Конспірологічне мислення в динаміці сучасної культури: характерні риси та особливості прояву

Сучасне конспірологічне мислення. Порівняння змовницького мислення з радикально-конструктивістською версією пояснення світу у комунікативно-нормативній логіці. Відмінність конспіративного смислоутворення від картини світу в нестабільних онтологіях.

Рубрика Философия
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 28.09.2022
Размер файла 50,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конспірологічне мислення в динаміці сучасної культури: характерні риси та особливості прояву

Коваленко Інна Ігорівна, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри філософії

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Кальницький Едуард Анатолійович, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри філософії

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

У статті досліджена специфіка сучасного конспірологічного мислення. Проаналізовані особливості змовницького мислення порівняно з радикально-конструктивістською версією пояснення світу, а також у комунікативно-нормативній логіці. Показана відмінність конспіративного смислоутворення від картини світу в нестабільних онтологіях. Диференційовані конспірологічний наратив та політична уява. Окрему увагу приділено феномену агентності в контексті багатовекторної моделі суспільної організації.

Ключові слова: конспірологічне мислення, конспірологічний наратив, конспіро- логічний дискурс, агентність, сучасні політичні процеси.

Той факт, що всеосяжні теорії змови є помилковими, не означає, що вони ні до чого не ведуть.

Коваленко Инна Игоревна, кандидат философских наук, доцент, доцент кафедры философии Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого, г. Харьков, Украина

Кальницкий Эдуард Анатолиевич, кандидат философских наук, доцент, доцент кафедры философии Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого, г. Харьков, Украина

КОНСПИРОЛОГИЧЕСКОЕ МЫШЛЕНИЕ В ДИНАМИКЕ СОВРЕМЕННОЙ КУЛЬТУРЫ: ХАРАКТЕРНЫЕ ЧЕРТЫ И ОСОБЕННОСТИ ПРОЯВЛЕНИЯ

В статье показаны особенности современного конспирологического мышления. Проанализированы особенности конспирологического мышления по сравнению с радикально-конструктивистской спецификой объяснения мира, а также в коммуни- кативно-нарративной логике. Показано отличие конспиративного смыслообразования от картины мира в нестабильных онтологиях. Дифференцированы конспирологический нарратив и политическое воображение. Отдельное внимание уделено феномену агентности в контексте многовекторной модели общественной организации.

Ключевые слова: конспирологическое мышление, конспирологический нарратив, конспирологический дискурс, агентность, современные политические процессы.

Kovalenko Inna Igorivna, Candidate of Philosophy, Associate Professor, Associate Professor of Philosophy Department, Yaroslav Mudryi National Law University, Kharkiv, Ukraine

Kalnytskyi Eduard Anatolievich, Candidate of Philosophy,

Associate Professor, Associate Professor of Philosophy Department, Yaroslav Mudryi National Law University, Kharkiv, Ukraine

CONSPIRACY THINKING IN THE DYNAMICS

OF MODERN CULTURE: CHARACTERISTICS AND FEATURES OF MANIFESTATION

Problem setting. One of the distinguishing features of the modern era is the marginal and dubious nature of explanations of complex social realities. Cognitive and symbolic specifics of conspiratorial thinking, marked by a sense of predictability, regularity and explicit simplicity, contribute to the development and dissemination of political mythology.

Recent research and publications analysis. In recent decades, concepts have been actively used in the body of social science works: paranoid style, conspiratorial narrative, power discourse, unstable ontologies, crisis of production of meanings, conspiratorial worldview. The latest scientific search takes place in the context of abandoning the strict framing of conspiracy theories in favor of a pluralistic approach that combines epistemic, existential and social dimensions of the subject.

Paper objective. The aim of the article is to try to identify the features of conspiracy in the latest conditions of cultural development.

Paper main body. The article shows the features of modern conspiracy theories in terms of its paradoxical stability, information and cognitive attractiveness. It is emphasized that the conspiracy discourse determines the peculiarities of the conspiratorial mentality, influencing, in particular, the existential aspects of human life. The consequences of the influence of conspiracy theories can be not only feelings of alienation from politics or radicalization of society, but also the blurring of semantic boundaries between conspiracy theories and more respectable forms of socio-political criticism. Such features make it possible to distinguish positive and critical understandings of conspiracy theory, as well as to outline the main vectors in further theoretical studies of conspiracy theories. Among the distinctive features of conspiratorial meaning formation are the cultural-temporal universality, the paradoxical combination of irrational and rationalist ways ofperception, and others. The peculiarities of conspiratorial thinking in comparison with the radicalconstructivist specifics of the explanation of the world, as well as in the communicative- narrative logic are analyzed. The difference between conspiratorial meaning formation and the picture of the world in unstable ontologies is shown. Differentiated conspiracy narrative and political imagination. Particular attention is paid to the phenomenon of agency in the context of a multi-vector model of social organization.

Conclusions of the research. The dynamics of the multifaceted study of conspiracy correlates with the growing awareness that conspiratorial narrative tends to grow significantly and affect society and culture. The stability and success of the conspiracy narrative is ensured by the realization of the claim to «correct» understanding, which makes it quite convincing, and therefore in demand. Conspiracy theories, manifested in various ways of agent communication, range from simple conspiracy through complicity to structural prejudices and ideologies.

Keywords: conspiracy theories, conspiracy narrative, conspiracy discourse, agency, modern political processes.

Постановка проблеми

конспірологічне мислення комунікативно нормативна логіка

Зростаюча швидкість комунікацій та загальна динаміка сучасних соціокультурних процесів породжують потребу в аргументах і поясненнях, які б зробили зрозумілими та персоніфікованими безособисті ефекти багатомасштабних економічних і соціальних змін. Поряд із політичною міфологією та політичною утопією як формами політичної уяви актуалізу-ються теорії підозри, чий афектативний компонент виявляє потужний потенціал привабливості. Конспірологічний наратив стає своєрідним свідченням, що людській натурі властиві стійкі ментально-когнітивні настанови до віри в теорію змови. Така віра є вельми чутливою до соціального контексту, де, зокрема, формуються відчуття вразливості, безсилля, відчуження від суспільної ідеології, а також цинічне ставлення до політичних процесів.

Протягом останніх десятиліть увага до теорій змови та їх прибічників різко зросла. Як наслідок, у світових суспільних дискусіях розгорнувся потік міркувань про епоху «пост-правди», позначену начебто суттєвим впливом фейкових та хибних новин на значущі суспільні події (референдум щодо Brexit у Великій Британії, вибори у США 2016 та 2020 рр., пандемія Covid-19 тощо). Не випадково конспірологічну тему було порушено й у найпрестижніших наукових виданнях, зокрема у журналі «Nature», де опубліковано пропозиції щодо поширення знань про це явище, а вчених закликано до подолання дезінформації [1; 2].

Конспірологічні теорії властиві колективному уявному, є привабливими для спільноти й водночас викликають занепокоєння з боку владних структур. Лідери змови сприймаються як пророки-правдолюбці та очільники колективного пошуку смислу на тлі зростання недовіри до влади та офіційних коментарів. Конспірологія ж, витлумачуючи актуальні події, відіграє роль своєрідного гегемонічно-ескплікативного «решета», завдяки якому позірний та хаотичний клубок фактів та подій стає ясним і передбаченим.

Формулювання цілей. Визнання фундованості конспірологічного мислення в традиції потребує подальшого осмислення. Метою статті є висвітлення специфіки та особливостей прояву конспірологічного мислення в новітніх умовах соціокультурного розвитку.

Теоретико-методологічні засади

Наше дослідження засноване на по- лідисциплінарному підході, що дозволяє осмислити феномен конспіроло- гічності в різноманітних перспективах. Зокрема, був використаний значний корпус праць у галузі культур філософських, політологічних, соціологічних та літературознавчих досліджень, присвячених вивченню феномену конспірати- візму. Для аналізу специфіки конспірологічного мислення використовувалися доробки у вивченні міфологічних архетипів людського мислення, здатні дати цілісне розуміння специфіки та внутрішньої логіки теорії змови.

Ми використовуємо терміни «феномен», «міф», «наратив» та інші в загально-гуманітарному значенні, себто безвідносно до первинної вузькоспеціальної концептуальної парадигми, що ввела їх у науковий обіг. З-поміж множини значень поняття «дискурс», іноді навіть протилежних, перевагу віддано фукольдіанському розумінню дискурсивності, що передбачає спирання на певний соціально-історичний досвід, нерідко пов'язаний з відчуттям побоювання, невпевненості та не завжди артикульований в актах мовлення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Критичне вивчення феномену конспіративізму в гуманітарній дослідницькій сфері припадає на другу половину ХХ ст. Конспіративізм витлумачується переважно як параноїдальний стиль (тут і далі курсив наш. - І. К., Е. К.), що «...має більше стосунку до того, в які ідеї вірять, ніж до того, чи є зміст таких ідей правдою або брехнею» [3, р. 5; 4]. Параноїдальність розглядається як культурна фаза та причина конспіративного мислення [5; 6], а найбільш дієвим соціокультурним чинником зміцнення конспіративного менталітету вважається стан кризовості.

Як відображення панічної фази політичної нестабільності конспіроло- гічний дискурс стає новим майданчиком для інтелектуальних атак не тільки між окремими політичними опонентами, а й буквально пронизує суспільне життя. При осмисленні новітніх політичних та культурних реалій активно використовуються здобутки французької філософії [7], зокрема, при описі «подій», що породжують множину «теорій змови» та стають приводом для конструювання іншої «події» [8].

Особливу увагу зосереджено на ролі ЗМІ - «машини бажання», яка, утворюючи віртуальний простір, культивує регулярну «потребу в катастрофі» й підтверджує фукольдіанські побоювання тотального контролю стосовно «нового паноптикону», що «невидимим оком влади» спостерігає за суб'єктом [9, с. 288; 10]. Як наслідок, параноїдальний наратив долучається до владного дискурсу, так само як і всевидяще «око влади», що колись спостерігало за божевільними, злочинцями, гомосексуалістами та іншими вразливими групами [11].

Постмодерністська традиція ув'язує конспірологічний світогляд з політичною міфологією як панівним експлікативним мета-оповіданням, що виявляє свій сенс у певному колективному уявному [12, р. 40]. Конспірологічні настанови осмислюються як повторювальна «інтерпретативна й наративна практика у популярній політиці», що «є досить привабливою, задовільною й пов'язана з повсякденним політичним та культурним життям» [13, р. 17-18].

За таких обставин закономірно виникає питання про достовірність інформації. На тлі поширення пост-правди та інфодемії актуалізується проблема соціальної поведінки, реалізованої в цифровому дискурсі [14]. Перед дослідниками, які виявляють інтерес до цієї проблеми, постає подвійне завдання: з одного боку, концептуалізація пост-правди ще не набула послідовного наукового розуміння й розглядається переважно як «щораз більша зневага до фактичних даних у політичному дискурсі» [15, р. 1], як «зменшувана важливість закріплення політичних висловлювань стосовно фактів, що перевіряються» [16, р. 642], як час або місце, де «істина та послідовність не є важливими» [17, р. 22], або навіть обговорюється без змістовного визначення [18]; з іншого боку, дослідження в галузі пост-правди поки мають відносно емерджентний характер за відсутності значного академічного обсягу праць у даній галузі знання.

На сьогодні в механізмі конспірологічного дискурсу виділено опозицію ворог - викривач, унаслідок чого сучасний носій знань та уявлень бачить історію «як дещо контрольоване масивними, демонічними силами ...і це зло перебуває поза праведним суспільством, в якомусь Іншому, що визначається як іноземець або варвар.» [5, р. 3]. У підсумку, конспіративізм стає феноменом сучасної масової культури, пов'язаним із перечитуванням або переказом історії як певного глобального процесу пошуків наративних моделей та спроб трансформації їх.

Стосовно термінологічної визначеності конспірологічний понятійний апарат залишається відкритою для обговорення темою. Представники сучасної гуманітаристики дедалі частіше оперують поняттям конспірологічне мислення [19], зіставляючи його з поняттям параноїдальності та підкреслюючи надмірність визначень обох концептів. Причиною виникнення конспірологічного мислення вважається «криза виробництва смислів» [20] у поєднанні з досвідом пасивності, що витлумачується як «не тільки особистісний досвід, а й історичний досвід цілих народів та. культурних конструктів реальності» [20, р. 453].

Змова визначається як таємничий зговір двох або більше акторів «з метою узурпації політичної або економічної влади, порушення прав, встановлених угод, приховування життєво важливих таємниць або зміни основоположних інститутів» [21, р. 4]. Причому свідченням змови стає, як правило, її невдалий результат [22]. Ключовим моментом у вивченні змови вважається те, що вона каже про реальні події, що відбулися або відбуваються [16, р. 641], а більшість визначень цього феномену об'єднує уявлення, що «змови утворюють переконаність, що дієві особи, зазвичай могутніші за пересічного громадянина, причетні до утворення широкомасштабних “чорних скриньок” і таким особам приписується підступне пояснення заплутаної події» [23, р. 825].

На відміну від змови, що належить до істинних причинно-наслідкових зв'язків, конспірологічна теорія виявляється як спроба пояснити кінцеві причини значущих соціально-політичних подій шляхом заяв про ймовірну таємничу змову двох або більше впливових акторів [24]. Крім того, теорію змови трактують як «ідеологічне викривлення владних відносин, що містить популістське ототожнення віруючих з народом на противагу таємничому елітному силовому блоку» [25, р. 67], «когнітивне відображення бідної людини в епоху постмодерну» [26, p. 355], мотивоване розумінням природи сучасного глобального капіталізму, проте без структури, що її колись забезпечували великі наративи [27, p. 26].

У дослідженнях останніх років активно вживаються поняття віра у змову, теоретик змови, конспірологічні нахили, конспірологічні ідеї, конспірологічна ідеологія, конспірологічний менталітет, конспірологічний світогляд [28, р. 5; 21; 29]. Здійснено також типізацію конспірологій залежно від сфери та способів їх буття - так звані семіотичні моделі змови, представлені конспірологією подій, системними змовами та суперзмовами як головними міфологемами сучасного конспірологічного бачення [5, р. 6].

З огляду на потенційну соціально-політичну значущість конспірологіч- них переконань новітній науковий пошук відбувається в таких напрямах: вивчення кореляції віри в теорії змови із загальними конспірологічними нахилами; дослідження диспозиційних або ситуативних факторів, що спонукають до пошуку змовницького зв'язку між складними та нібито випадковими подіями; прогнозування мотивованої участі у змові; вивчення впливу знання на довіру до змови тощо [23; 30-32]. Крім того, помітна відмова від монологічного пояснення феномену конспірологічності на користь плюралістичного підходу, що поєднує епістемний (тяжіння до розуміння, точності та визначеності), екзистенціальний (прагнення до контролю та безпеки) та соціальний (бажання зберегти позитивний образ власної особистості або спільноти) виміри [21, р. 7].

Предметом наукових дискусій щодо конспірологічного дискурсу є також феномен привабливості теорій змови та їх наслідки [33; 34]. Більшість дослідників солідарні в тому, що такий аспект слід серйозно брати до уваги через вплив на окремих людей та ключові соціальні інститути. У зв'язку з цим потрібні подальші дослідження, аби цілісно осмислити важливість такого поширеного політичного та соціально-психологічного явища.

Конспірологічне мислення: особистісний та соціальний виміри

У відкритих суспільствах зі стабільною демократією, забезпечуваною численними механізмами стримувань та противаг, а також великою кількістю джерел інформації, змова має бути малоймовірною. Ба більше, освічена аудиторія, згуртована навколо авторитетних наукових спільнот, як правило, не виявляє інтересу до теорій змови, особливо якщо вони засновані на недо- ведених квазінаукових припущеннях.

Тим дивнішим для сучасного суспільствознавства стає раптове відкриття стійкості конспірологічного мислення. У гіперзв'язаному соціальному середовищі з його інформаційно-знаннєвою доступністю та прозорістю спостерігається постмодерністське відродження досучасних настанов [28, р. 328], а замість поширення просвітнього погляду на реальність і зниження привабливості недоведених гіпотез наявний певний нахил до розробки й поширення саморобних істин [35]. Доречно зазначити, що словом 2016 р. стала «пост-істина», чий вжиток зріс майже на 2000 відсотків порівняно з використанням його в попередньому році [28, р. 329].

Вектор конспірологічного мислення, обумовлений бажанням осягнути істину та розкрити таємницю, рухається до «знання», яке, на думку Ж.-Ф. Ліотара, диференційоване на два типи - так зване наукове знання та більш близьке та зрозуміле знання, чия «модель зв'язана з ідеями внутрішньої рівноваги та дружелюбності (conviviality), порівняно з яким сучасне наукове знання має блідий вигляд...» [36, с. 26]. Протиріччя між цими двома видами виникає там, де «статус знання втрачає стійкість, а його спекулятивна цілісність є розколотою» [36, с. 87]. Інформаційні потоки потрапляють у силове поле боротьби за легітимність між автором/читачем та самим конспірологічним міфом як посланням, що в підсумку спричиняє конфлікт знань, глибинну «втрату ностальгії за втраченим великим оповіданням» [36, с. 100-101] та перетворення гри мови на гру з історією або історичним значенням.

Крім того, як зауважує Й. Рогалла фон Біберштайн, «межі між тими текстами, які слід сприймати всерйоз, та відверто конспірологічними публікаціями. є розмитими»; у таких умовах «конструюється певний мета-світ, де факти невід'ємні від вимислів, що субкультурних прихильників подібних [конспі- рологічних] конструктів аж ніяк не бентежить» [37, с. 10]. Антропологічний процес пошуку істини в межах конспірології, таким чином, веде до конструювання вельми спрощеного історичного міфу, де ключову роль відіграють редукція складної реальності, окультизм та вірування в те, «що за зовнішньою видимістю повсякденного світу можна віднайти доступ до певної прихованої реальності, де й відбувається найголовніше» [37, с. 12].

Система «скупості» доказів, що міститься в глибині конспірологічних механізмів, спрощує процес поширення конспірологічного дискурсу та залучення до нього. Разом зі способом функціонування змовницьких уявлень така система утворює ідеальну модель постмодерністської гіпертекстуальності: у конспірологічному дискурсі все є зв'язаним, будь-який елемент існує для того, аби приходив до руху інший. Такою є особливість конспіративістської ментальності - бачити все у зв'язках одне з одним, що стає своєрідною доказовою базою конспірології: все є зв'язаним ніби в казковій моделі, де будь-який фрагмент тексту є функцією в загальній архітектоніці оповідання.

Навіть якщо теорії змови є малоймовірними, вони суттєво впливають передусім на екзистенціальні аспекти людської життєдіяльності. Віра в теорії змови корелює з переживанням суб'єктивної невизначеності - феноменологічного досвіду, тісно пов'язаного з відчуттям духовної небезпеки, страхом негативних оцінок, побоюванням соціального виключення та виснаженням міжособистісного функціонування. Почуття безсилля перед масштабними соціально-економічними подіями Т. Меллі називає «агентською панікою», що містить послаблене відчуття власної влади у сполученні з переконаністю, що дії суб'єкта контролює дехто інший [38, р. 12].

Конспірологічні переконання виявляють свою значущість і в контексті суспільних подій. Залежно від умов вони можуть спричиняти почуття відчуження від політики (наслідком чого стає зниження громадянської активності) або ж сприяти радикалізації суспільства та насильницьким тенденціям у певних екстремістських угрупованнях.

Зазначимо, проте, що в дослідницькій літературі переважно не спостерігається пряма тематизація владних феноменів у контексті теорії змови. Так, Л. Болтанскі хоча й стверджує, що конспірологічні наративи драматизують суперечливий характер демократичної держави (зокрема, підсилюючи протиріччя між гласністю, публічною комунікацією, з одного боку, та необхідною практикою секретності при здійсненні державної влади, з іншого), однак не акцентує зв'язок проблеми політичного представництва та політичної конкуренції з проблемами комунікації та публічного дистанціювання.

Іноді теорії змови розглядаються не стільки як особливий вид помилки чи омани, скільки як симптом реального занепокоєння моральною атрибуцією та розподілом влади у складних суспільствах. Наслідком таких пошуків стало порушення питання семантичних меж між теоріями змови та більш респектабельними формами соціально-політичної критики. Як зазначає Б. Латур, «для пояснення виникнення недовіри... ми... любимо використовувати більш піднесені причини - суспільство, дискурс, знання/владу, поля сил. тоді як конспіративісти люблять зображати жалюгідну кучку жадних людей з темними намірами, проте я вбачаю щось тривожно схоже в структурі пояснення, у першому русі невіри, а згодом у кругообігу причинних пояснень, що йдуть із глибокої темряви низу» [39, р. 240].

Зазначена паралель активно обговорюється у фаховому середовищі, так само як і засоби, якими соціальна теорія намагається уникнути «прокляття Поппера» - таким словосполученням Л. Болтанскі означив конотацію між способом тлумачення дій неофіційних колективних утворень і конспірологіч- ною стилістикою. Формулюючи проблему, автор зазначає: «Якщо найсумніше відомою ознакою, за якою розпізнаються особи, звинувачені у параної, є той факт, що вони приписують історичні або особисті події дії широкомасштабних утворень, яким вони надають свого роду інтенціональності та здатності до дії, то як би тоді ми могли завадити подібним звинуваченням у бік соціологів?» [40, р. 43].

Слід, однак, зазначити, що не всі прояви конспірологічного мислення мають суто негативну оцінку. Іноді теорії змови виявляються стимулом і виправданням протестних рухів, тоді як наслідки громадянської активності оцінюються залежно від типу соціальних змін, переслідуваних такими рухами [34]. Крім того, як зазначають сучасні дослідники, теорії змови можуть підвищити прозорість уряду та посилити підтримку демократичних принципів [41; 42].

Конспірологічні теорії не мають конкретних часових або культурних рамок. Таке твердження не означає, що всі люди рівною мірою виявляють чутливість до теорій змови, а лише підкреслює, що конспірологія не є специфічною для дигітальної епохи, так само як і для будь-якої іншої конкретної культури. Деякі дослідники, наприклад, вказують на ознаки конспірологічного мислення у працях давньоримського сенатора та історика Тацита, де зазначено, що римські громадяни вірили, що Нерон і його слуги свідомо запалили великий римський вогонь у 64 р. до н. е. [43; 44]. Іншим прикладом є переконання жителів Намібії в тому, що сучасні технології є формою чаклунства, розробленою західними змовниками з метою завдавання шкоди або контролю над людьми [45].

Нарешті, теорії змови виникають на вельми різноманітних соціальних рівнях: об'єктом підозр у змові можуть стати урядові заклади, галузі промисловості (наприклад, фармацевтична або нафтова), етнічні групи (мусульмани, євреї), спортивні судді, вчителі та навіть менеджери звичайних організацій, яких підозрюють у прихованому плані звільнення співробітників. У підсумку це свідчить про універсальний характер конспірологічного мислення.

Ще однією відмінною рисою конспірологічного мислення є парадоксальне сполучення ірраціональних та раціоналістичних способів сприйняття: іноді навіть суто інтуїтивне відчуття змови супроводжується аналітичними та поміркованими міркуваннями. Так, чимало теорій змови «9/11» містили низку наукових аргументів стосовно сталевих конструкцій колишніх веж-близнюків, максимальних температур згорання керосину тощо.

У зв'язку з цим виникає велика спокуса у припущенні, що віра в конспіро- логію тісно пов'язана з допитливим мисленням, яке не сприймає як належне офіційне прочитання значущих подій і критично аналізує докази на користь теорії змови чи проти неї.

Однак емпіричні дані свідчать про стійкий зв'язок теорії змови з інтуїтивним мисленням на шкоду аналітичному. Як свідчать результати досліджень, люди з вищою освітою мають більше навичок аналітичного мислення та виявляють скептичне ставлення до теорій змови, тоді як менш освічені люди схильні вбачати свободу та інтенціональність навіть там, де їх немає, а також мають ілюзорне відчуття глибини конспірологічного пояснення подій [46].

Підвалини конспірологічного смислоутворення складають когнітивні процеси, пов'язані зі сприйняттям патернів (люди автоматично шукають значущі причинно-наслідкові зв'язки) та виявленням агентності (люди схильні сприймати події як викликані навмисними намірами агентів). Такі два процеси достовірно спричиняються негативними емоціями, зокрема почуттям невпевненості, тоді як неемоційні стани, зазвичай асоційовані з аналітичним мисленням, знижують віру людей у теорії змови.

Теорії змови є соціальним явищем у тому розумінні, що вони відбивають основну структуру міжгрупового конфлікту, точніше, пов'язані із загальними мотивами, що спричиняють міжгруповий конфлікт [47]. Соціальний вимір конспірологічних переконань характеризується сполученням сильної внут- рішньогрупової ідентичності та почуття позагрупової загрози. Такі мотиви вельми відчутні на політичній арені, зокрема у США, де республіканці часто вірять у змову за участю демократів та навпаки [19]. Крім того, популістично налаштовані лідери активно використовують суб'єктивні конспірологічні схильності електорату для мобілізації прихованих антиістеблішментських упереджень та посилення власної підтримки. Така гіпотеза узгоджується із загальним твердженням про те, що індивідуальні нахили до конспірати- візму запускаються в умовах диференціації влади, коли змови правдоподібно приписуються політичним конкурентам [48]. Конспірологічний ефект підсилюється мірою того, як громадяни стають дедалі більш поляризованими у своїх ідеологічних уподобаннях. Як наслідок, виникає ефект колективного нарцисизму, посилюється тенденція до соціального домінування, утворюються стигматизовані групи меншин, поширюється почуття соціальної девальвації. У свою чергу, це дозволяє зробити висновок, що, навіть коли переконання у теоріях змови не завжди мають просоціальні наслідки, вони засновані на головних соціальних мотиваціях, що характеризують міжгру- повий конфлікт.

Виходячи з наведеного стислого огляду, можна виділити так звані позитивні та критичні способи розуміння теорії змови. Перші вважають конспірологію помилковою вірою у змови та намагаються дослідити причини віри у змову, а також перспективи такого феномену; предметний зміст конспірологічних теорій вважається проблематичним, необгрунтованим або ірраціональним. Другі, зі свого боку, також торкаються питання причин віри у змову, проте, як правило, зосереджені на історико-культурному аспекті конспірології. У зв'язку з цим одним із плідних наукових напрямів може стати вивчення обставин і факторів, що впливають на спектр оцінювання наслідків теорії змови. Принаймні суттєвий вплив конспірологічних теорій на життєдіяльність культури, соціуму та людини залишається безперечним фактом.

Конспіративізм: від художньої форми до сучасних соціальних практик

Поширення конспірологічних уявлень поступово привело до формування специфічної парадигми мислення, здатної у зрозумілих термінах та образах пояснювати передусім політичні події. У свою чергу, такі особливості кон- спірологічного мислення зближують його з радикально-конструктивістською специфікою пояснення світу та подій у ньому. На нашу думку, між вірою в теорію змови і радикальним конструктивізмом простежується чітка відмінність.

Згідно з радикально-конструктивістською епістемологічною настановою, знання радше конструюється, ніж «відкривається». Крім того, знання обговорюється незалежно від того, де та ким воно вироблене, а також незалежно від онтологічної реальності, що є принципово непізнаваною. Як зазначає один із теоретиків радикального конструктивізму К. Холторф, «не знання прилаштовується до реального світу, а самий світ адаптується до наших пізнавальних потреб. Людське знання про світ відповідає реальності та “нав'язується нею”, якою ми її сприймаємо та розуміємо» [49, с. 78]. У такій думці підкреслюється обумовленість реальності емпіричним досвідом, навіть ототожнення їх. Вирішальну роль відведено дискурсу, наративам, діалогу, соціальним практикам, в яких смислоутворення пов'язане передусім з реабілітацією політичної уяви, осмисленням нових інститутів та позитивною раціональною прагматикою.

На відміну від конструктивістської парадигми, захоплення вірою у змову як культурною формою обумовлене передусім афектованістю, яка також дозволяє вибудовувати складно мотивовані наративи, є наративно привабливою. Аналізуючи масовий характер теорій змови як інструменту пояснення політичних подій, Л. Болтанскі у праці «Таємниці та змови. По слідах розслідувань» запитує: «.. .сьогодні віра в існування змови є більш поширеною чи вона більш відкрито виявляється? Чи слід формулювати це питання в термінах віри?» [50]. Дослідник пропонує вигаданий сюжет про рух, прибічники якого стверджують: Земля є пласкою, тоді як еліти вводять людей в оману, запевняючи, що Земля є круглою. У зв'язку з цим виникає питання: чи є взагалі сенс міркувати про те, чи дійсно вірять у це люди, які роблять подібні заяви? чи дійсно люди бажають знати, що Земля є насправді пласкою, та звинувачувати інших у брехні або ж їхня мета - показати, що їм чудово відомо про те, що їм скрізь і завжди брешуть?

На нашу думку, таку ситуацію слід розглядати в логіці вивчення наративу, оповідання та комунікації. Особливого наголосу тут потребує відмінність між знанням, пов'язаним з особистим досвідом, і тим, що суб'єкт знає з розмов. Як слушно зазначає Л. Болтанскі, «омана соціології взагалі, а соціології феноменологічної та прагматичної зокрема, полягає в нашій надмірній вірі у знання, засноване на особистому досвіді» [50].

Дійсно, феноменологія припускає, що є певна розпізнавана природна да- ність себе, відповідно до якої все, що сприймається суб'єктом або може бути мислимим, є деяким феноменом, тобто формою суб'єктивної реальності. Звідси випливає, що знання, продуковане свідомістю суб'єкта, має бути визнане як неповне. Гуссерлівська феноменологія такої настанови не містить: вона оперує поняттям очищеного знання з метою набуття якщо й не повного, проте точного знання. Ключовим же моментом у поясненні причини виникнення конспірологічного мислення стає класична настанова на здатність свідомості отримати повне знання про реальність.

У свою чергу, соціологія виходить із даності соціального індивіда. Вона вивчає спосіб комунікації між індивідами - не стільки процес формування соціальних індивідів, скільки есенціалістський аспект їхнього існування. Відповідно, соціологія вивчає соціальні інститути, соціальні політики тощо як наслідки діяльності соціальних інститутів.

Виходячи з того, що свідомість не містить деякої аксіоматично-визначальної конструкції, слід визнати, що знання є обмеженим. Переважну більшість знання суб'єкти отримують не шляхом суворого логічного гегелівського конструювання, а шляхом комунікації - себто з розмови. Так, геродотівська історія часто нагадує суто фантастичне оповідання, зокрема, про мурах, менших за собак, але більших за лисиць [51]. Автор прямо зазначає, що іноді спирається на такі, що заслуговують на довіру, розповіді інших осіб. Знання з розмови, отже, стає єдиною формою, яка заміщає безосновне знання: за відсутності виходу до абсолюту воно здобувається комунікативним шляхом.

Цікаво у зв'язку з цим згадати суперечливий досвід учасників «Лівого фронту мистецтв» - літературного об'єднання 1920-х рр., що закликало відмовитися від вимислу, надмірної художності та емоційності на користь раціонального викладення. Наполягаючи, що головне завдання авангардистського мистецтва полягає у трансляції реальності та фактів, художники помилково спиралися на інформацію з газет, фотографії та кінохроніку, у підсумку відтворюючи не просто деяку вторинну реальність, а певним чином запрограмовану відповідно до конкретних ідеологічних та політичних настанов.

Певною противагою таким настановам можна вважати маніфест В. Шаламова про відсутність факту, замість якого є свідчення про певну подію. Письменник наголошував: «Я не пишу спогадів... Я намагаюся написати не оповідання, а те, що було би не літературою. Не проза документа, а проза, вистраждана як документ» [52]. Таким чином, найголовнішим, на переконання письменника, є оповідання не про побачене, а передусім про пережите, що, по суті, стало підтвердженням зміни неопозитивістської настанови на таку, що саморефлектує.

Конспірологічна література «задає» афективний наратив, який можна переказувати та який є сумісним із контекстом інших наративів. З іншого боку, реальність, яку мислить людина та приймає за власну, виявляється як те, що сприймається, переказується та стає оповіданням. Звідси логіка оповідання дозволяє кваліфікувати оповідання як прийнятні для розповіді, цікаві, нецікаві тощо. Так, якщо потрібно запровадити комунікацію та додати до неї афектації, іноді суб'єкти свідомо вдаються до перекручування фактів («Земля є пласкою»), проте такий прийом дозволяє опинитися в центрі дискусії. Звідси можна припустити, що практично всі дискусійні конструкції, що містять колективну уяву, мають конспірологічну складову, тоді як розвиток її та критичне ставлення до неї здебільшого проявляються на індивідуальному рівні.

По суті, якщо не брати до уваги негативні конотації, конспірологічність формується та відтворюється завдяки певним властивостям уяви. Так, у ново- часну епоху дискурсивні практики були зумовлені в тому числі й вульгарним механіцизмом, а причинно-наслідкові зв'язки легко вбудовувалися у свідомість: дещо передбачає причину свого виникнення - у підсумку дещо, що уходить за горизонт, й те, що за горизонтом, закономірно залишатимуться уявним продуктом загоризонтного бачення.

Конспірологічний дискурс має декілька вимірів. З одного боку, він може нав'язуватися тоталітарною системою, аби підкорити свідомість громадян певним цілям. З іншого - в умовах утрати довіри до владних структур критичне мислення передбачає звернення до конспірологічного дискурсу, демонструючи в такий спосіб усвідомлення омани з боку влади.

Крім того, існує частка революційно налаштованих громадян, які через нові ідеологеми пропонують змінити світ, тим самим демонструючи високий ступінь політичної уяви. На наш погляд, політична уява не є обов'язково вбудованою в конспірологічний дискурс, являючи собою певну специфічну ситуацію.

Сучасна реальність, як уже підкреслювалося, не має абсолютного знання, а принципово будується як комунікативна або наративна, як обмін описами та свідченнями про саму реальність у системі «автор - читач» або «наратор - нарататор». Ставши одним із найважливіших концептів у структуралістських та постмодерністських теоріях, текстуалізація реальності акцентована на оповідальності та наративному розумінні [53; 54]. Так, зокрема, минуле виявляється як осмислення відсутнього «іншого», яке існує для теперішнього лише у формі оповідань, що архівують і водночас інтерпретують його. Сама ж історія перетворена на наративний конструкт, утворюваний множиною приватних історій, різнорідних хронологій та суперечливих наративів [55, с. 259].

Як можна побачити, у ситуації постмодерну наратив набуває онтологічного статусу, а сучасна філософська рефлексія звернена до проблем побудови нара- тиву, ролі вимислу в ньому та референціального потенціалу його значущості. Ставши ядром лінгвістичного повороту у філософії, наратив виявляє свою суттєву привабливість, дозволяючи дійти навіть такого висновку: «сьогодні немає нічого, що не може бути не наратизованим» [56, с. 31].

Згідно з таким розумінням об'єктивність історичної реальності та здатність людини безпосередньо відчувати історичне минуле ставиться під сумнів, а сама історія та історичний наратив уподібнюються вербальному вимислу, фантазії, форми яких схожі радше на літературу, ніж на науку [56, с. 32]. В умовах, коли реальність утворюється думками, діями та соціальними інститутами, суттєво актуалізується питання боротьби за гегемонію певних смислів і залучення до певного наративу якомога більшої кількості людей. Інструментами такої боротьби стають, зокрема, афектовані інформаційні «вброси», яскраві новинні сюжети тощо.

Цікавою також є думка Л. Болтанскі про наративність як історико-куль- турну форму. Автор протиставляє поняття реального (le reel) та реальності (la realite) [57], що корелюють зі співвідношенням фізичної та соціальної реальностей. Після Великої французької революції ці два типи реальності суперечливим чином утворювали соціально-політичний і правовий ландшафт держави нового типу. В умовах, коли віра в розум та природний закон послабшала, а соціальна реальність намагалася «підкорити собі» фізичну, виникли великі соціальні романи (Бальзак, Флобер, Діккенс, Стендаль), де читач мав можливість ідентифікувати себе з персонажем як із «соціальним типом» [57, с. 33-34]. Таким чином, літератори в наративний спосіб вибудовували нову реальність, що стала «прецедентом соціології» [50].

Переконливість наративу забезпечується, на думку Л. Болтанскі, сполученням мікро- (особистісного) та макро- (соціального) рівнів. Автор вважає, що Стендалю побудувати таке сполучення не вдалося: герой роману бере участь у великій битві, проте не може осягнути величі такої події, що в підсумку не утворює наратив. Натомість успіх парадигмального роману Л. Толстого «Війна та мир» забезпечений, зокрема, й тим, що в ньому показані водночас «малі історії з приватного життя окремих людей та великі Історії величезних суспільств, якими є нації та держави, скинуті в історію, себто у війну. Такі великі історичні романи виявляють відношення між гігантомахіями... та на- номахіями... себто малими історіями, чиї ниті постійно вплітаються в ниті великих Історій» [50]. Як наслідок, часто навіть усупереч сталим історіографічним наробкам події війни 1812 р. відтворюються саме за Л. Толстим.

Цікаво, що наративний спосіб відтворення реальності спочатку з'являється не як філософська теза, а як естетична форма: виникнення жанру великого соціального роману певним чином компенсує брак засад і закладає основи комунікативної, перформативної, наративної версії розуміння реальності. Таке зрушення позначене, зокрема, відчуттям «невпевненості в реальності» [50], неспокоєм щодо структури та змісту реальності [58], актуалізуючи жанр детективного роману, що обов'язково містить конспірологічні схеми, привабливі таємниці - те, на чому побудований саморух дискурсивної «машини». Ключовими фігурами, за Л. Болтанскі, тут є Шерлок Холмс та Жюль Мегре, які діють у нових соціально-економічних умовах, що, у свою чергу, закладають основи для формування конспірологічних схем нового типу.

Поняття змови, маючи, за Л. Болтанскі, конститутивний характер для шпигунського роману, дозволяє протиставити видиму реальність прихованій, зближуючи літературний жанр із суспільно-політичною атмосферою. На тлі зміцнення національних держав посилюється опозиція між особистісним досвідом та інституціональністю: держава намагається контролювати кожного громадянина, виходячи з принципу єднання людей за соціально-нормативною та національною ознакою. Як вважає Л. Болтанскі, перехід від суверенної держави до соціальної обумовлює феномен, названий у фукольдіанській теорії «біополітикою» та пов'язаний із найгострішими проблемами сучасних держав - опозицією «істина - брехня» та тотальною підозрою, що, з одного боку, підсилює вже згаданий параноїдальний ефект, а з іншого - зміцнює націю в межах єдиної національної держави. Крім того, самий процес національного державотворення часто супроводжується конспірологією - міфологічними на- ративами на кшталт «Слова о полку Ігоревім». Така політико-конспірологічна стратегія «згори» запроваджує в масову свідомість певні смисли, зміцнюючи в такий спосіб ідеологію національної держави.

Крім того, на тлі зламу владних засад у ХІХ ст. чимало людей, завдяки загальній грамотності та емансипаторному впливу демократизації, отримують доступ до сприйняття інформаційних потоків та висловлювання. Громадяни масово залучені в політичний процес як агенти - активні учасники такого процесу та суб'єкти встановлення нових відносин. В умовах надзвичайно високої динаміки соціальних відносин складається нова онтологічна та художня ситуація: реальність, в якій немає одного авторитарного оповідача чи одного центру знання, задається в комунікативно-наративний спосіб. У свою чергу, це передбачає ознаки конспірологічного мислення, бо конспірологія будується на нестачі доказів і неповноті будь-якого знання. З іншого боку, як уже зазначалося вище, такий процес супроводжується відчуттям уразливості та небезпеки в будь-який момент потрапити під підозру.

Така ситуація є складно прийнятною з психологічної точки зору. Навіть наприкінці ХХ ст. в межах конструктивістськії філософії (Н. Луман та ін.) підкреслювалося, що розуміння безосновної реальності відбувається несупе- речливо з логічної точки зору, однак виникає психологічна проблема прийняття безосновної реальності та відповідальності за реальність, відтворювану суб'єктами. Звідси можна зробити висновок, що конспірологія, по-перше, має обґрунтування і, по-друге, обґрунтована у певний психо-афективний спосіб.

Згідно з таким підходом, пропозиції більш переконливого конспіроло- гічного наративу стають безглуздими, що веде до прийняття реальності як контингентної і такої, що не має достатніх підстав [59]. Причому таке прагматично-спекулятивне рішення обумовлене неминучістю залучення мислення в конструкцію реальності, яка, відповідно, не є даною як така або як деякий зовнішній об'єкт. Отже, суб'єкти існують не стільки в безосновності, скільки в домінуючому дискурсі. Навіть дискурс про безосновність у філософії є сьогодні домінуючим, консенсусно прийнятим.

Слід також зважати на те, що конспірологічний спосіб пояснення світу є психологічно комфортнішим, ніж якийся складний. За всієї уявної складності конспірологічне пояснення засноване на простому припущенні про щось приховуване. Сама ж конспірологія розуміється передусім як віра в таємницю й вивчається, зокрема, спецслужбами - розвідкою, контррозвідкою, якщо, наприклад, ідеться про інформаційну війну.

Якщо центральною категорією конспірології є таємниця, то виникає специфічне запитання: чи може таємниця бути об'єктом наукового вивчення? Таке питання є цікавим із філософської точки зору, бо коли таємниця стає даністю, є розкритою, вона перестає бути таємницею й, відповідно, може залишатися такою тільки в разі нерозкриття. Таємниця як науковий об'єкт становить інтерес для спеціалістів у сфері дослідження буття таємниці та буття людей щодо неї.

Принципово інша ситуація складається в разі здійснення герменевтики світу, яка виходить із презумпції таємниці й передбачає пояснення в модальності переваги, коли людина вважає певний спосіб розшифровки переконливішим за наявні інші. Звідси випливає необхідність розрізнення картини світу, що утворюється за участю конспірологічного мислення, та картини світу, що складається на основі реальних комунікативних зв'язків і належить до нестабільної онтології. Нестабільні онтології передбачають суттєву амбівалентність і різнобічність [60], описуються в термінах відмінності, нестачі та надмірності [61], базуються на принципах радикального антиесенціалізму, радикального плюралізму та контингентності [60].

Прикладом таких конструктів може служити, зокрема, поняття множини, сплеск інтересу до якого зумовлений кризою сучасної держави як форми. Множина, на відміну від народу (чия єдність зведена до єдності держави), належить до загальнородових здібностей (інтелекту, мови) й зумовлює єдність, не маючи прямого відношення до держави. Як зазначає П. Вірно, аналізуючи фактори, що дестабілізують реальність, «сьогодні будь-які стрімкі зміни не стільки скасовують традиційні та повторювальні форми життя, скільки впливають на самих індивідів, які відчувають вплив усього найбільш незвичного та неочікуваного, приноровилися до частих змін і вже звикли не мати сталих звичок. Ідеться про реальність, що завжди та в кожному випадку оновлюється» [62, с. 24-25]. Відповідно, сучасні форми життя, позначені постійним відчуттям ризику, втілюються, зокрема, у феномені прекарності, що в умовах розмиття меж між внутрішнім та зовнішнім нагадує радше існування поза стінами спільноти. Крім того, прекарність як розпач та тривога спричиняє відчуття нездатності відчувати себе у власній оселі [62, с. 27].

У такому контексті категорія буття виявляється беззасадною, а самий суб'єкт стає контингентним та незавершеним, виявляючи тим самим онтологічну негативність. Як наслідок сучасних антропологічних розвідок у філософський дискурс введений критерій онтологічної нерозв'язаності. Як підкреслює Дж. Агамбен, придатність філософських концептів для нового використання обумовлена ситуацією розламу мислення [63]. Замість засад теоретики нестабільних онтологій запроваджують концепти плутанини світу, безглуздя суверенної операції, кочового номосу часових актуалізацій [64], здолання тиранії смислу [65], мислення в термінах тіла [66].

Змова є також специфічним дослідницьким об'єктом у прикладному сенсі. Змову намагаються викрити спецслужби, однак їхнім об'єктом стає не сама змова, а різні форми соціальної діяльності, що в підсумку свідчить про підміну концептів: спецслужби здійснюють передусім контроль за наративом, відслідковуючи прояви нестандартних поведінкових практик та водночас виступаючи своєрідними критиками «нового роману» про реальність. Крім того, такі служби виступають і як куратори, що пишуть певні сценарії про реальність, демонструючи проективну інверсію.

Ураховуючи специфіку конспірології, можна стверджувати про закономірність абстракції, що виступає як певний рівень нарації, себто літератури, де будь-які наративи стають пост-правдою. Питання ж правди може бути вирішене в тому випадку, коли буде залучена тілесна рефлексія свідоцтва, що, у свою чергу, передбачає вихід на інший рівень тексту - рівень не-наративу. Вихід за межі конспірології, відповідно, можливий за умови виходу на інший рівень досвіду. Якщо, наприклад, утопічна література моделює бажану реальність на основі надії на соціальну справедливість, екологічну рівновагу, гендерну рівність, тілесний апгрейд тощо, то вона вельми швидко й успішно вписується у нові політичні програми.

Вельми важливо, на наш погляд, розрізняти конспірологічний наратив та політичну уяву. Перший виявляється певною пасткою, в яку потрапляють, як правило, через недовіру до авторитетів і брак смислів; друга ж націлена на продуктивну рефлексію, намагається у революційно-утопічний спосіб сконструювати іншу реальність та має певну стратегію виходу з наявної ситуації. З цього випливає ще одна специфічна відмінність: якщо конспірологічне мислення не потребує відповідальності, то політичне мислення передбачає її у спробі за побудову чогось нового. Конспіролог же, оперуючи тотальністю причинних зв'язків, не приймає контингентності з її когнітивними та соціопо- літичними корелятами (Н. Луман, Т Парсонс та ін.) й видає бажане за дійсне.

Слід також підкреслити, що однією з особливостей сучасного суспільного розвитку стає ускладнення агентності, описаної в численних теоріях structureagency [67-70], де поняттям agent позначене те, що змінює конфігурацію структури, а поняття agency вживається переважно у зв'язку зі structure, коли йдеться про дію, незалежну від тиску ззовні. На відміну від action (дії), agency піддається вимірюванню у мові шляхом дискурс-аналізу в транзитивності, модальностях, номіналізаціях тощо [71], розрізнення дискурсивного та недискурсивного [67, р. 28-32], відповідності критеріям самоефективності, локусу контролю, компетентності у прийнятті рішень тощо [69].

Agency передбачає здатність особистості до критичного мислення та зміни суспільних форм і здійснюється в таких вимірах: екзистенціальному (як до- рефлективна здатність кинути виклик соціальному диктату), прагматичному (як здатність до перспективних інновацій), пов'язаному з ідентичністю (як здатність діяти в межах соціально заданих рольових очікувань), і такому, що відбиває життєвий курс (як ретроспективний аналіз рішень, здійснених у точках повороту та переходах) [70].

Така розгалужена типізація свідчить про відхід від однобічного розуміння агентності в модусі опору (як це було прийнято у зв'язку з молодіжною феміністичною політикою проти жорстко описаної та визначеної картини світу, в якій немає місця агентності). Так, наприклад, замість однієї агент- ності утворюється агентність певних груп, до яких належить індивід. Це є свідченням потреби розуміння самих себе, презентації себе іншим людям, розуміння дії як такої та участі суб'єктів у комунікації. По суті, відбувся перехід із лінійної моделі на багатовекторну; як наслідок, агентність стала вельми складною конструкцією, що тяжіє до сумірності із соціальною позицією. Сучасна теорія агентності бачить множину фреймів разом з їхньою детермінованістю, причому така детермінованість не є остаточною і може бути перепрочитана.


Подобные документы

  • Виникнення перших форм філософського мислення. Проблеми буття і людини у філософії давнього світу, зародження ідей права. Особливості античної правової культури. Космоцентричне обґрунтування права. Особливості філософсько-правової думки Середньовіччя.

    реферат [35,9 K], добавлен 20.01.2011

  • Становлення філософської системи, специфічного стилю і форми філософського мислення великого українця. Фундаментальні цінності очима Г. Сковороди. Традиції неоплатонізму і християнської символіки. Принцип барокової культури. Суперечності світу.

    реферат [18,9 K], добавлен 19.10.2008

  • Мислення - розумовий процес людини, в ході якого вже з наявних знань формуються нові знання. Правильне та неправильне мислення: відповідність правилам і законам логіки, логічна необхідність висновку. Логічна помилка у софізмі. Поняття некласичної логіки.

    реферат [38,1 K], добавлен 16.12.2010

  • Форми суспільної свідомості, принципи економії мислення. Співвідношення філософської, релігійної та наукової картин світу. Матеріалістичний та ідеалістичний напрямки в історії філософії від античних часів до сьогодення. Поняття філософського світогляду.

    шпаргалка [645,5 K], добавлен 10.03.2014

  • Наука як сфера людської діяльності, спрямована на систематизацію нових знань про природу, суспільство, мислення і пізнання навколишнього світу. Етапи науково-дослідної роботи. Аналіз теоретико-експериментальних досліджень, висновки і пропозиції.

    контрольная работа [53,6 K], добавлен 25.09.2014

  • Об'єктивно-ідеалістичний характер філософії Гегеля. Система філософії Гегеля (основні праці). Принцип тотожності мислення і буття, мислення як першооснова та абсолютна ідея. Поняття як форма мислення. Протиріччя між методом і системою у філософії Гегеля.

    реферат [477,5 K], добавлен 28.05.2010

  • Досягнення попередників Аристотеля у Стародавній Греції. Вчення про істину і закони мислення, про судження, про поняття, про умовивід, про доведення, логічні помилки, модальності. Індукція та її особливе місце в логіці Аристотеля. Парадейгма й ентимема.

    реферат [31,4 K], добавлен 19.03.2014

  • Основні складові процеси феномену людського спілкування, зокрема мислення та мова. Єдність та зв’язки між даними поняттями, їх взаємодія та основні способи поєднання. Дослідження поглядів філософів на єдність мовлення, спілкування та мислення людства.

    реферат [21,9 K], добавлен 03.05.2014

  • Визначення поняття мислення та його форм. Типи помилок, пов'язаних з порушенням законів логіки та математики. Основні закони логіки (тотожності, суперечності, виключеного третього і достатньої підстави) як відображення основ правильного мислення.

    реферат [29,7 K], добавлен 22.11.2010

  • Розгляд попередниками німецької філософії проблеми свободи і необхідності, особливості її тлумачення. Метафізика свободи І. Канта. Тотожність необхідності і свободи у філософії Шеллінга. Проблема свободи і тотожності мислення і буття у філософії Гегеля.

    курсовая работа [47,0 K], добавлен 21.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.