Людський фактор в причинах сучасних фінансових криз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство аграрної політики та продовольства України

Вінницький національний аграрний університет

Кафедра історії України і філософії

Реферат з філософії

Людський фактор в причинах сучасних фінансових криз

Виконала аспірантка кафедри

Інформаційних технологій в менеджменті ВНАУ

Києвська Вікторія Сергіївна

Вінниця - 2013

План

Вступ

1. Людина в умовах кризового буття

2. Природа фінансових криз

3. Криза духовності людини в контексті фінансової кризи

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Протягом останніх 5 років більша частина провідних країн світу перебуває в стані фінансово-економічної кризи. Україна в даному випадку не є винятком. Про те, що Україна перебуває в стані фінансової кризи, свідчать основні її макроекономічні показники, такі як: ВВП, рівень інфляції, торгівельне сальдо, рівень безробітних, стан гривні, політична роздробленість уряду і соціальна нерівність населення. Проте найбільшої уваги зосереджено саме на зменшенні виробництва, адже цей фактор є ключовим при вирішенні проблем, отриманих внаслідок кризи.

Актуальність теми реферату полягає в тому, що виявлення впливу людського фактору на фінансову кризу допоможе не лише підготуватись до її наслідків, а й передбачити їх і змогти вплинути на них рядом ефективних методів.

Мета і завдання дослідження. Основною метою мого дослідження є комплексне теоретичне і практичне дослідження впливу людського фактору на фінансові кризи.

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що в курсовій роботі сформульовані і науково-обґрунтовані теоретичні та практичні рекомендації, які можуть бути основою щодо подолання фінансової кризи в світі.

Починаючи з 2008 року, світ поринув у фінансову кризу. Глибина її буде значно суттєвіша, ніж у 70-ті, 80-ті, 90-ті та в першому десятиріччі нинішнього століття. Усе, що відбувається на наших очах, уже порівнюють з глобальною економічною катастрофою 1929-1932 рр. Більшість експертів причинами цієї кризи називають проблеми в американській економіці, що виникли внаслідок різкого скорочення заощаджень, зростання дешевих кредитів, неадекватного споживання та формування великої бульбашки передусім на ринку ризикованих іпотечних цінних паперів, так званих «subprime mortgages». Ми погоджуємося з думкою професора С. Пролеєва, що нинішня глибока криза має не лише позафінансову, а й позаекономічну природу.

1. Людина в умовах кризового буття

Дев'ятого липня 2007 року акції двох великих американських компаній Freddie Mae і Fannie Mae впали до мінімальних розмірів за останні 16 років. Знецінювання акцій було пов'язано зі зниженням цін у США на нерухомість та дефолтів власників іпотечних закладів. Отже, цінні папери двох компаній, які контролюють половину ринку іпотечних кредитів США, досягли мінімального значення у порівнянні з 1992 роком, а збитки перевищили 11 млрд. доларів. Економічна криза, яка зародилася у США відбилася на європейських країнах.

Сучасна економічна криза є наслідком глобалізації, яку переживають цивілізації XXI століття. Глобальні процеси мають всеохоплюючий характер, країни, що переживають їх впливають одна на одну, створюючи локальні та глобальні протиріччя.

Криза, яка розпочалася у США, вплинула на світові фінансові системи та загострила до того ж невирішені раніше національні проблеми в галузі економіки, політики та культури. Її наслідками в економічній сфері було падіння фондових індексів провідних банків, фінансових компаній, серія банкрутств та поширення фінансової кризи на реальний сектор світового господарства, падіння попиту на світових ринках та, як результат, стагнація провідних економічних систем [9].

У серпні-вересні ціна на метал в середньому за вісьмома регіонами світу впала на 18,3 %, ціни на нафту знизилися на 26,5%. У серпні вперше, починаючи з жовтня 2007 р., відбулося зменшення обсягів виробництва промислової продукції до відповідного місяця попереднього року на 0,5 %, зокрема в металургії - на 8,6%, хімічній промисловості - на 9,1%, у виробництві коксу, продуктів нафтопереробки - на 4,9%.

Третя хвиля світової фінансової кризи примусила уряди провідних країн переглянути свою політику щодо фінансових ринків. У світовій економічній системі відбуваються наступні тенденції:

1) істотно зростає дефіцит зовнішньоторговельного балансу, перевищивши рівень на 10 % ВВП, що є критичним для економік, які розвиваються;

2) скорочується додатне сальдо платіжного балансу.

Фахівці в області кадрового управління шукають в умовах кризового буття позитивні моменти. Кризовий форс-мажор примушує компанію позбавитися малоефективного персоналу та посилити фірму за рахунок першокласних кандидатів, які з'явилися на ринку праці [4, с.21-22].

Як виявляється, криза ніколи не проходить без наслідків - найкраще її видно в галузі стратегічного менеджменту: менеджери отримують здатність краще адаптувати діяльність своїх компаній до вимог часу в довгостроковому режимі. Це, в свою чергу, пов'язане з основним принципом етики бізнесу - в довгостроковому режимі етична поведінка вигідна компанії, а неетична - невигідна. Відбувається це через формування того ж іміджу, налагодження зв'язків, що базуються на довірі, турботі і чесності (для чого завжди потрібен певний час і відповідний досвід). Потрібно просто по-новому усвідомити менеджмент і маркетинг компанії з точки зору названих „людських” понять, що завжди лише призводить до зростання загальної ефективності організації, особливо - ефективності людського капіталу, формування стійкої довіри до бренду тощо. Динамізм глобалізаційних процесів ставить перед кожною людиною проблему швидкого пристосування до постійно змінюваних умов свого повсякденного існування. Між тим, людина як природно-біологічна істота, створена за мільйони років еволюційного розвитку живої матерії. Цілком зрозуміло, що це не виробило у масової людини гнучкості мислення. Як наслідок: вона потребує допомоги у справі пристосування до мінливих умов буття у всіх його суспільних вимірах - економічному, політичному, духовно-культурному.

У глобальному суспільстві з'являються нові засоби адаптації до кризової ситуації суспільства - соціальна мімікрія, яка дає змогу вижити і самозберегтися тим соціальним групам, силам, верствам, для яких у суспільстві створюються нестабільні умови життя і діяльності.

Найпоширенішими є дві форми (моделі): мімікрія-захист, мімікрія - ціледосягнення. В умовах кризового буття у людини формується кризова свідомість, яка формує нові моделі адаптації. Локальна адаптація відбувається на рівнях взаємодій (суб'єкт - суб'єкт) людина - людина, людина - колектив; людина - колектив - суспільство - держава.

Глобальна адаптація відбувається на таких рівнях: держава -держава; держава - держава - глобальне суспільство (головним механізмом адаптації виступають транснаціональні компанії, урядові та міжнародні організації, економічні домовленості).

Кризове буття загострює "больові точки" глобалізованого світу, серед яких проблема бідності та багатства. 1/5 з 6 млрд. мешканців Землі проживає в квітучих країнах, більшість з них отримують 4/5 доходу планети. Диспропорція створює безодню між багатими та бідними країнами світу. Низький рівень життя пояснюється мінімальним рівнем доходу населення світових країн. Для досягнення прожиткового рівня бідних країн у 2005 р. країни "Великої вісімки" прийняли рішення про надання Африці необхідних ресурсів та прийняли на себе політичні зобов'язання в даній проблемі [5, с. 56].

Кризова свідомість проектує певний тип світогляду, який відбиває певне ставлення людини до матеріальних цінностей, а точніше до грошей. На сьогоднішній день у світі не існує ідеї більш сильної і більш лютої, чим ідея мати гроші, і чим більше, тим краще. Гроші не залишають байдужим нікого. Одні переконані, що від кількості грошей залежить їх майбутнє та якість життя, інші стурбовані тим як їх заробити. Покупка дорогих речей як засобу суспільного визнання індивіду впливає на визнання його якостей. Якщо раніше людина створювала гроші, то зараз гроші створюють людину. Ситуація, яка склалася, нагадує повість Оноре де Бальзака "Гобсек". Тема якої пов'язана з губною владою грошей над людьми, поступовою деградацією душі під впливом золота. Лихвар Гобсек полюбляє золото, спрага збагачення вбиває у нього всі людські якості: "Я достатньо багатий, щоб покупати людську совість. Золото є духовною сутністю всього сучасного суспільства" [3, с. 24-25].

Як справедливо зазначає сучасний київський дослідник В. Ільїн, виникає ситуація, коли гроші для більшості людей стають предметно-матеріальною основою вічного блага. Формально засвоюючи ідеальний образ, завдяки обмеженості інтелектуально-світоглядних настанов, індивід нездатний до критичного ставлення до цього образу. Здійснюється ніби ототожнення себе з річчю, тобто грошима, котрі стають незмінною сутністю; разом з ними соціальна, політична, культурна дійсність стає також незмінною, вічною. В даному випадку не індивід впливає на ідеальний образ, а фетишизований, догматизований образ впливає на людину. Догматична свідомість закрита для досвіду нового знання, в її центрі опиняється деякий абстрактний авторитет - політичний лідер, гроші та ін. У результаті гроші стають не діючою функцією індивіда, а навпаки, індивід стає функцією образа, себто грошей, які панують над його волею. Гроші перетворюються на ззовні задану формальну схему, на відчужений образ. Це призводить до свавілля, втрати сутнісних сил людини, котрі визначають його свободу, смисл та самореалізацію. Проте особливістю грошей є те, що вони вторинні відносно до творчої природи, внаслідок чого, не мають того значення та енергії творчості, як традиційні стимули (наприклад, як інтелектуальна любов до Бога Спінози). "Гроші на мають того організуючого начала, як традиційні гуманістичні цінності. Людяність як потенція, як глибина можливостей, як величина інтенсивна, а не екстенсивна, поєднує людей у незмірно більшої мірі, ніж їх роз'єднує індивідуація" [6, с. 117-118].

У зв'язку з цим слід зазначити, що збагачує людину, насамперед, її орієнтація на духовні цінності, яка, у свою чергу, залежить від рівня розвитку її духовних потреб. Не багатство прикрашає людину, а її чесність, доброта, милосердя, повага до людини, мудрість, щирість, працьовитість, справедливість.

Духовні цінності сучасного суспільства формують сенс її життя. В умовах сучасного кризового буття людина відчуває складні психологічні, соціально-економічні, культурні проблеми, пов'язані з входженням у новий інформаційно-культурний простір. Проблеми, формуючи кризове суспільство, впливають на деградацію суспільної свідомості.

Історія має багато прикладів, коли людина в умовах соціально-політичних змін навіть йшла на самогубство. Коли наприкінці 20-х - на початку 30-х років XX століття серед російської еміграції, особливо молоді, яка поступово втрачала надію на повернення на батьківщину й будь-яке відчуття життєвої перспективи, прокочується хвиля самогубств, М.О. Бердяєв присвячує цьому болючому питанню тодішнього життя спеціальну працю - психологічний етюд "Про самогубство". У цьому етюді, висловивши цілковите розуміння причин, сукупність яких доводила емігрантську молодь до відчаю, філософ різко засуджує самогубство як форму духовного дезертирства, втечу від складнощів життя, вбачає в ньому відмову "нести свій Хрест". В даному контексті ми маємо дбати про осмисленість нашого життя, вносячи у нього ті чи інші цінності, але насамперед його, це життя, потрібно витримати, не загубити, не дати йому вислизнути в безодню небуття. Витримати - з усіма його тягарями й вадами, зі своїми й успадкованими провинами, гріхами, збавами, що тяжіють на ньому. Як зазначив той же Бердяєв, стерпіти революцію дає змогу лише переживання провини. Так, визначити свою відповідальність буває важко, принизливо, гірко, але це те, що надає життю можливість бути осмисленим. У кожному разі, це - власна позиція, власний голос у бутті, а не падіння в німотну прірву [10, с. 145-146].

Універсальними характеристиками XX століття у політичній сфері стали, з одного боку, тотальна регламентація суспільного життя, з іншого - прагнення до крайнього індивідуалізму та особистої свободи. Політичні реалії сучасності розкрили технологію влади, що пристосовується до будь-яких ідеологій та не потребує маніпулюванням етичними цінностями.

Яскраво висвітилася подвійна сутність утилітаристської моделі світосприймання: з одного боку, вона націлювала людину на задоволення головних потреб людини, з іншого - створювала умови для поширення егоцентризму та свавільності. Користь як головний критерій оцінки будь-яких дій, у тому числі - і політичних, виявилася звичайним світоглядним явищем. Більш того, П.Сорокін оголосив користь четвертою вищою цінністю, услід за трьома загальновизнаними - добром, істиною та красою. Користь розглядалася як фактор, який підвищує суспільну активність і, врешті-решт, сприяє розвитку людської цивілізації. Щоправда, глобальні ідеї нашого часу піддали сумніву правомірність рішучого зарахування користі до рангу справжніх цінностей людства [6, с. 112-113]. Йдеться про цінності, які спрямовані на затвердження ідеалу гуманізму. На думку В. Воронкової: "Центральне місце в політиці має бути пов'язано з людиною". Проектуванням нового типу культури, нового способу життя, мислення, життєдіяльності, соціальної і політичної організації суспільства. Діяльність людини повинна стояти в центрі політики, якість її життя, рівень її життя, що ставить політику в прямий зв'язок з "буттєвими" вимірами політики. Саме активне, творче, індивідуальне буття детерміноване свободою і своєю спонтанною активністю, створює засади для формування автономного політичного дискурсу, які так необхідні в екстремальних умовах існування, самоактуалізація і самореалізація особистості, особливо в критичних ситуаціях, коли до творчої активності підіймаються мільйони людей [1, с. 110].

В контексті виробничих відносин гуманізм виявляється в гуманізації праці, створенні умов, що впливають на розвиток особистості, її перетворюючої діяльності. Основні напрямки гуманізації праці: покращення соціально-економічного змісту праці через його збагачення, естетизація місця роботи, забезпечення безпеки і надійності виробничих процесів, досягнення ефективної і гармонійної взаємодії людини і машини, забезпечення нормальних, гідних людині умов життєдіяльності, здорових умов побиту і праці, використання технологій, направлених на розвиток індивідуально-особистісних якостей особистості, удосконалення міжособистісних відношень і оздоровлення соціально-психологічного клімату колективу, стимулювання професійного росту, творчої ініціативи і ділового партнерства [2, с. 89].

В концептуальному осмисленні гуманізм - це такий теоретико-світоглядний спосіб, що поєднує вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства; осмислення всезагального. Осмислення всезагального, звернення до людини як найвищої цінності в суспільстві, оптимізація взаємодії людини і суспільства є пріоритетною.

Кризова свідомість формується під впливом проблем різного характеру.

До психологічних проблем можна віднести: негативні емоції - страх, тривога, стрес; психічні стани - напруження, втома, тривожне очікування, хвилювання, дратівливість; особливості поведінки - невдачі, помилки, конфлікти; результати трудової діяльності - низька продуктивність, брак, аварії.

Соціально-економічні проблеми - безробіття, низька якість життя, інфляція, проблема еміграції.

Духовні: руйнація традиційних соціокультурних форм та інститутів, проблема ідентичності, відчуження.

В даному контексті необхідно виділити детермінанти оптимізації взаємодії людини і суспільства. Детермінанти оптимізації - це процеси, відносини, організаційні структури особистості в суспільстві, мотивовані її внутрішніми потребами, якістю свідомості та волі, яка допомагає їй узгоджувати довколишнє середовище згідно із суспільними та індивідуальними потребами. Можна виділити наступні детермінанти. А саме: культурно-психологічні, історичні, освітньо-гносеологічні, звернення до релігії, захисні. Культурно-психологічні детермінанти формують стереотипи поведінки і сприйняття певного стилю спілкування, розуміння приналежності до певної етнічної групи. Виявляючи певний стиль поведінки та спілкування, людина зможе адаптуватися до кризового буття. Історичні - люди, маючи пам'ять про минуле, мають настійливе бажання хоча б на деякий час повернутись у властивий йому спокій. За словами В. Жадько: "Люди гармонізують досвід минулого, як спосіб протесту й заперечення сучасного нестерпного стану, адже минуле не відчувається, а пам'ятається" [7, с. 103]. Освітньо-гносеологічні детермінанти виявляються у сфері освіти та прагненні людини до пізнання. В сучасних умовах процес освіти набуває безперервного характеру. Освітньо-гносеологічний потенціал, властивий адаптаційним механізмам, дозволяє людині засвоїти нові прояви масової культури, орієнтуватися в динамічному інформаційному просторі. При отриманні освіти особистість, звертаючись до етнонаціональної культури, збагачує свій світогляд. Найважливішою детермінантою є звернення до релігії, пов'язане з пошуками особистістю глибинних ціннісних життєвих орієнтирів. Головною рисою 90-х рр. XX ст. було переважання впливу різних сектантів і місіонерів, які, користуючись професійними психологічними прийомами, чинили великий вплив на людей, змінювали їх світогляд і певні погляди. До захисних детермінант можна віднести прагнення особистості в кризові періоди замикатися на собі, родинних зв'язках. За таких умов зростає значення сім'ї, родинних зв'язків. У той же час розквітає індивідуалізм, коли людина намагається захистити себе від соціокультурного простору, реалізує свої потреби та інтереси у власному світі.

2. Природа фінансових криз

фінансовий економічний криза глобалізація

Перший з відомих науці світових фінансових криз вибухнув задовго до 2008 р. - два тисячоліття тому в Римській імперії, який її і розвалив остаточно після чутливих ударів варварів. Питання про те, від чого загинула імперія - від варварів або фінансової кризи - залишається відкритим. Ісус 2000 років тому вигнав міняйлів з храму. Примітно, що це був єдиний випадок використання сили в земному існуванні Ісуса.

Євреї платили храмовий збір в Єрусалимі тільки спеціальною монетою - половиною шекеля. Вона представляла собою половину унції чистого срібла і не мала зображення римського імператора. Тому для євреїв вона була єдиною монетою, бажаною Богові. Міняли монополізували ринок цих монет, а потім заради наживи підняли на них ціну, як на будь-який інший ринковий товар. Вони витягували з грошової монополії фантастичні бариші, перетворивши храм божий на місце поклоніння мамоні.

Криза економіки Римської імперії стала неминучим наслідком панування лихварської грошової системи та прийняття металевого стандарту (III століття н. е.). Імперія опинилася у владі лихварів і впала жертвою їх фінансових маніпуляцій.

Використання кредиту і номінальних грошей на додаток до золотих і срібним грошам збільшувало грошову масу. Римська економіка, залежна від постачальників злитків золота і срібла, стала відчувати недолік дзвінкої монети і коливання цін. Для ослаблення грошової напруженості римляни зверталися за кредитами до лихварів, прискорюючи, таким чином, інфляційний процес і створюючи напруженість на товарному ринку. Інфляційна спіраль була результатом застосування лихварського кредитного механізму, накачування ринку віртуальними грошима до загального обсягу циркулювання грошових коштів. Брак дорогоцінних металів погіршувався переплавкою монет, зниженням у них вмісту золота і випуском їх в обіг з колишнім маркуванням. Ця операція називалася «обрізання монет». Справжні монети містили 66 г чистого срібла, а через кілька років вміст срібла в монеті скоротилося до 3-4%. У результаті інфляції ціни піднялися на 88- 1 000 %, торгівля і промисловість були зруйновані. Економічний хаос породив адміністративний [2].

За часів імператора Діоклетіана (284-305 рр.) у Римі діяло жорстке централізоване планування. Складався річний план: у ньому вказувалося кількість натурального продукту, яке належало здати провінціях. У результаті сформувався величезний бюрократичний апарат. Грошова система практично була відсутня і була замінена натуральними повинностями і натуральним винагородою - «пайками» різних категорій. Для різних груп і верств населення були встановлені різні норми споживання. Платежі здійснювалися спеціальними жетонами зі свинцю - тессера. Ніколи раніше не була адміністрація настільки жорстокою і нещадною до населення і настільки марною і непродуктивною для країни. У такому стані Рим животів до самого свого падіння. Криза була подолана лише після того, як імператор Костянтин почав карбувати єдину золоту монету імперії - солидус (пізніше Безант), що стала міжнародним грошовим стандартом і розрахунковим засобом для всього світу на п'ять століть. Золотий Безант вагою в 4,55 г 24-каратного золота служив символом візантійського суверенітету і визнаним грошовим стандартом правителів. Стандартна вага і чистота БЕЗАНТ були символами візантійської платоспроможності, але його купівельна спроможність визначалася аж ніяк не вмістом у ньому металу [3]. Гроші у Візантії служили лише засобом полегшення обміну, а не мірилом багатства. Незважаючи на війни, вартість золотого БЕЗАНТ залишалася незмінною, і навіть під час воєн візантійці не брали позики. Стабільність в значною мірою підтримувалася промисловими, торговими і фінансовими гільдіями Візантії. Облік відмінності між доходами від виробничої діяльності та лихварським прибутком знаходив своє відображення в різноманітному оподаткуванні і дозволяв не допускати розростання паразитарної діяльності лихварів. Імператори отримували дохід від чеканки золотих монет та збору податей і мит в безантів або сріблом, що в 12 разів перевищує вагу БЕЗАНТ. Ці доходи забезпечували життєдіяльність імперії до піднесення ісламу. Втративши золоті рудники в Нубії, імперія була змушена компенсувати ці втрати доходами від торгівлі. Тим не менш, податі і мита продовжували збиратися, щонайменше, до 1204 р., коли Константинополь піддався розграбуванню хрестоносцями. На ринку золота конкурували іудеї, тамплієри і ломбардійці з їх запасами золота та інших цінностей. Власник золота мав складську довідку, яка підтверджувала, що власник має деяку кількість золота на зберіганні. Ці розписки служили грошима, оскільки люди охоче брали їх в якості оплати. Через якийсь час власники золота усвідомили, що можуть видавати більше розписок на золото, ніж у них зберігалося. Зрозуміло, це збільшувало грошову масу, що вело до зростання цін, тобто інфляції. Тримачі розписок втрачали довіру до власника сховища і вимагали повернення золота. Якщо розписок виявлялося більше, ніж золота, то власник сховища ставав банкрутом та його переслідували за шахрайство. У 1421 р. Сенат Венеції заборонив використовувати банківські облігації або письмові зобов'язання, не пов'язані з депозитами. Лихварі зрозуміли, що вони можуть видавати незабезпечені гроші в кредит і одержувати за їх користування відсоток. Так народилися банківські операції з частковим покриттям, тобто видача в кредит у 10-20 разів більше грошей, ніж сума активів на депозиті. І ніхто не міг розкрити обман. Лихварі зосереджували у своїх руках все більше грошей для покупки все більшої кількості золота. Так банкіри отримали можливість створення грошей, обмежену лише об'ємом позик. Більше того, вони ставали справжніми господарями потенціальних багатств, які ще тільки належало ввести в господарський оборот. І сьогодні практика видачі в кредит більшої кількості грошей, ніж мається резервів, іменується банківськими операціями з частковим покриттям. Тому банки багатіють, стягуючи, скажімо, 8% річних за видачу кредитів. Насправді, це не 8 % річних, а всі 80 %! Цілком очевидно, що банківські операції з частковим покриттям засновані на шахрайстві і породжують інфляцію. Інфляція не тільки породжує перерозподіл багатств, але і перерозподіл влади. Кредитна технологія лихварів за своєю суттю є посяганням на королівську монополію випуску грошей. Шахраям заради постійного отримання наживи було необхідно якось легалізувати фактичну підробку грошей. Для цього банкірам потрібно було або хитрістю, або силою змусити королів передати право випуску грошей банкірам.

Давнім і випробуваним методом досягнення цієї мети служили війни. Як правило, міжнародні банкіри фінансували військові витрати протиборчих сторін (політика «балансу сил»), що виснажують ці країни і роблять їх залежними від волі кредиторів. Вони примушували боржників платити борги, шантажуючи їх загрозою війни. Прибуток йшов не тільки від надання кредитів, а й від продажу зброї, фінансованого цими ж кредитами. Так ці шахраї управляли підйомом і занепадом країн. У XVI столітті Венеція проводила політику « балансу сил » між Іспанією і Францією, які у 1575 р. оголосили про відмову від сплати всіх боргів. Борг Іспанії до цього моменту досяг 36 млн. дукатів, що дорівнювало державним доходах за 6-7 років. Іспанія, яка в цей час намагалася придушити повстання Нижніх Земель, тут же позбулася кредиті. 1576 р. Експедиційний корпус, що не отримував грошей, скоротився з 60 до 8 тис. чол. Почалися солдатські хвилювання. Іспанія була змушена піти на перемир'я. Постійні війни виснажували Іспанію, і до часу смерті короля Пилипа II її борги оцінювалися в 100 млн. дукатів. Наближався захід «золотого століття » Іспанії. Починався «золотий вік» Голландії, яка виникла як республіка семи з'єднаних провінцій, населених переважно кальвіністами. Вже з кінця XVI століття голландці приступили до захоплення іспанських колоній. У 1621 р. для грабежу іспанських володінь і ведення контрабандної торгівлі виникла Голландська Вестіндская компанія. Процвітало піратство. Перенесення фінансової столиці лихварства з Венеції в Амстердам супроводжувався легалізацією вільного карбування грошей. Це означало, що будь-яка досить багата людина могла змінити обсяг грошової маси, а отже, і вартість валюти. Все це підхльостувало інфляцію і лягало важким тягарем на згасаючу економіку Іспанії [5]. Наступною жертвою міжнародних банкірів стала Англія. Англійські і голландські міняйли профінансували вторгнення до Англії Вільгельма Оранського. Новому королю вдалося переконати уряд у необхідності позики у розмірі 1,2 млн. фунтів стерлінгів у приватної корпорації на ведення війни проти Франції. Корпорація, звана Банк Англії, готова була отримати ці гроші від анонімної групи (майбутніх акціонерів) і надати їх в борг королю під 8 % плюс 4 000 фунтів стерлінгів на рік [ 1]. Пропозиція була прийнята, і Банк Англії отримав право випуску паперів з печатками королівства і банку на суму позики і під гарантії уряду. Так в 1694 р. виник перший в історії центральний приватний банк, але замість обіцяної суми королю передали всього 0,7 млн. фунтів готівкою, а решта суми надійшла у вигляді паперів з печаткою банку. Так почався випуск національної валюти, створюваної центральним банком з «повітря». Після скупки королівських векселів, Банк став друкувати банкноти з підписом касира понад дозволеної суми в 1,2 млн. фунтів стерлінгів. До 1696 заборгованість перед Банком перевищила 3 млн. фунтів стерлінгів, а до 1698 Національний борг зріс до 16 млн. фунтів стерлінгів і продовжував зростати. І король не міг скасувати привілеї Банку без згоди Парламенту (за Білля про права 1689 р.), тобто фактично без згоди самого Банку Англії, який вміло « налаштовував » роботу Парламенту [ 2]. Завдяки гримучій суміші невігластва і корумпованості Лондон на тривалий час був перетворений на столицю міжнародного лихварства, 91 британські державні інститути - в « політичних лакеїв » фінансової олігархії, а країна - в механізм для виробництва грошей. Саме це в Англії називають демократією. Наполеон був першим правителем Західної Європи, який чудово усвідомив всю небезпеку позик. Йому належать такі слова: « Гроші не мають батьківщини; фінансисти не мають ні патріотизму, ні чесності; їх єдина мета - нажива». Розгадавши суть грошової системи, він намагався замінити її своєю «континентальної системою». Його грошова політика спрямовувалася на розвиток сільського господарства і промисловості. Він прагнув до того, щоб зовнішня торгівля поза управляла державою. Але його зусилля не увінчалися успіхом. У 1816 р. Англією було демонетизировано срібло і вона прийняла золотий стандарт. До цього часу Ротшильди контролювали значну частину золотих запасів і фіксували його ціну. Ціна на зливки встановлювалася 2 рази на день на Лондонській золотій біржі п'ятьма провідними дилерами. Вони просто домовлялися про ціну, за якою готові були торгувати золотом в цей день. Тому прийняття будь-якою країною золотого стандарту означало, що їх грошова системи опинялася під контролем Банку Англії (Ротшильдів), тобто попросту залежна від лондонських посередників з продажу злитків. З 1820 по 1850 р. Ротшильди були практично монополістами на видачу кредитів державам. Був втілений задум А.М. Ротшильда, який говорив так: «Дайте мені управляти грошима країни, і мені немає діла, хто створює її закони». Члени сім'ї надавали позики практично всім державам Європи. Другою найважливішою сферою діяльності цієї сім'ї стало фінансування залізниць. Потім їх інтереси поширилися на фінансування гірничої справи та видобуток мінералів. Монополізація цих сфер була немислима без корупційного втручання в політику держав. Якщо підкуп не вдавався, то провокувалися війни. Прикладом такого втручання стала Бурська війна (1899-1902 рр.), що поставила під контроль Ротшильдів золото і алмази. Їх головним агентом у цій сфері був С. Родс, який при фінансової підтримці Ротшильдів заснував стипендію. Вона призначалася для підготовки лояльних ділових лідерів різних країн через отримання освіти в Англії. Надалі ці стипендіати ставали фактично агентами міжнародних банкірів, здійснюючи контроль за фінансовою та соціальною політикою тих країнах, де вони діяли [ 4]. Незважаючи на очевидне банкрутство ФРС, долар зберіг позиції міжнародного клірингового засобу розрахунків. Власникам ФРС допомогло те, що основу резервів центральних банків світу становили долари, і більша частина світової торгівлі сировинними товарами оплачується також у доларах. Вони могли обрушити економіку будь-якої країни, створивши умови для швидкого відтоку «летючих » капіталів. Там же, в Бреттон Вудсі, виникли два міжнародних фінансових інститути - Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Зовнішній банк (СБ), які доклали чимало сил для створення нових позик з боку країн, що розвиваються. Їх поява було ініційована Радою з міжнародних відносин (СМО), створеною ще в 1921 р. Групою інтелектуалів, до якої входили Д.Ф. Даллес, А. Даллес, Е.М. Хаус, У. Ліппман. Гроші на створення цієї надправлячої організації надійшли від Дж. П. Моргана, Дж. Д. Рокфеллера, П. Варбурга, Я. Шиффа і інших міжнародних банкірів. З тих пір СМО розвиває ідеї нового світового порядку (!), економічної глобалізації та необхідності введення єдиних грошей заради позбавлення урядів виключного контролю над національними грошима. Новостворені МВФ і СБ повинні були послужити експансії міжнародних банкірів у країнах, що розвиваються. Свої головні зусилля спочатку вони направили на створення мережі автономних урядових агентств, здатних робити регулярні позики. Чимала роль відводилася поширенню економічних поглядів та теорій, що заохочують розвиток зовнішньої торгівлі і формування залежності від міжнародних фінансових потоків. Ці погляди із привабливою простотою висловив лауреат Нобелівської премії з економіки Ф.А. фон Хайєк: «Гонитва за прибутком - єдиний спосіб, за допомогою якого люди можуть задовольняти потреби тих, кого вони зовсім не знають», - улюблена цитата ліберальних економістів. Уміло організована «гонитва за прибутком» стала приносити успіх у 70- х роках минулого століття, коли почалося зростання позик, у тому числі на поточне споживання. Лібералізація торгівлі і невеликі інвестиції допомогли філіям великих корпорацій взяти під контроль провідні галузі країн, що розвиваються, а потім поволі формувати курс їх економічного розвитку. Інвестиції дозволили інтегрувати місцеві підприємства у механізми гігантських корпорацій, які отримали можливість за рахунок дешевизни місцевої робочої сили підтримувати високі доходи в метрополії. Як правило, ці корпорації користуються підтримкою тубільних корумпованих урядових чиновників, стурбованих створенням «сприятливого інвестиційного клімату» і збереженням дешевизни робочої сили. Корпорації починали маніпулювати національним кредитом і зовнішньою торгівлею. Зароблений капітал вивозився, а потім знову повертався вже у вигляді позик, примножуючи зовнішній борг. Боржника змушували витрачати свої надходження від експорту на виплату відсотків за кредити. Так формувалася залежність від зовнішнього попиту. А конкуренція між експортерами вела до зниження цін на природні ресурси, що надходять з цих країн. Для обслуговування боргу робилися нові позики у формі продажу облігацій і держкомпаній, а також залучення спекулятивних грошей на фондовий ринок. Позичальникам, загрузлим у боргах, МВФ і СБ нав'язали заходи, покликані забезпечити першочергові виплати зовнішнього боргу. Серед таких - розширення експорту і всебічне скорочення соціальних витрат (освіта, охорона здоров'я, зайнятість), незмінно ведуть до масової злиднів і культурної деградації. Утримувати бідні країни під контролем фінансової тиранії допомагає і перевірена політика «балансу сил». Він забезпечується «промислово розвиненими країнами», залежними від доступу до природних ресурсів бідних країн. Жорстокість цьому протистоянню надають вкорінені в масовій свідомості «межі зростання». Ця неомальтузіанська теза стала одним з найвидатніших творінь маніпуляторів громадською свідомістю з Римського клубу, що представляє інтереси міжнародних банкірів і сімейств «чорної аристократії» Венеції, Генуї і Лондона, які сповідують політику « нульового зростання». Нічого іншого і не може слідувати з класичної британської політекономії (точніше, хресматікі, яка описує ентропійні процеси, що породжують «ентропійну розруху». А всяка розруха, як відомо, починається в голові.

Цілі політики «нульового зростання» були проголошені в 1955 р., коли по ініціативи лорда Б. Рассела в Лондоні пройшла конференція «Парламентарії світу за організацію світового уряду». В її роботі взяла участь і радянська делегація. Ідеї конференції втілилися в визначенні політики «керованої дезінтеграції економіки», що проводиться практично всіма світовими урядами. Характерними проявами такої політики стали: руйнування агроіндустріальних основ розвитку суспільства; зниження рівня освіти та прискорення інтелектуальної деградації; обмеження народжуваності [6]. Ця політика має сучасне ім'я - «глобалізація».

3. Криза духовності людини в контексті фінансової кризи

Починаючи з 2008 року, світ поринув у фінансову кризу. Глибина її буде значно суттєвіша, ніж у 70-ті, 80-ті, 90-ті та в першому десятиріччі нинішнього століття. Усе, що відбувається на наших очах, уже порівнюють з глобальною економічною катастрофою 1929-1932 рр. Більшість експертів причинами цієї кризи називають проблеми в американській економіці, що виникли внаслідок різкого скорочення заощаджень, зростання дешевих кредитів, неадекватного споживання та формування великої бульбашки передусім на ринку ризикованих іпотечних цінних паперів, так званих «subprime mortgages». Ми погоджуємося з думкою професора С. Пролеєва, що нинішня глибока криза має не лише позафінансову, а й позаекономічну природу [1, с. 32].

Оскільки факт кризи уже зафіксований, то кожна країна буде виходити з неї за різними сценаріями. Що ж стосується України, то, насамперед, потрібно врахувати, що держава ще молода, і сьогодні, в умовах величезних змін у соціальному, економічному та політичному її житті, постала проблема радикальної перебудови у сфері виховання. Тобто повинна змінитися сама філософія виховання, яка має розглядати виховання як взаємодію, процес створення дорослими оптимальних умов для реалізації особистістю свого природного потенціалу, формування базису її особистісної культури, системи ціннісних ставлень до світу, до самої себе. Особистість завжди перебуває і діє у рамках певної культури і є одночасно об'єктом культурного впливу та суб'єктом, творцем цінностей [2]. Це цілком природно, бо кожна епоха породжує свої цінності, світоглядні орієнтири.

У щоденному житті людина проявляє себе у повсякденному виборі через ситуативну поведінку, яка визначається обставинами (ситуативний простір), через соціальну дію, яка детермінується локальною (ситуативною) метою (соціальний простір), через рефлексію власної діяльності, яка залежить від культурної традиції середовища (культурний простір) і як релаксацію буття - рух у вічних цінностях і питаннях (екзистенційний простір) [3].

Фундаментальною потребою людини є намагання усвідомити та зреалізувати смисл життя. Для збереження душевної рівноваги людині потрібна мета у житті, яку вона вважає високою, і гордість, що вона трудиться задля її здійснення. Відсутність смислу породжує у людини стан, який В. Франкл назвав «екзистенціальним вакуумом», що зумовлює так звані «екзистенційні неврози» [4, с. 80].

Основою культури життєвого самовизначення особистості, на погляд психологів, педагогів, є формування ціннісного ставлення до світу, до суспільства, до держави, інших людей, природи, мистецтва, самої себе. За допомогою поняття «цінності» психологи визначають оцінку людиною об'єктивних якостей і чеснот. Розмірковуючи про цінності, людина не лише спостерігає дійсність, а й активно на неї впливає. Коли особистість сприймає ідею цінності, вона налаштовується на практичну діяльність і відповідно мотивує власну поведінку. Цінність стає рушійною силою, починає регулювати діяльність людини.

Проблему цінності можна розглядати як проблему ставлення особистості до дійсності, тобто, оперуючи поняттям «ціннісне ставлення», ми розуміємо під ним активне особистісне ставлення дитини до різних сфер життєдіяльності - Природи, Культури, Людей. У ціннісному ставленні як формі свідомості спостерігається вибіркове ставлення зростаючої особистості до оточуючого середовища. Це свідчить про те, які саме цінності мають особистісне значення. Ціннісне ставлення як одна із сфер моральності передбачає саморегуляцію, здатність зростаючої особистості не копіювати норму, а свідомо ставитися до неї, що вимагає вибору рішення на основі особистої відповідальності. Стійке ціннісне ставлення - дуже важлива умова гармонійного й всебічного розвитку особистості, гарант її життєздатності, готовності до виживання у нових умовах існування. На духовний розвиток особистості, необхідність національно спрямованої виховної системі освіти орієнтують Конституція України, Програма «Діти України», Закон України «Про освіту», Указ Президента України «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян», «Національна доктрина розвитку освіти України в XXI столiттi» та інші документи.

Великий педагог В. Сухомлинський писав, що треба вміти відчувати поряд із собою людину, вміти розуміти її душу, думати і відчувати, як вчинки можуть відбитися на душевному стані іншої людини, бути добрими і чутливими до людей, допомагати в біді, не робити зла, а отже духовна діяльність - це активні зусилля особистості для того, щоб наші політичні, моральні, естетичні ідеї, погляди, переконання, ідеали стали багатством особистості, внутрішніми цінностями людини; духовна діяльність - це відбиток суспільних відносин, включаючи працю, у внутрішньому світі особи, в її пристрастях, устремліннях, бажаннях [5, c. 145-154].

Дуже важливо пам'ятати думку В. Сухомлинського про те, що будь-який успіх не може виникнути на порожньому місці, його потрібно довго та терпеливо готувати; що людині потрібна установка на завтрашню радість. Кожна людина - неповторна особистість. На передній план повинна висуватися проблема цінності людської особистості. Громадянське суспільство має дати їй орієнтир певного ідеалу, певного типу особистості, яка знає свою мету, цінності, мотиви, принципи життя, усвідомлює необхідність праці, як основної форми життєдіяльності, вміє поважати та цінувати свою працю та працю інших людей, наділена і розвиває творчі якості інтелекту, творче мислення, риси характеру тощо, тобто йде мова про формування “Я-концепції” такого типу особистості, яка б вбирала й вдосконалювала в собі традиційні риси характеру, які завжди були притаманні українському народу - духовність, моральність, волелюбність, хазяйновитість, демократизм, емоційність, естетизм, делікатність, благодійність та інші, а також виробляла такі, які необхідні сучасній діловій людині: діловитість, комунікабельність, професіоналізм, компетентність, мобільність тощо. Кожна людина має усвідомлювати свої чесноти і вади, здібності, свої думки, почуття, бажання; належати до соціальної групи; відчувати себе частинкою людської спільноти, тобто пізнати своє матеріальне, духовно-моральне і соціальне “Я”, при цьому вміти дати собі самооцінку через позитивне ставлення до себе, усвідомлення своєї значущості для інших і себе, суб'єктивно ставитися до зовнішніх впливів і відповідно адекватно реагувати своєю поведінкою на них.

Сьогодні соціально-політичні та економічні умови життя українського народу характеризуються як піднесенням національної свідомості і самосвідомості людей, так і зміною системи цінностей на особистісному рівні, значним розшаруванням у суспільстві за рівнем матеріальних можливостей, невизначеністю життєвих планів, інтересів. Ці фактори пов'язані з дестабілізацією виробництва і безробіттям, втратою духовного зв'язку між представниками різних поколінь. У молодіжному середовищі в державі спостерігається девальвація духовних цінностей, приниження людської гідності, культ сили, знижується загальнокультурний рівень частини молоді, спостерігається переважання прагматичних орієнтацій, зорієнтованість на матеріальну забезпеченість, конкурентоспроможність, культ сексу, поширення правопорушень. Ці явища породжуються як недостатнім рівнем виховної роботи, так і нав'язуванням молоді норм поведінки західного зразка. Безперечно, ці проблеми вимагають негайного вирішення з боку держави, адже соціальні негаразди й моральний клімат все більше загострюють проблеми молоді. Самоствердження, самоактуалізація особистості, особистісне самопочуття, життєва перспектива в цілому дозволяє молодій людині розв'язувати різноманітні проблеми сьогодення. Дослідниками доведено, що на формування особистості впливають соціальне макро і мікросередовище (сім'я, школа, ВНЗ, різні соціальні групи тощо), а також соціокультурне середовище. Однак власне у цьому середовищі спостерігаються з одного боку відродження національно-культурних цінностей, а з іншого боку - поява індивідів, яких можна охарактеризувати бездуховними, безкультурними особистостями. Велика кількість молоді бездіяльна, вилучена стараннями ЗМІ за рамки історичних і національних цінностей, байдужа до традицій української культури. Сучасній молоді бракує творчої уяви, ініціативи, винахідливості та внутрішньої духовності.

У процесі навчання в кожного студента формується система поглядів, яка відображає їх ставлення до української історії, культурних надбань народу, певні світоглядні орієнтації, що виражаються у відношенні студентської молоді до подій, явищ, політики, культури, людського суспільства взагалі. Йде процес не просто здобуття знань, а й їх осмислення, які потім становлять основу переконань. Чим більша переконаність особистості, тим активніша її життєва позиція.

Узагальнюючи висновки, слід відмітити, що названі наступні риси: почуття національної гідності, патріотизм, повага до законів, символів своєї держави, готовність до захисту Вітчизни, пошана предків, самопожертва, професіоналізм, відважність, мужність, компетентність, елегантність, інтелект, пунктуальність, вірність, чуйність, ввічливість, повага до старших, культура мовлення, оптимізм, релігійність, комунікабельність, людяність, вміння вислухати іншу людину і поважати кожну людину, як особистість, вміння переконувати інших людей, наставляти на праведний шлях, ведення здорового способу життя, справедливість, чесність, доброта, нетерпимість до зла, свобода, працьовитість, щирість, гідність, мудрість, сумління тощо. Також крім згаданих рис були названі й такі: бажання єдності та неподільності українського народу, любити і знати мову, культуру, традиції, не цуратись національного одягу, мати прагнення вивести країну з кризового стану, володіти умінням виходити з будь-якої ситуації мирним шляхом на благо своєї країни, бути вольовою, сконцентрованою, відвертою людиною, приємною у спілкуванні, духовна і фізична краса особи тощо. Серед названих національних ідеалів поряд з постатями Ярослава Мудрого, княгині Ольги, Богдана Хмельницького, Володимира Мономаха, Степана Бандери, Василя Стуса, Ліни Костенко названі В'ячеслав Чорновіл та низка інших.

Культура життєвого самовизначення у молоді формується завдяки ідеї натхнення через суб'єкт - суб'єктну взаємодію між вихователями і учнями у процесі групової діяльності, яка ініціює духовну енергію, стимулює максимальне вираження її «Я», «тут і тепер», «у цьому житті», «у даний момент творчої діяльності». Ідеями виступають соціально-культурні і національні цінності, оскільки вони складають зміст основних сфер життєдіяльності і самовизначення людини: патріотизм, національна самосвідомість, правосвідомість, екологічна свідомість, естетичні почуття, дії і вчинки, добро, щастя, милосердя, дружба, любов, істина, краса, творчість, соціальна значущість праці, потреба в трудовій активності, працелюбність, здоровий спосіб життя тощо. Завдяки цьому формується власна життєва позиція, власний світогляд, ставлення до себе, до оточуючого світу, з'являється здатність розуміти себе, інших, суспільні процеси, а головне - вміння ставити собі завдання й діяти відповідно до виробленої стратегії.

На нашу думку, відправним моментом у роботі з молоддю є проведення практичних заходів за напрямами діяльності, спрямованих на формування у них позитивного емоційно-ціннісного ставлення до себе й до світу; орієнтація на усвідомлення зростаючою особистістю таких категорій як Істина, Добро, Краса, Правда; рівноцінне засвоєння у процесі життєдіяльності всіх сфер життєдіяльності - «Суспільство і держава», «Природа», «Праця», «Культура», «Інші люди», «Я Caм « (гармонійне поєднання відомостей про кожну з них буде сприяти становленню соціальної компетентності особистості, її гармонійному і різнобічному розвитку). Особливе місце має належати індивідуалізації виховної роботи, урахуванню природних особливостей життєвих обставин.

Як зазначається у Національній доктрині розвитку освіти в Україні у XXI столітті, становлення української державності, інтеграція в європейське та світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління та виховання, побудова громадянського суспільства передбачають орієнтацію на людину, якій притаманні пріоритети національної культури, на виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, до сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється [6, 5].

Аналіз дослідження свідчить, що проблема є однією з найважливіших проблем сучасності. Наше дослідження не вичерпує відповідей на запитання, які стоять перед проблемою формування ціннісних орієнтацій, духовності, становлення людини через постійну працю душі, яка має свій зміст і виступає як процес осмислення, переживання за себе, сім'ю, державу, суспільство, націю, людство і своєї ролі у суспільному прогресі, це зародження і прояв совісті, особистої відповідальності за долю близьких і далеких людей, за Батьківщину, планету, це виконання духовного призначення у земному житті, а тому потребує надзвичайної уваги.

Висновок

В умовах економічної кризи відбувається проектування нового типу культури, нового способу життя, мислення, життєдіяльності, соціальної і політичної організації суспільства. В соціумі виникають нові моделі адаптації до кризового буття, детермінанти оптимізації взаємодії людини і суспільства. Пріоритетним і найголовнішим напрямком, який забезпечує безпеку і надійність виробничих процесів, нормальні, гідні, людяні умови життєдіяльності, найкращі умови побиту і праці, використання технологій, направлених на розвиток індивідуально-особистісних якостей особистості, удосконалення міжособистісних відношень і оздоровлення соціально-психологічного клімату колективу, стимулювання професійного росту, творчої ініціативи і ділового партнерства є гуманізм.

Як зазначається у Національній доктрині розвитку освіти в Україні у XXI столітті, становлення української державності, інтеграція в європейське та світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління та виховання, побудова громадянського суспільства передбачають орієнтацію на людину, якій притаманні пріоритети національної культури, на виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, до сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється.

Аналіз дослідження свідчить, що проблема є однією з найважливіших проблем сучасності. Наше дослідження не вичерпує відповідей на запитання, які стоять перед проблемою формування ціннісних орієнтацій, духовності, становлення людини через постійну працю душі, яка має свій зміст і виступає як процес осмислення, переживання за себе, сім'ю, державу, суспільство, націю, людство і своєї ролі у суспільному прогресі, це зародження і прояв совісті, особистої відповідальності за долю близьких і далеких людей, за Батьківщину, планету, це виконання духовного призначення у земному житті, а тому потребує надзвичайної уваги.

Список використаних джерел

1. Воронкова В.Г. Філософія гуманістичного менеджменту (соціально-антропологічні виміри). Монографія. - Запоріжжя: РВВ ЗДІА, 2008. - 254 с.

2. Воронкова В. Філософія управління персоналом: Монографія. - Запоріжжя: Видавництво Запорізької державної інженерної академії, 2005. - 472 с.