Формування особистості: детермінанти, проблеми, перспективи (соціально-філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди

Національної академії наук України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.03. Соціальна філософія та філософія історії

Формування особистості: детермінанти, проблеми, перспективи (соціально-філософський аналіз)

Ларцев Володимир Сергійович

Київ - 2003

Анотація

особистість культурація комунітаризм

Ларцев В.С. Формування особистості: детермінанти, проблеми, перспективи (соціально-філософський аналіз). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00. 03. - соціальна філософія і філософія історії.

Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди Національної академії наук України, Київ, 2003.

Дисертація є комплексним соціально-філософським дослідженням проблем формування особистості. Здійснено всебічний філософський дискурс поняття особистості. Розглянуте співвідношення природних і соціальних детермінант її формування, об'єктивні і суб'єктивні чинники, що зумовлюють особливості цього процесу в Україні. Визначені роль і місце суспільства і культури, як основних соціальних детермінант в діалектиці перетворення властивостей індивідуума в якості особистості. Досліджені відмінності рушійних сил і механізмів соціалізації та культурації людини в епігенезі. Виділені цивілізаційні та етнічні особливості формування особистості. Проаналізовані характерні риси цього процесу в західній та східній соціокультурних традиціях.

Ключові слова: особистість, людина, детермінанти, соціум, суспільство, культура.

Аннотация

Ларцев В.С. Формирование личности: детерминанты, проблемы, перспективы (социально-философский анализ). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03. - социальная философия и философия истории.

Институт философии им. Г.С. Сковороды Национальной академии наук Украины, Киев, 2003.

Диссертация является комплексным социально-философским исследованием проблем формирования личности, как особого типа людей. Осуществлен всесторонний философский дискурс понятия личности. Рассмотрено соотношение природных и социальных детерминант ее формирования, объективные и субъективные факторы, обуславливающие особенности этого процесса в Украине. Определены роль и место общества и культуры, как основных социальных детерминант в диалектике преобразования свойств индивидуума в качества личности. Исследованы отличия движущих сил и механизмов социализации и культурации человека в эпигенезе. Выделены цивилизационные и этнические особенности формирования личности. Проанализированы характерные черты этого процесса в западной и восточной социокультурных традициях.

Ключевые слова: личность, человек, детерминанты, социум, общество, культура.

Summary

Lartsev V.S. Personality Formation: Determinants, Problems, Perspectives (socio-philosophic analysis). - Manuscript.

Competition thesis for a Doctor's scientific degree in philosophical sciences, speciality 09.00.03. - social philosophy and philosophy of history.

G.S. Skovoroda Philosophy Institute of National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2003.

Dissertation is a complex socio-philosophic study of a problem of a personality formation as a particular human type. The concept “personality”, in it's integral form, reflects the most substantial features of a particular human type, characterised by an inexhaustible bio-social activity, transcendent striving for freedom, autonomy of the social status, creative activity in different fields of social existence, significance of personal contribution in the transformation of social environment, self-realisation of the moral and legal responsibilities for the actions accomplished.

Culture and society as two main social determinants appear in the course of a human being formation in epigenesis as a double-sided dialectically differently orientated process of culturing and socialisation of an individual. The function of the first is individualisation of the generic essence of Homo Sapiens in a child, produced in the process of mastering of historically formed manners and forms of vital activity, distinctive peculiarities of his thinking and behaviour. The function of the second is an individual involvement into different social communities, generation and development estate, class, national, professional and other typological features and qualities.

An individual is not born as a personality, but becomes it on a basis of common psychical features of Homo Sapiens and by means of step-by-step mastering as a child in epigenesis of qualitative growing forms of socio-culture reflection, created in the previous historical development process of humanity. The main driving forces of this process are education and upbringing as special forms of catalysation of a child cultural and psychical progress.

Due to recreating in epigenesis of information, which belongs to culture and was created by the previous generations and information assimilation by means of the society communication mechanisms, which his contemporaries have, a child becomes a full-fledged social being. The function of a culture-gene as an integral unit of material and spiritual culture is a communication on a generation-to-generation basis of a particular human feature.

Not all individuals become personalities but only those few, who on the basis of predisposition transcendent factors of influence inherited from parents as a set of natural inclinations (most of all bio-genetic activity in behaviour) - as a result of unique originality of the personality forming conditions in epigenesis and, respectively, composition of a typical for socio-culture gene-type and phenotype set of culture-types into original construction of socio-culture gene-code - develop to mature age necessity and ability to show creation in any sphere of public life.

Social mechanism of personality formation, in essences, is a process of its structuring in interaction with a society, which take place, on the one hand, because of formation, changing and realising of personality needs, interests, ideals, but, on the other - due to the functioning and development of the main components of society structure.

In spite of the influence of globalization tendencies, gradual erasing of cultural features of different race, ethnic, national, social and civilisation communities of people, they for a long time will fulfil, necessary for self-organization and self-development any synergy system, role of elements of variety in human society. Without them genus of Homo Sapiens will not have any variant for choice of the most optimum way for its further genesis and, accordingly, will not reach the more high qualitative stage of its universe-natural evolution.

It's a matter of common knowledge that in contemporary conditions of globalization expansion and public acceleration, when an original and almost insuperable social entropy has sharply grown, the choice of personality model correspondent to the time “spirit” and strategy that forms it, is becoming an important subjective factor, which can have a in significant positive contribution to ongoing historical transformation of Ukraine. As one of such models, which can be adopted in the nearest future in the practice of forming of Ukrainian personality, the author of the dissertation considers the one offered by V.V. Nalimov - a model of “probabilistically oriented” personality.

The main driving force of a civic society and legal state building in Ukraine is not the contradiction between the state and political parties and unions, which present the interests of various social groups of population experienced in the past by the West Europe, but the one between our young state and separate personalities, who create precedents of their interests, rights and freedoms defence.

Key words: personality, human being, determinants, socium, society, culture.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Споконвічно притаманний філософії дискурс взаємодії особистості, культури та суспільства набуває особливого сенсу та актуальності за нових конкретно-історичних умов. Саме докорінні зрушення в економічній та духовній сферах українського суспільства потребують не просто теоретичного осягнення людського виміру суспільного буття, а ґрунтовного, цілісного аналізу найістотнішого чинника його оновлення -- особистості, онтологічних засад та соціокультурних алгоритмів її становлення, формування. Своєчасність досліджуваної проблеми увиразнюється ще й тим, що попри свою загальновживаність, поняття та проблема особистості опинились на периферії соціогуманітарних досліджень. То ж визріла нагальна потреба в заповненні виразних "білих плям" в сучасному, посткласичному соціально-філософському осягненні особистості як соціокультурного феномену, заснованому на критичному переосмисленні існуючого теоретичного та практичного спадку та розумінні особистості як цілісного природно-соціального феномену, в якому "згортаються" та "розгортаються" неповторні соціокультурні характеристики як конкретного соціуму, так і людства в цілому.

В цьому контексті на передній план виступає також необхідність пильної уваги до теоретико-методологічних засад дослідження феномену особистості, конкретно-історичних детермінант та соціальних механізмів її формування. З'ясування статусних відмінностей особистісного буття в східних та західних соціокультурних системах та виокремлення, на основі взаємозв'язку загальноцивілізаційних та етнічних засад становлення особистості, перспектив та труднощів її формування в українському суспільстві, поглиблює переконання в принциповій теоретичній та практичній значущості дисертаційного дослідження. Адже всебічна філософська реконструкція проблеми особистості виступає одночасно і так необхідним Україні та її цивілізованому, демократичному майбутньому способом формування особистості, який є наслідком взаємодії трьох головних чинників: перетворення об'єктивних умов буття у власні форми життєдіяльності, свідомого та цілеспрямованого впливу суспільства та його інститутів на особистість, самоформування останньої як засвоєння світу культури. На цій підставі соціокультурна детермінація формування особистості є втіленням взаємозалежності розвитку соціуму та людини, який зумовлює зміни світогляду, стилю мислення та життя суспільства, притаманних йому стереотипів сприйняття та діяльності. Саме вони є безпосередньою основою виникнення нових рис та характеристик особистості, зумовлених соціокультурними чинниками принципових змін у розвитку особистості та її розумінні. В цьому сенсі особливу актуальність набувають соціо-структурні виміри особистісного буття, особливо з точки зору зумовленого процесом глобалізації процесу взаємодії особистості та суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Здійснене дослідження виконане в рамках наукової теми "Громадянське суспільство і правова держава в Україні: проблеми і перспективи становлення" (номер державної реєстрації 0101V001468), яка виконується в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі системного аналізу філософських рефлексій особистості реконструювати засадничі соціокультурні механізми, рушійні сили, конкретно-історичні особливості та перспективи процесу її формування.

Здійснення поставленої мети передбачає розв'язання наступних завдань:

проаналізувати теоретико-методологічні засади інтерпретації феномена особистості в принципово важливих для проблеми особистості класичних та новітніх філософських концепціях;

здійснити послідовний аналіз традиційного розуміння особистості з метою виокремлення на цій основі сучасного соціально-філософського сенсу цього поняття;

розкрити внутрішній механізм функціонування природних та соціальних детермінант життєдіяльності особистості;

послідовно реконструювати сутність, місце та роль засадничих соціокультурних факторів перетворення індивідуальних властивостей людини в якості особистості;

дослідити відмінності рушійних сил та механізмів соціалізації та культурації людини в епігенезі;

виокремити цивілізаційні та етнічні особливості процесу формування особистості та способи його функціонування у східних та західних соціокультурних традиціях;

з'ясувати особливості проблемного поля сучасного комунітаризму в контексті посткомуністичного вітчизняного суспільного досвіду;

розглянути об'єктивні та суб'єктивні фактори специфіки формування особистості в перехідний період розвитку українського суспільства.

обґрунтувати необхідність створення та визначити найістотніші складові сучасної концепції формування громадянина та особистості демократичної України ХХІ століття;

Об'єкт дослідження -- особистість як соціокультурний феномен.

Предмет дослідження -- основні детермінанти та засадничі механізми процесу формування особистості, особливості їх функціонування в умовах транзитного українського соціуму.

Методи дослідження зумовлені як складністю та своєрідністю об'єкта дисертаційної роботи так і особливістю авторської концепції соціокультурних детермінант особистості в контексті різноманітних соціальних практик. Соціально-філософське осягнення основних аспектів проблеми особистості зумовило використання в роботі загальнонаукових методів аналізу та синтезу (визначення поняття особистості та соціокультурних механізмів її формування), поєднання історичного та логічного методів пізнання, загальних теоретико-методологічних засад дослідження феномену особистості з реконструкцією його конкретно-історичних проявів (виокремлення особливостей процесу формування особистості в східній, західній та українській соціокультурних традиціях).

У досягненні мети та вирішенні основних завдань дисертаційної роботи принципове методологічне значення належить ідеям, притаманним новітнім працям вітчизняних та зарубіжних філософів, політологів, соціологів та економістів, присвяченим всебічному аналізу соціальних та культурних детермінант формування особистості в контексті суспільного розвитку та особливостей особистісного буття в цілому. Особливе місце в реалізації мети дисертаційного дослідження належить методологічним принципам Київської філософської світоглядної школи, представленої іменами провідних українських філософів.

Наукова новизна отриманих результатів зумовлена цілісним соціально-філософським аналізом особистості як соціокультурного феномену. Вперше у вітчизняній філософській літературі розкривається сутність, структура та засадничі витоки формування особистості та її духовного світу в контексті конкретних соціальних практик.

В процесі дисертаційного дослідження було отримано ряд висновків, що мають характер наукової новизни:

на основі послідовного аналізу традиційного розуміння особистості виявлено сучасний сенс цього поняття, який акцентує увагу на притаманності для даного типу людей творчої, соціально значущої та відповідальної активності, трансцендентного прагнення до свободи та незалежності;

шляхом цілісного філософського дискурсу феномену особистості визначено та розкрито його провідні конституюючі виміри: "статичну та динамічну структуру" та "іманентну і трансцендентну складові";

обґрунтовано евристичний сенс розподілу природних та соціальних детермінант формування особистості на загальні, особливі та одиничні, який обумовлює як виникнення її різноманітних історичних, етнонаціональних та цивілізаційних типів, так і становлення кожної окремої особистості;

доведено теоретичну доцільність використання поняття "епігенезу" для єдино правильної, позбавленої біологічного редукціонізму, теоретичної репрезентації процесів поступального розвитку психічних властивостей дитини;

з'ясовано, що основними внутрішніми та зовнішніми соціальними детермінантами формування людини в епігенезі постають культура та суспільство, безпосередньо втілюючись в різноспрямованому процесі культурації та соціалізації індивідуума;

доведено існування історичних та соціальних особливостей формування особистості в конкретних соціальних практиках, узалежненість межі маніпулятивного, суб'єктно-об'єктного впливу на особистість від міри розвитку її життєвого світу, трансцендентних вимірів персонального буття, створення суспільством максимальних соціокультурних умов для розкриття творчого потенціалу кожної людини;

обґрунтовано зумовленість формування особистості як довершеної людської індивідуальності унікальністю взаємодії засадничих детермінант цього процесу: природи, суспільства та культури; увиразнено предметне поле, евристичну цінність та теоретичну необхідність поняття "генокод особистості" та особливості його соціокультурного, соціотворчого функціонування;

визначено місце та структуру феномена культури як надприродної людської пам'яті, яка обіймає собою генетичну, підсвідому та свідому складові останньої, у становленні особистості;

на основі послідовної реконструкції найістотніших соціокультурних форм комунікації та структурно-функціональної класифікації розмаїття її проявів розкрито засадничу роль комунікації у виникненні та розвитку інтерсуб'єктивних вимірів індивідуального та соціального зрізів людського буття;

розкрито внутрішній, автентичний методологічний сенс поняття соціальної структури суспільства та його основних складових: структурофіксуючої (індивідуум, спільнота, суспільна інституція, громадська організація), структуропроцесуальної (суспільні відносини, суспільна діяльність, соціальна мобільність, суспільний розподіл праці) та структуроф'ючерсної (суспільне середовище, суспільна система, соціальна диференціація та інтеграція);

доведено, що соціальний механізм формування особистості є складним та суперечливим процесом її взаємодії з суспільством, втіленим як у реалізації потреб, інтересів та ідеалів особистості так і в розвитку засадничих структур її суспільного буття;

досліджено основні закономірності функціонування феномену соціокультурної спадковості людей, заснованої на принциповій відмінності дії культургенів від біогенів, шляхи та особливості передачі з покоління в покоління певних людських якостей, внутрішню залежність цього процесу від поступального зростання його складових;

з'ясовано особливості вітчизняного заломлення проблемного поля соціально-філософської концепції комунітаризму, а також місце та роль різноманітних культурно-етнічних спільнот у виборі в умовах глобалізації найоптимальнішого шляху подальшого розвитку людського буття з метою досягнення якісно вищого ступеню його космоприродної еволюції;

обґрунтовано необхідність створення цілісної, заснованої на новітніх досягненнях філософської та гуманітарно-педагогічної думки, системи навчання та виховання юних громадян України, яка б насправді відповідала вимогам сучасних соціальних практик та ускладнених парадигм "суспільства ризику";

доведено, що в умовах дедалі зростаючої соціальної невизначеності особливого сенсу в бутті кожної особистості поступово набувають такі його риси, як людська гідність, правова, моральна та екологічна відповідальність, прагнення справедливості та культурна толерантність;

з'ясовано місце та роль, а також особливості функціонування особистісного виміру побудови в Україні громадянського суспільства та правової держави.

Практичне значення одержаних результатів полягає у реальній можливості їх застосування для вирішення низки проблем, пов'язаних зі співвідношенням особистісного та інституціонального вимірів соціального буття, створення умов розвитку та саморозвитку в Україні творчих, відповідальних особистостей, як запоруки інтеграції її у спільноту сучасних цивілізованих країн. Саме з цією метою результати дослідження були використані при реалізації міжнародного освітнього проекту NT - 100-80-95, що здійснювався під егідою програми TEMPUS/TACІS, зокрема, для підготовки нових навчальних курсів "Концептуалізація стійкого розвитку", "Демократія і прийняття рішень", "Соціальна політика стійкого розвитку", "Медиація суспільної життєздатності".

Окрім того, теоретичні та методологічні принципи та висновки дисертаційної роботи увиразнюють необхідність створення нової наукової дисципліни -- соціокультурної генетики людства, покликаної, по-перше, досліджувати і пояснювати загальне, особливе й одиничне в соціокультурному розвитку як різних історичних суспільств, народів, країн, так і різних типів людей. І, по_друге, -- допомогти передбачити наслідки клонування конкретної людини.

Теоретичні положення дисертації можуть бути використані при розробці тематичних планів і програм для навчально-виховних закладів усіх рівнів.

Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані в розробці і викладанні вузівських курсів і спецкурсів з філософії, культурології, соціології та етики, а також у створенні відповідних підручників і посібників з названих дисциплін.

Апробація дисертації. Основні положення дисертації пройшли апробацію на наукових конференціях. Зокрема, дисертант взяв участь з доповідями і виступами: на міжнародній науково-практичній конференції "Культурна політика в Україні в контексті світових трансформаційних процесів" (м. Київ, грудень 2000 р.), на науковій конференції "Україна: людина, суспільство, природа" (м. Київ, січень 2001 р.), на міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції "Сучасні проблеми науки й освіти" (м. Ужгород, травень 2002 р.), на конференції "Російська класична філософія і сучасність" (м. Сімферополь, травень 2002 р.), на міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції "Сучасні проблеми гуманізації і гармонізації управління" (м. Харків, листопад 2002 р.), на науково-практичній конференції "Поет, філософ, патріот" (до 280-річчя від дня народження Г.С. Сковороди) (м. Київ, листопад 2002 р.), на міжнародній конференції "Філософія міфу: класичний і сучасний підходи" (м. Київ, січень 2003 р.), на методологічних семінарах в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Крім цього, матеріали дисертаційного дослідження були застосовані в курсах філософії, української і зарубіжної культури, етики й естетики, які автор викладав у Київському державному економічному університеті, обговорювалися з колегами-фахівцями. Дисертація пройшла обговорення на засіданні кафедри філософії Київського державного економічного університету, розглянута і рекомендована до захисту відділом соціальної філософії Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Основні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в 30 публікаціях, а також у трьох індивідуальних монографіях, тезах доповідей і виступах.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, шести розділів, висновків і списку використаних джерел.

Загальний обсяг дисертації - 387 сторінок, список використаної літератури складається з 613 джерел.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання дослідження, викладено наукову новизну і практичну значимість отриманих результатів, охарактеризовано апробацію роботи.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження феномена особистості" у відповідних параграфах розглядаються питання: "Особистість як об'єкт рефлексії соціальної філософії", "Порівняльний аналіз споріднених "особистості" понять і термінів", "Особистість як соціально-філософське поняття".

Головні труднощі соціально-філософського дискурсу означених в роботі проблем пов'язані насамперед з тим, що поняття "особистість", через низку досліджених в розділі причин, змішувалося з поняттями "людина", "індивід", "індивідуальність", часто поглиналося ними. До того ж в сучасній філософській думці домінують психологічні або соціологічні теорії особистості, засновані іноді на суперечливих методологічних принципах філософської реконструкції феномену особистості. Саме остання обставина призвела до того, що до осмислення сутності особистості та основних механізмів, шляхів її становлення залучалися досить різнопланові, так би мовити, різнорівневі поняття (такі як "індивідуум", "суб'єкт", "душа", "Его", "субстанція", "монада", тощо).

Для виокремлення власне філософського бачення означених проблем автор звернувся до класичних творів як європейської (Северина Боеція, Хоми Аквінського, Х. Субірі, Л. Ентральго, Ж. Маритена, Жильсона, Муро) так і російської філософії (Іоанна Златоуста, В.Н. Лоського, Д.Г. Левицького, В.С. Соловйова, Л. Шестова, М.О. Бердяєва, С.Л. Франка, Л.П. Карсавіна), а також до праць персоналіста Е. Муньє; екзистенціалістів С. К'єркегора, Г. Марселя, Ж._П. Сартра, К. Ясперса, М. Гайдеггера; феноменолога Е. Гуссерля; засновника філософської антропології М. Шелера. Достатньо уваги приділено також дослідженню проблеми особистості в роботах В.П. Тугарінова, Т.М. Ярошевського, І.С. Кона, Г. Лукача, Б.Т. Малишева.

Принципового методологічного сенсу для досліджуваного в роботі кола проблем набули праці українських та російських філософів: В.П. Андрющенка, А.К. Бичко, І.В. Бичка, І.В. Бойченка, П.П. Гайденко, Г.І. Горак, В.С. Горського, В.П. Іванова, М.С. Кагана, В.В. Кізіми, В.С. Крисаченка, М.Д. Култаєвої, В.В. Ляха, Я.В. Любивого, М.К. Мамардашвілі, М.М. Мокляка, І.Ф. Надольного, В.С. Пазенка, Б.О. Парахонського, М.В. Поповича, В.А. Рижка, Т.В. Розової, М.Т. Степика, Л.Є. Шкляра, О.І. Яценка, В.І. Ярошівця.

У некласичному, феноменологічно-екзистенціалістському вимірі проблему особистості досліджено в працях Є.К. Бистрицького, В.П. Козловського, С.Б. Кримського, С.А. Крилової, В.А. Малахова, С.В. Пролеєва, у персоналістському та філософсько-антропологічному -- в творах Б.А. Головка, В.Г. Табачковського, Н.В. Хамітова, О.К. Шевченка.

Окремо варто виокремити низку робіт (О. Гьоффе. Р. Дворкін, В. Кимлік), присвячених проблемі співвідношення універсальних, загальноцивілізаційних та партикулярних аспектів становлення особистості в контексті різноманітних соціальних практик (Е. Макінтайр, М. Рідел, Р. Рорті. Ч. Тейлор.

Саме в межах некласичного соціально-філософського тлумачення особистості знаходяться праці (Г. Йонас, П. Козловскі), безпосередньо присвячені проблемі формування сучасного, відповідального ставлення до світу та інших людей, а також роботи західних (К.-О. Апель, Д. Бьолер, Ю. Габермас, В. Гьосле, В. Кульман, П. Ульріх) та вітчизняних (А.М. Єрмоленко, Н.В. Костенко, Л.А. Ситниченко, Г.Г. Почепцов) дослідників з проблем природи, місця та ролі комунікативних процесів в конституюванні найважливіших вимірів людського буття.

Дослідження останніх років, безпосередньо присвячені різним аспектам проблеми формування особистості (Л.В. Бондаренко, В.Ф. Глушков, А.Б. Дорошенко, Р.Б. Зазаєва, І.В. Колінько, В.Г. Крючков, Г.Ю. Носова) увиразнили необхідність саме цілісного, багатовимірного аналізу цієї наріжної філософської проблеми, особливо в контексті притаманних сучасному українському суспільству засадничих змін.

З метою з'ясування соціально-філософського змісту поняття "особистість" було проведено порівняльний аналіз споріднених з ним понять та термінів. На цій підставі дисертантові вдалося виокремити декілька умовних груп понять: космобіологічну ("істота", "індивід"); соціально-психологічну ("індивідуум", "індивідуальність", "Его", "самість", "геній", "пассіонарій"); політико-правову ("особа", "персона", "громадянин"); релігійно-езотеричну ("дух", "душа", "боголюдина", "надлюдина", "металюдина", посв'ячений, "адепт", "містик", маг, "вчитель", "майстер"); буденно-міфологічну (герой, мудрець, супермен); онтологічно-філософську ("субстанція", "монада", "мікрокосм") та власне соціально-філософську ("людина", "Я", "суб'єкт", "екзистенція").

Автор обґрунтував, що поняття "особистість", на відміну від вище проаналізованих, найповніше втілює в собі найістотніші риси того певного типу людей, яким притаманна невгамовна біосоціальна активність, трансцендентне прагнення до свободи, особиста незалежність та творча діяльність в різних сферах суспільного буття, значущість персонального внеску в перетворення навколишнього світу, самоусвідомлення моральної і правової відповідальності.

Власне філософський дискурс феномена особистості уможливив виокремлення в ньому двох конституюючих його вимірів: "статичної і динамічної структур" й "іманентної та трансцендентної складової". Статична структура особистості складається із сукупності взаємопов'язаних між собою біологічних, психічних і соціальних властивостей, завдяки яким вона існує у вигляді цілісного явища. Динамічна -- з вітальних і екзистенціальних факторів, що обумовлюють часову та просторову (як прогресивну, так і регресивну) зміну природних і соціальних якостей особистості.

В роботі наголошується на тому, що іманентна складова феномена особистості визначається утаємниченістю його витоків, складністю осягнення автентичних способів його буття, а також непростими шляхами усвідомлення особистістю свого місця та ролі в процесі загальнолюдської соціокультурної еволюції. Трансцендентна ж складова феномена особистості конституюється як об'єктивацією його творчих здібностей у тій чи іншій сфері суспільного буття, так і загальнолюдською значущістю факту продовження життя особистості в її соціальних та культурних інноваціях.

Запропоноване в розділі розуміння особистості як людини з яскравою індивідуальністю, яка стала, завдяки успадкованій природній активності і специфічним соціокультурним умовам формування в епігенезі, суб'єктом суспільного буття та творчості в царині культури, має, на думку автора, ще не достатньо з'ясований евристичний сенс.

Сказане уможливлює тезу про некоректність вживання таких виразів як "особистість дитини" і "особистість людини", бо особистість -- це завжди доросла людина, якій притаманний якісно більш високий рівень природно-соціального і космопсихічного розвитку. Те ж саме можна стверджувати і стосовно понять "зріла особистість" та "особистість громадянина". Адже особистість - це насамперед доросла людина, яка досягла високого ступеню морального розвитку, а також громадянського та правового повноліття. Що ж стосується поняття "розвинена особистість", то, зважаючи на споконвічну унікальність та цілісність останньої, доречними будуть лише роздуми про масштаби її внеску в соціокультурну еволюцію людства, а не про міру її розвиненості. З іншого боку, мова може йти про розвиток особистості, як про процес тих прогресивних чи регресивних змін, що відбуваються з нею.

У другому розділі "Детермінанти формування особистості" розглядається співвідношення природних і соціальних детермінант формування особистості, аналізується феномен культури як соціальної пам'яті людства, досліджується суспільство як комунікативна система формування особистості.

Особливість авторського підходу до першої з означених проблем зумовлена наступними обставинами: по-перше, при її аналізі зазвичай невиправдано однобічно домінує увага до природно-географічних і суспільно-виробничих факторів. По-друге, найчастіше розглядаються детермінанти формування не особистості, а людини, як родового по відношенню до неї феномена. До того ж, аналіз детермінуючих факторів здійснюється без належного врахування умовності поділу їх на природні та соціальні.

Серед загальних природних детермінант доцільно виділити дві великі групи: внутрішні і зовнішні. Перша з них пов'язана зі структурою і механізмами функціонування людини як одного з видів біологічних істот на Землі. До зовнішньої групи природних детермінант формування людини й особистості належать космічні, біосферні і географо-ландшафтні. Вплив внутрішніх і зовнішніх природних детермінант на процес формування людини й особистості найповніше втілюється у феномені психічної спадковості. Тоді як класична генетика абсолютизувала роль біогенів або ж навколишнього середовища, сучасна дійшла висновку, що в процесі успадковування важлива роль належить як генам, так і навколишньому середовищу. Ця ідея втілилася в таких поняттях як генотип та фенотип. Та початок наукових експериментів по клонуванню тварин і людини з новою гостротою поставив саме світоглядні та етично-правові аспекти проблеми особистості: чи може взагалі стати особистістю (у нашому розумінні) клонована дитина?

Якщо загальним у соціальних детермінантах формування людини є структурно-функціональні елементи підсистем суспільства і культури, то особливим постають їхні історико-цивілізаційні і етнонаціональні модифікації.

Одиничне в соціальних детермінантах формування людини й особистості обумовлене, по-перше, унікальністю взаємодії успадкованих кожним індивідуумом біологічних характеристик організму і психіки з природними умовами, суспільним і культурним простором його розвитку в епігенезі. По-друге, особливостями заломлення соціальних факторів у персональних педагогічних впливах на дитину - родини, найближчого оточення, дитячого садка, школи, засобів масової інформації, інших державних і громадських інституцій. По-третє, унікальністю біографії кожної людини і, відповідно, неповторністю належних кожній події її індивідуального життя комбінацій природних, культурних і суспільних детермінант, об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Суспільство і культура, як засадничі складові соціального цілого, відповідно є, за висловом Геґеля, його зовнішньою і внутрішньою формою. Отже, їх єдність і взаємозалежність можуть бути увиразнені в поняттях "форма - зміст", "зовнішнє - внутрішнє", "існування - сутність". Таким чином, суспільство забезпечує існування людини як колективної істоти, а культура спонукає її до індивідуалізації, створює умови розвитку персонального буття. Незважаючи на те, що суспільство і культура є онтологічно різними надбіологічними "механізмами" організації спільного життя людей, вони виступають взаємопов'язаними складовими цілісної соціальної реальності.

У функціональному плані культура і суспільство зустрічаються в ході формування людини в епігенезі - у вигляді двостороннього процесу культурації і соціалізації індивідуума. Осягнення цього процесу - одна із засадничих тем сучасної практичної філософії. Як справедливо зазначає у своїй роботі "Феномен особистості" Є.К. Бистрицький, людина й особистість створюються "всією життєвою фактичністю обставин, що зв'язують її з навколишньою дійсністю", і тому процес спрямованого впливу на індивідуума "перетворюється в проблему організації і спрямованості не тільки істотних, базисних видів діяльності, а й усього світу практичного життя".

Природні і соціальні детермінанти людського буття, хоча й є його атрибутивними властивостями, аж ніяк не існують у вигляді взаємобайдужих, нейтральних одна стосовно іншої субстанцій, увесь зв'язок яких зводиться лише до їх впливу на один спільний суб'єкт - людину. Цілісний процес природного і соціального становлення індивідуума - це живий і плідний взаємозв'язок його сторін, які в реальній взаємодії спираються одна на одну, взаєморозвиваються через свій взаємовплив.

Постійна взаємодія природного і соціального вимірів людського буття в тяглості його складних історичних форм, аж ніяк не є суцільною гармонією. Природне та соціальне в людині є втіленнями, з одного боку, природних, а з іншого -- суспільних закономірностей, які мають різний зміст та спрямування. Оскільки життєдіяльність людини занурена в механізми дії цих різних законів, підкоряється їм, остільки в життєдіяльності людини може виявлятися певна суперечливість між соціальним і природним.

Використання структурно-функціонального підходу до аналізу феноменів індивідуальної пам'яті людини і культури дозволило автору виявити в них загальне й особливе. У структурному плані загальному притаманні три найважливіші рівні: генетичний, несвідомий та свідомий.

Аналогічно дії біологічного закону, згідно з яким онтогенез розвитку організму людини (як втім і будь-якої іншої живої істоти) повторює основні етапи фізіологічного формування виду у філогенезі, на генетичному рівні побудови культури як надприродної пам'яті людства діє схожий закон -епігенез психічних здібностей індивідуума повторює основні етапи становлення людей в антропосоціогенезі. При цьому атомарною одиницею соціокультурної спадковості людства є культурген. У дисертації він визначається як ідеальна форма діяльності, що матеріально втілюється в знако-символічних засобах конкретного шару культури та кодує накопичену на певному етапі соціальної еволюції людства семіотичну інформацію, оволодіння якою в ході спілкування, навчання і виховання формує в індивідуума відповідні віку і рівню когнітивного розвитку об'єктивні якості психіки, мислення і свідомості.

В розділі доведено, що в процесі історичного розвитку відбувається природний добір і формування з найістотніших культургенів "нуклеарної" спіралі соціокультурного генотипу людства і соціокультурного фенотипу конкретної народності чи будь-якої іншої соціальної спільноти людей. Саме вони обумовлюють динаміку та основні соціокультурні етапи становлення психічних здібностей індивідуума в епігенезі.

Несвідомій пам'яті людини відповідає рівень епістемології архетипів у культурі. Існування природно відібраних феноменів культури, з притаманними їм найістотнішими структурними алгоритмами культурного розвитку людства і ефективних механізмів їх інтериоризації у психіку дитини, дозволяє істотно прискорити час її еволюції і суттєво скоротити його. Образно кажучи, по-спринтерськи промчати по антропосоціогенезу людства, залишаючи на узбіччі катаклізми і багатовікові зиґзаґи еволюційного розвитку.

Свідомому рівню пам'яті людини в культурі відповідає рівень знань, норм і цінностей. Подібно до психічних механізмів виникнення асоціацій і інтуїтивних здогадів у першому, культура також постійно самопороджує нові значення і сенси знань, норм і цінностей.

Усі рівні природної пам'яті людини - генетичний, психічні (несвідомий і свідомий) - і відповідні їм рівні культури як соціальної пам'яті - нерозривно зв'язані між собою. В силу природної універсальності механізмів спадковості і природного добору, протягом життя декількох поколінь людей відбувається імпринтінг культурних інновацій не тільки в соціокультурні, але і, як стверджує сучасна наука, у біологічні генокоди.

У функціональному плані "елементарною часткою" культури як макросистеми, що органічно включає в себе усі властивості і якості біогенетичного і психічного рівнів пам'яті, є людина. Без усякого перебільшення можна стверджувати, що вона - той єдиний і абсолютний "простір" реального, історичного буття культури, яка просто не існує поза людиною, відсторонено від неї, у якості деякого самостійно субстрату.

Перша онтологічна характеристика людини як елементарної частки соціальної пам'яті людства полягає в тому, що не сама по собі культура і її скарби знаходять безсмертя, а лише завдяки здатності наступних поколінь сприймати їх як щось прекрасне, цінне. Іншими словами, не тільки творець культурних надбань, але і той, хто власним сприйняттям відроджує їх до життя, своїм власним життям долучається до загального історичного часу та географічного простору існування людства. Друга онтологічна характеристика людини як "елементарної частки" культури обумовлюється наступним: якщо на початку антропосоціогенезу людина створила її як свій "третій світ", то згодом вона, як соціальна пам'ять, що детермінує становлення індивідуума в епігенезі й в цілому подальший еволюційний розвиток людського роду, фактично створює людину як розумну і творчу істоту. Третя, - полягає в тому, що тільки на підвалинах культурних багатств, людина може трансформувати свій природний потенціал біологічної активності в соціальну творчість.

В роботі зазначається, що поруч із загальними існують і особливі закономірності функціонування культури як соціальної пам'яті людства, що також потребують пильної філософської уваги. Так, якщо поведінка тварин, через біологічну запрограмованість, майже не відрізняється від поведінки предків, то способи мислення і діяльності кожного нового покоління людей, завдяки екзистенціальній унікальності буття кожного індивідуума та неповторності його соціокультурних світів, виявляються відмінними від успадкованих зразків.

Виділення загального та особливого у феноменах природного і надприродного ступенів еволюційного розвитку людини дозволило автору визначити культуру як структуровану відповідно до синергетичної логіки матеріальної і соціальної еволюції людства, інформаційну систему нагромадження, збереження, переробки і передачі уречевлених знань, навичок і цінностей, що служить засобом індивідуалізації їх родових сутнісних сил у процесі осягнення таємниць буття.

На відміну від культури, як внутрішньої форми соціальної реальності людства, що забезпечує спадкоємність її розвитку, структурну єдність складових та створення оптимальних шляхів подальшої еволюції роду homo sapіens; суспільство ж, як зовнішня форма "другої природи", забезпечує її організаційну цілісність і функціональну життєздатність. Найважливішим елементом у цьому плані є комунікативні процеси. Вони, з'єднуючи в єдине ціле всі різноманітні людські спільноти, виконують роль своєрідних кровоносних судин в єдиному організмі людства. Проведений у дисертації соціально-філософський аналіз спілкування, дав можливість з'ясувати, що останнє - це не просто обмін повідомленнями, а процес створення нової для людини інформації, що народжує, або підвищує ступінь їх родової спільності, уможливлює безконфліктне співіснування різнорідних людських спільнот.

В історичних рамках соціокультурного генезису людського суспільства спілкування, як вища ступінь розвитку комунікативних процесів у природі, не тільки кількісно, але і якісно еволюціонувало. Насьогодні найрозвиненішими формами спілкування людей можна вважати діалог, дискурс і дискурсивну етику.

Саме аналіз у дисертації природи та змісту різноманітних форм комунікації уможливив погляд на суспільство як комунікативну систему формування людини й особистості. Спираючись на ідеї західних та українських дослідників, автор прийшов до висновку, що комунікації притаманна функція саме підтримки генетичної і структурної цілісності суспільства.

У третьому розділі "Соціальний механізм формування особистості" досліджуються структурно-категоріальні параметри функціонування особистості і суспільства, аналізуються основні компоненти структури суспільства у вимірі особистості, розглядається процес структуризації особистості у взаємодії із суспільством.

Оскільки основними компонентами структури суспільства є компоненти-суб'єкти, компоненти-об'єкти і компоненти-процеси, то її визначення, засноване лише на одній з цих складових, приречене на однобічність, особливо з точки зору досліджуваної в роботі проблеми. Структура суспільства охоплює весь комплекс інтерсуб'єктних і суб'єктно-об'єктних зв'язків і ґрунтується на єдності її минулого, теперішнього та майбутнього. На думку автора вона конституюється трьома групами компонентів суспільства: структурофіксуючою, структуропроцесуальною і структуроф'ючерсною.

В першій з них переважає усталення результатів попереднього розвитку, що забезпечує цілісність функціонування суспільства як системи. У структуропроцесуальній групі - відображення динаміки протікання соціальних процесів на цей час. У структуроф'ючерсній - формування елементів потенціалу, що утворює перспективу розвитку суспільства.

Трьохкомпонентній структурі суспільства відповідає структурування особистості на притаманні їй, потреби, інтереси, ідеали. Відповідні ж процеси задоволення потреб, реалізації інтересів і формування ідеалів знаходяться під вирішальним впливом "своєї", структуроутворюючої систему суспільства, групи компонентів.

Особливо, на нашу думку, варто наголосити на тому, що соціальний механізм формування особистості вкорінений у двох видах суперечностей: внутрішньокомпонентному -- суперечність в змісті самих потреб, інтересів, ідеалів особистості між сущим і належним співвідношенням їх індивідуального і суспільного наповнення, і міжкомпонентному -- суперечність між націленим в перспективу ідеалом і поточною потребою, індивідуальною потребою і колективним інтересом, біологічною і соціальною потребами, або економічним і політичним інтересами. При цьому автор обґрунтовує, що головною рушійною силою в механізмах формування особистості виступають засадничі внутрішні протиріччя між індивідуальним і суспільним наповненням змісту кожного з таких структурних компонентів людини, як її потреби, інтереси й ідеали.

Нерозривний взаємозв'язок потреб, інтересів і ідеалів людини не засвідчує їх взаємозамінності в процесі структуризації особистості. Це різні по спрямованості і по силі впливу імпульси до суспільної діяльності індивідуума, оскільки потреби націлені на використання результатів, інтереси - на перетворення сьогодення, а ідеали переводять актуальну необхідність таких перетворень у майбутнє.

На цій підставі в дисертації робиться висновок, що індивідуум стає особистістю тоді, коли знаходить свою особу нішу в одному чи в достатній для нього сумі основних структурних компонентів суспільства, самоідентифікуючись з їх допомогою й одночасно реалізуючи себе в них.

У четвертому розділі "Культурно-генетичні механізми формування особистості" розглядається динаміка апперцепції культургенів людства в процесі формування особистості, аналізується місце і роль культурної рефлексії, становлення механізмів самосвідомості і самопізнання особистості, досліджується діалектика загальноцивілізаційних і етнічних витоків становленні генокоду особистості.

Дитина стає повноцінною людиною лише тоді, коли її генетичний код органічно доповнюється кодом соціокультурним. Індивідуум же стає повноцінною соціальною істотою лише тоді, коли він свідомо чи несвідомо віддає частину своєї психофізичної незалежності в сферу контролю з боку культури та більшу частину свого життя поводиться так само, як і інші, керуючись загальновизнаними культурними зразками.

Таким чином, можна стверджувати, що саме так звані "культургени", як найпростіші структурні елементи соціокультурної спадковості, в міру своєї "компетенції", яка постійно змінюється в залежності від простору, часу й оточення людини, визначають, який з безлічі доступних (у межах індивідуальних фізичних і інтелектуальних здібностей, вікового, суспільного і професійного становища) видів діяльності вибирає кожен індивідуум.

Початок апперцепції культургенів людства окремим індивідуумом збігається з початком процесу його становлення як представника універсальної і, одночасно, етнонаціональної культур. Діалектика цього процесу визначається логікою структурних з'єднань культургенів у "нуклеарних" спіралях соціокультурного генотипу людства і соціокультурного фенотипу конкретної етнонаціональної спільності людей.

Культургени, незважаючи на свою усталеність, усе-таки дещо змінюються, як у процесі суспільного розвитку взагалі, так і в процесі формування конкретної особистості, зокрема. Тому аналіз процесу апперцепції культургенів людства в ході становлення особистості не може обмежуватися лише розглядом динаміки інтеріоризації індивідуумом соціокультурного генотипу і фенотипу, особливостей вікової психології або взаємовідношень різних поколінь. Унікальність цього процесу і зумовила звернення до такого поняття, як "генокод особистості". Йдеться насамперед про сформоване на основі своєрідності соціоприродних умов і життєвих обставин становлення людини в епігенезі унікальне поєднання загальнолюдських (універсальних) та особливих етнічних та суто індивідуальних якостей і звичок, що постійно спонукає її до творчого самопрояву в різних сферах суспільного буття.

В роботі обґрунтовується потреба в об'єднані класичних і некласичних поглядів на феномен рефлексії, бо саме останній виступає універсальним механізмом живої природи, за допомогою якого вона щоразу піднімалася і піднімається на якісно нову ступінь еволюції. "Дематеріалізація" природної рефлексії у людини в онтологічному плані "компенсувалася" виникненням у неї опосередковуючих її взаємозв'язок із природою спеціальних штучних органів, що в самому узагальненому визначенні отримали назву культури.

Індивідуальна ж рефлексія як погляд людини на саму себе і на своє оточення - з боку, що підсумовує її найпростіше самовиокремлення з тієї чи іншої соціальної спільності, виконала свою рододопоміжну місію при появі homo sapіens у процесі антропосоціогенезу і при цьому послужила першопричиною становлення і розвитку культурної рефлексії як механізму перетворення людини в особистість, внаслідок чого історія походження людини була доповнена логікою становлення особистості.

Людина не народжується особистістю, але стає нею на основі загальних психічних ознак homo sapіens і шляхом поетапного оволодіння дитиною в епігенезі якісно зростаючими формами соціокультурної рефлексії, створеними в процесі попереднього історичного розвитку людства. Головними рушійними силами цього процесу постають навчання і виховання, як спеціальні способи каталізації культурно-психічного прогресу дітей.

Інтрокультурна рефлексія є вихідною передумовою становлення особистості та призводить до усвідомлення своєї культури і навіть, можливо, спочатку якоїсь певної субкультури; інтеркультурна рефлексія спирається на принцип компаративності в усвідомленні власної та інших, чужих культур і при своїй самостійності, одночасно, і найбільш активно вбирає в себе "сусідні" рефлексії, делегуючи їм свої складові; загальнокультурна рефлексія, що властива особистостям сьогодення (частково) і майбутнього, являє собою її здатність критично співпережити і осмислити свою культуру і її історію з точки зору загальнолюдських цінностей.

Культури різних етнонаціональних і соціальних спільнот містять у собі в формі соціокультурного фенотипу особий набір культургенів, що програмує специфічні схеми найбільш бажаних і прийнятних способів задоволення загальнородових потреб homo sapіens. Тому кожна окрема спільність людей передає ще в ранньому віці своїм членам усталений перелік цінностей і способів їх опанування та використання, моделі поведінки для чоловіків і жінок, молодих і старих, для чиновників і підприємців, інтелігентів і робітників і т. ін. В одній національній культурі високо цінується духовність, в іншій - прагматизм, а в третій - здатність вчасно поєднати у собі, здавалося б, непоєднуване. Узяті разом, об'єктивні фактори конкретної культурної ситуації і суб'єктивні впливи на процес успадковування культургенів, спочатку якоїсь однієї етнонаціональної, а потім і загальноцивілізаційної культури усього людства, формують в особистості певний баланс індивідуальних, групових і загальнозначущих характерних рис.

Сучасна цивілізація практично не залишила недоторканих, законсервованих етнічних культур. Сьогодні в кожній із них, в усіх їх сферах (праця, побут, література і мистецтво), досить чітко проявляються загальноцивілізаційні й етнічні витоки. А у їх взаємодії, як на рівні соціокультурних параметрів особистості, так і на рівні етносу і всього суспільства, прослідковуються останнім часом, принаймні, три закономірності.