Музичні інструменти України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музичні інструменти України

План

Вступ

1. Колекція українських народних інструментів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

2. Колекція Дніпропетровського державного історичного музею ім. Дмитра Яворницького

Висновок

Використана література

Вступ

Музичні інструменти України - це яскрава сторінка історії українського народу. Вони виявляють багатство його душі, творчу вдачу, свідчать про високу матеріальну і духовну культуру. Українські народні музичні інструменти є одним з яскравих підтверджень наспівного, мелодійного характеру української музики, її багатоголосся. В минулому в народній музиці України широко побутували скрипка, цимбали, колісна ліра, волинка, гусла, торбани та інші. Особливою гордістю є кoбза-бандура, з якою тісно пов'язаний героїчний епос українського народу, його життєдайна і волелюбна вдача. Своїм корінням народні інструменти України сягають часів Київської Русі. Давньоруський гудок, гусла, поздовжні флейти, сопілка, бубон - всі ці тогочасні інструменти увійшли до музичної культури російського, українського і білоруського народів. На конструкції музичних інструментів України, їхньому строї і навіть у назвах позначилися взаємозв'язок і взаємовплив культур різних народів. Це заслуговує на окрему розмову. Але важливо те, що до скарбниці українських народних інструментів увійшли ті, що століттями виготовлялися і вдосконалювалися українськими майстрами, передавалися з покоління в покоління, широко розповсюдилися серед населення. Побутування ряду яскравих самобутніх музичних інструментів, таких як цимбали, волинка, трембіта, бугай, козобас, пов'язано переважно з культурою західноукраїнських областей. Дітищем Гуцульщини є популярний з давніх часів на Україні малий ансамбль народних інструментів троїсті музики. Музичні інструменти, як і вся культура українського народу, мають у своїй біографії драматичні і навіть трагічні сторінки. Тож не дивно, що ще два-три десятиліття тому багато самобутніх інструментів вважалися назавжди вибулими з ужитку. Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва УРСР поставив за мету зібрати унікальні народні музичні інструменти та відомості про них.

1. Колекція українських народних інструментів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

Одна з найбільших колекцій музичних інструментів - це колекція українських народних інструментів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України була започаткована в 1969 році, коли в трьох музичному музеї було відкрито відповідний відділ.

Ця колекція створювалась для того, щоб стати надійним притулком для ще не знищених унікальних пам'яток музичної культури, що заслуговували на збереження для історії і науки.

Вона необхідна була тим, хто намагався відродити інструменти своїх пращурів і тим, хто експериментував і вдосконалював ці інструменти для сучасних професійних виконавців. Вона покликана була стати творчою лабораторією керівників ансамблів, оркестрів.

Колекція нараховує понад півтисячі інструментів. Вона представлялася на багатьох виставках в Україні та за кордоном: в Росії, Польщі, Франції.

Якщо спробувати провести "заочну екскурсію" по виставці музичних інструментів, то слід почати з давньоруського гудка - струнно-смичкового інструмента рис 1.

Рис. 1:

На виставці він представлений інструментом ХІХ ст. та сучасним зразком. В колекції є кілька гудків ХІХ ст. з видовбаним грушеподібним корпусом, що плавно переходить в коротку шийку.

Головка - плоска, з трьома дерев'яними кілками, на яких натягнуто жильні струни. Колись це був улюблений інструмент скоморохів. Зображення подібного інструмента, на якому звук видобували лукоподібним смичком, є на фресках південної башти Софіївського Собору.

Стрій інструмента був квінтовий. На одній струні грали мелодію, дві інші - бурдонні. Під час гри стоячи - корпус гудка упирали до грудей, сидячи - ставили на коліна. Назва інструмента склалася у слов'янських народів від слова "гудіти", "густи".

Наприклад, в Карпатському регіоні такі інструменти звуть гуслами.

Після Указу царя Олексія Михайловича (1649) було знищено багато скомороших інструментів, в тому числі гудок. Епізодичні спроби відродити його були за часів Петра І, згодом - у середині ХІХ ст.

У 70-80-ті роки ХХ ст. гудки епізодично з'являються в фольклорних ансамблях України. Майстер Ю. Збандут (м. Черкаси) виготовив кілька гудків з плоскопаралельними деками, що використовувалися в Русько-Полянському фольклорному ансамблі. Мельнице-Подільська музична майстерня виготовляла чотириструнні гудки за конструкцією В. Зуляка, які виконували функцію альта в фольклорних ансамблях.

В Україні здавна використовувалося багато видів гусел, починаючи від "гусельної дощечки" - інструмента, відомого у східних слов'ян з середини першого тисячоліття.

На зміну цьому народному примітиву прийшли інструменти з різними резонаторними ящиками: криловидні, шоломовидні (гусла-псалтир), столовидні гусла-ящик.

Як бачимо, назви інструментів пішли від форми резонаторного ящика, хоч між ними є принципова різниця у будові, кількості струн, строї, способі гри і музичній функції.

Найцікавіше в музейній колекції представлені столовидні гусла рис2. Наприкінці ХVІІ, у ХVІІІ ст. ці інструменти побутували серед дворянства, духовенства, представників інтелігенції.

Ці гусла мали діатонічний, пізніше хроматичний звукоряд, з діапазоном в 3-4 актави, що давало можливість використовувати їх як для мелодійного голосоведення, так і для гармонійного супроводу.

Великий резонаторний корпус у вигляді стола чи ящика додавав звукові глибини, насиченості.

Рис. 2:

У 1894 р. М. Лисенко, називаючи столовидні гусла клавіровидними, писав: "Клавіровидні гуслі можна й досі де-не-де знайти, як реліквії старосвітські по домівках сільських попів у Полтавщині.

Але вони, німі свідки минулого, або поневіряються на горищах у поросі, або ж стоять собі без ужитку по кутках, як меблі. Нащадки сучасні не мають ні охоти, ні кебети до гри на них". Автору цих рядків пощастило у 1970 році під час однієї з перших експедицій на Полтавщину віднайти за Лисенковою адресою столовидні гусла ХVІІІ ст.

Вони були запорошені, з побитою декою, потрісканою кришкою, відсутніми багатьма деталями. В музеї цей інструмент ретельно відреставровано, і хоч сьогодні вони вимагають чергової реставрації, можна уявити, як цей, аскетичного вигляду, стіл стояв у чернечій келії, як, сидячи за ним, людина читала, писала, а приходило натхнення - відкривала кришку і лилися чарівні звуки.

Особливе місце в музейній колекції посідають кобза, бандура - інструменти легендарних українських кобзарів - творців і хранителів героїчного епосу, виразників совісті української нації, мудрості свого народу.

Так сталося, що впродовж усієї історії цих інструментів обидві ці назви часто переходили на один і той же інструмент, а з кінця ХІХ і до кінця ХХ століть фігурували як синономічні.

Це зумовлено не лише певною зовнішньою схожістю кобзи і бандури, а й справжньою спорідненістю цих інструментів: обидва інструменти лютнеподібні, струнні, щипкові і, що особливо важливо, мають спільну суспільно-культурну функцію.

У своїй біографії кобза і бандура мають дві яскраво виражені стадії, межею між якими стала середина ХVІІІ ст. Кобза і бандура першої стадії, або давня кобза і бандура (до середини ХVІІІ ст.) були типовими лютнеподібними інструментами ("корпус, ручка, струни по ручці"). Г. Хоткевич називав давню кобзу "загальнолюдським" інструментом.

Можна сказати, що це стосується також давньої бандури. І кобза, і бандура були лютнеподібними щипковими інструментами, струни яких були лише на грифі. Судячи з фрагментарних історичних і літературних джерел, у кобзи було 3 струни, у бандури - 5-6 струн.

Відомостей про стрій цих інструментів ми не маємо. Бандура лише вважалася більш респектабельним інструментом.

У ХVІІІ ст. її називали "маленькою лютнею", "півлютнею". Історик Рігельман в 1785-1796 рр. зазначав, що на кобзі більше грали по селах, а на бандурі - в містах.

Нова стадія в історії кобзи і бандури розпочинається з другої половини ХVІІІ ст., коли на цих інструментах з'являються струни на корпусі, тобто приструнки, і таким чином починають формуватися автохтонні українські інструменти, які не мають аналогів у світовій музичній культурі, як не має аналогів і мистецтво кобзарів-рапсодів. На зображеннях козаків-мамаїв добре видно, що спочатку тих приструнків було один-два, потім - більше.

Але ж яка різниця стала між кобзою рис 3. і бандурою рис 4. на цьому етапі, коли обидва лютнеподібні інструменти, крім струн на грифі, мали ще й приструнки?

Рис. 3:

Рис. 4:

Звичайно, в народі цю різницю часто не помічали, і один і той самий інструмент називали то кобзою, то бандурою.

Але кобзарі, бандуристи і музикознавці цю різницю проводять. Кобза має порівняно менше струн, ніж бандура, і, граючи на ній, кобзар укорочує (притискає) струни на грифі (для збільшення звукоряду) у поєднанні з щипком відкритих приструнків. На бандурі ж, подібно до гусел, грають, не притискуючи струни, а лише видобуваючи щипком пальців звук з певної відкритої струни.

Впритул до кобз і бандур стоїть в українському народному інструментарії торбан рис 5., або панська бандура.

Пріоритет у справі винайдення цього інструмента часто віддають полякам, хоч є багато підстав вважати торбан саме українським винаходом. О. Фамінцин, що вказує на польське походження торбана, зазначає, ніби цей інструмент відомий у Польщі з кінця ХVІ cт.

Насправді ж під цією назвою до кінця ХVІІІ ст. існували лише басові лютні-теорби з ополяченою назвою теорбан.

Як окремий інструмент торбан сформувався лише тоді, коли вже поєднував у собі ознаки лютні і бандури, тобто, коли на ньому з'явилися приструнки.

А їх, як уже зазначалось, винайшли українці у ІІ пол. ХVІІІ ст.

Численні факти говорять про те, що на торбані в Польщі грали переважно українці, яких звали козачками.

Торбан репрезентував культуру Речі Посполитої лише тоді, коли до її складу входили українські землі.

В подальшому, після ІІІ-го розділу Польщі (1795 р.) поляки самі вважали торбан як виключно український інструмент.

На користь українського походження торбана говорить і той факт, що музика струнних щипкових інструментів взагалі є чужою етнічному звукоідеалу поляків.

Ось як про це говорить Ян Стеньшевський, музикознавець, президент Польської музичної ради ЮНЕСКО: "Кидається у вічі нелюбов польського народу до щипкових інструментів як до таких, що не відповідають його уяві про музичне звучання. Історичних підтверджень, що в минулі віки це було інакше, не існує".

Рис. 5:

Яскравим самобутнім інструментом билинно-думної традиції є колісна ліра рис 6.

Рис. 6:

Цей струнно-фрикційний інструмент відомий в Європі протягом тисячі років. У середні віки музиканти, зустрічаючи один одного на стежинах Європи, вітали словами: "Хай гуде в твоїх руках ліра".

В Україні колісна ліра з'явилася орієнтовно у ХVІІІ ст., хоч є припущення, що могла бути й раніше.

На ній грали переважно сліпі старці, щоб заробити на шматок хліба, а в їхньому репертуарі були сумні пісні, канти, псалми. Це зумовлено гугнявим тембром інструмента. Хоча в репертуарі лірників часом були й веселі пісні й танці. Лірник міг ушкварить і в шинку, і на весіллі. В європейській класифікації Е. Горнбостеля і К. Закса ліра віднесена до смичкових інструментів. Однак функцію смичка тут виконує колесо.

Сьогодні М. Хай, попри свій науковий статус кандидата мистецтвознавства і викладача Київської музичної академії, бере в руки такий інструмент, аби продемонструвати те первозданне мистецтво біля храму чи у столичному підземному переході. Струнний ударний інструмент цимбали рис 7. сьогодні знають у всьому світі.

Рис. 7:

Вважають, що він, як і гусла, походить від арабського сантиря - трапецієвидного інструмента, відомого вже в ІV тис. до н. е.

Дослідники сходяться на тому, що до багатьох європейських країн, в т. ч., і до України, цей інструмент потрапив після хрестових походів.

У кожного народу цей інструмент знайшов власну інтерпретацію. Автор першої в Україні фундаментальної праці, присвяченої цимбалам, О. Незовибатько зазначав, що "пам'ятки культури ХVІ-ХVІІІ століть дають можливість простежити процес розвитку і удосконалення народних цимбалів від вузько-об'ємного інструмента (з десятьма-дванадцятьма бунтами струн) до удосконаленого з хроматичним строєм (до сорока бунтів без повторних звуків)". У нас цимбали набули найбільшого поширення на Гуцульщині, Буковині, Поліссі.

Незважаючи на те, що у сфері академічної музики використовувались концертні цимбали конструкції угорського майстра Шунда, в народному побуті збереглися автентичні цимбали по 3-4 струни в хорі.

Щоправда, крім цих зразків цимбал, у музеї є рідкісні гуцульські цимбали по 7 струн у хорі. Переважна більшість народних цимбал мають по 12-15 хорів - це мелодичні інструменти.

У музичному інструментарії Закарпаття побутують цимбали на 7-8 хорів. Це так звані бурдонові цимбали, що строяться по квінто-квартоваму кругу, і використовуються для акомпанементу пісенної і танцювальної музики. Численні літературні джерела донесли до нас відомості про побутування у військовій музиці українського козацтва дерев'яної конусоподібної труби, що звалася сурмою рис 8., або козацькою трубою.

Рис. 8:

На жаль, тогочасний інструмент не зберігся. Відомо лише, що то був військовий сигнальний інструмент.

За свідченням авторитетних істориків, до складу полкової музики входили сурмачі, трубачі, довбуші, а козацькі реєстрові документи вказують навіть на заробітну плату музикантів полкової музики війська Запорізького.

Не маючи точних відомостей про будову старовинної сурми, дослідники роблять припущення, що було два різновиди цього інструмента.

Перший - з мундштуком, без пальцевих отворів, другий - з тростиною (пищиком) і пальцевими отворами.

Сучасні українські майстри надають перевагу другому різновиду. На його основі виготовляють сурми різних розмірів В. Зуляк, О. Шльончик, Л. Демінчук, А. Заярузний.

Сьогодні сурма відроджується в українській народній музиці переважно як оркестровий інструмент.

2. Колекція Дніпропетровського державного історичного музею ім. Дмитра Яворницького

Ще одна з колекцій українських музичних інструментів знаходиться в Дніпропетровському державному історичному музеї ім. Дмитра Яворницького, їх налічується більше 20 одиниць: струнно-щипкові (бандури, цимбали), струнно-ударні (цимбали) і одна ліра.

Початок цієї колекції було покладено ще Дмитром Івановичем Яворницьким. Ці музичні інструменти можна віднести до найдавніших, які є в колекції музею, - кінець XIX - початок XX століть.

Це троє цимбал, які надійшли до музею ще за життя Яворницького, і нині за документами проходять по інвентаризації 1948 р. Ймовірно, всі три фабричного виробництва.

Одні цимбали (розм. 80X30X6,5 см.) мають 44 струни, датуються початком XX ст., експонуються в залі №4, ще двоє цимбалів (розм. 105X32X6 см. та, розм. 99X26X5,5 см.), які теж датуються початком XX ст., нині зберігаються у фондах музею без струн і потребують копіткої роботи по реставрації. Інших відомостей про ці інструменти немає.

До цієї ж підгрупи, тобто придбань Яворницького, належать колісна ліра на 3 струни (розм. 65X25X7,5 см.), початку XX ст., інвентаризація 1948 р., яка була у 1977 р. реставрована народним майстром з смт. Підгороднього (нині м. Підгороднє) Ковалем Олексою Семеновичем (1909-1979) і нині експонується у залі №2 як ілюстрація розвитку культури козацької доби. Тут же експонується бандурка початку XX ст. (розм. 87X42 см.), інвентаризація 1948 р., ручна робота, яка у 1977 р. теж була реставрована Ковалем О.С. До інструментів початку XX ст., придбаних Яворницьким, належить торбан, або панська бандура на 28 струн (розм. 117X33), яка належала К.С. Кривошій-Шевченкові і ним була передана до музею з дарчим надписом: «…Гей, зберіться, українці, я на торбан всім заграю, про колишнє запоріжжа всімь я стиха заспіваю».

Подарував музею ім. О.М. Поля уродженець містечка Батурин Чернігівської губернії К.С. Кривошій-Шевченко 25 лютого 1909 р. Цей інструмент був виготовлений на фабриці музичних інструментів у Києві і належав Г.І. Індржитяк, нині експонується в залі №4.

В цій же залі експонується ще один торбан на ЗО струн ручної роботи (розм. 126X8 см.), який був подарований Кунич А.А. музею у 1953 р. Обидва інструменти експонуються як ілюстрація розвитку культури в Україні кінця XIX - початку XX століття.

До інструментів, які ймовірно були придбані Д. Яворницьким, належить бандура на 18 струн (розм. 90Х41Х10 см.). Цей інструмент ймовірно належав Часнику Р.О., музиканту та композитору довоєнної доби, який, до речі, був першим упорядником дитячого співаника, виданого на Катеринославщині у 1919 р.

Документи про реставрацію не збереглися, але, як показало обстеження, така реставрація частково проведена, оскільки інструмент наново покритий лаком.

Інвентаризацію 1948 року пройшла бандура на 26 струн (розм. 110Х34Х 7 см.), з написом на самому інструменті: «И.Н. Дворниченко», з 26-ти струн 19 донині не збереглися.

До найкращих придбань музею належать музичні інструменти, виготовлені народним майстром з смт. Підгороднього Ковалем Олексою Семеновичем.

Найдавніший з інструментів - бандура на 48 струн (розм. 89X49X8 см.), виготовлена 1948 року з пам'ятним написом: «В меморіальний будинок Д.І. Яворницького - від кобзаря Олекси Коваля з с. Підгороднє 12.02.1972». Інструмент оздоблений різьбленням та інкрустацією.

У 1951 році Ковалем О.С. була виготовлена бандура на 69.: струн (розм. 95X57X10 см.), теж оздоблена різьбленням та інкрустацією в стилі народної символіки, у 1980 р. через земляка Солодкого О.А. ця бандура надійшла до музейної колекції.

1957 роком датується третя бандура роботи Коваля з музейної колекції (розм. 96X47X8 см.) на 40 струн, яка надійшла до музею приблизно 1976 року. Бандура на 41 струну (розм. 89X45X8,5 см.) належить до останніх робіт, красиво оздоблена інкрустацією деревом та перламутром.

Останній інструмент ручної роботи (розм. 4Х56Х6 см.) на 28 струн виготовлений на початку 20-х років майстром Сіренком Андрієм Кириловичем, який мешкав у с. Хорошево Петропавлівського району. У 1961 році цю бандуру вдова Сіренка передала до музею.

І завершення всієї колекції - бандура (розм. 1161X52X6,5 см.) на 55 струн, виготовлена на Чернігівській музично-меблевій фабриці.

Цей інструмент був подарований колективом Дніпропетровського театру музичної комедії ім. Т. Шевченка режисеру Кобринському Іллі Григоровичу. На бандурі вирізьблено текст: «Народному артисту УРСР лауреату Державної премії Іллі Григоровичу Кобринському за 15 років керівництва театром ім. Т. Шевченка в день 60-річчя від вдячних шевченківців. 23.12.1964 р.». Таким чином, у музейній колекції представлені різноманітні українські музичні інструменти: давні, які цікаві своїм виконанням, інструменти, які належали відомим особам або були зроблені відомими майстрами нашого краю.

Але все ж таки цю колекцію не можна назвати повною, оскільки можливостей для її поповнення ще багато: відомі деякі інструменти, які зберігаються у приватних осіб та музеях на громадських засадах. Так, у музеї заводу ім. К. Лібкнехта зберігається бандура роботи чудового майстра Санжаровського, в СШ №49 зберігається бандура народного композитора Сидоренка В., роботи Циганенка, дочка В. Носачевського - викладача Дніпропетровського музичного училища - пропонує музею придбати у неї інструмент батька теж роботи Циганенка, чекають своєї черги меморіальні речі І. Скотареика - учня і послідовника О. Коваля. Серед цих речей - бандура, на якій він грав.

У приватній колекції бандур потомственого кобзаря нікопольчанина Т. Ясинського зберігаються музичні інструменти, які б прикрасили будь-який музей. Справжні перлини кобзарського та різьбярського мистецтва зберігаються у музеї педучилища м. Нікополя, зібрані нині покійним кобзарем М. Топчієм.

Практично не представлені духові інструменти (свирілі, сопілки, дводенцівки і т. ін.), шумові інструменти.

Висновок

В наш час традиції виготовлення та використання українських народних інструментів відновлюються. Все це за для того щоб зберегти самобутність та неповторну красу нашої музичної культури.

Поступово відновлюються майстерні, де виготовляють музичні народні інструменти, які користуються попитом не тільки серед українців. Народні музичні інструменти є предметом нашої гордості та цінним дарунком для наступних поколінь.

Використана література

1.Черкаський Л. Музична палітра Національного оркестру / Л. Черкаський // Народна творчість та етнографія. - 2006.

2. Г.И. Благодатов. оркестр народних іструментів // Музична інцеклопедія, М., 1973-82. музичний історія оркестровий

3. Т.І. Сідлецька Історія народного оркестрового виконавства України. - Вінниця ВНТУ 2010.

4. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. - Луцьк: Вежа, 2000.

Размещено на Allbest.ru