Соціальний час як екзистенціальна проблема

У творах лауреата Нобелівської премії з літератури Ґ. Ґрасса, який за даними журналу «Cicero» (April 2006) очолив рейтинг інтелектуалів Німеччини 2006 р., відображено специфічні відношення письменника з часом. Дискурс автора ніби мандрує трьома часовими вимірами, створюючи своєрідне «тривимірне зображення» подій та персонажів. У багатьох своїх книгах письменник обирає «траєкторію оповіді, що лежить немов упоперек хронологічної осі, щоб вийшло щось подібне до того, як повзає краб, який імітує задній хід, але насправді вельми моторно просувається уперед» [4]. У власних відносинах із часом Ґрасс використав поняття «четвертого часу», Vergegenkunft, неологізм, що складається з фрагментів німецьких слів Vergangenheit (минуле), Gegenwart (теперішнє), Zukunft (майбутнє). Четвертий час об'єднує три звичних виміри темпоральності та дозволяє «запустити їх паралельно», і можливо, подолати, хоча б у літературі, «редукцію нашої дійсності» до якогось із них.

Творчість Ґрасса є актуальною для сучасної України, оскільки відбиває досвід подолання людиною тоталітарної свідомості. Дослідження його творів з філософсько-антропологічних позицій можуть допомогти з'ясувати взаємовідношення людини та суспільства із власним минулим та сьогоденням, роздивитися обрії соціального майбутнього.

Екзистенціальні, феноменологічні, синергетичні та інші споріднені спрямування філософської думки розглядають людину не як стале буття, а як процесуальність, становлення, «відкриту систему», що еволюціонує, змінюється із часом. Одним з основних модусів людського буття (екзистенції), таким чином, стає темпоральність. Але «становлення» відбувається не ізольовано, а на своєрідному соціокультурному та історичному ґрунті, тобто має «соціально-часовий» вимір. Сам Ґрасс в інтерв'ю французькому соціологу П. Бурд'є (2000 р.) визначив себе як «дитину» європейського Просвітництва, маючи на увазі ціннісні та світоглядні засади цієї доби. Його твори, у центрі яких знаходиться людина у часовому вимірі, є цікавим матеріалом для дослідження темпоральності у житті людини західної цивілізації кінця першої та всієї другої половини ХХ ст.

Як і більшість молодих творчих людей другої половини ХХ ст., письменник звертається до філософії екзистенціалізму та стає на бік

А. Камю в його полеміці з Ж.-П. Сартром. У житті молодого Ґрасса були ситуації на межі життя та смерті, які він змальовує в автобіографічному творі «Цибулина пам'яті» (2006 р.). Можливо не лише картини смерті, страждань рідних і товаришів під час війни, але й страх, натуралістично і безжально зображений ним у главі «Як я страху вчився», сформував у письменника стійку відразу до тоталітаризму. Ідеї тоталітарного суспільства, як то «крові й ґрунту», «життєвого простору» й под., він називає «вічно вчорашніми», але слово «вічно» здається таким, що несе в собі застереження.

Ґрасс критично ставиться до діяльності «переможців» не лише у Східній, а й у Західній Німеччині. Так, він пише (зі слів дослідників архівів) про втручання ЦРУ у підтримку авангардного мистецтва з політичних мотивів, з власного досвіду - про «травлю» директора Вищого художнього училища К. Хофера, який «вважав, що сучасному мистецтву загрожують «декоратори», з їх «незносно квітчастим кітчем». У відповідь Хофера затаврували як «склеротика», «сліпого супротивника модерну», «реакціонера», а коли він «недоречно» згадав Америку - проголосили «прихованим комуністом»…

Щоб уточнити особливості взаємодії у часі соціально-історичного макрокосмосу та мікрокосмосу особистісного людського буття, треба визначити «соціальний час» як філософське поняття. Час взагалі можна визначити як «фундаментальне поняття, що відбиває мінливість світу, процесуальний характер його існування, наявність у світі не лише «речей» (об'єктів, предметів), але й подій. У зміст загального поняття часу входять аспекти, що відбиваються більш спеціальними поняттями: одночасності, часової послідовності, тривалості, а також ідея спрямованості, що містить у собі уявлення про минуле, теперішнє та майбутнє. <…> Деякі філософи кваліфікують час як характеристику тільки людської свідомості (Дж. Берклі, Д. Юм, І. Кант) або, хоча й визнають об'єктивний час, головний акцент роблять на суб'єктивному, внутрішньому переживанні часу (філософія життя, А. Бергсон, екзистенціалізм, М. Гайдеґер)» [10].

Уявлення про час з часом зазнавали змін: наприклад, «поняття часу розглядалося у межах міфопоетичної і релігійно-міфологічної картини світу. В античну епоху час стає предметом умоглядної натурфілософії (Геракліт, Парменід, Демокрит, Аристотель). На цьому етапі виникають два протилежних підходи до розуміння часу (як, між іншим, і простору): субстанціональний та реляційний. При субстанціональному підході час розглядається як деяка самостійна сутність, тоді як при реляційному підході час тлумачиться як відношення в системі більш фундаментальних сутностей. У Середні віки (IV-XIV cт.) увага виявилась зосередженою, в основному, на зв'язку поняття часу з теологічними проблемами, головним чином з проблемою створення світу. Наприкінці XVI - початку XVII ст. одним із основних рушійних чинників анализу поняття часу стає теоретичне природознавство. У цей період набуває особливого значення конфронтація субстанціональної (І. Ньютон) і реляційної (Г. Ляйбніц) концепцій часу.

Розвиток природознавства на початку XX ст. призвів до відкриття фундаментального зв'язку між простором і часом (спеціальна теорія відносності). З цього моменту проблема часу розглядається у більш загальному контексті проблеми простору-часу…» [10].

З уявленням про соціальний час пов'язані парадигмальні моделі розвитку культури. Наведемо деякі з них: «Парадигма циклічності - одна з найбільш давніх в історії не лише науки, але й людської думки взагалі… Спочатку переважало уявлення про цикл як про замкнений кругообіг одних і тих самих повторюваних процесів чи явищ; однак поступово стверджується погляд на цикл як на спіраль розвитку. Протягом двох останніх століть ідея циклічного розвитку отримала різнобічне висвітлення…» [9]. Наприклад, «Шпенглер виявив 50-річні та трьохсотрічні періоди у культурному житті. Тойнби сформулював теорію кругообігу локальних цивілізацій (культур). Сорокін за основу соціокультурної динаміки прийняв зміни ціннісної домінанти в культурі. він змалював історію людства як послідовну зміну - «циклічну флуктуацію» - певних соціокультурних суперсистем, ґрунтованих на цінностях і нормах що періодично змінюються. Специфічним різновидом циклічної парадигми являється бінарна, або інверсійна…» [9] За Лотманом: «Динамічні процеси у культурі будуються як своєрідні коливання маятнику між станом вибуху і станом організації, що реалізує себе у поступових процесах…» [9]. Відповідно до інверсійної парадигми, «всі суспільства розвиваються по принципу інверсії, тобто різкого стрибка і зміни ціннісних систем. У своєму розвитку кожне суспільство дотримується двох полюсів, однак не кожне. функціонує по принципу їх різкої зміни» [9]. Найчастіше, циклічній парадигмі соціокультурної динаміки протиставляють так звану лінійну, еволюційну, прогресистську. «Теорія багатолінійної еволюції пов'язана з допущенням можливості багатьох шляхів соціокультурного розвитку і не орієнтована на встановлення загальних законів еволюції. Наприклад, Е. Тоффлер у своїй книзі «Третя хвиля» виділяє три стадії в історії людства: аграрну, індустріальну та інформаційну. Логіка цієї динаміки визначається технічним прогресом, при цьому розвиток в цілому все більш прискорюється: перша хвиля тривала протягом тисяч років; друга - 300 років (зростання промислової цивілізації); третя, можливо, завершиться у найближчі десятиріччя» [9]. Синергетична або біфуркаційна парадигма передбачає імовірнісний підхід до розуміння складних соціальних систем. Синергетична соціологія вимагає використання таких понять, як вірогідність, альтернативність, поліваріантність розвитку систем у «точках біфуркації».

Таким чином, «соціальний» або «соціально-історичний час» є поняттям, що характеризує процеси мінливості, тривалості, послідовності, процесуальності, поступу та відтворення властиві визначеній спільноті. Соціальний час передбачає поєднання об'єктивних та суб'єктивних характеристик існування в часовому вимірі спільнот, що живуть із різними швидкостями. Але і в середині одного суспільства можна одночасно виділити соціальні «страти», або статистичні групи населення, які існують ніби у різних соціально-історичних вимірах: «індустріальному», «модерновому» (а іноді й «традиційному) та «постсучасному», «інформаційному» («трьохшарове суспільство» - О. Дугин). Якщо динаміка соціокультурних змін у різних типах відрізняється, то відрізняється і сприйняття соціальних, особистісних, світоглядних процесів та змін, що є сутністю поняття «соціальний час» як на соціально-груповому, так і на особистісному рівні. Усвідомлення цього розкриває значний конфліктний та дослідницький потенціал такого «багатовимірного» суспільства.

По відношенню до екзистенції, домінуюча парадигма соціально - історичного часу впливає на усвідомлення себе людиною у часовому вимірі. Наприклад, розповсюджена на Заході лінійна парадигма, пов'язана з усвідомленням передування причин наслідкам, формує відчуття тимчасовості існування окремої людини у цьому світі, а також відповідальності за майбутнє.

Екзистенціальний дискурс творів Ґрасса, формувався не лише під впливом модної у другій половині ХХ ст. філософії, а й на основі власного досвіду на межі життя та смерті. Проблема переживання минулого зазвичай пов'язана з відчуттям та усвідомленням власного майбутнього. Приклад Ґрасса, який деякий час перебував у лавах військ СС, а потім став антифашистом та соціал-демократом, є цікавим «дослідним зразком», адже шістдесят років він замовчував неприємне, незручне минуле. У цьому зв'язку доцільно згадати метод екзистенціального психоаналізу Сартра («Буття і ніщо. Досвід феноменологічної онтології», 1943 р.), який він використав у літературній критиці. «В якості поштовху до «первісного вибору», що здійснюється особистістю, Сартр звичайно розглядає ту чи іншу біографічну подію, яка стала психологічною травмою для індивіда; подальше життя і творчість письменника аналізується як робота з виправдання цього вибору, з естетизації тієї життєвої позиції чи пози, яка ним зумовлена. Характерно, що мова йде, як правило, про позицію «Іншого», коли людина усвідомлює свою інаковість по відношенню до суспільства, разом з тим залишаючись інтегрованою у суспільство саме в якості Іншого…» [8, с. 191].

Згадаємо й Гайдеґерівське Dasein, якому «завжди не вистачає ще чогось, чим воно здатне бути й буде. Не вистачає кінця, смерті. У забіганні наперед, у крайню можливість. Dasein повертається до свого минулого. Воно є своє минуле. Воно може бути минулим, оскільки воно є майбутнє. Не минуле є первинним для Dasein, але поступальне забігання наперед у те, що не було ще буттям, але вже слухняно належить мені - у мою смерть. Тільки тому, що Dasein може забігати уперед, тобто бути майбутнім, воно здатне повертатися у минуле і своє минуле не втрачати, а утримувати. Тільки перед лицем смерті людина починає розуміти і цінувати минуле. Dasein. не залишає своє минуле позаду, але ним же і є зараз…» [7, с. 601-602].

Пам'ять про життя в умовах тоталітарного суспільства, панування націоналістичної ідеології, яка здатна штовхнути цілий народ до прірви, актуалізує тему історичної відповідальності. В тому числі й тому, що інтелектуальна рефлексія людини і суспільства не лише вимагає постійного звертання до «минулого», критики «теперішнього», але й задає ціннісні орієнтири майбутнього. В позиції Ґрасса щодо історичної відповідальності вгадується вплив Достоєвського («всі за всіх винуваті») й Сартра, який у згаданій вже роботі «Буття і ніщо. Досвід феноменологічної онтології» зазначав, що людина «засуджена бути вільною, несе на своїх плечах усю вагу світу: вона відповідальна за світ і за себе». Але формула Достоєвського здається більш точною. Коли «завжди вчорашні» ідеї минулого раптом виринають у житті молодої, освіченої та розсудливої людини, що живе вже в сучасному, ліберально-споживацькому суспільстві, це відбувається поволі. Зв'язок поколінь все ще має значення. В повісті «Траєкторія краба» Ґрасс змальовує ситуацію, коли ностальгічні спогади та байдужість двох попередніх поколінь, що репрезентують минуле та сучасність, ведуть до спотворення свідомості підлітка, тобто загрожують майбутньому. Ера інформаційних технологій дозволяє вести війну проти ідеологічних «ворогів» анонімно, не виходячи з дому та уникати відповідальності. Але «минуле» здатне відтворювати свої символи у свідомості, особливо, коли йдеться про «історичну справедливість». «Гра» має криваву розв'язку - молодий націонал-патріот фізично вбиває свого віртуального «ворога». Формальним поводом суперечки стають події навколо постаті другорядного нациста В. Густлоффа, «мученика», застреленого у Швейцарії 1936 року.

У згаданій повісті є інтелектуал, «для якого все відносно, навіть встановлені факти» і представник mass-media, який «незмінно співав за чиїмось нотами», хоча «взагалі-то вірив в те, що писав». Обох можна визначити як репрезентантів «теперішнього», що здатне загрожувати «майбутньому»: син першого загинув, другого - сплюндрував убивством власне життя. Але письменник не вказав на це прямо, тому можна інтерпретувати його думку на власний розсуд. Чи вважав письменник дійсно винними інтелектуала та журналіста, чи він лише ставить питання? Адже і сам він свого часу «не питав», а потім запитував у себе: «чому?».

«Історії властиво повторюватися». Серед парадигм соціально - історичного часу є і спіральна - ідея періодичного відтворення елементів попередніх стадій розвитку суспільства. Але кожен новий виток «спіралі» завершується на більш високому рівні. Ця концепція - діалектичне поєднання циклічної та лінійної парадигм часу відносно соціуму, яка не заперечує ніцшеанської міфологеми «одвічного повернення», що була сприйнята езотерикою нацизму.

Існує думка, що спроби прихованого реваншу цінностей «премодерну» (традиційного суспільства) проти спровокованого добою Просвіти сучасного суспільства та культури («модерну») мали місце неодноразово. Так, деякі російські євразійці сприймали більшовизм «як вираз «московської», <…> Руси, що взяла реванш над «романо-германським» Санкт-Петербургом» [5, с. 60] («ліві» тенденції відмічені в поглядах Сувчинського, Карсавіна, Ефрона). Ранній більшовизм, однак, не апелював безпосередньо до ідей «крові», національного світогляду та імперії. Цінності «премодерну» були відверто сприйняті адептами націонал - соціалізму. Не дивно, що сучасники Ґрасса, вбачали між цими режимами деякі паралелі: «Вони завжди хочуть або усе, або нічого» та ненавидять тих, хто згоден «задовольнитися й половинкою» [3, с. 296].

Плата за насильницьке прискорення історичного часу - життя і свобода мільйонів, тому не дивно, що письменник в решті-решт «наказав прогресу рухатись повільно, повзком, залишаючи. довгий шлях, вимощений булижниками сумнівів» [3, с. 297].

Відносини людини із часом не втрачають актуальності доколи є час та усвідомлення швидкоплинності «буття-у-світі» (Гайдеґер). Захоплення молодого Ґрасса екзистенціалізмом, окрім, звичайно моди, мало соціально - історичні та особисті причини. Ця філософсько-світоглядна система була «прилаштована до реалій німецької руїни». Для тих, хто пережив «темні часи». екзистенціалізм став відповідною маскою, якій відповідали трагічні пози» [3, с. 380-381]. Саме так, у термінах спектаклю, Ґрасс характеризує захоплення свого покоління через декілька десятиріч, коли модним став вже інший філософський «ізм».

Ґрасс - типово європейський письменник. Всі його твори пов'язані з європейським простором (в т.ч. культурним) та його проблемами (європейські війни, націоналізм, «пошуки себе», відчуження дітей та батьків, подолання тоталітарного минулого). Світогляд письменника формувався під впливом католицького виховання(традиція), стратегій індустріального суспільства, «модерну» (націонал-соціалізм, соціал-демократія), та подолання модерну (екзистенціалізм, іронічне ставлення до власного минулого).

Проблема відношення людини до соціально-історичного часу набуває нової актуальності на сучасному етапі розвитку європейських або європеїзованих спільнот. Вже традиційним для Заходу можна вважати виділення трьох історичних типів суспільства, які російський філософ-неоєвразієць О. Дугін визначає як «парадигми часу» - «традиційне» («премодерн»), «сучасне» («модерн», індустріальне) і «суспільство постмодерну» (інформаційне, постіндустріальне). Ця типологія є умовною, оскільки елементи всіх трьох типів можуть поєднуватись в одному суспільстві. У ціннісному відношенні до часу «премодерн» зорієнтований на минуле(традиції), «модерн» - на майбутнє (великі проекти перетворення суспільства, віра у прогрес, критика «архаїчного»), «постмодерн» характеризується індиферентністю до «майбутнього» з його «великими проектами» та байдужо-іронічним цитуванням «минулого». В свідомості «постмодерну» домінує «ненажерливе теперішнє з його постійним «зараз-зараз-зараз» (Ґрасс). У цьому зв'язку виникає загроза формування суспільства «без минулого та майбутнього», позбавленого адекватної рефлексії минулого та нездатного формувати та здійснювати стратегії майбутнього. Ще відповідно до Маркузе, «досягнутий рівень науки і техніки створює принципово нову систему задоволення дуже часто «фальшивих» матеріальних потреб людей у високорозвинених суспільствах. Стає можливим звільнити інстинкти від. пригнічення, тіло може стати самодостатньою ціллю, труд спроможний перетворитися на вільну гру людських здібностей. Але необхідність збереження існуючого соціального ладу диктує посилення репресій, що постійно зростає у вигляді суспільного контролю, що незрівнянно виріс. Результатом цього процесу в умовах сучасної індустріальної цивілізації виступило формування «одновимірної людини» - об'єкту духовного маніпулювання зі зниженим критичним відношенням до соціуму і включеного до споживацьких перегонів» [7, с. 601-602]. Добре відомо, що «постіндустріальне суспільство» схильне до заміщення феноменів оточуючого світу віртуальними міражами. Маніпулювання фрагментами віртуального середовища, вже вбудованими у свідомість споживача, покупця, електорату та інших, є сьогодні витонченим засобом актуалізації «мікрофізики влади» (Фуко). Чи треба казати що «одновимірна людина», «клон» - ідеальний автономний індивід, «tabula rasa», позбавлений чітко визначених якостей (Дугін), «кіборг» - людина-засіб виробництва, прив'язана до техніки (Неґрі, Хардт) може стати зручним будівельним матеріалом для ствердження чергової форми тоталітаризму, але вже у глобальному масштабі? Як досвідчена, і, здається схильна до помірковано «лівого» світогляду людина, Ґрасс, зрозуміло, відчуває небезпеку: «неоліберальна система зараз повторює помилки комунізму, народжує власну догму, власне свідоцтво непогрішимості» [1] - казав він в інтерв'ю П. Бурд'є.

Філософія, політологія та художня література, що пов'язані з соціально-історичною проблематикою, містять спроби роздивитися світ майбутнього. Пропонують концепції «кінця історії» (Фукуяма), «нового Середньовіччя» (Бердяєв) «інтегрального соціокультурного порядку» (Сорокін) та ін., що містять у собі елементи як еволюційної, так і циклічної парадигм, що доповнюють і суперечать одна одній. У творах Ґрасса міститься сподівання на ідеологему «модерну» - прогрес, хоча й дуже повільний.

З огляду на розмаїття спекулятивних соціально-історичних концепцій, покликаних виявити засади функціонування та розвитку соціальних систем, доцільним видається вивчення художньої літератури відповідних суспільств та епох із використанням семіологічних, компаративних, структурно-лінгвістичних, феноменологічних, кількісних та інших методик. Але особливо актуальним вказаний напрямок досліджень виявляється при вивченні темпорального виміру екзистенції.

Зважаючи на викладене вище, можна визначити деякі напрямки соціологічних та філософсько-антропологічних досліджень сучасної художньої літератури у контексті даної статті:

І. Проблема людини, яка знаходиться під нав'язливим наглядом «суспільства», виникнення нових засобів контролю з боку влади;

2. Світогляд, що формується масовою культурою: pro et contra;

3. Самопочуття людини у світі, де швидкість змін постійно зростає.

4.» Пошук себе» у сучасному світі, що, як вважають, пропонує вибір з багатьох варіантів ідентичності;

5. Зв'язок поколінь у багатовимірному суспільстві, яке швидко змінюється

6. Молодіжна злочинність на ґрунті екстремістської «ідеології», що апелює до «минулого»;

7. Наслідки старого та загрози нового тоталітаризму;

8. Виявлення співвідношення у суспільстві різних парадигм соціально-історичного часу, дослідження соціальних груп, що реалізують відповідні стратегії.

грасс свідомість суспільство час

Размещено на Allbest.ru