Філософія Давнього світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

на тему: ФІЛОСОФІЯ ДАВНЬОГО СВІТУ

ЗМІСТ

1. Філософія країн Сходу

а) Філософські системи Давньої Індії

б) Філософська думка Давнього Китаю

2. Філософія Стародавньої Греції і Риму

а) Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії

в) Проблеми людини, суспільства, держави

г) Еллінізм. Антична філософія Риму

ЛІТЕРАТУРА

1. Філософія країн Сходу

Перші паростки філософських знань з'явилися за декілька тисячоліть до нашої ери в Єгипті і Вавилоні, а перші філософські школи, вчення виникли в Індії. Одні дослідники наполягають на тому, ніби ці вчення виникли на початку першого тисячоліття, інші -- називають середину другого тисячоліття до н.е. Філософськими джерелами того часу були Веди, упанішади, епоси "Рамаяна" та "Махарабхата". Таку ж історію має і філософська думка Китаю, Греції і Риму.

Сюди відносяться філософські вчення Стародавніх Індії та Китаю, які істотно відрізняються від аналогічних учень античної Греції чи Риму, вибудовуючись на основі якісно інших парадигм, ніж засади європейського типу світорозуміння, зокрема й принципів античної філософії.

а) Філософські системи Давньої Індії

Найвпливовішою з них є веданта, яку розглядають як теоретичну основу індуїзму. В широкому розумінні слова вона є сукупністю релігійно-філософських шкіл, які розробляли вчення про брахмана й атмана¹ (тотожність абсолютна-брахмана з суб'єктом пізнання атманом, індивідуальною душею). Ця тотожність досягається в процесі пізнання і веде до звільнення людини. Пізніше веданта зазнала впливу інших шкіл давньоіндійської філософії. Веданта ґрунтувалася на визнанні вищого авторитету Вед, увесь зміст яких розглядався як одкровення, джерело істинного знання. Інші стародавні перекази, що містяться в священних книгах, лише пояснюють і доповнюють одкровення Вед. Досягнення істинного знання -- знання брахмана -- передбачає ряд умов: усвідомлення відмінностей між вічним і невічним буттям; відмову від будь-якої матеріальної винагороди; наявність шести "засобів" (спокій духу, помірність, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра); прагнення до звільнення. В історії веданти виділяють три стадії:

упанішади, для яких характерне переважання інтуїтивно-поетичних образів;

"Брахма-сутра" ("Веданта-сутра"), котра приписується Бадараяні, який жив приблизно в ІІ-ІІІ ст.н.е.;

численні коментарі до "Брахма-сутри" і наступна розробка проблем веданти такими мислителями, як Гаудапада, Говінда, Бхартріхарі та ін. На цій стадії формуються три основні напрями веданти, які відрізняються розв'язанням питання про відношення брахмана і атмана: адвайта-веданта Шанкари (послідовний монізм), вишишта-адвайта Рамануджі (поміркований монізм), двайта-веданта Мадхви (дуалістична концепція).

Згідно з моністичною точкою зору, в світі не існує ніякої іншої реальності, крім бога, а уявлення про багатоманітність світу -- це ілюзія, що породжується необізнаністю. Дуалістична точка зору визнає існування трьох реальностей -- матерії, душі і бога. Головною з них є бог: без бога душа і матерія можуть існувати тільки як поняття, а не як дійсність. Основним методом пізнання, за ведантою, є божественна інтуїція. Істотне місце у веданті займає проблема спокутування, яке полягає в повному злитті з богом. У сфері філософії воно досягається шляхом повного відходу від реального світу і заглиблення в чисте мислення.

Міманса. Розрізняють пурва-мімансу, тісно пов'язану з ведичним ритуалізмом, і уттара-мімансу, яка виникла пізніше й значну роль відводила проблемам пізнання, і зрештою мала служити справі раціонального обгрунтування того ж самого ритуа-лізму.

Зупинимося на характеристиці пурви-міманси. її основи сформулював Джайміні в "Міманса-сутрі", час створення якої залишається дискусійним. Вона виникла як результат дослідження Вед, пов'язаного з необхідністю збереження їх ємного і складного тексту, який передавався тривалий час виключно в усній формі. Захист ведичного ритуалізму був наслідком розуміння Вед як особливої священної сутності, яка не залежить від їх творця, позбавлена помилок і недоліків. Веди вічні і самодостатні. Для захисту цієї думки її прихильники розробили вчення про споконвічно існуючі звуки мовлення як особливі субстанції, доступні сприйманню лише у своїх випадкових проявах.

Згідно з мінмасою реально існує як матеріальний світ, так і інші об'єкти -- Бог, душа. Світ вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця (окремі жречі змінюються), створений з атомів відповідно до морального закону карми, який керує світом. Бог до цього процесу безпосередньо не причетний. У гносеології міманси розрізняються два типи пізнання -- безпосереднє і опосередковане. В першому виділяються дві стадії: невизначене знання (усвідомлення наявності об'єкта) і визначене, вході якого об'єкт включається до відповідного класу речей. Крім чуттєвого сприймання, є й інші джерела пізнання: логічний умовивід, подібність-порівняння, авторитет, постулювання, несприйняття, тобто апеляція до факту відсутності об'єкта. Гносеологія міманси зробила значний вплив на інші ортодоксальні філософські школи, зокрема на веданту.

Санкх'я. Засновником цього вчення вважають Капілу (VII ст.дон.е.). Перші відомості про санкх'ю з'явилися в епосі "Махабхарата". Істотне місце в ній займає вчення про наявність наслідку в причині і про реальне перетворення причини в наслідок.

Згідно з санкх'єю існує два види вихідних реальностей -- матеріальна першопричина (пракриті) і духовне начало (пуруша, атман) -- "Я", свідомість, дух. Матеріальне начало незалежне і активне, але позбавлене свідомості. Пракриті -- основа і першопричина існування всіх об'єктів -- складається із трьох гун (активності, ясності і чистоти, інертності). При зіткненні матерії з духом одвічна рівновага названих гун порушується, в надрах матерії зароджується неспокій, гуни диференціюються і, сполучаючись у різних пропорціях і комбінаціях, утворюють увесь світ об'єктів. Наслідком цього є система елементів космосу, які описуються авторами цього вчення як процес становлення світу від вихідних принципів до всієї багатоманітності його об'єктів. Гносеологія санкх'ї визнає три незалежних джерела достовірного пізнання -- чуттєве сприйняття, логічні умовиводи і свідчення авторитетів. Страждання, згідно з цим вченням, має універсальний характер і є найвищим сенсом тілесного існування. Метою людського життя є звільнення душі від пут чуттєвого світу, приглушення всіх природних прагнень та споглядальний аскетизм.

Санкх'я зробила значний вплив на розвиток інших філософських систем -- йогу, буддизм тощо.

Ньяя критично тлумачила традиційні для Стародавньої Індії філософські проблеми. Засновником цієї школи вважають Готаму. Ньяя пропонувала оригінальну картину фізичного світу. В ранніх джерелах цієї школи визнавалася вічність і не створюваність як матерії, котра складається з вічних атомів, так і душі. До об'єктів пізнання відносилися матеріальні і духовні явища. Знання співвідносилися з реальністю, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання, і перевірялися досвідом. Значну роль ньяя відіграла в постановці і розв'язанні логічних проблем пізнання, про що свідчить її вчення про п'яти-членний силогізм. Умови й методи істинного пізнання визначалися з допомогою логіки та її законів. її послідовники вважали, що існують чотири самостійні джерела пізнання: чуттєве сприйняття, умовивід, порівняння (аналогія) і свідчення авторитетів. У сфері етики ньяя визнавала доктрини душі, кар-ми (діяльності), мокші (спасіння) і таке ін.

Вайшешика -- вчення близьке до ньяї, особливо в сфері гносеології. Його засновником вважається Канада (Улука). Згідно з цим вченням існує шість видів позитивної реальності, яка виступає об'єктом пізнання (субстанція, якість, дія, всезагальне, особливе й притаманне) і один -- негативної: небуття. Головною вважалася субстанція, що виступає в дев'яти формах, п'ять з яких є фізичними елементами (земля, вода, вогонь, повітря, ефір). Вони сприймаються органами чуття. Чотири інших форм (простір, час, душа, розум) -- невідчутні, єдині, вічні і всепроникаючі. Поєднання атомів (ану) землі, води, вогню й повітря утворюють фізичний світ. Атоми вічні, незмінні, протяжні, неподільні і розрізняються за розміром і формою. Вони пасивні за своєю природою, а тому всі їх комбінації, внаслідок яких здійснюється процес виникнення й зникнення матеріальних об'єктів, підпорядковані зовнішній невидимій силі -- адрішті. Матеріальний світ існує в просторі, часі та ефірі і управляється особливим всезагальним моральним законом (дхарма), який визначає порядок у Всесвіті і зумовлює правильну поведінку людини. Домогтися високого місця в житті можна лише за умови дотримання цього закону і відповідних умов. Вайшешика розробила теорію циклічної зміни світу.

Йога. Корені йоги сягають Вед, у яких мала місце ідея досягнення людиною надприродних здібностей шляхом особливої аскетичної практики. Засновником класичної йоги був Патанджалі. Іноді йогу характеризують як практичне застосування санкх'ї, зокрема її онтології та гносеології. Оригінальним у позі є розроблений нею практичний шлях до звільнення людини через систематичне тренування тіла й душі. Патанджалі розумів звільнення її як відособлення індивіда від світу, замкненість у собі. Йога розробила систему послідовного очищення і просвітлення розуму людини: приборкання, вироблення моральних установок, дисципліна тіла, регулювання дихання, ізоляція почуттів, увага, розмірковування, зосередженість. Правила моральної поведінки йоги були сформульовані у відповідності з такими засобами, як приборкання (воно передбачає не нанесення шкоди всьому живому), правдивість у словах і думках, не злодійство, не користолюбство, стриманість почуттів і бажань та ін. Йога описала ряд цікавих для науки явищ психіки, дала докази невичерпності потенцій само удосконалення людини.

Локаята (чарвака) походить від санскритського лока -- (цей) світ; те, що йде від цього світу. Це вчення тяжіло до матеріалізму. Виникло в середині першого тисячоліття до н.е. Його засновником вважають напів легендарного мудреця Брихаспаті. Першоджерела цього вчення не збереглися, тому при його вивченні доводиться звертатися до тих уривків, які цитуються індійськими філософами, та до їх коментарів.

Локаятики скептично ставилися до догматів релігії, зокрема й брахманізму. На їх думку, реально існує лише те, що сприймається органами чуття. Специфічним у цьому вченні є проголошення принципу свабхави, тобто визнання індивідуальної природи кожної речі. Ця природа визначає її будову і долю. Всі не сумісні з природою речі спроби вплинути на неї марні. Висловлюючись по-сучасному, кожна річ розвивається за своїми специфічними законами, які мають об'єктивний характер. Ідея свабхави відіграла суттєву роль в історії індійської філософії, що дало про себе знати в буддизмі, джайнізмі тощо.

Згідно з концепцією локаяти метою буття є турбота про благополуччя існування людини, що зрештою дало про себе знати в гедонізмі.

Різновидом локаяти було матеріалістичне вчення чарвака, яке заперечувало як традиційні брахмансько-ведійські засади -- існування бога і душі (брахмана і атмана), так і закон карми як основу моральної доцільності існуючого. Чарваки вважали єдиною реальністю матерію, яка ототожнювалася з чотирма елементами (земля, вода, вогонь, повітря), з поєднання яких ниникають усі речі.

Істотне місце в цьому вченні займають і етичні проблеми. Згідно з ними реальними є лише страждання і насолода чуттєвим буттям. А метою людського буття є одержання насолоди; причому те, що воно може бути поєднаним зі стражданням, на їх думку, не повинно зупиняти прагнення до його досягнення. Локаятики, зокрема й чарваки, зробили певний вплив на розвиток індійської філософської думки, зокрема на прибічників гедонізму.

філософський веданта античний індуїзм

б) Філософська думка Давнього Китаю

Історія філософської думки Китаю сягає початку першого тисячоліття до н.е. В центрі уваги філософії Давнього Китаю були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством. Менше місця займали власне філософські проблеми, хоча й у цій сфері були певні досягнення. Важливу онтологічну роль відігравало поняття неба. Аналізувалися проблеми єдності світу та його розвитку, першооснови природи. Першоосновою всього сущого вважалося матеріальне начало "ці" і п'ять стихій -- вода, вогонь, метал, дерево, земля. Важливе місце при цьому відігравали поняття "інь" і "ян", "дао" і "де", "буття" і "небуття", "Велика межа". Незначне місце займали гносеологічні та логічні проблеми, хоча й тут були певні доробки. Так, послідовники Мо-цзи цікавилися джерелами пізнання, а прибічники школи імен аналізували питання співвідношення імені і дійсності. У китайській філософії, на відміну від індійської та давньогрецької, майже відсутнє міфологічне забарвлення.

Коротко охарактеризуємо основні школи давньокитайської філософії.

Конфуціанство -- етико-політична концепція, яка істотно вплинула на розвиток філософії Китаю, хоча постановка та розв'язання філософських проблем в ній знаходилась у зародковому стані. Навіть у вченні про небо й небесне веління Конфуцій виходив із натурфілософських уявлень попередніх епох. Основне місце в конфуціанстві займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій вчив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба.

Центральним поняттям конфуціанства є "жень" (гуманність) , що виступає як закон, сукупність соціальних і етичних взаємин людей. Припис жень -- "Чого не бажаєш собі -- того не роби людям". Важливе місце в конфуціанстві займав етикет "лі", тобто норми суспільної поведінки, звичаї, ритуал. Суворе дотримання "лі", вважали конфуціанці, допомагає осягненню "жень". Дотримуватися "лі" -- це означає знати своє місце в суспільстві і діяти згідно зі своїм суспільним становищем. Названі норми співжиття, на їх думку, діють у всіх сферах суспільного життя. Цей соціальний регламент ґрунтувався на нормах, визначених тогочасною аристократією. Теоретичним фундаментом цієї концепції послужило вчення Конфуція про "виправлення імен", згідно з яким титул людини повинен відповідати її суспільному становищу. Керувати -- це означало ставити всіх на своє місце. Великого значення надавав Конфуцій вихованню і навчанню, зводячи їх до осягнення і засвоєння етико-політичних норм і вимог. Державна влада, на його думку, має користуватися довір'ям народу. Правителі мають особистим прикладом повчати народ своєї країни.

Даосизм -- поряд з конфуціанством є однією з двох основних течій давньокитайської філософії, хоча їх ідеї іноді суттєво відрізняються. Так, в основі даосизму (Лао-цзи) було вчення про дао -- закон, природний шлях речей. Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства ("все для себе"), високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Пізній же даосизм відмовився від будь-яких елементів матеріалізму і перетворився в третю (поряд з конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао уже розглядалося як надприродна божественна сила.

Згідно з класичним даосизмом, дао -- це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюється з логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає пізнавати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до найзгубніших наслідків. Про це свідчать експерименти Мао і не лише його. Ідеї даосизму справили великий вплив на розвиток китайської культури і філософії.

Моїзм -- вчення, яке набуло поширення в Китаїу V--III ст. до н.е. Автор його -- Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату "Мо-цзи", написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів цього трактату: "Шанування мудрості", "Шанування єдності", "Всезагальна любов", "Проти нападів", "Про економію у витратах", "Воля неба".

Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної любові. Останній принцип вважався основним уже хоча б тому, що, керуючись ним, можна уникнути політичного хаосу в суспільстві, розв'язати всі соціальні і політичні конфлікти. Вдаючись до традиційного поняття "воля неба", Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. І якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть боротися за свій добробут. Виходячи з перелічених принципів, Мо-цзи виступав проти ієрархічної етики, проти агресивних війн, проти аристократичних розколів. Він вперше висунув категорії причини і роду, аналізував проблеми пізнання. На його думку, знання має не вроджений характер, а набувається в ході практичного життя. Істиною є те, що ґрунтується на позитивному досвіді минулого, корисне народу. На цій основі моїсти розробили свою логіку і гносеологію.

Легізм -- етико-політичне вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло і сформувалося. Як і конфуціанство, лепети прагнули створити вчення про створення могутньої оптимально керованої держави. Таяк що конфуціанці на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму вище всього ставили закон. "Закони -- батько і мати народу", -- учив один з основних творців легізму Гуань-Чжун. Він зробив спробу поставити закон вище всіх, навіть від правителя. "Правитель і чиновники, вищі і нижчі, знатні і підлі -- всі повинні дотримуватися закону. Це і називається великим мистецтвом управління". Проте ця думка не була підтримана його послідовниками. Легісти, створивши концепцію деспотичної держави, яка ґрунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя, єдиного творця законів, зіграли не останню роль у формуванні імператорсько-бюрократичної системи управління, яка без істотних змін проіснувала в Китаї до початку XX століття.

2. Філософія Стародавньої Греції і Риму

Це найбагатша найбільш диференційована філософія стародавнього світу. її відносять до античної філософії. Філософія давньої Греції відома за численними літературними пам'ятками, написаними давньогрецькою мовою.

В цьому параграфі даємо традиційний виклад учень -- в одному випадку характеризується ціла школа, в іншому--окреме вчення.

а) Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії

На відміну від східної філософської парадигми, яка пояснювала світ реальних речей і явищ у химерно-фантастичному дусі, західна філософська парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими мудрецями, характеризувалася пильною увагою саме до речово-предметного світу.

Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим предметно-речовим цілим -- Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово "космос" означало стрій, порядок, світо-порядок.

Центральне місце в давньогрецькій філософії займали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об'єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в матеріалістичному дусі (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідеалістичному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіпа, Демокріта, Епікура. Коротко зупинимося на матеріалістичній традиції давньогрецької філософії.

Мілетська школа. Засновниками філософії Стародавньої Греції вважають мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їх учнів, які жили й працювали в VI ст. до н.е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) відносився до сфери відомої крито-мікенської культури. До того ж він перебував у тісних зв'язках з давніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо. Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контекст.

Фалес -- батько давньогрецької філософії, один із "семи мудреців", першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою першоосновою всього сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. У єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.

Анаксімандр -- не менш видатний вчений. Він створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема про "всеохоплююче", матеріальний континуум, про об'єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації.

Анаксімен учив, що всі речі -- це модифікації повітря, які породжуються в результаті його згущення чи розрідження; небесні тіла утворюються із земних випарів. З його праці "Про природу" зберігся лише один уривок.

Геракліт (теж іонійський філософ) продовжував матеріалістичну лінію мілетців і зробив значний вклад у розвиток діалектичного методу. Збереглися уривки з його праці "Про природу", або "Музи", виключно важкі для розуміння (недарма їх автора прозвали "темним"). За Гераклітом, мудрість досягається шляхом осягнення всезагального, яке він називав логосом (іноді -- богом). Пізнання єдиного, вічного логоса дає змогу керувати всіма речами. Хоча логос доступний ("загальний") всім, проте навіть деякі мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні віддавали перевагу різним видам "багатоученості", зігнорувавши "єдине знання всього". Та, як відомо, багатоученість розуму не додає. "Щоб говорити з умом, учив Геракліт, треба спиратися на всезагальне". Світ, за Гераклітом, є живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт -- перший грецький філософ, який зробив спробу осмислити єдину об'єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання і використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.

Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парменіда і Піфагора. На думку Емпедокла, началом і основою всього сущого є чотири стихії -- земля, вода, повітря і вогонь, які він називав "коренями всіх речей". Вони незмінні; їх не можна звести одну до одної. Речі матеріального світу, як і світ в цілому, він вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю). Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих організмів. Він автор двох поем -- "Про природу" і "Очищення", які збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об'єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні утворення, щось подібне до випарів, які, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об'єкта (так звана еманація). Авторство цієї ідеї часто приписують Демокріту.

Анаксагор -- засновник афінської філософської школи. Його погляди склалися під впливом вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому неоформлену суміш нескінченної кількості найдрібніших невідчутних часток різної якості -- "сім'я" всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу (уму). Так була започаткована концепція першопоштовху. Нус характеризувався то як "найлегша" речовина, то як те, що "містить повне знання про все і має величезну силу". Анаксагор заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин. У своїй праці "Про природу" він пояснював причини небесних явищ, зокрема затемнення Місяця.

Елейська школа склалася під впливом ідей Ксенофана та ранніх піфагорійців. До неї входили Парменід, Зенон Едейський, Медісс Самоський. Парменід у поемі "Про природу" розкриває філософські поняття та натурфілософські уявлення тієї епохи. В ній розкривається вчення про абстрактне, незмінне буття, яке осягається умом усупереч свідченням органів чуття. При цьому Парменід виходив із принципу тотожності мислимого і сущого. Елеати зробили спробу зрозуміти світ, застосовуючи до осмислення багатоманітних речей філософські поняття граничної загальності -- "буття", "небуття", "рух". Заперечуючи реальне існування окремих речей і відкидаючи можливість руху, Зенон вперше продемонстрував безвихідь, у яку попадає філософське пізнання, яке виходить з-під контролю достовірного знання (згадаймо хоча б сучасну проблему верифікації, яку нам подавали у спрощеному вигляді). Вплину елеатів зазнали Демокріт, Платон, Арістотель.

Атомістична школа. До цієї школи належать Левкіпп, Демокріт, Епікур. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів і порожнечі. Атоми неподільні, незмінні, безякісні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Носячись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.

Запозичивши в Левкіппа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував на цій основі універсальну філософську систему. Крім відомого нам світу, за Демокрітом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною та структурою. В одних світах немає ні Сонця, ні Місяця; в інших -- Сонце і Місяць більші від наших; у третіх -- аналогічних небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокріт наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він убачав у самій матерії, а не в зовнішніх надприродних силах, хоч до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокріт вперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка ґрунтувалася на розрізненні чуттєвого і логічного знання. Четтєвий досвід -- вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише «темне» знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об'єкта сприймання і проникають у органи чуттів людини.

Важливе місце у творчості Демокріта займали соціальні проблеми. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються в процесі виховання і навчання. Метою життя Демокріт вважав добре духовне самопочуття.

Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується зі спонтанними (внутрішньо зумовленими) рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і не знищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікур, як і Емпедокл та Демокріт, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.

Істотну роль у розвитку філософської думки давньої Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця у вченнях матеріалістів і пропонуючи свої варіанти розв'язання відповідних проблем, ідеалісти в кінцевому підсумку сприяли розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти -- Аристотеля.

Піфагорійська школа (засновник Піфагор). Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки перемістився на захід (о. Сицилія). Першу філософську школу тут заснував виходець з Іонії Піфагор. Ця корпорація вчених була і релігійною общиною, і політичною партією. Піфагор учився математики та інших наук у Єгипті та Вавилоні, а філософії -- в Анаксімандра. Піфагорійська школа відіграла важливу роль у розвитку античної науки й філософії. Досліджуючи кількісний аспект явищ природи, піфагорійці в "числі" вбачали найважливішу причину всього сущого.

Значне місце в житті цього союзу займала проблема очищення (катарсису) як вищої етичної мети, що досягалася через вегетаріанство (для тіла) та осягнення музично-числової структури космосу -- для душі. Піфагору приписують численну кількість ідей (про безсмертя душі, про метемпсихоз у сполученні з пам'яттю предків, зачатки теорії анамнесиса і спорідненості всіх живих істот тощо), проте секретність цього вчення, відсутність письмових джерел і абсолютний авторитет Піфагора не дають змоги зробити достовірний висновок про реальний вклад Піфагора в скарбницю античної філософії.

Софісти. Поняття "софіст" багатозначне. Погляди софістів не відзначалися єдністю навіть з основних філософських проблем. Об'єднував їх перш за все метод філософствування та ще професія (софісти були першими платними вчителями). Загальною рисою їх філософії був релятивізм, який знайшов свій класичний вираз у висловленні Протагора "Людина -- міра всіх речей". Софісти заперечували абсолютну істину і об'єктивні цінності. За словами Протагора, у кожної людини своя істина. її критерієм є сприйняття здорової і нормальної людини. Софісти зробили певний вклад у розвиток логіки й мовознавства. До старших софістів відносять Протагора, Горгія, Продіка, а до молодших -- Алкідама, Пола, Каллікса, Фразімаха. Скептицизм -- філософський напрям, заснований Пірроном (кінець VI ст. до н.е.). Виходячи з вчення Демокріта про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки,вони заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об'єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямків догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.

Платон (427--347) -- засновник об'єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Платон писав свої твори і до того ж у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв'язку зі стихією живого мислення, -- це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє із плинної течії розміркувань вилучити стійке, суттєве, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існування ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їх родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платона домінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії, гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.

Аристотель (384--322 до н.е.) -- видатний філософ і вчений енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Суворо науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття -- пам'ять -- досвід (емпірія) -- наука. Аристотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику ("теологічну філософію"), яка аналізує особливий вид буття -- "нерухому суб станцію", або "нерухомий першодвигун". "Фізична філософія", або "наука про природу" Аристотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних "принципів природи" і теорії руху через космологію, теорію елементів до психологічного трактату "Про душу" і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.

В основі онтології Аристотеля лежать:

категоріальний аналіз сущого, або вчення про "буття-чим";

каузальний аналіз субстанції;

вчення про можливість і дійсність, або теорія небуття.

Він визнавав чотири принципи сущого:

форму, завдяки якій дана річ є саме такою;

матерію, або пасивну можливість буття речі;

спонукальну причину;

мету.

Матерія, за Аристотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є "форма форм" -- бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов'язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Аристотеля утворювали комплексне вчення -- "філософію про людське", яка мала досліджувати сферу практичної діяльності і поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров'я і щаслива доля.

Аристотель -- найвидатніший мислитель давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з нерозв'язними суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Аристотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.

в) Проблеми людини, суспільства, держави

Питання про природу людини, її сутність, походження і призначення -- одне з основних у філософії давньої Греції. Традиційно вважається, ніби "поворот до людини" здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка, ніби вислів "пізнай самого себе" належав одному з перших грецьких філософів -- Фалесу. Його учень Анаксіандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою, перші люди виникли із тварин типу риб. Демокріт, якому дорікають у тому, що він розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився проблемою самопочування людини, про що свідчить його вислів "щастя і нещастя -- в душі".

Типовим для давньогрецької філософії є розуміння людини як "мікрокосму", який є відображенням, своєрідною копією "макрокосму" -- Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфно -- як живий одухотворений організм. При цьому вважалося, що людина містить у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.

Перше визначення людини (людина -- це двонога істота, яка має пір'я) належить Сократу. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, "розумною душею" (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.

У софістів людина стає спеціальним предметом "філософствування", про що свідчить уже відомий вислів Протагора: "Людина є мірою всіх речей -- існування існуючих і не існування неіснуючих". Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше -- того, ніби кожна людина має свою істину.

Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб'єктивності.

Проблеми людини, суспільства і держави ставилися і по-своєму розв'язувалися Платоном і Аристотелем. Великого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.

У своєму творі "Держава" ("Про справедливість") Платон виклав своє вчення про суспільство і державу, розкрив свої етичні, психологічні та педагогічні погляди.

В Аристотеля такі науки, як етика і політика становлять собою єдиний комплекс -- "філософію про людське", в центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Аристотель у "Нікомаховій етиці", є щастя. Останнє полягає в діяльності душі по реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага -- здоров'я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в розумній діяльності, Аристотель поділяє на етичні і діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти становлять собою середину між двома протилежними пороками: мужність -- між відчайдушністю і боягузтвом; самовладання -- між розбещеністю і бездушністю (нечулістю); лагідність -- між гнівливістю і незворушністю та ін. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Аристотелем, або у відшуканні істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.

Політичні погляди Аристотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Аристотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи є політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Аристотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Аристотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі--дорадчу, власне політичну. Фізична ж праця і торгівля -- це справа рабів. Аристотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних і багатих знімалася б переважанням заможних середніх класів.

г) Еллінізм. Антична філософія Риму

За часом елліністична філософія збігається з післяарістоте-лівською. Для неї характерна виключна увага до проблем людини, морально-етичних проблем, до суб'єктивної тематики. Свідченням цього може бути аналіз провідних напрямів елліністичної філософії -- епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму.

Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується із спонтанними(внутрішньо зумовленими) в бік від прямої лінії рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікурс, як і Емпедокл та Демокріт, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.

Стоїцизм -- філософська школа, заснована Зеноном із Кітіона на початку III ст. до н.е. У стоїцизмі центральне місце займає етика, а натурфілософія і логіка відігравали допоміжну роль. Світ-космос, на думку стоїків, -- це живе сферичне тіло, розумна істота, яка організовує свої частини в доцільно упорядковане ціле, що перебуває в нескінченній пустоті. В усьому існуючому стоїки розрізняли два начала (пасивне й активне): без якісна речовина, або субстанція і все проникаючий логос, або бог. Розвиток світу відбувається циклічно. Логос є промисел і доля, яка розглядалася як послідовність подій, або як ланцюг сукупностей усіх причин. Долю окремого тіла визначає його природа, доцільно включена у всезагальну природу. Душа людини -- частина світової розумної душі. Вона тілесна і пронизує все тіло, а після смерті відокремлюється від тіла і перестає бути носієм індивідуальних якостей. Перша природна спонука людини -- прагнення до самозбереження. Через розумну природу людини ця "прихильність до себе" поширюється й на інших людей. Завдяки причетності всіх людей до логосу вони є громадянами єдиної світової держави -- Космополісу. Разом з тим, на думку стоїків, необхідно брати участь у суспільному житті своєї держави, якщо це не веде до аморальних вчинків. Кінцева мета життя людини -- щастя, яке визначалося як життя, що відповідає природі, логосу. Певний внесок внесли стоїки й у розв'язання проблем гносеології, логіки, космології. Видними стоїками були Зенон, Клеанф, Хрісіпп, Посідоній, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Процес еллінізації Риму відбувався у всіх сферах культури. Перебуваючи в органічному зв'язку з грецькою, римська філософія відрізнялася своєю практичністю, яка розкривається в таких рисах римської етнічної ментальності, як "експансіонізм" (прагнення домінувати над природою), "місіонерство" (прагнення поширювати свої ідеї і вірування серед інші народів), "комфортність", "індивідуалізм" (точніше -- "приватизм"), дисципліна (в первісному значенні цього латинського слова -- "вишкіл"). Практичність (у такому її тлумаченні) дає про себе знати в римському варіанті епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму. Так, для римського епікурейця Лукреція Кара атомістична будова природи виступає об'єктивною основою практичних (етичних) рекомендацій.

Лукрецій Кар високо цінував ідею Епікура про "відхилення" атомів (щоправда, термін "атом" він не використовував). Завдяки відхиленню атоми випадково, "руйнуючи долі закони", зіштовхуються й зв'язуються один з одним, утворюючи всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідея відхилення необхідна Лукрецію і для обґрунтування свободи волі людини. Цікаво, що цей видатний мислитель приходить до висновку, згідно з яким ніякого часу не існує "поза рухом тіл і спокоєм". Оригінальною є його гіпотеза про виникнення живого. Очевидно, з метою популяризації епікуреїзму Лукрецій часто звертається до порівнянь, аналогій, метафор, намагаючись зробити доступнішими складні філософські ідеї Епікура. Великого значення надавав він проблемам атеїзму. Релігія, на думку Лукреція, -- це суєвір'я і забобон, продукт неуцтва і страху, підтримуючи які, вона стала джерелом багатьох бід, несправедливості й злочинів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. -К., 1955.

2. Аристотель. Соч.: В 4-х т. -- М., 1973 -- 1983.

3. Блинников Л. В. Великие философы. -- М., 1998.

4. Богомолов А.С. Диалектический логос. Становление диалектики. -- М., 1982.

5. Богомолов А. С, Ойзерман Т.И. Основы теории историко-философского процесса. -- М., 1983.

6. Богомолов А. С. Античная философия. -- М., 1985.

7. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях великих философов. -- М., 1979.

8. Дао и даосизм в Китае. -- М., 1982. Древнекитайская философия. Собрание текстов: В 2-х т. -- М., 1972 -- 1973.

9. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. -М., 1990.

10. Костюченко В. С. Классическая веданта и неоведантизм. -- М., 1983.

11. Мифологический словарь. -- М., 1990. Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура.-М., 1955.

12. Павленко Ю.В. Зародження філософії (історико-культурний нарис) // Філософська і соціологічна думка. -- 1989, №11.

13. Платон. Соч.: В 3-х т. -- М., 1968 -- 1972.

14. Проблема человека в традиционных Китайских учениях. -М., 1988.

15. Щербатский Ф.И. Избранные труды по буддизму. -- М., 1988.

Размещено на Allbest.ru