Філософські демократичні ідеї та світогляд Тараса Шевченка

У статті досліджується рецепція філософських демократичних ідей у творчості Т. Шевченка. Наголошується на витворенні Кобзарем власної філософської системи, яка синтезувала традиції Руси-України, європейської філософії та власні світоглядні засади автора.

Слипушко О.

Slipushko O.

Key words: Taras Shevchenko; philosophy democratic ideas; Europe context; Shevchenko's philosophy system; national philosophy tradition.

Від найдавніших часів мудреців почали величати філософами. На теренах Русі-України літописець вперше називає Клима Смолятича не просто книжником, а й філософом, "яких іще не було на в руській землі". В українських середньовічних і барокових традиціях філософами означували книжників-авторів, які піднімали і давали власне бачення складних питань людського буття. Їхні розмисли і відповіді ставали визначальними не тільки для сучасників, а й нащадків.

Український менталітет характеризується рисами кордоцентризму: у центрі світоглядної системи знаходиться людина, а її серце бачиться як джерело всіх думок і діянь. Книжники Києворуської держави, зокрема митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Турівський, розвиваючи традицію символіко-алегоричного тлумачення Святого Письма, основувалися саме на філософії кордоцентризму. Ця філософська система укорінилася в українську ментальність і була розвинена пізнішими мислителями епохи Бароко. Григорій Сковорода називав серце людини безоднею, джерелом людських бажань і думок. У такому ж напрямку мислили письменники-філософи ХІХ століття Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Тарас Шевченко увібрав і синтезував у своєму світогляді риси попередніх мислиннєвих систем, але не наслідував їх, а лише засвідчив глибинні внутрішні зв'язки. Кобзар дав своє розуміння буттєвих проблем.

Говорячи про джерела Шевченкового світогляду загалом, передусім слід виділити саму людину, її життя. Як правомірно наголошує більшість дослідників, Шевченко мав свою мудрість, основану на живих джерелах народної мудрості. Він спрямовував свою мудрість на те, аби здобути святу волю, братерство братнє для українського народу і для України. Другим важливим джерелом була для поета і мислителя усна народна творчість, фольклор, які він осмислював завжди і послідовно з власних позицій. Іван Франко писав, що народний світогляд, словесність Шевченко "закрашував сильною його індивідуальністю". Третім джерелом була для Кобзаря Біблія. На таких засадничих джерелах формувалася його власна філософська система. Шевченка не можна віднести до якогось певного філософського напрямку, оскільки він у своїх поглядах на життя і суспільство був оригінальним і неповторним. Його філософська система синтезувала у собі попередні та тогочасні філософські засади, які оціночно визначалися саме з власне Шевченкових поглядів. Кобзар витворив власну - шевченківську - філософську систему.

Безперечно, Тарас Шевченко читав філософські праці. Найбільш вичерпно про свої враження від них він писав у "Щоденнику". Цікавою є його думка про філософські трактати загалом: "Я, не дивлячись на свою щиру любов до прекрасного в мистецтві й у природі, відчуваю нездоланну антипатію до філософій та естетик. І цим почуттям завдячую спершу Галичу, а насамкінець Василеві Ігнатовичу Григоровичу, який нам читав колись лекції з теорії красних мистецтв". Відомо, що навчаючись в Академії мистецтв, Шевченко слухав лекції з естетики вищезгаданого Олександра Галича - випускника німецьких університетів Гельмштада та Геттінгена, який став одним із перших послідовників Шеллінга в тогочасній Російській імперії і розвивав його ідеї трактування прекрасного. Філософсько-естетичні погляди Галич виклав у книзі "Опыт науки изящного" (Санкт-Петербург, 1825 р.). Очевидно, Шевченко прочитав цю книгу, перейнявшись рядом ідей філософії Шеллінга. У той же час в Академії мистецтв курс лекцій з теорії мистецтв викладав Василь Григорович - відомий професор і конференц-секретар цього навчального закладу. Його лекції Шевченко мав можливість слухати лише з особистого дозволу професора. У своєму щоденнику Тарас Григорович акцентує на тому, що нелюбов до філософії й естетики у нього виникла саме завдяки відвідуванню лекцій професорів Галича і Григоровича, можливо, через надмірний раціоналізм, універсальність викладу, трактування основних мистецьких понять у дусі трансцедентальної філософії німецьких мислителів, зокрема Канта і Шеллінга, а можливо, через попередньо нав'язане Шевченкові зверхнє ставлення до цих наук його наставником Карлом Брюлловим. Так відбулося перше знайомство Шевченка з тогочасною філософією, коли він засвідчив свою віддаленість від філософських систем, не знайшовши у них нічого практично корисного для себе.

Участь у Кирило-Мефодіївському братстві, спілкування з його членами спонукало Шевченка осмислювати філософські погляди Шеллінга, Фіхте, Гегеля, Канта, які стали популярними у Росії завдяки лекціям німецького філософа Йогана Шада, запрошеного викладати до Харківського університету 1818 р. Під їхнім впливом активізувалися філософські дослідження в Україні, а його послідовники створили ряд ґрунтовних праць, основаних на філософії природи Шеллінга. Серед них відзначимо й першого ректора Київського університету Михайла Максимовича, з яким тісно спілкувався Тарас Шевченко. Не менш значним був вплив Миколи Костомарова, філософські погляди якого сформувалися ще у стінах Харківського університету переважно під впливом лекцій і друкованих праць Йогана Вольфгана Кронеберга. Сентенції філософа стосовно значення поезії, слова у житті як окремої особи, так і цілої нації, проявлення народного духу в поезії, історії та мистецтві простежуються у художньо-літературній спадщині Тараса Григоровича. Професори-шеллінгіанці Київського університету тісно спілкувалися з братчиками. Серед них особливо прикметною є постать Петра Авсенєва, який забезпечував їх книгами і проводив бесіди на філософсько-релігійну тематику.

Після арешту й десяти років солдатчини в Оренбурзі, на початку липня 1857 р. письменник чекав свого звільнення. Тоді йому до рук потрапила "Естетика" польського філософа, публіциста, громадського і політичного діяча Карла Фрідріха Ліберта, яку спеціально передав митцю його друг, колишній рядовий того ж батальйону Серверин Пшевлоцький. Не маючи іншої літератури для читання на той момент, Шевченко мусив задовольнитися студіюванням "Естетики", зазначивши у своєму щоденнику: "Чтиво, правда, не зовсім на мій смак, та що ж його робити: на безриб'ї і рак риба". Це було виправлене й розширене видання праці філософа (два томи в трьох книгах) "Естетика, або Наука про прекрасне", яке вийшло у Санкт-Петербурзі й Могилеві у 1854 р. й згодом було знайдене в особистій бібліотеці Шевченка.

Відзначимо, що попередньо Тарас Григорович був знайомий і з працями цього філософа, зокрема, з його трактатом "Орлеанська діва. Епізод з історії Франції", виданим у Познані 1847 р. Це знайомство відбулося на засланні завдяки одному з його друзів - політичних в'язнів. Шевченкові імпонувала любов Ліберта до Батьківщини, яка у творі втілилася в образі революціонерки Жанни д'Арк, також його погляди на жорстокість французької революції, адже її описи кореспондували з кривавими подіями Гайдамаччини, Коліївщини, про які з великим болем і осудом писав Тарас Григорович. Навіть екзистенційні думки філософа стосовно сенсу людського життя перегукуються з шевченковими рядками: "Минають дні, минають ночі, / Минає літо, шелестить / Пожовкле листя, гаснуть очі, / Заснули думи, серце спить, / І все заснуло, і не знаю, / Чи я живу, чи доживаю, / Чи так по світу волочусь, / Бо вже не плачу й не сміюсь".

Власне, й доля самого Ліберта багато в чому була схожа з Кобзаревою: походження з простої родини, нелегкий шлях до науки і визнання, участь у національно-визвольній боротьбі, арешт. Усі ці факти були відомі Шевченку і стали підґрунтям для певного сприйняття "Естетики", викладених у ній позицій автора стосовно митця, мистецтва, категорій прекрасного.

Більшість сучасних шевченкознавців вважає, що митець критично поставився до ідеалістичної філософії Ліберта, адже його погляди суперечили уявленням Шевченка про мистецтво. З іншого боку, Ліберт наголошував на тому, що прекрасне невіддільне від матерії - від природи, адже воно в ній існує. Іван Фізер у своїй статті, присвяченій дослідженню філософії Шевченка, акцентував на відсутності усталеної оцінки поглядів Тараса Григоровича стосовно праці філософа, адже у щоденнику присутні як позитивні, так і негативні відгуки, що вказувало на сформованість Шевченкових естетико-філософських поглядів на момент прочитання "Естетики", зокрема, на те, що він не був прихильником містицизму, наполягав на взаємообумовленості та взаємозалежності матерії і духу як складових буття, незаперечно вірив у Творця всього сущого, у божественне призначення і особливий дар чуття кожного митця, його взаємозв'язок із природою.

Такі погляди Шевченка загалом багато в чому збігалися з поглядами Ліберта, який так само заперечував містицизм і пропагував зв'язок митця з природою, його особливе чуття "космосу", відзначав, що "усюди дух без матерії, ані матерія без духу не існує", "усяка духовність потребує матерії, щоб у ній оприявнити своє буття і життя". Ці слова стали лейтмотивом праці філософа, вони звучали також в "Орлеанській діві", їх собі відзначив і Шевченко. У щоденникових записах письменник докладно коментує розділи "Естетики", погоджуючись із багатьма висловами автора, але міркування стосовно вищості митця над природою викликали у нього сумніви. Тарас Григорович пише, що митець вільний по своїй суті, але не може відступити від природи, адже тоді стане "боговідступником, моральною потворою". Природа є для митця моделлю, вічним зразком для творчого переосмислення, його натхненням. Не зважаючи на певні розбіжності у поглядах із філософом, Шевченко зазначив, що після десяти років заслання, солдатчини і казарми, "випадковий співрозмовник Ліберт - мій найчарівніший співрозмовник".

Отримавши звістку про звільнення, Шевченко на певний час припинив читання праці, але згодом обговорював її зі своїми друзями Феліксом Фіалковським і Пантелеймоном Кулішем, відстоюючи цінність поглядів філософа. Останні щоденникові записи стосуються роздумів Шевченка над поглядами Ліберта щодо уяви і творчої фантазії митця.

Згадки про "Естетику" містяться й у повісті "Художник", де Тарас Григорович, розмірковуючи над особливостями геніальних митців, називає їх, згідно з Лібертом, "вогненними душами". Він пише: "Любов - це животворний вогонь у душі людини. І все, створене людиною під впливом цього божественного почуття, позначене печаттю життя й поезії. Усе це прекрасно, та тільки от що. Ці, як називає їх Ліберт, вогненні душі напрочуд нерозбірливі в справі любові". У своїй праці філософ виділив розділ "Вогненні душі", у якому зробив спробу дослідити природу людської геніальності й акцентував увагу на особливих рисах геніїв, відвівши визначальну роль у їх формуванні предметній фантазії, або, як він відзначив, "фантазії власного безсилля". Цією ідеєю перейнявся Шевченко. Він, як і Ліберт, неодноразово писав про трагізм долі усіх геніїв. У їх іпостасі митці поставали янголами, слугами Божими, яким немає місця на землі.

Безперечно, праці Ліберта, певною мірою випадково, посіли особливе місце у Шевченковому житті, отримавши багато позитивних відгуків. Проте, Шевченко свої враження від їх прочитання завершив словами про те, що для більшості пересічних людей ця теорія прекрасного є пустими балачками, справжнє мистецтво та історії мистецтв переживуть "цілі легіони Лібертів". Такі критичні зауваги були в дусі того ж філософа.

Схожих дискусій щодо філософських систем конкретних мислителів у Шевченка більше немає. Він формував власну філософську систему, давши авторське прочитання й осмислення низки філософських питань. Зокрема, митець ставив питання: "нащо нас мати привела, нащо живем?", тобто акцентував проблему буття людини у світі. В цьому сенсі він розвиває на українському ґрунті традиції Арістотеля і Фоми Аквінського, обираючи шлях земної місії служіння народу і нації. Шевченкова інтерпретація тези "поки живе надія в хаті" споріднена з тезою Фоми Аквінського про те, що "віра породжує надію, а надія - любов". Кобзар послідовно пов'язував свою долю з долею рідного народу - "а з торбини виглядає доля...". Для нього воля особиста й національна - головна цінність, по суті, це єдине ціле. Для Шевченка "немає гірше, як в неволі про волю згадувать". Він наголошує на цінності волі національної, що починається від особистої свободи людини: "В своїй хаті - своя правда / І сила, і воля!". Тут Шевченко близький до Йогана Гете, який писав: "Ніхто не є більшим невільником, як той, що вважає себе вільним, а таким не є!". Спостерігаючи розбрат між українцями, постійну боротьбу їхніх провідників, зокрема гетьманів за владу, Шевченко пише: "Добро найкращеє на світі: / То братолюбіє!". Тут український мислитель перегукується з Фомою Аквінським, для якого "життя - це найстрашніша боротьба між добром і злом". А у Шевченка: "Чудно людям, / Бо люди не знають, / Чому добре умирає, / Злеє оживає.".

Грецький філософ Геракліт писав, що у світі немає нічого сталого, все змінюється, все минає. Так само дивиться на плинність життя і світу Тараса Шевченко: "Все йде, все минає - і краю немає.

/ Куди ж воно ділось? / Відкіля взялось? / І дурень, і мудрий нічого не знає. / Живе. умирає.". Гете акцентував, що головна вимога до генія - не слава, а любов до правди. Так само мислить і Шевченко, бажаючи "За правду стать, за правду згинуть.". Для нього правда являє собою визначальну категорію людського і національного буття, за яку варто змагатися і боротися. Слава для Шевченка - це не соціальне визнання, а чесноти національні та християнські.

Свого часу Пантелеймон Куліш писав, що філософія Шевченка - це селянська філософія, взята з Євангелія, але пропущена через свідомість народу та особисто самого автора. Шевченко тісно поєднує її з любов'ю як Господньою благодаттю і християнським прощенням. Д. Бучинський правомірно наголошує: "Любов і прощення - це етика християнського навчання, це етика народу, це етика Шевченка-філософа"[1, с. 182].

Філософ Шевченко твердо стоїть на тому, що "Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля!". Для українського мислителя козацькі ідеали стали втіленням і символом тих вершин, на які піднявся дух українського народу - вершин волі та прагнень до державної незалежності.

Антропоцентрична за своїм характером філософська система Шевченка основується на усвідомленні феномену України як екзистенційного стану буття, коли індивідуальна доля і воля тісно поєднані з національними. Тому, як пише В. Горський, образ України, яким "вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї" [2, с. 164]. Сам Шевченко мислив себе пророком, прагнучи витворити образ нової України. Його новий суспільний порядок основується на традиціях гетьмансько-козацького минулого, ідеях Кирило-Мефодіївського братства. Нове суспільство в уяві митця характеризується національною єдністю, монолітністю, для нього нація як "рідна хата". І все це є на своїй землі: "У чужому краю / Не шукайте, не питайте / Того, що немає / І на небі, а не тілько / На чужому полі. / В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля".

Шевченко не був політичним митцем. Його погляди виражені в образах і символах. Його історіософічний антропоцентризм явлений у формі художнього мислення. Він не наслідував і не розвивав жодну філософську систему чи напрямок. Натомість Кобзар витворив власну філософію, яку цілком правомірно можна назвати шевченківською філософією національного й особистого буття. Ця шевченківська філософська система чітко визначає закони особистого і національного буття у баченні та розумінні мислителя. Водночас, шевченківська філософія генетично пов'язана з давніми і сучасними філософськими традиціями на теренах Русі-України, вона перегукується і співзвучна з популярними європейськими філософськими вченнями. Та вона є суто шевченківською філософією - національною за своїм змістом та оригінальною за спрямуванням.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Тараса Г. Шевченка / Д. Бучинський. - Мадрід-Лондон, 1962.

2. Горський В. Історія української філософії. Курс лекцій / В. Горський. - К. : Наукова думка, 1996. - 285 с.

3. Єфремов С. Шевченко та його доба. Збірник / С. Єфремов. - К., 1925.

4. Пеленський Є. Шевченко класик / Є. Пеленський. - Краків, 1942.

5. Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко - інтерпретації / С. Смаль-Стоцький. - Варшава, 1934.

6. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Д. Чижевський. - К. : Орій, 1992. - 228 с.

Размещено на Allbest.ru