Українська національна ідентичність: компаративний аналіз націоналістичних дискурсів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

Автореферат дисертації

на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ДИСКУРСІВ

Виконала:

Горлова Віра Миколаївна

Харків - 20051. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Для сучасної української філософії характерно звернення до проблемного аналізу складових національної культури, системне дослідження питань національного буття. В просторі української культури таким феноменом духовного буття стало усвідомлення своєї національної ідентичності. Суспільно-політичні процеси України, а саме становлення державності та процеси націотворення, поставили нагальні питання рефлексії щодо філософсько-світоглядного змісту цілої національної культури. Хоча варто зауважити, що парадоксальність теоретичної рефлексії над національним простежується в тому, що останнє лишається недооцінюваним і належним чином неадекватно потрактованим в царині філософської та культурологічної думки, і відомий західний політолог Ісайя Берлін зауважує, що “…жоден з впливових мислителів не передвістив йому [національному] майбутності”.

Розгорнення націотворчих процесів в Україні тягнуть за собою поглиблення та рефлексію щодо національної самосвідомості. Аналіз філософсько-культурологічних рецепцій конструювання української національної ідентичності, показ його внутрішнього взаємозв'язку з науковою, літературною, публіцистичною діяльністю філософів, письменників, діячів культури, політики та науки є актуальним для відновлення цілісної картини розвитку культури та філософської думки. Аргументуючи це, можна пригадати концепцію Бенедикта Андерсона, який пов'язує появу націоналізму і відповідно національної ідентичності з утворенням “принт-спільноти”, яка незримо пов'язує членів суспільства в одне ціле за допомогою “друкованого слова”, оскільки націю створює слово у вигляді газетного чи іншого надрукованого тексту, та концепцію Поля Рікера про наративну природу ідентичності як “оповіді про життя”, оскільки зрозуміти себе в часі, знайти свою ідентичність можна через зіткнення з текстами, створеними іншими авторами і самим собою.

“Національна ідентичність” є невловимим та багатоманітним концептом, який не можна піддавати симпліфікації. За висловом відомого теоретика націоналізму Ентоні Сміта, кожна нова генерація повинна переосмислювати та заново “створювати” свою національну ідентичність, оскільки національна ідентичність є не статичною конструкцією, а постійним процесом формулювання основних складових компонент національного буття. Це “перевизначення” національного інтересу, зміни окремих граней національної ідентичності, образу “Ми” проходить за активної участі держави, політиків та інтелектуалів. Саме цей процес “переформулювання” складових національної ідентичності розглядається і піддається копіткому аналізу в даному дисертаційному дослідженні.

Помітною рисою сучасних суспільств є підкреслено глобальний характер процесів, що відбуваються в них. Розгляд глобального геополітичного контексту дозволяє зовсім по-іншому зрозуміти не лише місце України в світі, а й тенденції її внутрішнього розвитку, який наразі постає невід'ємною частиною європейських та світових процесів. Під час аналізу національної ідентичності слід брати до уваги поступові процеси “занепаду” національних держав, коли основні капітали та механізми впливу на політичну та економічну ситуацію зосереджуються в транснаціональних компаніях, одночасно створюються наддержавні утворення (наприклад, Європейський Союз), які перебирають владу від національних урядів до своїх структур, і національні держави більше не контролюють тією мірою, як раніше, суспільно-політичні процеси, національні конфлікти тощо. Постання “постнаціонального” суспільства, яке пророчить Юрген Габермас, дозволяє по-новому аналізувати концепт національної ідентичності в ситуації так званого зникнення національних держав, де сам термін національного логічно анігілюється.

Дане дослідження репрезентує спробу філософського осмислення процесу “переформулювання” та “переосмислення” складових національної ідентичності на сучасному етапі розвитку українського суспільства, спробу аналізу “конструювання” національної ідентичності в публічному просторі друкованої продукції.

Стан наукової розробки проблеми. Специфіка проблеми обумовлює під час дослідження використання численних філософських, культурологічних, історичних, літературних джерел.

Найбільш помітний вплив на визначення теоретико-методологічних підходів обраного автором дослідження справили праці українських вчених і мислителів. Це, насамперед, праці В. Антоновича, М. Грушевського, М. Костомарова, М. Міхновського, О. Кульчицького, М. Шлемкевича. Кожний з них, відповідно з напрямками наукової і творчої діяльності, зробив свій внесок в розробку теоретико-методологічних засад процесу націотворення, дослідження визначальних чинників національної ідентичності - спільності походження, місця і ролі історичної території, мови, національної ідеї, державності, процесу самовизначення, і національної свідомості, освіти, спільної історичної пам`яті, любові до рідного краю тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у межах наукової комплексної теми кафедри теорії культури і філософії науки філософського факультету ХНУ ім. В.Н.Каразіна “Концепція цілісності: проблеми духовності в науці та культурі” (д/р UA № 01008737 р).

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження: філософське осмислення процесу формування та функціонування української національної ідентичності та компаративний аналіз української національної ідентичності в трьох виділених націоналістичних дискурсах (романтичному, модерному та націоналістичному), визначення місця і ролі цього феномена в духовному житті суспільства. національна ідентичність дискурс

Дана мета досягається через розв'язання низки наступних завдань:

- осмислити поняття "ідентичність" як соціально-філософської категорії;

- розглянути ідентичність як основну характеристику буття людини;

- проаналізувати концепцію “наративної” ідентичності та основні механізми опису ідентичності;

- розглянути націоналізм як основне тло, на якому формується національна ідентичність;

- розглянути концепцію нації та її зв'язок з функціонуванням національної ідентичності;

- виявити основні складові та характерні риси національної ідентичності;

- розглянути три націоналістичні дискурси - романтичний, модерний та постмодерний, та дати їх загальну характеристику;

- проаналізувати можливості конструювання національної ідентичності у виділених дискурсах;

- виявити основні компоненти європейської ідентичності в структурі української національної ідентичності;

- виявити основні тенденції репрезентації української національної ідентичності в ситуації становлення “постнаціонального” суспільства;

- показати функціональні можливості української національної ідентичності в ситуації наростаючих глобалізаційних процесів.

Об'єктом дослідження є націоналістичні дискурси - романтичний, модерний, постмодерний.

Предметом дослідження є процес формування української національної ідентичності, сукупність уявлень про її функціонування, яка представлена в націоналістичних дискурсах.

Методологічна і теоретична основа дослідження обумовлена його метою і завданням. В методологічному плані дисертаційне дослідження направлено на компаративний підхід (використовуючи концепцію Є.Зарудного) під час аналізу національних ідентичностей, які по різному конституюються в різних націоналістичних дискурсах (романтичному, модерному, постмодерному). У виборі методів аналізу ідентичності автор спирається на концепцію “наративної ідентичності” Поля Рікера як “оповіді про життя”, яку можна знайти через зіткнення з текстами, створеними іншими авторами і самим собою. Також дисертаційне дослідження базується на концепції Б.Андерсона про “уявлюваний” характер національних спільнот, які конституюються за допомогою “друкованого слова”. Теоретичною основою є примордіальна, модерністська та конструктивістська концепції трактування нації та націоналізму. Крім того, дисертант звертається до праць, які враховують культурологічні дослідження різних аспектів “ситуації постмодерну”. Теоретична проблема аналізується на матеріалі, який репрезентує практичний вимір національної ідентичності та представлений як літературними текстами, так і науковими і публіцистичними працями.

Порівняльно-історичний метод дозволив здійснити ретроспекцію проблем, традиційних для теорій нації, націоналізму та національної ідентичності, а також виявити джерела та аналоги цієї проблематики в більш широкому контексті.

Експлікація проявів української національної ідентичності у соціокультурних синтезах здійснювалася в цілому на засадах компліментарності таких засобів її філософської інтерпретації, як соціально-критичний та структурно-функціональний.

Наукова новизна одержаних результатів роботи зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. Здійснено комплексний, синтетичний аналіз розвитку та функціонування української національної ідентичності, який полягає в осмисленні української національної ідентичності на сучасному етапі розвитку філософської думки як складного утворення, що тісно пов'язано з загальними етапами розвитку суспільства.

Такий підхід у дисертаційному дослідженні знайшов свій вираз у наступних положеннях, що визначають наукову новизну:

- визначено зміст і теоретико-методологічні засади поняття "національна ідентичність", його структурно-функціональну роль в націотворчих процесах, поліаспектність, структурованість та множинність;

- введені поняття романтичного, модерного та постмодерного націоналістичних дискурсів та показано, що національна ідентичність гетерогенна, оскільки одночасно можуть бути представлені три види національної ідентичності, які мають різні констеляції;

- запропонований метод аналізу української національної ідентичності через використання поняття “наративної ідентичності”, тобто наративної природи ідентичності як “оповіді про життя”, оскільки зрозуміти себе в часі, знайти свою ідентичність можна через зіткнення з текстами, створеними іншими авторами і самим собою; обґрунтовано його роль під час аналізу різних чинників формування національної ідентичності;

- виділено три націоналістичні дискурси, в межах яких проходить конструювання національної ідентичності: романтичний, модерний та постмодерний;

- проведено порівняльний аналіз теоретичних підходів зарубіжних і вітчизняних вчених щодо визначення ними ролі націоналізму та концепту нації у виникненні конструкту “національна ідентичність”;

- проаналізовано наукові, художні та публіцистичні тексти, в яких описується національна ідентичність як наративна оповідь та проаналізовано конституювання ідентичності як наратив в романтичному, модерному, постмодерному дискурсі;

- показано, що українська національна ідентичність апелює до європейської ідентичності як своєї головної детермінанти;

- виявлена внутрішня суперечливість та поліаспектність конструкту “національна ідентичність” в ситуації наростання глобалізаційних процесів та становлення “постнаціонального” суспільства.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані в подальших історико-філософських, культурологічних та українознавчих дослідженнях, при розробці курсів, спецкурсів та навчальних програм з історії та теорії культури, філософії культури, для загальної підготовки студентів на семінарських і лекційних заняттях з філософії та теорії культури, українознавства, української культури. Методологія дисертаційної роботи може бути використана для дослідження регіональних ідентичностей, плідною є подальша розробка дискурсивного аналізу конструювання національної ідентичності.

Апробація дослідження. Основні положення і висновки роботи оприлюднені автором на наступних міжнародних наукових конференціях: VIII міжнародна наукова конференція “Харківські соціологічні читання - 2002”, Харків, ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2003; Міжнародна наукова конференція “Філософія права в Росії”, Інститут НАН України, Київ, 2002; Міжнародна наукова конференція “Філософія міфу. Класичний та сучасний підходи”. Інститут НАН України, Київ, 2003; Науково-практична конференція “Голодомори в Україні. Причини, жертви, злочини”, Харків, 2003; Воркшоп “Social Study of Social Inequality and Identity”, соціологічний факультет ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2003; IX семінар творчої молоді України “Політика - мистецтво. Іно- та самоідентичність: пошук естетичної домінанти”, Київ, 2003; Міжнародна наукова конференція “Освіта і доля нації”, ХДПУ ім. Г.С.Сковороди, Харків, 2003; Міжнародна наукова конференція “Людина - Світ - Культура”, КНУ ім Т.Г.Шевченка, Київ, 2004; Трирічна програма “Націоналізм та етнічність в сучасних соціальних науках: нові обрії дослідження та освіти”. Міжнародна літня сесія: “Соціо-політичний поворот в вивченні етнічності та націоналізму: теоретична проблематика та проблеми навчання”. Санкт-Петербурзький державний університет, факультет соціології, липень 2004; Трирічна програма “Націоналізм та етнічність в сучасних соціальних науках: нові обрії дослідження та освіти”. Осіння сесія: “Націоналізм, національна ідентичність та національні почуття: соціологічний підхід”. Санкт-Петербурзький державний університет, факультет соціології, жовтень 2004.

Дисертація обговорювалася на науковому семінарі кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Публікації. Результати дослідження відображені у 4 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена її метою, завданнями та логікою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 187 сторінок, список літератури включає 202 найменування.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлено авторське бачення актуальності теми і сучасного стану її вивчення; зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та завдання дослідження, об'єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; розкрито зміст апробації результатів дисертації.

Перший розділ дисертації -- “Генеза поняття ідентичності та проблеми її опису в націоналістичному дискурсі: філософсько-культурологічний аналіз” присвячений аналізу сутності, походження й особливостям функціонування понять ідентичність, нація, націоналізм, національна ідентичність.

У першому підрозділі (1.1.) “Категоріальне визначення поняття ідентичності в соціогуманітарних науках” досліджено закономірності еволюційного розвитку та проведено аналіз поняття ідентичності. Можна вирізнити три дисциплінарно відмінні та автономні, хоч і співвідносні, розуміння поняття ідентичності - у логіці, філософії та соціогуманітарному знанні. У вітчизняній культурній традиції ідентичність передавалося звичайно як “тотожність”, “тожсамість”. В роботі М.Гайдегера “Ідентичність і диференція” розробляється теж саме поняття, яке розвивав у своїй “Філософії тотожності” Ф.Шелінг. У філософській науковій критиці можна співставити “мислення тотожності” у Т.Адорно і проблематику “ідентичності” в соціологічній та соціально-філософській літературі 70-80-х років. У традиції метафізики від Арістотеля до наших днів ідентичність є характеристикою буття, більш фундаментальною, ніж розрізнення. М.Гайдегер розуміє під “ідентичністю” всезагальність буття. Всяке суще тотожне самому собі та - оскільки воно є сущим - всякому іншому сущему. Ідентичність, таким чином, виключає розрізнення, тому що воно виключає інше буття, а разом з ним і те, що виступає причиною інакшості - зміни.

Поняття “тожсамості” як застиглої константи, яку слід “шукати” чи “відкривати”, поступається місцем уявленню про ідентичність як процес безперервного самотворення, результати якого постійно виносяться на апробування у міжсуб'єктивний простір, де вони приймаються чи відкидаються. У такому погляді на ідентичність - як “переживання та конструювання людиною своєї індивідуальності” - впізнаються і спроби Ю. Габермаса осягнути її як індивідуалізацію через соціалізацію всередині історичного контексту, і наголос П. Рікера на наративній природі ідентичності як “оповіді про життя”, що розгортається у часі. Вживання та широке розповсюдження терміну “ідентичність” можна пов'язати з роботами Е. Еріксона, який ввів термін “ідентичність” в сферу активного вживання соціогуманітарних наук.

Проблема взаємовідношення між розповіддю-наративом і життям, яка розглядається як експлікація специфічних наративних проявів осмислення, усвідомлення світу, і більше того, як особлива форма існування людини, як притаманний тільки їй модус буття, останнім часом стала предметом підвищеного наукового інтересу різних наукових дисциплін. Цю ж проблематику розробляє філософ і теоретик літератури П.Рікер. Опосередкованість формування ідентичності знаково-символічними ресурсами культури була усвідомлена завдяки герменевтиці П.Рікера, який обґрунтував той момент, що суб'єкт отримує осмислений доступ до себе та власного існування і може досягти саморозуміння тільки через символи. Зрозуміти себе в часі, знайти свою ідентичність можна через зіткнення з текстами, створеними іншими авторами і самим собою. П.Рікер формулює поняття наративної ідентичності, яке можна припускати відносно як спільноти, так і особистості. З точки зору П.Рікера, індивіди та спільноти конституюються в їх ідентичності, створюючи і розробляючи наративи, які стають для них дійсною історією.

У другому підрозділі (1.2) “Аналіз генези та еволюції понять нації та націоналізму” піддається аналізу походження понять “нація” та “націоналізм”. Як влучно відзначив німецький історик Петер Альтер, націоналізм є політичною силою, яка визначала особливості європейської та світової історії протягом останніх двох століть значно більшою мірою, ніж ідеї свободи та парламентської демократії чи ідеї комунізму. Теоретики націоналізму (Е.Д.Сміт, Б.Андерсон, Е.Гелнер, Е.Гобсбаум, Дж.Брюлі та ін.) наполягають на надзвичайній “мінливості” націоналізму, тобто здатності існувати під прикриттям інших ідеологій, - ліберальних, консервативних, демократичних. Фактично, одначе, Петер Альтер робить висновок про те, що розмаїття тих політичних явищ, які об'єднують під назвою “націоналізм”, вже саме по собі вказує на багатозначність цього терміна. Отже націоналізм, оскільки різні його течії можуть так легко використовувати як своє гасло та виправдання, очевидно, приховує у собі крайні протилежності й суперечності. Він може означати як звільнення, так і гноблення; він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Націоналізм може набувати настільки різних форм та “національних” різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кожному з цих випадків маємо справу з тим самим явищем.

У третьому підрозділі (1.3) “Національна ідентичність та її смислове поле. До проблеми категоріального визначення” розмитість поняття національної ідентичності випливає з полісемантичності терміну “нація”, який застосовується до етнічної, культурно-цивілізаційної спільноти, мовної групи, держави. Можна виділити три наукові підходи до вивчення національної ідентичності: примордіалістський, модерний та конструктивістський. Варто зауважити, що в основній масі вітчизняних наукових праць аналізується концепт національної ідентичності з позицій примордіалістичної парадигми, а модерна та конструктивістська парадигма представлені, в основному, працями західних дослідників. Для примордіалістської позиції аналізу національної ідентичності є характерним апелювання до таких концептів, як расові, культурні та психологічні відмінності різних етнічних груп. Так, Л.Нагорна вважає, що якщо етнічна ідентичність ґрунтується на певній системі об'єктивних ідентитів - расових, культурних, психологічних (антропологічний тип, мова, релігійні догмати, традиційна обрядовість), то конституїтивною основою національної ідентичності виступають ознаки, значно менш “відчутні на дотик” - свідомість, політична воля, громадянство. Рябов О.В. пропонує наступне тлумачення національної ідентичності - це стан групової солідарності, який формується на основі етнічної і політичної єдності та включає усвідомлення і переживання нацією своєї цілісності і тожсамості. З точки зору модерністського підходу, нації та національна ідентичність розглядаються як продукт модерності. Л.Грінфелд розглядає національну ідентичність як особливу, специфічну ідентичність. Досить показовим є те, що автор розуміє національну ідентичність як належність до людських спільнот, які визначають себе як нації, тобто цей тип ідентичності в своїй структурі охоплює ідеї нації та “залежить” від ідеї нації. Саме цей постулат є релевантним у даному дисертаційному дослідженні. Найбільш поміркованою здається точка зору, в якій зроблена спроба подолати крайнощі як примордіалістської парадигми, так і модерністської. Серед найбільш відомих її прихильників - Е.Сміт. Основна інтенція його робіт полягає в критиці модерністських концепцій націй. Свій підхід Е.Сміт називає “етно-символічною реконструкцією”. Дослідник наголошує на тому факті, що не існує однієї моделі національної ідентичності, оскільки національна ідентичність є невловимим та багатоманітним концептом, який неможливо піддавати симпліфікації. За Е.Смітом, концепт “національна ідентичність” можна визначити як постійне відтворювання патернів символів, цінностей, пам'яті, міфів та традицій, які створюють характерну спадщину націй, та водночас процес ідентифікації особистостей з цією особливою спадщиною та цими символами, цінностями, пам'яттю, міфами та традиціями. Національна ідентичність в конструктивістській парадигмі розглядається як соціальний конструкт, продукт та результат певних ситуацій (Е.Гобсбаум). З точки зору конструктивістів, колективні культурні ідентичності є складними, множинними і часто накладаються одна на одну; етнічні, регіональні, релігійні, гендерні та класові ідентичності переходять одна в одну в різних ситуаціях.

Другий розділ “Компаративний аналіз націоналістичних дискурсів”, який складається з чотирьох підрозділів, присвячений дослідженню націоналістичних дискурсів та творенню національної ідентичності в межах цих дискурсів.

У першому підрозділі (2.1) “Поняття націоналістичних дискурсів та їх категоріальне визначення” розглядаються основні поняття та конструкти дисертаційного дослідження: дискурс, компаративний аналіз, націоналістичні дискурси. Під дискурсом мається на увазі специфічний спосіб чи специфічні правила організації мовної діяльності (письмової чи усної). В дисертації виділяються три націоналістичні дискурси: романтичний, модерний, постмодерний. Романтичний націоналістичний дискурс пов'язаний з добою романтизму, коли приходить відчування самоцінності кожної національної спільноти, а також того, що поняття нації без минулого не існують. Причому націю розглядають як спільноту людей не тільки у просторі, а й у часі. Послідовник Руссо Й.Г.Гердер розробив програму оновлення культури шляхом повернення її до народно-національних витоків і первнів. Наголошуючи на самоцінності національного, романтизм тим самим стверджує, що кожна нація має свій спосіб життя, звичай і внутрішній світ, де час і простір наповнюється конкретно-історичним, національно-неповторним змістом. В романтичному націоналістичному дискурсі ідеї культури виступають як субстрат і головний носій національної тожсамості, а значить, є детермінантою національної історії. Наголошуючи на самоцінності національного, вказуючи на його тісний зв'язок з минулим даного народу, романтизм виходить на проблему інтерпретації історії, яка в межах цієї світоглядної установки неминуче ідеалізувалася, міфологізувалася, а традиція освячувалася і сакралізувалася. Надзвичайно симптоматичним для цього дискурсу можна вважати зацікавлення, “занурення” в історію свого краю, іншими словами, в “інтраісторію”, народознавство - самопізнання. З цього логічно витікає наступна тема дискурсу - духовно-культурне, а отже, і національне, самовизначення відбувалось, передусім, через відмежування від найближчих сусідів, своєрідна первісна етнічна диференціація, поділ на “ми” та “не-ми”. Для романтичного націоналістичного дискурсу як суттєві риси можна виділити любов до рідної землі, до рідного краю, замилування природою, певний інтерес до національного характеру, зацікавлення народними піснями, думами, переказами, народною творчістю, загалом будь-які етнографічні студії.

Появу модерного націоналістичний дискурс можна пов'язувати з розвитком політичної думки, націоналізму; модерний дискурс співпадає з модерною точкою зору трактування нації. Для конституювання національної ідентичності в модерному націоналістичному дискурсі важливе значення має розглядання пари національна ідентичність/нація, оскільки нація мислиться тією віссю, стрижнем, який є опорою, основою ідентичності. Можна виділити виникнення цього дискурсу з появою в українському публічному просторі (який включає літературні твори, політичні памфлети, наукові праці, газети, журнали, театральну діяльність) артикульованої ідеї нації. Варто виділити суттєву ознаку аналізу цього дискурсу - це існування в певних творах рефлексії щодо долі нації. Наступною лінією є значення ролі національної інтелігенції, національної еліти в процесах націобудування, зокрема українського. Саме на цю наявність національної культурної еліти як основної конституенти націотворчих процесів вказує і Е.Гобсбаум. Особливо треба відзначити в цьому дискурсі тему формування міфів (але варто зауважити, що це не етногенеалогічні міфи, які притаманні романтичному дискурсу, а науково-історичні), які призначаються для легітимізації давності історії цієї певної нації, її домагання на право жити на своїй рідній землі, її прагнення мати, нарешті, самостійне існування. Як зазначає Е.Сміт, не може бути ідентичності без пам'яті (хоча і селективної), не може бути колективної мети без міфу, і ідентичність та мета чи доля є необхідними елементами самого концепту нації. Для модерного націоналістичного дискурсу любов до рідного краю трансформується в намагання зробити цей край своїм, незалежним від інших народів і держав. Тут нас цікавить очевидна здатність продукувати ідеї усамостійнення, унезалежності національного життя, національного утворення. Тому в цьому типі дискурсу можна виділити вагомий компонент - це концепт формування національної держави, це боротьба за свій суверенітет та незалежність.

Виділення постмодерного націоналістичного дискурсу спирається, в першу чергу, на концепцію постмодернізму в філософії. Сучасне постмодерне філософування має кілька найдостеменніших рис. Серед них, по-перше, прагнення розглядати весь світ як текст. По-друге, намагання вважати все чинне грою. Постмодернізм яскраво виразив культурну релятивізацію, підвищену увагу до багатоманіття в сучасному світі соціокультурних форм, їх плюралізм і толерантне до них відношення. Складна та ситуаційна природа сучасних ідентичностей є точкою повороту для так званих “постмодерних” теорій національних ідентичностей, а саме теорій Х.Баба та Б.Андерсона. Для Х.Баба національне Я є сконструйованим по відношенню до Іншого, наприклад, до важливого стороннього, чужого, який таким чином визначає це Я. І хоча проект Просвітництва намагався інкорпорувати тотальність буття і звідси Іншого, ні одна нація не може стверджувати про тотальну її гомогенність, хоча це намагаються продемонструвати націоналістичні наративи. Культурні відмінності є неспівмірними, і саме це відкриває амбівалентність та гібридну природу національного питання сучасності кожної держави. Розуміння постмодерної ідентичності Б.Андерсона є дещо іншим, хоча емфаза, акцент на тексті та наративі відкривають паралельне розуміння національної ідентифікації. За Б.Андерсоном, нації та національні ідентичності визначають самі себе (на противагу важливої ролі Іншого у визначенні ідентичності в концепції Х.Баба), і до того ж вони далекі від гібридизованих та розщеплених наративів Х.Баби. Навпаки: нації та націоналізм в їх глибині та тяглості ближче до культури та релігії, ніж до ідеології. Найкраще нації розглядати як уявлювані політичні спільноти, водночас суверенні та просторово обмежені, тому що більшість її членів ніколи не побачить і не буде знати всіх мешканців. Колись створені, ці уявлювані спільноти націй репрезентують впливову соціологічну реальність, яку можна зрозуміти через аналіз наративів та іміджів тих, хто репрезентує іншим цю спільноту. Б.Андерсон виділяє нараторів національної ідентичності - письменників, журналістів, драматургів; саме їх діяльність дозволяє схопити суть природи національної спільноти, саме це і тримає всіх членів разом. Інтерпретації національної ідентичності, які репрезентують Б.Андерсон та Х.Баба, досить вірно висвітлюють проблематичний статус національної ідентичності як концепту та труднощі визначення сучасних націй як гомогенних сутностей. Таким чином, не можна уявляти націю унітарною, вона неминуче плюральна.

У другому підрозділі (2.2) “Романтичний націоналістичний дискурс: Й.Г.Гердер та М.Костомаров” розглянуто і проаналізовано можливості конструювання національної ідентичності в рамках цього дискурсу. Різноманіття природних умов висувається Гердером як визначальний фактор культурних відмінностей (ставлення до природи). Для романтичного націоналістичного дискурсу є характерним зацікавлення народним фольклором, народними піснями, народними літературними пам'ятками (думами, сагами, піснями і т.д.). Саме в цьому проявляється ставлення до фольклору та культури в творчості Гердера, який був не тільки теоретиком, але і ревним збирачем фольклору, як німецького, так і інших народів, зокрема прибалтійських та слов'янських.

Здійснюючи спробу характерології українського та російського народів, М.Костомаров намагався окреслити цінності українського народу, виходячи саме з національної психіки, ментальності, історичних традицій нації. Саме в нетрях романтичного націоналістичного дискурсу народжується перша лінія аналізу української національної ідентичності - це лінія окремішності українського народу від сусідніх (польського, російського) народів. В ставленні до мови для аргументації своєї позиції окремішності “великоруського” та “малоруського” народів автор наводить досить показовий приклад дивергенції давньоруської мови, щоб показати давність існування останньої. Він пропонує аргументовану тезу про першість виникнення саме українців. Ставлення до природи - географічний фактор - відіграв значний вплив на життя і розвиток українського народу, з точки зору М.Костомарова (ця думка також присутня і у працях Й.Г.Гердера щодо інших європейських народів). Аксіоматична версія окремішності українського народу виразно проступає в різниці державного устрою двох близькоспоріднених народів. На думку автора, саме державний устрій є тим наріжним каменем відмінності, на який спирається його аргументація: протилежний опис ставлення до державності та суспільного устрою, притаманний українському народу, який за своїми особистісними характеристиками створює цілком інше суспільне життя. Перш за все, треба зауважити, що М.Костомаров наголошує на розвитку особистісного свавілля, свободи, невизначеності форм південноруського народу як у давні періоди, так і пізніше. В своєму описові південноруського народу особливе місце у М.Костомарова займає ставлення до фольклору, до історичних дум, пісень, народної поезії.

Третій підрозділ (2.3) “Модерний націоналістичний дискурс: К. Хюбнер та Д. Донцов”. Курт Хюбнер розглядає походження нації в руслі деміфологізації суспільної свідомості протягом останніх тисячоліть. З цього приводу варто зауважити, що кредо Хюбнера - визначити витоки ідеї нації в їх історичній глибині. Стосовно тенденцій, які спостерігаються в сучасному розвитку розуміння нації, то автор попереджає, що у випадку цілковитої реалізації позачасового та позаісторичного буття нації в мультикультурному суспільстві буде втрачено двигун людського існування, яке базується на протиставленні свого та чужого. Звичайно, для того, хто приймає тезу Хюбнера про примат нації, виходом з цієї ситуації було, є та буде існування нації як певної конструкції, яка створює державу. Культурний досвід історичного буття європейських націй настільки великий, що дозволяє без надмірного болю конвертувати їх цінності з одної епохи в іншу. Саме звідси витікає хюбнерівське розуміння нації як індивідуальної історичної культурної форми з особливою історичною долею, яку, як і долю окремої особистості, можна повідати в розповіді. Тут принагідно можна пригадати концепцію наративної ідентичності як “оповіді про життя” П. Рікера, яку можна припускати відносно як спільноти, так і особистості. Стисло кажучи, створення національної ідеї, яка за своїми джерелами походить від романтичної течії - ще одна складова формування нації. К. Хюбнер виходить з тієї передумови, що під нацією обов'язково мається на увазі особистісна ідентичність. Автор розглядає націю як щось персоноподібне, як “мегантропос”: “у неї індивідуальна, єдина доля, їй притаманний внутрішньопов'язаний духовний і історичний розвиток, який називається її історією”. В основі будь-якої нації апріорі лежить ідентифікація людини з колективом і не тільки ідентичність особистості, але і ідентичність нації є необхідною умовою людського співіснування, чи, іншими словами, „ідентичність нації є такий же необхідний практичний постулат людського співіснування, як і ідентичність особистості”. Розглянута через призму ідентичності нація може бути представлена як визначена множиною історичних регулятивних систем, якими в своїх звичайних діях, мові, мисленні, почуттях і бажаннях - почасти свідомо, почасти несвідомо - у визначені моменти часу керуються об'єкти, які належать до цієї нації. Таким чином, з точки зору філософської антропології, це визначення цілком прийнятне. Воно враховує такі важливі для соціальної антропології дефініції як мова, територія, спільне походження, соціально-економічні зв'язки і відносини. Але слабкість її в тому, що це визначення виявляється надзвичайно вузьким, яке можна застосувати лише по відношенню до державної етносоціальної спільноти.

Як уже зазначалося, для модерного націоналістичного дискурсу характерним є поява концепту нації в конструкті національної ідентичності. Ідентичність в цьому дискурсі більше апелює не до етнічних характеристик (мова, звичаї, обряди, міфи), а до громадянських (приналежність до конкретної нації). В умовах бездержавності, в яких перебувала Україна за часів написання Д. Донцовим своїх творів, найважливішим в його творчості можна виділити ставлення до нації та держав. Для Д. Донцова незалежність і самостійність української держави є апріорною. Політичний устрій, який може гарантувати завоювання незалежності та її утримання, а також послідовний розвиток української державності, на думку автора, виключно знаходиться в доктрині націоналізму, і в цьому проявляється ставлення до нації. Таким чином можна стверджувати, що нація у Д. Донцова набуває аксіологічного значення. Наступною лінією роздумів є конструювання образу Іншого. В цьому протиставленні, архетипальному за своєю суттю, Іншим виступає образ росіянина, москаля, Росії: Звернемо увагу на те, що в творах Д. Донцова Україна, особливо її минуле, описується “високим стилем”, яскравими епітетами, вона отримує позитивні дефініції, які розкривають її як героїчну, сильну, могутню країну, причому тільки в позитивному сенсі. Все нагадує до певної міри міфологізацію минулого нації. Варто вказати на протиставлення доместичного (осілого, землеробського) та номадичного (кочового, лицарського) начал при конструюванні української національної ідентичності в модерному націоналістичному дискурсі. Зауважимо, що автор недвозначно формулює мотиви елітності, елітарності, які покладені в основу його націоналістичної концепції утвердження нації. Для Д.Донцова взірцем такої елітарності виступає епос лицарства, а саме епос запорізьких козаків: ядро лицарства знаходиться в характері, дусі, вдачі людей, це можна з нашої точки зору назвати ядром формування української національної ідентичності модерного націоналістичного дискурсу.

Четвертий підрозділ (2.4) “Постмодерний націоналістичний дискурс: З.Бауман та О.Забужко. При зіставленні концепцій національної ідентичності вибрані автори уособлюють новий тип мислення, який можна зрозуміти в контексті аналізу сьогодення. Для З.Баумана основними дефініціями епохи модерніті виступають “невизначеність”, “нетривкість”, “індивідуалізоване суспільство”. Ця “liquid modernity”, в яку ми занурені, продовжує трансформувати нашу ідентичність: культурну, національну, соціальну, професійну, релігійну, навіть сексуальну. З.Бауман стверджує, що вони повинні не тільки конструювати себе, вони повинні конструювати ті одиниці виміру, які дозволять їм оцінити успіх чи невдачу в житті. Наразі ідентичність глибоко амбівалентна; в світі релятивізму та прагматизму, в якому національні кордони є вже недоречними, ідентичність вразлива. В результаті постає суспільство індивідів, які пов'язані тільки з собою та з теперішнім часом. Ця непостійна модерніті створює умови для існування нового процесу індивідуалізації - виникає необхідність стати тим, ким ти є. І це, на думку З.Баумана, є характерною рисою в умовах модерніті, в якій “визначеність наперед соціального положення заміняється примусовим та обов'язковим “самовизначенням”. Таким чином, в епоху модерніті особистість поставлена перед нагальною проблемою конструювання своєї ідентичності, як ідентичності професійної (яку роботу я можу вибрати в цьому житті), так і ідентичності національної (при посиленні глобалізаційних процесів, а разом з тим і посиленні міграційних потоків в пошуках кращої роботи місце народження та місце роботи майже не співпадають).

При вивченні текстів українського філософа О.Забужко серед проаналізованих тем опису української нації найпершою є лінія перервності українських культурних традицій, Українська нація - це нація, котра на певному історичному витку випала з європейської історії, тому що не могла вбезпечити свій суверенітет державно. Автор називає цей феномен “давньопорушеною цілістю української культури”, відділяючи в ньому діахронну та синхронну порушенність. Перервність українських культурних традицій, на думку автора, логічно призводить до зупинення українського життя в часі. З цього випливає наступна тема - образ країни, приреченої на небуття. У відповідності з цим визначенням, все, що не вписувалось в сценарій запланованого і передбачуваного життя, а це були закордонні і локальні війни, голодомори, бунти, підпільні рухи, - прирікалося на небуття. Це небуття проявляється в “непоміченності”, навмисному небутті, неіснуванні деяких суспільно-важливих тем, а саме “забування” чи дисфункція історичної пам'яті, яка є найважливішим компонентом конструювання національної ідентичності. В ставленні до мови, цього “ідентифікаційного коду культури”, автор виражає крайнє занепокоєння цим “домом буття”. Забужко наголошує на важливому значенні мови для існування української культури та нації в цілому, - і вносить для цього розрізнення два терміни - лінгвоцентричність та літературоцентричність. З цього слушно випливає наступна тема - це провінціалізм, процес провінціалізації українського життя. Автор виокремлює провінцію саме як соціокультурний феномен, феномен не лише геополітичний, а й духовно-культурний, в якому основними детермінантами існування та розгортання є просторова та темпоральна. О.Забужко визначає Україну як країну, яка визначає себе аж через три префікси “пост-”: пост-комуністична, пост-тоталітарна, пост-колоніальна, тобто наперед виступає поліхронність української дійсності.

У третьому розділі “Різноманітність проявів української національної ідентичності”, що складається з п'яти підрозділів, розглядається поліаспектність, множинність проявів національної ідентичності, апелювання до європейської ідентичності та функціональні можливості в ситуації постання “постнаціонального” суспільства (Ю.Габермас).

У першому підрозділі (3.1) “Трансформація романтичного націоналістичного дискурсу” демонструється різноманітність конструювання національної ідентичності в текстах цього дискурсу. В своїх творах В.Антонович дає характеристики українського народу в протиставленні з польським та російським. Це корелює з думкою Е.Сміта про те, що якщо нація хоче стати “політичною спільнотою” західного територіального та громадянського зразка, вона повинна диференціювати, відмежовувати себе від своїх близьких сусідів, розрізняти свою культуру від їхньої, та робити наголос на історичній спорідненості складових частин етнічної групи та їх спільних зв'язків. В ставлення до мови автор підкреслює, що мова є вельми значною прикметою національності, та проте вона “не перша річ, щоб розпізнати національність”, отже мова не виступає значущою етнодиференційною ознакою. Характеризуючи національний характер, автор виділяє темперамент (“русин - тип меланхоліка”). Також в ставленні до громадянського суспільства підкреслює демократичність українського суспільного життя на відміну від російського, де поважається тільки сила. Ставлення до жінки імпліцитно присутнє в описі життя сім'ї та в описі відношення до віри.

Головними чинниками, що формували національну психіку, отже і психіку української людини, за О.Кульчицьким, це расові, географічні (геопсихічні), історичні, соціопсихічні (суспільні), культуроморфічні та глибинно-психічні чинники. О.Кульчицький вводить поняття “межовості” України в геополітичному та екзистенціальному розумінні. Досить показовим є те, що, аналізуючи соціопсихічні чинники розвитку українського характеру, О.Кульчицький звертається безпосередньо до суспільних форм і умов життя української людини: панівним як для сучасного, так і минулого, літературно-публіцистичного дискурсу є уявлення про українську націю як селянську, хліборобську, “колгоспну”. Виділення основою української тожсамості селянського, хліборобського первня є характерним для рефлексії цілого ряду українських авторів. Отже, безпосередньо ця перевага однієї верстви населення над іншими наклала на українську психіку відбиток селянськості - близькості до землі, отже, зазначає автор, конкретності та органічності. О.Кульчицький виділяє два модуси поведінки, екзистенційного відношення до життя - vita heroica (або vita maxima) та vita minima. В той же час М. Шлемкевич виділяє три типи “української людини”: гоголівська, сковородянська та шевченківська людина. Всі ці три типи одночасно присутні в українському середовищі, але за своїми характеристиками, поведінкою, світосприймальною настановою, екзистенційними потенціями та імплікаціями вони істотно відрізняються один від одного. Особливість цієї так би мовити “класифікації” екзистенційних виборів української людини імпліцитно мають в собі домінування одного чи іншого первня - “vita minima” чи “vita heroica”, в деяких випадках навіть їхню генезу, домінування в ті чи інші історичні епохи певного модусу життєдіяльності.

У другому підрозділі (3.2) “Трансформація модерного націоналістичного дискурсу” аналізуються інваріанти конструювання національної ідентичності в межах модерного націоналістичного дискурсу. За М.Міхновським, важливим для творення та існування нації є наявність національної неасимільованої еліти, або в мові М.Міхновського, інтелігенції, “цвіту нації”. Іншою провідною лінією є роздуми М.Міхновського щодо національної окремішності українців від своїх сусідів: автор рішуче стверджує, що українська національність “не є тільки різноманітністю російської”. Як головного ідеолога українського націоналізму, М.Міхновському питання існування націоналізму на рівні політичної діяльності, течії політичної думки в Україні є досить гострим. Націоналізм виступає прогресивним явищем, притаманним всім європейським державам, - це загальноєвропейський рух, який зможе звільнити від чужоземного панування його націю, націоналізм та національна боротьба мають потенцію для створення української державності. Зауважимо, що автор недвозначно формулює основне призначення націоналізму - “націоналізм - це право боротись за своє людське “я”. В цих націоналістичних побудовах чітко простежується прагнення М.Міхновського утвердити паритетне положення української нації разом з іншими європейськими державами, право мати державність. Аналізуючи творчий доробок М.Хвильового в світлі опису і творення української ідентичності, можна виділити наступні ключові лінії опису української національної ідентичності: ставлення до нації, питання національного відродження самостійної української культури, незалежного від Росії її розвою та удосконалення, європейська ідентичність українців і приналежність української культури до європейського кола культур. Сучасні українські філософи Бичко А.К. та Бичко І.В. простежують розвиток української інтелігенції від давньоруських часів до наших днів (ставлення до еліти). Варто наголосити на тому, що в своїй світосприймальній настанові автори виділяють концепт нації, української нації.

Третій підрозділ (3.3) “Трансформація постмодерного націоналістичного дискурсу”. В останні роки спостерігається справжній дискурсивний вибух навколо поняття “ідентичність”, в той же час воно наражається на нищівну критику. В ряді дисциплін була здійснена деконструкція, і всюди, так чи інакше, критикувалося поняття інтегральної, яка має власне джерело, уніфікованої ідентичності. Вищеописана ситуація веде до артикуляції альтернативних чи плюральних національних ідентичностей, групової приналежності до маргінальних типів національної ідентичності. Таким чином, можна стверджувати, що основними параметрами в постмодерному націоналістичному дискурсі є плюральність та множинність національної ідентичності. Ця національна ідентичність може включати як етнічні компоненти (незмінні серії практик та цінностей, які походять з минулого), так і їх повну відсутність. Як зауважує З.Бауман, стрижень постмодерної стратегії життя - не створення ідентичності, але уникнення фіксації. Саме для постмодерної стратегії життя, є характерним страх зв'язаності та фіксації. Головним для цього є метафора “життя-як-прогулянка”, в якому вже відсутня заклопотаність завданням створення ідентичності. “Життя-як-прогулянка” достатньо змістовно характеризує сучасний світ глобалізації, в якому національні кордони стають несуттєвими. Особливо маргінальність та домінантність проявляють себе в основному компоненті національної ідентичності - мові. Мовна ситуація в Україні характеризується наявністю двох великих мовних груп - українофонів та русофонів. І це, на думку М.Рябчука, характеризує роз'єднаність - сеґментованість й атомізованість українського суспільства, тобто всі компоненти постмодерного світовідчування. Різні регіони України, за М. Рябчуком, послуговуються різними семіотичними системними кодами, різним історичними та культурними міфами. В цьому проявляється децентрованість та неієрархічність сучасної ситуації конструювання національної ідентичності. З точки зору Р. Кіся, мовлення є безпосереднім дійовим чинником культуротворення або й деструкції культури, якщо таке комунікативне середовище не формує, а дезинтегрує і розкладає українські лінґвокультурні смисли, заміняючи їх російськомовними. В такому разі мовлення стає фактором ерозії та функціонального “звужування” авторепродуктивної основи української культури. Важливо, одначе, зауважити, що редукція реального поля українського мовлення (як спілкування, живої інтерпретативної діяльності та сенсоутворення), неминуче поглиблюватиме сучасну загальну кризу української національної ідентичності та культури. Ця концепція стверджує плюральність існуючих національних ідентичностей в Україні, їх поліваріативність та множинність, але при цьому наголошує на кризових моментах, пов'язаних з мовою в структурі національної ідентичності. Як стверджує М.Рябчук, саме мовне розділення продукує апеляції до різних етнічних груп, до російської та української. Аналізуючи вибрані тексти, можна стверджувати, що концепт нації, ставлення до нації теж представлені в структурі національної ідентичності постмодерного націоналістичного дискурсу в працях Я.Грицака.

В четвертому підрозділі (3.4) “Українська національна ідентичність та європейська ідентичність: проблема існування та взаємодії в інтеграційних процесах” розглядається питання співіснування та взаємодії європейської та української національної ідентичності. Розширення Європейського Союзу дозволяє по-іншому формулювати поняття національної ідентичності, оскільки для Заходу проблема ідентичності виступає як підтвердження (чи заперечення) універсальних цінностей європейської культури, окреслення меж панєвропеїзму. Постає питання географічної, культурної, ментальної приналежності до Європи, оскільки виникає проблема критерію “європейськості” та духовних підвалин “Європи”.

Розмірковуючи про європейський вибір України, М.Хвильовий дав програмове для свого часу визначення Європи: “під “Європою” ми мали на увазі не тільки технічні досягнення, але й головне - психологічну категорію, певний тип культурного фактору в історичному процесі”, тобто Європа, за версією М.Хвильового, постає як духовна настанова, аксіологічний, ментальний та інтелектуальний орієнтир і вектор розвитку самостійної української національної культури. М. Грушевський вважав, що український народ належить до західноєвропейського, чи коротше кажучи, - просто європейського культурного кола - “не силою тільки історичних зв'язків, які протягом століть зв'язали українське життя із західним світом, а й самим складом народного характеру”. Цієї ж думки дотримується і В.Янів, який підкреслює той факт, що українці за своїм психологічним складом є народом західного, європейського типу. Варто зауважити, що О.Кульчицький відносить українську культуру й українську психіку до “європейського культурного кола”, до сфери окцидентальної (західної) духовності. Досить показовим є те, що вони посідають геокультурно периферійний характер до згадуваної окцидентальної духовної сфери внаслідок межового і переходового положення України “між європейським Сходом і азійським Заходом”. Саме ця межовість та геокультурна периферійність України, на думку О. Кульчицького, позначається в рецепції західної духовності: периферійність України в європейському культурному колі веде до природного ослаблення впливів європейського осередку в міру наближення до периферії як межової лінії і захисної смуги.