Світові релігії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

1. Світові релігії в культурно-історичному просторі

1.1 Загальні риси світових релігій

1.2 Естетичні канони й етична програма буддизму

1.3 Етико-естетичні концепції християнства

1.4 Естетичний вимір Корану як священної книги ісламу. Особливості мусульманського мистецтва

2. Прості та складні судження

2.1 Прості судження, їх види і склад. Категоричні судження

2.2 Характеристика і види складних суджень

2.3 Логічні відношення між судженнями

3. Прикладна етика

3.1 Поняття прикладної етики, її особливості та структура

3.2 Проблеми прикладної етики

3.3 Екологізація моралі та етика

Висновки

Список використаної літератури

релігія судження прикладний етика

1. Світові релігії в культурно-історичному просторі

1.1 Загальні риси світових релігій

Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій, які, на відміну від релігій етнічних та регіональних, набули міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іслам - це підсумок тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між різними країнами та народами.

Світові релігії з'являлися в епохи великих історичних поворотів, переходу від одних суспільних відносин до інших. Буддизм - у VI ст. до н.е., коли у Північній Індії розхитувався становий устрій; християнство - у I ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії під час кризи рабовласницького ладу; іслам - у VII ст. н.е. у Західній Аравії в період переходу до класового суспільства.

У їх становленні і розвитку велику роль відігравали засновники або група засновників, які самі відчували потребу у новій релігії, розуміли релігійні потреби мас. У віровченнях, що розроблялись, у культі, церковній організації відображався спосіб життя багатьох регіонів, різних класів, прошарків, каст, племен, народностей, і тому ці різнорідні спільноти ставали носіями нових релігій.

Ці релігії принесли уявлення про рівність єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі певних традиційних культур, пов'язаних з національно-державними ідеологіями. Світовим релігіям притаманний яскраво виражений прозелітизм - пропагандистська активність, їх проповідь носить міжетнічний і космополітичний характер, що дало їм змогу перетнути державні кордони. Поява світових релігій означала виникнення вперше в історії людства віросповідального зв'язку, який істотно відрізнявся від етнічного, мовного і політичного. Люди стали об'єднуватися між собою як єдиновірці, незалежно від місця народження, мови і країни, де вони жили.

1.2 Естетичні канони й етична програма буддизму

Найдревнішою з трьох світових релігій є буддизм, який існує понад 2500 років. Буддизм виник у північній частині півострова Індостан, у долині ріки Ганг у VI-V столітті до н.е., тобто на п'ять століть раніше від християнства і на дванадцять століть раніше від ісламу.

Буддизм відіграв важливу роль у культурно-історичному розвитку людства, він продовжує здійснювати значний вплив на спосіб життя значної частини населення Японії, Шрі-Ланки, Ліми, Таїланду, Китаю, Монголії та інших країн Південної, Східної та Південно-Східної Азії. У світі, за різними підрахунками, нараховується від 300 до 600 млн. буддистів.

Буддизм - це грандіозний соціокультурний комплекс, що включає як релігійний світогляд і культ, так і філософські та етичні погляди, традиції і звичаї, специфічні жанри мистецтва, духовні практики та ставлення до світу. Ця могутня культурна традиція довгий час розвивалася на власній основі, у відриві від християнської та мусульманської культур, тому людині Заходу важко розібратися в уявленнях і поглядах Давнього Сходу.

Буддизм виник на противагу брахманізму з його кастовістю, ритуалізмом та жертвоприношеннями. Буддизм здобуває підтримку, перш за все, серед нижчих станів суспільства як рух, що визнає принципову рівність усіх людей, що й дозволило буддизмові згодом набути статусу світової релігії.

Буддійське вчення вказувало шлях позбавлення від страждань широким народним масам, котрі не бачили виходу з нужди та бідувань. Це вчення не вимагало дорогих жертвоприношень і складних обрядів.

Буддизм є особливою світовою релігією, вчення в основному зосереджено на земному стражданні і звільненні від нього; вказує шлях до порятунку, до подолання страждань.

Головна увага була приділена індивідуальному порятунку кожної людини, її особистому, праведному шляху. Головним у віровченні буддизму є вчення про чотири благородні істини: істину страждання (життя є страждання), істину причини (жага до життя), істину звільнення (можна звільнитися від страждання), істину шляху (існує восьмеричний шлях позбавлення від страждань).

Цей шлях включає такі принципи: правильні погляди, правильна рішимість, правильна мова, правильна поведінка, правильний спосіб життя, правильне зусилля, правильна увага, правильна зосередженість.

Дотримуючись восьмеричного благородного шляху спасіння та вимог буддійської моралі, людина досягає спочатку просвітлення (самадхі), а потім поринає у нірвану (заспокоєння, згасання) - ідеальний стан людського буття, який означає звільнення від страждань, бажань, незворушного спокою, вічного блаженства у житті і абсолютного спокою, своєрідного «безвітря душі». Це внутрішнє згасання чуттєвості і тілесності має звільнити людину від її страждаючого «Я» і від жаги до життя, яке тягне всіх живих істот до нескінченних перероджень. Тим самим відміняється влада карми, просвітлений мудрець до кінця розчиняється в абсолютному спокої.

Людина, що побажала досягти звільнення від страждання на шляху, запропонованому буддизмом, повинна слідувати моральним приписам буддизму, не відчувати ні до кого злості й ненависті, бути дружелюбним, співчувати всім живим істотам (принцип ахім- си), звільнитися від метушні, від нескінченних усе нових і нових бажань.

У буддизмі існують свої моральні табу, дуже подібні до біблійних. Це лаконічно виразилося у так званих п'яти правилах (Панча-шила): не шкодити живим істотам; не красти; не перелюбствувати; не брехати; не вживати алкоголю та наркотиків. Будда вчив, що ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона.

Згідно з вченням буддизму, людина посідає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому що вона одна має можливість врятуватися від ланцюгів одвічної сансари (колеса життя) і досягнути нірвани. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас через те, що згоріло масло. Нірвана - це не смерть, це не самознищення, а стан звільнення від свого «Я», згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої. Усі прояви індивідуальності згасли: немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняється, після досягнення нірвани людина вже не відроджується і залишає сансару.

Послідовники Будди утворили два основних напрямки: тхераваду - вчення старійшин (його ще називають хінаяна - мала колісниця) та махаяну (велика колісниця). З махаяни виокремилася ваджраяна (алмазна колісниця), згодом сформувалися ламаїзм (синтез махаяни, ваджраяни і тибетської релігії), а також дзен- буддизм (особливий китайський і японський напрямок махаяни).

Тхеравада (південний буддизм) - вузький шлях спасіння. Цей напрямок набув поширення в Таїланді, Лаосі, Шрі-Ланці, частково в Індії. Особисті зусилля самого індивіда визнаються вирішальною умовою порятунку, якого можуть досягти лише ченці.

Махаяна - північний буддизм - широкий шлях спасіння. Послідовники махаяни - буддисти Китаю, Тибету, Монголії, Кореї та Японії. Махаяна виходить з того, що врятуватися може не тільки чернець, але й мирянин. Особливе значення тут надається культу бодхісатв. Бодхісатві притаманні дві головних якості - прояснена мудрість і жалість, співчуття, що дозволяють йому одночасно прямувати до вищого знання і продовжувати трудитися на благо всіх живих істот.

1.3 Етико-естетичні концепції християнства

Християнство виникло в І столітті нової ери на території Східної частини Римської імперії, в Палестині. Нова ера і починає свій відлік з часу народження Ісуса Христа.

Широке розповсюдження в Римській імперії, особливо з І ст. н.е., отримав культ іудейського бога Яхве. До початку сучасного літочислення в Іудеї склалася велика релігійна література, яка називалась Торою, або законом, Священним писанням. Священні книги містили віровчення, яке базувалось на очікуванні пришестя Месії-Спасителя. Для євреїв це очікування спасителя зробилось наріжним каменем релігії. Християнство зароджується як одна з течій, сект в іудаїзмі. Разом з тим, християнство засвоїло та переосмислило давньосхідні релігії та деякі світоглядно-філософські погляди.

Особливо помітний вплив на основи християнського віровчення мали філософські погляди Філона Олександрійського (25 р. до н.е. - 50 р. н. е.) та етичні погляди римського філософа-стоїка Сенеки (4 до н.е.- 65 н.е.). Філон вважав, що Бога як творця всього сущого можна пізнати тільки через Логос - Слово; він вчив про природжену гріховність людей, про необхідність каяття. В основі ж етичного вчення Сенеки - думка про покірність долі, яка породжує незворушність духу, про добродійність як єдину мету людських прагнень, про смерть як позбавлення від турбот сьогодення.

Головним для будь-якої людини Сенека вважав досягнення свободи духу за допомогою усвідомлення божої необхідності. Якщо ж свобода не буде витікати з неї, вона виявиться рабством. Тільки покора долі породжує незворушність духу, совість, моральні норми, загальнолюдські цінності.

Християнству також були співзвучні ідеї Сенеки про швидкоплинність та оманливість чуттєвих задоволень, турботу про інших людей, самообмеження в користуванні матеріальними благами, скромність та поміркованість у повсякденному житті, недопущення розгулу пристрастей, руйнівних для суспільства та людини. У своїй моральній проповіді Сенека закликав створювати особливу співдружність людей, вільних від усіляких пристрастей та потреб, справжніх господарів самих себе, які підкоряються провіденціальному устрою світу.

Християнству імпонували сформульовані Сенекою принципи індивідуальної етики: особисте спасіння вимагає суворої оцінки власного життя, самовдосконалення, отримання божого милосер­дя. Таким чином, стоїцизм надав християнству певну систему моральних цінностей.

Християнська етика -- це раціоналізація (теоретичне прояснення) вчення про мораль. Вона передбачає богословські, філософські, теологічні та релігійно-філософські принципи інтерпретації. Християнська раціоналізація містить різноманітні етичні концепції, які обумовлені культурно-конфесійними контекстами. Формування загальних принципів християнської морально-етичної концепції щільно пов'язано з історією християнства. Масштабні зміни у геополітичних процесах, переміщення світових центрів, об'єднання Стародавнього світу у всезагальне ціле та занепад Античної культури створили унікальні підстави для появи в І ст. н.е. на території Римської Імперії, у Палестині, нової релігійної свідомості.

Християнський світогляд поєднує, здавалося б, непримиренні ідеї. Месіанство (віра у Божественного Спасителя), есхатологія (вчення про кінець світу та його наступне оновлення), ідея первісного гріха та моральні повчання іудейських пророків з'єдналися з концепцією універсалізму, індивідуалізації релігійного життя, з уявленнями про людину-учасника всесвітньої космічної общини. Нове культурне утворення гармонійно інтегрувало в собі мудрість покори стоїчної філософії.

Канонічним джерелом християнського світогляду є книги Біблії, які були створені на Близькому Сході впродовж п'ятнадцяти століть (з ХІІІ ст. до н.е. -- по ІІ ст. н.е.).

Традиційно основи християнського морально-етичного вчення пов'язують з окремими книгами Старого (взятого в іудеїв) та Нового Завіту, написаного християнськими авторами. Серед книг Старого Завіту виокремлюють: Буття, Вихід, Псалтир, книга Іова, Притч Соломонових, Єкклезіаста, або Проповідника. Велике значення для християнської моральної свідомості має книга Вихід, де пророк Мойсей проголошує Божий Завіт. Серед заповідей, що накреслені на двох кам'яних скрижалях, є такі: шануй свого батька і матір (5); не вбивай (6); не чини перелюбу (7); не кради (8); не свідчи неправдиво на свого ближнього (9); не жадай дому ближнього свого, не жадай дружини ближнього свого, ані раба його, ані всього, що є у ближнього твого .

Прості істини, сформульовані для стародавнього народу, стали відкриттям моральної сфери життєдіяльності не тільки для іудеїв, але й для всіх народів. Етичні постулати Декалога перетворилися на загальнолюдські норми моральності.

Практично усі книги Нового Завіту належать до морально-повчальних джерел.

Виконання Закону, волі Бога в проповіді Ісуса вимагає поглиблення морального життя. Якщо Декалог заперечував убивство, Ісус закликав позбавляти серце ненависті -- коріння злочину. Осуд, перелюби доповнюються застереженням проти порочних почуттів. Помста, яка людиною старого світу вважалася справедливою відповіддю на зло, стає тепер гріхом. Зло потрібно перемагати добром: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, чиніть добро тим, хто ненавидить вас...» .

Морально-етична концепція християнства внесла критичний дух до європейської культури. Античне бачення світу людини як такого, що відбиває закони Космосу, впорядкованого, розумного та прекрасного, змінилося ідеєю гріховності людини. Християнська моральна свідомість уперше пояснила природу зла, виводячи її з вільної волі людини. Гріх -- наслідок зарозумілості, гордині, самовпевненості, нестриманості, невизнання обмежень, безвідповідальності (Бут. 3: 1-19). Первісний гріх, успадкований людиною від Адама та Єви, -- причина зла. Божественний замисел виключає зло зі структури творіння. Джерелом зла стає відхід від Бога, спричинений вільною волею людини. Шлях спасіння -- повернення до Бога: волею людина занепадає, волею спасається.

Християнська етика визначає суб'єкт моралі інакше, ніж іудаїзм та античність. На відміну від іудаїзму, в центрі нової моральної свідомості та діяльності перебуває не народ, що виконує Закон, а окрема людина, її внутрішній світ, її віра, її серце і воля. Вимоги давніх обряду і табу, санкції держави та релігійних інститутів -- знеособлені принципи. Християнські ж моральні цінності звертаються до особистості. Рух від традиційного іудаїзму до християнства -- шлях від зовнішнього до внутрішнього, від релігійного права до моралі, від етноцентризму до антропоцентризму, від Закону до Благодаті.

Богоподібна людина в християнській концепції, наділена волею, суттєво відрізняється від космоподібної людини античності. Християнський волюнтаризм змінив античний раціоналізм. Волюнтаристський принцип християнської моралі передбачає вільне обирання добра, з'єднання з Богом. Тому вища чеснота християнства -- покора божественному моральному порядку. Іноді християнські безпристрасність, поміркованість, лагідність, виконання волі Бога асоціюються в нерелігійній свідомості з пасивністю, несвободою, втратою особистої унікальності. Насправді ж високі стандарти моральних норм християнства передбачають мужні зусилля духу та волі людини.

Головна моральна цінність християнського вчення -- це любов. В християнських текстах вона визначається як грецьке «агапе» -- сердечність, всепрощення, жертовність, що є даром Бога.

Любов у християнській концепції -- абсолютна універсальна моральна норма, засіб перетворення людини та світу. Вона створює й того, хто любить, і предмет любові. Таким чином, сенс християнської любові -- в переборюванні егоїзму та визнанні безумовного значення іншого: «Я» виходить з-під влади гріха відокремленого існування.

Отже, християнський світогляд склався як наслідок глобальних історичних змін Стародавнього світу. Найважливішою з них було об'єднання народів та їх культур в єдиному геополітичному просторі. Специфічна культурно-політична конфігурація сприяла взаємопроникненню та взаємозбагаченню релігійно-філософських ідей учасників цих історичних процесів.

Найважливішими ідейними засадами морально-етичної концепції християнства став творчий синтез елліністичної культури та традицій східних релігій, стандарту римського права. Найвпливовішими релігійно-філософськими течіями були іудаїзм, стоїчна філософія, кінізм та епікуреїзм.

Актуальність звернення до відкриттів християнської моралі, таких як любов, співчуття, милосердя, обумовлюється фундаментальним значенням цих відкриттів для людства. А догматичність норм християнської моралі, її діалогічна спрямованість (на відміну від богословських, обрядових, естетичних традицій) робить її потрібною в сучасному світі.

1.4 Естетичний вимір Корану як священної книги ісламу. Особливості мусульманського мистецтва

Іслам є другою (після християнства) за кількістю послідовників світовою монотеїстичною релігією, на якій ґрунтується культура численних народів Сходу. Його сповідують до 1 млрд. осіб більш ніж у 120 країнах світу. У 28 країнах іслам визнано державною релігією - таких як Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан тощо. Значна кількість мусульман живе в окремих країнах Європи.

Іслам - наймолодша зі світових релігій; зелений прапор є символом молодості та вічності цієї релігії. Іслам виник на початку VII ст. н.е. на Аравійському півострові, який населяли арабські племена. Він формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого племені Західної Аравії - курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці, племінним богом яких був Аллах (араб. аль-Іллах). Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті, тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багату культурну спадщину.

На формування ісламу великий вплив мали християнство та іудаїзму. Власне Аллаха мусульмани вважають тим же богом, якому моляться іудеї та християни, але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Процес формування ісламу пов'язаний із діяльністю реальної історичної особи - пророка Мухаммеда бен Абд Аллаха (570-632).

Основні положення віровчення ісламу викладено в головній священній книзі мусульман - Корані (в перекладі з арабської «читання вголос, повчання»), який складається з 114 сур. Зібрання історій з життя Мухаммеда та його близьких утворило Суну, яка подібна до священного переказу християн.

В основі віровчення ісламу сім основних положень: віра в єдиного Бога - Аллаха, що створив усе суще і визначив його долю, вищого, всемогутнього, мудрого і милостивого суддю; віра в янголів і демонів; віра у святість Корану, який вважається вічним, нество- реним; віра в пророків, печаттю яких є посланник Аллаха - Мухаммед; віра в рай і пекло; віра в божественне провидіння; віра у безсмертя душі, яка залишає тіло в день смерті, та її воскресіння в день Страшного суду.

Важливим поняттям у віровченні ісламу є джихад («зусилля») - боротьба за віру. Це багатозначне поняття: джихад серця - боротьба з власними недоліками мусульманина; джихад мови - схвалювання того, що відповідає Корану і засудження того, що засуджує Коран; джихад руки - покарання за злочини перед вірою; джихад меча - пряма озброєна боротьба з невірними.

Мусульманський культ базується на таких основних п'яти обов'язках мусульманина, так званих «стовпах ісламу»:

1) Іман - повторення формули віри (шахади): «Немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха», розуміння її смислу і щира переконаність у її істинності;

2) Сала(я)т (араб. «ас-салат», перс. «намаз») - щоденна п'ятиразова молитва та колективна молитва (джумма) в мечеті у п'ятницю;

3) Саум (перс. «рузе», турецьке - «ураза») - дотримання посту протягом дев'ятого місяця за місячним календарем;

4) Зак'ят - обов'язкова регулярна милостиня-податок на користь бідних, яка становить 1/40 частину річного доходу;

5) Хадж (ар. паломництво)- паломництво до Мекки у дванадцятий місяць мусульманського календаря, приурочений до свята жертвоприношення (курбан-байрам).

Невіддільною частиною ісламського культу є релігійні свята, такі як: Ід аль-фітр (Ураза-байрам) - свято закінчення посту, розговіння; Ід аль-адха (Курбан-байрам) - свято жертвопринесення; Мірадж - свято вознесіння; Маулюд - день народження пророка (дванадцятого числа третього місяця місячного календаря); Лей- лят аль-Кадр - ніч напередвизначення (цієї ночі почалось послання Корана Мухаммеду).

Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона активно втручається в усі аспекти життя людей. Іслам не просто релігія, це - спосіб життя. Сукупність мусульманських правових норм, норм моралі, культурних приписів, які регулюють життя мусульманина, називається шаріат (араб. аш-шарія - належний шлях, закон, припис).

Шаріат базується на ідеї обов'язку людини перед Аллахом, точніше - її неоплатного боргу Творцеві. Людина, згідно з мусульманськими уявленнями, істота недосконала. Аллах допускає зло, аби випробувати людину. Отже, слід прагнути добра. Мусульманське право поділяє сі вчинки людини на п'ять категорій: суворо обов'язкові, бажані, дозволені (добровільні), небажані, суворо заборонені. Доброчинності людини, за шаріатом: правдивість, терпіння, вміння прощати, милосердя, відсутність заздрості, покірність владі. Мета людини - наблизитися до Аллаха.

Шедеври арабо-мусульманського мистецтва по праву займають одне з чільних місць у художній скарбниці людства. Своєрідністю художньої культури ісламського світу була відсутність у ній пластики, оскільки релігія забороняла зображати Аллаха й усе, що належало до сфери божественного.

Вона зробила значний внесок у світову літературу й поезію, філософію й медицину, математику й астрономію, географію та історію, явила людству прекрасні і оригінальні твори мистецтва.

Особливо велике поширення мала поезія. Мусульманські володарі не шкодували коштів, аби наблизити до себе поетичну знаменитість, утримували часто цілу армію придворних поетів. Традиційно вони розглядали слово поета як засіб власного звеличення, адже прекрасні вірші одразу ставали надбанням базару, де вирувало релігійно-культурне й політичне життя того часу.

Омар Хайям (бл. 1048 -- бл. 1123 рр.) -- один з найвидатніших учених свого часу, філософ, математик, астроном, поліглот. Хайям -- автор кількох сотень рубаї. Рубаї -- маленька поема з філософським підтекстом, що лише в чотирьох радках дає прекрасний синтез сміливої думки й високого почуття.

Загадка життя і смерті, сенс земного існування, щастя людське -- ось ті проблеми, до яких з гуманістичних позицій звертається у своїх мініатюрах-шедеврах Хайям.

Епоха класики, блискучого розвитку арабської художньої культури, припадає на IX--XII століття. В X--XI століттях у Багдаді були складені перші казки всесвітньо відомої збірки казок "Тисяча і одна ніч". Саме на вістрі епохи була написана "Книга пісень" -- одна з найзначніших пам'яток арабської літератури. "Книга пісень" побачила світ у Багдаді, а її автором був Абу-ль-Фарадж аль-Ісфахані (897--967 рр.).

Як уже зазначалося, арабо-мусульманська культура не мала пластичного мистецтва -- живопису, скульптури в традиційному європейському чи античному розумінні. Тому ці види мистецтва представлені орнаментальним та абстрактними мотивами.

Можна сказати, що пластичне мистецтво присутнє в ісламській культурі через каліграфію й мініатюрний живопис Сила впливу нової релігії ґрунтувалася на слові, а не на зображенні живих істот. Головними святинями стали не ікони й статуї, а давні рукописні Корани. Високо розвинута каліграфія була письмом не лише релігії, а й поезії, філософії, науки. Досягти особливої витонченості у використанні різних ускладнених типів письма, каліграфія перетворилася в одну з форм орнаменту, який відіграв значну роль у мистецтві мусульманського Середньовіччя. Писали справа наліво, обов'язково використовуючи певний графічний стиль. Найпоширенішими були стилі дівані, магріб, талік, насх. куф, насталік, сульс.

Якщо, згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначати буквами й знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд, дістав розвиток геометричний орнамент, який в основі своїй мав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом. Наприклад, слово "Аллах" позначалося чотирма вертикальними лініями, котрі схематично виражали літери цього арабського слова. Формуючи геометричну фігуру квадрат, вони ставали символом Кааби. Два перехрещених квадрати утворювали восьмикутну зірку -- найпопулярніший елемент мусульманської орнаментики. Накладання багатьох квадратів породжувало складний багатокутник. Трикутник, пов'язаний з магічними уявленнями ще доісламської пори, позначав "око" Бога. П'ятикутник символізував п'ять стовпів ісламу.

Під впливом образотворчих традицій інших народів орнамент розвивався, ставав складнішим. Поряд з геометричними візерунками й написами починають широко застосовуватися рослинні мотиви. Орнамент, як "музика для очей", слугував художникам головною сферою прикладання творчих зусиль, компенсував небаченим розвитком існуючі обмеження художньої творчості.

В XIV--XVI століттях сягає найвищих своїх вершин мистецтво книжкової мініатюри Середнього Сходу. В цей час вирізняються своєрідною манерою живописні школи Ірану, Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії.

Мистецтво мініатюри було глибоко співзвучним витонченій поезії Сходу. Сюжетами мініатюр слугували подвиги легендарних героїв, битви, урочисті бенкети, ліричні сцени, які оспівували високі почуття вірності й кохання. Мистецтво мініатюри умовне й декоративне. Це живопис без світлотіні. Зображення давалося на основі тонкого лінійного малюнка й поєднання чистих і соковитих кольорових плям. Мініатюра не знає перспективи. Фігури й предмети розташовані без зменшення розмірів угору на площині аркуша і схожі на елементи барвистого візерунка. Умовні прийоми обмежують зображення людини: її пози, жести, змалювання почуттів підпорядковані канонові.

Культура мусульманських країн вплинула на багато держав у різних кінцях світу, стала проміжною ланкою між Античністю й Середньовіччям Західної Європи. Землі Сирії, Іраку, Єгипту, Ірану, Афганістану, Середньої Азії, Азербайджану й Туреччини, Тунісу, Алжиру, Марокко та Південної Іспанії прикрашали густонаселені, упорядковані міста з прекрасними будівлями.

Світові релігії - це релігії, звернені до всіх людей і мають широке розповсюдження (у планетарному масштабі). Цей тип релігій складають буддизм, християнство, іслам.

Попри всю різницю та розбіжності між світовими релігіями можна виділити такі спільні характерні для них риси:

1. Зверненість до всіх людей, незалежно від етнічного, соціального і т.ін. походження;

2. Соціальна й етнічна гнучкість, адаптивність, тобто здатність пристосовуватись до різних соціально-політичних та національних особливостей, що підтверджує багатовікова історія цих релігій в тій чи іншій країні;

3. Прозелетизм, бажання залучити до своєї віри якомога більше число послідовників;

4. Масштабність, широта розповсюдження;

5. Визнання рівності людей перед Богом:

- в буддизмі - у стражданні,

- в християнстві - у гріху,

- в ісламі - в покірності.

2. Прості та складні судження

2.1 Прості судження, їх види і склад. Категоричні судження

Ломгіка -- наука про закони і форми мислення, методи пізнання та умови істинності знань і суджень. Головним об'єктом дослідження логіки є описові системи мислення, тобто системи які пропонуються як інструкція для людей (а також, можливо інших розумних істот/машин) як слід правильно мислити.

У щоденній мові, логіка є способом судження, що полягає в отриманні висновку із набору припущень.

Традиційно логіка вивчається як галузь філософії. Як наука, логіка досліджує та класифікує структури тверджень та аргументів та розробляє схеми їх кодифікації. Таким чином, предмет дослідження логіки може бути дуже широким, включаючи судження про ймовірність та причинність.

Судження -- форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Залежно від обраної основи (принципу) поділу судження поділяють на різні види -- прості й складні, категоричні й некатегоричні (спеціального терміна для позначення останніх поки що немає). Названі види у свою чергу можна поділити на підвиди тощо.

Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним.

В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Так, у судженні «Сталін -- великий гуманіст» поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб'єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями «Українці не нація», теж не відповідає дійсності.

Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (істиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження «Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам» належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження «Б. Хмельницький -- видатний політичний діяч українського народу» -- до компетенції історичної науки.

Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає -- властивості чи відношення між предметами.

Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутивними. Наприклад: «Ссавці -- хребетні»; «"Три" -- просте число».

Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва».

Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку.

Суб'єкт судження -- поняття про предмет думки.

Предикат судження -- поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується.

Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження -- Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо. Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди -- примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено.

Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження -- Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження -- поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження.

Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка *-- логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р.

Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У)\ Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і Ь, які є логічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постій-ою. Отже, властивості й відношення, які відобража-ься в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний -- R (а, Ь), тримісний -- R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» -- хибним.

Деякі твердження не належать ні до істинних, ні до хибних, а тому їх не можна вважати судженнями. Наприклад: «х < у»; «х -- геометрична фігура»; «х знаходиться південніше від у». Ці та подібні вирази перетворюються на судження тільки тоді, коли на місце змінних (х, у) підставляють імена об'єктів відповідної предметної сфери. Підставлена замість логічної змінної така логічна постійна перетворює вираз із не-визначеним логічним значенням на істинне чи хибне судження. Якщо в першому прикладі («х < у») іксу надати значення «8», а ігреку -- «9», одержимо істинне судження «8 < 9».

Пропозиційна функція -- твердження, в якому йдеться про певну властивість предмета чи відношення між предметами за невизначеності самого предмета (предметів).

Категоричне судження -- судження, в якому констатується наявність чи відсутність властивості предмета безвідносно до будь-яких умов.

За кількістю, тобто за обсягом суб'єкта, категоричні судження поділяють на загальні («Всі люди мають свідомість»); часткові («Деякі люди -- талановиті») та одиничні («Гегель -- геніальний мислитель»).

Загальне судження -- судження, в якому за кожним мислимим у суб'єкті елементом множини стверджується чи заперечується певна ознака.

Формула загального судження -- «Всі S є Р» або «Жодне S не є Р». У сучасній логіці замість кванторних слів «всі», «жоден» (а також «будь-який», «кожен» тощо) вдаються до квантора загальності, який позначається знаком «V». Якщо названі кванторні слова відсутні, а суб'єкт судження не є одиничним поняттям, то таке судження раціональніше розглядати як часткове, приєднавши до нього слова «принаймні деякі». Так, нічого не знаючи про гриби і одержавши інфорМацію про наявність отруйних грибів, коректно буде сформулювати одержані знання у формі судження «Принаймні деякі гриби -- отруйні».

Часткове судження -- судження, в якому міститься знання про наявність або відсутність певної ознаки у частини предметів, що мисляться в суб'єкті, а про наявність цієї ознаки в решті цих предметів може бути відомо, що вона відсутня, або нічого не відомо.

Перші з названих суджень називають визначеними, другі -- невизначеними. Прикладом визначеного може бути судження «Тільки деякі люди не розрізняють кольори», а прикладом невизначеного -- «Деякі метали тонуть у воді» («Метали тонуть у воді»).

Невизначене часткове судження (традиційно його називають просто частковим) висловлюється в тих випадках, коли відомо, що деякі предмети певного класу мають чи не мають певну властивість, але ще не встановлено, що цю ознаку мають (не мають) також усі інші предмети цього класу. Слово «деякі» вживають у значенні «принаймні деякі» (тобто «деякі», а, можливо, і всі»). Якщо ця невизначеність усувається, тобто встановлюється, що названа в частковому судженні властивість характерна тільки для деяких предметів або для всіх предметів відповідного класу, то часткове судження стає або визначеним частковим, або, відповідно, загальним судженням. Так, невизначене часткове судження «Деякі гриби -- отруйні» при додатковій інформації перетворюється на визначене часткове судження «Тільки деякі гриби -- отруйні», а невизначене часткове судження «Деякі метали -- електропровідні» («Метали -- електропровідні») перетворюються на загальностверджувальне -- «Всі метали -- електропровідні».

Роль кванторного слова в часткових судженнях відіграють такі слова: «деякі», «більшість», «меншість», «існують і такі..., які» тощо. В сучасній логіці замість цих кванторних слів вдаються до квантора існування, який позначається знаком «З».

Одиничне судження -- судження, суб'єктом якого є одиничне поняття.

Наприклад: «Ужгород -- обласний центр».

Структуру загального судження можна передати з допомогою формули «Всі S є (не є) Р», часткового -- «Деякі S є (не є) Р», а одиничного -- «Дане S є (не є) Р».

За якістю, тобто за характером зв'язки, судження поділяють на стверджувальні та заперечні. У стверджувальних судженнях обсяг суб'єкта включається до обсягу предиката, а в заперечних -- виключається.

Стверджувальне судження -- судження, в якому констатується наявність ознаки у певного предмета (чи множини предметів).

Заперечне судження -- судження, в якому констатується відсутність певної ознаки в предметах, які мисляться в суб'єкті судження.

Загалом заперечні судження несуть меншу інформацію, ніж стверджувальні. Саме тому в логіці існує правило визначення понять, згідно з яким визначення повинне бути стверджувальним.

Види суджень за кількістю та якістю

Якщо за основу поділу суджень брати і кількість, і якість, то всі категоричні судження можна поділити на чотири види -- загальностверджувальні, загальнозаперечні, частковостверджувальні і частковозаперечні.

Загальностверджувальне судження -- судження, в якому констатується наявність певної ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті судження.

Наприклад: «Всі ссавці мають відчуття». Оскільки в одиничних судженнях йдеться про «всі» предмети, які в ньому мисляться, то вони нагадують загальні. Принаймні, немає жодних підстав для того, щоб включати одиничні судження до часткових.

Загальнозаперечне судження -- судження, в якому констатується відсутність ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті цього судження.

Наприклад: «Жодна комаха не має свідомості».

Частковостверджувальне судження -- судження, в якому констатується наявність певної ознаки в частини предметів, які мисляться в його суб'єкті.

Наприклад: «Більшість металів тоне у воді». Частковостверджувальне судження є частковим за кількістю і стверджувальним за якістю.

Частковозаперечне судження -- судження, а якому констатується відсутність ознаки в певної частини предметів, які мисляться в його (судження) суб'єкті.

Наприклад: «Деякі метали не тонуть у воді». Частковозаперечне судження є частковим за кількістю і заперечним за якістю.

Усі неодиничні судження, в яких відсутні кванторні слова «всі», «жоден» і подібні їм, краще вважати частковими.

2.2 Характеристика і види складних суджень

Складне судження -- судження, до складу якого входять два і більше суб'єктів, або два та більше предикатів, або два та більше і суб'єктів, і предикатів.

Складні судження поділяють на безумовні та умовні.

Безумовні судження

Безумовні судження поділяють на єднальні, розділові, поділяючі та множинні.

В єднальних судженнях, на відміну від простих, наявне твердження чи заперечення про належність предметові двох чи більше ознак. Наприклад: «Т.Г. Шевченко -- геніальний поет і талановитий майстер живопису». Оскільки в єднальних судженнях може йтися як про один предмет, так і про множину (повну чи неповну) предметів, то вони, так само, як і прості, поділяються на одиничні, загальні і часткові. Пізнавальна функція єднальних суджень полягає в тому, що вони містять знання про сумісність чи співіснування різних ознак в одному і тому ж предметі (чи множині предметів). Гадка про сумісність цих ознак виражається сполучником «і» («й», «а», «та»). Чому гадка? Тому, що єднальні судження можуть виявитися і хибними. Наприклад: «Це число є простим і ділиться на два».

У предикаті розділового судження, як і в предикаті єднального, вказується на дві чи більше ознак. Проте, на відміну від єднального, в розділовому судженні не стверджується, що всі ці ознаки належать предметові судження. У ньому йдеться або про належність (чи неналежність) предметові тільки однієї (до того ж невідомо якої) з перелічених ознак, або про належність (чи неналежність) відповідному предметові принаймні однієї з цих ознак. Перші з наведених розділових суджень називаються виключаючими розділовими, а другі -- єднально-розділовими. Прикладом перших є судження «Цей кут є або гострим, або прямим, або тупим». А прикладом єднально-розділових може бути судження «Петренко грає у волейбол або футбол».

Щоб відрізнити єднально-розділові від виключаючих розділових суджень, необхідно перші з них будувати за схемою «S є Р або Р;» («S є Р чи Р}»), а другі -- «S є або Р, або Р » («S є чи Р, чи Р}»).

Поділяючі судження належать до розділових. їх специфіка полягає в тому, що в них дається повний перелік різновидів предмета думки. Наприклад: «Ліси бувають листяними, хвойними і мішаними». Різновидом поділяючого є судження, з допомогою якого здійснюється дихотомічний поділ. Наприклад: «Люди поділяються на геніальних і негеніальних».

Усі види складних безумовних суджень, які ми розглядали до цього часу, відрізнялися від простих суджень тим, що в них було два чи більше предикатів. Але в них може бути і два чи більше суб'єктів. Так, у множинних судженнях суб'єкт завжди є складеним, а предикат може бути як складеним, так і простим. Наприклад: «Залізо, мідь, золото, свинець та деякі інші метали тонуть у воді»; «Всі люди і деякі тварини мають здатність відчувати, сприймати і уявляти об'єкти пізнання».

Умовні судження

Умовне судження -- судження, в якому відображається залежність того чи іншого явища від якихось обставин і в якому підстава і наслідок з'єднуються з допомогою логічного сполучника «якщо.., то...».

Наприклад: «Якщо всі метали перебувають у твердому стані, то це стосується і ртуті».

В умовному судженні треба розрізняти підставу і наслідок. Так, у наведеному прикладі підставою служить думка «якщо всі метали є твердими тілами», а наслідком -- «то і ртуть є твердим тілом». Для розуміння сутності умовних суджень важливо осмислити Зв язок між підставою і наслідком: залежність наслідку від підстави і підстави від наслідку. Істотне значення має і характер зв'язки. Наприклад: «Якщо ромб Має прямі кути, то він належить до квадратів»; «Якщо ромб має непрямі кути, то він не належить до квадратів».

За характером відношення між змістом наслідку і змістом підстави, які констатуються в умовних судженнях, їх поділяють на виділяючі та невиділяючі. У виділяючих умовних судженнях те, про що йдеться в підставі, є достатнім і необхідним для існування того, про що йдеться в наслідку, а те, про що йдеться в наслідку, є необхідним і достатнім для існування того, про що йдеться в підставі. Наприклад: «Число ділиться на три тоді і тільки тоді, коли сума цифр цього числа ділиться на три». У невиділяючому умовному судженні стверджується, що існування того, про що йдеться в підставі, є умовою достатньою, але не необхідною для існування того, про що йдеться в наслідку, а існування того, про що йдеться в наслідку, є необхідною, але недостатньою умовою для існування того, про що йдеться в підставі. Так, в умовно невиділяючому судженні «Якщо в чотирикутнику всі сторони рівні, а кути прямі, то його діагоналі взаємно перпендикулярні» підстава є достатньою для існування наслідку, проте не необхідною, оскільки існують і такі чотирикутники, в яких кути не є прямими, однак діагоналі їх є взаємно перпендикулярними.

2.3 Логічні відношення між судженнями

Різновиди категоричних суджень прийнято позначати буквами --- А, Е, І, О. Загальностверджувальне судження («Всі S є Р») позначається буквою А, загальнозаперечне -- Е, частковостверджувальне -- /, а частковозаперечне -- О. Букви для позначення цих різновидів категоричних суджень узяті з латинських слів «affirmo» (стверджую) і «пего» (заперечую). Голосними першого латинського слова позначають різновиди стверджувальних суджень, а голосними другого -- різновиди заперечних.

Розподіленість термінів у категоричних судженнях.

Суб'єкт і предикат судження називають його термінами. З точки зору формальної логіки винятково важливо знати, яка інформація насправді наявна в судженні, а яка відсутня, але з тих чи інших причин може домислюватися тим, хто ЇЇ отримує. Ця проблема розв'язується з допомогою понять «розподілений термін» і «нерозподілений термін».

Розподілений термін -- термін, який мислиться в повному обсязі, тобто обсяг якого повністю включається в обсяг іншого або повністю з нього виключається.

Так, у судженні «Всі паралелограми -- чотирикутники» суб'єкт, безумовно, є розподіленим, тобто мислиться в повному обсязі, повністю включається своїм обсягом в обсяг поняття «чотирикутники». Це засвідчує вже кванторне слово «всі». Те саме можна сказати і про суб'єкт будь-якого загальностверджувального і загальнозаперечного судження. У судженні «Жоден хімічний елемент не є складною речовиною» суб'єкт («хімічний елемент») є розподіленим, оскільки всі хімічні елементи в цьому судженні мислено виключаються із множини складних речовин. Про це свідчить і кванторне слово «жоден», яке в контексті квантора загальності ототожнюється з кванторним словом « усі».

Явно нерозподіленим є суб'єкт часткового визначеного судження. Так, у судженні «Тільки деякі метали тонуть у воді» суб'єкт, безумовно, нерозподілений. Про це свідчить словосполучення «тільки деякі», яке означає, що суб'єкт цього судження мислиться не в повному обсязі, тобто його обсяг і не повністю включається в обсяг предиката («те, що тоне у воді»), і не повністю виключається.

Нерозподілений термін -- термін, обсяг якого тільки частково включається в обсяг другого або лише частково виключається з нього.

Розглянемо розподілення термінів у судженнях типу А, І, Е, О.

1. У загальностверджувальних судженнях типу А (формула «Всі S є Р» ) суб'єкт завжди розподілений, а предикат у більшості випадків -- нерозподілений. Оскільки обсяг суб'єкта загальностверджувального судження повністю включається в обсяг предиката, останній може бути або рівним обсягу суб'єкта, або ширшим від нього. В першому випадку предикат буде розподіленим, у другому -- нерозподіленим. Поза контекстом суто формально-логічними засобами встановити розподіленість чи нерозподіленість предиката загальностверджувального судження неможливо. За цієї ситуації раціонально вважати цей термін невизначеним за своєю розподіленістю.

2. У частковостверджувальному судженні типу І («Деякі S є Р») розподіленість і суб'єкта, і предиката не можна визначити суто логічними засобами, тобто за структурою. Винятком тут є визначені часткові судження, в яких суб'єкт завжди нерозподілений. Прикладом такого судження може бути вислів: «Тільки деякі люди розрізняють кольори». Тут обсяг суб'єкта судження лише частково включається в обсяг поняття «ті, хто розрізняє кольори», тобто суб'єкт тут мислиться не в повному обсязі. Можна стверджувати (щоправда, не на логічних, формальних, а на змістовних підставах), що як суб'єкт, так і предикат частко-востверджувальних суджень у більшості випадків є нерозподіленим. Суб'єкт частковостверджувального судження вважають завжди нерозподіленим, проте це не узгоджується з визнанням того, що іноді кванторне слово «деякі» означає «принаймні деякі», яке передбачає випадки -- «а можливо, й усі». В останній ситуації суб'єкт судження виявиться розподіленим. Правда, при цьому подібні судження набудуть статусу загал ьностверджувальних. Проте без додаткової інформації такі судження вважаються частковостверджу-вальними.

Розподіленість предиката частковостверджувально-го судження встановити формально-логічними засобами неможливо. Фактично ж він може бути як нерозподіленим (здебільшого), так і розподіленим (іноді), проте раціональніше вважати його невизначеним або домовитися зараховувати до нерозподілених, якщо це не суперечить контексту, з якого взяте судження.

3. У загальнозаперечному судженні типу Е (формула «Жодне S не є Р») і суб'єкт, і предикат розподілені. Це зумовлено тим, що обсяг суб'єкта повністю виключається з обсягу предиката (про це свідчить кванторне слово «жоден»), а обсяг предиката повністю виключається з обсягу суб'єкта (про це свідчить зв'язка «не є»). Формально-логічні засоби дають стовідсоткову можливість визначити розподіленість термінів у судженні типу Е. Звичайно, за наявності кванторного слова «жоден».

4. У частковозаперечних судженнях суб'єкт є нерозподіленим (за винятком деяких випадків), а предикат завжди розподілений, оскільки мислиться в повному обсязі, тобто його обсяг повністю виключається з обсягу суб'єкта. Пояснення цієї думки, як правило, пов'язане з певними труднощами. Щоб зрозуміти і прийняти її, треба виходити з того, що обсяг предиката повністю виключається не з усього обсягу поняття, яке виконує роль суб'єкта, а лише з того кола предметів, які фактично мисляться в суб'єкті судження. Так, у судженні «Деякі люди не є дальтоніками» обсяг поняття «дальтоніки» повністю виключається не з обсягу поняття «люди», а з обсягу людей, які насправді мисляться в суб'єкті цього судження, тобто з обсягу лише деяких людей: дальтоніки мислено виключаються з людей-недальтоніків (і виключаються повністю, тому предикат і розподілений). Цю специфіку частковозаперечних суджень треба брати до уваги при вивченні деяких видів умовиводів (обернення суджень, простий категоричний силогізм тощо).

З наведеного аналізу розподіленості термінів у простих атрибутивних судженнях типу А, І, Е, О можна зробити такі висновки:

1. Суб'єкт завжди розподілений у загальних та одиничних судженнях (один предмет або повністю мислено включається в певну множину предметів, або повністю з неї виключається. Наприклад: «Одеса -- морський порт України», «Каспійське море не має зв'язку з океанами»).

2. Предикат судження завжди розподілений у заперечних судженнях, у виділяючих загальноствер-ДЖувальних («Всі люди, і лише вони, мають свідомість») і виділяючих частковостверджувальних («Деякі люди, і лише люди, -- поети»), а також тоді, коли він (предикат) є одиничним поняттям («Столиця Індії -- Делі»).

3. Нерозподіленим є суб'єкт визначеного часткового судження («Тільки деякі метали тонуть у воді»).

В усіх інших випадках формально-логічними засобами визначити розподіленість термінів неможливо, а тому розподіленість їх є невизначеною. За цих умов раціонально було б домовитися вважати такі терміни нерозподіленими.

Запропонована схема розподіленості термінів у судженнях типу А, І, Е, О потребує додаткових пояснень.

Оскільки у стверджувальних судженнях обсяг суб'єкта включається до обсягу предиката (повністю чи частково), то на схемі ті елементи обсягу суб'єкта і предиката, які пов'язуються (навіть ототожнюються), заштриховано. Ці множини елементів нагадують своєрідну тавтологію: обсяг суб'єкта, який насправді мис-литься, повністю збігається з обсягом насправді мислимого предиката.

У заперечних судженнях обсяг предиката повністю виключається з обсягу суб'єкта, тому при схематичному їх зображенні вдаються до дещо інших засобів. Так, у судженні типу Е відношення між обсягами суб'єкта і предиката передається з допомогою двох несумісних кругів. Щоб передати таке відношення в частковозаперечних судженнях, доводиться заштриховувати ту частину круга S, яка насправді мислиться в судженні, і залишати незаштрихованим увесь круг Р, навіть ту його частину, яка збігається з кругом S, частиною обсягу суб'єкта, яка називається, але фактично не мислиться (не мається на увазі). Так, у судженні «Деякі птахи не літають» є два поняття -- «птахи» і «літаючі» («ті, що літають»). Проте насправді мис-ляться в суб'єкті лише деякі птахи, нелітаючі. Саме ця частина круга, яка позначає нелітаючих птахів, заштриховується. Обсяг поняття «літаючі», що передається цілим незаштрихованим кругом, повністю виключається з названої частини круга S.