Філософія: український світоглядовий акцент
Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства, основи фiлософського аналiзу суспiльства та пiзнання свiту людиною. Сутнiсть людини як основа гуманiстичного фiлософствування, поняття про буття то надприроднє. Суспiльна свiдомiсть, світогляд та Бог.
| Рубрика | Философия |
| Вид | курс лекций |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 24.09.2012 |
| Размер файла | 317,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Матерiалiстично мислячi фiлософи одностайно стверджують, що Бога нема як iстоти, як самосущої сили, як голуба чи батька Божого. Принципових зауважень проти такого заперечення Божої сутностi немає, це дiйсно персонiфiковане первiсно-дикунське уявлення про Бога. Здавалось би немає чому, а звiдси i увi що вiрити. Та, не дивлячись на аpгументи войовничих атеїстiв, твеpезi пpиpододослiдники впевненi, що “щось таке є”. Але, що це ? Головне не в мiфiчних оповiдях, а в сутi pелiгiйностi, в сутi Бога. Свого часу теологи оголосили суть Божу непiзнаваною. Той же Апостол Павло ствеpджує, що пpо Бога можна судити по дiлам його. Якщо ми маємо дiла, тобто конкpетнi явища, то мова йде пpо пpояв якоїсь сутностi. Сутнiсть вiд нас закpита "коpою явищ" (Гегель), то чи не спpобувати здеpти "коpу явищ". Отже, пiдходимо до деpзновенного: до сутi Бога.
Пеpше, на що потрібно звернути увагу. Бог, хоча і оголошується творцем всесвіту, але після акту творіння практично в справи космічні не втручається. Всі релігійні канонічні тексти, в тому числі й Бiблiя, в тому чи iншому аспектi pозглядають взаємодiю Бога й людини. Бог скеpовує людську дiяльнiсть, але не ставить жоpсткого коpдону мiж пpаведним i гpiховним вчинком, даючи можливiсть визначати це самiй людинi. Бог дає закон, слiдкує за людськими дiями, веде бухгалтеpський облiк всiм вчинкам, вiд нього нiчого не можна пpиховати. Наpештi вiн є любов, тобто найбажанiший ваpiант людських взаємин. Логiка бiблійного змiсту не супеpечить позицiї багатьох автоpiв - Бог є абстpакцiя. Свого часу таке визнання божої сутностi зpобив Фейєpбах, в цьому вiдношеннi дана концепцiя чогось нового в розумiння Бога не вносить. Та щодо pолi цiєї абстpакцiї в людському життi є iнша точка зоpу.
Скептики атеїстичного напpяму, pазом з Фейєpбахом, Бога асоцiювали з обмеженiстю людських можливостей. Мовляв, у людини є сила, pозум, зip, слух i т. д. , але всi цi людськi якостi обмеженi. Людина бажає бiльшого. Ось вона i абстpагувала власнi властивостi, надала цим властивостям мiстичної могутностi, та так i ствоpила Бога. Тобто, спочатку виникла людина, а потiм її свiдомiсть сформувала поняття Бог. I все це використовувалось для доказу вiдсутностi Бога як об'єктивно iснуючого феномену.
Але Бог це не те, на що звертали увагу i теологи, i скептики. Бог не вираз страху перед стихiєю, не вираз безсилля перед соцiальними катаклiзмами, навiть не мрiя про майбутнє людства (Рай), разом з тим Бог i не надприродна iстота. Той, хто боровся з Богом як з iстотою, влаштував рицарський турнiр з нiчим, вiн ширяв списом в протилежному вiд Бога напрямку. А Боговi, якби вiн був iстотою, не лишалось би нiчого iншого, як дивуватись слiпотi своїх опонентiв.
Перш за все, Бог це абстрактний образ принципiв i законiв людського спiвжиття. В зв'язку з тим, що Бог - складна опосередкована абстракцiя, виникли значнi труднощi в унаочненнi божої сутностi, яка б могла бути сприйнята пересiчною людиною початку нашої ери. Люди ще першої цивiлiзацiї творили не Бога, а образ Бога. Процес творення йшов за "своєю подобою", тобто за подобою людини. Творення образу, а не саму Божу сутнiсть, i критикували атеїсти всiх часiв i народiв. А критикувати було що. Тут i людиноподiбний Бог, i Святий Дух, i боголюдина Iсус. Всi цi образи, через якi треба було iлюструвати абстракцiю, завдавали багато клопоту теологiї i викликали обгрунтований сумнiв.
Абстракцiя дiйсно не має наочного образу. Але абстракцiя, як витвiр людського генiя, вiдображає деяку сутнiсть i саме сутнiсть, що набрала в людськiй свiдомостi абстрактної форми, повинна враховуватись людьми в практичнiй дiяльностi. Наприклад, зображена на паперi абстрактна формула залежностi енергiї вiд маси та квадрату швидкостi (E=MC ) е кiлька значкiв, що самi по собi нiчого не вартi. Та спробуйте порушити правила руху на трасi i наїдьте на певнiй швидкостi на столiтнє дерево чи якусь iншу подiбну перешкоду. Якщо ви пiсля цього житимете, то затямите, що таке квадрат швидкостi i як вiн карає тих, хто не бажає рахуватись з такою абстракцiєю. Квадрата швидкостi нiхто не бачив, але хто не бачив ошметки легковушок, а то й могутнiх вантажiвок обабiч постiв ДАI ? Нiхто не бачив закону всесвiтнього тяжiння, але хто до вiдкриття цього закону Ньютоном не рахувався з вагою ?
То що ж за абстракцiя Бог ? В цiй абстракцiї узагальнено всю складну систему принципiв та норм, якi виникли в процесi антропосоцiогенезу. Це все те позитивне в органiзацiї людського спiвжиття з позицiй логiки розвитку людства, що надбано людством за мiльйони рокiв розвитку соцiальностi в соцiальному середовищi.
З того часу, як людство видiлилось з природи, в ньому самому, як у вищiй формi руху, з'явились специфiчнi закони функцiонування. Цi закони в ряду закономiрностей буття об'єктивно iснують. Специфiка законiв людського спiвжиття, крiм всього iншого, в тому, що їх треба свiдомо дотримуватись. При цьому свiдомо треба дотримуватись законiв, що вимагають людяностi, самообмеження, тобто законiв i принципiв моралi. Зараз багато говорять про моральнi основи полiтичної дiяльностi. Цiкава думка висловлена в свiй час Шарлєм Пене про мiсце моралi в революцiї(!) "Або революцiя буде моральною, або її не буде зовсiм". Дивіться, як глибоко бачив один з реформаторiв католицької церкви.
Отже, центральний, головний, визначальний закон спiвжиття суспiльства - взаємини на моральнiй основi у всiх сферах людської активностi. Є ще багато законiв, що визначають окремi сторони людського спiвжиття. Вони проявляються в пiзнаннi, в економiцi, в полiтицi, в естетичнiй творчостi i т. д. Та всi вони не можуть йти всупереч моралi. Йти проти моралi означає приректи себе на деградацiю дезинтеграцiю людяностi. Церква моральну основу спiвжиття подає нам вiд iменi Бога. Сам Iсус боголюдина, тобто людина, в якiй найповнiше реалiзувалися принципи i закони людського спiвжиття. I не так важливо життя Iсуса є iсторичний факт чи може це образ кращих рис апостолiв, в яких реалiзувалась людянiсть. Реалiзацiя ця настiльки повна, що i саме фiзичне життя для нього є меншою цiннiстю в порiвняннi з цими приципами та законами. Дещо перефразувавши один з вiдомих висловiв теологiв можна сказати: БОГ Є ЗАКОН. Така трактовка божої сутності вимагає додаткового пояснення. Раніше вже йшлося про те, що Бог це не істота і не містична сила. Бог е сторона, складова специфічно людського, суспільного функціонування. Специфіка цієї сторони суспільного життя в тому, що людство як феномен чи форма самореалізації буття може нормально функціонувати лише за своїми специфічними законами, яких люди повинні дотримуватись свідомо. Основа такого закону - власне, добровільне самообмеження в інтересах іншої людини. Коли цей закон порушується, то йде деградація людяності в людині.
Зрозумiло, що i в атеїстiв, i у вiруючих така трактовка божої сутностi може викликати скептичне ставлення. Атеїсти можуть приклеїти автору цєї концепцiї ярлик "богобудiвника" (гаразд, компанiя досить-таки пристойна). Вiруючi цю трактовку можуть не сприйняти через деяке "приземлення" Бога. Адже вiн не вiчний, виникав разом з людиною, не чудотворець, а спiвтворець людини. Виник лише на певному етапi суспiльного творення. Та помiркуймо. Боголюдина Iсус з'являється на самому останньому етапi творення сучасної людини. Спаситель потрiбен тодi, коли людство вже було, але над ним нависла загроза втрати людяностi. Бог вже був значно ранiше, той Бог, що творив свiт. А спробуймо мiж поняттям Бог i поняттям вiдображення (згадаймо - це творча властивiсть буття) поставити знак рiвностi. Вийшло, що ми маємо i релігiйне, i наукове поняття тієї сторони буття, розгортання якої спричинило появу всього розмаїття конкретних проявiв реальностi. Свого часу розумiння наявностi такої сторони буття приводить до поняття "Сат" - стародавня Iндiя, "Лi" - стародавнiй Китай, "Логос" - європейська фiлософська культура. Своєрiдна незавершенiсть, недосконалiсть цих понять, обумовлена рiвнем розвитку культури, приводила до їх заперечення в наступних перiодах розвитку фiлософської думки.
Теологiя вийшла з глухого кута простiше. Вона оголосила творчу властивiсть буття надприродною, непiзнаною, але iснуючою. Такий спосiб вирiшення питання на певний час знiмав багато проблем, але породив атеїзм науковцiв, як явище.
Бог - це творча потенцiя буття, яка реально iснує, дає новi форми (творить новi форми) руху та закони цих форм. Її осягнення дає абстракцiю. Як вiдноситись до самого феномену Бога i до його розумiння, це вже визначає людський iнтерес. Протистояння мiж наукою i релiгiєю в розумiннi Божого буття має не бiльше значення, нiж протистояння мiж окремими релiгiйними конфесiями в часи середньовiччя. Творчiй властивостi буття всесвiту можна поклонятись та курити в її честь ладаном, можна просто її визнавати i рахуватись з нею, як з всесвiтнiм тяжiнням, але вiд нашого вiдношення вона не перестане розгортатись у все новi i новi форми прояву.
7.5 Чи варто довiряти релiгiйному досвiду людства?
Послiдовно науковий та релiгiйний свiтогляди мають в собi дещо спiльне. Такою спiльнiстю є той змiст, що виводить людину на послiдовно людський, гуманiстичний шлях життя. Для того, щоб уяснити собi цю спiльнiсть, варто розглянути тi основоположні настанови, котрi дає релiгiйний свiтогляд людству, i порiвняти їх з сучасним розумiнням моралi як форми органiзацiї людських стосункiв. Мова йде не про чисто формальне порiвняння, а про порiвняння сутi цих настанов.
Основи релiгiйної моралi викладенi в Десяти Божих заповiдях. Характерно, що вiсiм заповiдей - це заборони i лише двi - настанови. Отже "Закон", що йде вiд Бога по своїй сутi є обмеження, що торкаються вiдношення, ставлення до самого Бога (три обмеження) i п'ять обмежень , що торкаються взаємостосункiв та взаємоставлення в суспiльному середовищi. Настанови теж духовно-соцiального змiсту - вони торкаються ставлення до Бога та до батькiв.
Порушення обмежень, що накладаються вiд iменi Бога на людей, вважаються грiхом, тобто дiєю, негiдною людини. Нагадаймо, що людина при всiх проявах своєї активностi усвiдомлюе свою дiю i повинна свiдомо дотримуватись обмежень, котрi йдуть за релiгiйною свiдомiстю вiд Бога. За релiгiйним вiровченням за порушення "Закону вiд Бога", тобто за грiх, мусить бути покарання. Визначенням вини та накладенням кари теж займається Бог. Отже, i релiгiя, i науковий свiтогляд мають поняття недозволеного для людини дiяння - це грiх, а в науковому свiтоглядi негiдний людини вчинок.
Цiкаво розглянути питання, а чи дiйсно iснуе покарання за грiх. Методи покарання за грiх релiгiйна догматика бачить у виглядi грiзних природних явищ та в соцiальних катаклiзмах. Сучасна освiчена людина не може сприймати природнi, технiчнi чи соцiальнi катастрофи, як кару Божу за прогрiшенiє. Сучасна наука нараховує мiнiмум п'ять всесвiтнiх потопiв та одну катастрофу типу "ядерна зима", але то були катастрофи, викликанi великими тектонiчними процесами земної кори. Людськi грiхи не мали до цих явищ нiякого вiдношення, бо, якщо в тi часи i були передлюди, то свiдомого ставлення до оточуючої дiйсностi ще не було. Виключення становить лише потоп, описаний в Бiблiї, що був понад 2800 рокiв тому. Карою божою за грiхи церква вважає й хвороби.
В чому ж тодi суть Божої кари? Вона в дезiнтеграцiї людяностi. Людина, ставши свiдомим вбивцею з якихось корисливих мотивiв, по своїй сутi вже не є людиною у сучасному, цивiлiзованому розумiннi цього поняття. Вбивця це "неандерталець-канiбал" за антропогенетичним рiвнем. Ця людина вже вийшла за межi людського. Особа, що таким способом опинилась поза нормами людського спiвжиття, входить в конфлiкт з суспiльством. Суспiльство оцiнить вчинок й покарає чи вiд свого iменi, чи вiд iменi Бога. Вiд кого надiйде покарання не так важливо, головне - кара буде.
З грiхами явними справа простiша, певна складнiсть виникає з грiхами таємними. На прикладi життя одного iндивiда, праведного чи грiховного, щось зрозумiти не можливо. Треба поглянути на людину в розвитку. Коли йде формування людини, то вiдступи вiд людяностi батькiв, вiдступи незначнi, потаємнi сприймаються дiтьми, як норма людських стосункiв, як така практика життя, без якої або не можна прожити, або життя буде занадто важким. Отже, "грiх таємний" батькiвський в дiтях посилюється до гранi "грiха явного", в решті-решт суспiльне покарання неминуче.
Релiгiя вказує й на iнший варiант "Божої кари" - хвороби. Тут теж немає нiчого мiстичного. Це результат ситуацiї входження людини в конфлiкт з совiстю, а ще небезпечнiше - з загальнолюдським соцiально генетичним кодом, що опустився в людську пiдсвiдомiсть. В першому випадку iндивiду загрожують психiчнi захворювання, зриви. В другому є велика небезпека вегетативних неврозiв, котрi завдають людинi надзвичайних страждань i майже не лiкуються. В релiгiйнiй iнтерпретацiї все це Божа кара за грiхи. Приведемо один приклад, котрий повинна знати молодь. Грiхом непрощеним вважається нiвечення, плюндрування чи грубе попрання чужого кохання. Кохання є вищим проявом людської духовностi. Травма, котра наноситься в такий спосiб людинi, повертається до того, хто її нанiс, важкими розладами в сутнiсних властивостях людини самим непередбаченим способом.
Тепер розглянемо таку ситуацiю. Уявiмо собi, що людство, встановивши певнi закони спiвжиття, наклавши на себе обмеження, жорстко дотримується їх. При такому станi суспiльного буття процес розвитку мусив би припинитись. Церква як органiзацiя, а релiгiя як форма суспiльної свiдомостi в такому випадку перетворились би в гальмо iсторичного процесу, i на якомусь етапi розвитку людство повинно було б їх вiдкинути. Та релiгiя й тут все ж знаходить вихiд. Виявляється, що Боговi угоден не праведник, а грiшник, що кається. Тобто, людина, котра допустила негiдний вчинок, якщо вона його засудила i попросила прощення вiд Бога, якщо таке каяття щире, якщо воно стане основою поведiнки, то така людина Боговi ближча вiд такої, що веде праведний спосiб життя. Змiст каяття в тому, що час вiд часу кожен вiруючий повинен спiвставляти своє життя, свої вчинки з вищими нормами моралi. Тобто, людина може виходити за межi поля моральних заборон, але обов'язково повинна повертатись в цi межi. Таке каяття проходить пiд контролем церковного обряду сповiдi. При подiбному виходi за межi сьогоднi встановленого морального поля можуть виникати новi норми людського спiвжиття. Якщо така нова норма не достатньо позитивна, то вона вiдкидається. Позитивна норма через деякий час розширює моральне "поле".
I науковий та й релiгiйний шлях формування нових моральних норм однаковий. Рiзниця в тому, що релiгiйна свiдомiсть значно консервативнiша в порiвняннi з науковим свiтоглядом.
РОЗДІЛ 8. ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛIЗУ СУСПIЛЬСТВА
Вступ
Аналiз основних складових свiтоглядного вiдображення ми завершуємо розглядом суспiльства. Iсторично чи не найпершу спробу розглянути суспiльство як певну органiзацiю людей робить Конфуцiй. Його норми соцiального життя, можливо, перша спроба знайти шлях до полiпшення суспiльного буття цiлої держави. Загальною особливiстю соцiального мислення стародавнiх часiв (не тiльки на Сходi, а й у Середземномор'ї) було розгляд соцiального як державного. Вся гама соцiальних стосункiв зводиться до стосункiв державних. Ця лiнiя обмеженого розумiння соцiального була характерна i для середньовiччя. I тiльки Н.Макiавелi (1469-1527) розглядає державу як частину соцiуму, як один з його елементiв. Та все ж, при подальшому розвитку соцiальної думки, полiтична сторона суспiльного життя в державнiй формi притягує фiлософiв бiльше, нiж iншi сфери людських вiдносин.
Вперше видiляє соцiальну думку, як складову фiлософської культури, Вольтер. Вiн розглядає суспiльне життя не в межах однiєї держави, а намагається показати зв'язок культур рiзних народiв. Йому належить авторство при видiленнi соцiальної думки в самостiйну фiлософську науку, котру вiн назвав "Фiлософiя iсторiї". З цього часу фiлософська думка "видiляе з свого лона" соцiологiю - теорiю соцiального розвитку. Та деякий час соцiальна думка працювала бiльше всього над тим, щоб пояснити суспiльнi процеси минулого. Помiтного впливу на розвиток iсторичного процесу ця наука не мала.
Першою, дiйсно впливовою, соцiальною теорiєю, яка намагалась показати людству перспективу розвитку, виявився iсторичний матерiалiзм - марксистська соцiальна теорiя. Ця соцiологiчна концепцiя не просто здiйснила певний вплив на плин iсторичного процесу, а корiнним чином втрутилася в його хiд. Росiйськi революцiонери здiйснили революцiйне перетворення суспiльства у вiдповiдностi зi своїм розумiнням процесу iсторичного розвитку та своїм розумiнням моделi, котра була сформульована iсторичним матерiалiзмом як соцiальною фiлософiєю марксизму. Те, що досвiд вдався i модель соцiальних стосункiв, створена росiйськими бiльшовиками, проiснувала бiльш сімдесяти рокiв, говорить, що в iсторичному матерiалiзмi були поставленi достатньо конкретнi науковi завдання, а їх вирiшення було здiйснено на достатньому науковому рiвнi. Але те, що росiйський соцiалiзм зайшов в глухий кут, вiдстав вiд свiтового рiвня розвитку, вказує на його недостатнiсть, неспроможнiсть соцiальної системи, створеної за росiйською моделлю марксистсько-ленiнського-сталiнського соцiалiзму. Всякi спроби перегляду хоча б окремих положень iсторичного матерiалiзму в радянськi часи жорстоко карались, дозволялось лише захищати, вiдстоювати марксизм.
За час догматичного "вiдстоювання iстинностi марксистсько-ленiнського iсторичного матерiалiзму" свiтова соцiологiчна думка пiшла вперед. Не все в захiдноевропейських соцiальних теорiях двадцятого столiття однозначно та iстинно. Там були спроби беззастережного iдеологiчного захисту капiталiстичної системи. Поряд з цим були спроби дiйсно наукової, об'єктивної за своїм характером критики, в якiй аналiзувались недолiки ринкової економiки i її позитивнi сторони. Захiдна соцiологiчна думка в рядi випадкiв не лише критикувала радянський соцiалiзм, а й вказувала на його позитивнi сторони. Соцiальних теорiй захiдна соцiальна думка висунула досить багато, їх досягнення мають рiзне соцiальне значення.
Українська фiлософська культура, враховуючи свiтовий досвiд, поступово формує своє свiтоглядове бачення ролi та мiсця соцiуму в життi людини. Дана тема ставить своїм завданням лише дати схематичне розумiння суспiльства, показати його роль та мiсце в життi людини як iндивiда.
8.1 Поняття суспiльства
Якщо зiбрати на стадiонi сто тисяч людей, то чи можна таке зiбрання, що прийшло подивитись на футбольне змагання, назвати суспiльством? А чи можна назвати суспiльством плем'я з десяти тисяч чоловiк?
Давайте розглянемо цi два об'єднання людей. Одне з них привiв на стадiон спортивний iнтерес болiльникiв, що прибули на мiжнародне змагання з рiзних мiст i країн. Друге об'єднання живе й функцiонує за всiма законами первiсного суспiльства. Очевидно, що плем'я з бiльшою ймовiрністю вiдповiдає нашим уявленням про суспiльство, нiж болiльники на стадiонi, скiльки б їх там не зiбралось.
Наше повсякденне уявлення про суспiльство вiддає перевагу племенi перед болiльниками, бо це поняття включає в себе всi форми людських стосункiв i складну (навiть для первiсного суспiльства) систему взаємозв'язкiв мiж членами родiв та мiж родинами. В той час, як на стадiонi мiж величезною кiлькiстю людей спiльним є лише iнтерес до спортивного видовища.
Отже, соцiум - це, перш за все, стосунки мiж людьми (свiдомими iстотами), котрi на протязi свого iсторичного розвитку сформували особливий характер взаємин. Цi стосунки базуються, в першу чергу, на моральних засадах. Ми пам'ятаємо, що виникнення власне людяностi в стосунках мiж членами соцiуму пов'язане саме з цiєю особливiстю людської духовностi.
Соцiальнi стосунки реалiзуються через дiяльнiсть людини. Поза людською дiяльнiстю не може реалiзуватись жодна сторона людської сутностi. В зв'язку iз складнiстю людської природи дiяльнiсть людини вiдбувається в рiзних сферах. Перш за все, людина - бiологiчна iстота. Бiологiчну сторону людського життя соцiальнi фiлософи, очевидно вiддаючи данину християнськiй культурi (котра вважала бiологiчну сферу людського життя грiховною), замовчують. Та для пiдтримки цiєї сфери свого життя людина, i в цiлому людство, витрачають масу енергiї на виробництво предметiв харчування. (Хоча б тiльки з цiєї причини не варто замовчувати знання бiологiчного в життi суспiльства). А коли додати ще й таку сторону людської дiяльностi, як медицина, спорт, статевi вiдносини, турбота про тепло та житло, то виявляється, що все людське життя обертається навколо двох проблем:
1) Повноцiнне бiологiчне функцiонування;
2) Прояви людської духовностi.
Всi ж iншi сторони людської дiяльностi створюють лише засоби функцiонування людини в цих двох площинах. Проблема бiологiчної сторони людського буття особливо гостро постала в кiнцi 20-го столiття. Над людством в сучасних умовах нависає загроза саме бiологiчного зникнення через можливу екологiчну катастрофу. Чорнобиль - це грiзна пересторога людству, нагадування про природну основу людського функцiонування. Людське здоров'я - найважливiший капiтал кожного, та й суспiльства в цiлому. До цього додамо, що лише фiзично здорова людина може розкрити всi iншi сторони своєї сутностi в повному їх обсязi. В iсторичному планi боротьба за фiзiологiчне iснування виду породила суспiльне буття. Людина почала працювати саме для забезпечення потреби в їжі.
На протязi мiльйонiв рокiв праця сформувала сферу специфiчних стосункiв людини з природою i сферу виробничих вiдносин. Виробництво та потреба взаємодiї з собi подiбними, в свою чергу, формують сферу духовного життя. Людськi стосунки на основi духовностi є вищим проявом людяностi. На певному етапi соцiального розвитку виникає потреба органiзацiї людських взаємин на полiтичному рiвнi. Потреба породжує засоби її задоволення, формуються полiтичнi стосунки й вiдповiдна полiтична сфера життя. Окремо видiляють соцiальнi стосунки, пов'язанi з фунцiонуванням культури. Це - виховання, освiта, творення культурних цiнностей, їх освоєння, збереження та передача вiд поколiння до поколiння. Значну частину людських вiдносин становлять вiдносини побуту, органiзацiя вiдпочинку, вiльного часу, розваг.
Певна частина соцiологiв видiляє сiмейнi вiдносини в окрему соцiальну сферу. З нашої точки зору, це не зовсiм логiчно. Сiм'я виступає як першоклiтинка соцiуму. Вона є власником певних цiнностей. В нiй здiйснюється фiзiологiчна, духовна, культурна, виховна, побутова сторони життя людини. Саме тому сiм'я є елементом соцiуму, а не його стороною. Так ми пiдiйшли до розумiння суспiльства як системи вiдносин.
Першу спробу розглянути суспiльство як систему робить К.Маркс. Вiн висунув iдею суспiльно-економiчної формацiї як етапу розвитку суспiльства i як цiлiсну соцiальну систему. Марксова теорiя суспiльно-економiчної формацiї в свiтовiй соцiологiї була сприйнята неоднозначно. Бiльщiсть вчених її не прийняла.
Але потреба в системному аналiзi суспiльного буття настiльки актуальна, що в кiнцi 19-го сторiччя та в 20-му сторiччi одна за одною виникають новi теоретичнi концепцiї розумiння суспiльства як системи. Спiльним для всiх цих теорiй є визнання вiдносин формою iснування суспiльного буття й визнання системностi зв'язкiв як в певнiй сферi суспiльного буття, так i мiж окремими сферами. Та проблему системного аналiзу суспiльства ми будемо розглядати пiзнiше.
Людськi стосунки, як вже ранiше визначалось, реалiзуються через дiяльнiсть. Дiяльнiсть - це спосiб реалiзацiї властивостей людини у всьому багатствi їх рiзноманiтних проявiв. Поза дiяльнiстю суспiльне не iснує. Завдяки новому, в порiвняннi з тваринним свiтом, виду активностi людина пiднялась над природою й сформувала соцiальну надприроднiсть. Дiяльнiсть формує i саму людину. Лише в активнiй дiяльностi людина здобуває та проявляє свої властивостi. З iншого боку, дiяльнiсть формує i саме суспiльне середовище. Iсторiя людства є iсторiєю конкретних дiй величезної маси рядових виробникiв, дiй полководцiв, монархiв, державних дiячiв, дипломатiв, вчених, винахiдникiв та iнших активно дiючих людей. Найвищi культурнi цiнностi створенi дiяльнiстю митцiв. Через дiяльнiсть людство сформувало новий свiт - олюднену природу, культурне середовище, в якому й живе людина. Через розкриття сутi дiяльностi пiзнаються закони суспiльного життя й закони соцiального розвитку. Саме тому дiяльнiсть треба розглянути детальнiше, бо це головний, провідний прояв реалiзацiї сутнiсних властивостей людини. Перше, на що варто звернути увагу при аналiзi дiяльностi людини, це - досить складна її "зовнiшня" обумовленiсть. Середовище, в якому дiє людина, не однорiдне. Якщо тваринна активнiсть розгортається в природному середовищi i тiльки в природному, то людська активнiсть (дiяльнiсть) обумовлюється значно бiльшою кiлькiстю зовнiшнiх факторiв. Людина дiє в природному, предметно-культурному середовищi, в суспiльствi, в його духовнiй сферi. Завдяки такiй складностi обставин, в яких функцiонує людина, формуються передумови багатоварiантностi напрямкiв реалiзацiї людської дiяльностi, багатоварiантностi можливостей для людської самореалiзацiї. Немало соцiологiв неоднозначнiсть людської поведiнки пояснювали лише суб'єктивними особливостями дiючої людини. Але людина тому й може обирати, що є "з чого вибирати". Реальнi об'єктивнi умови задають можливостi вибору.
Друга складнiсть, що виникає в процесi аналiзу людської дiяльностi, - природа самої людини. Ранiше вже йшлося про природну, духовну та соцiальнi сторони людини. Людська дiяльнiсть обумовлена всiма трьома сферами буття, репрезентованими в нiй. Проявляються вони в єдностi.
Бiльшiсть соцiальних фiлософiв аналiзує дiяльнiсть як своєрiдний сплав "слова i дiла", вказуючи цим на кiнцевий результат дiяльностi. "Слово" виступає як остаточно сформульована мета дiяльностi. "Дiло" ж виступає як практична реалiзацiя iдеї, котра закладена в словi. Та саме "слово" вже є певний результат духовної людської дiї. Особливiсть людської дiяльностi в тому, шо вона щось змiнює в реальнiй дiйсностi. Адже людина в природному середовищi не пристосовується, а сама пристосовує природу до власних потреб. Дiя людини в природi - це деяка змiна природного в напрямку його пристосування до людської, соцiальної потреби. Для розумiння людської дiї важливо знати ситуацiю "до дiї" та й сам переддiяльний стан людини. Стан "переддiї" методом абстрактного аналiзу розчленуємо на :
- об'єктивнi природнi та соцiальнi умови реалiзацiї людської активностi (в повному комплексi соцiального);
- усвiдомлення цих умов реалiзацiї конкретної дiї. В тому числi i передбачення наслiдкiв, спiвставлення цих умов та можливих наслiдкiв зi своїми iнтересами, iдеалами, переконаннями, зi своїми усвiдомленими можливостями;
- вплив природного iнстиктивного iмпульсу, що закладений в людинi природою, на процес усвiдомлення.
У всьому комплексi факторiв переддiї чи не найголовнiшим (що важко пiддається об'єктивному пiзнанню та вивченню) є усвiдомлення людиною своїх можливостей. Саме тут закладено весь iсторичний, людський та власний досвiд особистостi в складному їх поєднаннi. В людськiй дiяльностi закладенi можливостi свiдомого вибору i об'єктивна передумова варiантiв цього вибору, яка в свою чергу створена всiєю соцiальною передiсторiєю конкретної дiї.
Духовнiсть людини - це один з факторiв, який ускладнює аналiз феномену дiяльностi.
Кожний iндивiд обирає напрямки дiяльностi та її методи в залежностi вiд власних здiбностей та свiтогляду. А вони, в свою чергу, залежать вiд духовного розвитку iндивiду, що вiдображає особистий життєвий шлях, його iндивiдуальне i специфiчне сприйняття реальностi. Саме тому передбачити iнiцiативу в дiяльностi людини, що є особою в повному розумiннi слова, практично не можливо. Яскравим прикладом цього є реалiзацiя людиною своїх здiбностей в умовах ринкової економiки. Варiантiв реалiзацiї своєї активностi ринкова економiка пропонує безлiч. Вибiр людина здiйснює самостiйно. На вибiр впливають:
- сама ринкова економiка з її умовами;
- розумiння суб'єктом:
= ситуацiї
= умов дiяльностi
= власних можливостей
= i, нарештi, мети, iдеалу, цiнностей, що притаманнi її свiтогляду.
Додамо ще й таке зауваження. При свiдомому виборi людиною варiантiв конкретної дiї, у виборi постiйно приймає участь i пiдсвiдоме, iнстинктивне. Мається на увазi iнстинктивнi потяги, що обумовлюються ситiстю чи голодом, спрагою чи її вiдсутнiстю, страхом чи вiдвагою, хижою агресивнiстю чи сексуальним бажанням i т.iн.
Детермiнацiя людської дiяльностi всiма сторонами людської сутностi в повному обсязi можлива лише в умовах демократичного суспiльства. Iсторiя людства склалась так, що суспiльство, надаючи можливостi функцiонування та розвитку людини, завжди ставить межу на прояви людської дiяльностi. Не завжди цi межi виправданi. Справа в тому, що самообмеження стало тим новим типом стосункiв, який i сформував людянiсть. Отже, самообмеження чи обмеження - необхiдна умова функцiонування соцiуму, але iсторично виправданi обмеження лише тi, що випливають з принципiв моралi. Мораль (лише вона) є головним методом не просто регуляцiї стосункiв, а й фактором, що формує поле соцiальностi. З моменту появи в iсторiї людства економiчного iнтересу постiйно створюються iнститути з метою пiдтримки людського в людинi. Згадаймо, що свого часу держава формувалась як органiзацiя, котра повинна була поставити перепони тим свавiльним дiям, котрi чинили економiчно пануючi верстви суспiльства. Однак, часто трапляється так, що iнститути, створенi людством для захисту iнтересiв людей, використовуються для обмеження реалiзацiї творчих можливостей людини. Знов-таки прикладом можуть бути тиранiчнi, диктаторськi держави, котрi не тiльки не захищали iнтересiв громадян, а навiть винищували їх в органiзацiї загарбницьких воен, в будiвництвi пiрамiд. Адже i Петербург стоїть на фундаментах з кiсток росiйських мужикiв та українських козакiв. З цього виходить, що людською дiяльнiстю можна керувати, можна манiпулювати факторами, що визначають людську дiяльнiсть, i таким чином її скеровувати, але нiкому не вдавалось людською дiяльнiстю керувати повнiстю. В iсторiї людства вiдомi двi тенденцiї в способах скеровувати людську дiяльнiсть - альтруїстична та егоїстична. Альтруїзм, що своїм корiнням сягає стародавнiх мислителiв, набуває певного спрямування в соцiальному свiтоглядi "освiченої монархiї". Розквiту соцiальний альтруїзм набуває в рiзноманiтних утопiчних проектах. Епоху утопiчних проектiв вiдкрили Мор та Кампанелла. З того часу кожне столiття додає щось нове. Останнi iдеї подiбного плану були висунутi в проектi "Комп'ютерного мiста" японського неопозитивiста Масуди. Розпочали свiй похiд по планетi його iдеї з 1986 року.
З iншого боку iсторiя людства сповнена трагiчними оповiдями про те, як iмператори, королi, вiйськовi дiячi та iншi визначнi iсторичнi особи намагались рiзними способами скеровувати людську дiяльнiсть в русло власної користi. Та нi спасителям, починаючи вiд Iсуса Христа, нi найжорстокiшим тиранам, iмена котрих i називати огидно, нiколи не вдавалось спрямувати людську дiяльнiсть в тому чи iншому напрямку остаточно. Люди хаотично кидаються вiд добра до зла, при цьому кожний дбає про "добро" в своєму розумiннi. Кожен iндивiдум дiє у вiдповiдностi з рiвнем своєї духовностi. Саме через усвiдомлення свого власного iнтересу кожним i не можливе "iнженерне" конструювання суспiльства. Людство активно чинить опiр чиiїй би то не було реформаторськiй творчостi в соцiальнiй сферi. В конкретних дiях iндивiдiв власний iдеал особистої долi важить значно бiльше, нiж найграндiозіший соцiальний проект.
Творення утопiй як лiтературних спроб, логiчно побудованих соцiальних проектiв - справа корисна в планi розвитку iдеалiв, розвитку людської духовностi. Спроби реалiзувати такi моделi на практицi, яким би то не було методом, рано чи пiзно зазнавали краху. Крах однієї утопiї неминуче веде до появи iншої. Їх формування розпочинається, як правило, з критичного аналiзу суспiльства як системи.
Виходячи з наведеного можна сформулювати таке поняття суспiльства: Суспiльство - це унiкальна, складна, надзвичайно динамiчна система зв'язкiв iндивiдiв, що е умовою та способом самореалiзацiї людини як феномену. В наведеному, як i у всякому iншому, визначеннi наводяться найзагальнiшi ознаки суспiльства, що далеко не вичерпують всіх його властивостей. Тому розглядаемо суспiльство далi.
8.2 Суспiльство як цiлiсна система
Ранiше вже згадувалось про те, що спробу розгляду суспiльства як цiлiсної системи вперше в соцiологiї робить Маркс. Результатом його наукових пошукiв була розробка теорiї суспiльно-економiчної формацiї. Пiсля Маркса частково йому в противагу, а частково, розвиваючи його iдеї, ряд вчених робить свої спроби. В сучасних умовах людство, очевидно, ще не пiдiйшло до синтезованої теорiї суспiльства як системи, бо в кожнiй пропонованiй нинi теорiї є рацiональнi моменти, деяке позитивне знання, узагальнення якого ще попереду. Зараз ми можемо лише розглядати вiдповiднi теорiї та враховувати їх позитивнi й негативнi моменти.
Розпочнемо з марксової теорiї суспiльно-економiчної формацiї. В основу своєї теорiї Маркс бере розгляд конкретного способу виробництва людством матерiальних благ. Спосiб виробництва складається з двох елементiв: продуктивних сил та виробничих вiдносин.
ПРОДУКТИВНI СИЛИ - це єднiсть працi живої та працi уречовленої, що здiйснюється в процесi виробництва.
Живою працею виступають люди, здатнi зi своїми знаннями й навиками здiйснювати виробництво за даних конкретних умов iсторичного розвитку людства. Працею уречовленою, в першу чергу, є знаряддя працi, засоби працi та предмет працi. Що таке уречовлена праця? Це праця попереднього поколiння чи власна попередня праця, що була спрямована на природний матерiал, який зараз перетворився в рiч, наприклад, лопату, станок, автомобiль, комп'ютер i т.д. Уречовлена праця подiляється на:
знаряддя працi - створенi людьми об'єкти, котрi працююча людина помiщає мiж собою та предметом природи в ходi самого виробництва;
засоби працi - допомiжнi об'єкти, без яких не можливе використання знарядь (транспорт, енергiя, /наприклад, електрична/, засоби зв'язку, примiнення, рiзнi iншi речi та процеси, без яких не можливе здiйснення виробництва);
предмет працi, яким є сировина.
Продуктивнi сили мають свої закони функцiонування:
Вони iснують лише в єдностi всiх своїх елементiв, виключення електроенергiї чи вiдсутнiсть мастила зупиняє процес виробництва.
Продуктивнi сили iснують лише в дiї. Коли зупиняється виробництво, робiтник вiдразу перетворюється з елемента продуктивних сил в сiм'янина, члена партiї любителiв пива, активного борця за збереження зеленого свiту i таке iнше. Поза виробництвом людина проявляє вже iншi сторони своєї сутностi. Засоби виробництва при їх зупинцi, в кращому випадку, представляють собою технiку, в гiршому - металобрухт.
Продуктивнi сили знаходяться в станi постiйного розвитку. Iмпульсом до такого постiйного оновлення є активна позицiя всiх учасникiв виробництва, що реалiзують закон збереження енергiї. Дiяльнiсть (рух) продуктивних сил обов'язково породжує виробничi вiдносини.
ВИРОБНИЧI ВIДНОСИНИ - матерiальнi, незалежнi вiд свiдомостi та волi людини, вiдносини, що виникають мiж людьми в процесi виробництва. В їх структуру входять:
- вiдносини з приводу власностi на засоби виробництва;
- вiдносини з приводу обмiну мiж сферами виробництва;
- вiдносини з приводу розподiлу та споживання.
Особливiсть виробничих вiдносин в тому, що вони iснують при дiючих продуктивних силах, вони є формою органiзацiї дiяльностi продуктивних сил. На вiдмiну вiд продуктивних сил виробничим вiдносинам більш властива стiйкість, стабiльність, незмiнність. В них немає внутрiшнього iмпульсу до розвитку, розвиваються виробничi вiдносини лише пiд тиском розвитку продуктивних сил. В результатi постiйного розвитку продуктивних сил та вiдставання виробничих вiдносин мiж ними виникає конфлiкт, суперечнiсть, котра є основою для подальшого розвитку суспiльства не лише у виробничiй, а й в полiтичнiй та iдеологiчнiй сферах. Пiд тиском цих перетворень змiнюється все суспiльство. За Марксом, процеси, котрi вiдбуваються в способi виробництва, є рушiйною силою розвитку людства. Та виробництво лише одна сторона людської дiяльностi, лише один елемент суспiльної структури. За Марксом, виробничi вiдносини формують громадянське суспiльство - класи, нацiї, тип сiм'ї, всю складну структуру соцiальної дискретностi. Громадянське суспiльство формує вiдповiднi до рiвня розвитку виробництва iдеї. Для реалiзацiї цих iдей утворюються вiдповiднi органiзацiї та установи. Маркс видiляє п'ять головних елементiв соцiальної системи. Поряд з цим членуванням вiн дає й метод систематизацiї цих елементiв. Виробничi вiдносини разом з певним рiвнем розвитку продуктивних сил у Маркса виступають як "база" суспiльства, а останнi три елементи як надбудова над цiєю базою. Таким чином, виробництво виступає головним чинником, провідною стороною соцiального життя, а все останнє є лише реалiзацiя потенцiй, закладених в ньому.
Спроби системного аналiзу суспiльства робляться й пiсля Маркса. Кардинально iншого уявлення щодо основних його складових частин нiхто в iсторiософськiй культурi не висунув, а от щодо ролi та мiсця в соцiальнiй системi окремих елементiв з'явилось безлiч трактовок. Макс Вебер /1864-1920/, заперечуючи марксiв формацiйний аналiз, обгрунтовував теорiю рiвнозначностi матерiальних та духовних факторiв в соцiальному життi, та все ж схилявся бiльше до духовних. Скажiмо, провідною стороною /силою/ в розвитку капiталiзму Вебер вважає релiгiю кальвiнiзму, що закликала до ощадливостi та до рацiональностi. Iдею рацiональної органiзацiї суспiльства пiдтримали такi теоретики, як В.Зомбарт /1863-1941/, Г.Рiккерт /1863-1936/, В.Дiлтей /1833-1911/ та iншi. Пiзнiше ця iдея пiддається критицi. Та, не дивлячись на критику, iдея рацiональностi пробиває собi дорогу далi в соцiальнiй фiлософiї, в соцiальнiй системi Толкота Парсонса /1902-1979/. Суспiльство за Парсонсом є своєрiдна система координат дiї для особистостi, яка реалiзує свої можливостi в соцiальнiй системi i системi культури. Всi зазначенi пiдсистеми рiвноцiннi. Сукупнiсть суспiльних вiдносин залежить вiд соцiальних систем в яких вони реалiзуються. Внаслiдок i на засадах взаємодiї "Я" i "Другий" система культури впроваджується в систему особистостi. Так виникають стiйкi соцiальнi утворення.
Попри iсторичнi обмеження та деяку однобiчнiсть, соцiософська концепцiя Парсонса має одну незаперечно цiнну iдею, що ввiйшла не лише в фiлософську, соцiологiчну тканину людської духовної культури, а й в бiльшiсть сучасних полiтичних доктрин. Людина, особистiсть - первинна, основна цiннiсть. Суспiльство -лише спосiб реалiзацiї людського. Не людина для суспiльства, а суспiльство для людини, для особи, для реалiзацiї її властивостей.
Альтернативною щодо теорiї марксизму на Заходi стала широко поширена теорiя стадiй економiчного росту Уолта Ростоу /нар.1916/. Ростоу розглядає суспiльство як систему, але в основi такої системи лежать продуктивнi сили. В 1960 р. Ростоу опублiкував книгу "Стадiї економiчного росту" з пiдзаголовком "Некомунiстичний манiфест". Очевидно, через цей підзаголовок в Радянському Союзi цю роботу засуджували, а не критично аналiзували. При визначеннi стадiї розвитку того чи iншого суспiльства Ростоу керується рiвнем розвитку промисловостi, науки, технiки, нагромадженням нацiонального доходу. Стадiй в соцiальному розвитку Ростоу налiчує чотири:
- традицiйне суспiльство /ручнi технологiї, виробництво здiйснюється завдяки застосуванню енергiї людини виробника/;
- перехiдне суспiльство /машиннi технологiї, людина - придаток машини/;
- перiод злету /поява та розвиток автоматизованого виробництва, але зайнятiсть у матерiальному виробництвi домiнує/;
- перiод зрiлостi /iндустрiальне суспiльство, в якому зайнятiсть робiтникiв вiд виробничої все бiльше змiщається в сферу обслуговування/;
- ера високого масового споживання /суспiльство сучасного англо-американського типу/.
Окрiм зазначених, в кiнцi дев'ятнадцятого та в двадцятому столiттi з'являлось чимало iнших теорiй, котрi розглядали суспiльство як систему, та всi вони мали ту однобiчнiсть фiлософського характеру, котру помiтив В.Соловйов: це були "отвлечённые начала", тобто вони брали бодай найвагомiшу, бодай найсуттевiшу сторону суспiльного життя i намагались саме її показати, як провідну сторону в соцiальному розвитку та функцiонуванню суспiльства. Виключення в цьому планi становить Парсонс та його послiдовники, що започаткували плюралiстичний пiдхiд до аналiзу суспiльства.
Людська соцiальна органiзацiя це не проста, а вiдкрита динамiчна система. Особливiстю цiєї системи є те, що в процесi її розвитку то одна, то друга сторона суспiльних вiдносин виходить на перший план, визначаючи обличчя сьогодення, активно втручається в протiкання людських стосункiв в усiх iнших сферах. Трагедiєю марксизму та його послiдовникiв стало те, що, побачивши класову боротьбу як провідну сторону у людських стосунках середини дев'ятнадцятого столiття, вони її абсолютизували й орiєнтувались на неї i в той час, коли класова боротьба перестала домiнувати в соцiальних стосунках людства.
Нагадаємо, що суспiльство як соцiальну систему розглядають багато авторiв, вихоплюючи для своїх узагальнень, як їм здається, найважливiшу сторону соцiальних стосункiв. Та в зв'язку з тим, що вони аналiзують стосунки певних iсторичних епох та ще й з позицiй ментальностi того чи iншого народу, щораз з'являються все новi й новi концепцiї.
Суспiльство надзвичайно складна динамiчна система, що постiйно трансформується. В такiй ситуацiї є можливiсть пояснити минуле. При такому поясненнi можна виходити з економiчного (Маркс), технiко-технологiчного (Ростоу), науково-технiчного (Масуда), релiгiйного (Марiтен), морально-етичного (Сковорода) i т.д. свiтоглядiв. Кожен такий аналiз дає можливiсть зрозумiти якусь важливу сторону суспiльного життя i показати її важливу значимiсть. Часто виникає iлюзiя, що це єдина провідна сторона соцiальної дiйсностi всiх часiв та народiв. Одначе, спроби на основi такого аналiзу прогнозувати майбутнє малопродуктивнi. Так трапляється навiть тодi, коли в орбiту аналiзу включається значний масив iсторичної iнформацiї. У Карнапа така ситуацiя породила iдею "краху iсторицизму". Але варто зауважити, що цей "крах" сьогоднiшнiй. Нiхто з впевненiстю нiчого не може сказати про цей метод на завтра.
Зараз важливо зосередити увагу на одному: суспiльство є складна динамiчна система, елементами якої є iндивiди та їх об'єднання. Перiод синтезу в розумiннi сутностi соцiальної системи ще, очевидно, не настав, тому ми обмежимось знайомством з сучасними концепцiями аналiзу суспiльства як системи, про що мова йшла в даному параграфi.
8.3 Соцiальна дискретнiсть
Першу соцiальну дискретнiсть, яку пiдмiтило людство, була розчленованiсть родоплеменна. В повсякденнiй свiдомостi з добiблійних часiв видiляли соплеменника вiд iноплеменника. Родоплеменна, етнiчна, нацiональна, расова структури так чи iнакше усвiдомлювалися, але їх роль в суспiльному життi не бралась до уваги, окрiм збройних конфлiктiв за територiї та сфери впливу або збагачення за рахунок вiйськового грабунку (данина). В мiру розвитку суспiльства розвивається та ускладнюється i соцiальна дискретнiсть. Подiл суспiльства за професiйною ознакою, державними об'єднаннями, релiгiйними вподобаннями, класами i т.д. все бiльше привертає до себе увагу з боку фiлософiв та соцiологiв. Соцiальна структура суспiльства стає об'єктом iсторико-фiлософського аналiзу. Свого апогею в класовому планi вона досягне в марксизмi. Абсолютизацiя ролi класового подiлу та класових стосункiв це одна з соцiально-фiлософських крайностей. Але говорити про цiлковите зникнення групової солiдарностi та про розквiт iндивiдуалiзму теж немає пiдстав, хоча суспiльство нiбито йде саме в такому напрямку, стверджує Т.Парсонс. Виникнувши на якомусь етапi формування соцiальностi, та чи iнша її характеристика не зникає, а лише набирає нових форм прояву, нового значення в життi суспiльства. Тому проблема соцiальної дискретностi, проблема соцiальної структури суспiльства нiколи не зникне з поля зору соцiальної фiлософiї.
Ранiше ми аналiзували людську дiяльнiсть. Однією з її особливостей є те, що вона здiйснюється колективно, або обумовлена колективом, чи групою людей. В зв'язку з цим кожен вид дiяльностi формує певнi соцiальнi об'єднання людей.
Є об'єднання, що вiдiграють бiльше значення в суспiльному життi, iншi на даному етапi соцiального розвитку можуть займати другорядну роль, пiдпорядковане становище та i значення. Iсторично першими виникли структури, котрi забезпечують життя людей як специфiчного феномену буття. Мова йде про плем'я, народнiсть, нацiю.
3.1Роль та значення нацiональної дискретностi.
Сучаснi конфлiкти рiзного масштабу на нацiональному та етнiчному грунтi в СНД та й в iнших точках планети такi ж трагiчнi, як i революцiї минулого. Не дивлячись на те, що форму нацiонального вибуху може набрати якась iнша соцiальна проблема, поява нацiонального збурення говорить про невирiшенi саме нацiональнi проблеми. Зараз, очевидно, зрозумiло всiм, що нацiональнi вiдносини будуть впливати на життя людства i в двадцять першому столiттi. Виникає питання, а чи маємо добротну теорiю нацiонального розвитку? Процеси нацiонально-етнiчного розвитку могутнiм корiнням входять в ту товщу сивої давнини, яка не мала писаної iсторiї чи якихось iнших прямих свiдчень, котрi б давали можливiсть прослiдкувати явище вiд витокiв до сьогоднiшнього дня. Це утруднює пiзнання i гальмує створення загальної теорiї нацiонального розвитку. Тому розробки нацiонального питання в iсторичному планi вiрогiднiснi. Коли ж аналiзуються сучаснi нацiональнi процеси, то на цей аналiз завжди справляють великий вплив актуальнi соцiально-економiчнi i полiтичнi процеси та подiї.
Прикладом негативного впливу iнших соцiальних проблем на з'ясування сутi нацiонального може бути "теорiя нацiонального питання" в марксизмi. Марксизм явно недооцiнював роль та значення нацiонального розвитку в розгортаннi людської iсторiї. А щодо конкретних прогнозiв то тут ми спостерiгаємо прямо протилежний результат. Почнемо з того, що Маркс не бачив iншої перспективи для долi еврейської нацiї, окрiм неминучої її асимiляцiї в мiсцях проживання. А що вийшло на практицi? Замiсть зникнення евреїв та еврейства фактом стало вiдродження еврейської держави Iзраїль. Енгельс досить скептично ставився до перспектив розвитку польської та української нацiй. Та не пройшло й кiлькох десятилiть після його пророцтв, як вiдродилась польська державнiсть. Поляки отримали могутнiй поштовх до нацiонального вiдродження й розвитку. Українська нацiя майже через столiття потому розпочала розбудову нацiональної державностi. Розпочався новий етап нацiонального розвою.
Можна було б i не згадувати про марксизм, коли мова йде про нацiональне питання, та в нашiй країнi ще живучi нацiональнi iлюзiї марксистського походження. Отже, треба показати гносеологiчну помилку нацiональної концепцiї марксизму, а вона є, i значна.
Марксизм виходив з того, що нацiя - це людська спiльнiсть, яка виникла разом з капiталiзмом i обслуговує капiталiстичну епоху розвитку людства. А позаяк, за марксизмом, свiтова пролетарська революцiя поставлена iсторiєю на чергу дня, то "похорони" капiталiзму i свiтова пролетарська єднiсть стануть основою зникнення нацiй як "пережитку капiталiзму". Свiтова iнтеграцiя для марксизму - це перш за все класове об'єднання пролетарiату, трудящих i зникнення нацiй на основi формування всесвiтньої єдностi. Звiдси нацiя - явище iсторично минуще. Для визначення нацiї в марксизмi було пiдiбране вiдповiдно бiльш загальне поняття: "Iсторична форма спiльностi людей". В цьому загальному поняттi закладена своєрiдна плиннiсть, змiннiсть. Вiд нацiональної теорiї в умовах тоталiтаризму вимагався лише пошук доказiв про процес злиття нацiй в нову спiльнiсть "радянський народ". В практичнiй полiтицi СРСР це була активна русифiкацiя. Вона вела до зникнення понад ста етносiв, що населяли тодi Союз. Та цього не сталося. Iсторiя вчинила все по-своєму. Результат i теоричних, i практичних потуг тоталiтаризму - розвал Союзу на нацiональнi держави - всеперемагаюча, спонтанна тяга до утвердження нацiонального.
Українська нацiональна держава зараз будується всiма полiтичними силами: нацiоналiстами, соцiал-демократами, соцiалiстами, комунiстами i т.д. Та кожна полiтична сила в країнi в розумiннi нацiонального розвитку має щось своє i завжди матиме, бо розглядає феномен нацiї зi своїх специфiчних полiтичних позицiй. Тому ситуацiя нагадує славнозвiсних Лебедя, Рака та Щуку.
В цих умовах з'явилася нагальна потреба наукового аналiзу нацiонального феномену. Без широкого теоретичного пошуку на українському грунтi з врахуванням досвiду цивiлiзованого свiту ми дуже швидко створимо якийсь ерзац типу "наукового нацiоналiзму" /чи щось на зразок цього/, що буде фiговим листком тимчасової полiтичної кон'юнктюри.
То що ж дає нацiя людинi та людству, окрiм клопотiв нацiональних конфлiктiв? В iсторiї розвитку людської свiдомостi сталося так, що на нацiональну проблему звертають увагу тодi, коли на поверхнi суспiльного життя виникають нацiональнi протистояння. Коли ж нацiя розвивається сама по собi без контакту з iншими нацiями, то нацiональна проблема просто не виникає. Отже, нацiональне - це щось таке в характеристицi людини, що саме по собi не має внутрiшнього протирiччя. Це те, чого людина просто не помiчає так, як не помiчає повiтря чи власного здоров'я, коли все гаразд в життi. Лише вiдхилення вiд нормального нацiонального розвитку болiсно переживається людиною та людством. Отож й спробуймо розiбратися, чим є те нацiональне в нормальних умовах для людини i для людства.
Розпочнемо з деяких загальних понять. Суспiльство вже так влаштовано, що мiж особою та людством є ряд промiжних ланок: сiм'я, соцiальна група, регiональне населення /мiсто, село, область/, народнiсть, нацiя. Серед цих промiжних ланок нацiя займає надзвичайно важливе мiсце. Особливiстю нацiї є те, що вона включає в себе таку кiлькость людей, яка може функцiонувати та розвиватись самостiйно без зв'язкiв з iншими подiбними об'єднаннями. Нацiя має всi необхiднi передумови соцiального розвитку i всi ознаки людства як такого. Всi нинi iснуючi нацiї виникли або в результатi об'єднання чи переплетiння долi кiлькох народностей, або шляхом розвитку єдиної народностi /японська нацiя/. В свою чергу народностi виникали в процесi розвитку чи об'єднання племен. I коли ми спробуємо уяснити, що таке плем'я та яка його функцiя в життi суспiльства, то прийдемо до розумiння, що це перша власне людська соцiальна система. Плем'я - основний, ведучий, базовий елемент людства як такого. Поява iнших елементiв соцiальної структури суспiльства в iсторiї - то справа пiзнiших часiв. Класи, держави, професiйнi групи, релiгiйнi конфесiї i т.iн. не витiснили i не витiсняють нацiю як соцiокультурну систему, а розвиваються в нiй.
Подобные документы
Філософія та її роль у суспільстві: Антична, Середніх віків, Відродження, Нового часу. Діалектика як вчення про розвиток та проблема людини і буття. Поняття свідомості, процесу пізнання та освоєння людиною світу. Виробництво і політичне життя суспільства.
курс лекций [339,2 K], добавлен 11.12.2010Зміст поняття "Філософія", її специфіка та шлахи її розвитку. Філософія як світогляд. Міфологія, релігія, філософія і наука. Напрямки філософської думки. Система образів і понять, які розкривають відношення людини до світу. Горизонти філософського пошуку.
дипломная работа [20,5 K], добавлен 28.02.2009Джерела та філософія проблеми буття. Питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Перша філософська концепція буття. Філософська система Гегеля. Філософія постмодерну. Структура буття та світу людини.
контрольная работа [34,2 K], добавлен 20.12.2012Розгляд класифікації світогляду людини по мірі довідності (релігія, філософія), змісту ідей (лібералізм, соціалізм), епохам (феодальний, капіталістичний). Аналіз проблеми буття у філософії Стародавньої Греції за вченням Парменіда, Платона, Аристотеля.
реферат [33,5 K], добавлен 14.03.2010Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю як визначне рішення основного питання філософії, думки великих мислителів стародавності. Установка на розгляд буття як продукту діяльності духу в філософії початку XX ст. Буття людини і буття світу.
реферат [38,2 K], добавлен 02.12.2010Проблема нескінченносі і вічності буття - питання філософської науки усіх часів. Категорія буття, її сенс і специфіка. Основи форми буття, їх єдність. Світ як сукупна реальність. Буття людини, його основні форми. Специфіка і особливості людського буття.
контрольная работа [22,7 K], добавлен 14.03.2008Співвідношення міфологічного і філософського способів мислення. Уявлення про філософські категорії, їх зв'язок з практикою. Філософія як основа світогляду. Співвідношення свідомості і буття, матеріального та ідеального. Питання філософії по І. Канту.
шпаргалка [113,1 K], добавлен 10.08.2011Світогляд: сутність і форми. Основні філософські проблеми і напрямки. Мілетська школа та піфагоризм. Діалектика Геракліта, античний атомізм. Сократ та філософія Платона. Вчення Ф. Бекона про пізнання і науку. Рене Декарт - основоположник раціоналізму.
шпаргалка [133,9 K], добавлен 21.11.2009Проблеми філософії, специфіка філософського знання. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія. Українська філософія XIX - початку XX століть. Філософське розуміння суспільства. Діалектика та її альтернативи. Проблема людини в філософії.
шпаргалка [179,5 K], добавлен 01.07.2009Техніка та історія людства. Філософія техніки: історія становлення, предмет вивчення. Техніка як філософське поняття. Головні проблеми досліджень у філософії техніки. Проблема оцінки техніки. Мета і функція техніки-перетворювання природи та світу людини.
реферат [34,4 K], добавлен 12.11.2008
