Онтологічні засади мови в комунікативному просторі суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Онтологічні засади мови в комунікативному просторі суспільства

Балута Галина Анатолііївна

Дніпропетровськ - 2001

Анотація

Балута Г.А. Онтологічні засади мови в комунікативному просторі суспільства. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2000.

Автором запропоновано теоретично-соціальну модель мови і комунікації в аспектах з'ясування їх онтологічної та соціальної сутності.

Структура “мова-комунікація” розглядається як взаємозалежний і взаємоутворюючий зв'язок субстанції мови і комунікативного простору, що вирізняється як просторово-часова організація феномена інтерсуб'єктивності. В основу запропонованої концепції покладено філософські ідеї феномена інтерсубєктивності, просторових форм комунікації, субстанційності мови, трансформацій онтологічної категорії мови. У дослідженні зроблено аналіз фундаментальних проблем філософії мови і комунікації, розроблено характеристики комунікативного простору в мовнофункціональних вимірах, здійснено описовий аналіз субстанції мови.

У дослідженні розглянуто суттєві характеристики субстанції мови і комунікативного простору крізь призму мовно-філософської концепції істини. Дійсність абсолютної істини що утримується в мові виступає як можливість соціальної істини (консенсусу).

Ключові слова: мова, комунікація, інтерсуб'єктивність, субстанція мови, комунікаційний простір, мовна компетенція, комунікативна компетенція, істина, соціальна істина (консенсус).

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Філософський зміст поняття суспільства як соціальної єдності полягає у визначенні сукупності суспільних зв'язків, поєднуваних в одне ціле. Загальновизнаним є аналіз типу суспільних зв'язків як матеріальних, духовних, конвенційних. Проте людина як субстрат всіх форм соціальності відтворюється перш за все в процесі комунікативної активності. Соціалізація суб'єкта відбувається на фоні засвоєння ним елементів мовної системи, а по тому і загальнолюдських культурних цінностей, які формуються шляхом взаємовпливу суб'єкта і суспільства у безперервності комунікативного обміну. Комунікативна діяльність поруч з предметною діяльністю становить кардинальний рівень суспільства, фіксуючись у спільних ідеалах, уявленнях та цінностях, серед яких консенсус є вираженням суспільної стабільності. Традиції, моральні норми, закони, повсякденне людське порозуміння є різновидом соціальної домовленості, яка можлива завдяки мовно-опосередкованим структурам свідомості, що конституюють комунікативний простір суспільства. Саме в такого роду просторі досягається консенсус, що утримує "соціальну рівновагу". Консенсус можна розглядати як соціальну істину, комунікативний зразок абсолютної істини, що виступає атрибутом мовної субстанції. Досягання консенсусу є діалектичний процес, який можна розглядати як наближення до істини через комунікативну взаємодію. Таким чином, мова виступає онтологічною засадою, універсалією, що поєднує мови і культури, набуваючи в консенсусі соціальної специфіки. Соціальний простір - це перетворена форма символічного, опосередкованого мовою простору комунікації. Аналіз мови як онтологічної засади такого простору, у якому відбувається соціальна взаємодія, дозволяє відтворити суспільство як комунікативне матеріальне утворення в єдності його кардинальних рівнів. Мова як безпосередня дійсність думки і знаково-символічна форма являє собою найвищий рівень просторової структури. Відтворюючись у комунікації, вона організує всі інші інститути (перш за все суспільні) і є умовою реалізації людської свободи, досягання консенсусу. З іншого боку, мова не є статичним феноменом: зміна способу життя, соціального середовища, в якому перебувають носії певної етнічної мови відтворюється і у мовних системах у вигляді мовних змін. Таким чином, всі форми соціальності можливі за умови інтерсуб'єктивної дійсності мови, комунікативно опосередкованої когнітивними структурами свідомості суб'єкта. Будь-яка аргументація як клітинка соціального зв'язку неможлива без передбачення комунікативної спільності, що потенційно має структури "інтерсуб'єктивної угоди та досягання консенсусу" (К.О. Апель). Редукція феномена мови призводить до одномірного, поверхового розуміння соціальних засад суспільства, оскільки людина перебуває не лише в фізичному, але й у символічному універсумі, що утворює складну тканину людських взаємозв'язків, традицій, досвіду, що і визначає актуальність дослідження мови як онтологічної засади комунікативного простору суспільства, зберігаючи синтез онтологічної, мовної та соціальної проблематики.

У просторі повсякденного спілкування розгортається становлення нового українського суспільства, формування якого повинно відбутися на фоні оздоровлення цивілізаційних цінностей, ядром яких є етнічна мова. Збереження автономії мови і відтворюваного нею смислового простору культури - одне з пріоритетних завдань, вирішуваних в Україні. Успішність цього вирішення визначається ступенем функціонування етнічної мови, її соціоприродного балансу, нормативності мови і комунікації. Порушення балансу мовної активності відтворюється на функціях колективної та індивідуальної свідомості, що розглядається нами як порушення зв'язку у внутрішній логіці свідомості і співвіднесеного з нею життєвого світу.

Схрещення мов, ненормативність лексики, тривала мовна експансія, тиск засобів “штучної комунікації” можна розглядати як фактори, що зумовлюють невідповідність структур мислення реаліям етнічної мови, внаслідок чого виникає проблема неможливості інтеграції досвіду в сукупність цінностей етносу як “механізму пристосування до реальності”.

Сучасне суспільство, характеризується складним для передбачення розвитком. Стабільність суспільного розвитку визначається постійною співпрацею суб'єктів, що у філософському смислі поціновується як наближення до істини. Як соціальний продукт, істина має характер реальності, в якій відбувається узгодження смислів. Розгляд істини як мовно-комунікативного утворення дозволяє наблизитися до практики виокремлення у свідомості онтологічної сутності, що поєднує екзистенційно-суб'єктивний та інтерсуб'єктивний виміри. Очевидна наявність "комунікативної кризи", що полягає в “декодуванні” соціальної природи людини, змушує переглянути комунікативний досвід відповідно нормативів комунікативної етики.

Таким чином, актуальність дослідження визначається:

Необхідністю переосмислення природи феномена мови та обумовлених нею явищ, зв'язків і закономірностей.

Недостатністю теоретичного обґрунтування зв'язку між мовною (комунікативною) та соціальною дійсністю.

Розробкою положень, що дозволяють розкрити соціальну проблематику в площині аналізу онтологічних засад мови.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до філософської тематики науково-дослідної роботи кафедри філософії Криворізького державного педагогічного університету. Тематика дослідження відповідає проблематиці науково-практичних конференцій “Актуальні проблеми духовності”, що проводяться в межах установи. Дисертація розроблена в руслі новітніх тенденцій соціальної філософії згідно зі спеціалізацією кафедри філософії Криворізького державного педагогічного університету.

Мета і задачі дослідження - проаналізувати явище “лінгвістичного детермінізму” в аспектах соціально-філософського аналізу онтологічних засад мови в комунікативному просторі суспільства.

Відповідно до поставленої мети дисертант вважає необхідним вирішити наступні завдання:

розкрити історико-філософські передумови просторово-часової визначеності мови в огляді теоретичних джерел;

прослідкувати і доповнити розуміння феномена мови і комунікації як онтологічних засад соціальної дійсності;

поглибити аспекти ідеї просторових форм комунікації в обґрунтуванні субстанційності комунікативного простору;

прослідкувати риси і характеристики комунікативного простору в мовних та соціальних функціональних вимірах;

визначити атрибути субстанції комунікативного простору в їх соціальній специфіці;

розглянути соціальний зміст категорії істини.

Об'єктом дослідження є феномен мови і комунікації у площині аналізу їх як основних системо-утворюючих факторів соціальної реальності.

Предметом дослідження є онтологічні засади мови з точки зору обумовлення ними загальної структури комунікативного простору суспільства.

Методи дослідження. Специфіка об'єкта, мета дослідження вимагає використання міждисциплінарних та філософських методів, серед яких провідне місце належить:

- системному підходу, що дозволяє встановити взаємозв'язок і закономірності у цілому мовної системи;

- феноменологічному методу, який наближає до виявлення онтологічних принципів, що лежать в основі комунікативних (соціальних) явищ;

- загально логічним методам, зокрема, моделюванню, що дає можливість представити незводимі мовні явища у вигляді єдиної схеми;

- ідеографічному методу, що полягає у фіксації духовної реальності як об'єктивно існуючої, опосередкованої структурами свідомості;

- історико-компаративному методу, що відтворює підходи до просторової та соціальної визначеності мови у перспективі європейської філософської парадигми;

- лінгвістичним методам і принципам (семантичний, синтаксичний, прагматичний аналітичний контекст).

Предметно-концептуальний аналіз онтологічних засад мови в комунікативному просторі суспільства здійснено з використанням дискурсивних підходів діалектики, некласичної онтології, герменевтики, філософського структуралізму, лінгвістики, психолінгвістики, семіотики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що феномени мови і мовлення відтворені в якості системо-утворюючих факторів комунікативного простору суспільства. У контексті пропонованого дослідження:

- здійснено опис мови як специфічної соціо-природної системи у її атрибутивності, відтвореній у мовних когнітивних структурах свідомості, що виступають умовою можливості індивідуального та соціального буття суб'єкта;

- запропоновано один із варіантів розв'язання дуалізму “синхронії і діахронії мови”, який полягає в тому, що уявлення мови як ідеальної субстанції поєднується із розглядом комунікації як динаміки існуючих мовних систем;

- поглиблено проблематику “онтологічних засад мови”: а) в положенні субстанційності мови, її просторової та соціальної визначеності; б) в постулюванні істини і консенсусу як мовних універсалій, притаманних мовам і культурам, як того спільного, що визначає загальні соціальні закони; в) у припущенні рис емпіричної й понадемпіричної реальності, відтворених у мові;

- здійснено аналіз соціального простору шляхом визначення рис і характеристик комунікативного простору в таких функціональних вимірах:

а) поліфункціональність (відтворення ряду комунікативних (духовних) функцій життєдіяльності суб'єкта);

б) семантичність (історично сформована в діяльності носіїв етнічної мови категорізація понять, конструкція і реконструкція смислів, функціональне поле “розуміння”);

в) динамічність (еволюція мовного змісту і плану його вираження);

г) темпоральність (задана можливість відтворення і сприйняття часу суб'єктом, необхідна умова рефлексивності).

виявлено комунікативний зміст категорії істини та її атрибутів;;

розкрито суттєві аспекти гіпотези мовної відносності.

Розроблені в дисертації положення удосконалюють:

попередні підходи розгляду мови і комунікації;

змістовне наповнення парадигми інтерсуб'єктивності;

проблематику розуміння як важливої категорії гуманітарного пізнання.

Теоретичне значення. Матеріали дослідження можуть бути використані у подальшій розробці “онтологічних припущень мови і комунікації та дефінітивної визначеності онтологічної категорії мови”. У дослідженні подано один із можливих варіантів соціального аналізу гносеологічної проблематики, що є закономірною тенденцію сучасної соціальної філософії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що проведене дослідження відкриває перспективу:

- орієнтації на збереження цивілізаційних цінностей в усвідомленні суб'єктом етнічної приналежності і нормативності комунікації;

- усталеності комунікативних норм;

- переосмислення консенсусу як гаранта істини;

- збереження етнічних структур свідомості;

- певного внеску в духовне оновлення суспільних процесів.

Актуалізація зазначених положень є шляхом до збереження буттєво-необхідних констант свідомості. Положення та висновки дисертації можуть бути використані при розробці концепції комунікативної етики, застосовані при визначенні теоретичних засад онтології, культурології, соціальної філософії, феноменології, лінгвістики, психолінгвістики.

Особистий внесок здобувача. Вирішення комплексу поставлених завдань, оформлення їх у положення та висновки здійснювались автором самостійно і відповідають основному змісту дисертації та поданим публікаціям.

Апробація роботи. Дисертаційні матеріали були апробовані у доповідях і тезах на Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Актуальні проблеми духовності” (Кривий Ріг, 1995), “Актуальні проблеми духовності ІІ” (Кривий Ріг, 1997), міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми духовності ІІІ” (Кривий Ріг, 2000), V Харківських міжнародних сковородинівських читаннях “Проблема раціональності наприкінці ХХ століття” (м. Харків, 1998), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми просвітництва” (м. Донецьк, 1999). Положення дисертаційного дослідження використовуються в навчальному та виховному процесі факультету української філології Криворізького державного педагогічного університету.

Публікації. Проблематику дисертаційного дослідження висвітлено у 6 статтях, з яких 3 опубліковані у фахових виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Метою і завданням роботи визначається її структура. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг тексту дослідження нараховує 158 сторінок, з них 142 - основного тексту. Список використаних літературних джерел містить 212 найменування.

2. Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовано вибір теми та її актуальність, доцільність дослідження обраної проблеми, охарактеризовано стан її вивчення; з'ясовано мету і завдання дисертації, її теоретичне і практичне значення, наукову новизну, розкрито методику аналізу, вказано форми апробації матеріалу.

У першому розділі - “Теоретичні джерела і методологія дослідження мови в її соціо-комунікативних аспектах” - аналізуються історико-філософські аспекти розгляду теми в науковій літературі, з'ясовуються основні проблеми мови і комунікації, висвітлюється методологія проблеми.

Філософське розуміння світу як гетерархічної сукупності смислопороджувальних автономних систем ставить під сумнів поняття об'єктивності і раціональності характерні для класичної філософії. Переоцінка цінностей класичної науки у редукуванні абсолютів достовірного знання впевнила людство про відносність будь-якого знання. Це веде до заперечення всезагальних законів природи, до порушення зв'язку явищ за аналогією з “логікою і всезагальною єдністю понять” (І.Кант).

Феноменологія Е. Гусерля, відкриває шлях до розуміння людського буття як буття свідомості. Це означає потенційну можливість створення соціальної філософії на ґрунті дослідження мови і мовлення як специфічного зрізу індивідуальної та суспільної свідомості. Таким чином, онтологічна проблематика зміщується в площину людино-вимірюваності, втілюючи зв'язок всіх буттєвих форм і фіксації їх в єдиному цілому як елементів субстанції. Суспільство як комунікативна єдність, крім самих суб'єктів включає весь універсум інтерсуб'єктивних культурно-смислових феноменів, що створює необхідні умови для розвитку сутнісних сил людини в процесі комунікації.

Пошуки раціональних форм осягання мови порушують останнім часом загальновизнаний стереотип розгляду її як проміжного інструментального феномена, який вклинюється посередником логічного зв'язку суб'єкт-об'єктних відношень. Розгляд мови відбувається на різних рівнях філософського осмислення: аналітичному, власне лінгвістичному та соціальному. Спостерігається тенденція до бачення її як просторово-часової організації чи апріорної форми людської свідомості. Одними з перших, хто усвідомив це у філософській теорії мови були В. фон Гумбольдт, Е. Гусерль, М. Хайдеггер, К.О.Апель, Е. Кассірер, Д. Сьорль, М. Бахтін, В.А. Смирнов.

Аспекти зазначеної проблематики ґрунтовно висвітлювались в філософських працях, ідеях відомих вітчизняних філософів: В. Копніна, Є. Лєднікова, С. Кримського, А. Єрмоленка, Г.З аїченка. Значним внеском в тематику онтологічних засад мови повинен бути визначений філософський пошук, відображений в працях М. Поповича, В. Табачковського, С. Кошарного, С. Куцепал.

Історія філософії мови являє собою зміну парадигм як концептуальних утворень, які фіксують переважання домінуючих тенденцій у поглядах на мову, наближаючись до соціо-комуникативного осмислення мови як важливої тенденції сучасної соціальної філософії.

Семантика - перший напрямок, започатковуючий історію філософії мови, що починається зі з'ясування сутності слова та його походження. Елементи семантичної парадигми відтворюються в давньогрецьких міфах, філософія античності репрезентує Логос як Слово, Смисл і Закон. Як система прийняття іншими семантична парадигма представлена іменами Платона, Арістотеля, стоїків, У. Оккама, М. Кузанського, Б. Спінози, А.Ф. Лосєва. Головними рисами семантичної парадигми виявляються поняття імені (слова), сутності та ієрархії сутностей, що відтворюють універсальні взаємозалежності характеристики світу. Панування семантичної парадигми простежується до XVII ст.

Епоха Нового часу висуває нові принципи, пов'язані з механістичною картиною світу. Раціональна філософія Р. Декарта, Г.В. Лейбніца, Б. Спінози позначається і на мовній проблематиці, у надрах якої зріє нова (синтаксична) парадигма. Потужним поштовхом встановлення нових мовно-філософських орієнтирів слугує просторово-часова картина світу, що дозволяє розглянути мову як чотиривимірну відносну систему, центральною координатою якої є предикат. Предикат “приховує” семантичні, синтаксичні, прагматичні координати і є точкою відліку, що не осмислюється (нею є суб'єкт мовлення). Синтаксична парадигма розкриває відношення між предикатами як особливими мовними одиницями, їх позамовні об'єктивні кореляти та їх мовне оформлення мають інші закономірності, відмінні від семантики. “Філософія предиката” розвинулася в синтаксичну парадигму, відтворену в філософських ідеях Б. Расела, Р. Карнапа, Л. Вітгенштейна, Г. Фреге. Концептуальні положення ієрархії мов, запропоновані Б. Раселом і Р. Карнапом, прокладають початок “мовному конструктивізму” у концепціях речової мови, генеративних граматиках, лінгвістичному аналізі.

Прагматична парадигма ставить у центр суб'єкта як необхідну координату всього іншого. Витягами такого повороту виявились а) концепція “можливих світів” Г.В. Лейбніца, б) релятивізація їх Кантом, в) літературно-філософські новації Т. Мана, Ф. Кафки, М. Пруста, г) феноменологія Е. Гусерля. Прагматичний “проект” був обґрунтований Ч. Пірсом, Дж. Д'юї, Ч. Джеймсом, новими теоріями Р. Карнапа, К. Л'юїса, спостереженнями А. Черча, Р. Монтегю, С. Кріпке, У. Куайна.

У центрі уваги автора дві нові парадигми, які виявилися малодослідженими або зовсім непоміченими в царині філософії мови, яка в силу традиції фіксує мову в логіко-лінгвістичних константах, не виводячи її у просторовий вимір. Основні положення дисертаційного дослідження відтворюються в руслі парадигми “двох мов” та інтерсуб'єктивної парадигми. Парадигма “двох мов” простежується протягом історії філософії мови від філософії античності до феноменології Е. Гусерля, набуваючи циклічного (повторюваного) характеру. Ідею “двох мов” поділяли М. Кузанський, Р. Декарт, Г.В. Лейбніц, Б. Спіноза, В. фон Гумбольдт, М. Хайдеггер, Х.Г. Гадамер, М. Фуко. Теоретичні принципи “мовної дихотомії” набули розвитку в припущенні метамови (Р. Карнап) та “ейдейтичної мови” (Е. Гусерль). Із введенням Е. Гусерлем категорії “інтерсуб'єктивність” вирізняється нова парадигма, що приходить на зміну класичній філософії свідомості. Мова постулюється як інтерсуб'єктивне комунікативне явище. Автором розглядається теорія соціальної дії Ю. Хабермаса, комунікативна структура в філософії комунікації К. Ясперса, онтологічні аспекти філософії М. Бубера, М. Бахтіна, В. Хьосле, Д. Чижевського. Філософія К.О. Апеля, представлена положеннями апріорі комунікації, передрефлексивної структурності мови, співвідношенням реальної та ідеальної комунікативних спільнот. Філософія Канта, всупереч віддаленості її від мовної проблематики, виявила потужний вплив на кожну з парадигм. Автор акцентує на аспектах кантівської філософії, що знаходять продовження в мовно-комунікативних вимірах філософської зорієнтованості Е. Кассірера, В.А. Смирнова.

Концепція комунікативного простору і його субстанції виникає на основі поглиблення ідеї просторових форм комунікації В.А. Смирнова, символічного простору Е. Кассірера, простору спілкування М. Хайдеггера. Властивості комунікативного простору і його субстанційність виводяться з лінгвістичних принципів і закономірностей. У такий спосіб автор продовжує дослідження феномена “мовної гнучкості”, відтвореного у працях В. фон Гумбольдта, Ф.де Сосюра, Р. Якобсона, Г.ван Дейка, Ж. Вандрієса, Н. Хомського, Ю. Степанова, гіпотезах “мовної відносності” Сепіра-Уорфа, Л. Вайсгербера. Така взаємовідтворюваність, опосередкована мовно-комунікативною компетенцією, з'ясовується шляхом аналізу положень субстанційності, відображених у філософії Г. Порретанського, І. Канта, трансформацій онтологічних категорій, з'ясованих С.Л. Рубінштейном. Темпоральність мови, що відтворює план мислення, передбачена філософією Августіна (“внутрішнє слово”), Декарта (cogito), осмисленням Кантом категорії часу як апріорної форми внутрішнього споглядання.

Тема духовно-символічної сутності мови та її трансцендентності, розкрита філософією В.фон Гумбольдта, отримує подальший розвиток в творчості М. Максимовича, Е. Кассірера, М. Хайдеггера, Х.Г. Гадамера, Б. Фохта, М. Фуко, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда. Тенденції парадигми інтерсуб'єктивності прослідковуються у філософії Х. Арендт, яка з'ясовує факт розташування суб'єкта у просторі у нетрадиційний спосіб: не у тілесному, а комунікативному місцепокладанні. Мовлення виступає категорією, що межує з дією. Соціальний характер мовлення і дії, визначений Х. Арендт, виступає як співвідношення мовної компетенції і обумовлений нею життєвий досвід (“громадський простір появи”).

Попередній аналіз вищеозначених ідей, збагачених філософським доробком М. Кузанського, О. Шпенглера, М. Хайдеггера, Х.Г. Гадамера, П. Рікьора, дозволяє автору висунути припущення про приналежність істини мовній субстанції. Сфера дійсності істини - це сфера свободної комунікації, у якій мовна і комунікативна компетенція виступають у якості умов консенсусу - інтерсуб'єктивної смислової співвіднесеності. Присутність ідеї соціальної істини як мовно-комунікативного утворення характерна для філософії Ф. Степуна, що включає істину як рівновагу її сталої дійсності і мінливості індивідуальних суджень, яке трансформуються в специфічну детермінацію життєвого світу суб'єктів (консенсус).

Різноплановість підходів, які акцентують на тій чи іншій властивості мови, надаючи їй фундаментальності, позбавляють її цілісності, що полягає в загальній універсальності мови. Мета дослідження повинна підпорядковуватися ряду вимог міждисциплінарних методів та системному підходу. Це вимагає відповідної методологічної орієнтації, серед якої провідне місце займають феноменологічний та загально-логічні методи, історико-компаративний та ідеографічний підходи.

Системний підхід, апробований у дослідженні, представленний: а) аналізом єдності мовного феномена у його окремих елементах; б) відтворенням мови у просторово-часовому континуумі; в) постулюванням мови і комунікації як цілісного соціального організму, що охоплює суспільні явища в їх залежності і взаємовідтворюваності. Елементи такого підходу відтворюються на грунті історико-філософського аналізу зміни мовно-філософських парадигм у бік зведення до просторової визначеності мови. В історичному контексті відтворюється і компаративний підхід, що набуває деталізації:

- концепції “двох мов” (М. Кузанський, Р. Декарт, Б. Спіноза, Лейбніц, Е. Гусерль, Р. Карнап);

- інтерсуб'єктивностні (Е. Гусерль, Ю. Хабермас, К.О. Апель, М. Бубер, В. Хьосле, М. Рідель, О.Ф. Больнов);

- просторових форм комунікації (І. Кант, В.А. Смирнов, Е. Кассірер, Х. Арендт, В.І. Вернадський, К. Ясперс, М.Х айдеггер);

- субстанційності мови (Августін, Б. Спіноза, В.фон Гумбольдт, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, П. Рікьор);

- соціальності істини (Платон, Арістотель, М. Хайдеггер, Х.Г. Гадамер, Х. Арендт);

- мовних структур свідомості (І. Кант, В.фон Гумбольдт, М. Хайдеггер, К.О. Апель, Н. Хомський, Ж. Піаже).

Після історико-філософського аналізу, що визначає предметне поле досліджуваної проблематики слід звернутися до феноменологічного методу, що дозволяє виявити онтологічну сутність мови шляхом редукції "мовного детермінізму", виявляючи універсалії, що пролягають за межами системи лінгвістичного детермінізму (обмеженість мислення системою етнічної мови). Постулювання мови як ідеально-комунікативної (тілесної) реальності, якій притаманні специфічні, відмінні від природних законів, об'єкти і явища, зумовлюють вибір ідеографічної методології, що фіксує духовну реальність як об'єктивно існуючу, опосередковану структурами свідомості.

Предметно-концептуальний аналіз відношення мова-комунікація вимагає окремих елементів дискурсивних підходів діалектики (комунікація як розвиток мови у наближенні до істини), герменевтики (інтерпретація фонетико-графічної символіки мовних одиниць), структуралізму (розташування об'єктів досліджуваного явища в бінарних опозиціях). Серед міждисциплінарних методів, що дозволяють відтворити реконструкцію мови в її цілісності застосовано синтетичний, семантичний та прагматичний аналіз. Таким чином, проблематика онтологічних засад мови в комунікативному просторі суспільства може бути вирішена лише шляхом комплексного методологічного підходу.

У другому розділі - “Експлікація мови в концепції комунікативного простору” - аналізуються положення, що дають можливість визнати комунікативний простір об'єктивно існуючим, відтворюваним субстанцією мови.

У першому підрозділі другого розділу “Соціальна реальність комунікативного простору” аналізуються різноманітні філософські погляди щодо такого роду простору.

Насамперед звертається увага на раціональний аналіз мовного (символічного простору), здійсненого Е. Кассірером. Філософом визначено властивість символічного простору протікати у часі і підлягати структуруванню. Далі розглядається ідея зв'язку структури мови з картиною світу, висунута видатним російським філософом В.А. Смирновим, який приходить до висновку очевидної взаємозалежності між мовою і мисленням. Інтерсуб'єктивність виступає соціальним феноменом, набуваючи вигляду специфічної трансцендентальної форми. Комунікативний простір є одночасне двопланове утворення: трансцендентальне, що полягає в розумінні суб'єктами актів комунікації, і трансцендентне як остаточно непізнавана суб'єктивність (рефлексивність). Ноуменальність комунікації можна мислити як причину, потребу людського спілкування, об'єктивована дійсність мовлення є фрагментом прихованого у собі феномена комунікації. Перехід від логічного напрямку до трансценденталізму відчутний і у поглядах У. Куайна, проте цей мотив не оформлений в послідовний розвиток конструктивної ідеї мови. Наведені спостереження дозволяють окреслити комунікативний простір як історичний, полівимірний потік з морально-регулятивними і конституючими потенціалами. Феномен “мовної гнучкості” дозволяє аналітично з'ясувати характеристики простору комунікації.

У другому підрозділі “Комунікативний простір у соціальних вимірах і мовно-функціональних характеристиках” відтворено ряд функцій і вимірів досліджуваного явища. Визначена поліфункціональність комунікативного простору, його семантичність, темпоральність і динамічність на фоні властивості “мовної гнучкості”. Поліфункціональність поєднує ряд функцій, що задають і відтворюють різні форми життєвої діяльності людини: інтерсуб'єктивного зв'язку, емотивну, конативну, акумулятивну, антропоцентричну, культуротворчу, номінативну, інформативну, консервативну, гносеологічну, інтегративну. Стверджується, що поліфункціональність комунікативного простору визначається на ґрунті основних функцій мови. Деякі дослідники мовних функцій нараховують їх близько 25, серед яких магічна, етнічна, волюнтативна та ін. Такий поділ, на думку дисертанта, є досить умовним. Визначені вище функції підпорядковують ряд інших.

Семантичність становить сутнісну властивість інтерсуб'єктивного простору і полягає у конструкції і деконструкції смислів та їх збереженні, здатності суб'єкта розуміти інші мови. На основі цього робиться висновок про те, що семантичність простору комунікації відтворюється як історично сформована в комунікативній діяльності носіїв даної мови категоризація світу, що є фундаментом взаєморозуміння. Категорійна загальність є основою осмислення дійсності і духовної спільності. Таким чином, розуміння встановлюється на загальному фоні духовного спілкування.

Еволюція мовного змісту та плану форм його вираження як протікання у часі і поширення у просторі зумовлює визначення динамічності і темпоральності комунікативного простору. Виникнення у мові нових семантичних утворень, функціонування асимілятивних і дисимілятивних законів проявляється в динаміці комунікативного простору. Така динаміка спостерігається у вигляді мовних змін чи еволюції мови, що протікає у часі і поширюється у просторі в результаті історичних, психологічних, ситуативних і соціальних змін.

Обґрунтовуючи темпоральність комунікативного простору дисертант виходить з кантіанського обґрунтування часу, який сам по собі поза суб'єктом є ніщо. Час безпосередньо пов'язаний з рефлексією, яка є первинною умовою мислення і мовлення. Такий погляд на мову вирізняється у статті В. фон Гумбольдта “Мова і мислення”. Час як онтологічна категорія, перенесений в площину мови відтворюється як темпоральність (часовість) мови й передбачається категорією дієслова, що є специфічним повним вираженням об'єктивованого часу і призначена для темпоральної локалізації події, яку охоплює речення. Темпоральність припускається як задана комунікативним простором можливість відтворення і сприйняття часу суб'єктом.

У такий спосіб з'являється можливість проаналізувати цілісність надіндивідуального простору, яка включає в себе світ суб'єктів, мови як формальної структури і мовлення як відтворення мови через її носіїв. Отже, мова є деяка фундаментальність комунікативного простору як сущого. Цілісність простору комунікації - це єдність, яка включає в себе світ суб'єктів: мову як формальну структуру і її відтворення в комунікативних актах. Мову визначено абсолютною субстанцією такого сущого. Свідомість виступає кінцевим корелятом такої субстанції, оскільки свідомість є мислення і мовлення, що протікає у часі.

Висновки, викладені в кінці розділу, стосуються аналізу просторових форм комунікації, моделей, універсальних вимірів, мовно-функціональних характеристик і надають нових евристичних можливостей, стаючи підставами для створення теоретичної схеми мови і комунікації, розкриваючи останні не як лінгвістичні, а, перш за все, лінгвістико-соціальні феномени.

В третьому розділі - “Онтологічні категорії мови і комунікації як перед-структури соціальної взаємодії” - обумовлюється фундаментальність мови і комунікації у відтворенні соціальної структури, розглядається взаємовідтворюваність субстанції мови і комунікативного простору, атрибутивність мовної субстанції.

У першому підрозділі “Взаємовідтворюваність субстанції мови і комунікативного простору” проаналізовано зв'язок мова-комунікація. Постулювання мови як субстанції комунікативного простору вимагає розгляду сутності буття у його субстанційній визначеності. Це передбачає таку теоретичну модель мови, що набуває вигляду просторово-організуючої конструкції, яка відтворює і фіксує послідовність історичних перетворень життєдіяльності людини і водночас є апріорною й аподиктичною формою людського буття. Функціонування комунікативного простору є експлікацією мови, що лежить в його основі як субстанція. Здійснюючи аналіз філософських підходів в осмисленні мови, приходимо до висновку, що основні їх напрямки замикаються на дуалізмі синхронії і діахронії мови. Інакше кажучи, мова розглядалася як позасуб'єктивний феномен (форма) чи, навпаки, як об'єкт, що поза суб'єктом не існує у жоден реальний момент історичного часу.

Для подолання однобічності таких підходів доречно звернутися до ідей Б.А. Фохта і Е. Кассірера, що, по суті, є своєрідним продовженням мовно-філософської лінії В.фон Гумбольдта, на думку якого мова - “енергія духа”. Б.А. Фохт визначає творчу функцію мови як першочергову: замкнений у собі спосіб оформлення буття, його вираженість, ідеальний смисл і зв'язок. Наступна функція, яка привертає увагу, - мовний символізм, розглянутий у філософії Е. Кассірера. Символізм виявляється у деякій “відстороненості мови”, у незводимості її ні до суб'єкта, ні до об'єкта, ні до відношень між ними. На таку особливість звертали увагу М. Кузанський, Г. Сковорода, О. Лосєв. детермінізм філософія онтологічний мова

На ґрунті осмислення творчої та символічної функції мови автор розглядає мову як функціональну єдність, засіб “утвердження ладу в просторі” (М. Фуко) відповідно до конструктивної функції мови і світу семантики кодів-символів. Світ постає почленованим у напрямку, підказаному етнічною мовою. Символічно-духовна (творча) функціональна єдність мови дозволяє підійти до розгляду суб'єкта не лише як суто духовної істоти, а й наголосити на умові ідеально-конструктивної і реально-практичної діяльності суб'єкта. Така функціональність у загальному її розумінні є здатністю до мислення; будь-яке мислення є діяльність, без якого мова позбавлена власного сенсу, оскільки не розкривається те, що приховується за нею як реальний фундамент її функціонування. Отже, зворотний бік субстанційності мови складає аналіз діяльності суб'єкта, тобто субстанція мови розгортається як мовлення окремих суб'єктів, а також процес їх свідомої діяльності. Така діяльність і відтворює соціальний простір. Апріорна сутність комунікації реалізується як прояв внутрішніх спрямувань людини. В.фон Гумбольдт визначив цю особливість як “орієнтацію духу етосу” на свою найглибшу ідею, П. Рікьор виділив детермінанту духовного потенціалу етосу - ядро цивілізаційних цінностей. Аналізуючи відношення "мова - суб'єкт", приходимо до висновку, що мова поза суб'єктом постає чистою порожньою формою. Слово, стаючи фактом мовлення, репрезентує одночасно елементи мови (символізм) і часу (мислення), які є ізоморфні щодо дійсності і виступають необхідною константою буття суб'єкта. Взаємовідтворюваність мовної субстанції і комунікативного простору є перебіг мови у часі (мислення) і мовлення. На підтвердження такого спостереження можемо звернутися до ідей трансформації онтологічних сутностей С.Л. Рубінштейна: найзагальніші категорії на різних рівнях буття набувають різних форм відповідно до цих рівнів. Багатошаровість універсума притаманна й буттю суб'єкта, включеним у світ. Аналіз відношення "людина - світ", за С.Л. Рубінштейном, повинен здійснюватися у двох планах: практичного буття та буття, що переходить у сферу ідеального. Отже, ідеальні сутності не виштовхуються за межі буття, вони є кардинальними його рівнями. Дисертантом обгрунтовується думка про те, що мовна субстанція набуває різного оформлення відповідно до різних рівнів буття суб'єкта (повсякденне мовлення, символіка несвідомого, штучні мови, абстрактно-логічні символи, невербальні засоби тощо). Вказані трансформації мови становлять ціле мовної субстанції, що протікаючи у часі (мислення), інтегрує фрагменти світу в одне ціле. На місці цієї нездійснюваної в пізнанні єдності буття в собі мова виступає як функція, яка зводить різні в методологічному відношенні форми пізнання, відповідаючи вимозі функціональної єдності. У такому випадку мова вирізняється як онтологічна категорія.

Наступне положення аналізу відношення "мова - суб'єкт" з'ясовує, що рефлексивне сприйняття суб'єкта ще не є підставою для визначення його субстанційності як матеріального носія мови. Усвідомлення себе суб'єктом виявляється недостатнім для твердження його субстанційності, таким чином, мова виступає як “форма”, покладена в основу споглядання за аналогією з простором і часом. Комунікативний простір розкривається як інобуття мови, якісно інша її сутність (І.Кант). Проблема усунення суперечності між мовою як ідеальною формою і мовою як динамікою мовлення ставиться у філософській рефлексії Гадамера. З точки зору Гадамера, мова і комунікація утворюють середовище нашого перебування (комунікативний простір) і a priori обумовлюють межі і спосіб розуміння нами власного світу і світу історії. Онтологізуючи мову через зв'язок "суб'єкт і світ", Гадамер визначає сутність мови як гру, яка через суб'єктів цієї гри досягає свого втілення. Така гіпотеза передбачає ряд висновків: а) наявність цієї гри у свідомості; б) структурну впорядкованість цієї гри. Підхід Гадамера є досить оригінальним і багато в чому наближається до філософських пошуків представників структуралізму. М. Фуко, Ж. Дерріда розглядають мову як трансцендентну гру, що вивищуючись над суб'єктом, одночасно присутня в його свідомості спочатку у формі графічних символів етнічної мови, а потім мовлення. Зберігаючи одну з провідних рис постмодернової філософії, зокрема відмову від єдиного організуючого центра, відхід від універсального суб'єкта як джерела конституювання світу, представники структуралізму визначають “центр”, що пронизує всі сфери розумової діяльності у специфічний спосіб як “імперативний, систематичний і незнищуваний потік трансцендентального означуваного” (Ж. Дерріда). Отже, субстанція мови не є статичним одноосібним феноменом, а відбувається як “трансцендентна мовна гра”, що охоплює різні рівні буття автономних систем.

Особлива увага звертається на те, що означені підходи демонструють можливість розглянути мову не лише як засіб впровадження смислу, а таку фундаментальність, в якій приховується істина, що проявляється як соціальна істина інтерсуб'єктивного порозуміння. Субстанція мови зосереджує істину, що розкривається в соціальному просторі комунікації.

У другому підрозділі “Атрибути мовної субстанції та їх специфіка в структурі соціального буття” увага зосереджується на дослідженні природи мови в її здатності охоплювати істиною те, що кожний думає і мовить окремо. Отже, мовна субстанція, взаємовідтворювана комунікацією, є багатоаспектне відношення, фундаментальність якого вимірюється відтворенням актів розуміння у соціальній взаємодії. Взаємозалежність "субстанція мови - комунікативний простір" розглядається крізь призму аналізу відношення "істина мови - істина комунікації". Розглянуті попередньо концепції сутності мови не торкалися цієї фундаментальної ознаки мови, у якій проявляється людина і особливо її моральність. Йдеться про мовну компетенцію, що включає людину у світ. Така розкриваюча властивість мови осмислюється видатною мислителькою Х. Арендт. Мислення і мовлення є передумовою будь-якої дії, сприяючи виникненню диференційованої суб'єктивності. Отже, мовлення має розкриваючий характер і, на думку Х. Арендт, подібне другому - “духовному” - народженню. У зв'язку з цим доречно звернутися до структурного аналізу мовного потоку, у результаті такого аналізу приходимо до висновку, що зміст логічного (загального) і афективного (індивідуально-чуттєвого) є деякою актуалізацією умови множинності індивідуальностей. На кожне зрозуміле всім висловлювання накладається “власний” смисл. Отже, ідентифікація складається на фоні деякої сталості. Така феноменальність вирізняється як “громадський простір появи” (Х. Арендт). Аргументація виступає комунікативною дією у випадку діалогічного співвідношення в спільності аргументуючих як відношення взаємного визнання. Стійкість цього відношення є соціальною нормою в процесі аргументації. Таким шляхом веде свій пошук К.О. Апель. Комунікативність розглядається ним як феномен, що витікає з передумов реальної та ідеальної комунікативної спільності. Така ідеальна комунікативна спільність розглядається філософом як мета, реальна можливість комунікативної спільноти. Акти взаєморозуміння є реалізацією структур субстанції ідеальної комунікативної спільності. Таким чином, мовна компетенція виступає як самодиференційований принцип людської спільності. Інтерсуб'єктивне взаєморозуміння створює діалектичну єдність з прихованим за позначенням перед-розумінням речей (світу). Таке мовне перед-розуміння повинно виходити з узгодження смислу в необмеженій комунікативній спільноті, у реальному випадку воно репрезентується синтаксично-семантичними системами природніх мов, - вважає Апель. Особистий досвід не має нічого спільного з конституцією значень слова, вони передбачаються в незмінній системі мови як “субстанції”, що відповідають предметній субстанції світу. Наявність герменевтичних перед-структур (К.О. Апель) забезпечує мовну компетенцію суб'єкта, яка є конституентою простору комунікації. Ідеальна спільнота, відтворена цими структурами, виступає як модель передбачуваного Х. Арендт “безособового простору” дійсності істини.

Ідеальна істина мовної субстанції розкривається як можливість, що набуває реального прояву в консенсусі. Досягання спільності в реальній аргументації є сягання істини. Як комунікативне узгодження консенсус є цінністю, що в мінливому потоці мовлення набуває стабільності, виступаючи проекцією істини. Це твердження підводить автора до з'ясування сутності істини через призму комунікативної свободи, суб'єктивне вираження якої об'єктивно набуває загальнолюдського сенсу. Отже, вирізняється моноплюралістична концепція істини, що містить кантівський імператив, поєднуючи суб'єктив мови в комунікативну спільність. Ця суперечність між індивідуальним і колективним у консенсусі складає динаміку руху до істини. У дисертації інтерсуб'єктивне порозуміння розглядається як критерій і сенс комунікативної свободи. Тут доречно звернутися до філософської спадщини Ф. Степуна, в якій порушується проблема соціальної істини як можливості поєднання всіх думок в одну систему. У висновках до третього розділу підсумовуються результати аналізу взаємовідтворюваних опозицій реального й ідеального, мови і мовлення, істини і консенсусу.

Узагальнення результатів дослідження дозволило зробити такі висновки:

1. Мова є специфічною соціо-природною системою, відтворюваною свідомістю. Інтерсуб'єктивність виступає необхідною умовою, спільним каркасом логічної структури “мова-комунікація” - багатоаспектного функціонального відношення, у якому мова відіграє роль онтологічного першопочатку, субстанції комунікативного простору.

2. Комунікативний простір є надіндивідуальною інтерсуб'єктивною реальністю, що поєднує в мовній компетенції прагматичний і семантичний (внутрішньо-особистий і зовнішньо-об'єктивований) виміри та має фіксовані мовою характеристики: поліфункціональність, динамічність, семантичність, темпоральність.

3. Комунікація виступає атрибутивною потребою людини як соціальної істоти. Мова набуває силу, “тілесності” у слові, в якому зміщується “ейдетична” (ідеальна), об'єктивно-предметна та суб'єктивна смислова співвіднесеність. Лінгвістичний аналіз мовного потоку фіксує загальнологічні і суб'єктивно-афективні структури мови. Такий характер мови виступає формою підключення до трансцендентальної інтерсуб'єктивності, даності буття суб'єкту як трансцендентальної редукованої суб'єктивності (Г.Х. Гадамер).

4. Розташування суб'єкта в просторі і часі відбувається як тілесна, і, перш за все, мовна активність. В актах мовлення і дії людина розкриває свою соціальну спроможність. Отже, мова і комунікація виступають передструктурами соціальної дії, фіксованої соціальним простором.

5. Як кардинальний рівень буття, що не підлягає скасуванню, мова інтерпретується в категоріях абсолютної атрибутивності, зосереджуючи ціннісні смисли. Приналежність істини мовній субстанції в її об'єктивно-інтерсуб'єктивній співвіднесеності набуває емпіричного прояву в консенсусі - мовно-комунікативному утворенні, що поєднує екзистенційно-суб'єктивний та інтерсуб'єктивний буттєвий виміри. Комунікація в аргументації складає динаміку руху до істини, що виступає мовною універсалією, загальною для всіх мов і культур.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора

До початків розуміння (герменевтика Д.І. Чижевського) // Актуальні проблеми духовності. Збірник наукових доповідей та повідомлень ІІ Всеукраїнської конференції в Кривому Розі. - Київ - Кривий Ріг: 1997. - С. 122-124.

Герменевтичні метаморфози архетипа // Придніпровський науковий вісник. Філологія. Педагогіка. - 1998. - № 1-2. - С. 103-107.

Концепція політичного виховання П. Рікьора і етнічна мова // Вісник Донецького держуніверситету з економіки і торгівлі. Серія “Гуманітарні науки”. - Донецьк, 1999. - № 1. - С. 97-100.

Консенсус як мовно-комунікативна компетенція // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки ДДПУ. - Дрогобич: Вимір, 1999. - Випуск 4. - 62-72.

Комунікація і сучасний суспільно-виховний процес // Актуальні проблеми духовності. Збірник наукових праць. - Кривий Ріг, 2000. - Вип. ІІІ - С. 274-279.

Комунікативна відкритість істини // Філософія, культура, життя. Міжвузівський збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: Наука і Освіта. - 2000. - Вип. 9. - С. 104-110.

Размещено на Allbest.ru