"Благородний муж" як соціальний тип у філософії Конфуція

Розгляд ідей класичного конфуціанства і формулювання у філософії розгалуженого етичного вчення морально-духовного змісту. Дослідження збірки висловлювань Конфуція "Лунь-юй" та його поглядів на гуманізм, образ і мотиви поведінки "благородного мужа".

Рубрика Философия
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 18.02.2014
Размер файла 33,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Благородний муж" як соціальний тип у філософії Конфуція

Северинюк В.М.

Історія людства є історією розвитку уявлень людей про самих себе. Досвід поколінь, держав і народів, знання подій, що відбуваються в усьому різноманітті сфер суспільного життя, змушують у підсумку шукати відповіді на ключові запитання: Як ці події впливають на саму людину? Як саме вона може змінюватися і наскільки це виправдано? Людина дійсно є володарем цивілізаційних надбань чи насправді все більше стає їхнім заручником, бо ж нерідко заради них змушена жертвувати тонкою матерією своєї душі? Подібні запитання можна формулювати довго. Вони не нові. їх особливий (світоглядний) зміст не передбачає знаходження вичерпних відповідей. Більше того - на їхньому тлі чіткіше проступає парадоксальна закономірність людського існування: людина, навіть усіма силами прагнучи стати досконалою, не може досягти кінцевого результату. Усі відомі теорії, присвячені цій меті, та соціальні практики, які начебто були покликані створити об'єктивні умови для найкращого життя індивіда і соціуму, через деякий час вичерпували свій потенціал або ж визнавалися шкідливими. Релігійні вчення про «рай» та «царство боже» пов'язують настання гармонії людських відносин з «позаземним» існуванням людини або ж із її абсолютним зануренням у «саму себе», у «внутрішній космос». Минають тисячі років, та у відносинах між людьми не зникають відчуття тривожності, недовіри, ворожості, агресивності. Це - наш тваринний спадок, біологічна матриця, яка нагадує людям про початкову спільність між їх природним походженням та еволюцією інших живих організмів на Землі. Ніхто не знає, чи позбудеться в майбутньому людство цього спадку. Але кожне нове покоління землян зобов'язане докладати зусиль до звуження його сфери. Ta наскільки часто ми згадуємо про цей обов'язок?..

Метою статті є дослідження ідей класичного конфуціанства, у якому вперше у світовій філософії було сформульовано розгалужене етичне вчення морально-духовного змісту. Той факт, що ігце в доконфуціанський період принцип боротьби добра і зла визначив основу давньоіранської філософії - зороастризму (приблизно VIII-VII ст. до н. е.) не спростовує першості Конфуція (551^179 до н. е.), оскільки між визначенням принципу та його деталізацією лежить значна інтелектуальна дистанція, і ніхто до китайського філософа не подолав її такою мірою, як він.

Творчість Конфуція цікавить багатьох дослідників (на жаль, у цьому аспекті українські вчені менш активні, ніж росіяни) - таких, зокрема, як В.Васильєв, А. Лук'янов, А.Маслов, Л.Переломов [1]. Але сьогочасність теми не зникає, тож пропоную власне її розкриття. Значення думок Конфуція постане чіткіше, якщо оглянути (бодай коротко, у форматі журнальної статті) концепції «людинотворення», які виникли в інших історичних часах і обставинах.

Давньогрецькі філософи-софісти головним предметом свого спостереження обрали процес людського мислення. Окремий індивід став критерієм істинності в оцінюванні людської діяльності: «Людина є мірою всіх речей», - проголосив у V ст. до н. е. Протагор. Пізніші філософи (Аристотель) критикували софістів за суб'єктивізм, відірваність від реальності, невизначеність думки, та, з іншого боку (Сократ), критикуючи однодумців Протагора, розвивали їхню ідею про самоцінність людського мислення та відносність людських знань, що дає змогу розрізняти благочестиве й нечестиве і через таке розрізнення наближатися до суті головної цінності - істинного і благого.

На початку XVI ст. італійський мислитель Нікколо Макіавеллі написав знаменитий трактат «Державець». Цією працею, образно кажучи, Макіавеллі «наповнив політику людиною». Взявши за основу твердження Аристотеля про політично-державну сутність людини, він зосередився на дослідженні безпосередньої залежності політики від людського єства. До Макіавеллі (в Античну епоху та Середшовіччя) головними героями суспільної свідомості ставали боги, полководці та напівреальні персонажі міфів, а правителі країн своїми іменами давали назви черговим розділам історичних праць. З появою «Державця» уявлення про суспільні ідеали, найкращий державний устрій та описи діянь реальних політиків були доповнені збірним образом «ідеального» правителя. З волі Макіавеллі, ефективність державного управління почала асоціюватися із здатністю політичного лідера діяти відповідно до конкретно-історичної ситуації, бути водночас і «вовком» і «лисом» [4,с.337]. Уміння з практичною користю для себе й держави використовувати суперечності людської натури, її хороші та погані схильності (з перенесенням таких моделей на все суспільство) - ось що стало ознакою поведінки «справжнього» державця.

Власне, кожна ідеологія тією чи іншою мірою обирає людину об'єктом свого впливу - і в значенні безпосереднього реципієнта, і як елемент своєї догматичної (кажучи більш м'яко - ціннісної) побудови. Авторитарні й тоталітарні ідеології та соціальні утопії винаходять типи «нових людей».

У Стародавній Греції Платон, моделюючи «ідеальну» державу та якості її «ідеальних» громадян, пропонував відтворення населення шляхом ретельного відбору подружніх пар з подальшою опікою держави над потомством.

На початку XVII ст. в Італії Томмазо Кампанелла (справжнє ім'я - Джованні Доменіко) - політичний в'язень і універсальний учений-філософ (праці з астрономії, астрології, теології, медицини, поетики, історіографії, логіки, риторики, граматики, діалектики, математики тощо - усього понад ЗО тис. написаних ним сторінок [2,с .41 ]) - створив проект-утопію «Місто Сонця, або Ідеальна Республіка» (надрук. 1623 p.). У ньому Кампанелла виклав план створення «справедливої держави». Він, зокрема, продовжив думку Платона, запропонувавши ввести спільність дружин з метою «наукового» («згідно з правилами філософії») державного контролю над народжуваністю дітей, оскільки «приватні особи і погано відтворюють потомство, і погано його виховують, на загибель держави» [2,с. 187-188].

Ідучи слідами англійця Томаса Mopa (праця «Про найкращий устрій республіки, або новий острів « Утопія» », 1516 р.), Кампанелла причину всіх соціально-політичних суперечностей бачив у приватній власності, яка породжує користолюбство, служіння владарям, а не спільному благу. У його вченні неподільно панувала ідея колективізму. Він повстав проти поглядів Макіавеллі, і свою критику крайнощів макіавеллівського індивідуалізму та самолюбства довів до іншої крайності - заперечення індивідуального інтересу взагалі, навіть в особистих стосунках. Навряд чи за таких обмежень здатна сформуватися творча особистість - талановиті учені та високоосвічені управлінці-про- фесіонали, суспільне значення яких постійно підкреслював Кампанелла. У нього образ «Мудрості» (одного із трьох співправителів Міста Сонця після верховного правителя - «Сонця» або «Метафізика»), а також образи «Поета», «Мораліста», «Музиканта», «Скульптора» та інші асоціюються в першу чергу не з індивідуальними якостями людини, а з функціями державних чиновників, це - офіційні назви їхніх посад.

У 1883-1884 pp. Фрідріх Ніцше - «філософ неприємних і жахливих істин» (так він сам себе називав) [7,с.49] написав книгу «Так казав Заратустра». Устами героя свого твору Ф. Ніцше проголосив ідею «надлюдини». Це новий соціальний тип, нова людина: її відмінність від звичайної людини та сама, що й відмінність між людиною взагалі і мавпою. «Надлюдина - це смисл землі. <...> вона - це блискавка, вона - це безумство!», для неї «Бог помер» [5,с.56-57]. У 1901 р. (за рік після смерті Ніцше) на основі його неопублікованих нотаток було випущено книгу «Жага влади». У ній ішлося про те, що засобом створення «надлюдини» є воля індивіда бути сильним, прагнення владарювати. Домінантна риса світогляду та поведінки «надлюдини» - це усвідомлення та реалізація дарованого їй природою «надзвичайного творчого інстинкту» - волі (жаги) до влади. Така місія під силу тільки «справжнім героям», котрі здатні зневажити морально-правові та релігійні норми суспільства, оскільки мораль - це «зброя слабких» - вона передбачає співчуття, а отже паралізує волю до влади, без якої істота деградує.

Цими «невимовно дивними та ризикованими думками» (також самооцінка Ніцше), які, до того ж, зібрані в книзі, виявилися, на думку деяких дослідників, «горезвісною компіляцією», навіть «фальсифікацією» поглядів філософа [7,с.37,42], кон'юнктурно скористалися ідеологи фашистської Німеччини. Вони проголосили Ніцше своїм духовним предтечею. He випадково Гітлер восени 1934 р., невдовзі після приходу нацистів до впади, цікавився архівом Ніцше. Добре відомо, якою трагедією для людства обернувся фашизм, якою колосальною кількістю людських життів було заплачено за новітню міфологію «надлюдини» та геноцидні спроби «відновити чистоту арійської раси». Історія, таким чином, нагадує про велику відповідальність соціальних мислителів перед суспільством. І чим «невимовно дивнішою» є думка філософа, тим обережніше слід її пропонувати суспільству.

Якщо «чисті» утопісти на кшталт Т.Мора чи Т.Кампанелли, як правило, не виходили за межі теоретичних міркувань та адресували свої ідеї віддаленому майбутньому (з тієї також причини, що їм не довелося випробувати їх на практиці), то ідеологічні моделі, взяті на озброєння жорсткими політичними системами, висувають появу «нової людини» як практичне завдання поточної політики. При цьому риси бажаного соціального типу можуть бути сформульовані ідеологами таких систем як найкращі чесноти, дійсно необхідні індивідові й суспільству (освіченість, моральність, солідарність тощо). Однак те, що процес виховання таких чеснот бере під контроль певна політична сила, котра свою волю зводить в ранг формального й незмінного закону, - об'єктивно суперечить суспільним інтересам і може дискредитувати позитивні ідеологічні начала.

Візьмемо, до прикладу, програму КПРС, прийняту в 1961 p., за якою мало розвиватися радянське суспільство упродовж кількох майбутніх десятиліть. Програма містила поняття «будівник комунізму», яке означало соціальний тип людини передових поглядів, носія «найгуманнішої - комуністичної - ідеології». Викладений у програмі «Моральний кодекс будівника комунізму» включав багато «загальнолюдських моральних норм», у тому числі програмного значення набували «гуманні відносини та взаємна повага між людьми: людина людині - друг, товариш і брат». Але інший принцип «кодексу» проголошував «непримиренність до ворогів комунізму»; «особливе значення в моральному розвитку суспільства» мало належати «революційній моралі робітничого класу» [6,с. 119-120]. Таким чином, «класовий, пролетарський» зміст моралі вважався ціннішим за її «загальнолюдську» сутність, так, ніби й справді людину з пелюшок слід було виховувати в пролетарській свідомості «революційної непримиренності», оскільки без цього її виховання на ідеях чесності, совісності, благородства в принципі не могло бути повноцінним.

Сучасні суспільства «розвинутої» чи «напіврозвинутої» демократії (лапки вжиті через багатозначність та особливості існуючих моделей демократії), які будують відносини на засадах «свободи особистості», «громадянського вибору», «вільного ринку», «боротьби проти тоталітарного мислення», потерпають від інших нещасть - споживацької психології, вседозволеності, моральної розбещеності, соціального егоїзму тощо. Від цих задавнених хвороб роду людського не лікують ні міждержавні політичні угоди, ні «наріжні камені» «єдиного економічного простору»: вільний обіг робочої сили, товарів, грошей та послуг, ні модні винаходи останнього часу - так звані «освітні інтерактивні технології».

Новітні технологічні винаходи й матеріальні надбання загострюють людський розум, підвищують соціальну мобільність, створюють неймовірно комфортні умови побуту, зрештою дають змогу пристосовуватися до глобальних зрушень, коли в спільних процесах стикаються ще донедавна (за історичними мірками) розрізнені культурно- цивілізаційні пласти. Щодня інформаційний простір наповнюється десятками, а то й сотнями нових понять і термінів. Вони моделюють світ по-новому і спонукають жити по-новому. Вони - штучні супутники закономірних процесів. Здається, мине ще кілька десятків років - і Планета заговорить єдиною технологічною мовою. Неможливо опиратися цій словесній «завірюсі». Але можливо й необхідно пам'ятати про «вічні смисли». їх не так вже й багато, але тим вони цінніші. Мови усіх народів світу містять універсальні поняття, витворені з метою описати найважливіші душевні й духовні стани людини. Поза ними людина - ніщо: або раціонально-прагматичний додаток до фінансово-бізнесових проектів і помпезних вілл, або ж деморалізована маргінальна біомаса.

Одне з найбільших надбань людського духу відтворено в понятті «благородство». Доки частка благородства (якою природа нагородила кожну людину) не втрачена з вини її носія або через причини, сильніші за його волю, доти людині не загрожує переродження в «додаток» чи «біомасу». Це - істина не сьогоднішнього дня. Це - класика соціальної філософії, що вже нараховує 2,5 тис. років.

Давньокитайський філософ Конфуцій став знаменитим не лише завдяки своєму вченню, але й дякуючи своїм учням, які на основі почутого від учителя, можливо, ще за життя філософа склали збірку його висловлювань «Лунь-юй» («Роздуми та бесіди») [3]. Смисловою віссю через усю книгу проходить образ «благородного мужа» та допоміжні синонімічні до нього поняття: «досконалий», «гуманний», «достойний», «святий». їх тлумачення можна об'єднані спільною характеристикою - це «людина, корисна для суспільства та гідна суспільного пошанування». Для людей такого соціального типу професія має вторинне значення, вони можуть виконувати різні соціальні ролі: ученого, педагога, правителя, чиновника, воїна, музиканта, поета, ремісника, землероба... Головне їхнє призначення - бути виразниками вищих морально-етичних чеснот, незалежно від роду занять. Конфуцій пояснює: «Благородний муж не є знаряддям, придатним для якогось одного застосування» («Лунь-юй», Розд. II, § 12). Він готовий діяти наперекір думці свого оточення, якщо вона суперечить більш широким суспільним інтересам: «Благородний муж переймається загальними, а не партійними інтересами...» (Розд. II, § 14).

Головний мотив поведінки благородного мужа - виконання обов'язку перед суспільством, який полягає «в поширенні набутих доброчинностей» (Розд. XIX, § 2), навіть якщо інші люди не сприймають такого подвижництва, кепкують з нього. Відсторонитися від загальносуспільних проблем, зануритися лише у власну «хитромудрість», не відчуваючи громадянського обов'язку винести її на людський суд - справа нескладна (Розд.§ 39; Розд. XV, § 17). Значно важче відстояти свою правоту, донести її до інших людей. Конфуцієві часто казали, що його вчення про засади кращого державного ладу марнослівне, і не варто витрачати стільки зусиль на його поширення: «Це той, котрий, усвідомлюючи неможливість покращити світ, тим не менше діє?» (Розд. XIV, § 38). Філософ і сам був розчарований з того, що його політичні доктрини майже не знаходили готовності з боку владарів різних китайських царств (до яких він звертався) втілити їх у державному правлінні. «Вчення моє погано поширюється» (Розд. V, § 7), - визнавав Конфуцій. Але розуміння громадянського обов'язку здійснити все, на гцо здатен, не давало філософу спокою, змушувало до багаторічних втомливих мандрівок: «Якби у Всесвіті царював лад, то моя участь у його перетворенні була б непотрібною» (Розд. XVIII, § 6), - так мудрець визначив кредо власної соціальної поведінки.

Отже, «благородний муж» - це соціально активний тип особистості. Спонукальним мотивом його діяльності є відчуття обов'язку приносити користь іншим людям: «Гуманіст, сам бажаючи розвиватися, розвиває й інших» (Розд. VI, § 29). Які б складні обставини не виникали, людина повинна зберігати віру у здатність ставати досконалішою: йти шляхом, що немає кінця, але на якому народжується радість пізнання власних можливостей. Блискуче римоване обрамлення цій думці запропонував поет радянської доби Юрій Візбор: «Нет дороге окончанья, // есть зато её итог, // дороги трудны, // но хуже без дорог». Прокладати свій шлях, знати, куди йдеш, - важливо для кожного. «He той сліпий, хто не бачить, а той, хто не знає», - повчає українське прислів'я. Думати і писати, як Ю. Візбор, здатна людина, прихильна до інших людей, гуманіст за переконанням і способом життя.

Поняття гуманності (людинолюбності) становить серцевину конфуціанської філософії. Бути гуманним - це відповідальне зобов'язання, яке добровільно покладає на себе благородний муж, його нелегка довічна ноша (Розд. VIII, § 7), «жертвування собою» (Розд. XV, § 9). Людинолюбність притаманна людині, котра першочерговим завданням для себе ставить тяжку працю - перемогу над власним егоїзмом, жадібністю (Розд. VI, §21). Гуманізм та моральність людини мають виявлятися в усіх життєвих ситуаціях - тільки тоді їх можна вважати справжніми. Конфуцій порівнює гуманізм з горою, що символізує постійність і непорушність «незаперечних та незмінних основ» (Розд. VI, § 22), тобто головних смислів людського існування, іншими словами - вищого знання. А знання, підкреслює Конфуцій, - «це знання людей» (Розд. XII, § 22).

Благородному мужу властиво любити людей. Однак любов означає для нього не абстрактне почуття, не поблажливість і не всепрощенство. Любити людей означає помічати й підтримувати в них доброчесні якості та засуджувати злочестиві: «Тільки гуманіст може любити людей і ненавидіти їх» (Розд. IV, § 3). Добро зобов'язане бути свідомим своєї місії робиш світ кращим: викривати його недоліки, боротися зі злом і вірити в свою перемогу: «Добродіяння, - переконує Конфуцій, - не буває самотнім, у нього неодмінно є послідовники (сусіди)» (Розд. IV, § 25).

Першим правилом доброчесної людини при зустрічі з чужорідним для неї середовищем має бути відсторонення від нього: «He дружи з людьми, які гірші за тебе (не подібні до тебе)» (Розд. І, § 8; Розд. IX, § 25). Але, щоб не помилитися в оцінюванні інших, спочатку слід чесно подивитися на самого себе: чи ти кращий за когось (Розд. IV, § 17). Важливо також зопалу не піддатися настроєві більшості, яка нерідко за інерцією або когось надмірно вихваляє, або вкрай ненавидить - «це необхідно перевіряти» (Розд. § 28). У «Лунь-юй» кілька разів зустрічається знаменитий афоризм Конфуція: «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим» (Розд. V, § 12; Розд. XII, § 2; Розд. XV, § 24). Він містить одразу дві настанови: заборону ініціювати зло і пораду не поспішати з осудом інших людей, якщо докази їх провини недостатні або вона нетяжка. «Бути здатним дивитися на інших, як на самого себе, - ось що можна назвати мистецтвом гуманізму» (Розд. VI, § 29). Отже, властивостями добра є не тільки сердечність, жертовність, моральна цілісність, дієвість, а й розумна поступливість - до тієї міри, доки не починає нівелюватися його сутність.

Зло сильне своєю підступністю та агресивністю, а добро - своєю бентежною правдою, заради якої воно готове жертвувати спокоєм та навіть ризикувати репутацією морального еталону. Адже, відсторонюючись за своїми принципами від зла, добро (благородство) водночас вимушене вступати із злом у взаємодію, під час якої (потерпаючи від впливу останнього), воно виявляє звитяжність, перевіряє ступінь своєї справжності і спроможності перемогти зло та знаходить сили для відновлення. Коли один з учнів нагадав Конфуцієві його ж слова, що благородшій муж не входить у товариство з людьми, які самі собі роблять зло, філософ відповів: «А хіба не казав я, що міцний предмет не сточується? <...> Як можна прив'язати мене так, щоб люди не намагалися скористатися мною?» (Розд. XVII, § 7).

Численні висловлювання Конфуція містять конкретні характеристики «благородного мужа» - це й риси характеру, і життєві принцшти, і особливості соціальної поведінки: щедрість, скромність, щирість, оптимізм, ввічливість, доброта, товариськість, розсудливість, моральність, справедливість, вірність, прагнення до істини, стійкість у переконаннях (але не впертість), непримиренність до зла, повага до старших, служіння спільним інтересам, дотримання обов'язку, сприяння іншим людям у здійсненні добрих справ та інші.

Аби ще яскравіше увиразнити образ «благородного мужа», Конфуцій часто вдається до прямих порівнянь між «благородною» і «ницою (піддою)» людиною. Таких протиставлень у «Лунь-юй» - більше десятка. Наприклад: «думає про благодіяння» - «жадає власної вигоди» (Розд. IV, § 11); «миролюбний, але не улесливий» - «улесливий, але не миролюбний» (Розд. XIII, § 23); «піднімається вгору шляхом морального і розумового вдосконалення» - «поступово опускається донизу, потопає у пристрастях» (Розд. XIV, § 23); «навіть за несприятливих обставин дотримується обраних принципів» - «робиться розбещеним, порушує закон» (Розд. XV, § 2); «шукає причини своїх невдач у самому собі» - «звинувачує інших» (Розд. XV, § 21); «благоговіє перед веліннями Неба, великими людьми та словами мудреця» - «не знає велінь Неба, неґречно поводиться зі старшими, презирливо ставиться до мудреця» (Розд. XVI, § 8).

Відмінності у внутрішніх настановленнях та поведінці між «благородним мужем» і «ницою людиною» мають не лише суспільне значення - вони по-різному впливають на психічні стани представників цих соціальних типів. Людям першого типу властиві душевний спокій та відчуття свободи, а других пригнічують розчарування та смуток (Розд. VII, § 37). Настрої перших урівноважені відповідністю між їхнім людським началом (гуманізмом) та благородною (доброчесною) поведінкою; вони - розпорядники власної свободи. Натомість душевні стани других розбурхані внутрішнім конфліктом між соціальною природою людини та персональним егоїзмом; тому «ниці люди» - прислужники розгнузданих устремлінь свого «я».

Благородна людина не домагається багатства та знатності, особливо коли вони дістаються незаконним шляхом (Розд. IV, § 5; Розд. VII, § 12). Такі «надбання» Конфуцій порівнює із швидкоплинною хмариною (Розд. VII, § 16). Головне прагнення благородного мужа - вивчення світу природи й людини, а знання природних та людських істин становить найбільше його багатство (Розд. XV, § 32). Ці дві складових життя повинні перебувати в гармонійній єдності, доповнювати одна одну, оскільки перевага «природного» (вроджених схильностей та індивідуальних рис характеру) над «штучним» (навичками, набутими вихованням та навчанням) призводить до брутальності, а перевага «штучного» над «природним» - до нещирості та лицемірства (Розд. VI, §17).

Отже, «гуманіст не печалиться» (Розд. IX, § 29), бо переконаний у суспільній важливості своєї праці, якою б складною вона не була. Проте відомо, що розмірковувати про благородство та моральні цінності набагато легше, ніж діяти відповідно до них. Конфуцій закликає бути обережним у словах. «Хто безсоромно похваляється, тому важко дотримати свого слова» (Розд. XIV, § 20). He слід проголошувати того, у чому не впевнений; не виконана обіцянка - це обман людей, чого не може допускати благородний муж (Розд. XII, § 3). (Українське прислів'я з цього приводу каже: «Порожня бочка гучить, а повна мовчить»). Словом потрібно дорожити - хто сам це робить, той уміє відрізняти правду від неправди, краще пізнав людську сутність і навпаки - «хто не знає сили слова, тому нізвідки буде взнати людей» (Розд. XX, § 3).

Продовжуючи свою думку про необхідність бути стриманим у розмовах, Конфуцій неодноразово наголошує, що значно більшою чеснотою є не уміння гарно говорити, а бажання правильно поводитися: благородний муж «спочатку діє (робить суспільно корисні справи. -B.C.), а потім говорить» (Розд. II, § 13), «бажає бути повільним на слова і бадьорим до справ» (Розд. IV § 24). Філософ радить не довіряти занадто майстерним ораторам: «Людина, яка наділена добродіяннями, безсумнівно, володіє даром слова (тобто, їй є що сказати. -B.C.), але той, хто володіє даром слова, не завжди буває обдарований добродіяннями» (Розд. XIV, § 4); «Хитрі промови та удавана зовнішність рідко поєднуються з гуманністю» (Розд. XVII, § 17) -- подібних висловлювань у Конфуція чимало.

Ще однією чеснотою благородного мужа є його критична самооцінка, бо «іноді й він буває негуманним» (Розд. XIV, § 6). Такі випадки нечасті - вони схожі до «сонячного чи місячного затемнення» (Розд. XIX, § 21). Ta, на відміну від нікчемної (підлої) людини, яка «неодмінно приховує свої помилки» (Розд. XIX, § 8), благородний муж намагається їх виправити. «He бійся виправитися!» (Розд. І, § 8; Розд. IX, § 25), - закликає Конфуцій, оскільки справжньою - найбільшою - помилкою є не виправлення допущених помилок (Розд. XV, § 30). Разом з цим філософ вигукує: «Так! Я не бачив людини, котра могла би помічати свої погрішності та внутрішньо засуджувати за них себе» (Розд. V, § 27). Але навряд чи ці слова вказують на розпач та зневіру Конфуція у силу морального подвижництва. Це швидше - ще одна вказівка на підвищену вимогливість критерію справжнього благородства. Якби філософ визнавав фактичне існування досконалих людей, то тим самим натякав би на власну непогрішимість і суперечив би правилу: «Благородний муж скромний у своїх словах» (Розд. XIV, § 27). Але власного поведінкою Конфуцій не лише не заперечував цього правила, а й підтверджував інше: «Думки благородного мужа не виходять за межі його положення» (Розд. XIV, § 26), що означає: людина повинна точно оцінювати свою роль («не сідати не в свої сани») та визнавати міру зробленого і не зробленого нею. Тут Конфуцій цілком свідомий своєї місії і відвертий у самооцінці: «У писемності я, можливо, й подібний до інших. Стосовно ж особистого виконання мною того, що вимагається від благородного мужа, то тут я ніякого успіху не досяг»; «На святість і гуманність я не смію претендувати; але що я ненаситно прагну до цього і невтомно просвітлюю людей, то це ще можна сказати про мене, але тільки це!» (Розд. VII, § 33, 34).

Як засвідчила історія, «тільки цього» виявилося достатньо, щоб гуманістичне вчення Конфуція забезпечило йому місце в когорті найвидатніших мислителів світу. Цілком закономірний результат! Bo дійсно: головне - не досягти відчуття власної «досконалості» (об'єктивно це неможливо), а прагнути «ненаситно й невтомно» ідеалів благородства. І тільки той, хто наполегливо поборює власну «нездатність» і не жадає легкої слави («не переймається, що люди його не знають» (Розд. XIV, § ЗО; Розд. XV, § 19) може вважатися благородним мужем.

З усього вшцевикладеного можна зробити чимало висновків. Ta, мабуть, усі вони скидатимуться швидше на дискусійні тези, ніж на узагальнені авторські аргументи. Що можна довести, вивчаючи Конфуція? Одні вважають головними у його роздумах патріархальні ідеалістичні погляди на суспільство, що являє собою «велику родину», засновану на упорядкуванні внутрішніх соціальних зв'язків, інші кажуть про філософську актуальність конфуціанства для налагодження легітимних відносин між владою та суспільством, треті звертаються до нього за порадами в пошуках дієвих методів педагогічної діяльності, четверті на його прикладі вивчають проблему взаємодії права й обов'язку, прагматики й моралі, індивідуального та громадського тощо. «Ідеалістів» Конфуцій ще більше переконує в життєвій необхідності їхньої ідеалізованої моральності, натомість послідовні «раціоналісти», посилаючись на непривабливі реалії життя, бачать у повчаннях китайського філософа лише один з прикладів пустопорожніх нотацій, яких ніхто ніколи не дотримується. Люди (навіть об'єктивно налаштовані вчені) у своїх оцінках завжди враховують особистий досвід. Ta, як на мене, то головне в індивідуальному досвіді - не дія, а вибір дії, можливість вибору. «Благородний муж» - це приклад життєствердного, оптимістичного соціального вибору. Він сформульований як ідеал поведінки людини в суспільстві. Якби мислителі, подібні до Конфуція, його не сформулювали, то не було б з чого й вибирати. А неможливість зробити вибір закріпачує людину. З іншого боку, лише раціональний вибір - без морального - ненадійний союзник: його попутники - розчарування, егоїзм, зрештою відчуття залежності від власного песимізму, пригніченість і приреченість на безвихідь. Навпаки, Конфуцій своїм ученням закликає до свободи. Так само згодом закликав до свободи Кампанелла перед суддями-інквізиторами, що катували його 40 годин поспіль, сподіваючись почути «одне лише слово каяття, а я, - торжествував Кампанелла, - не захотів його сказати, довівши, що воля моя вільна» [2,с.29]. За свій вибір Кампанелла заплатив 27 роками ув'язнення, але й у сирих і темних підвалах неаполітанських тюрем своєю творчістю доводив, що його «воля вільна». ...Лише «благородний муж» міг сказати такі слова, і щасливий той, хто може їх повторити, пройшовши через подібне пекло.

конфуціанство духовний гуманізм благородний

Список використаних джерел

1. Васильєв В.А. Конфуций о добродетели / В.А.Васильев // Социально-гуманитарные знания. - 2006. - № 6. - С. 132-146.

2. Горфункель А.Х. Томмазо Кампанелла / А.Х.Горфункель. - Москва: Мысль, 1969. - 247 с.

3. Конфуций. Суждения и беседы / Конфуций [пер. с кит. П.С.Попова]. - СПб.: Азбука-классика, 2008. - 224 с.

4. Макиавелли Н. Государь / Никколо Макиавелли // Государь; пер. с итальян., предисл. и примеч. М.Юсима. - М.: Эксмо, 2006. - С. 293-360.

5. Ницше Ф. Так говорил Заратустра / Фридрих Ницше [пер. с нем. Ю.Атоновського, К.Свасьяна; предисл., примеч. К.Свасьяна]. - М.: Эксмо, 2007. - 640 с.

6. Программа Коммунистической партии Советского Союза. Принята XXII съездом КПСС. - М.: Политиздат, 1975. - 144 с.

7. Свасьян К. А. Фридрих Ницше: мученик познания / К.А.Свасьян // Ницше Ф. Так говорил Заратустра [пер. с нем. Ю.Антоновського, К.Свасьяна; предисл., примеч. К.Свасьяна]. - М.: Эксмо. 2007. - С. 5- 50.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Дослідження причин, що дали поштовх для виникнення конфуціанства та вплинуло на світосприйняття людства і їх світогляд. Опис життя Конфуція, його шлях до істинного знання. Основні ідеї морально-етичного вчення майстра, викладені в його роботі "Лунь Юй".

    курсовая работа [28,5 K], добавлен 02.01.2014

  • Формування філософських ідеї в Древній Індії, осмислення явищ світу у "Упанішадах". Філософська думка в Древньому Китаї - творчість Лаоцзи і Конфуція. Періоди розвитку грецької філософії. Духовні витоки Росії, їх особливості, історичні етапи становлення.

    реферат [49,9 K], добавлен 14.03.2010

  • Виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. Представники класичного періоду філософії. Особливості філософії еллінно-римської епохи. Вчення софістів, характер діяльності. Суть тверджень Сократа. Погляди Демокріта, його теорія пізнання.

    презентация [133,1 K], добавлен 29.09.2014

  • Дослідження проблеми буття у філософії французьких матеріалістів ХVІІІ століття. Вивчення представників матеріалістичного напрямку філософії Просвітництва. Огляд ідей Просвітництва та їх впливу на всі сфери духовного життя європейського суспільства.

    контрольная работа [32,7 K], добавлен 26.08.2013

  • Особливості філософії серед різних форм культури. Співвідношення філософії та ідеології, науки, релігії, мистецтва. Ведична релігія і брахманізм. Створення вчення про перевтілення душ. Процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

    контрольная работа [91,7 K], добавлен 04.01.2014

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.