Філософія історії

Філософія історії

1 Становлення сучасної філософії історії

Філософія історії - область філософського знання, яка охоплює онтологічні питання історичного процесу (сенс і напрямок історії, розчленування і послідовність основних історичних епох, специфіка історичного процесу, співвідношення історії і природи, свободи і необхідності в історичній творчості), а також гносеологічні і логіко-методологічні проблеми історичної науки.

Сам термін "філософія історії" вперше запровадив видатний французький мислитель XVIII ст. Вольтер, маючи на увазі універсальний історичний огляд людської культури. У німецького філософа XVIII ст. І.Г.Гердера філософія історії становить автономну дисципліну, яка відповідає на питання: чи існують позитивні і незмінні закони розвитку людського суспільства, і якщо існують, то які вони?

Філософія історії XVIII ст. - першої третини XIX ст. була головним чином теорією історичного розвитку.

Філософи прагнули сформулювати ціль, рушійні сили і сенс історичного процесу, висунувши при цьому ряд найважливіших ідей: ідею прогресу (Кондорсе), ідею єдності історичного процесу (Гердер), заклали засади історії культури (Вольтер), ґрунтовно проробили проблему свободи і необхідності (Гегель).

Подальший розвиток філософії історії був пов'язаний з ім'ям К. Маркса. Розроблене ним матеріалістичне розуміння історії усуває усе надприродне, трансцендентне, позаісторичне.

По Марксу, люди самі роблять історію: вони є одночасно і акторами, і авторами своєї всесвітньої історичної драми; за історичним процесом не стоять ніякі надприродні сили у вигляді Божої волі, світового розуму і т.п. Але люди роблять свою історію не по свавіллю, а на основі існуючих об'єктивних умов. Наслідки діяльності попередніх людських поколінь, які знаходять вияв у певному рівні розвитку продуктивних сил, у виробничих відносинах і т.п., з'являються перед кожною новою генерацією, як щось дане, від її власної волі незалежне, як об'єктивні умови і певні межі її діяльності. Саме суспільні прагнення і ідеали визначають тенденції розвитку реальної дійсності; таким чином, суспільна діяльність одночасна і обумовлена, і вільна, бо історія неможлива без свідомих зусиль і боротьби, у ході яких ідеальні стимули і цілі перетворюються в об'єктивні умови.

Наприкінці XIX ст. почався сучасний етап у розвитку філософії історії. Характеризується він тим, що у ньому на перший план замість онтологічної висувається гносеологічна і методологічна проблематика, аналіз процесу і результатів історичного пізнання.

Разом з тим зберігається і традиційна філософсько-історична проблематика у вигляді різних варіантів історичного кругооберту і проблеми сенсу історії в християнській філософії історії.

2 Проблема утворення теоретичної моделі історичного процесу

В онтологічній проблематиці філософії одне з головних місць займає питання розчленування і послідовності основних історичних епох. Філософський ірраціоналізм, який виник у середині ХІХ ст., протиставив концепції єдності світової історії, яка спиралась на християнський провіденціалізм, біологічну модель історичного процесу, згідно якій єдність людства - це фікція, а фактично ми маємо справу з різноманітністю специфічних видів культури, які нагадують багатство форм органічного світу.

Основні висновки традиційної філософії історії гегелевського типу, який бачив сенс історії в поступовому сходженні до свободи, були заперечені французьким соціологом і письменником Ж.А. Гобіно (1816-1882) у творі з характерною назвою “Досвід про нерівність людських рас”. Згідно Гобіно фактором цивілізації є “чистота раси”, яку, проте, не вдається зберегти надовго. Цим пояснюється недовговічність розквіту осередків цивілізації. "Етнічні суміші" руйнують єдність стилю життя і призводять у кінцевому рахунку до "виродження людини", а разом з ним - і до занепаду усієї соціальної структури.

Гобіно нараховує 16 цивілізацій в історії людства, у народженні кожної з яких вирішальну роль він відводить білій расі, як принципово відмінній від чорної і жовтої. Хоча відвертий біологізм Гобіно, не здобув широкої підтримки в XX ст., сама ідея плюралістичної моделі історичного розвитку привертала все більшу увагу.

Найбільш послідовно цю ідею захищав німецький філософ і історик О.Шпенглер (1880-1936 рр.). У Шпенглера історія предстає як ряд замкнутих унікальних та неповторних "культурних організмів", розвиток яких подібний біологічному циклу живого організму від народження до смерті. Таких культур, по Шпенглеру, вісім - єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, "аполонська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустовська" (західноєвропейська) і культура Майї.

Кожна культура, виникаючи з розгортання відповідної душі (прафеномена), в процесі розвитку поступається місцем цивілізації, де рух замінюється на спокій, творчість - на безпліддя, органічні взаємозв'язки вироджуються в чисто механічні і т.п. У своїх теоретичних побудовах Шпенглер з великою переконаністю вказав на дійсний недолік традиційного філософсько-історичного схематизму - на неправомірне узагальнення, яке перетворює історичний шлях Європи в універсальну схему соціокультурної динаміки людства.

Разом з тим навряд чи можна погодитись з його запереченнями відносно наявності об'єктивних зв'язків історичного буття людства. Цей недолік шпенглеровської концепції намагався подолати англійський історик, соціолог і філософ Д.Д. Тойнбі (1889-1975рр.). Тойнбі відстоює своєрідність історичного життя, визнає природно-історичний характер суспільного розвитку, який у нього є сукупністю одиниць соціальної організації - "цивілізацією". В історичному існуванні цивілізації Тойнбі виділяє фази виникнення, зростання, надлому, занепаду і розпаду.

Але не всі цивілізації проходять увесь шлях від початку до кінця, деякі з них гинуть не розквітнув, деякі зупиняються у розвитку і знаходяться у монотонному прозябанні. Оцінюючи сучасний стан "цивілізації західного християнства", Тойнбі робить висновок про існування в ній симптомів кризи. Але, на його думку, існує надія проминути сумний кінець або віддалити його. Порятунок може прийти від "єднання духом" шляхом залучення до всесвітньої релігії на основі об'єднання існуючих світових проповідницьких культур.

З його точки зору утворення світових релігій - це кінцевий продукт історичного розвитку, який втілює культурну спадкоємність і духовну єдність у протилежність замкнутості деяких цивілізацій. Таким чином, Тойнбі у кінцевих висновках свого досліду відновлює, хоча і в зміненій формі, ідею єдності світової історії.

Разом з тим слід відмітити, що його проект релігійного екуменізму не бере до уваги історичну властивість кожної життєздатної і процвітаючої релігії відкидаючи інакомислячих і інаковіруючих. Інтегруюча функція релігії дуже відносна, бо припускає консолідацію своїх адептів за рахунок гранично негативної оцінки "чужих".

З концепцією кругооберту локальних цивілізацій Тойнбі перегукується теорія соціокультурних систем російсько-американського філософа П.А.Сорокіна (1889 -1988 рр.). Історичний процес, за Сорокіним, є циклічна флуктуація (коливання, випадкові відхилення) типів культур, в яких відображається повторюваність у ідеологічних духовних відносинах, до яких, у свою чергу, Сорокін зводить повторюваність і правильність у історичному процесі.

Кожна культура як специфічний тип історичної цілісності має в основі кілька головних філософських посилок (уявлення про природу реальності, про природу основних потреб людини, ступені і методу їх задоволення).

У відповідності до їх характеру Сорокін виводить три основних типа культури або три типа світосприйняття: "чуттєвий", у якому переважає чуттєве сприйняття, "ідеаціональній", в якому переважають елементи раціонального мислення, та "ідеалістичний", в якому переважає інтуїтивний тип пізнання. Таким чином, система уявлень, цінностей або "істин" виступає як основна детермінанта соціокультурної динаміки.

Ряд західних філософів і соціологів (Д. Белл, З. Бзежинський, А.Тоффлер, Г. Кан та ін.) стоять у розумінні історичного процесу на технократичних позиціях, тобто розглядають усю історію людства як результат технічного прогресу.

Сприймаючи історію на рівні великих відрізків часу як реакцію "культури" на "техніку", вони виділяють у всесвітній історії три етапи: доіндустріальний (аграрний), на якому переважає сільське господарство; індустріальний, на якому переважає промисловість, і постіндустріальний або технотронний, де головну роль здобуває наука і освіта.

На погляд американського соціолога А. Тоффлера вплив техніки на історичний процес має хвилеобразний характер. До- і постіндустріальні хвилі у розвитку техніки та її впливу на суспільство зображуються Тоффлером як такі, що симетрично розбігаються: якщо перша, аграрна "хвиля", яка йшла протягом 10 тисяч років, вихлюпнула індустріально-заводський, масовий тип культури і суспільства, то "третя хвиля" відносить людство від нього у безкрайність технологічної творчості індивідів.

Однак центр цієї картини "трьох хвиль" у розвитку технічних цивілізацій утворює саме заводське виробництво - силова техніка "другої хвилі", проекція сенсорно-моторної діяльності людини; вона підкреслює відсутність подібної техносфери до промислової революції і відмінність нових технологій кінця XX ст. від техніки індустріалізму, економічні системи і соціальні інститути якого починає накривати "третя хвиля".

Оригінальний підхід до історичного процесу міститься у роботах німецького філософа К. Ясперса (1883-1969 рр.). В історії Ясперс виділяє чотири "зрізи": поява мов, винахід знарядь праці, початок використання вогню, виникнення високих культур у Єгипті, Месопотамії, Індії і пізніше - у Китаї в 3-5 тис. до н.е. - це перший "зріз".

Духовне основоположення людства, яке здійснилося в VIII-II ст. до н.е. одночасно і незалежно у Китаї, Індії, Персії, Палестині, Греції, підготовлене у Європі з кінця середньовіччя народження науково-технічної ери, яка духовно оформлюється у XVIII ст., набуває всеохоплюючий характер з кінця XIХ ст. і здобуває надзвичайно швидкий розвиток у XX ст. - це другий "зріз". Третій "зріз" є, за Ясперсом, своєрідність світового часу, на якому з'являється сучасна нам людина зі своїми уявленнями про властиві їй можливості і межі пізнання себе як самості, з тими уявленнями про відповідальність, які існують у наші дні.

На цьому етапі здійснюється становлення історії людства як світової історії, в той час як до "осьового часу" мали місце лише локальні історії.

Ясперс говорить про те, що імовірно, саме скрізь світову історію людство просувається до нового "осьового часу", здатного породити основу автентичної людської історії, єдність людства, такого гуртожитку людей, при якому їх взаємовідношення будуть будуватися на гідних людині принципах і початках (четвертий "зріз").

3 Проблема сенсу історії

Проблема сенсу історії розробляється в основному у рамках християнської філософії історії. Чітко визначились два підходи до вирішення цього питання - песимістичний і оптимістичний. Перший підхід пов'язаний з ім'ям американського філософа Р. Нібура (1892-1971 рр.), а другий - з ім'ям французького філософа Ж.Марітена (1862-1973 рр.).

За Нібуром, історія є сферою зіткнення ірраціональної вільної волі людини і волі Бога. Намагаючись підкорити непідвладну йому і непізнаванну історію, людина неминуче отримує результати, які прямо протилежні жаданим. У цьому полягає "іронія історії".

Звідси безглуздість, на думку Нібура, наук, які займаються вивченням історії і суспільства. В ході історії і в процесі індивідуального розвитку, вказує Нібур, зростає свобода людини по відношенню до природи.

Але в історії свобода неможлива, бо людина не в змозі вірно розібратися у різних історичних зв'язках, які накладаються друг на друга, вона навіть не може мати цілком достовірне знання про них. Крім того, неможливо повністю врахувати гру випадковостей в історії. Внаслідок усього цього здійснення "царства божого" і реалізація ідеалів любові, братства і справедливості, "очікувані" історією, не реальна, а абстрактна можливість, лише релігійно-есхатологічний образ.

Інші мотиви можна простежити у філософських поглядах Марітена. Він вважає, що основа історії - "містичне фонтанування акту існування, похідного від Бога". Він разом з тим бачив в історичному процесі і гуманістичний смисловий зміст, який постійно вдосконалюється. Марітен відкидав наявність необхідності у історії.

Єдність "граду земного" і церковного суспільства - "граду божого", на його погляд, повинно сприяти втіленню в суспільному житті сучасного Заходу виробленого їм самим христиансько-ліберального ідеалу "інтегрального гуманізму", у відповідності з яким він пропагував солідарність підприємців і працюючих у рамках корпорації, ідеї "персоналістичної демократії", християнізації усіх областей духовної культури та екуменістичного зближення релігій.

Таким чином, сенс історії, по Марітену, полягає у піднесенні гуманізму, розвитку людського в людині, які створюють ту реальну основу життя людства, на який можливе дійсне існування, співробітництво, взаєморозуміння і взаємна повага різних соціальних груп, народів та культур.

І хоча таке розуміння сенсу історії втілюється тут у релігійну форму, неможливо не віддати належне його гуманістичній скерованості. Але разом з тим не можна не позначити суперечність і сумнівність засобів здійснення "царства божого" - не через політичні, правові, моральні інститути, а через абстрактну християнську доброчесність та любов до ближнього.

4 Проблема пізнання історичного процесу

На гносеологічні проблеми історичного знання вперше звернув увагу німецький історик культури і філософ В. Дільтей (1833-1911 рр.). На його думку, "історизм" XIX ст. вилучив з історичної сфери "герменевтичний вимір": історію стали вивчати, замість того, щоб розуміти.

До текстів минулого почали підходити "лише історично", тобто розглядати їх виключно як продукт певних соціально-культурних обставин, нібито вони не мали ніякого відношення до нас.

У прагненні подолати обмеженість позитивістські орієнтованої історичної науки Дільтей запропонував психологічний підхід до осмислення феноменів минулого: їх треба не просто пояснювати, виходячи з певного уявлення про зв'язок загального та часткового, але й розуміти, відтворюючи як унікальне породження індивідуальності.

Пізніше, при вирішенні питання про те, як можливе історичне пізнання, з'ясувалося чотири головних напрямки.

Перший з них ("мета-історичний аналіз") взагалі утримується від вирішення гносеологічного питання про співвідношення історичного знання і історичної реальності, обмежуючись з'ясуванням структури історичних текстів, тобто об'єктивізацією історичного знання в "оповіданні", "розповіді".

Сам текст є "альфою" аналізу. Проблема відношення до реальності існує лише у виді "семантичного аспекту" тексту, лише як певний смисловий шар останнього. З цих позицій, як певний літературний жанр, історичне оповідання стає осмисленим завдяки "внесенню фабули", яке структурує із середини хаотичний матеріал подій.

На відміну від справжнього художника-романіста Історик, починаючи своє оповідання, вже знає кінець, і зв'язок між тим і іншим утворює стрижень, завдяки якому проста хронологічна послідовність подій наповнюється сенсом, здобуваючи складну "морфологію".

Другий напрямок виходить з гегелівського принципу тотожності буття та мислення. Найбільш послідовно цей принцип при вирішенні проблеми пізнання історичного процесу відтворюється англійським філософом і істориком Р.Дж. Коллінгвудом (1889-1943 рр.).

Успіхи археології, на погляд Коллінгвуда, звільнили вчених від "полона" письмових джерел. Вперше історик отримав можливість самостійно ставити і вирішувати проблеми за допомогою систематичного мислення, перевіряючого свої висновки фактичними даними і абсолютно незалежного від відомостей "авторитетів".

За Коллінгвудом, єдиними авторитетами історика, як і всякого іншого вченого, є з тих пір логіка і фактична підтвердженість теоретичних висновків. Зближаючи історію з природознавчими науками в логіко-методологічному відношенні, Коллінгвуд відстоює її гносеологічну автономію як особливу діяльність дух, основану на апріорному уявленні. Він відкидає соціологічні узагальнення, які використовують історичний матеріал, бо вважає це "натуралізмом".

Пізнання історичного минулого гарантується, за Коллінгвудом тільки остільки, оскільки уся історія є історією думки. З цієї тези витікає так званий "методологічний індивідуалізм" Коллінгвуда, тобто намагання пояснити історичні події виключно на основі доцільної активності людей.

Третій напрямок - герменевтичний інтуїтивізм - розвиває психологічний підхід до історичного пізнання, започаткований Дільтеєм. Так, засобом останнього у Шпенглера є інтуїція, чуття, які дають безпосередньо знання історичних подій; у італійського філософа Б. Кроче (1866-1952 рр.) історичне знання організує система цінностей історика, а німецький філософ Г.Х. Гадамер вважає, що простого розуміння як безпосереднього переживання істориком подій історії, на основі якого тлумачиться і інтерпретується минуле, простого переміщення дослідника у "горизонт" автора недостатньо, необхідно "переплавлення" їх горизонтів, а це досягається за допомогою мови.

Четвертий напрямок - презентизм (от англ. present - сучасне) представлений взагалі роботами американського філософа Дж. Дьюі (1859-1952 рр.) і істориків К. Бекера, Ч. Бірда та ін.

Абсолютизуючи зв'язок історичного пізнання з потребами сучасного суспільства, вони стверджують, що історія зовсім не відображає минуле, а є тільки проекцією сучасних сподівань і прагнень людей і тому повинна переписуватися знов з кожною новою генерацією.

Така позиція призводить до крайнього релятивізму, до висновку, що кожна людина будує свою картину історичного минулого, усі з яких однаково правомірні.

Вказані вище течії дійсно з'ясували деякі характерні риси історичного дослідження, особливо логіки історичного пояснення, зробили певний внесок у критику старих метафізичних і гносеологічних концепцій.