Основні ідеології сучасності

ЗМІСТ

• ВСТУП 2
• 1. Поняття ідеології, її функції 3
• 2. Лібералізм. Консерватизм 7
• 3. Марксизм. Соціалізм 10
• 4. Фемінізм. Екологізм 11
• 5. Комунітаризм. Націоналізм. Лівацтво 15
• 6. Поняття політичного спектра 20
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 25
• ВСТУП
• Історико-політичний досвід світової цивілізації та національних суспільств показує: в XIX і XX ст. політичний процес характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості та форми вияву в різні епохи і періоди історичного розвитку і кожній відповідає суспільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури через які реалізується Основні суспільно-політичні течії відображають і структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію поставленої мети. Знання політичних сил та здійснення їх політики, відображення їх мети в політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства, політичний режим тієї чи іншої країни, розкрити тенденції розвитку світового співтовариства, системи владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення мети. Розвиток сучасного суспільства, громадсько-політична практика викликає інтерес до традиційних політичних течій, їх історії, діяльності.
• В даній роботі висвітлено основні принципи найбільш поширених сьогодні ідеологій, а саме:
• 1. Лібералізму.
• 2. Консерватизму.
• 3. Марксизму.
• 4. Соціалізму.
• 5. Фемінізму.
• 6. Екологізму.
• 7. Комунітаризму.
• 8. Націоналізму.
• 9. Лівацтва.
• 1. Поняття ідеології, її функції
• Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін.
• Вперше у науковий обіг поняття "ідеологія" ввів французький мислитель Д. де Тресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.
• Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.
• Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення.
• Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліша - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей - рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.
• По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Гасло "деідеологізації", активно проголошуване в Україні на початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав'язувалася сім громадянам як обов'язкова.
• Структура ідеології нерозривно пов'язана з функціями, які вона виконує.
• Перша з них - інтеграційна: ніякий соціальний рух (прогресивний або реакційний, інтернаціоналістський або націоналістичний, ліберальний або консервативний, соціалістичний або фашистський) неможливий без об'єднуючого впливу ідеології на свідомість і відчуття людей, прагнення, що направляє їх, і дії на втілення в життя певних ідей, цілей, ідеалів, програм діяльності.
• Щоб згуртувати індивідів і соціальні групи в масу людей (здійснити інтеграційну функцію), що скоординовано діє, ідеологія повинна містити в собі концепції, що пояснюють шляхи розвитку суспільства і роль в цьому певних соціальних шарів, партій, рухів, ідей, що розвиваються і відстоюються ними, ціннісних орієнтації і ідеалів, тобто здійснювати теоретичну функцію. Ця функція дозволяє створити певну теоретичну модель соціального світу (або його конкретного сегменту), місця і ролі людини в нім.
• З теоретичною функцією найтіснішим чином пов'язана оцінна (аксиологічна) функція ідеології. Вона здійснює оцінку тих, що розвиваються в суспільстві соціально-економічних, політичних, соціокультурних процесів, а також дій різних індивідів, соціальних груп і спільнот, соціальних інститутів, що функціонують в суспільстві, перш за все з погляду реалізації їх інтересів. Ця функція дає можливість виявити і обгрунтувати цінність тих або інших соціальних явищ, з яких складається соціальна дійсність, і співвіднести її з потребами, бажаннями, перевагами, прагненнями людей, принаймні їх більшості.
• Але теоретичне осмислення і тлумачення соціальної дійсності набуває практичної значущості тільки у тому випадку, коли ідеї, погляди, концепції, оцінки, що містяться в ідеологічній доктрині, набувають більш менш широкого поширення серед різних соціальних груп і спільнот, стають спонукачами до їх практичних дій. Для того, щоб це здійснилося, ідеологія властивими їй методами і засобами повинна опанувати суспільною свідомістю. Отже, ідеологія здійснює специфічну і суспільно значущу функцію - ідейне оволодіння суспільною свідомістю.
• Щоб орієнтувати людей на здійснення певних дій, ідеологія покликана здійснити функцію цілепокладання, тобто сформулювати мету (цілі), здатну захопити на активну діяльність. Спосіб цілепокладання покликаний виражати потреби історичного розвитку в чітко сформульованих цілях (у категоріях "сенсу життя", вимогах гуманності, справедливості, здійснення прав і свобод людини).
• Своєрідність цього способу виявляється в тому, що заклики і вимоги ідеології виступають не в абстрактній, а в чітко сформульованій формі, а цілі, що висуваються, вбирають в себе історичний досвід багатьох поколінь, несуть в собі особливості способу життя і менталітету даного народу. Тільки у такій формі вони здатні викликати широке "резонування", сприятливий відгук.
• Щоб мета, ідеологічно обґрунтована, змогла перетворитися на спонукаючу до дії силу, ідеологія своїми ідеями, концепціями, гаслами, закликами і т.п. повинна створити в очах громадської думки позитивний образ бажаного майбутнього, до якого слід прагнути. Отже, ідеологія виконує в суспільстві функцію створення позитивного образу, певного образу суспільного устрою, який задовольняв би потреби, інтереси, прагнення багатьох людей, бажано їх більшості.
• На позитивних образах, що оспівуються в літературі, піснях, казках, ритуалах, обрядах, інших формах культури, найчастіше виховуються діти і юнацтво. Тому із створенням позитивного образу і осмисленням соціальної дійсності в ідеологічних доктринах взаємозв'язана освітньо-виховна функція ідеології.
• Її мета - формування певних політичних, етичних, естетичних та інших переконань і ціннісної орієнтації.
• Важливу роль грає мобілізуюча функція ідеології, її здатність задавати людям ту або іншу спрямованість думок, відчуттів, мобілізувати їх волю, інтелект, дії для досягнення певної мети.
• Ця функція органічно пов'язана з мотиваційною функцією ідеології. Вона формує мотиви дій людини (людей), спонукаючі її до певних вчинків, справ і т.п.
• Ідеологія впливає на свідомість і відчуття індивіда (людей), на його життєву позицію в плані зміни існуючої ситуації в бажаному напрямі. Цим вона виконує прогнозуючу функцію. Реалізація даної функції дозволяє дати індивідам і соціальним групам достатньо чітке уявлення про бажаний устрій суспільства, до якого необхідно прагнути представникам даного соціального шару (класу) або всім громадянам країни.
• У суспільстві найчастіше функціонує не одна ідеологічна доктрина, а декілька ідеологій, які конкурують між собою за масштаби і ступінь впливу на різні групи населення. Тому ідеології доводиться виконувати захисну функцію, яка забезпечує або конкурентне співіснування, або боротьбу взаємодії з іншими ідеологіями.
• Сукупність описаних функцій дозволяє ідеології виконувати ще одну важливу функцію - соціально організуючу. Через діяльність професіоналів, що володіють нею, вона здатна організувати людей на досягнення певної мети.
• 2. Лібералізм. Консерватизм

Лібералімзм - соціальна філософія та політична концепція (ідеологія), яка проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіша за державу") та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Лібералізм почав формуватися наприкінці 17 століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт "класичного" лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.

Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).

Сучасні ліберальні доктрини: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.

Головні представники лібералізму: І. Бентам, Б. Констан, Д.С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гаєк.

Виходячи з пріоритету економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності. Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній сферах.

Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.
Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв'язку з цим вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться перша вирішальна роль уже тому, що свобода -- це насамперед духовне явище і існує вона в культурі.

Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції "нового суспільства".

Вважаючи себе виразниками інтересів широких верств населення, автори цих концепцій поєднують різку критику очевидних вад сучасного їм суспільства з досить поміркованими реформістськими проектами на майбутнє. Не випадково в центрі їхньої концепції перебувають не проблеми власності, а проблеми розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.
"Соціалізм" бачиться як набір ідей, побажань, настанов, які виражають загальні гуманні спрямування людей (Р. Хейлбронер). Проте ці спрямування ніколи повністю не будуть реалізовані, оскільки не може бути змінена "природа людини". "Елементами соціалістичної системи" вважається запровадження "певної форми планування" і "наявність спрямовуючої соціалістичної ідеології". Оскільки соціалізм вимагає рівності, а ефективність виробництва забезпечується за рахунок нерівності, то людство приречене на проміжний стан "між соціалізмом і капіталізмом".

Консерватимзм (фр. conservatisme, від лат. conservo -- охороняю, зберігаю), визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, "скептичне" сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

Сучасний консерватизм спирається на власників майна і на тих, хто має підприємницький хист. Незважаючи на те, що консерватизм визнав існування сучасної ліберальної демократії, він, як і раніше, проти влади так званої не талановитої більшості. Ця більшість є натовпом. Натовп - то лише агрегат людських істот без внутрішньої структури і традиційних цінностей. Натовп і демократія по суті вважаються близькими.

Отже, консерватизм виступає проти змін, за збереження існуючих звичаїв, установ та правил. Це проявляється, коли консерватизм відчуває якусь зовнішню загрозу. Інакше сам по собі консерватизм не виявляє активного захисту існуючого стану.

Консерватизм дотримується дуже песимістичних поглядів на природу людини, вважає, що людина за своєю природою зла. Оскільки інтелект людини недосконалий, а її природа загадкова, то дати якесь раціональне визначення людської природи неможливо.

Руйнування існуючого суспільства шляхом докорінних змін призводить до руйнування особистості. Консерватизм стверджує, що людська особистість формується нацією, мовою, культурою і державними інституціями. Тому це все повинно зберігатися, бо зміни матимуть шкідливі для людини наслідки.

Суспільство, згідно з консерватизмом, має ієрархічну структуру: від родини до держави. Стабільність цієї ієрархії дозволяє людині знайти своє місце в житті. Ті, хто займають вищі щаблі, керують тими, хто перебуває нижче. Нерівність щодо посідання вищих посад і влади вважається природною і має зберігатися.

3. Марксизм. Соціалізм

Марксизм -- філософське, економічне і політичне вчення, розвинене в 19 столітті, основоположниками якого були К. Маркс і Ф. Енгельс, також відоме як діалектичний матеріалізм. Спираючись на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, вони розробили діалектичний матеріалізм, у якій вважається, що матерія визначає свідомість (матеріалізм) і усе піддано зміні. Суспільство розглядалося ними як організм, в структурі якого виробничі сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, обумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. У застосуванні до історії марксизм припускає неминучість переходу від феодалізму до капіталізму, соціалізму і, у кінцевому рахунку, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої існуючої системи змінам приводить до необхідності її повного руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби -- у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом -- і до неможливості поступових змін. Рушійна сила історії -- боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є соціалістична революція.

Соціалізм -- це вчення, ідеалом якого висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи і рівності; уявний суспільно-економічний лад, що, за теорією, має прийти на зміну капіталізму.

За К.Марксом, соціалізм -- це перехідний період від капіталізму до комунізму.

Демократичний соціалізм (одна із сучасних течій) - ідейно-політична доктрина соціал-демократичного руху. Вперше термін використано у 1888 р., а з 1945 р. він стає офіційною концепцією соціал-демократів. Основні риси демократичного соціалізму знайшли своє відображення у Франкфуртській декларації Соціалістичного інтернаціоналу (1951 р.). Трактується демократичний соціалізм як: тривалий процес відповідних соціальних перетворень; суспільство майбутнього; принцип практичної діяльності соціал-демократів в сучасних умовах. Основні етапи становлення демократичного соціалізму: здійснення, запровадження політичної демократії, створення «держави добробуту» (соціальної держави), встановлення соціальної демократії. Основні орієнтири становлення демократичного соціалізму: свобода, рівність, справедливість, солідарність.

Схожість деяких програмних положень буржуазного лібералізму і демократичного соціалізму зумовило твердження критиків останнього, що, мов, західний демократичний соціалізм, сповідуваний Соцінтерном, ідейно близький з лібералізмом і між ними вже давно практично не існує відмінностей.

4. Фемінізм. Екологізм

Фемінізм - теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.

Фемінізм виник у кінці 18 ст. у Північній Америці. Для першого етапу розвитку фемінізму (19 -перша половина 20 ст.) було характерним зосередження на питаннях рівноправності жінок і чоловіків. З серед. 20 ст. починається другий етап, основним завданням якого є досягнення фактичної рівноправності двох статей. У сучасних феміністичних доктринах поняття "чоловічий" і "жіночий" мають характер не так біолого-анатомічний, а швидше культурно-психологічний. Серед численних напрямів Ф. найпоширенішим є ліберальний Ф., який основне завдання вбачає у розвитку жіночої особистості та еволюційній трансформації суспільства з метою якнайповнішого врахування інтересів та потреб жінок. У кін. 1960 років з'явився радикальний Ф., представники якого закликають переглянути і змінити існуючі патріархальні відносини та традиційний спосіб мислення. Для радикального Ф. характерною є ідея жіночого сепаратизму. Основними вимогами жіночого руху протягом останніх двох століть були: правова рівність жінок і чоловіків, подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні, у системі виробничо-фахової діяльності, усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать). У рамках жіночого руху обстоюються також права жінки-матері.

Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв'язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу ("Общество помощи высшему женскому образованию" у Харкові). У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 - у Харкові. В 1884 у Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О.Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х.Алчевськата ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі.

У західноукраїнських землях у 1884 в Станіславі Н.Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщин, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Ідеологічною основою цих товариств був Ф. у поєднанні з національною ідеєю. Існували також релігійно-доброчинні жіночі організації - Марійське товариство пань у Львові (1904), Товариство православних русинок у Чернівцях (1908). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок (виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат. У 1887 зусиллями Н.Кобринської та О.Пчілки вийшов у світ жіночий альманах "Перший вінок", а в 1890 роках - три випуски літературно-публіцистичного збірника "Наша доля" (1893, 1895-96; ред. Н.Кобринська) та ін.

Під час Першої світової війни 1914-18 та українських визвольних змагань 1917-21 жінки брали активну участь у харитативній та санітарно-медичній праці. Окремі українські жінки перебували на військовій службі, в Легіоні Українських січових стрільців (О.Степанів, С.Гапечко, Г.Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). Активізувалась політична діяльність жінок. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок (Л.Старицька-Черняхівська, З.Мірна, В.О'Коннор-Вілінська, С.Русова та ін.). Традицію ліберального Ф. у міжвоєнний період розвинули жіночі організації у Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині - Союз українок Волині, на Закарпатті - Жіночий союз. Були створені Жіноча громада, яка об'єднувала прихильників Радикальної партії, Українське товариство жінок з вищою освітою, жіночі гуртки при Українському католицькому союзі. У 1939 замість забороненого польською владою Союзу українок у Львові була створена політична жіноча організація - Дружина княгині Ольги. Жінки мали свої окремі секції та відділи у товариствах "Просвіта", "Сільський господар" та ін. Основними формами діяльності жіночих організацій були доброчинно-харитативна, кооперативно-господарська, освітньо-просвітницька, а також національно-виховна. Формально рівні політичні права жінок дали їм можливість успішно займатись політичною діяльністю. У 1922 до польського сенату обрано О.Левчанівську, в 1928 до сейму -М.Рудницьку, а до сенату - О.Кисілевську. Українські жінки брали активну участь у націоналістичному русі, зокрема О.Басараб. Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала т.зв. жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання "Жіноча доля" (1932-39), "Жіноча воля" (1932-39), "Жіночий голос" (1931-39), "Нова хвиля" (1925-39) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади у 1939 діяльність всіх жіночих організацій було заборонено.

Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії т. зв. жінвідділи. У 1930 роках "жіноче питання" в СРСР і, зокрема, в УРСР було проголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного Ф., розв'язання проблеми суспільної рівноправності жінок у радянський період характеризувалося ростом їх освітнього та професійного рівня, активною участю у науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв'язаними залишилися проблеми "подвійного навантаження" жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо. У порівнянні з розвиненими країнами жінки України мають дуже малочисельне представництво у вищих органах державної влади, порівняно небагато їх у виробничо-бізнесовій еліті. У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального Ф., відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв'язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об'єднаннями. Численні українські жіночі організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український Золотий Хрест у США, Організація українок Канади ім.О.Басараб, Ліга українських католицьких жінок Канади, Об'єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.

Екологізм розвивається на основі створення певних умонастроїв і проблемно-тематичних ніш, таких як боротьба із забрудненнями, захист диких тварин, порятунок рідної природи, охорона національної природної спадщини. У створенні еологістської ментальності велика роль маргиналізованних квазіелітарних груп, для яких, природно, гостра і болезненна проблема власної ідентичності. Поширена компенсаторіка невизначеної ідентичності і духовної маргінальної - надцінність ідентифікації в культурно-природному середовищі (наприклад, "письменницький екологізм", характерний для багатьох країн). Як відомо, розрізнення культурного і природного - культурно інваріанто (антитеза "сире - варене" К. Леви-Стросса і таке ін.), проте уявлення про природу культурно вельми варіатівно. Образ природи - надбання конкретної культури, причому в рівній мірі щодо того, що саме включається в "культурно значущу" природу, так і щодо ціннісних аспектів і норм взаємодії з природою.

5. Комунітаризм. Націоналізм. Лівацтво

І на теоретичному рівні, і в площині практичної політики західноєвропейських країн висуваються альтернативні лібералізму стратегії внутрішньої політики, серед яких важливу роль відіграє комунітаризм, що розглядається як теорія, ідеологія та стратегія політичного розвитку. Особлива увага до комунітаризму наприкінці ХХ сторіччя зумовлена розчаруванням у сучасному лібералізмові. Комунітаризм виникає як реакція на процес універсалізації ліберальних цінностей і починається з критики ліберальної концепції індивідуалізму.

Які причини зумовили виникнення комунітаризму та якою мірою цьому сприяло всесвітнє поширення лібералізму? Відповідь на ці запитання дасть змогу окреслити основні положення комунітарної ідеології та її переваги як майбутньої стратегії суспільного розвитку. Перед тим, як аналізувати основні суперечності між лібералізмом і комунітаризмом у практичній політиці, слід насамперед з'ясувати, в чому полягає полеміка між цими доктринами в теоретичній площині.

Ідейна полеміка між лібералізмом та комунітаризмом представлена в працях, з одного боку, неолібералів Дж. Роулза, Р. Дворкіна, М. Фрідмена, Ф. Гайека, а з другого - прихильників комунітаризму, а саме: Ч. Тейлора, М. Сендела, Е. Макінтайра, А. Етционі.

В основі протистояння лібералізму та комунітаризму лежить специфіка духовних цінностей, соціальних і політичних відносин і, відповідно, традиційно встановлених культурних утворень. Задля з'ясування основних ідеологічних відмінностей між комунітаризмом та лібералізмом пропонується провести розмежування за такими позиціями:

- «суспільство», необхідно з'ясувати, як альтернативні політичні ідеології відповідають на запитання: яким має бути суспільство задля підтримання та реалізації інтересів окремого індивіда й суспільства загалом? що є справедливе суспільство? як упорядковується життя людей? чим мають керуватися індивіди у своїй діяльності: традиціями, моральними нормами або ж вчиняти за власними бажаннями, іноді протилежними до суспільно визнаних норм людського співжиття та історично закріплених традицій?

- «індивід - суспільство», необхідно з'ясувати, яке місце відводиться індивідові в суспільстві, яка ідеологія позиціонує пріоритет індивідуальних прав та інтересів над загальними й, навпаки, висвітлити погляди комунітаристів і лібералів на особистість;

- «суспільні цінності», необхідно з'ясувати, яку роль відіграють цінності в суспільно-політичних процесах із позицій лібералізму та комунітаризму, як відбувається формування базових суспільних цінностей, що орієнтує суспільство на їх визнання.

Оскільки комунітарна критика лібералізму виникла одразу після виходу в світ книги Джона Роулза «Теорія справедливості», то передусім розгляньмо окремі положення його теорії. Так, Майкл Сендел у своїй книзі «Лібералізм та межі справедливості» відзначає, що теорія справедливості Роулза передбачає певний образ особистості, яка розглядається незалежно від своїх конкретних цілей. На противагу він висловлює тезу, що така концепція «людини» має визначати ті форми суспільства, на які ми здатні. Також Сендел критикує два основні принципи першопочаткового стану людей, що суперечать один одному: з одного боку, вони вимагають рівних прав для всіх, а з другого - допускають нерівність в умовах, створюючи преференції найменш привілейованим членам суспільства. Критикуючи другий принцип стосовно розподілу економічних і соціальних благ, Сендел досліджує мотивацію поведінки людини. На його думку, готовність індивіда віддавати частину своєї власності на користь іншого й брати до уваги позицію інших людей під час прийняття рішень може бути виключно в суспільстві, якому властивий особливий кодекс цінностей. Таке суспільство, за Сенделом, у жодному випадкові не може бути контекстно незалежним, яким воно видається в Роулза.

Націоналімзм -- специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.

Етнічний довідник так подає сучасне значення терміну:

Націоналізм -- світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава -- не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, -- це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

У сучасному світі націоналізм залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку (наприклад, рух французькомовного населення Квебеку в Канаді, конфлікти між фламандським і французькомовним населенням у Бельгії та ін.). Все це спростовує передбачення марксистських і ліберальних теоретиків, що націоналізм є явищем минулого і що у міру модернізації суспільного життя він відімре. Правдоподібно, націоналізм залишиться поширеним явищем у світовому історичному розвитку протягом принаймні ще декількох десятиліть, а зважаючи на останні події у світі, зокрема: расові та релігійні війни, твердження багатьох вчених про той факт, що такі речі, як націоналізм є природніми інстинктами кожної психічно та фізично здорової людини, пропаганди серед свідомого та високоосвідченого населення Землі ідеї космополітичної нації, зростання свідомості й освідченості представників останніх поколінь Європейських та Східних держав, внаслідок чого останніми роками у світі невпинно та доволі великими темпами зростає так званий, «протестний електорат», націоналізм ймовірно буде невід'ємною частиною суспільно-політичного життя людства ще не одну сотню, а той тисячу років.

Ліваки - колективісти; їх мета - зв'язати разом увесь світ (природу та людську расу) у єдине ціле. Але це припускає керівництво природою і життям людини з боку організованого суспільства та вимагає розвинутих технологій. Ви не можете мати об'єднаний світ без швидкого транспорту та комунікацій, ви не можете змусити всіх людей любити один одного без витонченої психологічної техніки, ви не можете мати "плановане суспільство" без технологічної бази. Крім того, ліваками рухає жага влади на колективній основі, через ототожнення себе з масовим рухом чи організацією. Очевидно, ліві ніколи не відмовляться від технології, оскільки вона є занадто цінним джерелом колективної влади.

Може здатися, що деякі ліваки протистоять технології, але вони будуть це робити доки самі вони будуть аутсайдерами, а технологічну систему будуть контролювати інші. Якщо лівацька ідеологія стане коли-небудь домінуючою в суспільстві, технологічна система стане інструментом у руках ліваків і вони з ентузіазмом будуть підтримувати її ріст. Вони в такий спосіб будуть поводитися так само, як багато разів у минулому. Коли більшовики в Росії були аутсайдерами, вони хоробро боролися з цензурою і таємною поліцією, вони захищали право самовизначення для національних меншостей, тощо; але коли вони самі прийшли до влади, то встановили ще більш тверду цензуру, створили більш жорстоку таємну поліцію, ніж ту, що існувала при царях та придушували національні меншості так само як і колись. У Сполучених Штатах декілька десятиліть тому, коли ліваки були у меншості в університетах, лівацькі професори були затятими поборниками академічної свободи, але сьогодні, у тих університетах, де ліваки сталі домінувати, вони показали себе готовими відкинути всяку академічну свободу (Це називається "політична коректність"). Те ж саме відбудеться і з ліваками та технологією: вони будуть використовувати її для придушення всякого інакомислення, якщо одержать над нею контроль.

Різні мислителі вказували, що лівацька ідеологія є свого роду релігією. Звичайно це не релігія в строгому розумінні цього слова, оскільки лівацька доктрина не постулює існування якої-небудь надприродної істоти. Але для ліваків їхнє вчення грає таку ж роль, як релігія в житті інших людей. Лівак ПОВИНЕН вірити у своє вчення; воно грає життєво важливу роль у його психічному стані. Його вірування важко змінити логікою чи фактами. Він глибоко переконаний, що лівацьке вчення є морально Правильним, з великої букви П, і що він сам не тільки має право, але зобов'язаний нав'язувати лівацьку мораль кожному.

Ліваки є тоталітарною силою. Коли б вони не приходили до влади, вони намагалися вторгнуться в кожен куточок приватного життя, та змусити силою кожного думати відповідно до їхніх шаблонів. Почасти це відбувається через квазірелігійний характер лівацького вчення; все, суперечне йому представляє Гріх. Більш важливо те, що лівацтво є тоталітарним через прагнення ліваків до влади. Лівак шукає задоволення своїх потреб в потузі через ідентифікацію себе із суспільним рухом та намагається пройти потугу, беручи участь у досягненні цілей цього руху.

6. Поняття політичного спектра

В політичний лексикон термін «центризм» увійшов у зв'язку із подіями Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань національної асамблеї - парламенту Франції - праворуч від головуючого розташовувались консерватори (прихильники монархії), луворуч - радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали - посередині між консерваторами та радикалами. В наступному поняття політичного «центру» традиційно вживалось для визначення серединної позиції політичної сили по відношенню до наявних альтернатив. Більшість дослідників центризму згідні з тим, що центризм не має постійного та незмінного змісту: в різні історичні періоди, в різних суспільствах він набуває особливих форм.

Першим виникло переважно технологічне розуміння центризму, як політики послідовних реформ, яка протистоїть одночасно революції та реакції. Така політика направлена на пошук та еволюційну реалізацію найбільш вигідної для суспільства альтернативи розвитку. Політичні сили об'єднуються для рішення якоїсь близької за змістом задачі, хоча по іншим проблемам у них можуть бути протилежні позиції.

Побутують й інші точки зору. Один із російських дослідників проблеми політичного центризму А. Соловйов переконаний, що останній «може існувати й у вигляді інституціональної безвідносної до позицій суб'єктів системи стримувань і противаг, що створює гарантії недопущення крайнощів…». Інституціональність у даному разі необхідно розглядати в її найширшому інтегративному розумінні як сукупність взаємопов'язаних, взаємодіючих і взаємообумовлених у політичному процесі інститутів, цінностей, норм, традицій, моделей поведінки тощо. Разом з тим автор, як і більшість інших дослідників даної проблеми, концентрує свою основну увагу на з'ясуванні ціннісного виміру політичного центризму й перспективах його накладення на ментальні риси російського політикуму, залишаючи поза межами аналізу його системний характер. За умов подібного підходу центризм подається як статична категорія, що суттєво звужує його сутність.

Засновники другого підходу, згідно з яким центризм є деякою ідейно-політичною конструкцією, розглядають центризм як програмну орієнтацію на рівновіддаленість від крайностей політичного спектру. «Центристський курс передбачає проведення такої ліні, яка на практиці є серединою між стремлінням до економічної ефективності та вимогами соціальної справедливості, між свободою підприємницької діяльності та бажанням суспільних верств досягти більшої соціальної рівності». Тобто центризм як орієнтація на помірковані методи та програми в рамках практично наявного спектру ідеологічних уявлень або ж як сукупність партій або їх блоків, початково націлених на діяльність в політичному просторі між радикальним реформізмом та охороництвом. При цьому підкреслюється, що основні ринципи центризму - примирення та стабілізація в суспільстві.

Третій підхід визначає центризм як системну характеристику. Наприклад, вчений Г. Водолазов стверджує, що це нова сучасна метадоктрина, тип мислення нашого часу, що характеризується заміною конфронтаційного стилю дій на стиль партнерства, взаємоподільності, консенсуса, компроміса. Перехід розвинених суспільств до центризму є наслідком зникнення класового антагонізма, зупинення боротьби різних соціальних груп на знищення. Всередині центристського типу мислення можуть існувати різні ідеології від неомарксизму до лібералізму. Мета центризму - забеспечити їх здорову конкуренцію. Центризм навіть не повинен намагатися розробити певну центристську програму, тому що не можливо апріорно вивести формулу, яка б змогла врахувати все розмаїття факторів, щохвилинно впливаючих на наше життя. Задача центризму полягає в створенні механізму формування такої формули. Необхідно створити демократичний механізм, де були б представлені соціальні групи, прошарки, напрямки, де були б політично артикульовані їх вимоги, і вони могли б вести між собою цивілізовану дискусію, відстоювати свої вимоги. Запропонований підхід і дозволяє чітко визначити центризм як парадигму суспільного розвитку, «вітер епохи», віяння якого визначає хід людського мислення.

Досвід становлення політичних систем західних країн переконливо доводить, що центризм у цьому розумінні є результатом гармонійної модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. Тому будь-які спроби його непослідовного впровадження заздалегідь приречені на провал. Ідеться про те, що реалізація, наприклад, системи цінностей політичного центризму при використанні нецентристських засобів і методів політичної боротьби є неможливою, як неможливими видаються і спроби проведення центристської політики в умовах відсутності збалансованої демократичної політичної системи.

Відповідь на запитання, чому більшість вітчизняних дослідників концентрує свою увагу на ціннісному ряді політичного центризму полягає в бажанні осягнення перспектив його впровадження або ж практичної реалізації на тлі менталітету, притаманного населенню країн пострадянського простору. Проблема, якою мірою і в якій формі суспільство здатне сприйняти й підтримати устремління певних політичних сил у даному напрямку в умовах тривалої кризи моральних цінностей (інакше кажучи, в умовах ідеологічного вакууму), навіть за наявності розмаїття різних політичних течій, напрямків тощо залишається невирішеною і змушує орієнтуватися на визначення соціальної бази політичного центризму. Особливого загострення вона набуває в контексті браку сподіваної суспільної підтримки центристських партій і організацій.

Більшість дослідників із цього приводу схиляється до думки, що лише так званий середній клас і є основною соціальною базою центристських партій. Проте глибший аналіз виявляє значно ширшу соціальну базу центризму. Річ у тім, що історичний досвід неодноразово підтверджував хибність спроб абсолютизації середнього класу як надійної опори демократичних політичних сил і еволюційного шляху розвитку суспільства. Варто лише пригадати той факт, що саме середній клас був основною опорою націонал-соціалізму (фашизму) в Німеччині в роки правління Гітлера.

Саме поняття «середній клас» надто аморфне й розпливчасте, а прихильними до ідеологічних засад центризму можна вважати також деякі соціальні верстви, що традиційно до нього не відносять (зокрема, представників великого бізнесу, працівників державного сектора, бюрократичного апарату, банкірів тощо), які, безумовно, зацікавлені в стабільному й поступальному розвитку суспільства, дотриманні законності і порядку всіма учасниками соціально-економічної та й, зрештою, політичної діяльності. Аналогічного висновку дійшли й учасники круглого столу з проблем політичного центризму в Росії: «Центристської орієнтації можуть дотримуватись люди, партії, політичні рухи, що належать до різних прошарків суспільства. Більше того, у будь-якому політичному русі або партії можуть бути виокремлені групи, віддані центристським цінностям. Все це, природно, не принижує роль середнього класу як соціальної бази центризму, але по-іншому розставляє акценти в його теоретичній інтерпретації».

Політичний центризм у своїй системній якості теоретично може претендувати на вироблення, організацію і представництво загальних суспільних інтересів. Потенційна здатність спиратися на широкий спектр інтересів фактично всіх суспільних верств, прошарків і відповідних соціально-політичних сил, груп тощо (про що згадувалося вище); можливість гармонізації їх діяльності та взаємовідносин на засадах гуманізму і адекватній методологічно-технологічний основі; опора на загальнолюдські демократичні цінності як на духовному, так і практичному рівнях дозволяють вивести політичний центризм на загальнонаціональний, загальнодержавний рівень. Можна навіть стверджувати, що центризм - це механізм взаємодії та взаємоузгодження загальнолюдського, національного і класового (корпоративного) як філософських категорій у політиці.

Зрештою, окреслене коло специфічних рис центризму дозволяє зробити висновок, що прагнення поміркованих політичних сил до єднання обумовлене бажанням сформувати своєрідний центр ухвалення оптимальних державно-політичних рішень, який став би постійно діючим, і ґрунтувався б на широкій суспільно-політичній, соціально-економічній, морально-етичній базі феномена, що нами розглядається.

Отже, серед розмаїття як глибоких теоретичних, так і, здебільшого, поверхових публіцистичних досліджень феномена політичного центризму, основна увага концентрується або на підході до центризму як до сукупності способів та методів політичної діяльності чи технології досягнення компромісу, або на фрагментарному аналізі певних його сторін, таких як ціннісні виміри, припинення конфліктного протистояння між політичними акторами тощо.

Один з підходів визначає центризм як варіант політичної поведінки, яка відрізняється прагматизмом та здатністю до компромісів. В даному ракурсі центризм іноді розуміють як ціннісно-нейтральну політичну технологію, яка забеспечує згоду різних політичних сил. Другий підхід пов'язаний з розумінням центризму як ідейно-політичної течії, яка репрезентована в політичному спектрі певними структурами, мета яких - діяти в політичній ниші між радикалами. Ряд дослідників об'єднують ці поняття центризму. Третій підхід аналізує центризм на рівні системної характеристики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. - C. 419

2. Примуш М. Політичні партії поміж сціллою бюрократії та харібдою популізму // Віче. - 2006. - № 1 - 2. - С. 26 - 28.

3. Партії та блоки: що у них в программах. - К.: Молодіжна альтернатива, 2006. - 40 с.

4. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. Т.6 / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. - К.: Генеза, 2002 - 2003.

5. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій та партійних систем: Навчальний посібник. - Львів: Тріада плюс, 2004. - 528 с.

6. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.