Альтернативи діалектики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Альтернативи діалектики

Поняття «діалектика», якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття «діалектика» означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку - вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям «діалектика» розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика - це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «абсолютного духу» (у Гегеля); 4) діалектика - це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика - це теорія розвитку не лише «абсолютної ідеї», «абсолютного духу», як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; б) діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика - це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини. 8) діалектика - це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика - це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі. Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи. Почнемо з метафізики - антиподу діалектики як теорії розвитку. Що таке метафізика?

Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції - позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або «консервативна») позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, «ліквідації» того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, - діалектичний як «зняття», тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх апологією. Тому і рідко згадували в філософській літературі, у підручниках про «революційно-критичний» бік діалектики, про яку Маркс писав, що вона (діалектика) «в позитивне розуміння існуючого… включає в той же час розуміння його заперечення, його неминучої загибелі, кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, і з її минущого боку, вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і революційна».

Не згадували про це передусім тому, що під таку «критичну і революційну» зміну повинна була підпадати і сама радянська система, «реальний соціалізм».

Радянська філософія в цілому, як правило, «теоретично» обґрунтовувала вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала «історичні» рішення з'їздів і пленумів ЦК партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався. На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики.

Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.

Теодор Адорно (1903-1969) - німецький філософ, соціолог, представник так званої «франкфуртської» школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як «Негативна діалектика» (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля «в руках» Адорно перетворюється в анти-системну, «заперечливу діалектику» всього сутнього.

Жан-Поль Сартр (1905-1980) - французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т.ч. праця «Критика діалектичного розуму» (1960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах - «критичній» і «догматичній». Першою є «негативна» діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга - «консервативна», «догматична», «недостатньо революційна» марксистська діалектика.

Перейдемо до більш конкретного з'ясування основних положень і принципів «негативної діалектики» Т. Адорно і Ж-П. Сартра.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення - негоції, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, «негативній» діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики - як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. «Негативна» діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «неуважність» і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику - об'єктивну, яка панує в усій природі.

3. Суб'єктом, здійснювачем, «реалізатором» заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» - єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином, суб'єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає й принципом висхідним поняттям.

«Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т. п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

4. «Негативна» діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про «заперечення заперечення», котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній «революційності», «консерватизмі», оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.

Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації - ось характерна риса «негативної» діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з'ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що «ця річ неякісна», то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.

5. Діалектика в концепті й «негативної» інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний критицизм - це принцип і суть «негативної» діалектики. Безумовно, в такому підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем - економічних, політичних, соціальних, наукових і т.д. Однак, у «негативній» діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької психолога людей тощо. У «Інтернаціоналі» є такі рядки: «Весь світ насилля ми зруйнуємо до основи, а потім ми наший, новий світ збудуємо…».

Свого часу відомий письменник В.Г. Короленко звертав увагу на таку руйнацію більшовиками всього старого. В листах до наркома освіти А.В. Луначарського він писав, що старий лад - це не лише експлуатація, соціальна несправедливість, які слід відкинути, а й управління, організація виробництва, дисципліна, стимули до праці і т. п., більшовики ж «зруйнували фортецю», а що потім? А потім - розруха, безодня, безгосподарність, відсутність навиків управління. Зазначимо при цьому, що на жодний з листів письменника Луначарський не відповів, очевидно тому, що Короленко був правий.

Теоретик «негативної» діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду, до «дурної» безкінечності заперечення.

6. Визначальним принципом «негативної» діалектики є положення про «нетотожність» як заперечення. «Нетотожність» в інтерпретації Адорно - це відмінність чогось, це багатоманітність всього сутнього. Адорно протиставляє принцип «нетотожності» таким категоріям, як «позитивність» (творення), «зняття», «становлення», «заперечення заперечення», оскільки вони не є негаціями в розумінні цього філософа. Що ж до такої категорії як тотожність, то Адорно протиставляє її нетотожності (відмінності). «Тотожність», на думку Адорно, фактично заперечує багатоманітність речей, бо багатоманітність речей означає їх «нетотожність». Тут, безумовно, має місце відступ від діалектики Гегеля, який вважав, що тотожність включає в себе і відмінність (нетотожність), тобто у Гегеля мова йде про конкретну тотожність, а не абстрактну, як у Адорно.

Таким чином, можна зробити висновок щодо змісту, суті і принципів так званої «негативної» діалектики, котрий полягає в тому, що «негативна» діалектика - це однобічна, суб'єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення, і тому не виходить за межі метафізики. «Негативна» діалектика - це, по суті, антидіалектика.

Є також думка, що альтернативами діалектики є софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди метафізики.

Справді, софістика (з грецьк. - міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип'ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо, і в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і метафізика - це нетотожні,

неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Це по-перше. По-друге, софістика як спосіб мислення має виключно суб'єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Що ж до метафізики, то це такий спосіб мислення, котрий має об'єктивні основи, про які йшла мова вище. По-третє, метафізика є формою світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу. Софістика ж не має таких якостей. Вона не є світоглядом. На цій підставі, можна зробити висновок, що софістика як різновид метафізики в цілому нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як науку про закони і форми відображення в мисленні розвитку об'єктивного світу.

діалектика метафізика негативний заперечення

Размещено на Allbest.ru