Страх як екзистенціал людського буття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Страх як екзистенціал людського буття

Колісник О.В.

Проблема буття в усі часи існування філософії завжди знаходилась у центрі уваги, оскільки будь-що має значення, перш за все по відношенню до цієї домінуючої константи. Актуальність звернення до феномену страху пов'язана з необхідністю виявлення його сутнісно-інваріантних характеристик впливу на індивідуальну та масову екзистенцію. Саме вони дозволяють прояснити та визначити природу страху, його специфіку й особливості функціонування в людському бутті. Це формує підстави для створення теоретичної бази дослідження даного феномену людської екзистенції, його місця та ролі у різних сферах соціокультурного буття сучасної людини та механізмів подолання й уникнення негативного впливу даного явища. Мета статті: осягнути природу страху як явище у екзистенції людини ХХІ століття, розглянути сенс страху у філософський традиції, визначити методи обмеження та нівеляції даного екзистенціалу в житті сучасної людини.

Страх, як глибинний стан, що спричинений здатністю людини усвідомлювати недосконалість світу та його колізії, постає одним із вагомих феноменів як внутрішнього, так і зовнішнього нашого буття у світі. Так, Г.Гегель називає страх «невіддільною властивістю будь-якого буття» [1, с. 210]. З однієї сторони, він є об'єктивним фактором, що впливає на процеси у суспільстві, й тісно переплітається із усією історією людства, а з іншого - є опосередкованим елементом впливу оточуючої дійсності на людину, трансформуючи внутрішню й зовнішню реальності останньої. Нейтралізувати небажану дію даного феномену, за думкою багатьох мислителів, можливо за рахунок культури філософського мислення.

Страх смерті, самотності, старості й безпорадності, бідності, страх свободи та майбутнього є тільки початком переліку тих станів хвилювання, тривоги, неспокою, які викликані чеканням чого-небудь неприємного, небажаного, й, крім того, спираються на постійний сумнів людини у своїх можливостях, впливаючи на мотивацію життєдіяльності людини та суспільства вцілому. В аспекті глобалізаційних процесів сьогодення сфера впливу страху значно поширилась й збільшилась новою проблематикою. Планетарне мислення ХХІ століття внаслідок діяльності засобів масової інформації, збагатилось новими страхами сучасної цивілізації: пандемії, терроризму, екологічними та економічними катастрофами, глобальними війнами. Дані негативні події, спираючись на кризу та руйнацію традиційних загальнолюдських цінностей, поширюють у суспільстві атмосферу безвідповідальності та непокараності, що у свою чергу ще більше заангажовують людське суспільство у царини страху.

Безперечним є те, що усвідомлення людиною свого призначення у світі, організація власного внутрішнього простору, пов'язана із проблемою осягнення такого важливого екзистенціалу людини як страх. Практично всі філософські школи та напрями, так чи інакше, розглядали страх у межах відповідних світоглядних систем. В західноєвропейській філософії не склалось єдиної точки зору на природу феномена страху. Починаючи з античної філософської думки і до середини ХІХ ст. страх розглядався як певне суб'єктивне відчуття, але так і не отримав понятійного філософського статусу. Винятком постає філософський розгляд Б. Паскалем страху-відчаю людини перед зовнішнім та внутрішнім Космосом. Філософський розгляд данного виду людського екзистенціалу розпочинається з філософії Г. Гегеля, С. К'єркегора, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса, З. Фройда, Е. Фромма, Й. Гейзінга та інших, в російській філософській думці початку ХХ ст. - М. Бердяєва, О. Лосєва та інших. У радянській науці окремі аспекти страху розглядались С. Аверінцевим, В. Андрусенком, М. Бахтіним, П. Гуревичем, в сучасній українській філософії - Л. Газнюком, С. Логвіновим, В. Лук'янцем, Т. Лютим, Н. Хамітовим.

Зрозуміло, що в радянські часи даний феномен грунтовно не досліджувався через панування ідеологічних настанов певного гатунку, що страх може бути породженим лише негативними соціокультурними інститутами (релігією, системою експлуатації...), яких «щасливе» радянське суспільство повністю позбавлене. Тому філософські розвідки даної доволі цілком природної форми буття людини штучно обмежувались критикою в бік буржуазного суспільства та релігійної свідомості, які оголошувались «головними» джерелами страху.

Як було зазначено вище, страх як феномен нашого буття у світі був розкритий як філософська категорія починаючи із ХІХ ст., проте шляхи практичного подолання негативного впливу данного екзистенціалу були вже просто й чітко сформульовані ще у філософії античності.

Так, наприклад, Епікур головним джерелом виникнення та існування релігії вважав страх смерті й незнання природних законів. В його етичних поглядах панує думка про те, що саме страх смерті та страх перед богами є головною перешкодою для людини, на шляху до щастя. У Епікура можна зустріти такі переконання, які торкаються проблеми нашого дослідження, що філософське пізнання оточуючої реальності звільнює від трьох головних страхів: страху перед богами, страху перед природною необхідністю, та страху смерті. Основним аргументом Епікура проти страху перед богами було твердження про те, що боги є істотами безсмертними й блаженними, бо саме таким є всезагальне уявлення про Бога, й найвища ступінь блаженства, яку вже не можна збільшити, передбачає, що істоти, які досягнули такого стану, є замкненими на самих собі й не схильні ні до гніву, ні до благовоління. Тому, зображаючи богів у якості суддів, що втручаються у справи людей, ми передбачаємо, що їм чогось не вистачає для повного щастя, і тому потрібно, щоб у людському світі панувала справедливість. Відсутність байдужості до світу людей є свідченням їх зацікавленості цим світом, певної залежності від нього. Згідно Епікуру, це означає, що блаженство богів не є повним, найвищим, й відповідно вони сами не є у повній мірі богами. Це протирічить природі божественного, через що, стверджує філософ, боги не виступають арбітрами долі людства, чи окремої людини, тому людина може бути вільною від страху перед ними. «Нечестивим є не той, хто усуває богів натовпу, а той, хто пристосовує до богів уявлення натовпу» [4, с.402].

Говорячи про страх перед природною необхідністю, Епікур стверджував, що вона не є всепоглинаючою, й тому, завжди лишається можливість довільних рухів. Через що рабський страх перед долею, яка стискає тебе, позбавляючи можливості вибору, є тільки результатом забобонів. «Мудрецю належить висміювати необхідність, яку деякі зображують володаркою Всесвіту, проте краще дотримуватись міфу про богів, ніж бути рабом фатуму фізиків, оскільки віра у міфи дає хоч у живих образах надію на те, що, віддаючи пошану богам, вдасться вимолити їх прихильність, а визначенність всіх подій наперед, що так шанується природознавцями, вбирає в себе невмолиму необхідність» [4, с.406].

Торкаючись страху смерті, мудрець був переконаний, що він теж є безпідставним: «Саме найбільше зло, смерть, не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерть відсутня, а коли настає смерть, то нас вже немає. Таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих» [4, с.403], оскільки він вважав, що разом зі смертю тіла зникає й душа. Свобода від найсильнішого страху - страху смерті, показує, що щастя визначається не протяжністю життя, а її якістю. Проте, епікурейці застерігають і від тяги до смерті, як до якогось блага. Епікур говорить: «Вміння гарно жити й гарно вмерти - це одна й та сама наука» [4, с.403], певно, розуміючи у даному випадку, що ті цінності, які є вічними (для епікурейців це стан щастя, атараксія й свобода), лишаються такими незалежно ні від смерті, ні від життя. Епікур закликав не боятись смерті, вважаючи це головною гарантією подолання всіх інших страхів, й стверджуючи, що філософське ставлення до такого людського екзистенціалу, як страх, який в усі часи зростав на хибних ілюзіях й був, за думкою філософа, результатом невігластва, виступає способом його приборкання й подолання. Таким чином, епікурейці вважали, що філософія й щастя нерозривно з'єднані між собою: душевне здоров'я, що є складовою щастя, й спокій, набуваються через філософію (мається на увазі, через ясне знання, а не міфи чи басні), в той же час й у самої філософії немає іншого призначення, ніж «подумати про те, що складає наше щастя» [4, с.402].

Поняття страху одне з найважливіших у екзистенціалізмі. Визнання людиною своєї участі в бутті, усвідомлення нею своєї смертності, тендітності, швидкоплинності та тлінності всього навколишнього, пов'язані з відчуттям тривоги і страху, адже в них найбільш повно розкривається людське існування. Так, найглибші переживання людини, пов'язані з усвідомленням зіставлення існування з неіснуванням, з ніщо. Перебуваючи в стані страху, людина опиняється наодинці зі своїм існуванням і виявляє ніщо. С. К'єркегор, розглядаючи страх, як «можливість свободи», вважає, що страх має крім того «абсолютну виховну цінність». Він «поглинає все кінцеве» й вчить індивіда ввіряти себе Провидінню, й тоді віра діє таким чином, що він стає здатним сприймати все у новому світлі, а значит, «отримати все назад - як ніхто інший у дійсності» [3, c. 205]. С. К'єркегор доводив, що людина завжди користується своєю свободою, стрибкоподіоно переходячи від невинності до гріха. Тобто філософ розглянув страх з точки зору боротьби пристрастей людських.

М. Гайдеггер вважав, що страх, поруч із турботою та тривогою є апріорними формами людської особистості, що складають суб'єктивне буття людини, названу ним «буттям - в - світі». Проте, згідно М. Гайдеггеру, людина, лише постійно відчуваючи себе напередодні смерті, здатна оцінити кожну мить життя в його значущості та повноті і звільнитися від тиску різного роду суспільних цілей, слідування ідеалам, оперування науковими абстракціями.

У своїй роботі «Буття і час» М. Гайдеггер аналізує феномен страху згідно таких аспектів його диференціації, як страх «перед - чимось» (виявляється сутність, предметність даної дифеніції), «страшне у його страшності», й має характер загрози. Тобто, мається на увазі, що наближається щось шкідливе, проте лишається можливість уникнути, але це не зменшує страху, а формує його. Страх «про що» (це людська самість, яка страхається за себе, своє буття, та співбуття з іншими), страх як « залякування» [6, c. 140], що базується на жахові. Філософ слушно стверджує, що у страхові людина завжди турбується за себе, за своє буття. Коли людина говорить, що вона страшиться за іншого, то це не означає, що вона приймає на себе страхи іншого й те, що загрожує йому, це означає лише, що даний індивід відчуває страх за своє співбуття з іншим, тобто, в кінцевому рахунку, знову ж за себе.

Смерть, як вважає М. Гайдеггер, є така можливість буття, від якої людське існування ухилитись не може. Загроза не бути виявляє й висвітлює всі відносини з іншими існуваннями. Розглядаючи смерть як останню форму екзистенції, філософ стверджує, що саме даний феномен і породжує страх, який виявляє себе через відчуття загрози, що народжується із середини ізольованого буття й ставить людину перед обличчям Ніщо, перед безглуздістю будь-яких проектів й самої екзистенції.

Почути у собі цей страх «буття-до-смерті», потім мужньо вдивитись в обличчя власного Ніщо, мого небуття, означає відчути справжню екзистенцію. Голос сумління закликає прийняти факт власної скінченності та негативності, в той час як страх є легкодушною втечею, запереченням реальності, показником несправжності даної екзистенції. Отже, такий страх, згідно мислителю, це сповзання у площину несправжнього буття, оскільки, насправді, люди бояться чогось конкретного, у той час, як такий страх не торкається нічого конкретного, через те, що говорить про присутність Ніщо, в його знищувальній можливості. «Банальна екзистенція шукає хитрощів, переплавляючи страх на побоювання перед невідворот- ньою подією. Банальна двозначність страху виступає як ганебна слабкість, якої не має бути в екзистенції [6, с. 145]. Безпосередня зустріч з Ніщо, по М. Гайдеггеру відбувається у стані жаху, людина лякається Ніщо, й конкретні предмети та люди, весь світ втрачає сенс. Людина знаходить себе у повній самотності, перед обличчям Ніщо і її буття виявляється порожнім, що тим самим є - звільненням. Це зворот до самого себе, до справжнього існування, яке наповнене відповідальністю за власні вчинки, до своєї унікальності, до свободи вільно себе проектувати, й відтак - долати страх.

Варто також зазначити, що, наприклад, психоаналіз показує, що людству не слід зовсім відмовлятись від страху. Нереалізовані бажання, що залишились поза культурними сенсами і етичними нормами, приховують в собі велику руйнівну силу. Зігмунд Фройд визначає страх як певні імпульси несвідомих інстинктивних руйнівних сил, що сконцентровані в людині й прориваються з глибин людської особистості. Безстрашна людина, що відкинула всі зовнішні авторитети і страхи, є соціально небезпечною зброєю, що може бути повернута у бік будь-кого.

Страхи мотивують поведінку, викликаючи активні і пасивні реакції, й можуть належати як до конструктивної дії у певній ситуації, так і до безглуздо-ірраціональної, що часто виявляє себе під час колективної чи індивідуальної паніки, або перебільшеної стурбованості.

Синтетичний характер емоції страху забезпечується наявністю в ній як чуттєвої, так і раціональної форм віддзеркалення. З гносеологічної точки зору емоція страху формується як складний психічний образ, котрий прагне до максимальної внутрішньої наочності всього відображального процесу.

Специфіка психічного образу-емоції полягає в тому, що він, з одного боку, втілює в собі вироблені в процесі розвитку індивіда погляди на навколишній світ, а з іншого - обумовлює предметно-чуттєву орієнтацію людини в цьому світі. Навіть якщо якийсь (чуттєвий або раціональний) компонент психічного образу і домінує над іншим, в ньому зберігаються риси пригніченого компонента.

Психоаналіз розрізняє страх і фобію (боязнь). Боятися можна темноти або павуків, уколів або сріблястих пітонів з острова Суматра, а ось причина страху нематеріальна; страх викликаний не тим чи іншим об'єктом або подією, а невідомою небезпекою, «яку ще належить виявити». Коли ми маємо справу із страхом, то не можна однозначно сказати, чого саме ми боїмося, оскільки виникає він без всякої видимої причини. Проте, це не означає, що причина відсутня зовсім, і жодного порятунку від страху не існує.

На відміну від фобії, страх не виконує жодної позитивної охоронної або попереджувальної функції. Якщо фобія нагадує про об'єкт небезпеки, від якого потрібно або захищатися, або нападати на нього, або рятуватися втечею, тобто активізує наш потенціал і змушує приймати правильне рішення, то страх, навпаки, є повним ступором, «безпорадністю перед лицем небезпеки». Він паралізує нашу волю, вводить у заціпеніння тіло, і не дозволяє вірно оцінити ситуацію та прийняти правильне рішення, а у ряді випадків навіть ставить під загрозу і саме життя. Цей механізм добре відомий голлівудським режисерам, які змушують героя стояти соляним стовпом саме в той момент, коли на нього на скаженій швидкості мчить вантажівка.

Феномен страху є невід'ємною складовою соціального простору, зокрема, і українського суспільства, що має давні традиції, внаслідок історико-культурних обставин, що склались. Будучи репрезентованим великим спектром індивідуальних та масових станів тривоги, неспокою, що пов'язані з очікуванням негативних та небажаних (на основі попереднього досвіду й мислення за аналогією) наслідків, даний екзес- тенціал дезорганізує людину, не дозволяє абстрагуватись, щоб розглянути проблему відсторонено, якомога більш об'єктивно та конструктивно. Страх, заважаючи суспільству вцілому подолати масові фобії, не створює можливості принаймні зупинити безперервне зростання духовної кризи, й розпочати ефективний розвиток суспільства, яке спирається на загальнолюдські цінності. Поступово, з плином часу, все чіткіше починає усвідомлюватись роль, яку відігравав й продовжує відігравати страх в українському суспільстві. Він продовжує зберігатись як у свідомості так і безсвідомості мільйонів українців, відбиваючись на соціальній та політичній поведінці, проявляючись як масово, так і індивідуально. Останній, як правило, виявляє страхи та тривоги, що закладені з дитинства й мають психологічне підґрунтя. Самий розповсюджений серед них - це страх за своє життя та своїх близьких. Доволі часто природні страхи переплітаються із соціальними. Наприклад, радянський народ на протязі багатьох років жив із постійним відчуттям страху внаслідок панування тоталітарної системи з її багаточисленними репресіями людей, які тільки фактом свого існування та способом самовиразу (видами: комунікації, мислення, дій) дратували владу. Це врешті призводило до повного придушення й, врешті, руйнування особистості та індивідуальності в людині. До кінця 80-х років страх перед таборами та КДБ не відпускав людей. Це саме той випадок, коли даний екзистенціал стає нормою існування, глибоко вкорінившись у суспільних відносинах, виступаючи соціальною нормою поведінки. Здавалось би, що разом із певними змінами у соціальному та політичному житті сучасної України почуття постійної тривоги, напруженості має відпустити наших громадян, проте страх продовжує панувати на пострадянському просторі. Але тепер до страху за те, що не те сказав, не так зробив, не так привітався, й таке інше, додалася тривога за безробіття, невиплату пенсій, втрату бізнесу через збільшення податків та повну відсутність підтримки з боку влади.

Отже, різні страхи визначають певний час, історію, особистість. Скажіть, на що спрямований страх тієї чи іншої людини, і можна буде легко її ідентифікувати.

Таким чином, ми можемо спостерігати, що даний феномен репрезентує себе як в індивідуальному, так і в соціально - масовому аспектах. Для дослідження механізмів впливу страху й подальших його наслідків важливими є обоє. Враховуючи цей фактор, правлячі кола суспільств з метою отримання необхідних результатів чи задоволення своїх інтересів на протязі всього існування цивілізації маніпулювали свідомістю як окремих осіб, так і цілих спільнот за допомогою різних тисків на індивідуальні та масові страхи. Наприклад, у романі Б. Пруста «Фараон» подається класичний приклад як правлячі жерці, створивши атмосферу трансцендентного страху, позбавились небажаного правителя. Наша сучасність також переповнена діями по насадженню страху у свідомість суспільства для досягнення відповідних політичних та економічних цілей.

Підводячи підсумок сказаному у статті, варто, на нашу думку, звернутись до слів Б.Спінози, якими він завершує свою «Етику»: «Мудрий як такий, не буде зазнавати душевного хвилювання, пізнаючи з певною вічною необхідністю себе самого, Бога, речі, він ніколи не припиняє свого існування, але завжди володіє істинним душевним задоволенням. Якщо ж шлях, який я показав, веде до цього, й здається вельми складним, проте, все ж таки його можна знайти. Він і має бути важким, оскільки його так рідко знаходять. Й справді, якщо спасіння було б у всіх під руками та знайти його було б дуже просто, то як же можна тоді зневажати цим? Проте, все прекрасне є таким важким, як і рідким» [5, с. 590]. Все сказане мислителем, дуже влучно характеризує проблему панування страху в людському бутті, як в індивідуальному, так і масовому. Якщо існує проблема, то є й методи її подолання. Так, способом подолання феномену страху, широко відомим на сьогоднішній день, є виведення страхів у свідому сферу існування. А. Камю зазначив: «Людина свідома рівно настільки, наскільки не приховує від себе свого страху» [2, с.64]. Однак, нам набагато приємніше плекати наши страхи, ніж з ними розпрощатись.

страх екзистенція тероризм

Список використаних джерел

1. Гегель Г. Энциклопедия философских наук: В 3 т. - М., Наука, 1977. - Т. - 402 с.

2. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство / Пер.с фр. М.: Издательство политической литературы, 1990. - 415с.

3. Кьеркегор С. Страх и трепет. Понятие страха. Болезнь и смерть - М., Республика, 1993. - 383с.

4. Лаэртский Диоген. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Пер. с древнегреч. М.Л.Гаспарова. - М.: «Мысль», 1986. - 608 с.

5. Спіноза Б. Етика, доказанная в геометрическом порядке и разделенная на пять частей / Пер. с лат. Н.А. Иванцова. - М.: Академический проект, - 431 с.

6. Хайдеггер М. Бытие и время / Пер. с нем. В.В. Бибихина. - Харьков: Фолио, 2003. - 503 с.

Размещено на Allbest.ru