Теоретичний аналіз професійного сомовиховання

Усі охарактеризовані методи самовиховання можна поділити на дві групи: методи насильницького та ненасильницького керування собою. Насильницькі методи керування об'єднані під гаслом: "Якщо не буде бажаної поведінки, то мені буде погано", а ненасильницькі - "Якщо буде бажана поведінка, то мені буде добре". На перший погляд, різниця невелика. Однак одна й та сама дія, одна й та сама поведінка можуть породжуватися різними (часто протилежними) мотивами. Людина може працювати, щоб позбутись покарання за невиконане завдання, а може робити те саме тому, що отримує задоволення від процесу роботи і усвідомлення того, що її результати комусь дадуть користь. Безперечно, ефективність праці в другому випадку буде значно вищою.

Досконалому оволодінню інтегральним умінням педагогічно мислити і діяти сприяють спеціальні вправи, тренінги, спрямовані на розвиток спостережливості, уяви, комунікативних умінь тощо.

Важливу роль у досягненні мети самовиховання відіграє й установка. Завдяки їй людина обирає з навколишньої дійсності або з власного досвіду необхідні для поведінки об'єкти з метою реалізації запланованих дій, задоволення потреб. Без неї всі зусилля щодо самовиховання будуть марними.

Усі методи і прийоми самовиховання тісно пов'язані між собою, переплітаються, а інколи використовуються майже одночасно. Наприклад, студент, який під час педагогічної практики прагне розвинути свої комунікативні вміння, переконує себе в тому, що в нього все вийде добре, що він буде відчувати радість від спілкування з учнями, залишаючись при цьому вимогливим, уважним, тактовним. Він навіює собі певну позитивну установку на спілкування. За реальних умов, коли потрібно після уроків залишитись із класом, незважаючи на те що не вистачає сил, педагог наказує собі бути терпеливим, комунікабельним, здатним продовжити професійне спілкування.

Зіставлення досягнутих результатів з очікуваними. Воно має засвідчити позитивні зміни в особистості та успішне просування у навчально-науковій діяльності. Усе це виявляється в поліпшенні якості навчання, усвідомленні своїх успіхів. Чим кращі конкретні результати діяльності (бали у заліковій книжці, похвала педагогів, оцінка однокурсників тощо), тим сильнішою є потреба у самовдосконаленні.

1.5 Структура процесу виховання. Модель самовиховання особистості

У структурному відношенні самовиховання людини являє собою єдність трьох складових:

о пізнавальної (самопізнання),

о емоційно-оцінювальної (самоставлення),

о дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція).

Завершальний етап формування особистості міцно пов'язаний із триєдиною основою цілі виховання--вихованням інтелектуальної, емоційної, вольової її сфер. Однак провідною в самовиховуючому процесі є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію внутрішнього світу людини згідно з оточуючою дійсністю. Провідні функції волі -- забезпечення психічної саморегуляції поведінки і діяльності, керування психічними станами, зміна діяльності в зв'язку з обставинами, зв'язок між внутрішнім станом і середовищем -- в даному випадку повністю знаходять своє самовираження. Воля активізує особистість в зв'язку з її цілями, установками, мотивами поведінки, завданнями практичної діяльності. Воля виступає як основний механізм процесу самовиховання, в поєднанні з емоціями виконує в духовному світі особистості регулятивні функції і завжди пов'язана з моральністю та інтелектом.

Розглянемо основні складові процесу самовиховання. Передусім зупинимося на самопізнанні як початковій ланці й основі існування самосвідомості Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе як суб'єкта, що відрізняється від інших.. Це знання входить у зміст самосвідомості як її стрижень, серцевина. З самого початку самопізнання -- процес відображувальний, похідний відносно предметного пізнання і пізнання; інших людей. Людина пізнає себе тими самими шляхами, що й об'єктивний світ, у неї нема іншого механізму вивчення себе. Воно проходить ті самі стадії, що й усвідомлення об'єктивного світу, -- від елементарних самовідчуттів, спочатку чисто органічних, до самосприйняття, самоуявлення і, нарешті, поняття про себе. На початкових стадіях усвідомлюється лише суто зовнішній, видимий бік власних дій і вчинків. На наступних стадіях до сфери самопізнання залучається система найрізноманітніших мотиваційних компонентів, що регулюють поведінку та діяльність.

Онтогенетичний розвиток самопізнання -- це процес, що розгортається в часі. Умовно в генезисі самопізнання можна виокремити два основних рівні. Перший, специфічний для ранніх онтогенетичних етапів розвитку людини -- приблизно до підліткового віку, вирізняється невеликим ступенем інтеграції. Уявлень про себе тут немовби "вписані" у конкретну ситуацію, вони багаті на безпосередній, чуттєвий зміст. Хоча вже відбувається формування деяких відносно сталих сторін уявлення про своє "Я", але ще немає цілісного, узагальненого, суттєвого розуміння себе, пов'язаного з наявністю поняття про себе.

Самопізнання на першому рівні здійснюється через різноманітні форми порівняння себе з іншими людьми, спираючись переважно на зовнішні моменти. Спостерігаючи поведінку людей у подібних ситуаціях, індивід виробляє уявлення, а в подальшому поняття про певну психологічну якість, властивість. Згодом ця якість переноситься на себе, внаслідок чого виявляються ступінь присутності цієї психологічної якості, її виразність, форми прояву, рівень розвитку тощо. Сфера психологічних властивостей іншого, що переносяться на себе, поступово розширюється -- від якостей, що проявляються в окремих актах поведінки, до більш сталої й узагальненої системи суттєвих властивостей, що характеризує напрям поведінки людини загалом. Здійснюється і зворотний процес -- проекція своїх якостей на іншого.

У реальному процесі самопізнання звичайно переплітаються моменти поступового накопичення даних про себе в результаті порівняння, співвіднесення з іншими та моменти різких зрушень, раптових "згадок", коли ті якості власної особистості, про які в індивіда не було досить певного уявлення, набувають безсумнівності, справжнього розуміння.

Основними способами пізнання себе на першому рівні самопізнання є самосприймання та прості форми самоаналізу, що не зникають і на подальших стадіях розвитку самосвідомості, для яких вони є вихідним моментом, чуттєвою основою.

Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань про себе здійснюється не в рамках "Я та інша людина", а в межах "Я та Я" і передбачає оперування деякою мірою сформованими знаннями про себе. Провідним способом вивчення власного внутрішнього світу стають складні форми самоаналізу, зокрема аналіз мотивів власної поведінки. Виділені мотиви оцінюються людиною з точки зору розуміння вимог суспільства до неї та власних вимог до себе. Внаслідок співвіднесення форм поведінки Це певною мотивацією, їх аналізу й оцінки відбувається усвідомлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та проаналізовані стани і властивості. Власне "Я" починає усвідомлюватись як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття.

У системі взаємодій з природним і соціальним світом людині доводиться виступати в різних ролях, бути об'єктом' найрізноманітніших діяльностей. З кожної конкретної взаємодії вона "виносить" образ свого "Я" у різнобічності, складності й суперечливості його проявів. У процесі самоаналізу, розчленування окремих конкретних образів свого "Я" новоутворення, що їх складають зовнішні та внутрішні психологічні особливості, відбувається немовби внутрішнє обговорення з самим собою своєї особистості, її цінності. Кожного разу в результаті самоаналізу образ свого "Я" включається до нових зв'язків і виступає в нових якостях. Так виникає узагальнений образ свого "Я", що немов виплавляється з багатьох поодиноких конкретних образів і містить стійкі, незмінні суттєві риси та уявлення про свою сутність, суспільну цінність. Узагальнений образ свого "Я" знаходить вираження у відповідному понятті про себе, яке. однак, не є чимось раз і назавжди визначеним, застиглим. Йому властивий постійний внутрішній рух. Його зрілість, адекватність перевіряються і коригуються практикою. Поняття про себе, свою цінність і справжню сутність значною мірою впливає на весь склад психіки, на сприйняття світу в цілому, зумовлює єдиний напрям поведінки людини навіть за складних життєвих обставин. Якщо розвиток в онтогенезі процесів мислення внутрішньо зумовлює розвиток самопізнання, то й генезис емоційно-ціннісного ставлення до себе передусім залежить від розвитку емоційної сфери дитини, її емоційного досвіду В цілому, інтеграції емоційно-ціннісних ставлень до себе передує первинна диференціація емоцій, що відбувається вже після першого року життя. Дитина відчуває радість від усвідомлення своїх можливостей, від доступного їй перетворення навколишнього середовища, і ця радість виступає як "підкріплення " дій, що виконуються. Тому дитина і наступного разу наважується на ті самі або ще складніші дії. З окремих емоційних реакцій виникають комплексні емоційні утворення, такі, наприклад, як відчуття гордості, задоволення собою, радість успіху. В подальшому ця радість від успіхів дедалі глибше усвідомлюється. Окремі емоційні реакції дитини, що були спочатку ситуативними, тимчасовими, нестійкими, стають стійким емоційним ставленням до себе.

У шість--сім років узагальнення дитиною власних переживань сягає високого ступеня, що дає їй можливість виступати регулятором власної поведінки у взаємовідносинах з іншими людьми.

Особливої інтенсивності, різноманітності й глибини емоційна сфера набуде в підлітковому віці. З цим пов'язаний і новий рівень розвитку емоційно-ціннісного ставлення підлітка до себе. Різноманітні почуття, пов'язані з переживанням того, що він "відкриває" в собі, набувають суттєво нового значення: в його психічній діяльності -- стають засобом виявлення, уточнення, усвідомлення інтересів, особливим регулятором ставлення до людей. Переживання, пов'язані з усвідомленням своїх особливостей, своєї цінності, місця в колективі, ставлення інших людей, є активним внутрішнім чинником процесу інтеграції емоційно-ціннісного ставлення до себе та формування самосвідомості взагалі.

Подальший процес розвитку емоційно-ціннісного ставлення до себе відбувається в напрямку, з одного боку, узагальнення більш або менш однорідних, близьких за своєю модальністю і змістом переживань у складні почуття, а з іншого -- диференціації на новому, вищому рівні почуттів з різним смисловим значенням. Різноманітні почуття, емоційні стани, пережиті в різний час, у різних життєвих ситуаціях у зв'язку з роздумами про себе, розумінням себе тощо, становлять емоційний "фонд" самосвідомості, який, включаючись на будь-якому рівні у процеси самопізнання та саморегулювання, значною мірою спрямовує їх, надає їм індивідуального, особистісного характеру і сам постійно уточнюється.

Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, й у сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе -- з іншого, поєднуються в особливе утворення самосвідомості особистості --її самооцінку. Як уже зазначалося, дитина починає оцінювати себе за допомогою оцінок і людей, переважно дорослих, але поступово, з переходом на вищі генетичні рівні психічного розвитку в неї формується більш або менш адекватна й стійка самооцінка. Процес формування не має меж, бо особистість постійно розвивається і, як наслідок, змінюються її уявлення, поняття про себе, емоційно-ціннісне ставлення до себе. З розвитком особистості змінюються способи утворення самооцінки, і зміст, міра участі в регуляції поведінки особистості.[9,с185]

Зміст самооцінки має багато аспектів, так дуже складною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює с її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина цілісна (глобальна) самооцінка особистості формується на основі самооцінки окремих сторін її психічного світу (часткових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, що відображає ступінь знання особистістю відповідних її якостей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних компо-нентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооцінок -- єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки -- передують процесові утворення єдиної самооцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зрозуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка може мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язане з тим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на рівні неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції -- неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження, у вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивного моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої логіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.[4,с68]

У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення недостатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої особистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об'єктивною оцінкою особистості; її адекватність, істинність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцінка, з одного боку, відображає рівень розвитку самопізнання та емоційнісного ставлення до себе, з іншого -- є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.

Виникаючи й формуючись у власній практичній діяльності особистості та її спілкуванні з іншими, знання себе та емоційно-ціннісне ставлення до себе вже з самого початку включаються до регуляції поведінки. Специфіка саморегулювання поведінки передбачає насамперед включення у нього волі -- специфічного "енергетичного двигуна", завдяки якому воно може мати наочну форму вираження -- конкретну, живу дію. Тому розвиток саморегулювання пов'язаний із загальним розвитком вольової сфери особистості, так само .як самопізнання -- з розвитком розумової діяльності, а емоційно-ціннісне ставлення до себе -- з розвитком усієї емоційної сфери.

Самооцінці належить роль одного з провідних механізмів саморегулювання поведінки особистості. Виступаючи "грюкнем усього процесу саморегулювання поведінки на всіх етапах його перебігу, вона включається до структури мотивації, визначає спрямованість саморегулювання, вибір засобів його здійснення і значно впливає на інтеграцію досягнутого ефекту поведінки.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою лорівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю, стійкістю й глибиною самооцінки. Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.

Отже, можна узагальнити, що самопізнання -- це відкриття себе, виявлення передусім своїх позитивних якостей і можливостей і тих задатків, які потім шляхом самовиховання людина зможе перетворити в здібності, а талант, в стійку рису характеру. Чим краще людина пізнає себе, чим об'єктивніше оцінить свої якості, тим ефективніше відбувається процес самовиховання. Основне правило самопізнання - шукати в собі істинне "Я".

Все в собі пізнати неможливо, вірніше, важко. Однак в багатьох випадках соціальний педагог може допомогти учневі, якщо відкриє йому шлях до самопізнання. Кожна людина має пізнати психологію власної особистості, мати уявлення про психологічні механізми і закономірності образу власного "Я", своєї пам'яті, уявлення, волі, здібностей, темпераменту.

Щоб скоординувати увагу особистості на проблемі самовиховання доцільно запропонувати їй скласти програму вдосконалення свого "Я" (програму самовиховання).

Серед провідних методів самопізнання особистості є: самоспостереження, самоконтроль, самоаналіз.

Самоставлення виявляється в самооцінці своєї особистості. Самооцінка -- оцінка особистості самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Належачи до ядра особистості, самооцінка є важливим регулятором її поведінки. Від самооцінки залежать взаємовідносини людини з оточуючими, її критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів і невдач. Так само самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і дальший розвиток її особистості.

Самооцінка може бути правильною (адекватною), коли думка людини про себе збігається з тим, що вона насправді собою являє. У тих же випадках, коли людина оцінює себе не об'єктивно, коли її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші, самооцінка найчастіше буває неадекватною.

Більш зрозумілим є поняття -- об'єктивна оцінка, занижена або завищена.

Знати самооцінку дуже важливо як для соціального педагога, так і для самого учня. Це відіграє важливу роль у процесі взаємовідносин, морального спілкування, в які люди як соціальні істоти, безперечно, включаються. Знаючи тип самооцінки школяра, вчитель може певною мірою нею регулювати, однак, коли сам школяр володіє знаннями про свою самооцінку, відповідними навичками саморегуляції своїми діями і вчинками. Щоб допомогти школяреві у визначенні власної самооцінки, можна дати йому орієнтовні характеристики людей із заниженою і завищеною самооцінкою.

Важливим компонентом самовиховання є саморегуляція, тобто уміння особистості керувати станом свого здоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. Рушійною силою саморегуляції, про що вже йшлося, є воля. Достатній рівень розвитку волі -- необхідна основа і умова для здійснення програми самовиховання. Воля пов'язана з увагою, мисленням, пам'яттю, уявою, почуттями людини, звичками. Велика воля -- це не тільки уміння чогось забажати і добитися, а й уміння змусити себе відмовитися від чогось, коли це потрібно, як вважав А. С. Макаренко. Тому особливу роль слід приділяти формуванню в учнів погодженості вольових якостей "треба" і "хочу". Не кожна людина може відмовитися від того, чого їй хочеться, заради того, що потрібно робити. На це здатна тільки вольова людина. Формування в дитини вольових якостей є одним із першочергових завдань виховання. Без вольових зусиль неможливо здійснювати регулятивні операції, саморегуляцію.

Керувати своїми почуттями і психічними станами можна, використовуючи такі методи як: самопідбадьорювання, самопереконання, самоаналіз, самонавіювання, аутогенне тренування.

Самовихованням завершується етап шкільного виховання особистості. Цей процес буде супрорводжувати її на всіх дальших етапах її саморозвитку і самовдосконалення.

Розділ 2. Педагогічні умови професії. Самовиховання вихователів

2.1 Умови і чинники професійного самовиховання

Самовиховання починається з того часу, коли людина починає усвідомлювати себе як особистість, починає розуміти норми та вимоги суспільства, власні потреби і може правильно оцінювати свої вчинки. Самовиховання бере свій початок у підлітковому віці, проте його ефективність значно зростає у юнацькому віці.

В.Сухомлинський зазначав: "...Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише в світ, що оточує його, а й в самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим”.

Отже, самовиховання бере свій початок із самоусвідомлення, усвідомлення людиною себе як особистості і свого місця в суспільній діяльності людей

У структурному відношенні самоусвідомлення людини являє собою єдність трьох складових:

• пізнавальної (самопізнання. тобто дослідження, пізнання самого себе);

• емоційно-оцінювальної (самоставлення. що виявляється у самооцінці);

• дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція, тобто уміння особистості керувати станом свого здоров'я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою).

Самовиховання можливе за умови наявності в індивіда здатності ставити перед собою значущі цілі. Воно нерозривно пов'язане із здатністю Самовиховання може бути спрямоване на виховання розуму (інтелектуальна сфера), почуттів (емоційна сфера), волі (вольова сфера). Однак провідною в самовиховному процесі є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію внутрішнього світу людини згідно з оточуючою дійсністю.

Для педагога робота над собою - необхідна передумова набуття й збереження професіоналізму.

Самовиховання -- цілеспрямований процес, він є продовженням професійного виховання, коли майбутній учитель з об'єкта виховного впливу (“Я - студент, нехай мене вчать”) перетворюється на суб'єкт організації власної життєдіяльності (“Я майбутній спеціаліст, готую себе до цього”).

Це є можливим у тому випадку, якщо у майбутнього вихователя наявний професійний ідеал і є здатність до самопізнання. Найпростіший і в той же час найнадійніший спосіб формування професійного ідеалу - самостійне вивчення психолого- педагогічної й філософської літератури, знайомство з життям і творчістю видатних педагогів з метою пошуку свого ідеалу вчителя.

Цілеспрямованість, осмисленість, стійкість професійного самовиховання залежать насамперед від:

• наявності професійного ідеалу;

• вольових властивостей майбутнього педагога;

• мотивів вибору студентом педагогічної професії;

• морально-психологічного клімату в студентській групі;

• стилю керівництва й стилю спілкування професорсько- викладацького складу;

• фактору вільного часу;

• організації та постійного удосконалення навчальної і самостійної роботи студентів;

* залучення студентів до різноманітної гіозанавчальної роботи.

2.2 Самояналіз та діагностика професійної позиції особистості педагога (вихователя)

Якщо подивитися в цілому на функціональне призначення самоаналізу, то виявиться, що він є своєрідною візитною карткою професіоналізму педагога-вихователя, унікальним способом його самодіагностики, інструментом опосередкованої оцінки рівня, який склалася у вихователя професійної педагогічної позиції. Тут може бути безліч ракурсів аналізу.

У самоаналізі повинна бути гранично рельєфно представлена ??професійна педагогічна позиція вихователя, яка представляє собою сукупність особистісно-значимих психолого-педагогічних і методичних установок, поглядів, переконань і принципів, що сформувалися на основі придбаного теоретичного і практичного досвіду і що обумовлюють у своїй єдності характер і спрямованість здійснюваних педагогом виховно-освітніх дій.

Професійна педагогічна позиція особистості педагога-вихователя найбільш зримо, виразно проявляється у діяльності. Однак для потреб самоаналізу вона може бути представлена:

- У аргументованому відборі (розширенні, поглибленні або, навпаки, ігнорування) того чи іншого змісту виховно-освітньої діяльності в конкретних психолого-педагогічних умовах;

- У виборі і послідовному освоєнні тих чи інших пріоритетних напрямів, концепцій, форм, засобів, методів і технологій організації освітньо-виховного процесу;

- В орієнтації на свою особливу, персоніфіковану шкалу ієрархічно вибудуваних критеріїв оцінки якості одержуваних освітньо-виховних результатів. [2, с.58]

Зазначені параметри позиційно-особистісних проявів можуть стати основою для складання самоаналізу професійної діяльності. Звичайно, представити їх необхідно гранично коротко, лаконічно, без надмірних «словомудрствованій». У викладі власних методичних аргументів обов'язково слід орієнтуватися на факти - особливим чином систематизовану інформацію.

Крім того, слід пам'ятати, що є дві сторони підготовки обговорюваного нами документа: власне самоаналіз - поділ наявного досвіду на складові його частини, їх поелементний аналіз - і інша необхідна частина роботи - спілкування, формулювання узагальнюючих, підсумкових висновків за результатами зробленого аналізу. Причому, при досить глибокому, докладному самоаналізі підсумкове самообобщеніе може піднятися до формулювання послідовно реалізується на практиці ключовою методичної ідеї. Така ідея, як правило, обов'язково інтегрує весь зібраний для аналізу теоретичний і практичний матеріал, організовує його в єдину методичну систему, а, отже, робить сам досвід більш цілісним, органічним, системно осмисленим.

Принципово важливе значення набуває тут і та обставина, виведена чи ця методична ідея виключно з практики, або вона має свідомо обрану опору на будь-які відомі концепції, теорії, технології. У останньому випадку бажано зазначити, що з плином часу змінювалися, уточнювалися, збагачувалися позиційно-особистісні уявлення, особливо протягом останніх трьох років.

Якщо є схильність до науково-методичної роботи, то необхідно вказати в самоаналізі, де обговорювалося і представлявся досвід (на методоб'єднання, семінарі в установі, в районі або на іншому рівні), чи є публікації, або підготовлена ??до публікації методична продукція.

Крім змістовно-смислового боку справи, важливо відзначити в самоаналізі і сторону процесуально-динамічну. Тут надзвичайно важливо назвати найбільш характерні для досвіду методи, прийоми, технології роботи; найбільш успішно освоєні форми роботи, цілеспрямовано створювані умови для навчання і виховання, відпрацьовані критерії та способи діагностики рівня вихованості або використовуються перевірочно-діагностичні методики.

Обов'язково слід вказати, чи є серед них авторські, тобто самостійно розроблені і використовувані анкети, опитувальники, перевірочні листи, творчі завдання тощо У самоаналізі можна відобразити те, наскільки результати роботи співвідносяться з програмою та концепцією розвитку установи; зазначити, чим підтверджується позитивна динаміка розвитку ціннісних відносин, знань, навичок, досвіду творчої діяльності вихованців. У заключній частині самоаналізу можна продемонструвати здатність до критичного осмислення своїх слабких сторін, виявленню існуючих недоробок, а, отже, і підтвердити свою здатність реально планувати і прогнозувати свій подальший професійний ріст.

2.3 Планування діяльності із самовиховання . програма професійного самовиховання

Основним завданням майбутнього вчителя є вдосконалення професійно значущих якостей особистості: розширення світогляду, збереження і зміцнення професійного здоров'я, підвищення рівня методичної підготовки, формування своєї духовної культури, педагогічного мислення, творчості тощо. Тому, визначаючи мету самовдосконалення, важливо відповісти собі не лише на питання "Яким я хочу бути?", а й на питання "Для чого я хочу таким бути?".

Планування діяльності і створення програми самовиховання. Після визначення мети особистісного розвитку людина має спланувати свою діяльність і створити програму самовиховання.

Програма професійного самовиховання - програма дій щодо досягнення конкретних цілей самовиховання з урахуванням вимог педагогічної професії.

Побудові програми самовиховання, як правило, передує вироблення системи правил життя, які поступово стають принципами поведінки і діяльності. Наприклад, ніколи і нікуди не запізнюватися, ніколи і нікому не відмовляти у допомозі, не бути категоричним тощо. Процес самопрограмування особистості є нічим іншим, як матеріалізацією власного прогнозу щодо можливостей самовдосконалення.

Програма професійного самовиховання визначає найважливіші і змістові компоненти педагогічної діяльності, склад професійних умінь і слугує орієнтувальною основою для складання студентом індивідуального плану самовиховання з урахуванням особливостей і рівнів розвитку в собі необхідних умінь і здібностей.

У процесі роботи над собою потрібні план-максимум. (на тривалий час) і план-мінімум (на день, тиждень, місяць, семестр).

Для студентів-першокурсників, які щойно почали займатися самовиховною діяльністю і не мають досвіду роботи над собою, програма має містити такі розділи: самопізнання і самоосвіта; оволодіння культурою навчальної праці; самовиховання.

Програма самовиховання й саморозвитку майбутнього вчителя має відображати основні вимоги до педагогічної професії, до того, що становить у ній загальне, особливе та індивідуальне.

В. Леві запропонував п'ять перших кроків самовдосконалення як основу для програми самовиховання й саморозвитку:

1) самооздоровлення. Важливі не так результати, як те, як і для чого їх досягати. Фізичне здоров'я - не самоціль, а один із засобів одухотворення життя;

2) самоспілкування. Переоцінювання цінностей, оновлення кредо, критика своїх уявлень про те, "що таке добре" і "що таке погано";

3) розвиток самобутності. Істинна самобутність полягає не у прагненні до оригінальності, а у прагненні бути собою. Не обов'язково бути дипломованим ученим, стрибати вище за інших, писати вірші. Оригінальність виникає сама, самобутність розвивається, коли людина стає поетом, дослідником і рекордсменом власного життя, і при цьому не важливо, чи відрізняється вона від інших зовнішньою формою існування. Тільки у цьому разі людина стає справді цікавою;

4) самоосвіта. Необхідно з'ясувати для себе, чи усе можливе робиться для своєї освіти, чи відбувається це регулярно і повноцінно, чи вміло обрано методи і способи;

5) вихід із самотності. Є тільки один шлях виходу із самотності - знайти справжніх друзів. А це можливо лише тоді, коли станеш такою людиною, яку хотілось би мати за друга.

Процес підготовки майбутнього вчителя за сучасних умов орієнтований на здібності і нахили студента, рівень його початкової підготовки, прагнення самостійно збирати інформацію, аналізувати її, співвідносити з реальним світом. Тому кожен студент може будувати власну модель самовиховання і саморозвитку. Особистісно орієнтовані технології підготовки майбутніх учителів передбачають вільний вибір студентом моделі свого професійного самовдосконалення (зростання) за допомогою розроблених фахівцями авторських програм самовиховання.Студентам пропонують певні компоненти, які можуть увійти до програми. Конкретну структуру і зміст програми, строки її реалізації визначає сам студент.

Програма само вироблення студентами основних педагогічних умінь

Індивідуальний план професійного самовиховання майбутнього вихователя

Висновки

Виховання зростаючої людини як формування розвинутої особистості складає одну з головних завдань сучасного суспільства.

Подолання відчуження людини від її справжньої сутності, формування духовно розвиненої особистості в процесі історичного розвитку суспільства не відбувається автоматично. Воно вимагає зусиль з боку людей, і ці зусилля спрямовуються як на створення матеріальних можливостей, об'єктивних соціальних умов, так і на реалізацію відкриваються на кожному історичному етапі нових можливостей для духовно-морального вдосконалення людини. У цьому двоєдиному процесі реальна можливість розвитку людини як особистості багато в чому залежить від професійної позиції педагога-вихователя.

На підставі розглянутих питань сформулюємо наступні висновки:

1. Професійна позиція педагога-вихователя - одне з найважливіших умов розвитку особистості дитини. Позиція - це єдність свідомості і діяльності людини, де діяльність є одним із способів реалізації його базових цінностей.

2. Розглядаючи «точку зору» і ставлення до своєї професії, можна виділити наступні характеристики педагогічної позиції: дистанційна, «рівнева», кінетична; соціальна.

3. Важливе значення має сформованість гуманістичної педагогічної позиції вихователя. Гуманістичне виховання - це не тільки гуманістично ориєнтовальне виховання (дитини на гуманістичні цінності), а й гуманістично орієнтоване виховання (орієнтоване на дитину як базову для вихователя цінність). Це означає, що саме даної цінністю визначається вся ієрархія професійних цінностей педагога-вихователя, що саме дана цінність визначає вибір засобів і методів виховання. Таким чином, вся виховна діяльність як би пронизана ціннісним ставленням педагога до дитини: до його тілесної (фізичному здоров'ю), душевної (психічному рівноваги) і духовної (свободи).

4. Розвиток у педагога ціннісного ставлення до дитини і оформлення цього відносини в гуманістичнупедагогічну позицію має важливе значення для практики виховання, оскільки позиція виступає тут своєрідним регулятором виховної діяльності. Вона не дозволяє процесу виховання як спів-буття дорослого і дитини трансформуватися у виховання як «інженерію людських душ», де активністю суб'єкта володіє тільки педагог, а дитина виступає лише як потенції, можливості, реалізація якої повністю залежить від зовнішнього впливу.

5. Вивчення професійної позиції педагога-вихователя має важливе значення. Воно дозволяє з'ясувати: чи є виховання свідомо обраної діяльністю педагога (або педагог всього лише виконує покладену на нього ким-то обов'язок, тобто просто відбуває повинність); які професійні цінності сформовані у педагогів (або такі цінності зовсім відсутні і педагог здійснює свою роботу формально , байдуже).

Список використаних джерел

1. Бех І.Д. становлення професіонала в сучасних соціальних умовах /І.Д.Бех// Педагогіка толерантності.-2011.-№37.-С157-162.

2. Вайніленко Т.В.Основи професійного самовдосконалення педагога: Методичні рекомендації / Т.В.Вайніленко,К,:НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2005.

3. Галузинський В.М.,Масленнікова Н.П.Самовиховання та самоосвіта вихователів.-К.,1969.

4. Загородня Л.П. Педагогічна майстерність вихователя ДНЗ. Навчальний посібник/Л.П.Загородня, С.А.Татаренко.- Суми: Університетська книга, 2010.-319с.

5. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання./С.Г.Карпенчук.-К.: Вища школа. 1997.

6. Кочетов А.І. Організація самовиховання школярів.Мінськ,1990.

7. Кучкрявий О.Г. Особливості формування в майбутніх педагогів дошкільних закладів і початкових класів до професійного самовиховання /О.Г.Кучерявий//. Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики: збірник наукових праць/ред..кол. Н.В.Гузій та ін.-К.:ПНУ,1999.

8. Мешко Г. Вступ до педагогічної професії: Навчально-методичний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти.- Т.:ДПУ,2003.

9. Оржеховська В.М., Хілько Т.В. Посібник самовиховання.-К.,1996.

10. Сухомленський В.О. Виховання та самовиховання.Т.: 1977.

Размещено на Allbest.ru