Філософія історії Й.Г. Фіхте

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 1(091)(430)"17""18"Фіхте

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ Й.Г.ФІХТЕ

спеціальність 09.00.05.- історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ПРИХОДЬКО ВОЛОДИМИР ВОЛОДИМИРОВИЧ

КИЇВ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Кушаков Юрій В'ячеславович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Причепій Євген Миколайович, Київський державний університет технологій і дизайну, завідувач кафедри філософії та культурології;

кандидат філософських наук, Бурлачук Віктор Фокіч, Інститут соціології НАН України (м.Київ), провідний співробітник відділу історії, теорії і методології соціології.

Провідна установа: фіхте філософія вчення історія

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “16” грудня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “15” листопада 2002 року.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Діденко В.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Розвиток людства завжди в тій чи іншій мірі перебував у полі зору філософської думки. Філософія історії, акумулюючи в собі знання про історію, відкрила ціле коло теоретичних проблем, таких як: суб'єкту історичного процесу, рушійних сил історії, її початку, кінцевої мети та сенсу, методів пізнання історичної реальності та ін. Але так чи інакше їх вирішення залежить від рішення однієї - суті історичного.

Що ж таке історія? Чи контрольований розумом реальний процес (Г.В.Ф.Гегель і гегельянство, К.Маркс і марксизм, позитивізм, структуралізм та ін.), чи спосіб переживання людиною свого власного існування, який і конструює вперше так звану історичну реальність (екзистенціалізм, герменевтика, феноменологія та ін.). Можливий (й мав місце) третій підхід, що був орієнтований на подолання цієї альтернативи через пошуки їх єдності (наприклад, філософія історії К.Ясперса, котра синтезувала веберіанство і екзистенціалізм, або Ж.-П.Сартра, яка поєднувала в собі екзистенціалізм і марксизм). Цей шлях видається продуктивним та перспективним, тому що дозволяє більш повно й адекватно теоретично охопити сутність історії, долаючи однобічність вище зазначених теорій. Але подальший рух в цьому напрямку передбачає більш повне засвоєння досвіду спроб такого синтезу, що мали місце у минулому.

Чи не найцікавіша і найпотужніша спроба такого синтезу належить видатному представнику німецького ідеалізму Й.Г.Фіхте.

Та нажаль склалося так, що філософія Й.Г.Фіхте ще не досить глибоко вивчена навіть всесвітньою філософською думкою, не кажучи вже про її дослідження в філософії радянського марксизму та у вітчизняній історико-філософській думці сьогодення. Перш за все це стосується філософсько-історичних поглядів мислителя, хоча саме вони є чи не серцевиною всієї його філософії та мають чи не найбільшу теоретичну цінність.

Ступінь наукової розробки. Філософська спадщина Й.Г.Фіхте вже за його життя привернула до себе увагу філософів, які в побудові власних систем спиралися на неї та критично осмислювали її в своїх історико-філософських дослідженнях (насамперед Г.В.Ф.Гегель і Ф.В.Й.Шеллінг), започаткувавши традицію оцінки вчення Й.Г.Фіхте як необхідного ступеню в розвитку німецького ідеалізму, як послідовну систему "суб'єктивного ідеалізму", яка є опосередковуючою ланкою між І.Кантом та "об'єктивним" і "абсолютним" ідеалізмом.

В другій половині ХІХ століття найбільш вагомий внесок в дослідження філософії Й.Г.Фіхте зробили такі відомі історики філософії як К.Фішер і В.Віндельбанд. Виклад К.Фішером філософського вчення Й.Г.Фіхте за своєю повнотою та об'єктивністю не втратив свого значення і являється чи не найкращим до цього часу. В.Віндельбанд же переконливо довів, що серцевиною та ключем до розуміння всієї фіхтевської філософії є етика та чітко виокремив два періоди в творчості Й.Г.Фіхте: етичний ідеалізм і релігійний ідеалізм.

В ХХ столітті до аналізу спадщини Й.Г.Фіхте зверталось чимало дослідників, як на Заході, так і на терені Російської імперії, радянського та пострадянського культурного простору. Назвемо лише прізвища тих дослідників, яким належить найбільш вагомий внесок у вивчення фіхтевської філософії: В.Асмус, П.Бауманнс, М.Булатов, М.Бур, Й.Відманн, Б.Вишеславцев, М.Вундт, П.Гайденко, Г.Гаймзьот, Д.Генріх, М.Гуеро, Г.Гурвіч, А.Гулига, В.Гьосле, А.Деборін, І.Ільїн, Ж.Іпполіт, Г.Іррліц, Р.Кронер, Г.Ланц, Е.Ласк, Р.Лаут, Н.Мотрошилова, І.Нарський, Т.Ойзерман, А.Судаков, А.Філоненко, К.Форлендер, В.Шинкарук, А.Шурр, Б.Яковенко, В.Янке та ін. В їх працях були досить ретельно проаналізовані різні аспекти теоретичної філософії Й.Г.Фіхте та окремі складові його практичної філософії (етика, філософія права, соціальна філософія). Та на жаль в цих дослідженнях не посіла чільне місце філософія історії Й.Г.Фіхте, якої торкалися лише побіжно ( наскільки нам відомо, їй не присвячено жодної монографії). Хоча саме філософії історії в ході еволюції вчення Й.Г.Фіхте відводилася все більш і більш значуща роль. Сьогодні у фіхтезнавстві усвідомлюється потреба заповнення цієї прогалини, потреба всеохоплюючого систематичного аналізу філософії історії Й.Г.Фіхте. Спираючись на вже отримані вагомі здобутки у вивченні фіхтевської філософсько-історичної спадщини (вплив І.Канта на філософсько-історичне вчення Й.Г.Фіхте, аналіз окремих основних категорій, що його структурують, вплив філософсько-історичних ідей Й.Г.Фіхте на філософії історії Г.В.Ф.Гегеля та Ф.В.Й.Шеллінга), які були отримані насамперед В.Асмусом, З.Бачей, М.Буром, Н.Валлнером, Й.Відманном, П.Гайденко, Р.Дж.Коллінгвудом, Г.Ланцем, Е.Ласком, Р.Лаутом, В.Мецом, І.Нарським, Т.Ойзерманом, В.Стейнбеком, Г.Фервейєном та ін., стає можливим цілісне і систематичне дослідження філософії історії Й.Г.Фіхте.

Об'єктом дисертаційного дослідження є філософська спадщина Й.Г. Фіхте.

Предметом дослідження постає його філософія історії.

Метою дисертаційної роботи є систематичний аналіз філософії історії Й.Г.Фіхте, встановлення її місця в історії філософії історії, виявлення її значущості для сучасних філософсько-історичних досліджень.

У відповідності до поставленої мети дисертаційного дослідження були встановлені такі основні завдання:

з'ясувати соціально-історичні та теоретичні передумови формування фіхтевської філософії історії;

встановити місце філософії історії Й.Г.Фіхте в загальній системі його філософського вчення;

розкрити будову філософії історії Й.Г.Фіхте, виділити її головні елементи і показати їх логічний зв'язок;

визначити специфічні особливості філософії історії Й.Г.Фіхте через її співставлення з поглядами на історію опонентів і послідовників.

Теоретико-методологічною основою роботи виступають, по-перше, праці, в яких досліджуються загальнотеоретичні та методологічні проблеми історико-філософської науки (М.Абрамова, Ц.Арзаканяна, В.Асмуса, В.Бабушкіна, І.Бану, М.Бичварова, І.Бичка, Б.Богданова, А.Богомолова, Г.Брутяна, М.Бура, Т.Васильєвої, В.Горського, Б.Ємельянова, М.Желнова, В.Жучкова, В.Іванова, З.Каменського, С.Кримського, П.Копніна, В.Кузнєцова, Ю.Кушакова, В.Лекторського, К.Любутіна, В.Малініна, М.Мамардашвілі, Н.Мотрошилової, І.Нарського, А.Новікова, Т.Ойзермана, А.Перцева, М.Петрова, П.Рікера, Г.Ріккерта., В.Шинкарука, К.Ясперса та ін.), по-друге, класичні та новітні дослідження в галузі філософії історії (М.Бердяєва, І.Бойченка, Ю.Габермаса, І.Гобозова, Г.Горак, Б.Губмана, А.Гулиги, Вад.Іванова, Р.Дж.Коллінгвуда, К.Мегрелідзе, В.Межуєва, К.Поппера, Е.Трьольча,Т.Ящук та ін.), по-третє, роботи присвячені аналізу німецького ідеалізму кінця ХVІІІ - ХІХ століття (В.Асмуса, К.Бакрадзе, М.Бикової, М.Булатова, М.Бура, В.Бурлачука, братів Гер. і Г. Бьоме, В.Віндельбанда, Д.Генріха, А.Гулиги, В.Гьосле, Е.Ільєнкова, І.Ільїна, Л.Каліннікова, А.Каримського, Е.Кассірера, М.Кісселя, В.Кузнєцова, Ю.Кушакова, В.Лазарєва, Р.Лаута, К.Любутіна, І.Нарського, Т.Ойзермана, Є.Причепія, В.Рьода, В.Шинкарука та ін.), по-четверте, праці фіхтезнавців (В.Асмуса, К.Бакрадзе, П.Бауманнса, М.Брюггена, М.Бура, Й.Відманна, Б.Вишеславцева, М.Вундта, П.Гайденко, Г.Гаймзьота, Е.Геллера, Д.Генріха, Г.Гірндта, М.Гуеро, Г.Гурвіча, А.Гулиги, В.Гьосле, А.Деборіна, Ю.Дрехслера, І.Ільїна, Ж.Іпполіта, Л.Зіпа, Г.Іррліца, Р.Коха, Р.Кронера, Г.Ланца, Е.Ласка, Р.Лаута, І.Нарського, Т.Ойзермана, Ю.Перова, Г.Радермахера, К.Сергеєва, Я.Слініна, Г.Тітьєна, А.Філоненка, К.Форлендера, В.Шинкарука, В.Шрадера, Ю.Штольценберга, В.Шульца, А.Шурра, Б.Яковенка, В.Янке та ін.), і, нарешті, малочисельні дослідження філософсько-історичного вчення Й.Г.Фіхте (В.Асмуса, З.Бачі, М.Бура, Н.Валлнера, Й.Відманна, П.Гайденко, Р.Дж.Коллінгвуда, Г.Ланца, Е.Ласка, Р.Лаута, В.Меца, І.Нарського, Т.Ойзермана, В.Стейнбека, Г.Фервейєна та ін.).

В якості методологічного інструментарію дисертації була задіяна майже вся палітра сучасних методів історико-філософського пізнання: діалектичний, герменевтичний, компаративний та ін.

Джерельною базою дослідження є весь корпус праць Й.Г.Фіхте, як тих, що перекладені російською та українською мовами, так і мовою оригіналу (насамперед це: "Промови до німецької нації", "Науковчення 1804", "Факти свідомості 1813" та епістолярна спадщина).

Наукова новизна. Вперше здійснено систематичний аналіз філософії історії Й.Г.Фіхте, зроблено спробу виявити її евристичний потенціал для сучасних філософсько-історичних досліджень.

Наукова новизна розкривається в наступних положеннях:

найпотужніший вплив кантівських ідей на філософсько-історичне вчення Й.Г.Фіхте, крім загальновизнаних - розуміння історії як прогресу свободи, бачення кінцевої мети історичного процесу у встановленні моральнісного світопорядку, спричинила розробка І.Кантом поняття "здатності телеологічного судження", яка перетлумачується у фіхтевському науковченні як "вища здатність свідомості", на що раніше майже не звертали увагу;

спираючись на німецькомовні дослідження фіхтезнавців, чітко виявлена структура системи Й.Г.Фіхте; в цій структурі виокремлюється крім теоретичної і практичної - прикладна філософія, теоретичну частину якої становить філософія історії, а практичну - педагогіка;

філософія історії Й.Г.Фіхте поділяється на дві загальні частини: одна вивчає умови можливості історичного знання, а друга розкриває процес історичної дії; історичне знання має апріорну структуру, яка відповідає структурі абсолютного знання теоретичного науковчення, історична дія має подвійний характер, який залежить від постійної взаємодії ідеального та реального в дійсності, у зв'язку з чим можна виділити реальну та ідеальну історії, в першому випадку суб'єктом процесу стають надіндивідуальні утворення, а в другому - це місце займає діяльність індивідів;

Й.Г.Фіхте більш послідовно і систематично ніж І.Кант побудував свою філософію історії на принципах трансцендентального ідеалізму;

всупереч поширеній (особливо в марксизмі) думці про віддаленість філософських позицій К.Маркса і Й.Г.Фіхте, а також саморефлексії самого К.Маркса, який, з певних причин, відкрито не визнавав впливу на себе ідей Й.Г.Фіхте, ці ідеї об'єктивно справили на нього значний вплив, співставний хіба що з впливом вчення Г.В.Ф.Гегеля;

у філософсько-історичному набутку Й.Г.Фіхте наявний ряд ідей, яких ми не віднаходимо у І.Канта і які не ввійшли до філософських вчень про історію Г.В.Ф.Гегеля, Ф.В.Й.Шеллінга і К.Маркса, але можуть бути продуктивно задіяні в сучасних розробках філософсько-історичної проблематики.

Теоретичне значення даного наукового дослідження полягає в тому, що воно дає змогу по-новому осмислити філософію історії Й.Г.Фіхте, а також її зв'язки з концепціями історії І.Канта, Г.Ф.В.Гегеля, Ф.В.Й.Шеллінга та К.Маркса, залучити ідеї Й.Г.Фіхте до арсеналу сучасних розробок філософсько-історичних проблем.

Практичне значення. Одержані результати розробки теми можуть допомогти при аналізі сучасного соціального, політичного і культурного розвитку людства, а також при розгляді перспектив становлення українського суспільства. Матеріали дослідження можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів з історії філософії, філософії історії, соціології та політології.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації оприлюднені на міжнародних конференціях “Дні науки” філософського факультету Національного університету імені Тараса Шевченка в 2000, 2001 та 2002 роках.

Публікації. Впровадження результатів дослідження здійснювалося у формі наукових публікацій - трьох статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України та трьох тезах опублікованих матеріалів конференцій.

Структура дисертаційної роботи відповідає меті дослідження і відображає послідовність вирішення поставлених завдань. Перш ніж викласти систему фіхтевської філософії історії і співставити її з вченнями інших філософів, необхідно було розкрити передумови її створення та місце в структурі науковчення Й.Г.Фіхте. Тому логічним був поділ роботи на три розділи, перший з яких би виявив соціально-історичні і теоретичні передумови формування фіхтевських філософсько-історичних ідей та визначив би їх місце в загальному вченні філософа, другий - розгортав би систему самої філософії історії Й.Г.Фіхте в світлі аналізу, по-перше, умов можливості історичного знання і, по-друге, історичної дії, третій - прояснив би та дав змогу оцінити філософію історії Й.Г.Фіхте через співставлення її з філософсько-історичними вченнями його опонентів і послідовників. Дисертація складається зі вступу (в якому розкрита актуальність обраної теми дослідження і ступінь розробки, поставлена головна мета і завдання, вказано теоретико-методологічні засади, джерельну базу і наукову новизну, теоретичне і практичне значення даної роботи), трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ - “Філософія історії в творчості Й.Г.Фіхте” - розкриває умови формування філософсько-історичних ідей Й.Г.Фіхте та їх місце в структурі його філософії, а також характерні риси розуміння ним філософського знання про історію і сутність історичного.

В першому підрозділі - “Передумови формування філософії історії” - аналізуються соціальне підгрунтя та ідейні передумови філософсько-історичної думки Й.Г.Фіхте, тому що сам факт існування фіхтевської філософії історії потребує генетичного прояснення перед тим, як може бути систематично викладеним. Аналіз здійснюється в трьох напрямках: по-перше, через показ внутрішньої необхідності створення Й.Г.Фіхте філософії історії, по-друге, через розкриття соціально-історичної ситуації в тогочасній Німеччині, по-третє, через з'ясування ідейних витоків його поглядів на історію.

Й.Г.Фіхте чітко окреслив своє оригінальне бачення філософської системи взагалі, своєї зокрема. Під системою він розумів не якусь жорстку логічну конструкцію, яка накладалась на факти дійсності, а таке гнучке утворення, яке б водночас і впорядковувало ці факти, і не викривляло їх. Науковчення Й.Г.Фіхте - "неподільний погляд", що ж стосується його постійної доробки, то це свідчить не про відсутність системи, а про розуміння її як такої, що здатна відтворити всю тотальність життя.

А отже і фіхтевська філософія історії є необхідною саме в зв'язку з тими подіями життя, з якими стикнувся філософ. Це і було якраз найважливішим поштовхом та підгрунтям необхідності створення ним філософії історії. Такі умови виявились перш за все в певних історичних подіях, які Й.Г.Фіхте бурхливо переживав: розвал Священної Римської імперії в 1806 році, наполеонівське загарбання Європи, відсутність єдності в німецькому народі.

В розробці проблем, що пов'язані з аналізом історичного процесу, Й.Г.Фіхте хоча і використовує вже розроблену власну специфічну філософію, але в теоретичних засадах проглядається кантівське начало.

Й.Г.Фхте, як послідовник І.Канта, продовжу в своїй концепції філософії історії боротися з натуралізмом та одним з його проявв - біологізмом - в поглядах на сторичний процес. Історичні закономірності належать апріорним структурам мислення історії. Для того, щоб історія снувала для нас, нам необхідно вже мати здатність історично сприймати світ, апелюючи до апріорних понять. Що Й.Г.Фіхте й показав в своїй праці “Головні риси сучасно епохи”.

В “Критиці здатності судження” І.Кант аналізує здатність телеологічного судження, яка стає праобразом фіхтевської “вищої здатності свідомості”.

Процес розвитку розуміється І.Кантом як еволюція, яка спрямована на поступове послаблення тваринно-злого начала в природ людини , відповідно, безперервне накопичення морально-добрих властивостей. Критерієм соціального розвитку у І.Канта виступає показник, який характеризує постійне зростання моральності, що виражається у поступовому підкоренні усіх вчинків людей категоричному імперативові. З зростанням морально основи збільшується роль свободи в стосунках мж людьми. Історія поста прогресом свободи у відносинах людства. Цю думку Й.Г.Фіхте оформлю у вчення про сторичні епохи поступу свободи. Кантівські пероди сторичного розвитку безумовно постають праобразами фіхтевських.

Визначивши передумови формування філософії історії Й.Г.Фіхте, в другому підрозділі - “Загальне поняття про історію” - окреслюються суттєві риси філософського знання про історію, як їх подає німецький філософ - через критику буденного та емпірико-історичного розуміння історії.

Історики, як і прості люди у своєму буденному світобаченні, сприймають історію лише фактично, без рефлексії над умовами виникнення факту історії. Для філософа ж історія є необхідною категорією знання, і його завдання полягає в тому, щоб показати становлення поняття історії у самому знанні. Цим буде прояснений генезис поняття історії за допомогою рефлексії, і історія з чисто фактичного сприйняття підніметься до генетичного, яке розкриє сутність історії. Усе це є сфера філософії історії. Таким чином, історія є необхідним поняттям знання, а не об'єктивною реальністю, що існує незалежно поза людським знанням, як це видається на рівні фактичного сприйняття.

Розкривши невипадковість створення Й.Г.Фіхте філософії історії та встановивши трансценденталістський характер його філософсько-історичного знання, наступним кроком в третьому підрозділі - “Місце філософії історії в науковченні” - з'ясовується місце вчення про історію в структурі фіхтевської філософії. Теоретичним підгрунтям для цього в дослідженні слугують праці сучасних фіхтезнавців Р.Лаута та Й.Відмана.

Фіхтевське науковчення є поєднанням теоретичного і практичного. Це означає, що конструювання знання позбавлене сенсу, якщо воно є недійсним у практичній сфері, у сфері вчинку, дії. Й.Г.Фіхте вказує на необхідний практичний вихід з будь-якої теоретичної побудови. Тільки практика і діяльність надають дійсності теоретичному, філософія тут стає прикладною. Тому знання про дійсність, дійсне знання, має особливий характер, досить відмінний від знання про знання (абсолютного знання). Той факт, що філософія історії відноситься Й.Г.Фіхте до прикладної частини науковчення, означає принципову практичність отриманого тут знання і безпосередню дійсність фактів, з яких складається історія. Але таких фактів, які тлумачаться через конструкції теоретичного науковчення.

У четвертому підрозділі - “Положення історичного по відношенню до фактів свідомості” - розкривається сутність історичного через аналіз структури свідомості, як вона викладена Й.Г.Фіхте в роботі "Факти свідомості" від 1810 року. Сам Й.Г.Фіхте не вказує на історичне в системі фактів свідомості. Але його праці, які присвячені історії (“Головні риси сучасної епохи”, “Промови до німецької нації” та літні лекції з проблем історії від 1813 року), дають змогу чітко віднайти відповідність між прикладною конструкцією історії і певною частиною системи фактів свідомості.

Внесення кінцевої цілі у форми життя - загальну (природа) та діяльну (світ індивідів) і є показом історичного, яке у фактах свідомості пов'язане з вищою здатністю. Таким чином, хто досягнув вищої здатності свідомості, може прояснити для себе будь-який факт свідомості як історичний, тобто у відношенні до абсолютної кінцевої цілі. Історичне дає можливість розкрити творчість індивідів як вольових і моральнісних істот. У цьому зв'язку можна назвати вищу здатність свідомості історичною здатністю, в якій відкриваються необхідні факти для конструювання історичного процесу. Це - вільне рішення, ряд (або світ) вільних рішень, моральнісна воля, духовна (надчуттєва) природа, кінцева ціль тощо.

Отже, історичне по відношенню до фактів свідомості є вищою здатністю, а не фактом. Воно надає сенсу безглуздій "свободній грі" нашого життя, відкриваючи факти творчого життя індивідів у спрямованості на абсолютне.

В другому розділі - “Фіхтевська конструкція історії” - здійснюється системний виклад філософії історії Й.Г.Фіхте.

В першому підрозділі - “Логіко-діалектична структура історичного знання” - розкривається фіхтевський аналіз умов можливості історичного знання. Структура історичного знання відповідає структурі абсолютного знання, яку дає Й.Г.Фіхте у науковченні від 1804 року. У ньому ж вперше були дані стадії сходження до абсолютного, тобто становлення абсолютного знання, була привнесена історичність у розгляд знання. Ці стадії відповідають так званій п'ятичленності - внутрішній структурі абсолютного знання, яка відображає діалектичний рух сили уяви в процесі поєднання протилежностей Я (свідомості) та не-Я (буття). Й.Г.Фіхте виділяє п'ять моментів цього процесу. Історичне знання, за Й.Г.Фіхте, повинно відображати становлення абсолютного знання у дійсності.

Першою умовою історичного знання поста апріорний план історії, без якого неможливо мислити будь-як історичні події, та не збиватися на простий перелік фактв. Апріорний план також задає цілісність сприйняттю сторичних фактв, завдяки чому будь-який факт займає саме своє визначене місце в ієрархічній структур мислення. Намагаючись осмислити кожен факт, що поста, необхідно його чітко включити в пятичленну структуру сторичного знання. Отже, наступною умовою логіко-діалектична структура, яка допомога розташувати кожен факт в історичній ієрархії. Ще однією умовою глибинне апріорне поняття епохи, котре дає конкретно-історичний принцип дії. Якщо логіко-діалектична структура подає загальний контекст події, або факту, то апріорне поняття епохи дає конкретний зміст відносин, що домінуючими в конкретний часовий проміжок. Такими необхідні умови осмислення епохи.

У другому підрозділі - "Початок історії та його мислення" - розкривається фіхтевське вирішення проблеми початку історії.

Й.Г.Фіхте вважав, що раціонально та понятійно неможливо відтворити початок історії. Це можливо зробити лише за допомогою міфу, який би носив характер філософеми. Він повинен розглядатися як спосіб прояснення початку історії. Під загальною картиною міфу про походження людської культури (або про початок історії), яка позбавлена індивідуальних рис міфв різних народв, Й.Г.Фіхте розум філософему. Отже, міф як філософема узагальненим міфом про початок історії.

В третьому підрозділі - "Суб'єкт історії. Рід індивід" - аналізується вирішення Й.Г.Фіхте проблеми суб'єкта історії через розуміння ним відношення індивіда і роду.

Опозиція “рід - індивід”, повинна розглядатись з двох боків, реального та ідеального. Індивід разом з іншими індивідами намагається здійснити де, як доступні йому тільки зверхчуттєвим шляхом як перебувають у інтелігібельному позачасовому світ. Для цього він ста сам творцем проміжних, “напівчуттєвих”, ідей, щоб керувати становленням в дійсності з тимчасовістю та нескінченим рядом емпірії. Цей проміжний світ ідей необхідний тому, що вічні, абсолютні де не мають адекватного відображення в чуттєвому світ, проходячи крізь призму множинності. Ці де акумулюються родом, але не безпосередньо, бо рід має справу з абсолютними всезагальними ідеями розуму, блага, добра, свободи тощо не має сенсу х доповнювати. Тобто щось у дійсності повинно представляти родову спільноту, акумулюючи безпосередньо проміжні історичні де. Такими представниками дійсні спільноти - народ нація, як, в свою чергу, як родові сутності, стають реальними суб'єктами історії, впливаючи на сторичний хід подій. Іншими словами, дійсний хід історії вимагає від роду розпаду на множинність народв націй, як як би стають співучасниками реального процесу історії, впливаючи на індивідів.

Отже, ідеальна творчість індивіда у системі відносин з іншими опосередковано впливає на родове через народ та націю, в яких зберігаються продукти х історично діяльності, тобто не сну однобічної детермінації з боку роду. Поява наці народу конкретизує уяву про фіхтевське розуміння суб'єкту історії. У підсумку ми отримуємо: рід, народ націю як реальних суб'єктв історії та міжіндивідуальні відносини як ідеального суб'єкта історії.

У четвертому підрозділі - "Концепція історично д. Сенс і кінцева мета історії" - аналізується фіхтевська теорія історичної дії, процес історичного розвитку.

Історична дія необхідно має реальний, ідеальний характер відповідно двоїстості суб'єкту історії, історично дії. Реальна сторична дія постає як обмеження свободи індивідв, як нав'язування примус через продукти реально дії, як мають буттєву силу, тим самим зв'язуючи свободу. Суб'єктами цієї дії постають надіндивідуальні утворення: рід, народ та нація. Реальна сторична дія виходить з буття, або абсолютного, або колективного, діяльність індивідв поста як залежна від не. При усій важливості реально історично дії вона позбавлена творчості, яка пов'язана з свободою. Але реальний бік історії необхідним грунтом творчих вільних відносин між індивідами, що приймають вільні рішення. Прогрес свободи вимагає практично діяльності, вершина якої у мистецтв розуму, що означає вільну творчість.

Якщо реальна історія спирається на обов'язок перед всезагальним, перед абсолютним, розгортаючись як поступове засвоєння абсолютних, культурно-історичних ідей маючи відношення до апріорного, що переду досвідній частин, то ідеальна історія має справу саме з досвідним, часовим втіленням ідей. Загальний сенс реально-історичного, який полягає у адекватному здійсненні абсолютного знання, переходить в ідеально-історичному в пошуки індивідуального спасіння, яке пов'язане з сторичною реалізацією кожного.

У третьому розділі - "Філософія історії Й.Г.Фіхте та її ідейні опоненти і послідовники" - філософія історії Й.Г.Фіхте уточнюється та більш прояснюється через порівняльний аналіз з філософсько-історичними вченнями І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля, Ф.В.Й.Шеллінга та К.Маркса.

Перший підрозділ - "Погляди на історію опонентів: І.Кант, Г.В.Ф.Гегель, Ф.В.Й.Шеллінг" - подає філософсько-історичні ідеї І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля, Ф.В.Й.Шеллінга як опозиційні фіхтевським.

Усі відмінності мж філософіями історії І.Канта Й.Г.Фіхте випливають з центрального положення про статус феноменального ноуменального світів.

Кант завжди категорично відстоював позицію х розведення суворо дотримувався цього. Зв'язок мж інтелігібельними сутностями, ідеями, ноуменального світу та дійсністю світу феноменального відбувається лише регулятивним способом. де розуму не можуть бути конститутивними для феноменального світу. Лише індивід як особа, тобто в своєму практичному вимірі, може за допомогою воління ставити собі цілі з інтелігібельного світу виконувати х - жити ідеями ноуменального світу. Ідеали розвитку лише регулятивними, вони не конституюють людського розвитку. Тому людина навіть може не замислюватися над ними. Вона в дійсності переслідує свої власні корисливі інтереси - зло належить людській природ примушує людину бути активною в дійсності. Але інтереси потрібно якось реалізувати, тому на зміну ворожнечі з іншими людьми, більш ефективним ста мирне співіснування - “вимушене спілкування”. Стан розвитку спілкування в дійсності виражає державно-правова система. А саме спілкування передбачає функціонування моральних ідей всередині кожного індивіда, як якраз назовні оформлюються в державно-правову систему. Виходить так, що можливо людина не бажає переслідувати в житті вищі ідеали, але те, що отримує, завжди не співпадає з приватним інтересом індивіда. він поступово еволюціонує в прогрес свободи, все більше більше втілюючи в життя моральні принципи. Ноуменальний світ залишається осторонь дійсних засобів сторичного розвитку, якими є, по-перше, зло, яке заохочу людину до дій, по-друге, “вимушене спілкування”, яке дозволяє реалізувати свої інтереси людин , по-третє, праця, без якої перебування в суспільстві неможливе. Але так чи інакше людина йде до ідеалу.

Феноменальний та ноуменальний світи повинні бути у взаємодії, щоб запобігти парадоксу “хитрості розуму”. Й.Г.Фхте активно боровся з цим неповноцінним, з його точки зору, поняттям, яке не про що ще не говорить та ніщо не розкриває по суті. Якщо з нього виходити, то будь-що в історії виправдано, бо наближу до кінцевої мети - прогрес сну. В цьому випадку з індивіда знімається будь-яка відповідальність за те, що він робить, бо за нього все робить невідома сила.

Найважливішим для розуміння принципів гегелівської філософії історії постає поняття історичного розуму. Розум, що занурений у всесвітню історію, виступає як світовий розум, в якості творця історії він набуває якості світового духу, і, тому що історія якраз й виявляє діяльність цього духу, хід історії принципово розумний. Призначення та заслугу філософської історії Г.В.Ф.Гегель бачить перш за все у встановленні цієї істини. Отже, розум в історії для Г.В.Ф.Гегеля - це визнання закономірного, відповідного цілі та скерованого характеру історичного розвитку. Другий бік розумності історії проявляється в інтелігібельності її субстанційного грунту. Тобто пізнання внутрішньої єдності історичних подій не тільки можливо, а є обов'язком розумної людини.

Поняття розуму у Г.В.Ф.Гегеля відірвано від людини, деантропоморфоване, тому розум виступає як надлюдський фактор в історичному розвитку. Цим самим, з точки зору Й.Г.Фіхте, втрачається свобода і самостійність людини в історії. Вона стає залежною від зовнішніх, нелюдських, причин.

Концепція історії Ф.В.Й.Шеллінга базується на розробленій ним в Мюнхенських лекціях 1827-28 років теорії часу. Істинна філософія повинна спиратись на актуальне, яке вже потім виводить на логічне. Останнє є в цьому відношенні чимось другорядним. Це актуальне може бути лише творінням у часі. Отже, філософські системи повинні пояснювати світ через час, а не через логіку; зв'язок між Абсолютом та світом не логічний, позачасовий, а історичний, часовий.

Ф.В.Й.Шеллінг у вступі до "Філософії міфології" піддає критиці розуміння історії як безкінечного ряду розвитку, який не має початку і кінця. Шеллінгівське розкриття історії примітно тим, що окрім використання головних основоположень системи світових епох воно вводить міфологічний процес як необхідний складовий момент історичного розвитку. Для Ф.В.Й.Шеллінга філософія історії повинна показати діалектичний зв'язок між передісторією та історією, тобто виявити й вказати початок історії, без якого вона якраз і уявляє щось аморфне й нерозчленоване, котре як виходить з нічого, так і йде в нікуди. Історичні періоди повинні бути визначеними, мати чітку внутрішню особливість для того, щоб кожний етап історії ніс з собою нове.

Якщо виходити з позицій філософії Й.Г.Фіхте, то головне зауваження до філософії Ф.В.Й.Шеллінга буде стосуватися некритичної онтологізації поняття часу, яке є принципом інобуття Бога. Для Й.Г.Фіхте же, час пов'язаний зі спонтанною діяльністю сили уяви, він дає можливість мислити протилежності, роблячи їх моментами спрямованого дискурсу.

У другому підрозділі - "Ідейні послідовники: К.Маркс" - робиться спроба розкрити ідейну близькість філософсько-історичних думок К.Маркса до фіхтевських.

Дослідженням виявлено такі пункти теоретичного зв'язку між Й.Г.Фіхте і К.Марксом, які свідчать про схожість ходів думки цих філософів: 1) діяльна сутність людського існування; 2) велика увага соціальним аспектам людського життя; 3) важливе місце в процесі пізнання апостеріорного моменту; 4) творчо-діяльний характер історичного процесу.

Під діяльною суттю людського існування потрібно розуміти той факт, що без діяльності людина як така не може існувати. Людина завжди намагається кимось або чимось бути, не маючи від народження одразу специфічного людського буття, яке б доволі чітко відрізняло її від інших природних істот. Це прагнення постати, отримати власне буття, самовизначитись якраз і спрямовує за допомогою діяльності перетворити дане - власне тіло, об'єкти навколишнього світу - на своє, людське, або культурне, бо людина не має власного “буттєвого матеріалу”, а знаходить його ззовні та перетворює завдяки власній активності на нове буття, вже специфічно людське, культурне. Позакультурне, нелюдське виступає одночасно і “подразником” для людської діяльності, і джерелом постійних змін у людському - джерелом розвитку.

Спільним мотивом філософування для обох філософів було бажання соціально-політичних змін в сучасних їм суспільствах. Й.Г.Фіхте прагнув революційних змін в Німеччині, таких, які відбулися у Франції, до того ж об'єднання Німеччини в єдину державу та формування німецької нації. Маркс прагнув соціальних змін у буржуазному суспільстві взагалі, в світовому масштабі. Їх теоретична діяльність лише частина великої практичної сфери, в котрій і повинні використовуватись теоретичні здобутки. Теоретичне не було для них самоцінним. Тому марксівська одинадцята теза про Фейєрбаха повністю відповідає й фіхтевським прагненням, де від філософів вимагаються зміни реалій, а не просте їх пояснення.

Саме тому і Й.Г.Фіхте, і К.Маркс критикували філософію Г.В.Ф.Гегеля як абстрактний ідеалізм, бо він виходив з самоцінності думки, а не самоцінності людського життя. Думка для Г.В.Ф.Гегеля має безмежні привілеї перед емпіричною сферою: будь-які факти лише підтверджують апріорні схеми мислення. Тому необхідним постало залучення апостеріорного в історичний процес, щоб розірвати "фаталізм" апріорного. Цей крок пов'язаний не лише з ім'ям К.Маркса, а і Й.Г.Фіхте.

Першою найважливішою спільною для них рисою в поглядах на історію є те, що людська спільнота сама керує своїм розвитком, а не виступає як засіб здійснення волі чогось позалюдського, як у Г.В.Ф.Гегеля. Друга - полягає в тому, що розвиток розуміється як творче перетворення природи та людських відносин в середині роду. Третя риса - в наполяганні обох мислителів на незамкненості, відкритості історичного процесу, що позбавляє історію рис фаталізму. Хоча К.Маркс і Ф.Енгельс намагалися дати наукове обгрунтування логічному кінцю історії в комуністичному устрої суспільства, але К.Маркс все більш переймався сумнівами щодо можливості реалізації ідеї комуністичного суспільства в емпіричному світі. Він все більш і більш, мабуть, схилявся до розуміння цієї ідеї лише як ідеалу.

В результаті проведеного дослідження були зроблені такі висновки: Й.Г.Фіхте розробив досить цілісну концепцію філософії історії, яка базується на принципах трансцендентальної філософії. Ця концепція не є лише "знятим" щаблем в поступовому сходженні до філософії історії Г.В.Ф.Гегеля, Ф.В.Й.Шеллінга і К.Маркса, а являє собою відносно самостійне й самоцінне вчення. Філософія історії Й.Г.Фіхте - це не просто подальший розвиток філософсько-історичних ідей І.Канта і не тільки фундамент, "передісторія", передбачення концепцій Г.В.Ф.Гегеля, Ф.В.Й.Шеллінга і К.Маркса, але доволі своєрідна теорія, що всупереч поширеній (особливо в марксизмі) думці про віддаленість філософських позицій К.Маркса і Й.Г.Фіхте, а також саморефлексії самого К.Маркса, який, з певних причин, відкрито не визнавав впливу на себе ідей Й.Г.Фіхте, об'єктивно справила на нього вплив, співставний хіба що з вченням Г.В.Ф.Гегеля. Самобутній теоретичний потенціал фіхтевської філософії історії було б корисним в подальшому залучити для сучасного аналізу проблем філософії, як це вже було зроблено в сучасній комунікативній філософії для вирішення проблеми обгрунтування універсальних цінностей та раціональних засад суспільного життя.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В ПУБЛІКАЦІЯХ:

Приходько В.В. Філософія самосвідомості Й.Г.Фіхте в інтерпретації Д.Генріха // Philosophia prima: метафізичні питання: Щорічник. -К.: Кайрос, 1998. - Вип. 1. - С. 109 - 126.

Приходько В.В. Філософія історії Фіхте проти панлогізму // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Філософія. Політологія. - К.: РВЦ "Київський університет", 2000. - Вип. 32. - С. 73.

Приходько В.В. Абсолют і абсолютне знання в трансцендентальній філософії Фіхте та філософії тотожності // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. Ред. В.В.Лях. - Вип. 19. - К.: Український Центр духовної культури, 2001. - С. 151 - 160.

Приходько В.В. Фіхтевська модель історії // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2001. - Вип. 36. - С. 74-75.

Приходько В.В. Новий погляд на філософію історії Й.Г.Фіхте: спроба її захисту від панлогістського тлумачення // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2002. - Вип. 42. - С. 27 -31.

Приходько В.В. Дві сучасні інтерпретації філософії Й.Г.Фіхте у Німеччині (Д.Генріх і Р.Лаут) // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2002. - Вип. 43. - С. 27 -31.

АНОТАЦІЯ

Приходько В.В. Філософія історії Й.Г.Фіхте. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, філософський факультет. - Київ, 2002.

У дисертації здійснено історико-філософський аналіз філософії історії Й.Г. Фіхте. Досліджуються умови формування поглядів на історію німецького філософа, встановлюється місце філософсько-історичних ідей в загальній системі фіхтевського вчення, розкривається структура історичного знання та елементи історичної дії, проводиться порівняльний аналіз філософії історії Й.Г.Фіхте з теоріями історичного розвитку І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля, Ф.В.Й.Шеллінга і К.Маркса.

Ключові слова: Фіхте Й.Г., науковчення, трансцендентальна філософія, філософія історії, реальна історія, ідеальна історія, логіко-діалектична структура, апріорний план, епохи розвитку людства, духовна природа.

АННОТАЦИЯ

Приходько В.В. Философия истории И.Г.Фихте. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, философский факультет. - Киев, 2002.

В работе осуществлен систематический анализ философии истории И.Г.Фихте, раскрыто ее место в истории философии истории, выявлено ее значение для современных философско-исторических исследований.

Вскрыты социально-исторические предпосылки и идейные источники философско-исторического учения И.Г.Фихте. Самое сильное влияние кантовских идей на его философию истории, кроме общепризнанных - понимания истории как прогресса свободы, видение конечной цели исторического процесса в установлении морального миропорядка, произвела разработка И.Кантом понятия “способности телеологического суждения”, которая истолковывается в фихтевском наукоучении как “высшая способность сознания”, на что ранее почти не обращали внимания.

Опираясь на немецкоязычные исследования фихтеведов, четко выявлена структура системы И.Г.Фихте. В ней выделяется кроме практической и теоретической - прикладная философия, теоретическую часть которой составляет философия истории, а практическую - педагогика.

Выделены узловые моменты философско-исторического учения И.Г.Фихте и их взаимосвязь. Началом истории является появление самосознания, в основании которого лежит свобода как движущая сила исторического развития; субъектом исторического процесса выступают с одной стороны надындивидуальные образования (род, народ, нация), а с другой - деятельность индивидов; конечной целью истории является полное обустройство человеческой жизни сообразно законам разума, а ее смыслом - осуществление в действительности абсолютного знания (для человеческого рода) и личное спасение души (для индивида).

Сопоставление философии истории И.Г.Фихте с учениями об истории его идейных оппонентов (И.Кант, Г.В.Ф.Гегель, Ф.В.Й.Шеллинг) и последователей (К.Маркс) прояснило ее важнейшие черты.

Философско-историческая теория И.Г.Фихте не является простым результатом последующего развития идей И.Канта и только основой, "снятой" ступенью исторических концепций Г.В.Ф.Гегеля, Ф.В.Й.Шеллинга, К.Маркса, но представляет собой относительно самостоятельное, самоценное и своеобразное учение.

В философско-историческом наследии И.Г.Фихте обнаруживаются продуктивные идеи, имеющие определенное значение для разработки и решения проблем современной философии истории (такие как: идея национального фундамента истории, творческого формирования исторического развития, “духовной природы” как основы интерсубъективных образований в истории и т.д.).

Ключевые слова: Фихте И.Г., наукоучение, трансцендентальная философия, философия истории, реальная история, идеальная история, логико-диалектическая структура, априорный план, епохи развития человечества, духовная природа.

ANNOTATION

V.Prykhodko, J.G.Fichte's Philosophy of History. - Manuscript.

A thesis to obtain an academic degree of Candidate of Scienses in Philosophy under the specialisation 09.00.05. - the History of Philosophy. - Kyiv National Taras Shevchenko University, Philosophical Faculty. - Kyiv, 2002.

The thesis proposes a historical-philosophical analysis of J.G.Fichte's philosophy of history. The conditions of development of the German philosopher's views of the history are researched, the place of historical-philosophical ideas in the overall system of J.G.Fichte's teaching is established, the structure of historical knowledge and the elements of historical activity are established, and the comparative analysis of J.G.Fichte's philosophy of history and the theories of historical development of I.Kant, G.W.F.Hegel, F.W.J.Schelling and K.Marx are carried out.

Key words: J.G.Fichte, sciens teaching, transcendental philosophy, philosophy of history, real history, ideal history, logical dialectical structure, a priori plan, epochs of human development, spiritual nature.

Размещено на Allbest.ru