Екзистенціальна філософія

Екзистенціальна філософія

1 "Новий поворот" до людини, його джерела та методологія

Осягнення людини завжди було метою філософського осмислення світу та майже у всіх філософських вченнях становило розділ, що мав назву "філософської антропології".

Але трактування цій проблеми, підходи до її вирішення були різними у різні історичні епохи. Для сучасної західноєвропейської філософії є характерним "новий поворот" до людини.

Його коріння сягають ще у XIX ст., коли багато мислителів, і перш за все датський філософ С.К'єркегор (1813 - 1855 рр.), увійшли у протиріччя із філософією минулого саме у питанні про людину.

Класичну філософію К'єркегор не без підстав звинувачував у тому, що питання про людину у ній поставлено дуже абстрактно. За К'єркегором, філософи вище над усе ставлять щось загальне, абстрактне: дух, матерію, бога, прогрес, абстрактну істину - і цьому загальному прагнуть підпорядкувати конкретну людину.

У самій же людині вони виділяють та абстрактно розглядають лише її сутність. Це веде до того, що філософія відходить від живого індивіда з його думками, емоціями, стражданнями.

Завдання нової, дійсно повернутої до людини філософії К'єркегор вбачав у тому, щоб "вдивитися" у людське життя, відчути людські страждання.

Філософ повинен глибше зрозуміти процеси вибору індивідом свого "Я", вибору між добром та злом.

Він повинен допомогти індивіду знайти істини, не просто близькі та зрозумілі йому, але і невід'ємні від нього. За К'єркегором, людина повинна відкрити таку істину, заради якої їй хотілося б жити та вмерти.

Ця програма знайшла підтримку та розвиток у цілому ряді філософських напрямків XX ст. У своїй методології ці напрямки виступали проти класичного раціоналізму XVII - ХVIII ст. та сцієнтистських течій у західній філософії XIX - XX ст.

Вони не тільки спробували протиставити абсолютизації домагань розуму у вирішенні філософських проблем нераціональні детермінанти самовизначення людини - "вітальні" параметри та її властивості, а також нераціональні форми осягнення людиною світу та самої себе (емоції, інтуїції та ін.), але в багатьох випадках займалися протилежною абсолютизацією: абсолютизацію "вітальних" вимірів та нераціональних форм осягнень людини. І як наслідок з'явився ірраціоналізм, в той чи іншій мірі характерний для цих напрямків.

Найбільш впливовим серед них у 30 - 60-ті роки ХХ ст. був ексзистенціалізм. У самій назві цього напрямку конкретизується його мета: змінити класичну "філософію сутностей" філософією людського існування (екзистенція).

Перші форми філософії екзистенціалізму беруть свій початок у вченнях російських філософів М.А.Бердяєва, Л.І.Шестова, іспанського письменника М. де Унамуно. Після першої світової війни він отримав широке поширення в Німеччині. Засновники німецького екзистенціалізму - К.Ясперс (1883 - 1969 рр.) та М.Хайдеггер (1889 - 1976 рр.).

Філософ Ж.-П.Сартр (1905 -1980 рр.), письменники А.Камю (1913 - 1960 рр.) та Г.Марсель (1889 - 1973 рр.) - представники французького екзистенціалізму.

Поділяв ідеї екзистенціалізму також іспанський філософ Х.Ортега-і-Гасет (1883 - 1955 рр.).У значній мірі близьке до екзистенціалізму розуміння завдань філософії поділяли прибічники персоналізму (М.Бердяєв та Л.Шестов у Росії, Б.Муньє та Ж.Лакруа у Франції, У.Хокінг, Е.Брайтмен та Р.Т.Флюелінг у США) та частково філософської антропології (німецькі філософи М.Шелер (1874 - 1928 рр.), А.Гелен (1904 - 1976 рр), Е.Ротхакер (1888 - 1965 рр.) та ін.

Соціальним джерелом були процеси соціально-економічного, політичного та духовного життя Заходу, які знайшли втілення у різних формах відчуження людини.

Феномен відчуження виявляється у тому, що власна діяльність людини стає для неї ворожою силою, яка їй протистоїть, яка пригнічує її, і вона не здатна володарювати над нею.

Гносеологічним джерелом екзистенціальної філософії є проблеми буття, існування людини, співвідношення раціональних та нераціональних форм самоосягнення людини.

На відміну від Канта, що ставив питання "Що таке людина?" екзистенціалісти центр тяжіння переносять на питання "Як стати людиною?" або конкретніше - "Чи можна стати людиною у час абсурду, а якщо так, то як?".

У категоріальному апараті екзистенціалізму ключовим є така категорія, як "екзистенція", тобто "існування". Вона була введена К'єркегором та означає неповторність, унікальність та сугубу суб'єктивність існування окремої людини "тут - тепер" на протилежність від її загальної сутності - природної, або об'єктивно-духовної у дусі Гегеля.

Така екзистенція вважається недосяжною для раціонального пізнання та даною лише безпосередньому переживанню.

На екзистенціальну методологію застосування філософських категорій у ході вирішення філософських проблем великий вплив мав «феноменологічний метод» німецького філософа Е.Гуссерля (1853 - 1938 рр.), заснований на ідеї специфіки вивчення свідомості, що використовує методи інтуїції.

Цей метод, за Гуссерлем, дозволяє філософу стати по відношенню до потоку людської свідомості на позицію внутрішнього входження у нього, що забезпечує можливість безпосереднього "бачення" структур "чистої свідомості".

Феноменологічний метод опису свідомості Гуссерля використовувався для передачі стану повсякденної свідомості, яка не стільки пізнає, скільки страждає, емоційно навантажена та навіть перевантажена негативними переживаннями.

Її основні емоційні стани: турбота, провина, страх, занедбаність, відповідальність, страх смерті та ін., які пов'язують людину з реальністю.

При всій своєрідності застосування та тлумачення згаданих раніше філософських категорій різними екзистенціалістами головним для них є філософське питання:

1) про критерії розрізнювання справжнього та несправжнього існування або буття людини;

2)про можливості, межі та засоби досягнення справжнього існування.

Саме у зв'язку з цими питаннями та на їх основі розглядаються та робляться спроби розв'язати такі актуальні проблеми, як людська свобода, відповідальність та гуманізм.

2 Буття як людське існування, його властивості

Головне поняття екзистенціальної філософії - поняття буття. Екзистенціалісти розуміють буття як якусь нероздільну цілісність суб'єкта та об'єкта, як переживання суб'єктом свого "буття - у - світі".

Буття, таким чином, тлумачиться як дане безпосередньо, як людське існування ("екзистенція"), яке неможливо пізнати ані науковими, ані філософськими засобами, яке тотожне сутності.

Екзистенціалісті не роблять розподілу буття на буття як сутність та буття як існування, характерне для класичного підходу.

Для них сутність "Я" у тому, що "Я" існує, тобто сутність це і є існування (екзистенція). Найважливішою властивістю екзистенції є її скерованість на інше ("інтенціональність").

Екзистенція (за Хайдеггером та Сартром) є буття, скероване до ніщо, яке усвідомлює свою кінцевість. Опис структури екзистенції проходить через опис модусів людського існування (опіка, страх, рішучість, совість та ін.), через смерть та різні форми зіткнення з ніщо, руху до нього, втечі від нього та ін.

Тому саме у "прикордонній ситуації" (К.Ясперс), у моменти найглибших хвилювань людина прозріває екзистенцію як сутність свого сутнього, своєї сутності.

Іншою властивістю екзистенції є її кінцевість, яка тлумачиться як часовість, точкою відліку якої є смерть. На відміну від фізичного часу - чистої кількості, нескінченного ряду моментів, що плинуть, - екзистенціальний час якісний, кінцевий та неповторний; він виступає як доля (Хайдеггср, Ясперс) та невід'ємно пов'язаний з тим, що складає сутність екзистенції: народження, біль, каяття, смерть та ін.

У феномені часу екзистенціалісти підкреслюють визначальне значення майбутнього та розглядають його у зв'язку з такими екзистенціалами, як "рішучість", "проект", "надія", підкреслюючи таким чином особистісно-історичний (а не безособово-космічний) характер часу.

Цим стверджується зв'язок часу з людською діяльністю, пошуком, напруженням, чеканням. Історичність людського існування відбивається у тому, що воно завжди знаходиться у певній часовій ситуації, у яку воно потрапляє та з якою повинно рахуватися.

Належність до окремого народу, стану, наявність у індивіда тих чи інших біологічних, психологічних та інших якостей - все це емпіричний вираз первісного ситуаційного характеру екзистенції, того, що вона є "буття-у-світі".

Часовість, історичність та ситуаційність екзистенції - модуси її кінцевості.

Ще однією якістю екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. Світ, у якому при цьому опиняється, заглиблюється ("виходить") людина, розуміється екзистенціалістами по-різному: у Хайдеггера це безособовий світ ("ман"), у якому все анонімне, у якому немає суб'єктів дії, є лише об'єкти дії, у якому всі "інші" і людина навіть по відношенню до самої себе є іншою; це світ, у якому ніхто нічого не вирішує, а тому й не несе ні за що відповідальності.

У Бердяєва цей світ має назву "світу об'єктивізації", риси якого:

1) відчуженість об'єкта від суб'єкта;

2) поглинання неповторно-індивідуального, особистого загальним безособово-універсальним;

3) панування необхідності, детермінації ззовні, утиски та ліквідація свободи;

4) пристосування до масовості світу та історії, до середньої людини, соціалізація людині та й думок, що знищують оригінальність.

Нарешті, важливим атрибутом екзистенції є самотність та абсолютна свобода. Людина самотня.

Спілкування індивідів, що здійснюється у сфері об'єктивізації, - ілюзія, самообман. Любов, дружба, товариство, солідарність - фальш та святенництво. Єдиний засіб справжнього спілкування - це єднання індивідів у бунті проти "абсурдного" світу, проти кінцевості, смертності, недосконалості, безглуздя людського буття (А.Камю).

Марсель, що не визнавав предметності "світу об'єктивізації", вважав його суто особистісним, проблему спілкування вирішував інакше. Він бачить його у особистому відношенні до іншої людини, що здійснюється перед обличчям Бога.

Щодо свободи, то екзистенціалісти відкидають і раціоналістичне розуміння свободи як усвідомленої необхідності, і гуманістично-натуралістичне - як розкриття природних задатків людини.

Свобода, згідно екзистенціалізму, - це сама екзистенція. Оскільки ж структура екзистенції має вияв у "скерованості", у трансцендуванні, то це або звернення до Бога (Марсель, Ясперс), або зберігання своєї "самотності", оригінальності, неповторності, своєї екзистенції у будь-яких умовах (Сартр, Камю).

Оскільки, на думку цих філософів, бути вільним - це бути самим собою, остільки "людина приречена бути вільною".

Свобода (воля), на думку Сартра, Камю, - тяжке ярмо, яке повинна нести людина, оскільки вона - особистість. Вона може відмовитися від своєї свободи (волі), перестати бути самою собою, стати "як всі", але лише ціною відмови від себе як особистості, шляхом "розчинення" у "мані", у безособовому світі.

3 Проблема унікальності людського існування

Одним з центральних положень екзистенціальної філософії є положення про унікальність людського існування.

Для підтвердження цієї тези наводяться онтологічні аргументи (кожна людина неповторна, незамінна, займає певне місце у бутті), але найчастіше проблема унікальності зводиться на психологічну площину: я унікальний за своїм внутрішнім змістом. Що ж я повинен робити, щоб цю унікальність та неповторність зберегти?

Екзистенціалісти вважають, що для того, щоб бути самим собою, необхідно постійно вести боротьбу з "маном"; тому людина весь час повинна знаходитися у стані бунту з оточуючим середовищем.

На думку А.Камю, вся історія людства робилась саме у стані бунта бунтівниками. При цьому під бунтом Камю розумів не лише знищення старого, але і збереження та самовдосконалення позитивного, творчість нового. Меж бунту немає, інакше зникне буття.

Таким чином, людина приречена не лише на свободу, але й на постійний бунт. Що ж відбудеться, якщо людина перестане бунтувати? За Камю, послаблення бунтівної діяльності людини у кінці XIX ст. та особливо у XX ст. призвело до влади "середнього", "масового" шаблону і стандарту над життям та культурою, усередненням людей, "повстанням мас".

Причину згасання бунтівного початку у людини, і тим самим "омасовлення", знищення унікальності екзистенціалісти перш за все вбачають у науково-технічному прогресі, переході до індустріального та постіндустріального суспільства, механізації та автоматизації виробництва, що перетворило людину з творця на часткового робітника.

Негативну роль зіграло й розповсюдження християнства, буржуазного лібералізму, комуністичної ідеології з їх лозунгами рівності, братерства, соціальної справедливості, принципом підлеглості особистого колективному. Як подолати цю кризу людської цивілізації?

На думку іспанського філософа Ортеги-і-Гассета вихід полягає у принциповій зміні світосприйняття, втіленні у свідомість людей нової філософії, нової системи поглядів, здатних відродити у людині бунтівний, творчий початок.

4 Проблеми життя та смерті, сенсу життя

Життя та смерть людини, сенс життя - це вічна тема філософії. Але у класичній думці та у сучасній філософії тема смерті займає різне місце. Смерть оцінюється істотно інакше. "... Найстрашніше зло, смерть, не має до нас ніякого відношення, бо, коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо", - писав, відбиваючи світопочуття та цінності свого часу давньогрецький філософ Епікур.

Богослови, схоластики середньовіччя, виходячи з того, що людина є єдність тіла та душі і що тіло смертне, а душа безсмертна і лише тимчасово знаходиться у тілесній оболонці для випробувань, робили висновок: смерть - благо.

До протилежних висновків (смерть - зло) приходили матеріалісти Нового часу, які вважали, що людина єдина, психіки без тіла не існує, тому смерть абсолютна. Частково цю точку зору поділяє діалектичний матеріалізм. Він також вважає, що разом з тілом вмирає і душа, оскільки душа, свідомість - це продукт діяльності мозку.

Але будь яка людина - це представник роду, який зі смертю окремого індивіда не зникає, більш того, смерть індивіда - передумова вдосконалення людського роду.

Тому хоча для індивіда смерть - це зло, для людського роду - це благо. Разом з тим будь-який індивід - частина суспільства, і якщо він зміг внести свій внесок у культуру суспільства, тоді цей індивід отримав символічне безсмертя.

Сучасна екзистенціальна філософія визначає буття не інакше як буття до смерті; смерть - верхівка буття, у смерті реалізується сутність "Я", отже найунікальніша, найвидатніша особистість - це та особистість, яка здатна на самовбивство. Саме до цього висновку приходить онтологічне розуміння буття.

Але більшість представників екзистенціальної філософії далекі від того, щоб хвалити самовбивство, хоча і впевнені, що проблема самовбивства є центральним філософським питанням (А.Камю).

Буття вони розглядають з моральних, аксиологічних позицій і приходять до висновків, що вищим благом є не смерть, а життя. Навіть у ситуації абсурду - це найвища цінність.

Тому за життя слід боротися всіма засобами, при цьому ці засоби можуть включати у себе як зраду, підлість, вбивство, так і самопожертву в ім'я високих принципів, в ім'я життя інших людей. Вибір за самою людиною.