Логіка -- одна з якнайдавніших наук. Точно встановити, хто, коли і де вперше звернувся до тих аспектів мислення, які складають предмет логіки, в даний час не представляється можливим. Окремі витоки логічного навчання можна знайти ще в Індії, в кінці II тисячоліття до н.е. Проте якщо говорити про виникнення логіки як науки, тобто про більш менш систематизовану сукупність знань, то справедливим вважатиме батьківщиною логіки велику цивілізацію Стародавньої Греції. Саме тут в V--IV століттях до н.е. в період бурхливого розвитку демократії і пов'язаного з ним небувалого пожвавлення суспільно-політичного життя працями Демокріта, Сократа і Платона були закладені основи цієї науки. Родоначальником же, «батьком» логіки, по праву вважається найбільший мислитель старовини, учень Платона -- Арістотель(384--322 рр. до н. э.). Саме він в своїх працях, з'єднаних загальною назвою «Органон» (знаряддя пізнання), вперше докладно проаналізував і описав основні логічні форми і правила міркувань, а саме: форми висновків з так званих категоричних думок -- категоричний силогізм («Перша аналітика»), сформулював основні принципи наукових доказів («Друга аналітика»), дав аналіз значення деяких видів висловів («Про тлумачення»), намітив основні підходи до розробки вчення про поняття («Категорії»). Серйозна увага Арістотель уділяв також викриттю різного роду логічних помилок і софістичних прийомів в суперечках («Про софістичні спростування»).

Метою даної роботи є вивчення основних етапів історії логіки. Задачами роботи є:

- вивчення виникнення і етапів розвитку традиційної логіки

- вивчення історії створення символічної і діалектичної логіки.

Логіка має довгу і багату історію, нерозривний пов'язану з історією розвитку суспільства в цілому.

Виникненню логіки як теорії передувала та, що йде в глибінь тисячоліть практика мислення. З розвитком трудової, матеріально-виробничої діяльності людей йшло поступове вдосконалення і розвиток їх розумових здібностей, перш за все здібності до абстракції і висновку. А це рано чи пізно, але неминуче повинне було привести до тому, що об'єктом дослідження стало саме мислення з його формами і законами.

Історія свідчить, що окремі логічні проблеми виникають перед уявним поглядом людини вже понад 2,5 тис. років тому -- спочатку в Стародавній Індії і Стародавньому Китаї. Потім вони одержують більш повну розробку в Стародавній Греції і Римі. Лише поступово складається більш менш струнка система логічних знань, оформляється самостійна наука.

Які причини виникнення логіки? Основними є дві. Одна з них -- зародження і первинний розвиток наук, перш за все математики. Цей процес відноситься до VI в. до н.е. і одержує якнайповніший розвиток в Стародавній Греції. Народжуючись в боротьбі з міфологією і релігією, наука ґрунтувалася на теоретичному мисленні, що припускає висновки і докази. Звідси -- необхідність дослідження природи самого мислення як засоби пізнання.

Логіка і виникла, перш за все, як спроба виявити і обґрунтувати ті вимоги, яким повинне задовольняти наукове мислення, щоб його результати відповідали дійсності.

Інша, мабуть, ще більш важлива причина, що особливо корисно знати юристам, -- цей розвиток ораторського мистецтва, у тому числі судового, яке розцвіло в умовах старогрецької демократії. Найбільший римський оратор і вчений Цицерон (106--43 рр. до н. э.), кажучи про могутність оратора, володаря «божественного дару» -- красномовства, підкреслював: «Він може безпечно перебувати навіть серед озброєних ворогів, захищений не стільки своїм жезлом, скільки своїм званням оратора; він може своїм словом викликати обурення співгромадян і скинути кару на винен в злочині і обмані, а безневинного силою свого дарування врятувати від суду і покарання; він здатний спонукати боязкий і нерішучий народ до подвигу, здатний вивести його з помилки, здатний запалити проти негідників і угамувати гомін проти гідних мужів; він уміє, нарешті, одним своїм словом і схвилювати і заспокоїти будь-які людські пристрасті, коли цього вимагають обставини справи».

Крім політичних і урочистих мов розвитку красномовства особливо сприяли множина, різноманітність і значність суддівських справ. В добре підготовлених судових мовах виявлялася величезна, приголомшлива розум слухачів сила переконання і в те ж. час велика примусова сила. Вона буквально примушувала їх схилятися до тієї або іншої думки, робити ті або інші висновки.

Логіка і виникла теж як спроба розкрити «таємницю» цієї примусової сили мов, зрозуміти, в що ж саме полягає її джерело, на чому вона ґрунтується, і, нарешті, показати, якими властивостями повинна володіти мова, щоб переконувати слухачів і разом з тим вимушувати їх з чим-небудь погоджуватися або не погоджуватися, визнавати щось істинним або помилковим.

За словами Цицерона, Греція «справді палала пристрастю до красномовства і довгий час їм славилася...». Не випадково, що саме Стародавня Греція стала батьківщиною логіки як науки. Природно також, що сам термін «логіка» -- старогрецького походження.

Засновником логіки -- або, як іноді говорять, «батьком логіки» -- прийнято рахувати найбільшого старогрецького філософа і ученого-енциклопедиста Арістотеля (384--322 рр. до н.е. Витікає, проте, враховувати, що перший досить розгорнений і систематичний виклад логічних проблем фактично дав більш ранній старогрецький філософ і природодослідник Демокріт (460 -- приблизно 370 р. до н. э.). Серед його численних праць був і обширний трактат в трьох книгах «Про логічне, або Про канони» (від грец. каnon -- розпорядження, правило). Тут не тільки були розкриті єство пізнання, його основні форми і критерії істини, але і показана величезна роль логічних міркувань в пізнанні, дана класифікація думок, піддані рішучій критиці деякі види вивідного знання і зроблена спроба розробити індуктивну логіку -- логіку досвідченого знання.

На жаль, цей трактат Демокріта, як і всі інші, до нас не дійшов. Проте він був широко використаний Арістотелем в його розробці грандіозної системи логіки. А від неї безпосередньо веде початок сучасна логіка.

Арістотелю належить ряд трактатів по логіці, з'єднаних пізніше під назвою «Органон» від грец. organon -- знаряддя, інструмент).

B фокусі всіх його логічних роздумів -- теорія вивідного знання -- дедуктивних висновків і доказу. Вона розроблена з такою глибиною і ретельністю, що пройшла крізь товщу сторіч і в основному зберегла своє значення до наших днів Арістотель дав також класифікацію категорій -- самих загальних понять і близьку до демокрітовської класифікацію думок, сформулював три фундаментальні закони мислення -- закон тотожності, закон суперечності і закон виключеного третього. Логічне навчання Арістотеля чудово тим, що у зародку воно містить, по суті, всі пізніші розділи, напрями і типи логіки -- індуктивної, символічної, діалектичної. Правда, сам Арістотель називав створену їм науку не логікою, а перш за все аналітикою, хоча і використовував термін «логічне». Сам же термін «логіка» увійшов до наукового обороту дещо пізніше, в III в. до н.е. Причому відповідно до двоєдиного значення старогрецького слова «logos» (і «слово», і «думка») він об'єднав і мистецтво мислити -- діалектику, і мистецтво міркувати -- риторику. Лише з прогресом наукових знань цим терміном стала позначатися власне логічна проблематика, а діалектика і риторика виділилися в самостійні галузі знання.

Будучи гігантським узагальненням попередньої практики мислення, логіка Арістотеля зробила могутній вплив на її подальший розвиток, і перш за все на наукове пізнання. Так, під сильним враженням від цієї науки написані знамениті «Початки» Евкліда (близько 323--283 рр. до н. э.). В них підведений величний підсумок розвитку грецької математики за попередні три сторіччя і вперше з такою силою виявився на практиці дедуктивний метод побудови наукової теорії. Оцінюючи історичне значення праці Евкліда як практичного застосування логіки, А. Ейнштейн підкреслював, що цей дивний твір дав людському розуму ту упевненість в собі, яка була така необхідна для його подальшої діяльності.

Логіка Арістотеля значно вплинула також на розвиток ораторського мистецтва, особливо судових мов. Так, один з теоретиків риторики Гермагор біля середини II в. до н.е. розробив знамениту «систему знаходження», яка з'явилася вищим досягненням риторичної теорії епохи еллінізму. Все різноманіття судових «казусів» (випадків) зведено в ній до єдиної схеми видів і різновидів («статутів»), яку користувалися оратори в мовах.

У свою чергу, сама логіка отримала подальший розвиток, як в Греції, так і в інших країнах, причому і на Заході і на Сході. Цей розвиток викликався, з одного боку, безперервним вдосконаленням і збагаченням практики мислення (в якому все більшу питому вагу займало наукове пізнання), а з іншою -- все більш глибоким проникненням в єство розумових процесів. А виявлялося воно не тільки у все більш повному і точному тлумаченні круга проблем, що склався, але і в послідовному розширенні предмету логіки за рахунок висунення і аналізу все нових її проблем. Спочатку це виразилося, наприклад, в деталізації і узагальненні арістотелівської теорії дедукції. Разом з посиленою розробкою теорії висновків з простих думок досліджувалися і нові форми дедуктивного висновку -- з складних думок. Така, наприклад, логіка стоїків (3енон, Хрісипп -- III в. до н. э.).

В середні століття великий суспільний резонанс дістала проблема загальних понять -- «універсалій». Суперечка про них розтягнулася на сторіччя.

В епоху Відродження логіка переживала справжню кризу. Вона розцінювалася як логіка «штучного мислення», заснованого на вірі, якому протиставлялося природне мислення, що базується на інтуїції і уяві.

Новий, більш високий етап в розвитку логіки починається з XVII в. Цей етап органічно пов'язаний із створенням в її рамках разом з дедуктивною логікою логіки індуктивній. В ній знайшли віддзеркалення багатоманітні процеси отримання загальних знань на основі емпіричного матеріалу, що все більш нагромаджувався. Потреба в отриманні таких знань якнайповніші усвідомив і виразив в своїх працях видатний англійський філософ і природодослідник Ф. Бекон (1561--1626). Він і став родоначальником індуктивної логіки. «... Логіка, яка тепер є, даремна для відкриття знань», -- виніс він свій суворий вирок. Тому як би на противагу старому «Органону Арістотеля» Бекон написав «Новий Органон...», де і висловив індуктивну логіку. Головну увагу в ній він звернув на розробку індуктивних методів визначення причинної залежності явищ. В цьому величезна заслуга Бекона. Проте створене їм вчення про індукцію за іронією долі виявилося не запереченням попередньої логіки, а її подальшим збагаченням і розвитком. Воно сприяло створенню узагальненої теорії висновків. І це природно, бо, як буде показаний нижче, індукція і дедукція не виключають, а припускають один одного і знаходяться в органічній єдності.

Індуктивна логіка була пізніше систематизована і розвинута англійським філософом і вченим Дж. Ст. Міллем (1806--1873) в його двотомній праці «Система логіки силогізму і індуктивного». Вона істотно вплинула на подальший розвиток наукового пізнання, сприяла досягненню ним нових висот.

Потреби наукового пізнання не тільки в індуктивному, але і в дедуктивному методі в XVII в. якнайповніші утілив французький філософ і вчений Рене Декарт (1596--1650). В своїй головній праці «Міркування про метод...», ґрунтуючись на даних, перш за все математики, він підкреслював значення раціональної дедукції як основного методу наукового пізнання.

Послідовники Декарта з монастиря в Пор-Роялі А. Арно і П. Ніколь створили працю «Логіка, або Мистецтво мислити». Він здобув популярність як «Логіка Пор-Рояля» і довгий час використався як підручник по цій науці. В ньому автори вийшли далеко за межі традиційної логіки і надали головну увагу методології наукового пізнання, логіці відкриттів. Логіка розглядалася ними як пізнавальне знаряддя всіх наук. Створення подібних «розширених логік» стало характерним в XIX--XX ст.

Відомий внесок в розвиток традиційної формальної логіки внесли російські учені. Так, вже в перших трактатах по логіці починаючи приблизно з X в. робилися спроби самостійного коментування праць Арістотеля і інших учених. Оригінальні логічні концепції в Росії розроблялися в XVIII в. і були пов'язані перш за все з іменами М. Ломоносова (1711--1765) і А. Радищева (1749--1802). Розквіт логічних досліджень в нашій країні відноситься до кінця XIX в. Так, М. Каринський (1840--1917) створив оригінальну загальну теорію висновків -- як дедуктивних, так і індуктивних. Праці його учня Л. Рутковського (1859--1920) були присвячені, перш за все, основним типам висновків, їх подальшій розробці, і були, по суті, окремим випадком більш загальної теорії логічних відносин. С. Поварнин (1870--1952) прагнув розробити загальну теорію відносин в логіці. Подальший розвиток традиційна логіка отримала в роки радвлади. Вона успішно розробляється і в наші дні.

Справжню революцію в логічних дослідженнях викликало створення в другій половині XIX в. математичної логіки, яка отримала ще назву символічної і позначила новий, сучасний етап в розвитку логіки

Успіхи в розвитку математики і проникнення математичних методів, що ростуть, в інші науки вже в другій половині XVII в. настійно висували дві фундаментальні проблеми. З одного боку, це застосування логіки для розробки теоретичних підстав математики, а з іншою -- математизація самої логіки як науки. Найглибшу і плідну спробу розв'язати проблеми, що встали, зробив найбільший німецький філософ і математик Г. Лейбніц (1646-1416) Тим самим він став, по суті, зачинає математичної (символічної) логіки. Лейбніц мріяв про той час, коли учені займатимуться не емпіричними дослідженнями, а численням з олівцем в руках. Він прагнув винайти для цього універсальну символічну мову, за допомогою якої можна було б раціоналізувати будь-яку емпіричну науку. Нове знання, на його думку, буде результатом логічної калькуляції -- числення.

Ідеї Лейбніца отримали деяку розробку в XVIII в. і першій половині XIX в. Проте найсприятливіші умови для могутнього розвитку символічної логіки склалися лише з другої половини XIX в. До цього часу математизація наук досягла особливо значного прогресу, а в самій математиці виникли нові фундаментальні проблеми її обґрунтовування. Англійський учений, математик і логік Дж. Буль (1815-1864) в своїх роботах, перш за все, застосовував математику до логіки. Він дав математичний аналіз теорії висновків, виробив логічне числення («Булева алгебра»). Німецький логік і математик Г. Фреге (1848--1925) застосував логіку для дослідження математики. За допомогою розширеного числення предикатів він побудував формалізовану систему арифметики. Англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872--1970) спільно з А. Уайтхедом (18б 1--1947) в тритомній фундаментальній праці «Принципи математики» в цілях її логічного обґрунтовування спробував здійснити в систематичній формі дедуктивно-аксіоматична побудова логіки.

Так відкрився новий, сучасний етап в розвитку логічних досліджень. Мабуть, найважливіша відмітна особливість цього етапу полягає в розробці і використовуванні нових методів рішення традиційних логічних проблем. Це розробка і застосування штучного, так званої формалізованої мови -- мови символів, тобто буквених і інших знаків (звідси і саме загальне найменування сучасної логіки -- «символічна»).

Залишається сказати, що в розробку систем символічної логіки внесли важливий внесок російські учені. Серед них особливо виділяється П. Порецький (1846--1907). Так, він першим в Росії почав читання лекцій по математичній логіці. Його власні праці в цій області не тільки були на рівні праць сучасних йому західноєвропейських учених, але і у ряді випадків перевершували їх.

Якщо і традиційна (арістотелівська) і символічна (математична) логіка -- це якісно різні ступені в розвитку однієї і тієї ж формальної логіки, то діалектична логіка -- інша найважливіша складова частина сучасної логіки як науки про мислення. Звертаючись знову до історії логіки, ми знаходимо, що вже Арістотель поставив і спробував вирішити ряд фундаментальних проблем діалектичної логіки -- проблему віддзеркалення реальних суперечностей в поняттях, проблему співвідношення окремого і загального, речі і поняття про неї і т.д. Елементи діалектичної логіки поступово нагромаджувалися в працях подальших мислителів і особливо виразно виявилися в роботах Бекона, Гоббса, Декарта, Лейбніца. Проте як відносно самостійна логічна наука, якісно відмінна від формальної логіки своїм підходом до мислення, діалектична логіка стала оформлятися лише в кінці XVIII -- початку XIX в. І це також зв'язано, перш за все, з прогресом наук. В їх розвитку все більш чітко обозначувався новий етап: з наук про предмети, що склалися, «готових», вони все більш перетворювалися на науки про процеси, про походження і розвиток цих предметів, а також про той зв'язок, який об'єднував їх в одне велике ціле.

Пануючий до цього метафізичний метод дослідження і мислення, пов'язаний з ізольованим розглядом предметів і явищ дійсності, зовні їх зв'язку, зміни і розвитку, вступав у все більш глибоку суперечність з досягненнями наук. Велінням часу ставав новий, більш високий, діалектичний метод, заснований на принципах загального зв'язку, зміни і розвитку. Цьому сприяв також все більш динамічний розвиток суспільства, все рел'ефніше демонструючи взаємозв'язок і взаємодію всіх сторін суспільного життя, реальні суперечності між ними (пригадаємо в зв'язка з цей Велику французьку буржуазну революцію 1789 р., що насувалася).

В таких умовах на повний зріст вставало питання про закономерностях діалектичного мислення. Першим, хто спробував свідомо ввести діалектику в логіку, був німецький філософ И. Кант (1724-- 1804). Оглядаючи багатовікову історію розвитку логіки, починаючи з Арістотелем, він перш за все підвів підсумки цього розвитку. На відміну від деяких своїх попередників Кант не заперечував її досягнень. Навпаки, вважав філософ, логіка добилася відомих успіхів, і цими успіхами вона зобов'язана «визначеності своїх меж», а самі її межі обумовлені тим, що вона є «наука, докладно висловлююча і строго що доводить одні тільки формальні правила всякого мислення...».

Але в цій безперечній гідності логіки Кант знайшов і її основний недолік -- обмежені можливості як засоби дійсного пізнання і перевірки його результатів. Тому разом з «загальною логікою», яку Кант вперше в її історії назвав також «формальною логікою» (і ця назва закріпилася за нею аж до теперішнього часу), необхідна спеціальна, або «трансцендентальна логіка» (від лат. transcendens -- що виходить за межі чого-небудь, в даному випадку за межі досвіду). Головну задачу цієї логіки він убачав в дослідженнях таких, на його думку, дійсно основних форм мислення, як категорії, тобто гранично загальні поняття. «Ми не можемо мислити жодного предмету інакше як за допомогою категорій...». Вони служать умовою всякого досвіду, тому носять апріорний, доопитний характер. Такі категорії простору і часу, кількості і якості, причини і слідств, необхідності і випадковості і інші діалектичні категорії, застосування яких нібито не підкоряється вимогам законів тотожності і суперечності. Кант вперше оголив дійсно суперечливий, глибоко діалектичний характер людського мислення. В зв'язка з цей він прагнув виробити відповідні рекомендації ученим. Заклавши, таким чином, принципи нової логіки, центральною проблемою якої ставала проблема діалектичної суперечності, Кант, проте, не дав її систематичного викладу. Він не розкрив також її дійсного співвідношення з формальною логікою, більш того, спробував протиставити одну іншій.

Грандіозну спробу виробити цілісну систему нової, діалектичної логіки зробив інший німецький філософ -- Г. Гегель (1770--1831). В своїй основоположній праці «Наука логіки» він, перш за все, розкрив фундаментальну суперечність між наявними логічними теоріями і дійсною практикою мислення, яке на той час досягло значних висот. Засобом дозволу цієї суперечності і стало створення ним -- правда, в своєрідній, релігійно-містичній формі -- системи нової логіки. У фокусі її -- діалектика мислення у всій його складності і суперечності. Гегель наново піддав дослідженню природу мислення, його закони і форми. В зв'язка з цей він прийшов до висновку, що «діалектика складає природу самого мислення, що в, якості розуму воно повинне впадати в заперечення самого себе, в суперечність». Свою задачу мислитель бачив в тому, щоб знайти спосіб вирішення цих протиріч. Гегель піддав найжорстокішій критиці колишню, звичайну логіку за її зв'язок з метафізичним методом пізнання. Але в цій своїй критиці зайшов так далеко, що відкинув її принципи, засновані на законі тотожності і законі суперечності. Перекрутивши дійсне співвідношення формальної логіки і логіки діалектичної, він тим самим завдав першою важкого удару, істотно загальмував її подальший розвиток.

Проблеми діалектичної логіки, її співвідношення з формальною знайшли подальшу конкретизацію і розвиток в працях філософів і учених Німеччини К. Маркса (1818--1883) і Ф. Енгельса (1820--1895). Використовуючи багатющий розумовий матеріал, накопичений філософією, природними і суспільними науками, вони створили якісно нову, діалектико-матеріалістичну систему, яка знайшла втілення в таких творах, як «Капітал» К. Маркса «Анті-Дюрінг і «Діалектика» природи» Ф. Енгельса і ін. З цих загальнофілософських позицій Маркс і Енгельс і оцінювали спеціальне «вчення про мислення і його закони» -- логіку і діалектику. Вони не заперечували значення формальної логіки, не вважали її «нісенітницею», але підкреслювали її історичний характер. Так, Енгельс відзначав, що теоретичне мислення кожної епохи -- це історичний продукт, що приймає в різні часи дуже різні форми і разом з тим дуже різний зміст. «Отже, наука про мислення, як і всяка інша наука, є історична наука, наука про історичний розвиток людського мислення».

Теорія законів мислення, по Енгельсу, зовсім не є якась раз і назавжди встановлена істина, як це пов'язує із словом «логіка» обивательська думка: «Сама формальна логіка залишається, починаючи з Арістотелем і до наших днів, ареною запеклих суперечок».

Що ж до діалектичної логіки, то вже Арістотель «досліджував найістотніші форми діалектичного мышления»3. Кажучи про новітню німецьку філософію, яка знайшла своє завершення в Гегеле, Енгельс вважав її «найбільшою заслугою» повернення до діалектики як вищій формі мислення. В той же час Маркс і Енгельс показали глибока якісна відмінність своєї діалектики від гегелівської: гегелівська була ідеалістичною, а марксист -- матеріалістичної, розглядаючої мислення, його форми і закони як віддзеркалення зовнішнього світу.

Розкриваючи дійсне співвідношення між формальною і діалектичною логікою, Енгельс показав, що вони не виключають один одного. Формальна логіка необхідна, але недостатня. Тому необхідна також діалектична логіка. Заперечуючи проти того, щоб вважати формальну логіку і тим більше діалектику інструментом простого доведення, він підкреслював: «Навіть формальна логіка є перш за все методом для відшукання нових результатів, для переходу від відомого до невідомого; і те ж саме, тільки в набагато більш високому значенні, є діалектиком, яку до того ж, прориваючи вузький горизонт формальної логіки, містить в собі зародок більш широкого світогляду». Енгельс порівнював співвідношення формальної і діалектичної логіки із співвідношенням елементарної і вищої математики -- математики постійних величин і математики змінних величин.

К. Маркс в «Капіталі» спробував застосувати діалектичну логіку до аналізу сучасного йому суспільства. Проте спеціальних робіт по діалектичній логіці у Маркса і Енгельса ні.

Становлення діалектичної логіки як науки продовжувалося в різних країнах і в кінці XIX в., а також протягом всього XX в. В Росії розробку окремих проблем діалектичної логіки, її співвідношення з логікою формальної здійснили Г. Плеханов (1856-1918) і В. Ленин (1870--1924). Так, Плеханов, виступаючи проти тих, хто відкидав діалектичну логіку, таким чином розкривав її співвідношення з формальною логікою: «Як спокій є окремий випадок руху, так і мислення за правилами формальної логіки (згідно «основним законам» думки) є окремий випадок діалектичного мислення». Діалектика, вважав він, не «відміняє формальної логіки, а тільки позбавляє її закони приписуваного їм метафізиками абсолютного значення».

Ленін в роботі «Ще раз про профспілки...» показав перш за все принципову відмінність між формальною логікою і логікою діалектичної. Логіка формальна бере формальні визначення, керуючись тим, що найбільш звичайно або що частіше за все впадає в очі, і обмежується цим. Логіка діалектична вимагає, щоб ми йшли далі. В зв'язка з цей Ленін сформулював основні вимоги діалектичної логіки:

1) всесторонність аналізу («щоб дійсно знати предмет, треба охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і "опосередкованість"»);

2) облік розвитку («брати предмет в його розвитку, саморуху... зміні»);

3) зв'язок з практикою («вся людська практика повинна увійти до повного «визначення» предмету і як критерій істини, і як практичний визначник зв'язку предмету з тим, що потрібно людині»);

В своєму розвитку логіка пройшла тривалий період розвитку. Найважливіша обставина, що сприяла виділенню логіки в самостійну галузь знання, носила яскраво виражений практичний характер, оскільки логіка у той час розроблялася в тісному зв'язку із запитами ораторського мистецтва, тобто як частина практичної риторики. Мистецтво публічної мови, уміння вести полеміку, переконувати людей цінувалося у стародавніх греків виключно високо і стало предметом спеціального аналізу в школах так званих софістів. Спочатку до них відносили мудрих, авторитетних в різних питаннях людей. Потім так стали називати людей, за платню проводили навчання мистецтву красномовства; вони повинні були навчити умінню переконливо захищати свою точку зору і спростовувати думку своїх опонентів. Такого роду навики припускають не тільки уміння красиво говорити, але і володіння складними механізмами мислення і, перш за все, різними способами побудови висновків, доказів, спростувань, тобто того, що і складає основний зміст логіки. Фундаментальний характер логічних вишукувань Арістотеля виявляється в тому, що його логічне навчання, вдосконалене в деяких аспектах, а іноді і спотворене, проіснувало без особливих принципових змін до середини XIX століття і отримало назву традиційної логіки.

Видатною подією в історії логіки в Новий час стала поява праці англійського філософа Ф. Бекона «Новий органон», який, на його думку, повинен був замінити арістотелівський «Органон» як знаряддя пізнання. Критично оцінюючи значущість форм висновків, в яких використовується вже пітне знання, Ф. Бекон прагнув розробити прийоми дослідження самої природи. Він поклав початок розробці методів встановлення причинно-наслідкових зв'язків в об'єктивній дійсності. Його вчення про ці методи придбало відносно завершений характер в роботах Дж. Фр. Гершеля і Дж. Ст. Мілля. Результати цих розробок увійшли до історії логіки під назвою «Індуктивні методи встановлення причинних зв'язків». Питаннями логіки займалися і внесли певний внесок в її розвиток багато видних учених Нового часу: Р. Декарт, Р. Лейбніц, И. Кант і інші. Примітно, що Г. Лейбніц висунув ряд ідей фундаментального характеру, що отримали інтенсивний розвиток в сучасній логіці. Початок нового етапу в розвитку логіки був встановлений працями Дж. Буля, О. де Моргана, російського логіка П.С. Порецького. Принципова відмінність цього етапу полягала в застосуванні методів математики до дослідження логічних зв'язків, що привело до створення спеціального розділу логіки -- алгебра логіки, що отримала завершення в працях Е. Шредера. Надалі зусиллями Р. Фреге, Б. Рассела -- А. Уайтхэда склався особливий метод дослідження логічних відносин і форм висновків -- метод формалізації. Суть цього методу полягає у вживанні для опису структур висловів, законів логіки і правил висновку спеціально створеного в рамках логіки формалізованої мови. Застосування цього методу відкрило нові можливості цієї науки і поклало початок її інтенсивному розвитку під назвою «символічна логіка».

В даний час логіка є вельми розгалуженою і багатоплановою наукою, результати і методи якої активно використовуються в багатьох областях теоретичного пізнання, у тому числі і безпосередньо пов'язаних з рядом сучасних напрямів практичної діяльності. Вона знаходить застосування у філософії, математиці, психології, кібернетиці, лінгвістиці і ін. З найзагальнішої точки зору в сучасній логіці, як ми вже говорили, виділяють три великі розділи: символічну («формальну») логіку, логічну семіотику і методологію.