Екзистенційно-антрополгічний поворот у філософії В. Шинкарука

Размещено на http://www.allbest.ru/

київський національний університет

імені тараса шевченка

ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПОВОРОТ У ФІЛОСОФІЇ В. ШИНКАРУКА

09.00.05 - історія філософії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Фаріон Ольга Олегівна

УДК 1 (091) (477)

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

Ярошовець Володимир Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Мозгова Наталія Григорівна,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова,

професор кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент

Павлов Валерій Лук'янович,

Національний університет харчових технологій,

доцент кафедри філософії.

Захист відбудеться “15” червня 2009 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою 01033, Київ, вул. Володимирська, 58, зал. № 12.

Автореферат розісланий “14 ” травня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. В. Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається посиленням уваги до антропологічно-екзистеційної проблематики, зумовленої необхідністю простеження процесу самовизначення як окремої людини, так і становлення в Україні самоорганізованого суспільства загалом.

Глобалізаційні зміни, соціокультурні та парадигмальні трансформації українського суспільства спричиняють необхідність поглиблення національної самовизначеності, організації ефективних форм життєдіяльності української нації та самореалізації особистості на власній соціокультурній основі. Розв'язанню таких завдань сприяє ґрунтовне дослідження та цілісне осмислення філософської спадщини вітчизняних мислителів, засад формування національної самоідентичності та культури української спільноти, а також подальша розробка соціально-орієнтованої антропологічної тематики. Важливе значення у розробці останньої належить знаній у світі Київській філософській школі, заснованій у 60-тих роках ХХ століття П. Копніним.

Особливу роль в історії вказаної школи та вітчизняної філософії в цілому мають наукові здобутки В. Шинкарука, який зосередив увагу на розробці антропологічної домінанти філософії. Саме він започаткував у вітчизняній науковій традиції розуміння філософії як життєвого завдання, обґрунтував першочерговість дослідження антропологічної проблематики на противагу проблемам філософії діалектичного матеріалізму (проблеми діалектики, форм існування матерії та ін.), поставив питання людини в центр своїх філософських розмірковувань тоді, коли це таврувалося як “буржуазний” гуманізм. Свою наукову діяльність В. Шинкарук розпочав з фундаментальних досліджень класичної німецької філософії, оскільки остання має велике методологічне значення для осмислення життєвих парадигм буття. Поступово предмет філософування вченого еволюціонує від так би мовити “родової всезагальності” Г. Гегеля до “тотальної індивідуальної екзистенції” С. К'єркегора. Відповідно, у центрі його уваги постає гуманістичний зміст проблем унікальності та самореалізації особистості.

Оригінальні філософські ідеї В. Шинкарука розвивалися у напрямі основних наукових парадигм, в очних та заочних дискусіях з провідними європейськими мислителями, що засвідчує інтеграцію філософських поглядів мислителя в європейський контекст. Саме під його керівництвом кардинально змінився предмет філософського аналізу плеяди вітчизняних філософів другої половини ХХ ст.: у центрі наукових розвідок В. Шинкарука, а також працівників відділу філософської антропології Інституту філософії НАН України (Є. Андроса, В. Іванова, В. Табачковського, М. Тарасенка, О. Яценка та ін.) - істинне розуміння людини, розкриття її сутності через визначення світоглядних параметрів та специфіки екзистенційно-смислових засад буття. Логічним результатом вищевказаних трансформацій стало те, що сучасна українська філософія набула антропологічного виміру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах розробки наукової програми кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка “Випробування людського буття в екстремальних ситуаціях: філософський вимір”, НДР № 0106V005411.

Метою дисертаційної роботи є розкриття сутності екзистенційно-антропологічного повороту у філософії В. Шинкарука, з'ясування світоглядних параметрів особистості та специфіки екзистенційно-смислових засад людського буття.

Відповідно до мети в дисертації ставляться такі основні завдання:

· на основі вивчення філософської спадщини В. Шинкарука, простежити спрямованість філософії мислителя від класичних проблем діалектичного матеріалізму до самовизначення людини;

· виявити передумови та концептуальний зміст екзистенційно-антропологічного повороту у філософії В. Шинкарука;

· дослідити категоріальну структуру світогляду та визначити світоглядно-гуманістичні орієнтири особистості;

· охарактеризувати екзистенційну сутність людського буття за В. Шинкаруком;

· розкрити філософські виміри культури за В. Шинкаруком.

Об'єкт дослідження - філософська спадщина В. Шинкарука.

Предмет дослідження - екзистенційно-антропологічний зміст філософії В. Шинкарука.

Джерельна база дослідження. Теоретичною основою дисертації є праці В. Шинкарука (монографії “Логика, диалектика и теория познания Гегеля”, “Теория познания, логика и диалектика И. Канта”, “Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения” та ін.; публікації у періодичних фахових виданнях; суспільно-політичні та публіцистичні матеріали); дослідження з історії вітчизняної філософської думки (роботи В. Андрущенка, Є. Бистрицького, А. Бичко, І. Бичка, В. Горського, Л. Губерського, А. Єрмоленка, А. Конверського, П. Копніна, В. Кременя, С. Кримського, В. Ляха, Н. Мозгової, І. Огородника, М. Поповича, В. Табачковського, В. Ярошовця та ін.). А також праці вітчизняних та зарубіжних мислителів у галузі філософської антропології, на основі яких у роботі досліджено проблеми свободи, сутності та сенсу людського буття, феноменологію гуманістичного світосприйняття та світовідношення, духовні виміри людини (праці Н. Аббаньяно, Є. Андроса, О. Больнова, М. Булатова, П. Гайденко, А. Гордієнка, Б. Григор'яна, Ю. Давидова, Д. Єсипенка, В. Загороднюка, О. Кисельова, М. Кісселя, Г. Ковадло, С. Кошарного, К. Малеєва, М. Мамардашвілі, І. Надольного, В. Павлова, А. Приятельчука, К. Райди, П. Сауха, Н. Хамітова, В. Шаповалова, Л. Яроцького, О. Яценка та ін.).

Методологічною основою дисертації є парадигмальний підхід, який передбачає застосування компаративістського аналізу та загальнонаукових принципів: історизму, системності, цілісності, світоглядного плюралізму, єдності історичного та логічного. Аналітичний метод задіяний у дослідженні під час вивчення філософської, культурологічної та політологічної літератури для формування методологічних та теоретичних засад дослідження; системний - для дослідження впливу різних ідейно-теоретичних джерел на формування філософської концепції В. Шинкарука, для узагальнення головних принципів та поєднання різних структурних елементів дослідження у систему; біографічний - у дослідженні тенденції зміни предмету філософування мислителя; історичний - у реконструкції основних філософських положень; компаративістський - для визначення основних особливостей аналізованих концепцій порівняно з іншими теоріями та з'ясування специфіки різних напрямків у межах самої концепції; метод класифікації - у виокремленні певних філософських засад, основних рис та позицій. У дисертації використовуються загальнонаукові принципи історизму, об'єктивності, системності, світоглядного плюралізму, єдності історичного та логічного, а також герменевтичні засоби тлумачення та розкриття змісту понять.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у дисертації вперше розкрито сутність екзистенційно-антропологічного повороту у філософії В. Шинкарука, що полягає в розробці світоглядних параметрів особистості та визначенні екзистенційного змісту людського буття, який передбачає розуміння людини як самоцінного буття, можливості її виходу за власні фізичні межі - трансценденції з реально-існуючого в істинно-суще буття.

Наукова новизна отриманих результатів розкривається в наступних положеннях, що виносяться на захист:

- виявлено, що завдяки зміні предмету філософування В. Шинкарука від “родової всезагальності” Г. Гегеля до “тотальної індивідуальної екзистенції” С. К'єркегора феноменологічно-екзистенційна антропологічна рефлексія вченого виходить на формування онтологічного висновку, що сутність природи людини виявляється в її екзистенційному змісті;

- доведено, що погляди вченого еволюціонували від наукової парадигми всезагальної філософії діалектичного матеріалізму, сконцентрованої на співвідношенні “свідомість-буття”, до якісно іншої, в центрі якої - співвідношення “людина-буття” в результаті чого обґрунтовано неповторність та достеменність людського буття, визначено його сенс як можливість самовизначення та реалізації власної самоцінності;

- показано, що В. Шинкаруком вперше у вітчизняній філософії розроблено категоріальну структуру світогляду, обґрунтовано “віру”, “надію”, “любов” як філософські світоглядні категорії, що презентують собою духовний вияв людського буття;

- з'ясовано, що визначальною особливістю людського буття, за В. Шинкаруком, є його екзистенційна сутність. Екзистенцію він трактує як діалектичну єдність створення умов життя, задоволення життям та самореалізації особистості в цьому процесі. Людина є екзистенційно вільною, оскільки відокремлює себе від своєї життєдіяльності й робить останню предметом своєї свідомості, волі. Ця свобода виявляється у дистанціюванні наявного буття від того, що було, і переведення його в те, що буде, в можливість трансцендування в істинно суще буття;

- визначено, що становлення та розвиток особистості здійснюється через такі основні культурні форми, як міф, мова, казка, праця, людські прихильності, наукові, передусім історичні знання, що дає можливість представити особистісну парадигму як неповторне унікальне явище формотворення людського духу відповідно до існуючих суспільних умов.

Теоретичне значення дисертації полягає в розкритті сутності гуманістично-антропологічного змісту філософії В. Шинкарука, з'ясуванні специфіки екзистенційно-смислових засад людського буття. Отримані результати дають можливість реконструювати наукову філософську концепцію В. Шинкарука як цілісне, логічно завершене філософське вчення, що робить можливим глибокий аналіз та пропагування антропологічних ідей відомого як в Україні, так і поза її межами мислителя. Аналіз впливу наукової концепції В. Шинкарука на розвиток вітчизняної філософії дозволяє краще орієнтуватися в її історико-філософських традиціях та в сьогочасній соціокультурній ситуації, розширює уявлення про унікальність та поліваріантність сучасної української філософії.

Практичне значення роботи. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при вивченні філософії, історії української філософської думки і стати основою для розробки програмних курсів з філософії, історії філософії в Україні, а також для написання навчальних посібників для студентів, теоретичних статей з даної тематики, проведення лекційних та семінарських занять.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації Основні положення та висновки дослідження обговорювались на засіданнях кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка, а також оприлюднені у формі доповідей на наукових конференціях: Треті філософські читання, присвячені пам'яті академіка В. І. Шинкарука (Житомир, 13 травня 2005 р.), Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету (Київ, 2006 р., 2007 р., 2008 р.), Всеукраїнський симпозіум “Морально-естетичні ідеї Г. С. Сковороди і сучасний світ” (Суми, 19-20 травня 2006 р.), Міжнародна науково-теоретична конференція “Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності” (Житомир, 11-12 жовтня 2007 р.), Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Сучасний філософсько-гуманітарний дискурс: напрямки та перспективи” (Черкаси, 19-20 жовтня 2007 р.), Міжнародна науково-теоретична конференція “Сучасне світорозуміння” (Дніпропетровськ, 15-16 листопада 2007 р.), Науково-теоретична конференція “Гармонізація науки і вищої освіти в умовах інформаційного суспільства” (Київ, 20-21 березня 2008 р.), Міжнародна науково-теоретична конференція “Філософія освіти у контексті історико-філософського знання” (Дніпропетровськ, 15-16 травня 2008 р.).

Публікації. Основний зміст і положення дисертаційного дослідження викладено у 12 публікаціях - семи статтях, п'ять з яких надруковано у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, та п'яти тезах доповідей, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура та обсяг дисертації зумовлені специфікою предмету дослідження, його концептуальною основою, логікою розкриття проблеми, а також метою і завданнями дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 196 сторінок, з них 174 сторінки основного тексту. Список використаної літератури містить 226 позиції і становить 21 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, формулюється мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, розкриваються методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне і практичне значення, наводяться дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження” розглядаються методологічні принципи історико-філософського аналізу філософської спадщини В. Шинкарука та вплив останньої на розвиток української філософії; здійснюється аналітичний огляд джерел, що склали основу для написання роботи.

У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічні засади дослідження” подається методологія дисертаційного дослідження, яка передбачає використання ряду методів та принципів і визначається дисциплінарною специфікою історії філософії.

Методологічною основою дисертації є парадигмальний підхід, який передбачає застосування компаративістського аналізу та загальнонаукових принципів: історизму, системності, цілісності, світоглядного плюралізму, єдності історичного та логічного. Тематика роботи вимагає зосередження уваги не тільки на предметному полі дослідження (“ідеях”), але й на самому “носії” ідей - особистості В. Шинкарука. Враховується вплив доктрини радянського офіціозу на можливість розкриття вченим концепції власного філософського світорозуміння. Відповідно, у якості загального підходу до вивчення творчості мислителя застосовується метод іманентної інтерпретації, а для роботи з першоджерелами використовуються методи феноменологічно-описового аналізу та герменевтичного тлумачення текстів. У дослідженні характеру рецепції В. Шинкаруком історико-філософських ідей та суспільних впливів залучаються елементи компаративістського методу.

Зважаючи на важливість культурно-творчого підходу як фундаментального принципу вивчення філософії, автор дисертаційного дослідження розглядає історію української філософської думки як діяльнісний процес, основу якого складає теоретичне відтворення соціокультурного розвитку особистості українця.

У підрозділі 1.2. “Джерельна база дослідження” на основі опрацювання існуючого масиву наукової філософської літератури констатується відсутність фундаментальних досліджень філософування В. Шинкарука. Зазначається, що проблема екзистенційно-антропологічного повороту у філософії мислителя не знайшла ще цілісного належного місця у філософській літературі. Окремі аспекти наукового доробку вченого побіжно розглядаються в контексті дослідження вітчизняної філософської думки другої пол. ХХ ст. - поч. ХХІ ст. - зокрема в працях В. Андрущенка, А. Бичко, І. Бичка, В. Білодіда, В. Горського, Л. Губерського, А. Конверського, С. Кримського, В. Ляха, І. Надольного, І. Огородника, М. Поповича, В. Табачковського, Л. Яроцького, В. Ярошовця та інших дослідників, в яких аналізується специфіка формування та розвитку української філософської культури.

Вказується, що основну джерельну базу дослідження становлять наукові праці В. Шинкарука (монографії: “Логика, диалектика и теория познания Гегеля”, “Теория познания, логика и диалектика И. Канта”, “Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения” та ін.; публікації у періодичних фахових виданнях: “Категоріальна структура наукового світогляду”, “Людське буття: екзистенція, час, свобода”, “Основні напрями дослідження проблем формування нової людини”, “Світогляд і духовна культура: (Питання історичного генезису)”, “Марксистский гуманизм и проблема смысла человеческого бытия”, “Методологічні засади філософських учень про людину”, “Глобалізація з філософсько-антропологічного погляду: панацея чи проблема?” та ін.; суспільно-політичні та публіцистичні матеріали: “Какая нам нужна философия?”, “Віра, Надія, Любов”, “Ода філософії” та ін.).

Серед відомих дослідників екзистенційно-антропологічної проблематики, в працях яких в тій чи іншій мірі ставляться та відповідним чином розглядаються проблеми буття людини, розуміння останньої як творчої особистості, її здатності до самовизначення, самовдосконалення та самореалізації, відзначаються Н. Аббаньяно, Є. Андрос, І. Бичко, О. Больнов, М. Булатов, П. Гайденко, А. Гордієнко, Ю. Давидов, Д. Єсипенко, В. Загороднюк, О. Кисельов, М. Кіссель, Г. Ковадло, П. Копнін, С. Кошарний, М. Мамардашвілі, В. Пазенок, К. Райда, Ж.-П. Сартр, П. Саух, О. Соболь, Н. Хамітов, В. Шаповалов та ін.

У другому розділі - “Антропологічна домінанта філософії В. Шинкарука” досліджуються передумови та сутність актуалізації і подальшої розробки проблеми людини у вітчизняній філософській думці, з'ясовується розуміння В. Шинкаруком світоглядної парадигми особистості.

У підрозділі 2.1. “Спрямованість філософії В. Шинкарука від класичних проблем діалектичного матеріалізму до самосмисловизначення людини” акцентується увага на тому, що вивчаючи проблеми діалектики, форми існування матерії тощо В. Шинкарук скеровує свої дослідження на осмислення теоретико-пізнавальних параметрів розуміння людини, світогляду як способу її самовизначення, загалом людської екзистенції.

Професійну науково-дослідницьку діяльність В. Шинкарук розпочинає з дисертаційного дослідження з історії філософії на тему “Матеріалізм О. Радищева”, в якому аналізує ряд ключових смислових концептів, котрі визначили наступні основні вектори його філософування. Зокрема, у радищевському трактаті про людську смертність і безсмертя, В. Шинкарук відмічає принцип антиномійності, який характерний також для філософування І. Канта. Перевага вказаного принципу, із сучасного філософсько-антропологічного погляду, полягає у запереченні будь-якої остаточної “картини людини”. Саме на таку відкритість питання скеровує увагу шинкаруківське розмірковування щодо екзистенції. У цьому контексті український мислитель виокремлює ряд положень, які не втрачають своєї актуальності й сьогодні:

· людина становить собою єдність натури “внутрішньої” та “зовнішньої”, перша є визначальною; зовнішня натура виступає ієрогліфом внутрішньої;

· внутрішній світ людини є значимим для її здатності поставити себе понад усіма обставинами та випадками;

· принцип самопізнання є умовою людяності у поводженні зі світом.

Обгрунтовуючи висловлені вище положення, В. Шинкарук приходить до висновку, що людина, як своєрідний предмет філософування, не може бути суттєво розглянута в спрощеній дилемі “матеріальне - духовне”; її світ не “віддзеркалюється” мисленням, а активно освоюється ним у формах теоретичної й практичної діяльності, де людина “творить” себе, передусім завдяки культурі.

У фундаментальних працях, присвячених філософії Г. Гегеля, І. Канта, інтерпретаціям діалектики, В. Шинкарук формулює і розвиває нову концепцію філософії людини, яка полягає у розумінні людини як унікального самоцінного буття. Зокрема, у творчості Г. Гегеля В. Шинкарука зацікавлює перехід феноменології у логіку. Вчений констатує, що матеріалістичне трактування раціонального змісту діалектичного спадку Г. Гегеля, в основі якого міститься діалектика мислення та буття, не втрачає своєї актуальності. Однак важливим завданням філософських досліджень є подальше глибоке вивчення об'єктивного змісту категорій матеріалістичної діалектики в єдності їх методологічних та світоглядних аспектів. Провідне місце серед цих категорій належить тим, які розкривають основне питання філософії: “матерія” і “свідомість”, “мислення”, “буття”. Дослідження їх діалектики має важливе світоглядне значення, навіть коли воно здійснюється у винятково логічній площині.

У гегелівській “Феноменології духу” В. Шинкарук досліджує проблеми свободи, відчуження, взаємопов'язаність опредметнення й розпредметнення. Також мислитель відзначає людиноцентрованість цієї праці та її теоретико-пізнавальні мотиви.

У роботі “Теорія пізнання, логіка і діалектика Канта” український мислитель зосереджує увагу вже не на логіко-гносеологічній, а на антропологічно-екзистенційній проблематиці, у результаті чого в центрі філософських розмислів постає людина як діючий і пізнаючий суб'єкт.

В. Шинкарук “центрує” всю багатовимірність предмету філософії на проблемі посутніх можливостей та потенціалів людини, духовному універсумі особистості, досліджує філософію як форму духовно-практичної самореалізації людини в світі її життєдіяльності.

У підрозділі 2.2. “Світоглядно-гуманістичні орієнтири особистості у філософському дискурсі В. Шинкарука” з'ясовується внесок мислителя в аналіз світоглядних параметрів особистості.

Світогляд В. Шинкарук визначає як систему узагальнених поглядів людини на світ та її місце в ньому, на ставлення людини до оточуючої дійсності і до самої себе, на історичні долі людства та людини, що формуються шляхом багатьох чинників і групуються навколо того або іншого вирішення основного питання філософії.

Традиційна марксистська позиція полягає у фактичному ототожненні філософії та світогляду, що, на переконання В. Шинкарука, є суттєвим спрощенням суті проблеми, адже виключає з поля зору світогляд як особливу реальність та спеціальний предмет теоретичного аналізу поруч з філософією. Тому вивчення поняття світогляду вчений розпочинає з обґрунтування нового погляду на дві базові дефініції - філософію і світогляд, а також презентує власну концепцію їх функціональної ролі та взаємозв'язку. А саме: філософія трактується В. Шинкаруком як нетотожне світогляду поняття, оскільки вона є не “практично-духовним”, а теоретичним освоєнням світу. У цьому контексті філософія - не сам світогляд, а форма його теоретичного розвитку і вираження. Однак, вирішуючи своїми теоретичними засобами світоглядну проблематику і тим самим надаючи суспільній свідомості теоретично розроблене світоглядне знання, сама філософія суспільно функціонує як система світоглядного знання, виконує функцію теоретично розробленого світогляду.

Детальний аналіз генези формування наукового світогляду дозволяє В. Шинкаруку охарактеризувати історичні типи світогляду (міфологічний, релігійний, науковий) та розкрити його зміст особливої форми свідомості. Мислитель обґрунтовує, що цей зміст виражається у двох світоглядних функціях: по-перше, в тому, що світогляд є формою суспільної самосвідомості людини, і, по-друге, в тому, що він є способом духовно-практичного освоєння світу.

У підрозділі 2.3. “Категоріальна структура світогляду: духовні виміри людини” відмічається, що В. Шинкарук вперше у вітчизняній філософії детально розкриває категоріальну структуру світогляду; обґрунтовує, що за рівнями своєї організації світогляд містить рівневу, компонентну та функціональну підструктури. Перша підструктура містить два рівні: чуттєвий (світовідчуття, світосприйняття, світоуявлення) та раціональний (світорозуміння, світовідношення). Складові другої компонентної підструктури - знання, цінності, переконання, норми, настанови, принципи. Третя підструктура - функціональна - формується на базі таких світоглядних категорій, як віра, надія, любов, ідеал, воля.

В. Шинкаруком уперше концептуально обґрунтовуються поняття “віра”, “надія” та “любов” як філософсько-світоглядні категорії, що репрезентують собою духовний вияв людського буття.

Поняття “віра” визначається В. Шинкаруком як істотна універсальна ознака людського в людині незалежно від ставлення до релігії, що поєднує любов з надією і забезпечує сприйняття майбутнього як здійснення чекань, сподівань і жадань - ідеалів людського життя.

Без надії, на думку мислителя, є неможливим світоглядне переживання майбутнього, немає прагнення віддавати себе служінню майбутньому, реалізовувати себе в останньому. Саме надія поєднує знання з вірою, мрію з реальністю. У надії відображаються життєві інтереси, потреби й сподівання особи і суспільства вцілому.

Найбільш значущою, за В. Шинкаруком, є категорія “любов”, тому що саме в цьому глибокому та інтимному почутті вільно і найбільш повно виявляється особистість. У любові знаходить вияв безкорислива й самовіддана спрямованість на певний об'єкт, відмова від егоїстичних нахилів, потреба до об'єднання та зближення людей. Любов, як і її протилежність - ненависть, може бути спрямована на особистість, етнічну і соціальну спільність людей, на різноманітні об'єкти пізнання і практичної діяльності (любов до природи, до життя, до ідеї). У вужчому розумінні любов, або кохання трактується В. Шинкаруком як інтенсивне і відносно стійке почуття до особи іншої статі, що супроводжується ситуативно виникаючими емоціями ніжності, захоплення, тривоги, ревнощів тощо. Вибірковість почуття любові, його сила, глибина, тривалість характеризують особистість людини, яка кохає.

Мислитель відзначає тісний зв'язок індивідуального почуття любові з традиціями і нормами суспільства, з особливостями сімейного виховання. І головне, саме любов, на переконання В. Шинкарука, є глибинною основою духовного життя, що підносить людину над усіма марнотами сьогодення до вищих, священних покликань.

Підкреслюється актуальність настанови філософа поєднувати почуттєві основи, передусім любов (“серце”) з раціональними складовими - розумом (“головою”), що можна розглядати як продовження традицій української “філософії серця” (Г. Сковорода, П. Юркевич) з модифікацією відповідно до вимог сучасного інформаційного суспільства.

У третьому розділі “Природа людської екзистенції: параметри розуміння людини” аналізується екзистенційне спрямування гуманістично-антропологічної філософії В. Шинкарука: визначається унікальність та сенс людського буття.

У підрозділі 3.1. “Концептуальний зміст природи людської екзистенції” вказується, що екзистенціали людського буття виступають одним із головних векторів досліджень В. Шинкарука. Виокремлення оригінальних аспектів трактування ним категорії “екзистенція” здійснюється у певній мірі через призму концепцій зарубіжних філософів-екзистенціалістів С. К'єркегора, М. Гайдеггера, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса, А. Камю, Н. Аббаньяно та ін. Зазначається, що продовжують розвивати оригінальні ідеї В. Шинкарука такі вітчизняні філософи як І. Бичко, С. Кримський, М. Попович, В. Табачковський, Н. Хамітов та ін.

У філософії С. К'єркегора В. Шинкарука зацікавлює передусім тотальність індивідуальної екзистенції. За С. К'єркегором, існування людини - це завжди існування її як особистості, що випробовує себе як одиничне. Звідси датський філософ виводить усі характеристики існування: страх, загубленість і т. ін. Саме ці емоції, на його думку, виражають сутність екзистенції. За В. Шинкаруком, почуття загубленості, страху та відчаю зумовлюють дві одвічні світоглядні проблеми: по-перше, це - приреченість всіх нас на смерть і потаємне бажання безсмертя; по-друге, це - вкоріненість в нашому бутті зла, злигод і страждань, з одного боку, а з другого - людське бажання добра, невгамовне прагнення до щастя.

У цьому контексті В. Шинкарук ставить одне з головних світоглядних питань: якщо смерть неминуча і якщо наше життя сповнене страждань, коли нам за наше добро часто платять “чорною невдячністю”, то який сенс такого життя, для чого ми живемо? Щоб стерпіти зло, страждання і в стражданнях померти? Якщо світ сповнений зла, або, як сказано у Біблії, “лежить у злі”, то як може бути у ньому добро, і, отже, як може жити в ньому людина, вище призначення якої чинити не зло, а добро? І чим вона, людина, може виправдати своє буття у світі зла?

На ці питання мислитель відповідає в дусі вчення Ісуса Христа: якщо спробувати одним словом виразити смисл і призначення людського життя, то цим словом є любов. Любов до Бога як джерела благодаті, до Ісуса Христа як Спасителя і до людей, як носія образу Божого.

В. Шинкарук розвиває ідеї М. Гайдеггера і Ж.-П. Сартра про специфічність та унікальність людської екзистенції, що втілюється безпосередньо в її задумах, цілях, проектах, спрямованих у майбутнє. Він доповнює це розуміння людської екзистенції постійною “націленістю” особистісної самосвідомості на те, що має бути, завдяки якій кожен з нас не стільки живе в теперішньому, скільки “переживає” свою присутність в майбутньому. Таким чином, екзистенція, за В. Шинкаруком, постійно трансцендентує себе із наявного буття в істинно суще, виходить “за межі”.

Факт, що людина виокремлює свою життєдіяльність і робить останню предметом своєї свідомості, волі, український мислитель визначив як екзистенційну свободу. Остання є визначальною ознакою буття людини і виявляється у дистанціюванні наявного буття від того, що було, та переведенні його в те, що повинно бути, в бажані можливості трансцендентування. Свобода екзистенцій, за В. Шинкаруком, виявляється і реалізується в її трансценденціях.

У відповідь на питання філософії А. Камю про самогубство - тобто чи варте життя того, щоб бути прожитим - В. Шинкарук констатує, що зло і розпач органічно вкорінені в людське буття. В людині є гріховна, егоїстична, своєкорислива іпостась, яка за певних умов домінує і спонукає діяти всупереч людському призначенню, тому вона чинить не добро, а зло, керується не любов'ю, а ненавистю. Щоб бути доброю, справедливою, людина має долати в собі гріховні, користолюбні, злостиві спонуки. Зауважуючи, що бути добрим важче, ніж бути злим, В. Шинкарук вказує, що в оберненості людини до добра чи до зла визначальну роль відіграють умови суспільного життя.

Як і відомий італійський філософ Н. Аббаньяно, український мислитель переконаний, що головним завданням філософії є аналіз проблем, що стоять перед людиною у повсякденному житті; філософія повинна пояснити, що таке людина і в чому її призначення. Звідси шинкаруківське трактування головного завдання філософії - через формування гуманітичного світогляду та духовного універсуму людини загалом допомогти їй усвідомити унікальність і неповторність власного буття, надати надійні життєві орієнтири.

Зазначається, що дослідження екзистенційних вимірів людського буття стає одним з основних векторів Київської світоглядно-антропологічної школи. Ключовою постаттю формування екзистенційної лінії розвитку вітчизняної філософії є І. Бичко, вагомою заслугою якого є актуалізація та розробка проблеми свободи. Ця проблема аналізується І. Бичком з позицій західноєвропейського гуманізму. Вчений акцентує увагу на тому, що свобода народжується в умовах цілісного, активного світовідношення людини до буття. Спроба ж визначити життя людини як проект (екзистенціальний контекст проблеми) уможливлює відкриття нової смислової тональності категорії “свободи” - можливості на духовно-аксіологічному рівні представити людину, як істоту, що покликана відтворити проект власного життя у світі. Вивчаючи феномен української людини крізь призму екзистенційних засад буття, І. Бичко активно пропагує зміщення центру уваги загальнонаукової та філософськоої думки до проблем світовідношення людини та особистісної самореалізації.

Закладені І. Бичком перспективи філософської творчості та традиції Київської філософської школи плідно продовжують його учні: В. Табачковський, В. Ярошовець, В. Пронякін, Є. Андрос та ін.

Зокрема, В. Табачковський, сфера наукових зацікавлень якого - світоглядні проблеми філософії, екзистенціальна антропологія, історія світової та вітчизняної філософської думки, вважав феноменологію наукових уподобань В. Шинкарука підставою для надання цьому мислителю статусу “батька української філософської антропології”. Розвиваючи ж шинкаруківські антропологічні ідеї щодо неповторності та достеменності людського буття, В. Табачковський сформулював своєрідне розуміння гуманізму як вияву унікальних характеристик людини.

Дотичними до екзистенційної антропології є дослідження можливостей розуміння та опису суперечностей людського світовідношення М. Булатова, розробки В. Загороднюка з проблем сенсу життя людини, ґрунтовні дослідження М. Поповича щодо вимірів людського буття, осмислення персоніфікації як формотворення людського буття та його софійних символів С. Кримським та ін.

У підрозділі 3.2. “Екзистенційно-смислові засади людського буття за В. Шинкаруком” розкривається авторський варіант онтології В. Шинкарука, заснований на тезі, що відношення людського мислення до буття необхідно містить в собі відношення до предметної діяльності та її матеріальних витворів, у яких реалізується практичне, естетичне, пізнавальне відношення людини до дійсності. Тому рушійною силою людської життєдіяльності є не буття як таке, а буття інтерпретоване.

Ґрунтуючись на такому розумінні людського буття, увесь спектр духовно-практичних виявів людського світовідношення (міфологія, релігія, мистецтво, мова та всі інші вияви культури) повертаються В. Шинкаруком та представниками Київської філософської школи зі сфери “надбудови”, куди його “виносить” марксистський історичний матеріалізм, до сфери людського буття.

З'ясовуються наступні концептуальні екзистенційні ідеї вченого:

1. Буття людини є буттям у світі, що не є просто таким, що її оточує, а світом людського буття. Останній вже є заданим як зовнішній об'єктивний світ, який у своїй основі становить єдність природного та соціокультурного. Визначальними є не матеріально-природні, а духовні, соціокультурні основи.

2. Людське існування має духовний характер, духовність - унікальна ознака людини. Умовно духовний світ особистості можна поділити на три сфери - світ почуття, світ волі та світ думки; у взаємодії цих сфер та їх координації зосереджений один з головних аспектів проблеми гармонійного розвитку людини, її свободи.

3. Світ людського буття простягається в просторі й часі, межі яких задаються засвоєною культурою.

4. Для людського буття становить важливість час. Поза часом є не людське буття, а суще, яке визначається у відомих філософських категоріях матеріалізму: “матерія”, “рух”, “простір”, “час”.

5. Людина за своєю суттю є діяльна істота, її самодіяльність є власне людським буттям. Життєдіяльність людини буває (має буття) в минулому, теперішньому і майбутньому. З принципом діяльності внутрішньо пов'язаний принцип буттійності. У певному розумінні вони тотожні (людина за своєю суттю є діяльнісною істотою і самодіяльність є її власне людським буттям).

6. Час існування і час буття - різні часи. Наше буття, простягаючись у минуле й майбутнє, реально існує (є буттям як існуванням) лише “тепер” і “ось тут”. Ми виходимо з минулого, залишивши за собою “сліди” своєї діяльності, опредметнене теперішнє, що стало минулим, входимо в теперішнє, маючи в самому собі своє минуле як переживання.

7. У часі людського буття винятково важливе значення має такий феномен, як подія. Це те у зв'язках часу нашого життя, що стало предметом наших переживань. Адже ми не стільки живемо, скільки переживаємо.

8. У вимірах часу буття людини лише теперішнє є реальним плацдармом людського буття. З позицій нинішнього буття людина оглядає минуле і з цих позицій бачить реалізовані та втрачені можливості, проектує буття в майбутньому відповідно до предметів сподівань, очікувань, надій, мрій.

9. Створюючи та вдосконалюючи умови свого буття, людина разом з тим творить і перетворює саму себе. Тому її життя за своєю суттю є творчістю й, отже, її “витвором”. Сутність людського способу буття полягає в цій творчій діяльності, що є самодіяльністю, самоствердженням людини у світі.

10. Свобода є істотною ознакою людського буття, оскільки воно за своєю сутністю є екзистенцією, що постійно трансцендентує себе з наявного буття в істинно суще. Засвідчує екзистенційну свободу людини і факт, що вона відокремлює себе від своєї життєдіяльності, робить останню предметом своєї свідомості та волі.

11. Значимими для буття людини, на думку В. Шинкарука, є світоглядні категорії “віра”, “надія”, “любов”. Екзистенційна філософія не є філософією остаточних правил і готових рецептів, вона не містить остаточних у своїй істинності висновків. Людина не в змозі пізнати себе остаточно, але завдяки вірі, надії і любові, завжди прагне жити та досягати нових висот.

Таким чином, екзистенція трактується В. Шинкаруком не просто як існування, а як спосіб виявлення власної сутності, можливостей, перспектив, загалом мети власного буття.

Розкривається оригінальне трактування сенсу людського буття В. Шинкаруком, наявність у ньому гуманістичних традицій української філософської думки (зокрема, ідеї Г. Сковороди щодо “сродної праці” та “щиросердечної веселості”): життя повинне приносити вищу радість буття, щоб людина досягала щастя не на шкоду моральності, а на шляху реалізації своєї людської сутності, щоб кожне людське здійснення приносило одночасно і моральне задоволення, і насолоду. Таким чином, буття людини має презентувати діалектичну єдність творення умов життя, насолоди життям і самореалізації в цьому процесі.

У підрозділі 3.3. “Культура як система формотворень людського духу” констатується, що В. Шинкарук ініціює філософське осмислення суспільно-культурних явищ, відстоює думку, що критерієм ефективності певного типу суспільства є його людиностимулюючі потенції. З'ясування суперечливості людської діяльності спонукає мислителя до вивчення людиноформуючих функцій культури.

Аналізуючи культуру, як систему формотворень людського духу, В. Шинкарук виокремлює такі основні культурні форми, в яких і через які здійснюється становлення та розвиток людського духу: мова, міф, казка, праця, людські прихильності, наукові, зокрема історичні знання.

Об'єкт аналізу вченого становлять філософські проблеми культури: культурні основи діяльності та вільного розвитку особистості, її екзистенційно-антропологічні основи.

Визначається співзвучність розуміння культури В. Шинкаруком та С. Кримським, яка полягає у дворакурсному розгляді культури - з фактичного та аксіологічного боку, а також в актуалізації національних чинників існування культури. Зокрема, В. Шинкарук підкреслює необхідність аксіологічного підходу до аналізу культурних здобутків, оскільки те, що виступає продуктом людської творчості не завжди є культурним досягненням з погляду цінностей певної епохи. Націю ці мислителі вважають визначальною сферою функціонування культури, оскільки культура існує тільки в національному вигляді, так як нація є автопортретом людства й одночасно історичною особистістю (має індивідуальні риси, як і особа), втілює історичний досвід і, головне, ті вимоги часу, епохи, історичні перспективи, які дозволяють уявити ціннісний зміст культури.

З метою підкреслення людиностимулюючих можливостей культури, відродження духовних основ, власне, української національної культури В. Шинкарук розкриває її особистіснотворчий характер останньої, пропагує підвищення уваги до її здобутків.

У висновках підводяться підсумки проведеного дослідження, які в узагальненому вигляді формулюють новизну, проблематику та загальну структуру роботи.

Результати дослідження філософської спадщини В. Шинкарука уможливлюють виокремлення оригінальної дослідницької спрямованості вченого на вивчення проблеми людини, уможливлених, з одного боку, - гегелівським поняттям людини, “яка досягає об'єктивної і абсолютної свободи в суспільстві”, а з іншого ж - к'єркегорівським поняттям людини, “що досягає свободи в екзистенційному (особистісному) бутті в своїх відношеннях до Бога”.

Сутність екзистенційно-антропологічного повороту у філософії В. Шинкарука полягає у зміні предмету філософування вченого від “родової всезагальності” Г. Гегеля до “тотальної індивідуальної екзистенції” С. К'єркегора. У результаті цього український мислитель скеровує свої дослідження на з'ясування світоглядних параметрів особистості та специфіки екзистенційно-смислових засад людського буття; стверджує, що проблема сенсу людського буття є однією з визначальних, а поглиблене вивчення філософії зумовлюється проблемою особистого самовизначення людини, з'ясування своїх екзистенційних можливостей.

Саме філософські погляди В. Шинкарука зумовлюють виникнення світоглядно-антропологічного гуманістичного вектору діяльності Київської філософської школи. Мислитель обґрунтовує власне бачення сутності світогляду, його відмінність від філософії. Специфіку світогляду визначає як особливу форму свідомості, що виражається у двох світоглядних функціях: по-перше, в тому, що світогляд являє собою форму суспільної самосвідомості людини, і, по-друге, в тому, що він є способом духовно-практичного освоєння світу.

Уперше у вітчизняній філософії В. Шинкаруком розробляється категоріальна структура світогляду. А виокремлення та обґрунтування ним віри - надії - любові як тріади філософських світоглядних категорій, що презентують собою духовний вияв людського буття, є внеском мислителя в українську філософську думку, вагомим здобутком Київської світоглядно-антропологічної школи.

В. Шинкарук, розкриваючи унікальність духовного характеру людського існування, визначає, що людина здатна жити духовним життям завдяки своїй здатності дистанціювати себе, відділяти себе від своєї безпосередньої життєдіяльності, виходити за межі конкретного просторово-часового буття, “повертатися” в минуле і входити в майбутнє до його настання, відкривати для себе нові можливості, ставити себе у своїй уяві в найрізноманітніші обставини. Світ людського буття вчений трактує як світ, даний нам нашим світорозумінням, нашою вірою, надією і любов'ю.

Основною особливістю людського буття, за В. Шинкаруком, є його екзистенційна сутність. Те, що людина відокремлює себе від своєї життєдіяльності й робить останню предметом своєї свідомості, волі, мислитель визначає як її екзистенційну свободу. Саме свобода дозволяє кожному з нас дистанціювати наявне буття від того, що було, і трансформувати його в бажані можливості.

На початку 60-их рр. ХХ ст. окреслені концепти були гуманітарним проривом. Таким же проривом стала світоглядно-антропологічна переорієнтація вітчизняної філософії, у руслі якої розроблялися уявлення про універсальність людської діяльності, здійснювалася гуманізація методологічного інструментарію філософування, нове прочитання діалектики, внаслідок якого остання поступово насичувалася феноменолого-екзистенційним змістом.

Отже, вагомий здобуток В. Шинкарука - переосмислення пріоритетних завдань філософії, а саме: першочерговим стало з'ясування істинного розуміння людини, розкриття її сутності через визначення світоглядних параметрів та специфіки екзистенційно-смисливих засад існування; актуалізовано проблему сенсу людського буття, обґрунтовано його самоцінність та достеменність як можливість з'ясування своїх екзистенційних можливостей та перспектив.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Фаріон О. О. Достеменність та сенс людського буття у філософських поглядах В. І. Шинкарука / О. О. Фаріон // Вісник Житомирського державного університету ім. І. Я. Франка. - 2006 р. - Вип. 30. - С. 13-17.

2. Фаріон О. О. Світоглядні параметри формування людини у філософії В. І. Шинкарука / О. О. Фаріон // Вісник Черкаського університету. - 2007. - Вип. 110. Серія філософія. - С. 36-44.

3. Фаріон О. О. Вектори антропологічно-екзистенційної філософії В. І. Шинкарука / О. О. Фаріон // Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія. Культурологія: Збірник наукових праць. - № 1 (7). - К.: НАУ, 2008. - 216 с. - С. 166-170.

4. Фаріон О. О. Філософська категорія “віра” у контексті світоглядних засад особистості / О. О. Фаріон // Філософія та соціологія в контексті сучасної культури: збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2008. - 380 с. - С. 351-357.

5. Фаріон О. О. Людинотворча сутність культури у філософії В. І. Шинкарука / О. О. Фаріон // Актуальні проблеми духовності: зб. наукових праць / Відп. ред. Я. В. Шрамко. - Вип. 9. - Кривий Ріг: Видавничий дім, 2008. - 401 с. - С.236-245.

6. Фаріон О. О. Світоглядні категорії Віра, Надія, Любов у філософських поглядах В.І.Шинкарука / О. О. Фаріон // Людина. Філософ. Гуманіст. Треті Шинкаруківські філософські читання: Збірник наукових праць / За ред. Доктора філософських наук, професора Сауха П. Ю. - Житомир, 2006. - 160 с. - С.74-78.

7. Фаріон О. О. Феноменологія гуманістично-екзистенційних ідей В. І. Шинкарука / Фаріон О. О. // Гуманітарний журнал. Дніпропетровськ, 2007. - 278 с. - С. 80-84.

8. Гуманістичні аспекти світогляду Г.Сковороди за В.І.Шинкаруком: зб. матеріалів Всеукраїнського симпозіуму [“Морально-естетичні ідеї Г. С. Сковороди і сучасний світ”], (Суми, 2006 р.). / Суми: Видавництво СумДУ, Сумський державний університет, 2006. - 79 с.

9. Світоглядні категорії Віра, Надія, Любов у філософських поглядах В.І.Шинкарука: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції [“Дні науки філософського факультету-2006”], (Київ, 12-13 квітня 2006 року) / К.: ВПЦ «Київський університет», Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2006. - 147 с.

10. Гуманістичний вимір людської екзистенції: матеріали засідання «круглого столу» [“Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності”], (Житомир, 29 травня 2007 р.) / Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2007. - 124 с.

11. Людиноформуюча функція культури: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції [“Дні науки філософського факультету-2007”], (Київ, 18-19 квітня 2007 року) / К.: ВПЦ «Київський університет», Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2007. - 169 с.

12. Антропологічно-екзистенційна домінанта філософії В. І. Шинкарука: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції [“Дні науки філософського факультету-2008”], (Київ, 16-17 квітня 2008 року) / К.: ВПЦ «Київський університет», Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2008. - 135 с.

АНОТАЦІЯ

Фаріон О. О. Екзистенційно-антрополгічний поворот у філософії В. Шинкарука. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. -Київ, 2009.

У дисертаційному дослідженні розкрито зміст екзистенційно-антропологічного повороту у філософії В. Шинкарука та його вплив на подальший розвиток української філософської думки. Проведено історико-філософський аналіз зміни предмету дослідження вченого, його зацікавленості універсумом буття людини, світоглядною парадигмою особистості, культурою як системою формотворень людського духу.

Особливу увагу приділено аналізу феномену світогляду, його категоріальної структури, розробленої В. Шинкаруком. Доведено, що розкривши зміст понять “віра”, “надія” та “любов”, вчений підняв їх до рівня світоглядних категорій, репрезентів духовності особистості, її сутності.

Розкрито та проаналізовано екзистенціали людського буття за В. Шинкаруком. Обґрунтовано свободу як визначальну особливість екзистенції особистості та можливість трансцендування її в істинно суще буття.

Ключові слова: В. Шинкарук, гуманізм, екзистенція, свобода, світогляд, віра, надія, любов, екзистенційно-антропологічний поворот, Київська філософська школа.

АННОТАЦИЯ

філософія шинкарук український надія

Фарион О. О. Экзистенциально-антропологический поворот в философии В. Шинкарука. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2009.

Диссертация посвящена изучению теоретических и методологических предпосылок и оснований экзистенциально-антропологического поворота в философии В. Шинкарука, определению влияния идей учёного на последующее развитие украинской философской мысли.

На основании анализа философского наследия В. Шинкарука, учений отечественных и зарубежных философов по истории философии, а также работ по антропологической и экзистенциальной проблематике автор делает вывод о том, что философский дискурс мыслителя имеет общую гуманистическую направленность, которая обусловлена специфическим экзистенциальным типом философствования.

Исследуются причины и последствия изменения предмета философского анализа учёного, его заинтересованность мировоззренческой парадигмой личности, концепцией человеческого бытия. Выяснено, что феноменологично-экзистенциальная антропологическая рефлексия В. Шинкарука направлена на формирование ряда онтологических выводов благодаря эволюции его предмета философствования от “родовой всеобщности” Г. Гегеля к “тотальной индивидуальной экзистенции” С. Кьеркегора. Впоследствии В. Шинкарук акцентировал внимание на приоритетности проблемы смысла бытия человека, а обращение к изучению философии объяснял поиском ответа на вопрос личностного самоопределения, выяснением своих экзистенциальных возможностей и перспектив. Обосновано, что именно философские идеи украинского мыслителя послужили возникновению и развитию мировоззренческо-антропологического направления в деятельности Киевской философской школы.

Особое внимание отведено анализу феномена “мировоззрения”, его категориальной структуры, впервые в отечественной философии разработанной и обоснованной В. Шинкаруком. По мнению украинского мыслителя, мировоззрение включает в себя уровневую, компонентную и функциональную подструктуры. Первая состоит из двух уровней: чувственного (мироощущение, мировосприятие, миропредставление) и рационального (миропонимание, мироотношение). Составные второй компонентной подструктуры - знания, ценности, убеждения, нормы, принципы. Функциональная подструктура формируется на основание следующей группы мировоззренческих категорий: вера, надежда, любовь, идеал, воля. Утверждается, что раскрыв значение понятий “вера”, “надежда”, “любовь” мыслитель впервые поднял их до уровня философских мировоззренческих категорий, показателей духовности личности, её гуманистической сути.