соціально-культурному піднесенню народу та кожної особистості, демократизації, розширенню прав і свобод людини, зміцненню гарантій її захищеності;

v в умовах реформування Збройних Сил України, офіцерському складу необхідно об'єктивно виконувати свою роль в суспільно-політичному житті, відповідно до Конституції України.

Поняття політичної культури, її структура та класифікація.

„Політична культура” - порівняно нова категорія політичної науки, хоч зміст явища, яке вона позначає, був об'єктом аналізу видатних мислителів, починаючи з глибокої давнини. Його вивчали Платон, Арістотель, Цицерон, Монтеск'є, Макіавеллі, Токвіль та багато інших філософів і політологів. Термін „політична культура” вперше вжив німецький філософ Й. Г. Гердер наприкінці XVIII ст. В сучасній політології налічується понад 40 визначень політичної культури. Це жодною мірою не є ознакою інтелектуального хаосу в її розумінні, а виражає багатогранність явища, різноманітність його зв'язків із політичною дійсністю.

Активне застосування цього терміна, як однієї з основних категорій політичної науки, почалося лише з другої половини 50-х років - початку 60-х XX ст., коли американські вчені Г. Алмонд і С. Верба розробили сучасну концепцію політичної культури. Спочатку Габріель Алмонд охарактеризував політичну культуру як компонент політичної системи у праці „Порівняльні політичні системи” (1956). Пізніше разом із Сіднеєм Вербою він написав книжку „Громадянська культура” (1963), в якій дав порівняльний аналіз політичних культур п'яти країн (Великої Британії, США, Німеччини, Італії та Мексики), запропонувавши типологію політичних культур та виклавши свої міркування щодо впливу її різних типів на характер політичних режимів і, зокрема, на стабільність демократії. З того часу в західній політології „політична культура” розглядається не лише як явище суспільного життя, компонент політичної системи, а і як концепція та метод політологічного дослідження, що дає специфічний зріз порівняльного аналізу політичних систем - під кутом зору їх стабільності.

В уявленні пересічних громадян і трактуванні деяких політологів політична культура є такою ж самою цінністю, як, наприклад, освіченість, порядність, грамотність тощо. Вони говорять про рівень політичної культури діячів різного рівня, про її наявність або відсутність, ототожнюючи тим самим політичну культуру з „культурністю” політиків, з їх вихованістю, етикою поведінки. Проте політична культура як наукова категорія має ширший зміст.

Для адекватного сприйняття цієї категорії доцільно відштовхнутись від загального поняття культури, яке охоплює все, що було створене людиною, суспільством - на додаток до створеного природою. У цьому значенні культура - це і традиції, звичаї та вірування; це і установи, ідеї, твори мистецтва; це всі матеріальні та духовні цінності, створені людством і сам процес їх творення. Відповідно поняття політичної культури характеризує використання людьми специфічних соціальних надбань культури (традицій, правових норм, цінностей, навичок політичної поведінки), як основи їх політичних орієнтацій, ставлення до політичної системи та політичної діяльності, вироблення форм політичної поведінки. За допомогою поняття політичної культури вчені виокремлюють різні типи ставлення людей до політики (як мас, так і політичних еліт), стійкі зразки їх поведінки в політичній сфері.

Політична культура - це система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються у діяльності суб'єктів політичного процесу.

Політична культура складається історично, є відносно стійкою, втілює у собі досвід попередніх поколінь. У ній закріплюється ставлення людей певної країни до політичної системи і до окремих її елементів, до політичного процесу, а також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі. Людина може сприймати себе як пасивного „гвинтика”, від якого нічого не залежить у політиці, а може вважати себе важливим компонентом політичної системи. Таким підходам сприяють політичні традиції та суспільні обставини, в яких формується культура. Народи різняться між собою формами чи типами політичної культури. Але немає такого народу, що не мав би політичної культури.

Формування і розвиток політичної культури невід'ємні від політичної поведінки, участі, діяльності. А тому ЇЇ функціонування передбачає взаємодію суб'єкта і об'єкта. Суб'єктами політичної культури виступають індивіди з їх ціннісними орієнтаціями, громадські організації, рухи та партії, малі і великі соціальні групи суспільства загалом, регіональні та етнічні спільноти, класи, нації, держави. Об'єктами політичної культури можуть бути політична система та окремі її компоненти: політичні інститути, партії, режим і т.д.

Залежно від того, на якому соціальному рівні виявляється політична культура, можна виділити політичну культуру суспільства, політичну культуру соціальної групи чи спільноти й політичну культуру особистості. У кожному випадку політична культура має складну багаторівневу структуру, до основних компонентів якої належать:

v знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них;

v оцінки політичних явищ, нормативні судження про те, якою повинна бути влада;

v емоційна сторона політичних позицій, як, наприклад, любов до батьківщини, ненависть до ворогів;

v прийняті в даному суспільстві зразки політичної поведінки, котрі визначають, як можна і як треба діяти в політичному житті.

Важливе місце в характеристиці політичної культури займають такі категорії, як „політичні знання”, „політичні орієнтації”, „історичний досвід управління державою”, „культурна спадщина”, „культурні цінності”. Функціонуючи в конкретний історичний період, політична культура може мати елементи політичної культури минулого, а також того суспільно-політичного укладу, який змінить існуючий. Як суспільне явище вона є водночас і процесом, і його результатом.

Г. Алмонд та С. Верба відзначають, що вони вживають поняття „культура” тільки в одному з його різних значень, і під політичною культурою розуміють те, „як політична система інтеріоризувалась у знаннях, почуваннях та оцінках населення”. За їх словами, політичну культуру нації творять „специфічно розподілені зразки орієнтацій членів даної нації стосовно політичних об'єктів”. Виділяють такі види орієнтацій:

v Світоглядні орієнтації є відображенням у свідомості суб'єкта стійких етнічних, соціальних, релігійних та інших архетипів, які властиві спільноті, до якої належить людина. В них відображаються традиційні для спільноти життєві стереотипи, символи, асоціації, спосіб мислення і ставлення до дійсності (менталітет), соціальний і національний темперамент. Політичні явища сприймаються разом з економічною, правовою та іншими реальностями, а суто політичні погляди формуються за законом трансцензуса, тобто переносу з однієї сфери життя на інші.

v Громадянські орієнтації - це передусім ставлення до влади як до зовнішнього щодо людини об'єкта, який примушує її усвідомлювати самостійність свого соціального існування та відірваність від центру прийняття рішень і соціального панування. Оцінюючи роль влади в управлінні суспільством, людина глибше і всебічніше розуміє свої права й обов'язки в державі. Вона формує свої громадянські уявлення і цінності, усвідомлює власні права та обов'язки, бере участь у політичному житті. Політична участь у даному аспекті виступає одним із способів захисту та реалізації прав і свобод людини. Громадянські орієнтації формуються на основі синтезу правових, моральних, естетичних та інших поглядів на суть природу влади.

v Власне політичні орієнтації охоплюють ті оцінки і погляди суб'єкта, які стосуються окремих інститутів влади, урядових структур, інших політичних систем, фактів і подій політичного життя, своєї власної політичної ролі. Політичні орієнтації відіграють основну роль у формуванні політичної культури особи, групи чи спільноти.