Наратив як засіб ідентифікації особи

РЕФЕРАТ З ФІЛОСОФІЇ НА ТЕМУ:

НАРАТИВ ЯК ЗАСІБ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСОБИ

На 80-ті роки ХХ ст. припадають початки “наративного повороту” у філософських та соціальних науках, гаслом чого стало твердження, що функціонування різних форм знання можна зрозуміти тільки через розгляд їх наративної, розповідної природи. Це положення доповнила вимога “лінгвістичного повороту” вважати дослідження у сфері філософських, соціальних, політичних, психологічних і культурних проблем мовленнєвими. Розповідь, безперечно, є одним із фундаментальних компонентів соціальної взаємодії та комунікації. На зв'язок розповіді зі знанням вказує етимологія терміна “наратив” (narrare), який пов'язаний з лат. “gnarus” - той, який знає, експерт, людина, яка компетентна в будь-чому.

“Наратив (лат. narrare - мовленнєвий акт, тобто вербальне вираження на відміну від уявлення) - поняття філософії постмодерну, яке фіксує процес самореалізації як спосіб буття розповідного тексту чи, за Р. Бартом, тексту, який щось повідомляє. Найважливішою атрибутивною характеристикою наративу є його самодостатність і самоцінність: як зазначає Р.Барт, процесуальність розповіді розгортається “заради самої розповіді, а не заради прямого впливу на дійсність, тобто в підсумку поза будь-якою функцією, окрім символічної діяльності як такої” [1, 656-658]. Класичною сферою виникнення і функціонування наративу виступає історія як теоретична дисципліна. В межах наративної історії смисл події тлумачиться не як фундований онтологією історичного процесу, але як такий, що виникає в контексті розповіді про подію й іманентно пов'язаний з інтерпретацією.

Наратив можна розглядати як певний метод, що використовується при описі подій та обґрунтуванні ролі розповіді про життя людини, який тим самим упорядковує їх у часі й означає певне впорядкування матеріалу у вигляді хронологічної послідовності, що утворює єдину розповідь. Він є спосіб, за допомогою якого відбувається індивідуалізація “Я”, ідентифікація дій людини. Адже саме дія, вчинок є виявом сутності особистості. Іншими словами, перед нами розкривається процес сповідування про початок подій, наступне їх розгортання і про взаємини, які їх супроводжують. Наратив заповнює увесь наш соціокультурний простір, ми даємо наративний опис самих себе і тих, що нас оточують, описуючи свої минулі дії, своє ставлення до них, надаючи тим самим сенсу власній поведінці, поведінці інших. Наратив дає змогу усвідомити те, ким люди є.

Найважливішою ознакою наративу є його самодостатність, завершеність у вигляді висловлювання (чи тексту), яке містить уже визначені моральні орієнтири, чи ціннісні аспекти. Він також є методом дискурсу, з його допомогою відбувається організація переживання соціального, біографічного часу, що дає можливість глибше розуміти сенс будь-якого твору, як продукт творчого мислення автора. Сюжетом твору є наратив як процес перетворення одиничних подій в єдине ціле. Кожна історична епоха розкриває притаманні їй культурні традиції, що репрезентують запас сюжетів, які можуть бути використані в подальшому для організації подій життя і історії, іншими словами, наратив створює образи для наступних поколінь. Його винятковість міститься не тільки в простому відображенні послідовності подій та їх збереженні, не просто в реєстрації події, а й у можливості створити щось нове, він констатує їх і інтерпретує як значущі частини осмисленого цілого. Отже, за його допомогою ми можемо надати пояснення долі індивіда чи народу.

Сучасна філософська традиція бачить особливі стосунки людини зі світом у тому, що суб'єкт описує свою участь у цих стосунках за допомогою різних мовленнєвих форм, які розкривають внутрішні причини його бачення. Усе, що людина каже про свої дії і пов'язані з ними бажання і переконання вміщується в межі її соціальних та індивідуальних практик і складає буття особистості. За допомогою наративу чи розповіді ми надаємо практикам форми і смислу, впорядковуємо наш досвід темпорально і логічно, виділяючи у ньому початок, середину, кінець і центральну тему. Наративи всюдисущі як механізми організації людського досвіду, локальні в силу історично конкретних шляхів їх сприйняття, вони володіють соціальною інструментальністю і прагматичним потенціалом.

Філософія тлумачить наратив як спосіб набування людиною своєї ідентичності, у якому оповідач об'єктивує власну суб'єктивність. Наратив - це не тільки засіб самоідентифікації особи, а й спосіб досягнення певних соціальних цілей, тому на практиці він має обмежену кількість елементарних функціональних форм, які відрізняються між собою орієнтацією у часі і загальною оцінкою подій. “Наративна дія переозначує світ в його часовому вимірі тією мірою, в якій розповідати - означає знову здійснювати дію, слідуючи наміру поеми” [2, 99].

Цікаво звернутися до концепції наративу, що належить І. Брокмейєру і Р. Харре. Вони визначають наратив як найзагальнішу категорію лінгвістичного виробництва. Однак вказують, що “дане поняття має використовуватись скоріше як вираження низки приписів та норм у різних практиках комунікацій, впорядкування, надання смислу досвідам, становлення знання, процедурах вибачення та виправдання і т.д. як конденсований ряд правил, який включає в себе те, що є узгодженим та успішно діє в межах даної культури” [3, 36]. Тобто наратив постає не як онтологічна сутність, а як позначення набору інструкцій та норм, що дає змогу інтегрувати той чи інший випадок у деякий узагальнений та культурно встановлений припис: “Наративи діють як мінливі форми посередництва між особистими та узагальненими діями, тобто вони водночас є моделями світу і моделями власного “Я” [3, 38].

У цілому проблема наративу синтезувала в собі дві теми сучасної філософії: часу і мови. Відкриття темпоральності полягає не в фіксації моменту скінченності людського існування, а в продуктивному розгляді часу як структури, яка на деякому неусвідомленому рівні виступає умовою конституювання будь-яких форм людського життя (текстів, інститутів, дій людей і т.д.). Цікавість до мови, чи лінгвістичний поворот, мали своє вираження в аналізі будь-якого типу об'єктів як знакових систем, тобто виявили приховану чи явну присутність знаковості в усіх формах людського життя. Оскільки наратив є темпорально організованою розповіддю, то він поєднує в собі ці два аспекти.

Найвпливовішими теоретиками наративу є французький філософ Жан-Франсуа Ліотар та американський літературознавець Фредерік Джеймсон. Згідно з їх поглядами світ може бути пізнаваним тільки у формі літературного дискурсу. Цей висновок є значущим як для гуманітарних дисциплін, так і для природознавчих (наприклад, фізики “розповідають історії” про ядерні частинки). При цьому навіть усе, що репрезентує себе як таке, що існує за межами будь-якої історії (структури, форми, категорії) може бути засвоєне свідомістю тільки за допомогою розповідної функції, вигадки. Світ відкривається людині лише у вигляді історій, розповідей про нього. “Буття в світі, з точки зору наративності, це буття у світі вже маркованої мовленнєвої практики, яка пов'язана з цим перед розумінням” [4, 99].
Невипадково Ханна Аренд виходила з того факту, що в античній архаїці під героєм розумівся вільний учасник Троянської війни, про якого могла бути розказана розповідь (історія). Вона зазначала: “Те, що кожне індивідуальне життя між народженням і смертю може в кінцевому рахунку бути розказане як історія з початком і кінцем, є... доісторична умова історії (history), великої історії (story) без початку і кінця”. Наратологія як концепція розповіді інтерпретується постмодернізмом не тільки у світлі моделювання історії, а й у світлі текстології (розповідь як вербальний акт); отже, ідея атрактивних залежностей має своє вираження і в постмодерністській концепції тексту. Протиставляючи твір як феномен класичної традиції і “текст” як явище саме постмодерністське, Р.Барт пише: “Твір замкнутий зводиться до певного означника... В тексті, навпаки, означник нескінченно відсувається в майбутнє”. Виокремлюючи різні типи ставлення до знака, Р.Барт пов'язує класичну “символічну свідомість” з інтенцією до пошуку глибинних (онтологічно заданих і тому жорстко визначених) відповідностей між означуваним і означником. Що ж стосується парадигматичного і сигматичного типів свідомості, з якими Р.Барт співвідносить поріг, з якого починається сучасна філософія мови, то для них характерна виражена орієнтація в майбутнє, в межах якої смисл конституюється як “спонукувана асимптота” [1, 656-658]. Парадигматична свідомість вводить знак у перспективу, ось чому динаміка такого бачення - це динаміка запиту і цей запит є найвищим актом означення. Синтагматична ж свідомість (як така комбінація знаків, що передбачає протяжність - динаміку слідування одного мовного елемента за іншим у мовному потоці) черпає нові одиниці з парадигматичного (асоціативного) плану. Згадана множинність мислиться Бартом як стабільна й упорядкована, і фактором порядку виступає в даному випадку читач, який за Бартом, є тим простором, де фіксуються всі цитати, з яких і складається письмо. Текст набуває єдності не за своїм походженням, а за призначенням.

Бартівській моделі динаміки запиту дуже є близькою ідея “відстрочування” Ж. Дерріди. Згідно з цією ідеєю становлення текстового смислу здійснюється також і способом залишення лакун чи просторів вільного ходу, які продиктовані поки що тільки артикуляцією, яка попереду. Рух означення моделюється Деррідою таким чином, що кожний елемент, який називається наявним і який є на сцені теперішнього, співвідноситься з чимось іншим, ніж він сам, береже у собі відлуння, що породжене звучанням минулого елемента, і водночас руйнується вібрацією власного ставлення до елемента майбутнього. Це означає, що даний слід віднаходить себе в теперішньому, з рівною мірою правомірності його можна віднести і до так званого минулого, і до так званого майбутнього, яке є реальною силою в теперішньому.

Таким чином, засновком постмодерністської концепції розповіді є ідея привнесення смислу за допомогою заданості фіналу. Оскільки текст у постмодернізмі не розглядається з погляду презентації в ньому вихідного об'єктивного наявного смислу, остільки він і не передбачає відповідного розуміння в герменевтичному значенні цього слова. Як формулює це Джеймсон, наративна процедура фактично творить реальність, одночасно постулюючи її відносність, тобто свою відмову від будь-якої претензії на адекватність як претензії позанаративності реальності. Розповідна стратегія постмодернізму є радикальною відмовою від реалізму в усіх можливих його інтерпретаціях, включаючи: а) літературно-художній критичний реалізм, бо критикувати - означає рахуватися з чимось як з об'єктивним (а постмодернізм навіть символізм відкидає за те, що знаки тлумачаться як сліди деякої реальності); б) медієвально традиційний філософський реалізм, бо, як зазначає Д.Райхман, постмодернізм ставиться до тексту принципово номіналістично. Постмодерн не шукає зон свободи в особистісно-суб'єктивній емоційно-аффективній сфері, і тому набуває свободу не в феноменах дитинства, а в процедурах деконструкції тексту, які передбачають певну невимушеність його семантизації. Справжня свобода, як зазначає Гадамер, реалізує себе за допомогою наративних практик: все, що є людським, ми повинні дозволити собі висловити, а умовою можливості такої свободи є принципова відкритість як будь-якої нарації (будь-яка розмова є внутрішньо нескінченною), так і тексту.

Як альтернатива існує інша концепція С.В. Ковиршиної (дисертація “Філософська автобіографія як форма духовної творчості, жанр дискурсу і наратив епохи”), яка виокремлює три основні моменти наративу:

- автор тексту завжди звертається до певної аудиторії, що тим самим розкриває спрямованість мови і зумовлює структуру тексту;

- іншим моментом є історично детерміновані часом прийоми, які дають змогу визначити специфіку тексту;

- використання мовних засобів, певне звернення до метафори та символу, для того щоб показати ідею спрямованості поглядів своєї картини світу. Такі автобіографічні тексти - це свого роду роздуми. В основі філософування автора - рефлексія.

Метафора у перекладі з грецької - переносне, являє собою зворот мови, який дає змогу, завдяки використанню слів і висловлювань, долати межі між двома основними типами мислення - міфо-поетичним та дискурсивно-логічним. Вона пов'язує уяву з інтелектом, вносить відчуття схожості в розуміння зв'язку між далекими один від одного явищами і речами. Метафора не тільки формує уявлення про об'єкт, вона також наперед визначає спосіб та стиль мислення. Поряд з метафорою велике значення в тексті відіграє символ. А.Ф. Лосєв вважав, що символ - це сама річ в її суті. Символ нам даний, але не заданий, і найголовніше - це правильне його розуміння, інтерпретація. Тільки за допомогою символу слова перетворюються в образ. А.Ф. Лосєв дає набір змістовних ознак символічного уподібнення. Передусім предметність символічної схожості, яка вкорінена в чуттєвому спогляданні дійсності. Символ є відображенням речі, її смислом з вказуванням на інше неочевидне.

М. Монтень стверджує, що щоденно людина одягає різні маски, не схожі одна на одну. І маска для нього - це символ, символ постійних змін, пояснення усього неадекватного і незрозумілого у людській поведінці. Людина у масці - це метафора. Метафора поглиблює розуміння потойбічності. Кожен символ наповнений глибоким смислом.

Здатність людини до символізації, яка виокремлена П. Рікером як одна з найсуттєвіших характеристик людини, веде до перетлумачення гусерлівської редукції, мета якої, на думку Рікера, полягає в тому, щоб якомога тісніше пов'язати її з теорією значень, яку він називає “осьовою позицією” сучасної феноменології. Семіологія Р. Барта, семіотика А. Греймаса, літературна критика Ж. Женетта - всі вони займаються виключно структурами текстів, не беручи до уваги наміри їх авторів. У них мова імманентна собі й не має ніякого виходу назовні. Уперше, вважає Рікер, філософська проблема мови була поставлена Гусерлем, який бачив у ній деяке парадоксальне явище: мова є вторинним вираженням розуміння реальності, але тільки мовою може бути висловленою її залежність від того, що їй передує. Особливу заслугу Гусерля Рікер бачить у тому, що він намагався обґрунтувати символічну функцію мови, висунувши до неї подвійну вимогу: вимогу логічності, яка йде від telos, і вимогу допредикативного обґрунтування, яке йде від arche. “Мова не конституює світ як такий. Вона навіть зовсім не є світом. Оскільки ми перебуваємо в світі і реагуємо на певні ситуації, ми намагаємось орієнтуватись у них шляхом розуміння, і нам є що сказати, у нас є власний досвід, який потрібно виразити в мові і розділити з іншими” [4, 96].

Рікер пропонує бачити умову можливості взаємин означення, символічної функції як такої. У даному випадку феноменологічна редукція перестає бути деякою фантастичною операцією і стає трансцендентальним мови, можливістю відрізняти себе від природної істоти, співвідноситись з реальністю за допомогою знаків. Саме тут Рікер бачить поворот філософії до суб'єкта, який він розуміє як початок “означеного життя” і зародження буття, яке говорить про світи, і такого буття, яке спілкується з іншими суб'єктами. У праці “Час і оповідь” (т. 1) Рікер пише: “Я кажу, що для мене світ є сукупність референцій, які відкриваються усіма видами дескриптивних чи поетичних текстів, які я прочитав, витлумачив і полюбив. Розуміти ці тексти - значить інтерпретувати на предикати нашої життєвої ситуації, усі значення якої із простого життєвого середовища (Umwelt) створюють світ (Welt)” [4, 8]. Водночас, як вважає Рікер, об'єкт, який стоїть перед історією, пам'яттю, повинен скласти розповідь для іншого, що свідчить про суспільний характер кожної окремої людини. Рікер не погоджується з гайдегерівським аналізом історичності і часу. У Гайдегера, як вважає французький філософ, час є межею людської кінечності, спрямованості людського буття до смерті, а тому його характеризує внутрішня закритість і монологічність. “Час стає людським часом тією мірою, якою він наративно артикульований, а розповідь набуває повного значення, коли вона стає значенням часового існування” [4, 6].

У роботі “Герменевтика. Етика. Політика” П.Рікер надає короткий аналіз структури індивідуальної чи особистісної ідентичності. Щоб дати чітке розуміння даного поняття, автор ставить цілу низку запитань, за допомогою запитального займенника “Хто”: “Хто говорить?”, “Хто здійснює ту чи іншу дію?”, “Про кого розповідає дана історія?”, “Хто несе відповідальність за даний вчинок чи за завдану втрату?”.

З одного боку, запитання “Хто говорить?” є найбільш простим, якщо порівняти його з усіма іншими запитаннями. Рікер зазначає, що лише той, хто здатен вказати на самого себе - автора власних висловлювань, може надати відповідь на це запитання.

Теорія мовленнєвих актів розглядає світ мови під прагматичним кутом зору дискурсу; важливо, щоб ця теорія не обмежувалася теорією висловлювань і поширювалася на того, хто висловлюється, того, хто здатен назвати себе “Я”.

Другий етап формування самості вводиться запитанням “Хто є автором даної дії?”. Перехід здійснюється завдяки тому простому факту, що акти дискурсу самі по собі є певними типами дій.

Новий етап у формуванні суб'єкта розвивається у процесі становлення наративного аспекту ідентичності. “Наративна ідентичність враховує часовий вимір існування. Тільки у цій чи іншій формі розповіді на тему повсякденного життя, історичної розповіді чи розповіді, пов'язаної з вигадкою, - життя набуває єдності і може бути розказане” [5, 41].

На думку Рікера, етичний суб'єкт конституюється на потрійній основі: лінгвістичній, практичній, розповідній. “Словом, тільки суб'єкт здатний оцінювати власні дії, формулювати свої вподобання які пов'язані з предикатами “хороший” чи “поганий”, а отже, здатний спиратися на ієрархію цінностей у процесі вибору можливих дій, - тільки такий суб'єкт може визначати самого себе” [5, 42].

На відміну від подвійного співвіднесення “Я - Ти” М.Бубера Рікер вважає, що потрібно йти далі у напрямі потрійного співвіднесення: “Я - Ти - третій, чи будь-хто”. Філософ пропонує розгляд становлення ідентичності “Я” з погляду потрійного співвідношення. Тільки за допомогою діалогу суб'єкт дискурсу може самовизначатися і самоідентифікуватися. Тому, хто говорить у першій особі, відповідає той, хто слухає у другій особі.

“Коли я кажу “Ти”, я маю на увазі, що ти здатен визначити себе самого як “Я”. Мистецтво оволодіння власним займенником досягає досконалості тоді, коли правила такого обміну повністю зрозумілі” [5, 43].

Філософ виокремлює три основні завдання розповідної функції:

І - вивчення розповідного акту передусім відповідає досить загальному завданню - збереженню амплітуди різноманітності і неможливості звести одну до одної форм вживання мови;

ІІ - виявлення схожості різних форм і способів оповідання. Розповідне поле розділяє кардинальна дихотомія: 1) з одного боку, оповідання, яке претендує на істину, яке порівнюється з істиною дескриптивних дискурсів у науковому витворі (приклад, історія і схожі літературні жанри біографії і автобіографії); 2) з іншого - вигадані розповіді: такі як епопея, драма, новелла, роман, не кажучи вже про розповідні форми, які застосовують відмінні від мови засоби (наприклад, фільми, живопис, пластичні мистецтва).

Основною гіпотезою Рікера є теза про те, що загальна характеристика людського досвіду, який відрізняється, артикулюється, прояснюється в усіх розповідних формах - це його часовий характер.

У своїй праці “ Що мене займає останні тридцять років?” Поль Рікер пише: “Усе, що розповідається, відбувається і розгортається у часі, займає певний час - і те, що розгортається у часі може бути розказане. Можливо, навіть будь-який часовий процес визначається тією мірою, якою він так чи інакше піддається переказу. Дане припущення про взаємозалежність між нарацією і часовістю - основна тема “часу та оповіді” [5, 60]. Рікер тлумачить часовість досвіду як загальний засновок історії і вигадки, він об'єднує вигадку, історію і час у єдину проблему.

ІІІ - завдання випробування здатності самої мови до відбору і організації, коли вона вибудовується в дискурсивну єдність, яку можна назвати текстом.

Розповідь має розрізняти, прояснювати тимчасовий досвід; слід шукати у вживанні мови певну одиницю виміру, яка відповідала б цій потребі розмежування, впорядкування і експлікації.

ВИСНОВКИ

Отже, можна погодитися з тим, що “лише літературний дискурс або літературність будь-якого дискурсу і робить можливим наділення смислом світу і нашого його сприйняття. Іншими словами, світ є доступним людині лише у вигляді історій, розповідей про нього” [2, 170].

Наратив є мовленнєвим актом, який являє собою вербальний виклад і який містить у своїй основі розповідь того, хто повідомляє чи розказує, а отже, є шляхом до набуття особою своєї ідентичності, самості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Новейший философский словарь. - Минск, 2003.

2. Гатальська С.М. Наратив як особлива епістемологічна реальність // Вісник Міжнародного Соломонового університету. - К., 2002. - № 8.

3. Брокмейер И., Хараре Р. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы // Вопросы философии. - 2000. - № 3.

4. Рикёр П. Время и рассказ. Т. 1.: Интрига историографический рассказ. - М., СПб., 1998.

5. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. (Московские лекции и интервью). - М., 1995.