Особливості прагматичних ідей Р. Рорті та Дж. Марголіса у розумінні людського буття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості прагматичних ідей Р. Рорті та Дж. Марголіса у розумінні людського буття

Сальнікова Н.В.,

кандидат історичних наук, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін, Донецький юридичний інститут МВС України (Маріуполь, Україна),

Оригінальні погляди сучасних американських філософів Річарда Рорті та Джозефа Марголіса були сформовані завдяки впливу ідей різних мислителів минулого і сучасності. У даній статті зроблена спроба простежити походження та розвиток головних поглядів і думок, їх зв'язок з ідеями попередніх філософів, а також виділити особливості, що дозволяють говорити про цілісну філософську систему прагматизму

Ключові слова: постмодерн, прагматизм, практика, сучасна соціальна філософія, релятивізм.

філософ рорті марголіс прагматизм

FEATURES OF R. RORTY AND J. MARGOLIS PRAGMATIC IDEAS ABOUT HUMAN BEING UNDERSTANDING

Salnikova N.,

PhD in History, Head of the Humanities Department, Donetsk Law Institute of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine (Ukraine),

The original views of contemporary American philosophers Richard Rorty and Joseph Margolis were shaped by the influence of the ideas of different thinkers of the past and present. This article attempts to trace the origin and development of the main views and thoughts, their connection with the ideas of previous philosophers, as well as to highlight the features that allow us to speak about a holistic philosophical system of pragmatism.

Keywords: postmodern, pragmatism, practice, modern social philosophy, relativism.

Постановка проблеми

Погляди сучасних американських філософів Річарда Рорті та Джозефа Марголіса сформувалися під впливом таких мислителів минулого, як Г. В. Ф. Гегель, Д. Дьюї, Ф. Ніцше, Ч. С. Пірс, З. Фрейд, М. Хайдеггер. Крім того, Рорті та Марголіс активно використовували роботи сучасних їм філософів: Л. Віттгенштейна, Х. Г Гадамера, Ж. Дерріда, Д. Девідсона, В. Куайна, Т. Куна, Х. Патнем, У. Селларса, М. Фуко. Обидва здебільшого не погоджуються з їх поглядами цілком, тому запозичують лише головні філософські ідеї, розвивають їх, дають нові трактування, об'єднують з власними думками, тим самим даючи старим поняттям нове життя.

Аналіз досліджень і публікацій. Для досягнення поставленої мети дослідження використані праці сучасних прагматистів Р. Рорті [4; 5] та Дж. Марголіса [1; 2]. Крім цього становить інтерес праця сучасного дослідника прагматизму І. Д. Джохадзе . Разом з тим, визначенню особливостей прагматичних ідей Р. Рорті та Дж. Марголіса у розумінні людського буття приділено недостатньо уваги.

Мета дослідження. Визначення особливостей прагматичних ідей Р. Рорті та Дж. Марголіса у розумінні людського буття.

Виклад основного матеріалу

Американський філософ Р. Рорті активно сперечається з такими філософами, як Б. Рассел, який вважається одним з головних знавців античної філософії та продовжувачем ідеї мислителів «франкфуртської школи» - Ю. Хабермасом. В деяких моментах філософської науки Р. Рорті все ж таки погоджується з науковцями, але частіш за все, маючи протилежні погляди на одні і ті ж самі речі.

Система ідей філософа, найбільш детально розкривається у працях «Філософія і дзеркало природи» [5] та «Випадковість, іронія і солідарність» [4] та її можна коротко охарактеризувати як:

1) прагматичну систему, оскільки вчений розгортає власну систему, спираючись на досягнення мислителів прагматизму і неопрагматизму, а також приділяє першочергову увагу питанням застосування своїх ідей на практиці, в реальному соціальному та політичному житті;

2) соціально-політично і соціокультурно орієнтована система поглядів, оскільки погляди Рорті виразно ліберальні;

3) пост метафізична система, оскільки Рорті сповідує історицизм і радикальний контекстуалізм, які, на думку деяких дослідників, доходять до релятивізму.

Р. Рорті простежує розвиток західної філософської думки, показуючи, як в Новому часі підставою філософії поступово стає суб'єкт-об'єктна теорія пізнання, побудована на парадигмі розуму як «дзеркалі природи». Об'єктами вважаються пізнавальна модель системи Декарта та теоретична база філософії Канта, які зміцнюють розуміння пізнавального процесу об'єктивного світу шляхом теоретичного міркування, раціональних апріорних синтетичних актів. Правильний хід міркувань дозволяє отримати більш точне пізнання світу людською свідомістю.

«Об'єктивним світом» в цій «філософії суб'єкта» є все, крім, власне, суб'єкта; виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що подібна модель пізнання годиться не тільки для точних наук, а й для соціальних досліджень. Якщо розглядати це питання більш ретельно, можна сказати, що філософія Нового часу застосовує зазначену модель пізнання не тільки для пізнання у науковому сенсі, а й взагалі до будь-якого пізнавального акту. Будь-яке судження може бути теоретично перевірено на відповідність дійсності - «речам як вони є», і завданням пізнання є як раз осягнення «внутрішньої природи», реального змісту речей і перевірка істинності суджень про світ. Це завдання реалізується шляхом знаходження вірного методу пізнання, так званої «технології», що дає опис найбільш точних і узагальнених раціональних способів отримання істинного знання про світ. Істинність розуміється тут в абсолютному значенні, що не залежить від часу і місця. «Філософія суб'єкта» обов'язково прямо або опосередковано передбачає, що слова, які позначають об'єктивні і абсолютні сутності, такі як Загальна Істина, Благо тощо, мають реальний зміст. Якщо пізнання цих сутностей на практиці і неможливе в повній мірі, то філософська думка, принаймні, прагне до цього наблизитися.

Рорті не приймає таку теорію пізнання. Він демонструє, що теорії, які вважають свідомість «дзеркалом природи» в результаті грунтуються на одних і тих же основних трансцендентальних передумо- вах-положеннях, раціонально довести які, не вдаючись до «аргументації по колу», неможливо.

На думку мислителя, Гегель першим переконливо продемонстрував історичність і відносність результатів пізнання світу особистістю. Однак гегелівська думка сама ще перебуває в межах метафізики і «філософії суб'єкта». Інструментом знищення цих меж є філософське вчення Ніцше, саме тому Рорті слідом за іншими мислителями постмодерну віддає більшу данину саме ідеям цього вченого. Американський філософ підтримує його вчення, але не вважає, слідом за Ніцше, що будь-яке наше знання про світ - це фікція, тобто брехня, з тих чи інших причин зручна нам. Він вважає, що правильніше буде взагалі не робити будь-яких заяв, ні позитивних, ні негативних, що стосуються «справжнього стану справ» [5, с. 114]. На його думку, зазначена посилка Ніцше містить в собі протиріччя, яке повертає нас до «дзеркального», метафізичного способу мислення: щоб стверджувати, що одне або всі висловлювання про світ помилкові, потрібно якраз володіти істинним знанням, неможливість чого німецький мислитель і бажає показати [4].

Замість цього, на думку Рорті, нам слід прийняти прагматичну точку зору на істинність як на результат угоди між членами тієї чи іншої групи людей. Таким чином, істина позбавляється свого трансцендентного статусу, вона завжди визначена в просторі і часі, а її загальним критерієм стає «корисність» - практична застосовність для цілей, яких хоче досягти зазначена конкретна група людей.

Рорті позиціонує себе, як прагматист, тому визнає за метафізичною філософією Просвітництва і Нового Часу заслуги в справах обгрунтування лібералізму і збільшення особистої свободи людини в суспільстві, але вважає, що сучасний лібералізм більш не потребує трансцендентальної «легітимації» подібного роду. Але «легітимація» у справжньому розумінні і неможлива, адже для сучасної особистості «Бог помер», це поняття слід трактувати як втрату інтересу до усього людського і надлюдського [5, с. 44]. У цьому вченні Рорті знову називає «спільником» Ф. Ніцше, але ще більше - Хайдеггера, трактуючи його поняття по-своєму оригінально і неоднозначно, демонструючи його не тільки як антиметафізика, але і як прагматика і ліберала.

Вважаючи, що філософське вчення не повинно цікавитися чим би то ні було надлюдським, Рорті позбавляє традиційну філософію невід'ємного об'єкта її уваги і інтересу. Слідом за цим, він, спираючись на дослідження «філософів мови», в першу чергу Девідсона, а також на ідеї Дерріда і Фуко, знову критикує філософську епістемологію. Вчений вважає, що ми не здатні осягнути своєю свідомістю не тільки реальний світ, а й думки інших людей: адже єдиний спосіб це зробити - використовувати мову, але ми застосовуємо слова кінцеві, обмежені в просторі і часі, а головне, які завжди різні в нас і нашого співрозмовника. І будь-який такий «метасловник», як і метанарратів, не буде адекватним і практично корисним для цілей діалогу, тому Рорті пропонує замінити традиційну епістемологію, націлену на пошук і виявлення першого сенсу сказаного, герменевтикою та літературною критикою, що розуміється їм широко, буквально як «те, що дозволяє тривати розмові» [4, с. 37].

Він вірить в значимість громадських цінностей сучасних демократичних країн Заходу, спочатку побудованих на метафізичних підставах, таких як християнська мораль і Загальна декларація прав людини, і бажає поєднати прагнення до цих цінностей з постметафізічним поглядом на світ і людину, що пронизує сучасні суспільства.

Суспільні відносини, мова і «словник», більш- менш загальні для конкретного суспільства в конкретний історичний час, випадкові - в тому сенсі, що не є результатом цілеспрямованого застосування якихось вольових зусиль, навпаки, їх ніхто не формував цілеспрямовано, і довільні - тому що існує або може існувати одночасно багато інших способів опису буття, і ні про один з них не можна сказати як про менш істинний або менш адекватний. Однак вони - це те, що скріплює суспільство, що дає його членам впевненість і бажання жити разом, тому Рорті описує віру, в «своєму» трактуванні, як найкращу. Але будь-яка віра тримається на підставі, яку люди, належні до неї, вважають «свідомою», апріорною, аксіоматично важливою і необхідною. Такою підставою «ліберальної утопії» американський філософ вважає солідарність, що розуміється як небайдужість і чутливість до болю, страждань і приниження іншої людини, якими би різними не були «словники» [5, с. 103].

Американський філософ, зокрема, вважає, що у філософів залишається важливе завдання посередництва в діалогах людей різних культур. Крім того, переконуючи інших в перевагах демократичного устрою суспільства, вони будуть наближати наступ бажаної «ліберальної утопії». Важливо, що він не заперечує можливість діалогу і переконання співрозмовника в перевагах своєї точки зору, проте з урахуванням сказаного вважає, що такий діалог не повинен бути заснований на раціональній аргументації. Рорті вважає, що слід «спокушати» співрозмовника в процесі мовної гри, переконувати прийняти твоєї точки зору, причому доводи тут можуть бути якими завгодно, єдиний критерій їх застосовуваності - одержуваний результат та його ефективність.

Що стосується «приватної» сфери життя людини, то в сучасному суспільстві, де більше не діють метафізичні сутності, у людей немає віри в якій би не було єдиного для всіх сенсу життя як індивідуального існування. Рорті показує, що сучасна людина, навіть не будучи «іронічним інтелектуалом», все одно в значній мірі розділяє номіналізм і іронізм, вважаючи, що немає сенсу говорити про «реальний зміст» слів або «внутрішню природу» речей.

Американський філософ, вважаючи це закономірним і правильним, пропонує єдиний критерій успішності вибору - особисте щастя людини, що розуміється емпірично, тобто «за фактом» його наявності або відсутності. Втім, він наголошує на критеріях пошуку щастя: він вважає, що щастя людини як найповніша його самореалізація досягається, коли його життя максимально визначається власними бажаннями, коли воно не схоже на життя інших людей, а описане його власним «приватним словником» [5, с. 46]. Тут ми бачимо походження ще однієї причини, через яку Рорті надає велику цінність літературі: читання художніх текстів, що описують життя людей різноманітних культур, їх прагнення і рішення, допомагають нам самим визначити свій унікальний життєвий шлях і особистий сенс життя.

Щодо відносин між реалізмом і релятивізмом і питанням про те, яка природа істини, велику роль зіграли також ідеї мислителя Джозефа Марголіса. Вирішення питання про природу істини пов'язане з проблемою неспівмірності релятивізму, власну версію якого - «надійний релятивізм» - пропонує Марголіс. Але ці питання розглядаються лише в загальних рисах. З одного боку, Марголіс займає тверду релятивістську позицію, а з іншого - стверджує, що можна захистити реалізм від викликів релятивізму, але тільки якщо узгодити їх. Для цього він пропонує дві стратегії узгодження. Перша стратегія реалізується через з'ясування природи скептицизму, друга - через звернення до історичності людського існування.

Філософ також пропонує два шляхи: прагматистський і епістемічний. В прагматизмі прийнято розрізняти два основних напрямки: лінію Пірса, як наукову, і лінію Джеймса, як релятивістську. До першого напряму відносять Ч. Пірса, Дж. Дьюї, Ч. Морріса. До другої лінії - У Джеймса, Ф. К. С. Шиллера, Р. Брендома, Р. Рорті, до неї ж можна віднести і Дж. Марголіса. Отже, Марголіс прагне зайняти позицію між абсолютистським і релятивістським полюсами, і тим самим усунути розбіжності між ними.

До початку XXI ст. стає зрозуміло, що прагматизм остаточно виходить на новий етап еволюції в своїй новій якості - неопрагматизм. Говорячи про особливості цієї фази, Дж. Марголіс звертає особливу увагу на дві тези, які оформилися в прагматизмі після його зіткнень з аналітичною філософією:

а)концептуальні та семантичні проблеми не можуть бути вирішені у відриві від епістемології та метафізики;

б)«істина» і «значення» можуть бути ефективно визначені без звернення до позитивістського розуміння значення, яке зазнало фіаско і до аналітичної концепції істини, тобто бівалентності значенням істинності.

Слід зауважити, що ці особливості можуть існувати лише за умови визнання всіх зазначених положень і їх залежності від потоку соціального та історичного життя. Марголіс позначає ті філософські ідеї, розвитку яких сприяє нова філософська стратегія і називає це третім етапом розвитку даного напрямку. Серед них: натуралізм, який одночасно не є дедуктивним і елімінативним; уникнення дуалізму і когнітивних привілеїв будь-якого роду; еволюційна спадкоємність між тваринами і людиною; відмова від принципової різниці між теоретичним і практичним розумом; внутрішньо притаманна самій філософії неформальність; невіддільність факту і цінності; заперечення телеологізмуі фіксованих або кінцевих цінностей; історичність будь-яких наших концептуальних відмінностей; потік досвіду і емпіричного світу; неминучість форм раціональності; базова віра в здійснення людської свободи, пов'язана тільки з його власним розумінням раціональної розсудливості.

І все ж таки, фактично жодна сучасна робота про цей філософський напрям не обходиться без згадки імені Річарда Рорті. Зокрема, І.Д. Джохадзе зараховує його до табору неопрагматистів разом з Р. Бернстайном, К. Вестом, Р. Шустерманом і Х. Патнем [3, с. 109]. Він же, Патнема і Рорті, відносить до представників неопрагматизму [3, с. 110], тоді як Дж. Марголіс відносить їх до репрезентантів другої фази розвитку прагматизму. Більш того, дискусію між ними він розуміє як специфічний елемент цього етапу. Разом з тим мало у кого можуть виникнути сумніви щодо приналежності самого Джозефа Марголіса до неопрагматизму.

Народившись в 1924 р, він пройшов довгий шлях в філософії, який вельми нагадує шлях Р. Рорті. Будучи спочатку прихильником англо-аме- риканської філософії, Марголіс все частіше включає в область своїх інтересів континентальні підходи і теми, починаючи з Канта і Гегеля і закінчуючи Хабермасом. Як і Рорті, він звертається до французького деконструктивізму і дає його критичну оцінку. У той же час, перебуваючи під значним впливом аналітичної філософії, він залишається вірним прихильником класичного прагматизму. Серед загальних тез неопрагматизму і філософських ідей, які отримують розвиток в ході третьої фази розвитку, Марголіс вказує і ті, які характерні для його філософії.

Загальна оцінка філософських інтересів Мар- голіса говорить про те, що він, без сумніву, прагматист, але прагматизм, який він сповідує, відрізняється як від класичної версії, так і від її «оновлених» варіантів. Марголіс суттєво розходиться з Пірсом і Дьюї, вельми критично використовуючи їх концепції. Крім того, кидаються в очі різкі розбіжності Марголіса з Рорті і Патнем по більшості питань (особливо якщо відносити всіх трьох до табору неопрагматистів). Зокрема, він відкидає концепцію «внутрішнього реалізму» Патнема і включається в дискусію щодо «інтерпретуючих посередників».

Існує суперечка про «інтерпретуючих посередників» між Девідсоном, Патнем і Рорті, який має велике значення в контексті захисту реалізму від релятивізму. Інтерпретуючі посередники, або, в термінології Рорті і Девідсона, «істина» - це якісь структури, які в залежності від точки зору або необхідні, або непотрібні в процесі взаємодії людини і світу. В якості таких епістемологічних посередників розглядаються будь-які структури, які можуть служити медіаторами: соціальні, історичні, символічні тощо. Девідсон і Рорті виключають їх наявність. Марголіс напроти принципово наполягає на існуванні структур, роль яких в його концепції виконують мова, технології та соціальні інститути, занурені в історичний контекст [1, с. 88]. Філософ критично оцінює позицію Рорті і бачить в ній підрив легітимації всього філософського проекту, що говорить про відмінності в оцінці ролі мислителів в сучасних реаліях інтелектуального життя. Зокрема, Марголіс хоча і розділяє критику Рорті щодо класичних (картезіанських) форм реалізму, але не сприймає його висновок про те, що це має привести також до заперечення філософської життєздатності будь-якої форми реалізму [2, с. 76].

Таким чином, щоб зафіксувати позицію Марголіса, слід окреслити його внесок в неопрагматистську проблематику за основними взаємозв'язаними питаннями, які так чи інакше обговорюються кожним представником цього напряму:

- антифундаменталізм і релятивізм;

- теорія істинності;

- історичність і ставлення до форм соціального дарвінізму.

Абсолютизм і релятивізм - це полюси, ідеальні моделі філософського ставлення до знання, зі знаком «плюс» і «мінус» відповідно, яких в чистому вигляді навряд чи хто-небудь дотримувався. Проте аж до XX ст. релятивізм існував скоріше в формі негативного явища, ніж реальної філософської позиції. Суть такого розуміння релятивізму зводиться до інтерпретації тези Протагора про людину як міру всіх речей, згідно з якою знання релятивізуються щодо сприйняття. XX ст. дає інше, більш широке прочитання релятивізму, суть якого можна звести до двох тез:

- статус положень, який претендує на знання (істину або обґрунтованість), яке визначається оцінкою стандартів;

- альтернативні стандарти не можуть бути нейтрально оцінені за допомогою неупереджених мета- стандартів, оскільки ті, в свою чергу, теж відносні.

Таке розуміння релятивізму стверджує залежність істинності знання вже не від сприйняття індивідуума, а від сукупності змінних: часу, місця, суспільства, культури, історичної епохи, концептуальної схеми або каркаса, особистого виховання або переконання.

Р. Рорті у своїх працях звертається до початкового значення терміна «релятивізм» і підкреслює, що воно використовується як негативний ярлик. Він закликає відмовитися від установок фундаменталізму і об'єктивізму, від Платона і Канта. Рорті прямо співвідносить таке прагнення з постніцшеанською європейською та прагматистською американською традиціями в філософії, тим самим ототожнюючи прагматистів і релятивістів. Разом з тим він відмовляється від терміна «релятивізм», оскільки той існує, за власним висловом Рорті, виключно тому, щоб затаврувати або обзивати філософа. Такий підхід видається Марголісу неприйнятною формою релятивізму. Хоча він сам вельми критично ставиться до таких фундаменталістських проектів, як теорія когнітивних переваг, теологія, «архічний канон» класичної філософії з пошуком інваріантних структур, позбавлятися від будь-яких фундаменталістських проектів він не вважає за потрібне.

Марголіс включається в дискусію щодо ког- нітивної прозорості світу і когнітивних переваг фундаменталізму, об'єктивізму і супутніх їм інваріантів (таких як сутність, логічна двозначність, закон виключеного третього і ін.). Зокрема, в своїх роботах [1, с. 114] він говорить, що існуючі технології підтверджують когнітивну компетентність людських істот. В такому випадку можна запитати: що в природі людини дозволяє створювати науку, і за яких умов здійснюється ця людська здатність? Якщо ми, відповідаючи на ці питання, погоджуємося з тим, що природа не є когнітивно прозорою, що людина не має когнітивного привілейованого доступу, щоб зафіксувати пізнані структури світу, і що досягнення такого роду є природним розвитком того способу, завдяки якому людські види виживають в світі, то ми відповідаємо на них як прагматисти [1, с. 113].

Теза про когнітивну непрозорість світу - це результат засвоєння прагматизмом і феноменологією ідеалістичних принципів, коли визнається, що свідомість більше не повинна розглядатися як «дзеркало природи», і в рівній мірі природа більше не розуміється як щось «віддзеркалене». Цю думку сформулював Р. Рорті в роботі «Філософія і дзеркало природи» [5]. Марголіс вказує, що ця книга - найбільш «модний огляд» всіх поточних напрямків філософії з вищевказаною тенденцією. У свою чергу, Марголіс визначає тезу прозорості як певну відповідність або адекватність між пізнаваними властивостями реального світу і пізнавальними силами людського розуму.

Визнання когнітивної непрозорості тягне дві проблеми. Перша пов'язана з установками Р. Рорті, для якого заперечення когнітивної прозорості світу означало, по-перше, повну відмову від метафізики, визнання вимоги, що прагматизм, обходячись без метафізики, цілком може обійтися і без методу, а по-друге, неможливість захистити будь-яку форму реалізму. На думку Рорті, реалізм як напрямок не має майбутнього в філософії. Друга - це проблема відсутності розуміння між різними (по-різному орієнтованими) людськими спільнотами в потоці людської історії і, як наслідок, неможливість звернення до інваріанта. Марголіс також пропонує власне вирішення проблеми неспівмірності за допомогою введення особливого виду релятивізму. Він пропонує власну версію алетичного релятивізму і виділяє дві його форми: реляціонну, в якій поняття «істина» замінюється на вираз «істина в мові», і надійну, в якій існуюча бівалентність значення істини, що припускає тільки два значення («істина/неправда»), замінюється набором множинних значень.

На думку Марголіс, захистити реалізм можна лише погодивши його з релятивізмом. Власне, його книга «Pragmatism without Foundation» [1] цілком присвячена питанню сумісності реалізму і релятивізму. У ній можна відзначити два способи захисту реалізму. Перший спосіб здійснюється через з'ясування природи скептицизму, другий - звернення до «доктрини потоку», або концепції історичності людського буття, яке тісно пов'язане з переконаністю у важливості праксису.

Відносно тези історичності є тільки дві стратегії, що дозволяють узаконити реалізм. Перша пов'язана з силою пізнання, а друга стратегія звертається не до використання технологій, а до їх зворотної сторони: технології сприяють актуальному виживанню і життєздатності людських видів, тому і те і інше виражається в живих практиках людських суспільств. Виживання людських суспільств залежить від комплексу колективно успішних заходів, втручань людського пізнання в різні структури зовнішнього світу. Очевидно, втручання у зовнішній світ узгоджується з деякою формою реалізму. Першу стратегію Марголіс називає епістемічною, другу - неепістемічною, або прагматичною.

Насправді, як зазначає Марголіс, при будь- якому міркуванні ми можемо зіткнутися з загадкою скептика. Скептиків штучно інкубують. Це відбувається кожного разу, коли хто-небудь відступає від однозначного визнання повної достовірності та надійності людського пізнання. Через те, що скептик і реаліст не можуть діяти узгоджено, вони не здатні на продуктивну взаємодію в рамках компетенцій реаліста, оскільки саме їх і ставить під удар скептик. Як підкреслює Марголіс, легітимація реалізму в науці не може відбутися доти, поки реаліст не надасть будь-які епістемічні аргументи для обгрунтування власних тверджень про світ, запит же на них здійснює скептик.

На перший погляд, і те, як Марголіс ставить проблеми, і те, до яких внутрішніх прагматичних дискусій він примикає в контексті цих проблем, змушує відносити його до радикального релятивістського боку неопрагматизма. Більш виважений підхід до його доктрини показує, що позиція Мар- голіса не носить вкрай радикального характеру.

Висновки

Отже, позиції Марголіса і Рорті з одного боку - зовсім протилежні, але з іншого - в них можна знайти деякі схожі думки та ідеї. Наприклад, Марголіс ставить проблему відкрито та називає себе релятивістом, і саме це допомагає побачити схожість його дій з Рорті, бо вони обидва намагаються відмовитися від фундаментальності, яка несе в собі відмову від реалізму. Ретельний розбір їх позицій демонструє прагнення зайняти середню - проміжну позицію. Тобто, можна сказати, що обидва філософи використовують однакові інструменти, але по-різному, тим самим даючи одним і тим же речам різне бачення.

Список використаних джерел

1. Margolis Joseph. Pragmatism Without Foundations: Reconciling Relativism and Realism. 2nd edition. London and New York: Continuum, 2007. 286 pp.

2. Margolis Joseph. The Truth about Relativism. Oxford: Basil Blackwell, 1991. 224 pp.

3. Джохадзе И. Д. Неопрагматизм Ричарда Рорти и аналитическая философия. Логос. 1999. № 6. С. 94-118.

4. Рорти Р. Случайность, ирония и солидарность. М.: Русское феноменологическое общество, 1996.

5. Рорти Р. Философия и зеркало природы. Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1997.

References

1. Margolis Joseph. Pragmatism Without Foundations: Reconciling Relativism and Realism. 2nd edition. London and New York: Continuum, 2007. 286 pp.

2. Margolis Joseph. The Truth about Relativism. Oxford: Basil Blackwell, 1991.224 pp.

3. Dzhohadze I. D. Neopragmatizm Richarda Rorti i analiticheskaya filosofiya. (The neo-pragmatism of Richard Rorty and analytic philosophy). Logos. 1999. № 6. S. 94118.

4. Rorti R. Sluchajnost, ironiya i solidarnost. (Contingency, Irony and Solidarity). M.: Russkoe fenomenologicheskoe obshestvo, 1996.

5. Rorti R. Filosofiya i zerkalo prirody. (Philosophy and the Mirror of Nature). Novosibirsk: Izd-vo Novosib. un-ta, 1997.

Размещено на Allbest.ru