Проблематика природного і позитивного права у філософії Гегеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблематика природного і позитивного права у філософії Гегеля

Павлова Т.С.

Проблеми права розглядаються Гегелем у його філософській концепції як одні з найважливіших. Його робота «Філософія права» є вінцем довгого філософського шляху автора. У філософсько-правових поглядах Гегеля чіткою лінією проходить тенденція до онтологічно-метафізичного поєднання права у своєму понятті, до розділення, але не протиставлення природного та позитивного права. Аналіз гегелівської концепції надає концептуальний, цілісний погляд на нові соціально - культурні умови людського буття у тому числі і на правові питання.

Гегелівська правова проблематика завжди була актуальною і викликала до себе інтерес дослідників. Зокрема зазначеними проблемами займалися такі фахівці як І. Ільїн, В. Лазарев, Б. Маньковский, Е. Керд, Е. Вейль, С. Батлер, Д. Хенрих та інші, однак правова проблематика, особливо щодо питань поняття права, його суті, природної і позитивної сторін потребують окремого більш детального аналізу. Саме такому аналізу і присвячена дана стаття. Особливий інтерес з приводу розгляду природного і позитивного права викликає аналіз робіт самого Гегеля.

Вже в роботі «Про наукові способи дослідження природного права, його місці у практичній філософії і його відношенні до науки про позитивне право», Гегель відносить знання про ту сферу духу, яка пізніше набуде назви об'єктивного духу, до філософського знання. Наука про позитивне право, хоча вона і містить природне відноситься до юридичного знання, у тому сенсі, що вона займається конкретними, емпіричними випадками, регулює ті соціальні відносини, що склалися у даному суспільстві у даний історичний період.

Вся проблематика природного і позитивного права розгортається у даній роботі філософом навкруги взаємної критики емпіричної і формальної науки, хоча по суті і перша, і друга є спотворенням розумного. На перший план у цьому спорі виходять або абстракція, або так званий досвід. Емпіричні науки у тому числі і юриспруденція, як наука про позитивне право, протиставляє своє знання про право, що набуте з об'єктивної реальності і тому є нібито істинною, протиставляється філософському розумінню права, як віддаленому від досвіду, хоча таке розуміння сприймається лише як абстракція, формальність і немає нічого спільного з абсолютною ідеєю, з істиною, а значить і з самою філософією. Мова йде про те, що часто існування права подається як його дійсність і береться за взірець і єдиний об'єкт дослідження у праві, філософське, раціональне знання про право при цьому відкидається. А в протилежність такому емпіризму виступає інша крайність, яка полягає у тому, що філософію часто використовують, нею прикриваються для того, щоб будувати абстракції, примножувати формальну, беззмістовну розсудливість, яка не має нічого спільного з істиною. Тому емпіричні і формальні підходи і сперечання між ними є лише намаганням, потягом до науки і критики, але наукою не являються.

Окрім емпіричного і формального підходу, що показані Гегелем як несправжні, існує справжній - абсолютний підхід, якій розкривається філософом в абсолютній моральності, яка є загальне, дух народу.

Розгляд правової проблематики філософ здійснює виходячи з того, що мораль і легальність є складовими частинами цілого - моральності. Гегель визнає існування права і обов'язку, як об'єктивної реальності, незалежної від суб'єкта, суб'єкт також може бути незалежним від них, але у той же час між суб'єктом, правом і обов'язком може бути зв'язок. Мова йде про відокремленість чистого поняття і суб'єкту обов'язку у моральності. Ці можливості є визначальними у розділенні двох різних предметних сфер: моралі і легальності, що складають сферу моральності.

Мислитель зазначає, що об'єктом моралі повинне бути поєднання чистих понять і суб'єктів, об'єктом легальності - не-поєднання [3,с.219]. Поєднання суб'єкта і поняття моральності може бути лише формальним, зовнішнім. Окремо взяті мораль або легальність не становлять моральності. Філософ показує взаємозв'язок моралі і легальності всередині цілого - моральності, вони виступають як її частини, але такі, що мають значення лише якщо розглядаються разом, у межах цього цілого.

На думку філософа, чиста реальність становить фізичні потреби, насолоду, майно і об'єкти володіння і насолоди. Однак відношення має і ідеальну сторону, відносну тотожність протилежних визначень; і ця тотожність не може бути позитивно абсолютною, а може бути лише формальною. Завдяки тотожності, у якій реальне покладається у співвідношенні відносин, володіння стає власністю, і особливість взагалі, у тому числі і жива, визначається разом з тим як загальність; тим самими конституюється сфера права [3, с.232]. Лише поєднання особливого з загальним являє собою правову сферу, таким чином Гегель намічає напрямок розвитку об'єктивного духу - від суб'єктивного, одиничного, особливого до загального, універсального, об'єктивного.

Щоб віднайти істину, повну моральність та справедливість необхідно, щоб у цілому - моральності були знятими легальність і моральність. Якщо цього не відбувається, то ідея тут виступає як абстрактна, пуста, вона не має відношення до реальності, а ідеальні уявлення про закон є нікчемними у конкретній реальності, оскільки ідеальний закон у цьому випадку означав би пустий закон, абстрактний, неспроможний бути застосованим до конкретних, реальних, емпіричних ситуацій. Тобто моральність являє собою синтез моралі і легальності. Моральність включає в себе і мораль і легальність, але відбувається їх синтез і як результат - їх новий статус - моральність. Для здійснення судочинства, для застосування закону на практиці необхідним є певна модифікація, зняття у якості абсолютного окремих визначень, щоб ці окремі визначення мали загальний характер, такій якій він є у діючому законодавстві. He повинна відбуватися абсолютизація окремості, оскільки вона не є універсальною. Як би в закон зводилася воля однієї особи, то воля інших була б виключена. Тому в законі закріплюється загальна воля. Закон повинен регулювати живі, існуючі в реальності відносини, такі що є актуальними, що не втратили своєї історичної важливості та необхідно, щоб він не декламував відхід від цілісності, при цьому необхідно, щоб він був універсальним.

Відносно ролі розуму, співставлення реального і ідеального у Гегель говорить, що тільки інтелігенція здатна, будучи абсолютною єдністю, бути абсолютною загальністю; бути абсолютним запереченням і суб'єктивністю, бути абсолютним ствердженням і об'єктивністю, бути абсолютною диференцією і безкінечністю, стати абсолютною індиференцією і цілісністю - у розкритті всіх протилежностей і в абсолютному їх знищенні і єднанні, бути вищою тотожністю реальності і ідеальності [3,с.250]. Інтелігенція, розумність, раціональність дозволяє вирішити основні проблемні питання щодо природного і позитивного права, моралі і моральності.

Відношення до реальної абсолютної моральності, моральності індивіда, а також співвідношення наук про природне право, мораль і моральність виникають з ідеї природи абсолютної моральності.

У праві моральність окремого індивіда є абсолютною моральністю, а абсолютна моральність є моральністю окремого індивіда. Щодо цього філософ влучно зазначає, що моральність окремого індивіда подібна удару пульсу всієї системи і сама є система в цілому [3,с.251]. Таке розуміння моральності, як єдності одиничного і загального, говорить про високий рівень правосвідомості особи. He можна говорити про те, що абсолютна моральність відображується у одиничному, оскільки вона складає його сутність. Абсолютна моральність складає душу одиничного в тій мірі, у якій вона є духом народу. Народ є абсолютною моральною цілісністю. Моральність, її життєвість і рух є абсолютно тотожними, загальне і особливе виступають у сумісному бутті всіх і особливого. Для того, щоб виразити це загальне буття є необхідним законодавство. Для того, щоб закони були живими, дієвими, необхідно враховувати, відображати в них особливе, а також вдачі що існують у народу у певний історичний час. У законі загальне і особливе поєднується на рівні форм. Закон буде виглядати як дещо ідеальне, але життєве, практичне, оскільки він враховує прагнення індивіда, реалії, історію, «душу народу».

Моральність містить у собі мораль і легальність, і пізнання кожної з цих складових може відбуватися лише в межах цілого - моральності. Якщо ж якась складова намагається відокремитися у повну незалежність або абсолютизує себе, зводить іншу складову або ціле до якогось свого принципу, тоді знищується ідея, істина, ціле. Tак, наприклад відносини моральності можна звести до абсолютизації договору, зовнішньої справедливості, юридичного контролю та ін., по суті юридичних принципів, тоді нівелюється ціле і його складові теж.

Частина намагається абсолютизуватися, стати цілим в науці такій тенденції може запобігти лише філософія. Філософія стоїть над частинами на тій підставі, що перебуває в ідеї цілого, вона не допускає як зведення частини до цілого так і дроблення частини.

Щодо статусу філософії як теоретичної чи практичної дисципліни, цікавим є зауваження Гегеля, він говорить, що ніщо не повинне бути настільки застосовним до дійсності і настільки виправданим перед загальним типом уявлення, як те, що виходить від філософії, і ніщо не може бути настільки індивідуальним, життєвим і стійким, як саме це [3,с.258].

Філософ зазначає, що предметом філософії є реальність, але емпіричний спосіб пізнання природного права у тому вигляді, у якому він застосовувався до даного предмету, не відповідає принципам розумності і не містить у собі абсолютного. Формальний же підхід, нівелює процес пізнання, оскільки форма у ньому не цікавиться змістом. У плані невідповідності абсолютному ці два підходи є схожими. Але необхідно відзначити, що емпіричний і формальний підходи не є істинними, на думку філософа, лише у тому вигляді, у якому вони існують. Наука про позитивне право не має сенсу, коли вона спирається на абстракції, думки, досвід, філософію, реальність у їх хибному розумінні. Оскільки різниця між позитивним і непозитивним є формальною, і не стосується змісту, то помилковим було б відокремлювати наприклад позитивне, розглядати його окремо і робити щодо цього висновки, тому що воно є реальним у абсолютній тотожності з йому протилежним, тобто негативним. Моральність по відношенню до моралі і легальності виступає як ціле, а вони невід'ємні її частини, які досягають свого розвитку, істини лише у межах цього цілого.

Предметом гегелівського філософського розгляду є лише ідеальне, тому право і закон як розвинені формоутворення об'єктивного духу єдині по своїй ідеальній природі [4,с. 17]. Гегель наближає природне і позитивне право на підставі того, що вони обидва мають ідеальну природу, є розумними, відносяться до розвитку ідеї, об'єктивного духу. Вони є різними сторонами, що складають єдиний процес його розвитку.

Природне і позитивне право є взаємонеобхідними. Право виступає як загальнозначуще з тих підстав, що воно є об'єктивно дійсним, відображене як важливе у свідомості людини, є потужним і сильним. Для позитивного права недостатньо лише відповідності процедурі його прийняття, що обумовлює легальність його дії, важливо, щоб він був не лише легальним, а й легітимним, а для цього, воно повинно відповідати принципам природного права, адекватно регулювати існуючі правовідносини, стати усвідомленим і визнаним як право. Право, коли воно стає законом, набуває форми загальності і істинної визначеності, а коли воно відповідає природному праву, воно реалізує і свою ідею, поняття. Законодавство виражає загальнозначущі правила поведінки - це його зовнішнє вираження, а внутрішній його момент проявляється у пізнанні змісту, що виражений у загальності.

В. Нерсесянц зазначає таке важливе зауваження щодо права і закону у Гегеля, що у якості права виступає лише те, що прийняте як закон. Оскільки «право у собі» і закон можуть різнитися. Випадок, свавілля і інші особливості законодавчого процесу можуть спотворити при формуванні закону зміст «права у собі» [4,с.55]. Гегель зазначає, що те, що є закон, може відрізнятися за своїм змістом від того, що є право у собі [4,с.250]. Оскільки Гегеля цікавили питання не лише теорії права, але й практики, він далекій від того, щоб ідеалізувати існуюче, позитивне право. Він розуміє, що в силу ряду причин позитивне право може відрізнятися від природного права, а іноді навіть йому суперечити. Якщо позитивне право відповідає природному, то для нього підходить розповсюджене сьогодні визначення - правовий закон, тобто такій позитивний закон, що відповідає природному праву, містить його у собі. Якщо ж не відповідає, можливість чого Гегель не виключає, то відповідно не правовий закон.

Розходження між правом і законом можуть мати місце в наслідок свавілля, нерозумності, невірного розуміння природного права. Як зазначає

І. Ільїн, позитивне право може бути породженням «свавілля»; воно може укривати у собі початки «насилля і тиранії»; воно може складатися просто із дурних законів, що ведуть не до єдності і конкретності народного життя, але до розривів і розкладення. Тоді виникає недостойне видовище права, що суперечить своїй сутності, - не правове право. Філософія не може у пізнанні рахуватися з ним і не повинна включати ознаку якісної недосконалості у поняття «позитивного права»: вона надасть таке право вивченню історії і емпіричної юриспруденції [6,с.312]. He оминає своєю увагою філософ і важливе питання дії або реалізації закону - практичної його сторони. Необхідно враховувати те, яким чином закон буде діяти у емпіричній реальності, які наслідки буде мати для суспільства його прийняття і реалізація. При прийнятті законів необхідно враховувати процеси, що відбуваються у суспільстві і яким чином такі відносини регулювалися на протязі історії.

Філософія вивчає право як розумне утворення - тобто право у абстрактній і конкретній формі, як ідею права, у той час як юриспруденція займається конкретними правовими питаннями, що мають місце в конкретному емпіричному випадку. Предметом юриспруденції є фактична емпірична подія, що відбулася у певний час у певному місці - прийняття нормативно-правового акту, його застосування. Часто позитивне право являє собою не дійсність, а існування, тобто дещо не до кінця розумне, випадкове, тому позитивне право та його застосування може мати випадковий характер. Закон міг бути прийнятий, а міг і не прийматися, або був би прийнятий раніше або пізніше, застосування закону могло б і не відбутися до певної особи, якщо б вона не здійснила правопорушення та ін.

Позитивність законів означає перш за все їх форму, завдяки своїй позитивній формі вони можуть бути обов'язковими для всіх і всім відомими. Що ж до змісту, як зазначає Гегель, то він може бути при цьому у собі розумним і відповідним природному праву чи не розумним і тим самим не відповідним природному праву. У той же час, закон не може бути визначеним розумом або правовим розсудком завдяки чисто розумовим підставам. Природа людини є у тому, щоб знати свій закон, і у дійсності вона може підкорятися тільки такому усвідомленому закону, подібно до того, як і її закон, тільки як усвідомлений нею закон може бути законом справедливим; інакше, вона вже по суті свого змісту являє собою випадковість і свавілля або змішаність з цими елементами [5,с.345-346]. Легітимація права знаходиться у самому праві, його розумності. Тільки розумний позитивний закон може усвідомлюватися особою як її власний, справедливий, а значить такий, якій належить виконувати.

Позитивне право регламентує найголовніші питання соціального життя, правовий обов'язок встановлюється тільки юридичним законом, закон може примусити, тому так важлива відповідність позитивного права природному. Мислитель зазначає, що у позитивному праві те, що закономірне, є джерелом пізнання того, що є право, крім того, наука про право визначається ним як історична наука, принципом якої є авторитет [4, с.250]. Таким чином філософ показує, що через закономірності історичного розвитку позитивного права можна побачити природне право, те як воно розкриває, показує себе на практиці. У той же час позитивне право ґрунтується на принципі авторитету влади, оскільки воно завжди є результатом її діяльності.

Позитивним, універсальним у законі є й те, що він може застосовуватися не лише до регулювання загального, але і до розгляду конкретних одиничних випадків. І для того, щоб бути універсальним, він повинен бути справедливим. З цього приводу Гегель зазначає, що навіть один зайвий удар, один зайвий або недостатній талер або гріш, одним тижнем, одним днем більше або менше тюремного ув'язнення - вже несправедливість. Сам розум визнає, що випадковість, протиріччя і видимість володіють своєю, хоча і обмеженою сферою і своїм правом, і не намагається такого роду протиріччя довести до рівності і справедливості; тут діє лише зацікавленість в здійсненні, зацікавленість в тому, щоб взагалі було прийняте визначення і рішення [4, с. 250-252].

Підставою для винесення правового рішення може бути лише право, яке є справедливим, оскільки всі інші спроби вирішення ситуації, що підлягає правовому врегулюванню поза правом будуть необ'єктивними, не універсальними, випадковими і є недопустимими. У той же час, позитивність закону, регулюючи загальне, повинна враховувати особливе і індивідуальне при його застосуванні, тобто конкретні умови і особливості конкретних осіб.

Позитивне і природне право розглядаються Гегелем по суті як дві складові єдиного поняття права. Позитивне право складає форму права, а природне його суть, лише за таких умов право відповідає своєму поняттю. Але при цьому Гегель не ідеалізує діюче законодавство, він допускає, що позитивне право на практиці не обов'язково відповідає природному, а може навіть йому суперечити, але це говорить лише про те, що воно ще у наслідок різних причин не досягло свого поняття.

природний позитивний право гегель

Список використаних джерел

1. Butler С. Hegel's Dialectic of the organic World as particular Application of formal Logic / C. Butler // Art analogik in Hegels Philosophy. - N.Y.: Cosimo, Inc., 1992. - P.295-312.

2. Henrich D. Hegel im Kontext / D. Henrich. - Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1975. - 209 s.

3. Гегель Г.В.Ф. О научных способах исследования естественного права, его месте в практической философии и его отношении к науке о позитивном праве // Политические произведения. - М.: Наука, 1978. - 437 с.

4. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мысль, 1990. - 524 с.

5. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Том 3. Философия духа.- М.: Мысль, 1977. - 471с.

6. Ильин И.А. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека: в 2 т. / И. А. Ильин. - СПб..: Наука, 1994 . - 541 с.

7. Лазарев В.В. Этическая мысль в Германии и России. Кант - Гегель - Вл. Соловьев. - М.: ЦОП Института философии РАН, 1997. - 280 с.

8. Нерсесянц B.C. Философия права Гегеля. - М.: Юристъ, 1998. - 352 с.

Размещено на Allbest.ru