Місце українського культурно-історичного досвіду у порівняльному аспекті: "Схід-Захід"

Аналіз специфіки української культурно-історичної парадигми на тлі глобального і регіонального процесу взаємодії культур та цивілізацій. Гуманізація і демократизація міжнародних зв'язків України як найкращий шлях до забезпечення прав сучасної людини.

Рубрика Философия
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 19.10.2010
Размер файла 29,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Місце українського культурно-історичного досвіду у порівняльному аспекті: "Схід-Захід"

Петро Кравченко,

кандидат філософських наук,

доцент, завідувач кафедри філософії Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Короленка

Стаття, що друкується, є продовженням авторської праці "Вітчизняний культурно-історичний досвід: сутність, роль та місце в українській державобудівничій концепції", (див. П. Кравченка. Сутність поняття "культурно-історичний досвід".// Схід, No4 (35) 2000).

Автор аналізує специфіку української культурно-історичної парадигми на тлі глобального і регіонального процесу взаємодії культур та цивілізацій.

Вітчизняний культурно-історичний досвід є не лише національним, а й загальнолюдським феноменом. І щоб визначити своє місце в геополітичному загальноєвропейському, а відтак і світовому просторі, українським ученим, політикам необхідно глибоко й усебічно переосмислити пройдений державою тисячолітній шлях, що пролягає через тісну взаємодію культур, цивілізацій Заходу і Сходу [1]. Загалом, Україна опинилася в епіцентрі досить відмінних і навіть суперечливих потоків культурної експансії з Візантії, Скандинавії, із Заходу Європи та глибин Азії. Матеріальна і духовна культура України не просто рівномірно і поступово увібрала в себе зовнішні впливи. Для її історичного розвитку характерними були порівняно різкі зміни культурної і цивілізаційної орієнтації. Особливо важливі для українського народу такі історичні моменти, як прийняття християнства від Візантії, монголо-татарська навала і поступова перебудова суспільства за західноєвропейським зразком, що розпочалася задовго до козаччини і Гетьманщини, але триває й нині. Проте із уходженням України до складу Росії розпочався її євроазійський [2] (а фактично російський!) шлях розвитку, оскільки, як підкреслює А.А.Кабаков, "крім росіян, під цю категорію ніхто не підпадає" [3]. Тому український культурно-історичний досвід потребує своєрідної порівняльної ідентифікації в контексті "Схід-Захід".

Зауважимо, що з усією гостротою ця проблема постала перед українцями тільки після проголошення України незалежною державою. Не можна сказати, що в історичному розвитку українців це питання нехтувалося, однак висвітлювалося воно у зовсім іншому руслі і яскравим прикладом цього є погляди "москвофілів" та "українофілів" (народовців). Як писав М.П.Драгоманов, "москвофіли" визнають "один русский народ от Тиссы до Амура", тоді як народовці сповідують "відрубність малоруського народу від москалів" [4].

Це протистояння виявило антагоністичні позиції "москвофілів", які нападали на українців за те, що вони погано сприймають "російську ідею" і дуже повільно інтегруються з Росією, та "українофілів", котрі, навпаки, були стривожені, що українське суспільство катастрофічне швидко втрачає національну самобутність.

На думку "українофілів", державний статус України як внутрішньої колеги Росії суттєво обмежував розвиток самосвідомості й культури українського народу. Превалювання в колоніальній адміністрації східних та західних областей України вихідців із Росії і Польщі, заохочення міграції російського населення в ті регіони України, де були найбурхливіші темпи модернізації виробництва, збільшення польського населення в західноукраїнських містах спричинили русифікацію і полонізацію великої кількості міст в Україні. Оскільки саме з початком модернізації виробничих відносин міста перетворювалися на арену вирішальних політичних подій, ця обставина суттєво гальмувала процес становлення української державності. Крім того, українські селяни, мігруючи в міста, не знаходили ефективного соціального і правового захисту, а це руйнувало їхні надії на можливість знайти роботу й утриматися в міському середовищі. Як у східноукраїнських, так і в західноукраїнських містах селяни не витримували соціальної конкуренції з росіянами та поляками й емігрували у східні регіони Російської імперії та на американський континент, у далеку Австралію. Тому в період формування української нації в кінці ХУШ-ХІХ ст., як, до речі, і на початку XX ст., проблема ідентифікації українців розглядалася не в контексті "Схід -- Захід", а вирішувалася через реалізацію ідеї самостійності, державної незалежності. І не дивно, що ні українська Центральна Рада, ні уряд Директорії УНР не змогли після проголошення суверенності України чітко викристалізувати її геополітику в антиномічному протиставленні "Схід-Захід". Зрештою, перемогла ідея федералізму, яка відповідала антизахідним ідеям більшовизму, хоча їй так і не судилося повністю реалізуватися, оскільки в УРСР після входження до складу Країни Рад був запроваджений режим унітарного державного тоталітаризму [5].

Розпад СРСР і проголошення державної незалежності стали об'єктивною історичною можливістю для України знову обрати шлях самостійного державного розвитку, а отже, і цілком визначені моделі культури і цивілізації -- східної чи західної. Але якій би із цих моделей не віддало суспільство перевагу, воно неодмінно мало б розв'язувати проблеми національного відродження (а особливо після раптового краху старих структур) шляхом утвердження авторитету держави [6]. Такий авторитет не запозичується, а виробляється на основі вітчизняного культурно-історичного досвіду багатьма поколіннями працьовитих і волелюбних українців -- патріотів своєї Батьківщини [7].

Для кожного з них поняття "Заходу" завжди ідентифікувалося з поняттям економічного поступу країни і водночас -- з її духовним поневоленням, яке було наслідком католизації, "ополячення". За межами західних областей України неправославний слов'янин, як підкреслював М. Бердяєв, завжди вважався зрадником слов'янської справи. І все ж, указував він, "...слов'янська ідея і слов'янське єднання неможливі, якщо російський православний тип слов'янства визначається повною і виключною істиною, що не потребує жодного доповнення і жодного існування інших типів слов'янської культури. Тоді залишається тільки політика обрусіння і насильницького навернення в православ'я. Але ця політика несумісна зі слов'янською ідеєю" [8], як несумісна вона, слід додати, з ідеєю національного відродження, державної незалежності.

Поняття "Сходу" передусім пов'язується у свідомості українців з уявленням про "третій світ", тобто з країнами, що розвиваються, а не з Японією чи Південною Кореєю і навіть не з Китаєм, які вважаються розвиненими державами. У такій самоідентифікації культур рано чи пізно з'ясовується, що наша країна, яка завжди порівнювалася із Заходом, невпинно скочується до рівня розвитку країн "третього світу", з чим аж ніяк не хоче і не може змиритися ні національна свідомість, ні національна гордість українців [9].

Водночас терміном "Захід" у філософії та науці прийнято позначати особливий тип цивілізаційного і культурного розвитку, що формувався в Європі приблизно в ХУ-ХУІ ст. Синтез античних і середньовічних християнських традицій спричинив виникнення особливої культурної парадигми техногенної цивілізації, що ґрунтується "...на прискореному прогресі техніки і технології, швидкій зміні предметного світу і соціальних зв'язків людей, на домінуванні в культурі наукової раціональності, яка виступає особливою самодостатньою цінністю" [10]. У такому розумінні Захід сприймається як своєрідний фантом, хоча ніякого переходу від конкретних національно-самобутніх суспільств до певної інтернаціональної європейської цивілізації не відбувається. Як зауважував М.Бердяєв, усі народи і країни проходять певну стадію свого розвитку, озброюючись науковими і технічними засобами та досягненнями цього періоду, у яких немає нічого індивідуального і національного. Але цей процес не є розвитком у напрямку якоїсь "інтернаціональної Європи", котру ніде на Заході неможливо відшукати, оскільки це "...рух вселюдський у своїй національній особистості. Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, єдиного людства -- шлях національного зростання і розвитку, національної творчості" [11]. Таким чином, поняття Заходу є формою (показником) особливого типу культури і цивілізованого розвитку, що реалізується в ряді конкретних суспільств.

Термін "Схід", як правило, об'єднує традиційні суспільства і традиційні культури як особливий тип соціального розвитку, що виник набагато раніше, ніж техногенна цивілізація, -- це своєрідна модернізація суспільства усталеного типу. Але такі суспільства можуть, уникаючи модернізації, відтворювати з покоління в покоління існуючу стабільність без особливої шкоди для свого розвитку [12]. Культурні надбання цих суспільств зберігаються і передаються як загальнонаціональна спадщина, змінюючись украй повільно, що й забезпечує відтворення усталеного типу розвитку. Консервативність певних видів діяльності східних соціальних середовищ спричиняє панування в них вірувань, звичаїв, зрештою міфів. Засоби, цілі і способи діяльності соціуму також канонізуються, забезпечуючи збереження виваженого шляху розвитку. Тому в традиційних суспільствах дуже високо поціновується власний культурно-історичний досвід, набутий попередніми поколіннями, і виняткову роль при цьому відіграє релігія, яка стає національною за формою і змістом.

Так, традиційною національною релігією для японців, як відомо, є синтоїзм, для індійців -- індуїзм, для китайців -- даосизм і конфуціанство. Іслам хоча й належить до світових релігій, однак для арабів, волзьких татар, турків він -- традиційна національна релігія, здатна втілювати й пропагувати національні ідеї, пробуджувати національну самосвідомість, захищати національні інтереси віруючих, бути знаменом національно-визвольних рухів, оберегом національної культури усього народу.

Іноді поняття "Схід" співвідносять із терміном "варварство". Треба зауважити, що ототожнення Сходу з варварством, а Заходу із цивілізацією є правомірним лише частково. Варварство слід розуміти не як альтернативу культури, а як її особливий тип, що виник у результаті модифікації первинних, природним шляхом створених соціальних зв'язків, на відміну від штучних, цивілізованих. Варварство -- це культура, що передбачає єдність людини з природою, навіть існуючи спочатку в природно обмеженій формі. Характерною ознакою такої обмеженості служать: традиціоналізм, локальна замкненість, нерозвиненість індивідуального начала, притаманні матеріальному і духовному життю людей на ранніх етапах історії [13]. У варварській культурі можуть функціонувати державність, мистецтво, релігія -- загалом, усе те, що стало підґрунтям виникнення, розвитку цивілізованих форм життєдіяльності людини. Але, згідно із законом асиміляції, у варварському суспільстві спостерігається схильність до соціальності, яка є ворожою індивідові. Подібна обмеженість цих форм стає очевидною лише на більш пізній стадії історичного розвитку, коли в умовах переходу від землеробської до промислової цивілізації на першому плані домінує залежність людини не від природних, а від історичних умов, від результатів попередньої діяльності, тобто від знарядь праці, що є наслідком цивілізації. У цій ситуації ставлення людини до природи на всіх етапах життєдіяльності набуває характеру суспільної єдності, суспільного зв'язку з природою.

Таким чином, поняття "Захід" учені розуміють не тільки як ареал географічний, а як той, "... у якому відбувалася революція Модерності і був покладений край Традиційності. Схід же можна визначити як ареал, у якому Традиційність зберегла більш глибоке коріння, котре, однак, не залишилося незайманим під впливом західної Модерності -- дійсно перманентної революції, щодо якої європейські політичні революції -- лише епіфеномени. Звичайно, перш ніж стати модерним, Захід був традиційним, однак із багатьох причин, що становлять, можливо, найскладнішу загадку людської історії, західна Традиція зробила можливим і певною мірою підготувала те самоподолання, у якому і полягає Модерність, на відміну від східної традиції, що не здійснила цього переходу самостійно" [14]. Захід і Схід як два основні типи культури і цивілізації постійно взаємодіють, і вся історія людства є тому яскравою запорукою [15]. У такій взаємодії з'являються своєрідні гібридні суспільства, що характеризуються наявністю техногенної культури на традиційному ґрунті. Саме таким типом суспільства є переважна більшість соціальних середовищ, що утворилися після розпаду СРСР. Належить до нього й Україна, і чи здатна вона без утрати своєї самобутності, традиційної культури прийняти виклик техногенної цивілізації й створити ефективне масове виробництво на основі поєднання ринку та права -- це для України питання життя і смерті.

У зв'язку з цим виникає цілий ряд проблем, серед яких найважливіша -- як співвідносяться українська національна ідея і система факторів західного досвіду, "пересадженого" на традиційний український ґрунт [16]. Адже Україна сьогодні постає для кожного українця і як невід'ємна частина єдиного, розгорнутого у соціальному часі світового співробітництва, і водночас як така, що має свій історичний характер, свої традиції, внутрішній зв'язок, становлення і розвиток, долю і призначення у світі. Водночас, як цілком слушно зауважує російський філософ К.М. Кантор, ми націлені на сліпе копіювання Заходу, оскільки, будуючи свій парламент на зразок західного, вводимо пости президента, прем'єр-міністра, мера та інші лише для того, щоб бути схожими на Захід. Ми запроваджуємо ринкову економіку на зразок західної. Більше того, ми запозичуємо відходи західної масової культури: конкурси краси, порнографію, наркотики, рекламу, вульгарні телекліпи, бульварну кінопродукцію тощо [17]. Звичайно, Україна втягнута в єдиний геокультурний і техногенний процес, який поширюється сьогодні на всій планеті блискавично, що не сприяє формуванню високого рівня креативних здібностей населення. Тому справа не в самому копіюванні, а в тому, що і як ми запозичуємо. Переймаючи всі найкращі ідеї -- ринку, демократії, громадянського суспільства та ін., необхідно зберігати власну гідність, самовизначення і самоповагу. Інакше під загрозою може опинитися саме існування української культурної цілісності, яка, хай навіть і з прогресивних міркувань, не повинна поступатися своєю живою єдністю й унікальністю.

Наступна проблема полягає в тому, що, обравши західну соціально-культурну орієнтацію, Україна неминуче успадкує не тільки досягнення, а й ті кризи і навіть катастрофи техногенної цивілізації, яких, особливо останнім часом, зазнало людство. Україні на даному етапі її розвитку достатньо і нинішніх глобальних проблем: екологічної, енергетичної, охорони здоров'я тощо. Так, за оцінкою Міжнародного інституту менеджменту навколишнього середовища (Швейцарія), щорічні витрати України від погіршення її екології становлять 15-20% валового національного прибутку і є чи не найбільшими у світі. За кількістю технологічного бруду на душу населення Україна посідає не тільки перше місце серед держав колишнього СРСР, а й у всій Європі, оскільки зони екологічного лиха охопили понад 15% її території. Однією з головних проблем України залишається, звичайно, Чорнобиль. Аварія на цій атомній станції стала національним лихом, боляче вдаривши по генофонду нації. Економіка країни також зазнала величезних збитків. Досить зауважити, що з господарського обігу вилучено близько 190 тисяч гектарів родючих земель. Сьогодні потрібні величезні кошти для здійснення робіт по створенню більш безпечних умов для життя людей у районах, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Саме тому доцільним може здатися вибір стратегічного курсу розвитку країни, орієнтованого на Схід і насамперед на Росію як найближчого сусіда і стратегічного партнера [18]. Причому такий погляд підкріплюється загальновідомою істиною, що світ перестає бути біполярним у геополітичному розумінні. Важливим є саме те, що він рухається шляхом втрати геосоціокультурної дуальності. У такій ситуації Україна, орієнтуючись на Схід, може пом'якшити удар техногенного Заходу по її економіці, ресурсах, культурі, і допомогти їй у цьому може Росія, будучи східними воротами Заходу і водночас західними воротами Сходу. Тим більше, що активне вторгнення Сходу у всесвітню історію супроводжується неодмінною участю Росії. Проте українському народу навряд чи потрібно зайвий раз про це нагадувати, оскільки в переважній більшості таких соціальних експериментів, що закінчувалися, як правило, суспільними драмами та потрясіннями, він сам був безпосереднім учасником. З йото історичної пам'яті не вдасться так швидко стерти події громадянської війни, голодомору 1933 року, сталінські табори, так що навряд чи він знову захоче беззастережно існувати в руслі "російської ідеї" в сучасних умовах розпаду російської державності. У цьому й полягає ще одна проблема розвитку техногенної культури України на традиційному грунті.

Наразі може виникнути думка, що західний чи східний варіанти розвитку є односторонніми і навіть безвихідними (тупиковими) для України. І все ж географічне розташування між Європою й Азією дає нам більше шансів знайти золоту середину між техногенною західною цивілізацією з її приматом особистості та архаїчною консервативною ідеєю колективного, общинного виживання, що характерне для Сходу. Тобто це є самоідентифікація за принципом: не Захід, не Схід, а самобутній шлях розвитку, оскільки примітивна дихотомія перспектив нашої життєдіяльності є бідною і неповною. Загалом, ми в кращому стані, ніж Захід чи Схід, бо, на відміну від них, маємо ще можливість створити автентичну культуру, яка вже нетрадиціоналістська, але водночас ще не перетворилася в техногенну. Такий шлях характерний для розвитку сучасної Японії, а в минулому -- для античної Греції епохи Перикла.

Однак варіант розвитку країни "третім шляхом" містить цілий ряд серйозних проблем, прирікаючи її, без сумніву, на невдачу. Пряма аналогія з Японією, що зберегла свою природну спільність, віковічні традиції до середини XX століття, здійснивши "стрибок" у кінці XIX -- на початку XX століття, є в цьому плані не досить продуктивною. В японському суспільстві повністю було відсутнє європейське право, але був авторитарний патерналізм, було общинне самоуправління як у селищах, так і в містах. Отже, японське "економічне диво", мабуть, швидше треба вважати унікальним явищем, ніж стандартизованою загальноприйнятою нормою. Крім того, здійсненню японської "інформаційної модернізації" сприяли такі унікальні фактори, як щедре вливання американського капіталу та наявність американського ядерного щита, що дозволяло різко скоротити військові витрати до мінімуму; виважена, мудра політика Міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості в галузі нових технологій; наявність таких соціокультурних факторів, як:

-- винятково високий освітній і фаховий рівень робочої сили;

-- прагнення до естетичного вдосконалення навколишнього середовища;

-- уміння імітувати і засвоювати чужий досвід;

-- певний соціальний пафос, спрямований на важку, інтенсивну працю;

-- бережливість;

-- схильність до компромісів;

-- повага, зрештою, високе почуття власної гідності усієї нації загалом;

-- воля до успіху [19].

Цілком очевидно, що жодного із цих показників в Україні сьогодні немає, а тому "третього шляху" розвитку для нашої країни не існує.

Та й навряд чи він необхідний у сучасних умовах, коли є власний, вітчизняний культурно-історичний досвід, що сформувався внаслідок взаємодії двох основних типів культури -- західної та східної [20]. Причому жодної "роздвоєності" вітчизняного культурно-історичного досвіду не спостерігається, як і тенденції до злиття із Заходом. Завжди орієнтуючись на Захід, українці все ж намагалися зберегти свою культуру, оскільки саме вона, будучи самобутністю будь-якої цивілізації, виступає єднальною ланкою між минулим народу та його майбутнім. Хаос, який панує в сучасному суспільстві, містить у собі потенціал нової гармонії. І це не тому, що світ перестає бути біполярним у геополітичному розумінні і рано чи пізно відбудеться великий західно-східний синтез як на основі Заходу, так і Сходу. Цивілізовані форми спілкування обов'язково переможуть і в Україні в результаті боротьби зі стихією соціальності, до якої, зрештою, належить і "вільна" ринкова економіка. Україні потрібні ринкові відносини, які необхідно формувати не "шоковою терапією", а за допомогою ефективної правової системи.

А цивілізований ринок неможливий без реалізації таких факторів, як:

1) капіталу -- фундаментальної економічної основи ефективного виробництва і торгівлі;

2) вільного підприємництва, цілком зорієнтованого на товари, необхідні для задоволення людських потреб і забезпечення добробуту переважної більшості населення відповідно до сучасних вимог життя в розвинених суспільствах;

3) визнання приватної власності священною і недоторканою, як і права на існування всіх інших форм власності, крім абсолютно монопольної -- державної;

4) інноваційного механізму й ефективних сучасних технологій, що забезпечують високу автоматизацію промислової та інтелектуальної праці, якості товарів, ресурсозбереження, екологічної безпеки і гуманізації життєвого середовища;

5) високого професіоналізму і компетентності усіх суб'єктів економічної, виробничої, підприємницької, фінансової і політичної діяльності, й обов'язково максимальних правових гарантів з боку громадянського суспільства! [21]

Необхідно також мати на увазі, що розвиток вітчизняної культури здійснюється не прямолінійно, а зигзагоподібне, у боротьбі старого -- з новим, традиційного -- із запозиченим. Загалом самобутність будь-якої культури не поширюється ні на різноманітні джерела, ні на спадкоємний зв'язок у розвитку цієї культури. Інакше й не може бути, оскільки потреби будь-якого суспільства завжди ширші і якісно вищі, ніж відповідні елементи спадщини, що дісталася йому від попереднього покоління. Звідси і необхідність створення нового, оригінального, такого, котре становило б власне буття. Саме тому Україна, розвиваючись у контексті "Схід-Захід", спирається на власний культурно-історичний досвід, який об'єднує східні і західні орієнтації [22]. Тільки вітчизняний культурно-історичний досвід дозволить Україні зробити правильний вибір шляху модернізації і забезпечить побудову економічно розвиненої, могутньої, незалежної держави. А без такого історичного надбання вона легко перетвориться в наступному столітті в "молодшого партнера" і сировинний придаток промислове розвинених країн.

Поки що вітчизняний культурно-історичний досвід у процесі розбудови молодої держави чекає свого розвою. Після семи років незалежності за своїми характеристиками, економічними і політичними показниками Україна знаходиться серед соціальних середовищ, які у світовій науці характеризуються як держави "периферійного капіталізму". Більшість проблем таких країн можна ідентифікувати з проблемами країн Латинської Америки. Спроби реформувати республіки, що утворилися в результаті розпаду СРСР, виявили, що "ліберальна демократія" на пострадянських теренах є недієвою, набуваючи потворних форм [23]. Приватизація породила в Україні не середній клас, а напівкримінального нувориша. В результаті був створений не західний тип економіки, а брутальний феномен економіки кримінально-планового типу. Хотіли мати національну буржуазію -- отримали компрадорську, котра не бажає робити інвестицій у вітчизняну промисловість і вивозить капітал за рубіж. Україні загрожує не авторитаризм чи непомірна демократія, а, передусім, кримінально-мафіозна хитрократія -- шахрайство. Замість великої демократичної ми дістали велику кримінальну революцію [24]. Набуті проблеми дозволяють дійти висновку, що вихід із кризи неможливий без посилення держави і її орієнтації на вітчизняний культурно-історичний досвід, поза використанням якого стабілізація ні в економіці, ні в суспільстві неможлива.

У процесі державотворення використання вітчизняного культурно-історичного досвіду обов'язкове ще й тому, що всі народи не повторюють шлях лідерів, а (у кращому разі!) рухаються з ними паралельними траєкторіями розвитку. Це під-тверджує досвід не тільки Японії, а й Тайваню, Китаю, Сингапуру, Малайзії та інших країн, що здійснили або здійснюють своєрідний "стрибок" у своєму розвитку. Відіграючи в недалекому минулому роль сировинних придатків Заходу, вони сьогодні стали шукачами "молодших партнерів" для співробітництва і ринків збуту своєї продукції. І така продукція (до речі, порівняно з тією, що виробляється на Заході посередньої та низької якості) заполонила сьогодні ринок України внаслідок розвалу її власної промисловості. Але навіть і тоді, коли вдасться подолати кризу в економіці (а для цього треба принаймні зупинити процес її все більшого загострення), слід, однак, пам'ятати, що ефективні соціальні технології засвоюються, а очікувані зміни у виробничих і суспільних відносинах відбуваються в різних країнах і навіть регіонах світу нерівномірно, тобто з різною швидкістю. "Стрибок" України і побудова техногенного суспільства (як його результат) звичайно можливі, але яку ціну за це необхідно заплатити уже сьогодні, навряд чи можна легко встановити. Одне лише не викликає сумніву: Україна мусить увійти в когорту розвинених країн сильною державою, що спирається на вітчизняний культурно-історичний досвід як основу та інтегруючий фактор розвитку українського суспільства.

Шлях України до такої держави -- це не формальна псевдодемократія і не тоталітарна диктатура, а демократичний тип державності з власним культурно-історичним досвідом. Саме цей шлях є винятково важливим для встановлення у країні корпоративної державності, що забезпечує функціонування сильної правової влади, а потім через правову державу знаходить оптимальний баланс між ідеєю свободи та ідеєю справедливості, гарантуючи захист гідної життєдіяльності людини, визначення її потенційних, творчих можливостей. У такій державі через ідею свободи здійснюється осмислення всіх правових проблем. Не перетворивши право у реальний дієвий інструмент свободи і вільної творчості людей і не зробивши його фактором захисту демократії, важко розраховувати на реалізацію ідеї суверенного соціального середовища і взагалі національного відродження.

Як молода незалежна держава, Україна, звичайно, прагне чітко визначитися у новому геополітичному оточенні, формування якого також відбувається у контексті "Схід-Захід", хоча країни Центральної та Східної Європи і намагаються зорієнтувати трансформацію своїх суспільств у русло західної модернізації. "У цій ситуації становище молодих держав, -- відзначав колишній секретар Ради національної безпеки при Президентові України, а нині - радник Президента В. Горбулін, - що не мають ще достатнього досвіду власної державності, вельми складне. Доводиться вирішувати непрості питання визначення пріоритетів у зовнішній політиці, вчитися гідно приймати допомогу інших країн або твердо відмовлятися від неї, якщо це не відповідає їх власним національним інтересам" [25]. Саме тому Україна прагне знайти гідне місце у світовій співдружності, здійснюючи переорієнтацію на економічні та гуманітарні чинники у міжнародних відносинах.

Засвідчивши свою правонаступність за колишніми зобов'язаннями, Україна відмовилася від будь-яких територіальних претензій до інших держав і демаркувала кордони з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією, які існували на час розпаду СРСР (хоча румунська сторона не бажає визнати їх у міжнародному договорі). Уже завершено демаркацію українсько-білоруського кордону, розпочато демаркацію українсько-молдавського, і лише кордон з Росією залишається ще недемаркованим, що не тільки гальмує процес державотворення в Україні, а й дестабілізує її відносини із Заходом. Питання майбутньої безпеки і зовнішньої орієнтації України, котра опинилася в центрі стратегічних інтересів Заходу і Сходу, сьогодні залишається особливо актуальним [26]. З одного боку, це пов'язано із стратегічною важливістю України для Заходу, що може надати їй майбутнє членство у західних структурах безпеки чи гарантувати Україні з боку ООН статус "постійного нейтралітету". А з другого -- треба враховувати і тиск Росії, яка визначає свої кордони з державами -- членами СНД як "внутрішні" і суто "адміністративні", а отже, як такі, що мають бути відкритими (як у радянські часи!). Тому цілком зрозумілими є застереження України щодо перспективи розміщення ядерної зброї у Центральній Європі. За короткий термін Україна повністю і категорично відмовилася від ядерної зброї оголосивши себе без'ядерною не для того, щоб інші країни (хай навіть і близькоспоріднені слов'янські) розміщували свій ядерний потенціал біля її кордонів. Ось чому цілком справедливими є претензії України до держав, що мають ядерний статус, посилити гарантії загальноєвропейської безпеки прийняттям чітких правових зобов'язань, зафіксованих у відповідному багатосторонньому документі. Але не слід забувати, що конкретні форми і характер процесу зближення України із Заходом та динамічної розбудови відносин зі Сходом безпосередньо залежатимуть від того, як швидко українське суспільство зуміє перебороти наслідки посттоталітаризму не тільки в суспільній свідомості, а й у політичній, економічній, соціальній сферах.

Гуманізація і демократизація міжнародних зв'язків України є найкращим шляхом до забезпечення прав людини, і насамперед права на життя і розвиток в умовах миру, безпеки і справедливості. Глобальні катастрофи соціального й екологічного характеру, що насуваються на сучасну цивілізацію, більше, ніж будь-коли вимагають вироблення Українською державою не тільки загальноєвропейської, а й загальносвітової стратегії, що грунтувалася б на пріоритетах загальнолюдських цінностей [27]. Україна ступила на важкий шлях творення кращого майбутнього для свого народу, на шлях відродження нації.

Сьогодні її народ прагне створити вільну, незалежну, демократичну й заможну державу, яка забезпечувала б рівні можливості в усіх сферах життя для кожного члена суспільства.

Література

1 Кузьо Тарас. Європа чи Євразія? Стратегія для України // Розбудова держави. -- 1996. -- No6. -- С.14-16; Якубов Роман. Україна в новій Європі? // Сучасність. -- 1998. -- No 7-8. -- С.74-77.

2 Скуратівський Вадим. Євразійський синдром // Політична думка. -- 1995. -- No 2-3.-С. 81-88.

3 Россия и Запад: взаимодействие культур (материалы "круглого стола") // Вопросы философии. -- 1992. -- No 6. -- С. 32.

4 Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Вибране. --К.,1991. --С.555.

5 Барабаш Юрій. Малоросійство і західнорусизм: сіамські близнюки // Сучасність. -- 1997. -- No2. -- С. 108-121.

6 Метельова Тетяна. Місце України в загальнолюдській спільності // Розбудова держави. -- 1994. -- No6. -- С.58-63.

7 Касьян Володимир. Про деякі риси українського характеру // Розбудова держави. -- 1996. --No6. -- С.17-22.

8 Бердяєв Н.А. Судьба России. -- М., 1990. -- С. 123.

9 Від "третього шляху" до "Євразійських пріоритетів" (від редакції) // Політична думка.-- 1995.--No2-3. --С.71-73.

10 Россия й Запад: взаимодействие культур (материалы "круглого стола) // Вопросы философии. - 1992. -- No 6. -- С. 4

11 Бердяєв Н.А. Судьба России. -- М., 1990. -- С. 122.

12 Алексеева Е.Н., Семушкин А.В. Диалог цивилизаций: Восток-Запад // Вопросы философии.-- 1998.--No2.--С.173-177.

13 Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. -- М., 1982;

История первобытного общества (Отв.ред. Ю.В. Бромлей). --М., 1983;

Тзйлор З.Б. Первобытная культура. - М., 1989 та ін.

14 Страда В. Западничество й славянофильство в обратной перспективо // Вопросьі философии. -- 1993. --No7. -- С.58.

15 Шифенгефель Вульф. "Ми повинні вивчати ці культури перед тим, як вони щезнуть назавжди" // Сучасність. -- 1998. -- No3. -- С.148-153.

16 Україна та міжнародне співтовариство (Дергачов О., Пахомов Ю., Кірсенко М., Камінський Є. та ін.) // Політична думка. -- 1993. -- No1. -- С.35-48.

17 Россия и Запад: взаимодействие культур (материалы "круглого стола") // Вопросы философии. -- 1992. --No6. --С.8.

18 Гарнет У. Шерман. Українське питання та майбутнє Росії // Політична думка. -- 1994. -- No4. -- С.71-79.

19 Россия й Запад: взаимодействие культур (материалы "круглого стола") // Вопросьі философии. -- 1992. --No 6. --С.39--40.

20 Парахонський Б. Південно-східний вектор // Політика і час. - 1998. - No3. - С.3-6.

21 Ракитов А.И. Цивилизация, культура, технология и рынок // Вопросы философии. -- 1992. --No 5. -- С.12-13.

22 Левандовский Вадим. "Захід" і "Схід" як опозиція в Європейскій соціальній філософії: концепт "орієнтального деспотизму" // Політологічні читання. -- 1995.--No2.--С. 3-47.

23 Томенко М. Штрихи до історії ліберальної ідеї в Україні // Політична думка. --1996.--No1.--С.106-111.

24 Ткаченко В. Україна: ілюзії та реальність самоорганізації // Політика і час. -- 1996.--No10.--С. 62.

25 Горбулін В. Наша мета, наша доля // Політика і час. -- 1996. -- No 1. -- С. 3.

26 Елісон Рой. Питання безпеки у відносинах України зі Східною, Центральною та Західною Європою // Політична думка. -- 1993. --No1. -- С.100-104.

27 Україна у зарубіжних доктринах та стратегіях XX століття. (Держалюк М., Віднянський С., Коваль В. та ін.) // Політична думка. -- 1996. - No1. -- С.64-85.


Подобные документы

  • Исследование биографии и научно-литературной деятельности русского мыслителя Н.Я. Данилевского. Законы культурно-исторического движения. Анализ особенностей различных культурно-исторических типов. Характеристика славянского культурно-исторического типа.

    контрольная работа [58,4 K], добавлен 10.01.2015

  • Аналіз ґенези й тенденцій розвитку сучасної техногенної цивілізації. Природа й співвідношення гуманізації й дегуманізації суб'єкт-суб'єктних відносин в економічній сфері. Гуманістичні аспекти моделей і стилів управління в економічних структурах.

    автореферат [47,8 K], добавлен 11.04.2009

  • Початок філософського осмислення цивілізації, принципи та фактори його розвитку на сучасному етапі. Життєвий шлях цивілізацій, його періодизація. Особливості, проблеми, майбутнє та місце України в світі. Глобалізація, вільний ринок та "ефект метелика".

    курсовая работа [51,4 K], добавлен 25.10.2014

  • У теоріях циклічних цивілізацій безупинне поступальне прямування людства як цілого заміняється на циклічний розвиток окремих локальних цивілізацій. Основні положення теорії цивілізацій англійського історика XX сторіччя Арнольда Тойнбі та їх аналіз.

    творческая работа [29,0 K], добавлен 03.02.2008

  • Аналіз твору "Думки" Блеза Паскаля, його зміст та основні ідеї. Сутність поняття "щастя" у баченні автора. Мислення як шлях до возвеличення людини, шлях до знаходження її місця у світі. Жадоба до визнання, її роль в житті людини. Шляхи досягнення щастя.

    реферат [11,3 K], добавлен 16.11.2010

  • Поняття соціального у філософії, пошук моделей, які б адекватно відтворювали його природу і сутність. Розгляд соціуму як історичного процесу, суспільства як системи і життєдіяльності людини. Визначення діяльності як способу існування соціального.

    реферат [30,8 K], добавлен 26.02.2015

  • Евристичний і універсальний характер нелінійного підходу в історичних дослідженнях. Специфіка синергетичного розуміння історичного процесу в класичних історіософських концепціях. Нелінійність як загальний методологічний принцип теорії самоорганізації.

    реферат [91,6 K], добавлен 04.02.2015

  • "Втеча від свободи" — перша книга психоаналітика та соціального психолога Еріха Фромма. Показано, що монографія стала одним з основоположних творів автора. Проведено аналіз психіки людини у монографії. Досліджується значення свободи для сучасної людини.

    контрольная работа [20,9 K], добавлен 18.09.2019

  • Дослідження основних тез історіософської дискусії слов'янофілів і західників. Поняття культурно-історичного типу та його розвитку у релігійному, культурному, політичному та суспільно-економічному напрямку. Погляди на історію в ідеології євразійців.

    реферат [24,9 K], добавлен 22.10.2011

  • Представление о мышлении как предмете теории познания, различие между теоретическим и практическим мышлением. Культурно-генетические аспекты, сущность и специфика юридического мышления. Характеристика основных этапов генезиса правового мышления.

    контрольная работа [31,0 K], добавлен 30.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.