Теоретико-методологічні основи педагогіки

Друга характеристика - гармонійність розвитку - показує, як обрані сторони взаємодіють одна з одною, у чому виявляється гармонія їх сполучення, чи має право кожна з них іти попереду інших у своєму розвитку. Як бачимо, тут число варіантів можливого плину подій росте вже в певній прогресії.

Історія залишила нам багато ідеальних систем і практик їх реалізації в житті з досить широким діапазоном: від демократичних до тоталітарних, від гуманістичних до терористичних. Це гітлерюгенд, сталінський і полпотівский режими, буржуазне та комуністичне виховання тощо. Незважаючи на різноплановість, усі вони прекрасно вписувалися в формулу всебічної та гармонійно розвиненої особистості, наповнюючи її власним змістом. У такий спосіб чудова, гуманістична за своїм походженням ідея знайшла своє втілення в далеко не самих гуманних системах, не порушивши при цьому ні логіки, ні пафосу, ні термінологічного апарату. Йти під одним прапором у вигляді загальновизнаної мети можна самими різними шляхами, отримуючи самі різні результати.

Підводячи підсумок сказаному, наш педагогічний вибір зупиняється на меті як прогнозованому результаті.

Ціль педагогічного процесу - це прогнозований його результат, на досягнення якого спрямовані зусилля педагога

Вона конкретна, реальна та досяжна. Це говорить про те, що кожен відрізок педагогічного процесу має свою мету, на досягнення якої спрямована педагогічна взаємодія. Міра досягнення такої мети визначається за заздалегідь обраними критеріями та показниками їх реалізації.

Незважаючи на конкретність педагогічної мети, у кожному окремому випадку вона повинна бути досить узагальненою, щоб спрацьовувати на рівні всього педагогічного процесу, а не тільки окремого його моменту. Головне тут - не довести цілепокладання до покрокового примітивізму, не ототожнити мету з отриманим результатом (як відбулося в каламбурі Пєчкина: ціль Колумба - відкрити Америку, ціль Пржевальського - знайти коня Пржевальського, а ціль Магеллана - довести, що Земля - глобус).

Відносність мети педагогічного процесу говорить про ієрархічну залежність між конкретними цілями різного рівня. Ціль більш низького порядку стосовно мети більш високого порядку виступає як задача, тобто:

Задача ПП - це більш конкретна мета, або ціль у зазначених умовах.

Ціль педагогічного процесу - формування особистості, готової до самореалізації в основних сферах життєдіяльності(родина, робота, суспільство, дозвілля),у соціально-економічних умовах, що змінюються,на основітурботи про здоров'я(фізичне та психічне),моральність і розвиток здібностей дитини.

Досягнення цієї мети можливе при вирішенні наступних завдань:

1. Дати кожному школяреві рівень освіченості, що відповідає ступеню навчання;

2. Забезпечити індивідуальний розвиток, стимулювати творчу активність, отримання досвіду особистих досягнень, найбільш повну самореалізацію в різних видах діяльності;

3. Сформувати систему моральних цінностей, спрямованих на досягнення особистого благополуччя в тісному зв'язку з благополуччям інших і суспільства в цілому.

4. Забезпечити всіляку турботу про здоров'я дитини та її соціальну захищеність.

Традиційно на адресу педагогічної теорії з боку інших наук і педагогічної практики неслися докори щодо її «бездітності». «Педагогіка розглядає зміст, форми, методи, засоби й ін. А де ж дитина?» - журилися опоненти. Постановка цілей і задач зазначеним вище чином враховує саме інтереси дитини, що й спонукало нас до вибору саме цього варіанту цілепокладання в педагогічному процесі.

Педагогічний процес можна розглядати як навчально-виховний. Тоді має сенс на додаток до вищевикладеного визначити цілі й задачі навчання та виховання.

Конкретизація основної цілі на сучасному етапі розвитку школи та педагогіки

Розвиток педагогіки охоплює такі стадії: народна педагогіка - духовна педагогіка - світська педагогіка.

Народна педагогіка

Уперше цей термін запровадив український педагог Олександр Духнович (1803-1865) у підручнику "Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских".

Народна педагогіка - галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Його використовують на позначення емпіричних педагогічних знань без належності до конкретної етнічної спільноти. У 60-ті роки XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін "етпнопедагогіка" (Г. Волков) - галузь педагогіки, яка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей конкретного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

До особливостей етнопедагогіки належать:

- зосередженість на особистості з її проблемами, у різних аспектах життєдіяльності;

- залучення підростаючого покоління до праці, виховання працелюбства;

- врахування в навчально-виховній роботі з дітьми їх вікових та індивідуальних особливостей, дотримання принципу природо відповідності;

- продумана підготовка дітей до спілкування з ровесниками, молодшими і старшими людьми, шанобливе ставлення до батьків;

- налаштованість на засвоєння молодими людьми моральних знань, норм і правил поведінки;

- повага до сім'ї, її цінностей, високий авторитет батьків.

Надбання етнопедагогіки використовуються сучасною українською національною школою в організації навчально-виховного процесу.

Українська народна педагогіка є складовою народознавства (українознавства) й водночас одним із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою вітчизняної педагогіки народознавства.

Педагогіка народознавства - напрям сучасної педагогіки, шкільно/практики, який забезпечує засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) є наукою про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні - це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

Важливими складовими народної педагогіки є:

а) родинна педагогіка - сукупність знань і досвіду щодо створення і збереження сім'ї, трудових, моральних, мистецьких, сімейних та інших традицій. Вона сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.;

б) педагогічна деонтологія (грец. deon- потрібне, необхідне) - народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів - перед учнями, вихователів - перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання ними педагогічних функцій;

в) педагогіка народного календаря - сукупність знань про виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Своєрідним феноменом народної педагогіки в Україні є козацька педагогіка - знання і досвід формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Джерелами народної педагогіки є фольклорні твори, етнографічні матеріали, народні звичаї, традиції, свята, іграшки та ін.

Духовна педагогіка

Зародження її пов'язано з утвердженням важливої ролі релігії церкви у формуванні й духовному житті особистості.

Духовна педагогіка - галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула вона в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовувала виховання в релігійне русло. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася в лові філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початкових школах для хлопчиків), у школах брахманів (жерців) у Індії виховання мало яскраво виражений теологічний характер. Суттєво збагатили розвиток тогочасної духовної педагогіки християнські теологи Квінт-Септимій-Флоренс Тертулліан (прибл. 160-222), Августин (Блаженний) Аврелій (354-430), Фома Аквінський (1225-1274).

Упродовж тисячоліть релігія є неперевершеною і незамінною основою життєдіяльності багатьох людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу систему реалізації свого духовного Я, захисту від негативних явищ світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибору дарує особистості істинну свободу. Цим зумовлена наверненість до релігійних джерел соціального буття людства, неабияка увага до них педагогічної теорії і практики.

Світська педагогіка

Своїм корінням вона сягає давнього світу. Перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї було зроблено в давніх Китаї, Індії, Греції та Римі. Тогочасні філософські трактати містять перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, мети, змісту і правил виховної діяльності.

Особливість світської педагогіки полягає у науковому погляді на проблему навчання і виховання дітей, відповідному аналізі педагогічної практики, обґрунтуванні раціональних форм і методів її вдосконалення.

У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має власні закони та закономірності. Щоправда, педагогічні закономірності мають специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педагогіки поєднуються. Знання педагогічної науки автоматично не забезпечує успіху вчительської Діяльності. Для цього вчитель має не лише глибоко засвоїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педагогічного процесу. Тому педагогічна практика ґрунтується не тільки на науці про виховання, а й на творчому натхненні, мистецтві вчителя.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного застосування теоретичних положень. Справжня майстерність, високе мистецтво вчителя завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на підставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Українська національна педагогіка відроджується на принципах демократії та гуманізму. В ній окреслилися нові напрями:

- педагогіка співробітництва (передбачає спільну діяльність учителя і учня, що ґрунтується на взаєморозумінні, єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у процесі навчання й виховання);

- особистісно зорієнтована педагогіка (покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-виховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життєвих цілей особистості школяра);

- педагогіка життєтворчості (проголошує необхідність творчого підходу до організації навчально-пізнавальної та поза навчальної діяльності школярів);

- педагогіка толерантності (спирається на терпимість до чужих думок і вірувань).

Бурхливий розвиток людської цивілізації, означений поняттям "глобалізація", супроводжується виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-виховної сфери, що потребує посиленої уваги педагогічної думки до нових реалій буття людства, оптимального поєднання традицій і новаторства.

Джерелами розвитку педагогіки є педагогічна спадщина минулого (чимало положень педагогів минулого і нині є злободенними), сучасні педагогічні дослідження (збагачують педагогічну думку новими ідеями), передовий педагогічний досвід (дає змогу з'ясувати закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози).

7. Мета та завдання навчання. Мета та завдання виховання

Одним из определяющих компонентов процесса обучения является его цель. Цель обучения - это идеальное мысленное предвосхищение конечного результата процесса обучения, это то, к чему стремятся педагог и ученики Общую в цель образования, как уже было отмечено, определяет общество Она отражается в государственных документах, а затем конкретизируется в программах по отдельным учебным предметам, учебниках, учебных пособие никах для учителей, дидактических материалах для учащихся Помимо общей цели, цели обучения по отдельному предмету, к каждому занятию учитель определяет задачиання.

Организация учебного процесса прежде связана с четким определением его цели, осознанием и принятием его учениками Целевая установка обучения вызывает понимание школьниками сущности и способов организ зации учебно-познавательной деятельности, существенно влияя на их активизациию.

При проведении каждого учебного занятия реализуются три основные группы взаимосвязанных задач. К первой группе относятся задачи учебные: овладение знаниями, умениями, навыками; ко второй - ро озвивальни, развитие интеллектуальной, эмоционально-волевой, деятельностно-поведенческой сферы личности; к третьей - воспитательные: формирование научного мировоззрения, нравственной, художньосестетичнои, правовой, тру шего, экологической культуры тощо.

Это означает, что проектируя проведения учебного занятия, педагог должен четко определить задачи обучения, развития и воспитания. При этом он конкретизирует уровень, на котором будет осуществляться целевая а установка: общее ознакомление с новой темой, усвоения теоретического аспекта изучаемого, формирование практических умений и навыков, проверка знаний и под Доведение до сознания учащихся за заданий учебного занятия увеличивает возможность активизации познавательной деятельности школьников, их сознательной и последовательной работы на протяжении всего занятия.

Мета та завдання виховання

Виховання - процес формування, розвитку особистості, який включає у себе як цілеспрямований вплив ззовні, так і самовиховання.

Мета виховання - розвиток, актуалізація духовності особистості, її соціальної, професійної, комунікативної та інших компетентностей на основі самотворчості (самопізнання, самовизначення, самовиховання, самовдосконалення, самоактуалізації) особистості.

Основні завдання виховання:

- розвиток, актуалізація духовності особистості як сутності, смислу людського буття;

- створення умов для самотворчості, самореалізації, самоактуалізації особистості, розвитку її духовності, індивіду-альних здібностей і талантів, соціальної, професійної, комуні-кативної та інших компетентностей;

- формування потреби внутрішньої і зовнішньої свободи особистості як визначальної умови її самотворчості, духовного розвитку та самореалізації особистості загалом;

- розвиток критичності особистості як здатності критично ставитися до авторитетів, ідей, поглядів; уміння порівнювати, аналізувати, оцінювати відповідні ідеї, погляди і на основі цього виробляти власну точку зору, власну позицію;

- здатність на основі свободи, самотворчості, критичності, комунікативної компетентності формувати, відстоювати і реалізовувати власні ідеї, цінності; розвиток високої самооцінки, почуття власної гідності, подолання почуття страху у відстоюванні ідей, цінностей;

- розвиток психологічної культури особистості як важливої умови самореалізації особистості, формування соціальної, професійної, комунікативної та інших компетентностей, розвиток духовності особистості;

- виховання вольових аспектів особистості як визначального фактора актуалізації і об'єктивації духовності, процесу набуття і реалізації відповідних компетентностей, самореалізації особистості загалом;

- формування світоглядної позиції особистості, виховання потреби в пізнанні та необхідності пошуку і визначення смислових, ціннісних аспектів людського буття;

- розвиток моральної культури особистості, внутрішньої потреби усвідомлення і актуалізації моральних ідей добра, істини, справедливості, честі, гідності, поваги, відповідальності тощо;

- розвиток високої художньо-естетичної культури особистості;

- формування національної свідомості, любові до свого народу, рідної землі, готовності її захищати;

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури й історії рідного народу;

- формування високої мовленнєвої культури;

- формування екологічної культури і гармонії відносин людини з природою;

- забезпечення фізичного розвитку молодого покоління, охорона і зміцнення його здоров'я;

- розвиток соціальної компетентності, яка спрямована на самореалізацію людини в різних соціальних групах та у відповідних соціальних умовах (ринкові відносини, конфліктні ситуації тощо);

- розвиток професійної компетентності, процес якої розгортається від виховання потреби та уміння оволодіти знаннями на різних етапах пізнавальної діяльності дитини (садочок, школа, вища школа та ін.) до набуття професійних знань і реалізації себе у відповідній сфері професійної діяльності;

- розвиток комунікативної компетентності як формування умінь комунікації у міжособистісних відносинах та відповідних соціальних групах як важливого чинника самореалізації.

Процес виховання - це взаємодія цілеспрямованого зовнішнього педагогічного впливу і самовиховання особистості.

Процес виховання має свої особливості. Він завжди носить цілеспрямований характер; є багатофакторним (впливають родина, середовище, громадськість, виховні установи); тривалим і безперервним, комплексним. Для виховного процесу характерна віддаленість результатів від моменту безпосереднього виховного впливу, а також неоднаковість результатів виховання, що пов'язано з індивідуальними відмінностями вихованців.

Виховання здійснюється двома універсальними шляхами: засобом духовного впливу і включенням людини в різні види діяльності, що дає їй можливість засвоїти соціальний досвід, спрямований на формування гуманістичних міжособистісних і суспільних відносин у реально існуючих або спеціально створених умовах.

Размещено на Allbest.ru