Як створювалися перші підручники з історії України

Рецензія з Миколаєва була написана докторами історичних наук, професорами Валентином Шкварцем і Михайлом Багметом [18], а з Дніпропетровська - доктором історичних наук, професором Валентином Іваненком і Олександром Удодом - начальником управління народної освіти Дніпропетровської області, кандидатом історичних наук. Нагадаємо, Олександр Удод був одним з учасників наради в Запоріжжі 16 березня 1993 р. Дніпропетровські вчені назвали книгу «цінним посібником для випускників та вчителів, яке в загальних рисах відповідає вимогам нашого сьогодення, потребам формування правдивої історичної свідомості сучасного покоління українців» [19].

Разом з тим, підручник, що називається, «в багнети» був сприйнятий представниками лівих партій і ветеранських організацій, які перебували під їх контролем, а також деякими вчителями, частиною батьків. Його неприйняття формувалося в учнівській аудиторії. З'явилися навіть листи, підписані учнями - старшокласниками. Вимогами «засудити і відкликати» підручник були закидані буквально всі інстанції - від місцевих відділів народної освіти до Верховної Ради, Адміністрації Президента і Кабінету Міністрів. Особливо багато листів йшло з областей Півдня і Сходу України.

Неабиякого розголосу набула заява лідера Селянської партії України Сергія Довганя, який на 3 вересня 1996 р. у виступі у Верховній Раді поставив вимогу відкликати підручник, інакше його фракція не голосуватиме за програму уряду. Газета «Киевские ведомости», опублікувавши цю інформацію на першій сторінці під заголовком «Судьба правительства зависит от истории Украины….Если ее не будут переписывать», надала виступу С. Довганя характер справжньої політичної сенсації [20].

Після цього демаршу в ряді газет з'явилася стаття народних депутатів України, членів Комітету з науки і народної освіти Верховної Ради України, членів фракції «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» Євгена Краснякова і Василя Кузьєва під гучною назвою «Не стыдно ли, господа историки?». Автори підручників професори Турченко, Панченко і Тимченко, яких нардепи кваліфікували як «горе-ученых, выполняющих политический заказ», були звинувачені в «целенаправленной лжи, фальсификации прошлого Украины, извращении исторических фактов». Виявляється, вони «переплюнули даже заокеанских и других писак из-за «бугра». Конкретики в цій статті-рецензії мало, хіба що звинувачення у тому, що в автори підручників «умалчивают об огромной роли Коммунистической партии Советского Союза в Великой Отечественной войне» [21].

Кримський журналіст Андрій Самарін у статті «Куда едем? Что вдалбливают в головы школьников?», надрукованій у газеті Соцпартії України «Товарищь», і у статті «Впереди гнали украинцев…» (Что вдалбливают в головы наших земляков»), опублікованій в газеті «Крымская правда», дописався до того, що відмовився визнавати факт підписання секретного протоколу до договору Молотова-Ріббентропа та інші злочинні акти радянського керівництва. Він пише: «В «деидеологизированном и деполитизированном» учебнике широко идут в ход такие фальшивки, состряпанные в 80-е гг., как дополнение к пакту Молотова - Риббентропа и «катынский расстрел» 15 тысяч польских офицеров» [23]. Нашому читачу нагадаємо, що «Секретний додатковий протокол» до «Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом» від 23 серпня 1939 р. та «Секретні додаткові протоколи до «Німецько-радянського договору про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною» були опубліковані ще в 1989 р. в авторитетному журналі «Международная жизнь» (№9. - С. 90-97). Що ж стосується розстрілу полонених польських офіцерів, то на момент написання статті Самаріна це вже був історичний факт, у достовірності якого ніхто з об'єктивних дослідників не сумнівався.

Авторів підручника зацікавив цей унікальний випадок новітнього сталінізму. З цього приводу в редакцію газети «Крымская правда» і Міністерство освіти АРК був написаний лист. Але відповідь автори одержали від самого Самаріна. Почалася вона словами: «Учебник создан в угоду тех сил, которые направлены на разъединение славянских народов, на опошлеие недавнего прошлого УССР, которое было для украинцев (и останется навсегда) золотыми десятилетиями». Все, що суперечить цій оцінці, Самарін відкидає з властивою цьому штибу громадян безапеляційністю, щедро пересипаючи аргументи звичайнісінькою демагогією. В дусі «досягнень золотого періоду» він характеризує і депортацію кримських татар у травні 1944 р. Виявляється, ця акція не була трагедією, а відбувалася досить комфортно, а масової смертності кримських татар в ході переселення не було. Розмови про неї, стверджує журналіст - фальсифікація. В дорозі на вигнання і у перші місяці депортації якщо і померли, одиниці, а не 40% кримських татар, як про це стверджують історики і демографи. Виявляється, «…в каждом эшелоне - врач и две медсестры, вагон с полевыми кухнями и пайком на человека в сутки: хлеб - 500 г., мяса или рыбы - 70 г., крупы - 60 г., жиров - 10 г.». Самарін впевнений, що депортовані відчували себе значно комфортніше, ніж навіть евакуйовані з Криму в 1941 р. його земляки - росіяни: «Эвакуированные этого не имели.».

На ці випади комуністичних реваншистів відповів у газеті «Час» колишній декан історичного факультету Дніпропетровського державного педагогічного інституту, доктор історичних наук, професор Анатолій Черненко. Він розбив усі фальшиві аргументи критиків нових підручників з новітньої історії України і свою статтю узагальнив словами: «Отже, з вашої рецензії випливає відповідь: ви хочете реставрації. Реставрації того тоталітарного режиму, носієм якого була і є ваша партія» [25].

Були і інші рецензії, зокрема, стаття сімферопольського професора Петра Гарчева, надрукована 24 лютого 1996 р. в єдиній україномовній газеті Криму «Кримська світлиця» [26]. Це була відповідь на статті того ж-таки журналіста Самаріна. Коментуючи підхід автора та залучених ним до обговорення підручника вчителів Криму, професор зауважив: «Усі, взяті А. Самаріним цитати з підручника, або складені ним же (зокрема, це стосується заголовку. - Авт.), або подані з пропусками, що спотворюють зміст». Що ж стосується заклику Самаріна до вчителів «не отступать от принципов исторической правды и преподавательской совести», професор кваліфікував як лицемірство, «оскільки сам журналіст дав унікальний зразок неправдивої, ненаукової критики».

Петро Гарчев, відомий в Україні вчений-історик, на початку 1980-х рр. декан історичного факультету Кримського держуніверситету, свою статтю хотів надрукувати в тій же газеті, в якій була опублікована стаття Самаріна - в «Крымской правде». Йому відмовили, хоча, «розвиваючи» тему викладання історії України, ця газета в матеріалі під провокативною назвою «Смотреть в книгу, а видеть.» надрукували деякі одіозні оцінки підручників з історії України проімперськи заангажованими вчителями Криму: тут і оцінка книги як «злобствующего учебника», звинувачення авторів в обпльовуванні «прошлого» і «сознательной фальсификации истории в угоду «свыше», бездоказова оцінка, що «все изданные Украиной учебники слабы и безграмотны» тощо. Гарчев надрукував свою статтю в газеті «Кримська світлиця». Він констатував очевидне: несприйняття проросійськи налаштованих вчителів «нових концепцій історії України, як і самої незалежної Української держави» [26].

Але на цій заочній дискусії справа не закінчилася. Це був лише початок. Згадані вище депутати - комуністи направили на ім'я Міністра освіти України депутатський запит «про перекручення фактів» у підручниках «Новітня історія України» для 10 і 11 класів. Вони сподівалися на позитивну реакцію чиновників і навіть повідомили з цього приводу: «Министр образования Михаил Згуровский и ее заместитель Александра Савченко дали обещание разобраться с историей появления этого псевдоучебника и отозвать его со школы. Отзовут ли? Посмотрим» [18].

На виконання цього запиту в Міністерстві освіти 18 грудня 1996 р. було проведено «круглий стіл» «Історія України ХХ ст. на сторінках шкільних підручників». До участі в роботі круглого столу були залучені народні депутати лівого політичного спрямування, професійні історики, працівники Міністерства, автори підручників, декілька вчителів і методистів - працівників інститутів післядипломної перепідготовки вчителів. «Круглий стіл» вела заступник міністра освіти, академік Академії педагогічних наук Олександра Савченко. Організаційне забезпечення заходу було покладено на Наталю Теплоухову. Виступили відомі в Україні історики (професори Ярослав Дашкевич, Станіслав Кульчицький, Олег Крижанівський, Юрій Мицик, Петро Панченко), згадані вище депутати-комуністи Євген Красняков і Василь Кузьєв - члени Комісії з питань науки і народної освіти Верховної Ради, секретар ЦК Компартії України Петро Цибенко, вчителі-практики і методисти. Журнал «Історія в школах України» констатував: «Дискусія, яка була запланована як широкий обмін думками, врешті звелася до обговорення одного підручника, виданого 1995 року, «Новітня історія України» П. Панченка, Ф. Турченка та С. Тимченка» [27, С. 48]. Позиції сторін були висловлені чітко. Зокрема, Красняков, до речі, директор школи і вчитель історії, заявив (як і інші депутати, він говорив російською мовою), що «в Донецке учебник встречен сугубо отрицательно», що «Донбасс этого никогда не примет» і зажадав негайного його відкликання.

В цілому, результати обговорення виявилися невтішними для його ініціаторів. Відчувши, що не мають підтримки в залі, Красняков і Кузьєв в розпал дискусії у стані крайнього збудження залишили зал. Підручники засудити не вдалося. Навпаки, виявилося, що вони корисні і досить популярні в школах, у тому числі в Донбасі. Так з Луганщини було одержано багато відгуків, у яких були зауваження і побажання - і це цілком природно, але жодного «заборонити», «вилучити» чи «у нас не пройде».

Така емоційна реакція комуністів на обговоренні підручника не була випадковою. Адже мова йшла не просто про історію. Комуністи відчували, що правда про минуле означатиме крах спроб повернутися до минулого і наблизить їх повну політичну поразку. Професор Ярослав Дашкевич зазначив: «Виконання вимог [критиків], що зводяться до фальсифікації історії України на догоду Москві, в незалежній демократичній Україні неможливе, Для цього треба, хіба, встановити в Україні москвопослушний авторитарний режим, або включити Україну в реставровану російську імперію» [28].

Спільними зусиллями присутніх на «круглому столі» вчителів і методистів інститутів підвищення кваліфікації педагогічних працівників, вчених-істориків, представників демократичних сил у парламенті і поза ним підручники вдалося відстояти. Остаточний висновок дискусії сформулювала у заключному виступі Олександра Савченко: «Підручники необхідно писати в державницькому дусі». За оцінкою професора Дашкевича, це була нещира, вимушена оцінка, адже «симпатії заступника Міністра, цілком зрозуміло, не схилялися на бік професора із Запоріжжя» [29, с. 82].

Подібне враження у мене склалося ще раніше. За тиждень до «круглого столу» я зустрічався в Міністерстві освіти з Олександрою Савченко і у ході півгодинної розмови в її службовому кабінеті висловив свою позицію щодо претензій іменитих противників обох підручників. Крім того, я вручив їй і детальні письмові відповіді на питання, трактування яких в підручниках викликало особливе несприйняття комуністичних критиків. Але розуміння заступника міністра я не зустрів. Зате я почув від неї, що «тоді не все було погано, всі ми одержали вищу освіту - і все це завдяки радянській владі», що це слід цінувати і відповідним чином описувати в книгах, а сьогодні - знову безпритульність, бідність, безробіття і т.д. Спроба дискусії з цього приводу наткнулась на стіну: не грубу, залізобетонну, як бувало при спілкуванні з комуністами, а м'яку, «інтелігентну», але все ж-таки стіну, яку не обійти, ні проламати… Хоча з тих пір минуло двадцять років, але я пам'ятаю свої відчуття: мені здавалося, що я веду розмову не з заступником Міністра освіти незалежної Української держави - країни, яка виривається з тенет тоталітарного минулого, а продовжую беззмістовну дискусію з керівником запорізької обласної освіти Б. Тетерятником і його комуністичними однодумцями, що виконували завдання «підпільного обкому партії».

То ж не випадково, що «круглим столом» в Міністерстві освіти боротьба навколо підручників не закінчилася. Прокомуністично-налаштовані організації і окремі особи продовжували «бомбардувати» Міністерство освіти своїми зверненнями і доносами. Що ж стосується Наталії Теплоухової, то вона була звинувачена в «неправильному» підборі членів «круглого столу», «замовному» характеру матеріалами в ЗМІ про нього. Над нею почали «згущатися хмари». У цій ситуації Міністерство освіти офіційно звернулося до обласних науково-методичних центрів та обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти, а також до Інституту історії України НАН України і Київського національного університету з проханням провести додаткову експертизу підручників. До роботи долучилися десятки спеціалістів усіх областей України - методистів, вчителів, вчених. Свою експертизу проводило і видавництво «Генеза», очолюване випускником історичного факультету Київського державного педагогічного інституту Олексій Дубас (нині - доктор політологічних наук). Вся ця робота розтягнулася на весь 1997 р. Було написано безліч нових рецензій і проведено десятки експертиз. По суті, це був референдум з приводу оцінки підручників. їх противники на ньому зазнали нищівної поразки спеціалістів.

Так, спеціальна комісія, створена в травні 1997 р. в Інституті історії України НАН України за участі докторів історичних наук - заступника директора Станіслава Кульчицького, завідувачами відділами Владислава Верстюка, Володимира Даниленка і Михайла Коваля констатувала: «Критика підручників у депутатському запиті дуже гостра, але неконкретна, що виключає оцінку пред'явлених авторами вад…Питання про заборону користуватися підручниками не може стояти» [30]. Подібну за змістом оцінку дали підручникам, вчені Київського університету ім. Т. Шевченка, спеціалісти обласних методичних центрів. Виконуючий обов'язки Міністра освіти України Валентин Зайчук у листах Голові комітету з питань науки та народної освіти Верховної Ради України Володимиру Сторіжку і Віце-прем'єр-міністру України Івану Курасу повідомив, що було проведене ґрунтовне експериментальне випробування підручників кваліфікованими спеціалістами і підстав для вилучення їх з навчального процесу не виявлено. І висновок: «Відомо, що в радянській історичній науці до 1991 р. панували історичні схеми, нав'язані сталінським «Курсом історії ВКП(б)». Автори вказаних підручників відмовилися від них, тому що ці схеми фальсифікували історичну науку. Цю відмову не можна вважати фальсифікацією» [31].

Це був своєрідний Сталінград в «холодній війні» за історичну пам'ять в Україні. Історична наука одержала перемогу над привидами і міфами комуністичного минулого.

У наступні роки комуністи на інші агенти імперської пам'яті продовжували запеклу боротьбу з текстами шкільних підручників. В різні інстанції продовжували писати прокомуністично налаштовані ветерани, заангажовані антиукраїнськими структурами групи вчителі (особливо з Криму і Донбасу), депутати Рад різних рівнів, кандидати і доктори історичних наук, як правило, колишні викладачі історії КПРС та інші «знавці» минулого України. Але особливої уваги на них ніхто з представників вищих ешелонів влади вже не звертав. Підручник «вистояв» і його законне місце на шкільних лавах на «високому» офіційному рівні вже ніхто не ставив під сумнів.

Але наприкінці 90-х рр. ХХ ст. ситуація в Україні стала змінюватися і боротьба навколо підручників з історії України набрала дещо іншого характеру. На арену політичного життя України стали виходити олігархи - невелика група багатіїв, які сформувалися за роки правління Кучми. На відміну від комуністів, вони більше турбувалися про свої статки, а не про ідеологічні принципи. Засобом досягнення своїх цілей вони обрали вплив на державну владу. Одним з них був Юхим Звягільський - керівник шахти ім. Засядько (Донецька область), колишній голова Донецької міської ради, депутат Верховної Ради України, який в 19931994 гг. виконував обов'язки Прем'єр-Міністра. В 1994 р. він опинився у центрі корупційного скандалу. Генеральний прокурор України повідомив депутатів Верховної Ради, що в.о. Прем'єра протягом 19931994 рр., разом з посадовими особами «Даміан-Банку», привласнив державні кошти в сумі 25 млн. доларів. Депутатська комісія підтвердила ці дані, а в ЗМІ були обнародувані інші факти, які свідчили про антизаконну діяльність Ю. Звягільського. Центральні і місцеві газети і телеканали поширили цю інформацію, доповнюючи її іншими деталями сумнівної діяльності депутата. Як наслідок, Верховна Рада позбавила його депутатської недоторканості і дала згоду на арешт. Але було пізно: Ю. Звягільський встиг покинути межі України і поселився в Ізраїлі, де і жив до 1997 р.

Саме тоді, наприкінці 1994 р. дописувалася друга частина «Новітньої історії України», яка охоплювала події з 1945 по 1994 рр. Звягільському у російському варіанті цієї книги було присвячено два коротких абзаци, які викликали його заперечення: «Он стал известен после организованных под его же руководством забастовок шахтеров, которые он же затем сам и урегулировал. Вопреки существующим запретам, довольно активной была его коммерческая деятельность. Имел валюту за рубежом»; «Исполняющего обязанности премьера Ю. Звягильского больше интересовали дела собственного бизнеса, в которых он, польуясь служебным положением, как показало расследование комиссии Верховного Совета, сильно преуспел. Часто его личные операции осуществлялись за государственный счет, имел свой банк» [32, с. 259].

Поки йшло слідство і Юхим Звягільський перебував в Ізраїлі, політична ситуація в Україні стала змінюватися. Президентом став Леонід Кучма. Змінився і Генеральний прокурор. Прокуратура заявила про, що вина Звягільського не доведена і кримінальна справа по відношенню до нього у кінці грудня 1997 р. була закрита. Звягільський негайно повернувся в Україну і у березні 1998 р. на Донбасі був обраний депутатом Верховної Ради України.

Маючи статус Народного депутата і велику підтримку донецьких та інших підприємців і політиків, почав кампанію по відновленню свого іміджу. 18 грудня 1998 р. Юхим Звягільський підписав позовну заяву про захист честі, гідності і., ділової репутації [33]. Вартість позову була визначена в суму дванадцяти мільйонів п'ятсот тисяч гривен (це при курсу долара до гривни 1:2,5). Крім цього, позивач просив «вилучити з обігу підручник». Відповідачами були Міносвіти країни, Видавництво «Генеза» і автори - Турченко, Панченко, Тимченко.

Характерно, що після повернення з Ізраїлю жодних претензій до численних газет і телеканалів (не кажучи вже про колишнього Генпрокурора і депутатів парламенту), на підставі інформації яких у підручнику було описано обставини цієї справи, Звягільський не висунув.

Судовий процес продовжувався більше року. Спочатку повістки на суд одержували лише автори підручника, а з боку позивача приїжджав його адвокат. Будь-які аргументи і пояснення авторів суд відкидав. Потім, коли до позовної заяви були внесені зміни і сума позову була розділена між відповідачами (Міносвіти України - 8 млн. грн., видавництво «Генеза» - 4 млн., автори - 500 тисяч), хід процесу прискорився. На засіданнях стали з'являтися представники Міністерства і видавництва. Справа опинилася в полі зору Міністра освіти України Василя Кременя, інших високопосадовців, про імена яких можна лише догадуватися. Врешті-решт, на початку січня 2001 р. була укладена мирова угода: сума позову була зменшена до 50 тис. Гроші одержав адвокат позивача, який їздив на засідання: («Коні ж не винні»?). Була задоволена й вимога Юхима Звягільського «вилучити з обігу підручник». Це був безпрецедентний випадок в історії незалежної України. При Сталіні у подібних випадках заклеювали лише відповідні місця в книгах, або вирізали сторінку з небажаним текстом і вклеювали іншу, де такої інформації не було. Звягільський же зажадав знищення всієї книги, у якій його особі було присвячено лише 1/5 тексту однієї сторінки. Вже тоді стало зрозуміло, що книгу знищували не лише тому, що у ній була висвітлена «не так» постать Звягільського. Насправді, проти підручника узгоджено виступили комуністи і олігархи з підконтрольними їх структурами в державних і правоохоронних органах. Це була показова розправа, сигнал для тих, хто у будь-якій формі наважиться поставити під сумнів інтереси «донецьких».

Інформацію про ухвалу суду газета «Киевские ведомости» винесла на першу сторінку під заголовком «Звягильский погубил «Новейшую историю» як всеукраїнську сенсацію. Був і підзаголовок «Обвиняются…учебники» [34].

Здавалося, що «донецькі» перемогли. Але інформація у газеті була неповна, хоча і адвокат Звягільського «своє одержав», а розпорядження Міністерства освіти про вилучення «репресованого» підручника справді було зроблене. По-перше, підручники, навіть у школах Південно-Східної України, були вилучені з бібліотек далеко не скрізь. По-друге, пройшов п'ятирічний термін їх використання, а це означає, що їх необхідно було заміняти з суто санітарних міркувань. Відтак, в 2002 р. було опубліковане нове, доповнене і виправлене видання підручника з історії України для 11 класу українською, російською, польською і угорською мовами, але вже без згадування імені Юхима Звягільського.

…Поки йшли дискусії і судова тяганина навколо змісту «Новітньої історії України» для 10 і 11 класів, колегами «запорізькому проекту» готувалися підручники для інших класів. Першою у видавництві «Генеза» в 1995 р. була видана «Історія України. З найдавніших часів до середини XIV ст.» для 7 класу. її авторами були донеччани професор Роман Лях і доцент Надія Темірова [35]. У 1996 р. у тому ж видавництві був опублікований підручник з історії України для 8 класу Ганни Швидько [36].

З запланованого у 1993 р. залишався ще підручник для 9 класу, який на нараді в Запоріжжі зголосився підготувати миколаївський професор Петро Тригуб. Ця книга передбачалась як справді альтернативна, адже в 1994 р. вже був опублікований відповідний підручник для 9 класу Віталія Сарбея, який потім був перевиданий 1996 р. [37]. Однак, Петро Тригуб відмовився вступати у творчу конкуренцію з відомим київським науковцем, який багато років працював в Інституті історії НАН України. Після певних вагань і відвертої розмови з пофесором Сарбеєм, який не висловив абсолютно ніяких заперечень, я зі своїм співавтором запорізьким доцентом Валерієм Морокою почав працювати над власним варіантом підручника для 9 класу. Допоміг досвід роботи над Новітньою історією України для 10 і для 11 класу і наша книга у 1998 р. вийшла у видавництві «Просвіта» а в Запоріжжі, а в 1999 р. - в київському видавництві «Генеза». Цим підручником, по суті, був завершений проект, початок якого був покладений засіданням «на високому рівні» в Запоріжжі 16 березня 1993 р. і виконання якого продовжувалося шість років.

У цей час в інших містах України також йшла робота над підручниками з історії України. У 1995 р. видавництво «Генеза» випустило підручник «Оповідання з історії України та рідного краю», автором якого був вчитель з м. Рівне Віктор Мисан [38].

Поряд з підручниками авторами були створені й повноцінні хрестоматії для 5, 9, 10 і 11 класів [39, с. 28; 40; 41]. Школи стали одержувати також контурні карти і Робочі зошити з історії України, які створювали автори і вчителі - практики.

Таким чином, в середині 90-х рр., в максимально короткий термін, через чотири роки після проголошення незалежності Україна першою з пострадянських республік одержала повний комплект підручників з вітчизняної історії для 5, 7, 8, 9, 10 і 11-го класу загальноосвітньої школи. Всі вони вийшли у видавництві «Генеза», яке було провідними у створенні і виданні перших підручників підручників з історії України та всесвітньої історії. Звичайно, усі ці підручники першого покоління були далекі від досконалості. Одним з найголовніших їх недоліків була перевантаженість окремих розділів фактичним матеріалом, занадто академічний стиль, який робив важкодоступним його сприйняття та засвоєння учнями. Були й інші недоліки, про що писали рецензенти і говорили вчителі-практики. Це усвідомлювали і автори, які в наступних виданнях своїх книг прагнули усунути недоліки.

У другій половині 90-х рр. почалася реалізація ідеї створення альтернативних підручників. В 1998 р. вийшла «Історія України» для 10 класу, авторами якого були професори Станіслав Кульчицький, Михайло Коваль і вчителька історії однієї з київських шкіл Юлія Лєбедєва [42]. Того ж року була опублікована «Історія України в період середньовіччя» Тетяни Ладиченко з Києва і Юрія Свідерського з Тернополя [43].

На жаль, цього не побачила Наталя Теплоухова, хоча був результат і її напруженої роботи. 15 вересня 1997 р. вона загинула в автокатастрофі. Залишилося багато незавершених справ, у тому числі незахищеною була повністю підготовлена кандидатська дисертація, присвячена аналізу діяльності Верховної Ради України в перші роки незалежності. Але залишилася пам'ять про неї і, зокрема про те, як вона самовіддано боролася за підручник. Анна Гончарик, журналістка, якій молода вчителька київського ліцею Наталя Геннадіївна Теплоухова у свій час викладала історію, писала з цього приводу: «Вона боролася за підручник, як за власний витвір. Пишалася його появою більше, ніж, напевне, пишалася б власним підручником. У тому, що він вийшов, є її величезна заслуга…» [44]. І автори підручника з цим висновком цілком згодні.

Джерела та література

шкільний історичний освіта підручник

1. Кульчицький С. Історія і час. Роздуми історика / Станіслав Кульчицький // Український історичний журнал. - 1992. - №4. - С. 8.

2. Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії Української РСР // Український історичний журнал. - 1990. - №11. - С. 3.

3. Сторінки історії України ХХ століття. Посібник для вчителів / За редакцією С.В. Кульчицького - К.: Освіта, 1992. - С. 3.

4. Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVI11 - початку ХІХ століть / Р. Шпорлюк // Україна: наука і культура. - 1991. - Вип. 25. - С. 167.

5. Субтельний О. Україна. Історія / Орест Субтельний - К.: «Либідь», 1991. - С. 16.

6. У пошуках історичної правди (круглий стіл) // Український історичний журнал. - 1991. - №10. - С. 3-10.

7. Кульчицький С. Історія і час. Роздуми історика / Станіслав Кульчицький // Український історичний журнал. - 1992. - №4. - С. 8-10.

8. Матеріали до концепції шкільної історичної освіти України. України. Проект // Освіта. - 1992. - 12 травня.

9. Турченко Ф.Г. Новітня історія України (1917-1993 рр.). Навчальний посібник для середніх шкіл у семи випусках. Випуск перший. Українська національно-демократична революція (1917 - поч. 1918 рр.) / Ф.Г. Турченко - Запоріжжя, 1993. - 49 с.

10. Турченко Ф.Г. Новітня історія України (1917-1993 рр.). Навчальний посібник для середніх шкіл у семи випусках. випуск другий. Україна в умовах боротьби за збереження державної незалежності (1918-1920 рр.) / Ф.Г. Турченко - Запоріжжя, 1993. - 91 с.

11. Удод О. Підручник з історії України - невід'ємний атрибут держави: (до 60-річчя з дня народження Ф.Г. Турченка) / О. Удод // Історія України. - 2007. - №7 (лютий). - С. 3.

12. Понеділко. В. Докладная записка по результатам анализа содержания ученого пособия для средних школ // Архив автора.

13. Сухий Я. Рацензія // Архів автора

14. Тетерятник Б. Рецензія на рукопис підручника Ф.Г. Турченка «Новітня історія України» (Частина І) // Архів автора.

15. Тетерятник Б. Лист-рецензія на рукопис підручника Ф.Г. Турченка, П.П. Панченка, С.М. Тимченка «Новітня історія України» (Частина ІІ) // Архів автора.

16. Шевченко В. Нарешті сказано правду / В. Шевченко // Запорізька Січ. - 1995. - 19 січня.

17. Сало О. Новий підручник про новітню історію / О. Сало // Запорізька Січ. - 1996. - 15 травня.

18. Радянське Прибужжя. - 1996. - 23 листопада.

19. Зоря. - 1995. - 7 грудня.

20. Киевские ведомости. - 1996. - 6 вересня.

21. Товариш. 1996. - №38. - Вересень.

22. Южная Правда. - 1996. - 7 листопада.

23. Т оварищ. - 1995. - №47. - Листопад.

24. Крымская Правда. - 1995. - 14 листопада.

25. Черненко А. Рецензія на соціалістичні претензії / А. Черненко // Час. - 1996. - 29 листопада.

26. Кримська світлиця. - 1996. - 25 лютого.

27. Історія в школі. - 1996. - №2. - С. 48.

28. Дашкевич Я. Чи має Україну свою історію? З приводу круглого столу «Історія України ХХ ст. на сторінках шкільних підручників» // Шлях перемоги. - 1997. - 4-9 січня

29. Дашкевич Я. Про Наталю Теплоухову. Бюрократичний спогад / Ярослав Дашкевич // Свічення душі. Збірник пам'яті Наталії Теплоухової / Упоряд.: Н.Г. Теплоухова, П.П. Панченко. - К.: Генеза, 2000. - С. 82.

30. Висновок комісії, створеної в Інституті історії НАН України у зв'язку з депутатським запитом В. Куз'єва і Є. Краснякова від 16 травня 1997. // Архів автора.

31. Лист в.о. Міністра В. Зайчука Голові комітету з питань науки та народної освіти Верховної Ради України Сторіжку і лист Віце-прем'єр-міністру України Курасу І. Ф. // Архів автора.

32. Турченко Ф.Г. Новейшая история Украины. 11 класс. Ч. 2: 1945-1995 годы: учебник для средней школы / Ф.Г. Турченко, П.П. Панченко, С.М. Тимченко. - Київ: Генеза, 1995. - С. 259.

33. [Звягільський Л.Ю.]. Позовна заява про захист честі, гідності, ділової репутації та стягнення моральної (немайнової) шкоди // Архів автора.

34. Киевские ведомости. - 2001. - 17 января.

35. Лях Р.Д. Історія України. З найдавніших часів до середини ХІУ ст.: Підручник для 7-го кл. серед. шк. / Лях Р.Д., Темірова Н.Р. - К.: Генеза, 1995. - 119 с.

36. Швидько Г.К. Історія України (ХІУ-ХУІІІ ст.). Пробний підручник для 8 класу середньої школи. - К.: Генеза, 1966. - 304 с.

37. Сарбей В.Г. Історія України. Кінець ХУІІІ - друга половина ХІХ ст. Підручник для 9 класу / В.Г. Сарбей. - К., 1996. - 248 с.

38. Мисан В. Оповід ання з історії України та рідного краю / В. Мисан. - К.: «Генеза», 1995. - 144 с.

39. Джерело. Навчальна книга-хрестоматія з початкового курсу історії України для 5 класу середнього школи / Упорядник. Віктор Мисан. - К.: Генеза, 1997. - С. 28.

40. Хрестоматія з історії України ХІХ - початок ХХ століття. Навчальний посібник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Генеза, 2000. - 263 с.

41. Хрестоматія з новітньої історії України (1917-1945 рр.) Навчальний посібник для 10 кл. серед. шк. / Упорядники: С. Падалка, П. Панченко, Н. Теплоухова, Ф. Турченко. - К.: Генеза, 1998. - 391 с.

42. Кульчицький С. Історія України. Підручник для 10 класу середньої школи / Кульчицький С., Коваль М., Ю. Лєбедєва. - К.: Освіта, 1998. - 288 с.

43. Ладиченко Т. Історія України в період середньовіччя / Т. Ладиченко, Т Свідерська, Ю. Свідерський. - Тернопіль: «Пдручники & посібники», 1998. - 192 с.

44. Гончарик А. Не для преси / А. Гончарик // Свічення душі. Збірник пам'яті Наталії Теплоухової / Упоряд.: Н.Г. Теплоухова, П.П. Панченко. - К.: Генеза, 2000. - С. 145.

Размещено на Allbest.ru