Філософія історії, предмет і напрямки

Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального і соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теоретичному часі, людина спирається на матеріальні і духовні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, ціле накладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюються собою різні модуси часу: старий за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє.

Таким чином, здійснення людського буття, як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність.

З першого погляду, історичність людського буття не викликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має „позад себе” свою історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуте ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Отже, історія і позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже, щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової цінності, певною мірою, відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації „ось тепер”. Така історія що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це і є історичність.

Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить „клітинку” історичності. За висловом Хайдегера, в події буття збувається. У слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднується історичне й те, що слідом за Хайденером називають повсякденним.

Хайденер першим звернув увагу на те, що за своїми смисловими ознаками буття розшаровується на історичність і повсякденність. Історичність Хайденер витлумачує суто позитивно, а повсякденність подає як „найближчий обрій” і тому як недостатність історичності.

Але й сама історія в останні десятиріччя звернула увагу на повсякденність, включила її до кола своїх інтересів. Йдеться насамперед про французьку історичну школу „Анналів” (науковий часопис). Історики цієї школи зосередилися не на історичних ситуаціях, а на становищі пересічних людей в історії, на виявленні притаманних їм уявлень, поведінки тощо. Більш широко, значно перевершивши межі окремої наукової школи, виявилися такі тенденції у Німеччині. Після панування тут в 60-70-х роках так званої соціально-історичної науки, спрямованої на вивчення передусім соціальних структур і процесів, виник і поширився інтерес до конкретного в історії. Склалася й знайшла значний відгомін у суспільстві „історія повсякденності”, або „історія знизу”. Фахівці й аматори за досить короткий час створили сотні праць з історії міст, сіл, фірм, окремих вулиць, навіть будинків. У минулому почали відшукувати сліди повсякдення, яке виявляється, не таке вже й минуще.

Таким чином, повсякденність сама може бути стверджена й витлумачена як досить стала структура людського буття. Понад те, вона сама може складати предмет історичного інтересу. Отже, відмінність між повсякденністю та історичністю є: далеко не все, що відбувається, увіходить у минуле. Те, що відбулося, є неоднорідним за своїм смислом.

Буття людини у часі зовсім не становить собою деякий ланцюжок подій. Це події в їх смисловому поєднанні, приналежні буттю тазом з їх взаємозв'язком. Уся складність полягає в тому, що саме являє собою цей поєнуючий події зв'язок, це загально буттєве „мож”. На думку одних, це дух інших - природна або історична закономірність. Можливі й інші варіанти. Йдучи за логікою Хайденера, котрий можливо, найглибше продумав феномен історичності, можна припустити, що цим поєднуючим щодо різних подій началом виступає здійснення. Саме воно - здійснення буття - й спрацьовує як „сепаратор”, розділяючи в події те, що увійде до змісту історії, й те, що стане здобутком минущості. Власне, те, що відповідає смислу і в перспективах переростання його в новий смисл, і є моментом історичності. І тут немає неперехідної межі між історичністю та повсякденністю. Зі зміною ситуації повсякденне може стати історичним, а історичне - повсякденним.

І все таки найяскравішим утіленням історичності людського буття є сама історія. Це тому, що минуле - дійсний грунт історії - виявляє себе також і в теперішньому, і в майбутньому.

Сам термін „історія” має кілька значень. Він вказує на:

1. Смислову сполученість якоїсь події з відповідною ситуацією (розповісти історію);

2. Непересічну за смислом подію (трапилася історія);

3. Вияв колективної пам'яті: а) усвідомлення події як певної послідовності у часі (західноєвропейські хроніки); б) усвідомлення минулого як деякої множинності подій (наші літописи); в) дослідженні й теоретичне усвідомлення подій минулого (історія як наука);

4. Деяке ущільнення подій; їх смислову рівнод; певний смисловий шар буття, який виступає щодо людей певною загальною вимогою, визначає їх спосіб мислення й поведінки (закони історії, розвиток світового духу, історична доля тощо).

Роль історії є надзвичайно великою у процесі національного відродження народу, в розбудові держави. Звертання до історії пробуджує національні та громадянські почуття, формує інші духовні структури, ладні зробити нас здатними до історичної відповідальності. Проте надмірна зажуреність в історію може призвести й до небажаних наслідків. Щодо цього застерігав ще Фрідріх Ніцше: „історія, оскільки вона сама перебуває на службі у життя, підпорядкована неісторичній владі й тому не може й не повинна стати, з огляду на її таке підпорядковане становище, чистою наукою на зразок, наприклад, „математики”. Проте той самий Ніцше підкреслював і необхідність історії для життя. Він тільки наголошував на необхідності осмисленого й урівноваженого ставлення до неї. На його думку, звернення до історії ніколи не буває „суцільним”, а завжди є конкретним: „історія належить тому, хто живе потрійно, як істоті діяльній і такій, що прагне, як істоті, що зберігає й шанує, і як істоті, що страждає й потребує звільнення? Цій потрійності ставлення відповідає потрійність родів історії. Відтак можна розрізняти монументальний, антикварний та критичний роди історії. Монументальне ставлення до історії означає пошук у минулому „вершинних” подій та історичних постатей великого масштабу, які могли б правити за зразок і стимул до справді історичних звершень. Антикварне ставлення до історії обмежується інтересом до всього історично конкретного, але локального й незначного за своїм масштабом - до звичаїв, обрядів, пісень, предметів побуту, історичних пам'яток тощо. Причому все, що становить предмет антикварного інтересу до історії, є цілком рівноправним у смисловому відношенні. Нарешті, критичне ставлення до історії полягає у перегляді оцінок історичних подій, у знеціненні визнаваних раніше історичних діячів тощо.

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає з'ясування низки складних проблем: початку, спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, конкретно-історичного і архетинного, центру та периферії, класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікального в світовій історії тощо.

Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Термін „філософія історії” уперше вжив Ф.Вольтер (XVIIІ ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803). Ідеї до філософії історії, що їх читав Георг Гегель у Берлінському університеті. Проте в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявна всіх її етапах. Тому є підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансну філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Просвітництві і т.д., аж до ХХ ст. Упродовж всього цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософської історії.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну особливість?

Варіанти розв'язання проблеми:

· Історія - це частина загального природно-космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково Відродження)

· Історія має свою якісну спецпоріку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія);

· Історія - це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи (частково - філософія Відродження, Нового часу та некласична філософія).

Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний колоообіг, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядкувала природу людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі царили мир та гармонія) у добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н.Макіавеллі, Дж.Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж. Руссо, Ф. Вольтер) та в пізніші часи (Г.Г. Герде). Для Просвітництва була досить характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдіум, частково - екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє ті як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шеллінг. Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панує закон Природи, але зовсім інший, ніж у природі видимій, а саме - закон Природи, що існує задля свободи.

Отже, Шеллінг підкреслював, що у світі історії панують закони, протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розбивав Гегель, а потім історики середини ХІХ ст. Врешті-решт, у ХХ ст. названа позиція стала майже незаперечною.

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також свій кінець? Частковим - за обсягом, але не за значенням - елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

· Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, - Геракліт Ефеський, піфагорійці статки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низинних, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.

· Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково - імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

· Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Гегеля. При цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та звершення до досягнення такої мети.

· Історія як прогресуючий процес у варіантах: а) рук „по висхідній лінії” (Ф.Бекон, М.Ж. Кондорж); б) у варіанті „збільшення можливостей розвитку” (І.Г. Герде, деякі течії філософії ХХ ст., наприклад технократичні).

· Циклічний процес: а) у варіанті „зльотів та падінь” (К. Гаціт, М. Макіавеллі, Ж. Боден); б) у варіанті „Коливань у певних межах”, наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. („теорія катастроф”, Ж Кювьо, некласична філософія О. Шпенглера та ін.).

В античній філософії панував погляд на хід історії як кало обіг - нескінчене повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через „світовий рік”. При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення „досконале-недосконале”, „вище-нижче” (Емпедокл). Історія починається у невизначений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін - такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б.Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А. Шопенгауера та С. Кєркегора.

В епоху Середньовіччя історія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершальний характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).

Відродження нібито зберігає розуміння руху історії „за колом”, але при тому на перший план виходить циклізм (за кожним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом - злет), амплітуда якого з часом зростає (глибинні падіння, але й вищі злети).

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж. Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресу проспівав Ф.Бекон, а потім - М.Ж. Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г. Гегеля, а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. У ХХ ст. ідею прогресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного детермінізму, індустріального суспільства та ін. Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на історію з позиції регресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо в праці античного епічного поета Гесіода „Праці й дні”, де історію змальовано як рух від „золотого віку” до „залізного”.

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії. проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форми була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко. Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динамічну суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище бачиться лише у зв'язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювала свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме „дух народу”, що формувався під впливом природного середовища.

У вирішенні проблем структуралізації світової історії, періодизації станів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або „золотого віку” переважала у багатьох його представників. Натуралістичний підхід у філософії історії при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та далі народів пояснювались насамперед відмінністю природного середовища їхнього проживання.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монад не. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монад не розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.

Висновки

Історія - це процес дійсності, що виникають та розвиваються як частина космічних процесів, але частина особлива - пов'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; через це історія розвивається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів та можливостей, і, отже, постає, як простір творення та реалізації людиною своєї свободи.

Філософія історія як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Упродовж усього цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії: наявність власне якісної особливості історичного процесу, проблема спрямованості історії, питання про сенс і можливе її завершення, розуміння історичного процесу як єдності перервного та неперервного.

Можна виділити такі варіанти спрямованості історії: замкнений коловорот; лінійний варіант; завершений, але цілеспрямований процес; історія як процес, що прогресує циклічний процес.

Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторону і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.

Література

1. Андрущенко В.Л., Михальченко М.І., Сучасна філософія. - К., 1996р.

2. Н6стеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. - К., 1995р.

3. Причепій Є.М., Черній А.М. ти ін. Філософія. Посібник - К.,2001р.

4. Філософія: Навчальний посібник /За ред.. Надального І.Ф. та ін. - К., 1999р.

5. Філософія: Підручник /За ред.. І.В. Бичка та ін. - К., 2002р.

6. Філософія. Підручник /За ред. Заїченка Г.А. - К., 1995р.

7. Філософія . Світ людини. Курс лекцій / За ред.. Табачковського В. - К., 2003р.