Психічна хвороба та її антропологічні контексти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психічна хвороба та її антропологічні контексти

Складно знайти сьогодні сферу досліджень більш таємничу і непередбачувану аніж психічні захворювання.

Дослідники, які намагалися і намагаються осмислити психопатологічні процеси неодноразово вказували на присутність у психічних патологіях викривлене відображення існуючих соціальних та культурних процесів. Більше того, вже у самому оголошенні психічної хвороби можна виявити її зв'язок із загальнокультурними явищами. До того ж, якими б не були первинні характеристики, хвороба обов'язково зачіпає глобальну ситуацію перебування людини у суспільному середовищі [7, с. 89].

Розширюючи кордони медичної сфери, можна характеризувати хворобу як антропологічну проблему, яка вміщує у собі не лише фізіологічні, а й морально-етичні, філософські, а іноді й релігійні аспекти життєдіяльності особи. Тому недаремно говорять, щоб зрозуміти хворобу, потрібно знати, що таке здоров'я [11, s. 80]. Психічно хворий із середовища здорових вирізняється перш за все як відокремлена, відчужена особа. Тому і ключове поняття діагнозу, у психопатологічному контексті, сприйматиметься не просто як визначення захворювання, а ще й як своєрідне тавро, якого часто густо соромляться. Хоча така людина має особливий досвід внутрішнього болю, який не відомий здоровим, а тому є дуже особливим.

У контексті психопатології, бути хворим - це означає, що людина живе зовсім іншим ритмом життя, навіть у біологічному значенні цього с043Bова. Хвороба дійсно знищує людину, але психічний розлад одночасно і акцентує, адже знищує одне, для того, щоб підсилити інше. Сутність хвороби не тільки у тій порожнечі, яку вона створює, але також і у позитивній повноті альтернативної активності, яка по своєму цю порожнечу заповнює [8, с. 90-91]. У такому світлі важливою є позиція Ж. Дельоза, який вважав, що невротичні стани, психози не можуть характеризуватися через призму життєвих змін, переходів, а як стани, у які людина впадає, коли процес творчої активності переривається або ж наштовхується на будь-яку перепону. Його відома теза про те, що у стані неврозу писання не можливе [4, с. 8], тільки підтверджує сказане. Тому, власне, хвороба - це не процес, а зупинка процесу, як це було у М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Ф. Ніцше та багатьох інших митців. З цих позицій, письменник не може визначатися, у період творчої активності, як хворий, а швидше як лікар. Тільки лікар як ддя самого себе, так і для світу, який його оточує. А світ - це не що інше як сукупність симптомів тієї хвороби, яка не відрізняється від самої людини.

Тож, як бачимо, психічна хвороба сприймається і розглядається як патологія у нормальному світі. Але який це нормальний світ? Це переважно соціальне середовище, до умов проживання у якому просто звикаєш. Мимоволі, згадується герой повісті М. Зощенко «Коза» радянський дрібний чиновник Забєжкін, який зіткнувшись на вулиці із незнайомцем, щиро дивувався тому, що ця людина перед ним вибачилася [5, с. 190]. Для такої постаті той, хто просто не поводить себе як хам, сам по собі перетворюється на незрозумілий ідеал. Але задамося іншим питанням: як тоді така людина уявляє собі світ, який її оточує? Та просто - це світ, який розвивається від зворотнього, до якого звикаєш настільки, що з часом і хамство починаєш вважати за норму.

Особистість виявляється тією сферою, у якій розвивається хвороба, але одночасно, особистість виступає і тим мірилом, яке дає змогу цю хворобу всебічно характеризувати. Фактично, можна говорити про те, що саме особистість визначається як міра і реальність психічної хвороби.

Спираючись на розробки попередників, можемо констатувати, що спроба філософського осмислення хвороби як такої, обов'язково передбачатиме аналіз цього явища як у індивідуальному, так і у соціальному контекстах. А сама по собі психічна хвороба додатково потребуватиме ще і всебічного розгляду хворобливого стану людини і її реакції на зовнішнє середовище [2, с. 293]. Адже розбіжність у поведінці деяких сегментів, які формують людську цілісність, може стояти всупереч природі і вже через це така ситуація призводить до захворювання. Не буде неправильним вважати, що хвороба це ще й один із найпотужніших чинників, які здатні не просто вибити людину з рівноваги, вона виводить її із своєрідного заціпеніння, підштовхує до певної активності і наповнює життя конфліктом.

Зрозуміло, що вилікуватися абсолютно, позбавитися від усіх хвороб неможливо. Вважається, що людина залишає у собі сліди усіх хвороб, якими вона хворіла протягом свого життя. І найважливіше, що нікуди вони не зникають [2, с. 300]. Захворювання завжди було природним, звичайним, явищем, яке позиціонувалося, з одного боку як руйнівне, а з іншого як цілковито закономірне. Його перебіг, симптоматика, особливості розвитку патологічних процесів може не лише відштовхувати своєю потворністю чи небезпекою, але і зацікавлювати. Наприклад, дослідників.

З іншого боку, психічні хвороби дуже складно характеризувати як природний, біологічний процес саме через нівеляцію особистісної раціональності і того, що визначається як здоровий глузд. До того ж, психічні розлади деструктивні щодо суспільства загалом, адже вони руйнують існуючі соціальні зв'язки і ставлять під загрозу традиційні, усталені соціальні норми. Тому, вивчення психічних хвороб потребує спеціальної суспільної практики, яка повинна бути направлена на їх подолання.

Будь-яка суспільна структура завжди прагне того, щоб протиставити психічним захворюванням відповідний соціальний, раціональний порядок і, одночасно, намагається усіляко протистояти ірраціональному в житті людини. Найбільш розповсюджена і найвідоміша практика приборкування психічних патологій традиційно втілюється у так званій системі ізоляції. Ізоляція, у даному випадку, може розглядатися через призму зовнішніх і внутрішніх чинників. Зовнішні - це практика прямої ізоляції хворої людини від суспільства, що має визначати тенденцію на захист раціональних основ суспільства, його традиційну нормальність, але найважливіше, убезпечити соціум від прямого впливу хворого [2, с. 308]. Це одночасно і нейтралізація, і застереження.

Внутрішня ізоляція стосується тих процесів, завдяки яким людина відділяє один від одного частини самого себе. Більшість сучасних дослідників сходяться на тому, що така патологія є наслідком особливих блокувань, які відбуваються ще на початку свідомого життя людини і з часом призводять до змін у природному розвитку особистості [9, с. 399]. Важливо пам'ятати, що у сучасній психотерапії поняття «ізоляції» може використовуватися не лише стосовно формальних захисних механізмів, але і у випадку вживання будь-якої форми фрагментації «я». Наслідком внутрішньо особистісної ізоляції може бути ситуація, коли людина придушує у собі власні почуття і прагнення, схильна сприймати «потрібно» і «необхідно» за власні бажання, не довіряє власним судженням або ж самостійно блокує власні можливості та здібності.

Розглядаючи психічні захворювання неможливо пройти повз теми патології, а в її контексті підходів до цієї проблеми Ж. Кангієма. Головно, для нас важливо те, що французький філософ намагається не ставити знак рівності між аномалією хвороби і патологією. Аномалію захворювання він визначає через конкретний простір без поєднання його із хворим. Тоді як патологія завжди здійснюється через призму часу і обов'язково передбачає наявність того, хто може розповісти лікареві про саму хворобу. Навіть тоді, коли хвороба стає хронічною, вона залишає свій слід у свідомості людини, як про якесь особливе минуле [10, р. 87].

Так, Ж. Кангієм вважає, що патологія обов'язково передбачає відчуття хворим болю і страждання. Для нього анормальне складає таку ж норму, як і сама норма, так як, на його думку, вони є просто явищами організації людини. Він виходить з того, що патологічний стан не можна називати нормальним, особливо коли мова ведеться про нормативну організацію життя людини. Анормальність може визначатися не тільки через відсутність нормальності [10, р. 156].Тому, не існує життя без його нормативної організації, через що і хворобливість завжди буде не що інше як певний спосіб життя.

Отже, на відміну від представників тваринного світу, людина існує і розвивається не просто у реальності, а у особливим чином структурованому суспільному середовищі, яке кожен уявляє відповідно до власного інтелектуального потенціалу. Тому, на нашу думку, можна погодитися з тими дослідниками, які стверджують, що кожна особа існує у своєму особливому, від інших закритому, світі [3, с. 78]. Відповідно до цього, усе різноманіття вчинків людини, яке можна вкласти у межі відомої сьогодні психопатології, нам необхідно розуміти не просто як розлад психіки, а як аномальна поведінка людини у її патологічно еволюціонуючому середовищі.

Сама ж психічна хвороба може сприйматися і як особливий феномен, завдяки якому здійснюється аналіз екзистенціальних основ суспільства і буття людини у ньому. Власне, так вона сприймається ще і в якості специфічного методологічного інструменту. А площина психічної хвороби, у такому випадку, поширюється не тільки на зону психіатрії, але зачіпає і загально-гуманітарні, філософські підвалини.

психічний хвороба філософський антропологічний

Список використаних джерел

1. Билибенко А. В. Модели философского осмысления психического заболевания / Ангелина Билибенко И Известия Саратовского университета. Философия. Психология. Педагогика. - 2014. - Т. 14. -ВЫП.1.-С.9-14.

2. Газнюк Л. Філософські етюди екзистенціально-соматичного буття / Лідія Газнюк. -К.: ПАРАПАН, 2008. - 368 с.

3. Давтян С. Э. Что такое «психическая болезнь»? И Здоровье основа человеческого потенциала: проблемы и пути их решения. - 2007. - Т.2. - С.76-78.

4. Делёз Ж. Критика и клиника / Жиль Делёз. - СПб.: Machina, 2002. - 210 c.

5. Зощенко М. Коза / Михаил Зощенко И Зощенко М. Малое собрание сочинений. - СПб.: Азбука, 2014. - С.184-205.

6. Рудинеско Е. Філософи в обіймах бурі / Елізабет Рудинеско. - К.: Ніка-Центр, 2007. - 208 с.

7. Салій А. В., Салій Л. А. Психічна хвороба і її соціальний вимір П «Суспільство і медицина: діалог в умовах євроінтеграції»: Матеріали доповідей наукової конференції. - Полтава: Дивосвіт, 2015.-С.89-91.

8. Фуко М. Психическая болезнь и личность / Мишель Фуко. - СПб.: ИЦ «Гуманитарная Академия», 2010. - 320 с.

9. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия / Ирвин Ялом. - М.: Независимая фирма «Класс», 2005. - 576 с.

10. Canguilhem G. Le Normal et le Pathologique. - Paris: PUF, 1966.-264 p.

11. Szumowski W. Filosofia medycyny. - K^ty: Wydawnictwo Marek Derewiecki, 2007. - 288 s.

Размещено на Allbest.ru