Донбас як стикове пограниччя

Размещено на http://allbest.ru

Донбас як стикове пограниччя

За оцінкою визначного знавця економічної географії В. Кубійовича, Донбас виник на економічному фундаменті -- як "основна паливна база і найважливіший промисловий район України й усієї Східної Європи" Енциклопедія українознавства. Т. 2. Перевидання в Україні. -- Львів, 1993. -- С. 563.. Авторство назви "Донецький басейн" пов'язують з іменем харків'янина Євграфа Ковалевського -- гірничого інженера, що виконав на початку ХІХ ст. перше стратиграфічне й геологічне дослідження регіону. Історична доля цього ареалу складалася непросто: тут стикалися різні інтереси, крутилися великі гроші, які порівняно легко примножувалися. Природно, що сюди прибувало чимало авантюристів з кримінальними нахилами, зі своєю "обслугою". Коли промислова база регіону була вже в основному сформована, почалися випробування революціями й війнами, які, природно, не додавали ані стабільності, ані спокою.

Великий прошарок знедолених і мігрантів зумовлював переважаючий вплив лівих течій російського походження -- соціалістів-революціонерів, анархістів, соціал-демократів (у меншовицькій та більшовицькій версіях).

З більшовицьким центром у Петрограді останні були, однак, у відносинах "притягання -- відштовхування", які стали особливо напруженими після того, як Центральна Рада пред'явила претензії на увесь український простір, у тому числі й на промисловий Донбас. На якомусь етапі місцевим більшовикам довелося визначатися, і після певних хитань вони все ж взяли участь в акті проголошення утворення УСРР (ініціювавши, однак, прийняття окремої резолюції "Про самовизначення Донецького і Криворізького басейнів"). Про перебіг наступних подій йтиметься далі, а тут наголосимо лише на складностях у відносинах між Раднаркомом і ефемерною владою УСРР щодо приналежності Донбасу. Зрештою його все ж розділив кордон між РСФРР та УСРР, і цей стан зберігається донині: більша частина Донбасу належить Україні, менша (у межах колишньої Області Війська Донського) -- Російській Федерації.

Оскільки в Донбасі, як вважає В. Рафеєнко, містоутворюючим був не національно-культурний чинник, а економічний (з підприємством як центром спільноти), людина як особистість тут ніколи нікого особливо не цікавила. Головним і визначальним чинником була її професійна і ділова придатність. "Регіон мав існувати тільки в тих скріпленнях, які і надалі дозволяли в людині бачити не стільки людину, скільки придаток до виробництва. Інструмент, а не особистість. Функція, а не жива душа" Свентах А. "Феодально-промисловий ідіотизм як філософія влади" // День. -- 2014. -- 3-4 жовтня..

Як значною мірою штучне утворення із закладеним у його фундамент неабияким конфліктогенним потенціалом Донбас був приречений на постійні "з'ясування відносин", тертя, прояви сепаратизму. Гостра невідповідність між його високою питомою вагою у промисловому комплексі СРСР та браком уваги центру до міської інфраструктури зумовила неймовірну скупченість на порівняно невеликій території заводів, шахт, комунікацій, внаслідок чого міста плавно "перетікали" одне в одне. Промислові викиди, терикони ускладнили економічну ситуацію настільки, що людям стало буквально нічим дихати. Але у міцно прив'язаній до створення потужного військово-промислового комплексу економіці краю мобілізаційні завдання важили набагато більше, ніж елементарні життєві потреби людей.

Притаманний компартійній системі "індустріальний фетишизм" диктував логіку не просто прискореної, але форсованої індустріалізації, об'єктивних умов для якої не існувало. Довелося запровадити систему централізованого розподілу, включно з картковою системою. Соціальна ієрархія в містах вибудовувалася за принципом доступу до системи матеріальних благ, що одночасно стимулювало як гострий товарний дефіцит, так і корупцію.

Неприродний симбіоз плану й ринку формував викривлену, утриманську психологію -- людина звикала до цілковитого одержавлення власного життєвого простору, "давальницької системи", загальної зрівнялівки. Конформізм, заохочуваний згори, ставав домінантою свідомості і регулятором поведінки.

Такі умонастрої радянську верхівку цілком влаштовували -- система постачання стала досить ефективним інструментом забезпечення лояльності населення до влади. Головним ідеологічним постулатом, який визначав напрям урбанізаційної політики, була "перебудова побуту"; відтак і синонімом "будівництва соціалістичних міст" стало "культурно-побутове будівництво".

Нові міста часто називалися "робітничими селищами" і довго лишалися ними, насамперед за украй примітивною інфраструктурою. Більш-менш пристойний вигляд мали лише робітничі клуби. Система впливу на особистість через клубну систему, школу, засоби комунікації, літературу, мистецтво створювала потужний ідеологічний прес, який виступав знаряддям уніфікації, русифікації, переідентифікації на основі нових моральних цінностей.

І все ж варто відверто визнати, що радянській владі таки вдалося створити у Донбасі потужне експериментальне поле, на якому випробовувалися найсміливіші модернізаційні проекти й зразки "соціальної інженерії". Створений нею штучний "ореол слави" навколо праці металургів і шахтарів разом із системою нагород, розподілу житла та предметів першої необхідності за "трудовими показниками" створив-таки атмосферу патріотичного пафосу, в якій робітник почувався вершителем не лише власної долі, але й долі країни. Лояльність до влади й налаштованість на рекорди тут була вищою, ніж у цілому по країні.

Як констатує луганський соціолог І. Кононов, у Донбасі від початку його формування головним елементом етнічної структури є велике ядерне утворення -- українсько-російська домінуюча етнічна коаліція. Це утворення виникло внаслідок зближення ціннісних уявлень українців та росіян, формування синтетичних українсько-російських явищ в культурі регіону, зламу ендогенного порогу між цими етнічними групами. А проте "етнічна структура Донбасу не має ієрархічного характеру і не є головним стрижнем соціальної структури регіону". Таким стрижнем, на відміну від Галичини, тут завжди були соціально-економічні ієрархіїКононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та по-шук історичного компромісу // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сього-дення та майбутнє. -- Луганськ, 2006. -- С. 17..

Процеси формування своєрідної донбаської регіональної ідентичності з яскраво вираженим світоглядним складником, полемічним щодо української державності, уважно проаналізовані соціологами й філософами, зокрема В. Коржовим, М. Степиком. Її фундаментом стало утвердження олігархічної форми правління, зростання авторитарних і патрональних тенденцій у соціальному житті краю. За М. Степиком, який ще у 2011 р. побачив реальну загрозу регіонального сепаратизму і навіть громадянського анархізму, жителі Донбасу, як і Криму, вважають себе за характером, звичаями і традиціями ближчими до росіян, ніж до своїх співвітчизників у західних областях країни.

Рецепти боротьби проти сепаратизму у баченні Степика, на перший погляд, доволі прості: забезпечення пропорційного представництва регіональних еліт на загальнодержавному рівні та їх ротація, якомога менше втручання столиці в елітарні процеси на рівні регіонів, забезпечення прав та інтересів регіонів, гармонійне сполучення вертикальних зв'язків (Київ -- регіони) з горизонтальними (між регіонами), взаємопроникнення культур і традицій, властивих тим чи іншим регіонам, поширення регіональної інформації горизонтальним методом і, зрештою, перегляд бюджетної політики. донбас слобожанщина запоріжжя ідентичність

Однак уже у 2011 році, коли писалися ці рядки, соціолог виразно бачив і регіонально-економічні асиметрії, і відсутність належної кооперації між областями, і перешкоди на шляху формування територіальних корпоративних інтересів. За таких умов "регіональна самосвідомість легко потрапляє під узурпацію регіональної бізнес-еліти, що призводить до поширення на локальному рівні "олігархічної" політико-економічної моделі та "регіональних" ідентичностей на кшталт донецької Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування. -- К., 2011. -- С. 199-202..

Витоки проблем

Донбас -- регіон, у якому багато що починалося з "нуля". "Дике поле", спустошене й знелюднене постійними татарсько-турецькими нападами, стало ареною зустрічі переселенців з Московії (перша їхня хвиля стимулювалася відповідними заходами російського уряду, спрямованими на охорону кордонів) та з охопленої соціальними протестами України (колонізація з цього боку була стихійною). Спільно будували сторожові застави, добували сіль. З добування кам'яної солі почався у другій половині XVII ст. процес освоєння природних багатств краю. У 1676 р. на соляних озерах виникло перше місто Донбасу -- Соляне (Слов'янськ). Солеварами у 1702 р. було засноване і друге місто -- Бахмут. З 1715 р. запрацювали солеварні заводи -- Бахмутський і Торський.

Промислові запаси кам'яного вугілля в районі ріки Біленької (притока Лугані) виявили місцеві козаки; вони ж навчилися використовувати вугілля у побуті. Покладами зацікавилися ландрат Микита Верейський та комендант Бахмутської фортеці Семен Чирков. В кінці 1721 р. вони направили зразки кам'яного вугілля і руди у Санкт-Петербург. Направлена на місце експедиція Г. Капустіна засвідчила придатність місцевого вугілля для виплавки чавуну. Однак до кінця століття розміри його видобування були незначні. Тільки заснування Лисичанського заводу у 1795 р. зрушило справу з мертвої точки.

Історія із заснуванням Лисичанська обросла міфами, один з яких, на жаль, потрапив і у наукові видання. Йдеться про 1710 рік, з яким часто пов'язують утворення міста. Усталена в довідковій літературі радянського часу, ця дата не має підтвердження у жодному з достовірних джерел, доступних історикам. Введена свого часу в обіг московським журналістом Г. Марягіним (Исследование недр Донбасса. -- М., 1951) без посилання на будь-яке джерело, вона некритично була сприйнята іншими авторами, потрапила в енциклопедії і довідкові видання, і, зрозуміло, стала підставою для відзначення ювілеїв міста. До уявного 250-річчя Лисичанська було приурочено видання книги М. Лопатіна, в якій автор не зупинився перед відвертими фальсифікаціями історичних фактів. Очевидно, на основі традиції датою заснування Лисичанська названо 1710 рік і у затвердженому Кабінетом міністрів України Списку історичних населених місць.

Не можна не погодитися з аргументами ряду істориків Донбасу, які ставлять цю дату під сумнів. Лисичанськ як великий промисловий центр Донбасу, як перше шахтарське поселення і перший осередок промислової розробки кам'яного вугілля, веде свій родовід від відомого указу Катерини ІІ від 14 листопада 1795 р. Саме ця дата і має, на наш погляд, вважатися датою заснування міста Лисичанська. Утім, як це не дивно, у новітньому учбовому посібнику "История Луганского края" на різних сторінках фігурують обидві датиИстория Луганского края. -- Луганск, 2003. -- С. 254, 392..

1795 рік -- це також початкова дата історії Луганська -- саме тоді під керівництвом шотландського інженера Карла Гаскойна почав створюватися Луганський чавуноливарний завод. Сюди завезли кваліфікованих робітників та майстрів з Липецька й Петрозаводська, щойно викуплених кріпаків з Тамбовщини та Курщини, до кінця століття сюди партіями завозилися польські військовослужбовці -- усього 371 чол.Кононов І. Етнос. Цінності. Комунікація (Донбас в етнокультурних коорди-натах України). -- Луганськ, 2000. -- С. 113.

Здобутки цивілізації, однак, надто важко пробивали собі дорогу в краї, позбавленому міст, впорядкованих шляхів, культурних осередків, освітніх закладів. Обмаль працездатної людності змушувала російську владу освоювати по суті "нічийні" землі шляхом залучення переселенців звідусіль -- етнічна строкатість краю справді не мала прецедентів деінде. Але завезені з далеких і близьких країв колоністи погано адаптувалися до умов необжитих територій і, як правило, довго на одному місці не затримувалися. Експеримент з утворенням на землях Запорожжя й Слобожанщини т.зв. Нової Сербії та Слов'яносербії виявився короткочасним і в загальному підсумку невдалим. По суті аж до кінця ХVШ ст. величезна територія сучасного Донбасу була типовим "фронтиром", місцем "зустрічі", далеко не завжди мирної, різних ментальностей, життєвих стилів, поведінкових стереотипів.

Ситуація змінилася, коли в регіоні почалося залізничне будівництво. Упродовж 1866-1870 рр. залізничне сполучення з'єднало Харків з Таганрогом, а у 1884 р. Катерининська залізниця поєднала зону вуглевидобутку із залізорудним Криворізьким районом. Попит на вугілля різко зріс, а можливості налагодження металургійного виробництва на базі достатньої кількості руди й вугілля заохотили іноземних інвесторів. Невдовзі Донбас був в усіх напрямках перерізаний залізничними магістралями. Товариство Південно-Східних залізниць, утворене 1892 р., зв'язало Донбас із Нижнім Поволжям, лінії Балашов-Харків (1895) і Балашов-Пенза (1896) забезпечили вихід у Середнє Поволжя. У 1902 р. магістраль Київ- Ковель завершила процес виходу мереж Донбасу на Правобережжя і далі -- у напрямі Польщі, Кавказу, Персії.

Промисловий переворот на теренах Донбасу тривав упродовж століття і завершився, коли примусову працю залежних селян замінила праця вільнонайманих робітників. Прискорена урбанізація Донбасу зумовила виразну асиметрію його етнодемографічної структури. За підрахунками І. Кононова, зробленими на підставі даних перепису 1897 р., українці становили 62,5% мешканців Донбасу, росіяни -- 24,2%, греки -- 4,2%, німці -- 3%, євреї -- 2%, татари -- 1,4%. Дещо інші пропорції склалися в гірничозаводській промисловості Донбасу -- тут росіяни становили 74% робітників, українці -- 22,3%. Загальною закономірністю було не надто велике бажання українців, переважно селян, поповнювати кадри промислових монстрів; доволі часто вони віддавали перевагу виїзду у віддалені регіони країни перед влаштуванням на роботу на розташованих поруч підприємствах Там само. -- С. 117-119..

У баченні Т. Шульги величезний приплив переселенців в Україну з Росії й Білорусі, де перенаселення стало проблемою значно раніше, ніж в Україні, створив феномен переважання російськомовного населення промислових міст і містечок Донбасу. Селянське населення Сходу України, яке з самого початку формувалося на поліетнічній основі, хоч і з перевагою українців, поступово втягувалося в життя промислових районів і частково русифікувалося. Різниця між історично хліборобськими й індустріальними регіонами, яка частково згладжувалася колонізаційними процесами XVIII і перших трьох чвертей XIX ст., знов стала більш рельєфноюШульга Т.С. Територіальний чинник в історії України доби незалежності: теорія та практика // Життєвий простір України: політичний та гуманітарний виміри (1991-2010 роки). -- К., 2012. -- С. 234-235..

Непростими у цьому контексті виявилися як мовні проблеми, так і проблеми українсько-російських відносин. Російська імперія, нагадує І. Дзюба, завжди мала специфічні "секрети" проти України, сформульовані ще на початку XVIII ст. князем Б. Куракіним: "К содержанию того народа малороссийского надобно некоторые пункты секретов иметь и всегда того смотреть"Украина -- Россия: концептуальные основы гуманитарных отношений. -- К., 2001. -- С. 307.. "Секрети" були прозорі й зрозумілі: українці мали стати об'єктом асиміляції скрізь, а особливо -- у регіонах погранич.

Одним із таких "секретів Полішинеля" була послідовна лінія на централізацію й бюрократизацію адміністративно-територіального устрою. Козацькі полки були ліквідовані, як тільки стали непотрібними для військових цілей, не задовольнила владу і багато у чому непідконтрольна їй військова організація сербських мігрантів. 1764 р. шляхом об'єднання Нової Сербії та Новослобідського полку було утворено Новоросійську губернію, до якої невдовзі приєднали Слов'яносербію й Бахмутський козацький полк та 15 сотень Миргородського й Полтавського полків. Такий складний "коктейль" започаткував лінію на перешкоджання будь-яким спробам виділення українських територій у окремий національно-територіальний комплекс, якого царський уряд дотримувався неухильно. Указом від 14 лютого 1775 р. було утворено Азовську губернію. Спочатку до її складу входили дві провінції -- Азовська та Бахмутська (з Слов'яносербією). Наприкінці 1775 р. до Азовської губернії було передано ще Торський повіт та містечка Нові та Старі Водолаги, що відійшли від Слобідсько-Української губернії.

У 1778 р. Азовська губернія ділилася вже на 9 повітів -- Катеринославський, Олександрівський, Павловський (з 1780 -- Павлоградський), Марієнпольський (Маріупольський), Таганрозький, Бахмутський, Торський, Натальїнський (Костянтиноград- ський) і Царичанський. Своє автономне управління мала в її складі Земля Війська Донського. У такому складі (з деякими змінами) Азовська губернія проіснувала до 1783 р.Новицкий Я.П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (Лево-бережная часть нынешней Екатеринославской) (1775-1783). -- Александровск, 1910; Пірко В.О. Описи Азовської губернії (кінець XVIII ст.) // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. -- Вип. 1. -- Дніпропетровськ, 1997. -- С. 190-191.

Територіальні зрушення кінця XVIII ст. змінили геополітичну ситуацію і на північному узбережжі Чорного моря. О.Стегній та М. Чурилов мають рацію, коли пишуть, що завоювання причорноморських територій Росією революціонізувало політичну та історичну географію України і ґрунтовно змінило відносини України зі Сходом, які до того були однією з детермінант українського буття.

Геополітичні зрушення створили передумови для великих міграційних процесів, а ці процеси, у свою чергу, створили нову українську територію. Межі українського розселення, що сформувалися історично, значно розширилися; територія нового освоєння істотно відрізнялася "від усіх державно-адміністративних структур, в яких українці жили в минулому Стегній О.Г., Чурилов М.М. Регіоналізм в Україні як об'єкт соціологічного дослідження. -- К., 1998. -- С. 29.

Кононов І. Етнос. Цінності. Комунікація. -- С. 113..

Втім, територіальні та демографічні зміни ніяк не позначилися на політичному статусі України. Для світу вона, як і раніше, не існувала. Намагання стерти будь-які відмінності між росіянами і українцями, повністю асимілювати останніх відбивали не тільки пропагована урядовими колами Росії теорія єдності "трьох гілок російського народу", але й закріплення за новоприєднаними землями назв "Юго-Западный край" та "Новороссия". Українська культура, яка не мала у цих регіонах належної інтелектуальної бази, існувала в умовах постійного тиску ідеологічної й естетичної цензури й русифікаторської нівеляції і, природно, поступалася впливом на сході -- російській, а на заході -- польській.

Складне переплетення процесів прискореної урбанізації Донбасу та його культурної маргіналізації -- явище, яке по суті не має аналогів у світовій історії і заслуговує на поглиблені дослідження саме в ключі сумісності асиміляційної політики центру зі зведенням соціальних і культурних бар'єрів. Засновані 1795 р. Луганський завод та Лисичанський рудник І. Кононов назвав "першими острівцями індустріального суспільства" на українській землі".

Але він же відзначив їхній парадоксальний характер -- новітня техніка поєднувалася з архаїчними суспільними відносинами. Виробництво здійснювалося по суті в режимі військової дисципліни і трималося на примусовій праці. Інфраструктура не встигала за розмахом промислового будівництва. Працюючи по 12 годин на добу, люди змушені були решту часу тулитися в бараках та землянках. Три великі рудники -- Щербинівський, Нелепівський та Північно- Микитівський, на яких працювали 15 тис. робітників, обслуговував лише один "роз'їзний" лікар. Людей косили сухоти, професійні захворювання. Смертність дітей досягала 55%. Не дивно, що регіон вирізнявся високими протестними настроями.

Переважно немісцеві робітники, що жили в умовах неймовірної тісноти, часто у нелюдських умовах бараків, швидко засвоювали негативні стереотипи поведінки щодо влади і власності, виявляючи схильність до стихійних руйнівних бунтів. Відірвавшись від землі, вчорашні селяни опинялися на становищі маргіналів, в системі цінностей яких превалювали культ грубої сили і сумнівні задоволення, пов'язані з пияцтвом. Потрапляючи у фабричний казан, росіяни, українці, греки поступово денаціоналізувалися, втрачаючи цілісне світосприйняття селянина і не набуваючи навичок міського жителя. Симбіоз залишкової патріархальності і радикальних, зрівняльних настроїв створював вибухову суміш, яку спритно використовували у своїх інтересах як ліворадикали різних мастей, так і праві консерватори -- чорносотенці.

І все ж структурні закономірності, фундамент яких був закладений у кінці ХІХ ст., продовжували діяти. Регіон поступово перетворювався на провідний центр індустрії імперії. За 40 пореформених років обсяг вуглевидобутку тут збільшився у 112 разів. З 17 металургійних та машинобудівних заводів Півдня Росії 12 діяли у Донбасі. У 1900 р. Донбас давав майже 70% усього вугілля імперії. Кількість робітників, зайнятих у вугільній галузі, зросла з 32 тис. у 1885 р. до 168 тис. у 1913. Галузь контролювали близько 20 спільних акціонерних товариств, переважно з французьким та бельгійським капіталом.

Бурхливо розвивалася в регіоні й металургія, насамперед завдяки гарантіям і пільгам. Англійський капітал і англійські робітники попервах домінували на новоствореному британським підприємцем Джоном Юзом металургійному підприємстві, що поклав початок Донецьку.

Це сталося 1869 р., коли, уклавши з царським урядом "Договір на утворення Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізоробного та рейкового виробництва", Юз безоплатно дістав землі уздовж лінії Харківсько-Азовської залізниці й позику у 500 тис. руб. на прокладання рейкового шляху до майбутнього заводу. І хоч він зривав усі обумовлені у договорі строки, уже в 1876 р., з пуском другої доменної печі, Юзівський завод вийшов на перше місце в країні за виробництвом металу. Новоросійське товариство, орендуючи, а згодом скупивши у поміщиків понад 20 тис. десятин землі, стало найбільшим у Бахмутському повіті землевласником. А в селищі Юзівка, яке у 1870 р. мало 164 мешканці, за переписом 1897 р. значилося уже 28076 жителів. Юз намагався облаштувати його за традиційними англійськими канонами -- 19 паралельних вулиць-ліній, що перетиналися провулками, були вимощені камінням, освітлювалися електричними й газовими ліхтарями. Центр міста на початку ХХ ст. прикрасили парк, літній театр, ставок, кількість мешканців сягнула 70 тис. Утім, порушивши у 1896 р. перед владою питання про надання поселенню міського статусу, Бахмутська повітова управа констатувала, що ніяких органів самоврядування у поселенні немає, і статус його неясний. "Юзівка не є ані містом, ані посадом, ані містечком", -- зазначалося у поданні Донецк. Историко-краеведческий очерк. -- Изд. 2-е. -- Донецк, 1981. -- С. 38-44..

Утім, наявність таких, невизначених за статусом, але з потужним економічним потенціалом поселень визначала нове обличчя Південної України. Німецькому досліднику Райдеру Лінднеру саме на прикладі постаті Дж. Юза та Юзівки вдалося показати, як у контексті модернізації й індустріалізації виникала нова система соціальної комунікації, що у підсумку для Російської імперії виявилася фатальною.

Стабілізаційні й дестабілізаційні процеси відбувалися паралельно, до певного часу врівноважуючи одні одних. Промислове освоєння нових регіонів означало значний крок уперед у трансформації патріархальних основ життя. Але масова міграція супроводилася настільки гострими соціальними й етнічними конфліктами, що в перспективі революційний вибух ставав невідворотним Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні. 1860-1914 рр. Індустріалізація і соці-альна комунікація на Півдні Російської імперії. -- К.-Донецьк, 2008..

Поступово іноземний капітал у Донбасі заміщувався російським, змінювався й кадровий склад інженерно-технічного персоналу. На Юзівському заводі у 1914 р. на 32 іноземних спеціалісти припадало вже 858 російських. Однак, і російським капіталістам, як і іноземним, було невигідно вкладати кошти у міську інфраструктуру, і тому Юзівка, не кажучи вже про інші нововиниклі осередки індустріалізації, офіційного статусу міста аж до падіння імперії так і не здобула. І за суто зовнішніми прикметами, і за станом культури вона не піднялася вище рівня занедбаного робітничого селища.

Не дивно, що у зв'язку з надто запізнілим наданням міського статусу більшості поселень Донбасу проблеми міського літочислення постійно зринають в системі "ідеологічного пропагандизму" (термін Н. Яковенко). Саме навколо "відправних дат" кипить напруга пристрастей, а дискусії щодо "віку" міст не вщухають роками і неймовірно активізуються при наближенні дат, які можна видати за ювілейні.

Мало не щодня Інститут історії України НАН України одержує листи від місцевих краєзнавців, різних науково-просвітницьких закладів і державних установ з проханням санкціонувати внесення уточнень у Список історичних населених місць -- переважно убік "задавнення" історії міста. Уже близько п'яти років, зокрема, Інститут листується з наполегливими місцевими істориками, краєзнавцями і різними державними інституціями щодо дати заснування Донецька. Позиція Інституту однозначна: для перегляду усталеної дати -- 1869 рік, зафіксованої у Списку історичних населених місць України, достатніх підстав немає. Однак місцеві краєзнавці постійно апелюють до державних інституцій з пропозиціями щодо альтернативних дат -- 1690 і 1779 роки.

Перша обґрунтовується наявністю (документально не доведеною) козацьких зимівників на території сучасного міста. Її підтримав кілька років тому Центр пам'яткознавства НАН України. Друга дата прив'язана до письмової згадки у "Матеріалах для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії" (1880 р.) населеного пункту Александровка, територія якого нині є північно-східною частиною Київського району ДонецькаМакаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. -- Вып. II. -- Екатеринослав, 1880. -- С. 69-70.. На цій даті наполягала після проведення відповідних дискусій експертна комісія Донецького університету.

Варто придивитися пильніше до аргументації прибічників "задавнення" історії Донецька; на наш погляд, вона може слугувати зразком нерозуміння самої суті міської традиції. Перша пропонована дата -- 1690 рік -- теж згадується у "Материалах для историкостатистического описания Екатеринославской епархии"Там само. -- С. 38-39., але у контексті, який не дає підстав для висновку про започаткування постійного поселення. Йдеться про зимівник і хутір на території майбутньої слободи Ясинуватої, в яких "сидело несколько отшельников, абшитованных запорожцев, занимавшихся пчеловодством, скотоводством и рыбальчеством". Навіть якщо ці кілька "отшельников" заснували поселення, воно, найімовірніше, зникло, оскільки з перенесенням у 1713 р. російсько-турецького кордону згадана територія опинилася у складі Кримського ханства. Отже, висновок про 1690 рік як рік заснування Донецька підкріплений хіба що емоціями.

Недостатньо обґрунтованою є й інша дата -- 1779 р. Ця дата стосується першої згадки села Олександрівки, територія якого нині входить до Київського району Донецька. Як ми неодноразово зазначали у листуванні з місцевими краєзнавцями, існування слободи Александровка у 1779 р. не дає підстав для перегляду дати заснування Юзівки. Адже Юз будував завод і зводив місто не в с. Александровка, а за 7 км від нього. У тогочасне місто слобода Александровка не влилася, а існувала в межах Бахмутського повіту окремо від нього. За тими ж "Матеріалами для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії", у ній 1870 р. проживало понад 1000 чол., тоді як населення Юзівки обчислювалося цифрою 164 особи.

Наявні документи дають підставу твердити, що історія Юзівки як міста почалася лише тоді, коли новозбудоване у 1869 р. селище для робітників Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізоробного і рейкового виробництва злилося з шахтарським селищем Олександрівського рудника, збудованим 1841 р.

Зрозуміло, що нові архівні пошуки чи археологічні знахідки можуть змусити переглянути усталену дату. Але будь-які "патріотичні", тим більше кон'юнктурні, міркування при визначенні "віку" міст брати до уваги недоцільно.

Спроби "задавнення" історії ряду інших міст Донеччини теж не мають під собою реальних підстав. Приміром, з краєзнавчої і науково-довідкової літератури у затверджений Кабміном список історичних населених місць "перекочувала" дата заснування Артемівська -- 1571 р. В. Пірко переконливо доводить, що "прив'язка" витоків історії міста до виникнення Бахмутівської сторожі некоректна -- ця сторожа знаходилася на лівому березі Сіверського Дінця при впадінні у нього р. Жеребець (нині територія с. Ямпіль). Та й взагалі сторожі не були ані укріпленнями, ані поселеннями, і навіть вогнища навколо них розпалювати заборонялося. Що ж до початків Артемівська, то В. Пірко відносить їх до 1697 р., коли після розорення промислів на р. Тор місцеві солепромисловці перейшли р. Бахмут і почали добувати сіль на цьому місці. Острог тут з'явився 1703 р., і відтоді поселення стали називати містом Бахмут.

Наявні у краєзнавчій літературі і у довідкових виданнях відомості про дати заснування Маяцького (1644) і Торського містечок В. Пірко також аргументовано оспорює. Маяки були зведені за вказівкою уряду 1663 р., а м. Тор -- у 1676 р. (хоч постійне населення у цій місцевості простежується від 1664 р., коли тут було зведено казенні солеварні). Щодо міст Донбасу особливо варто мати на увазі, що розкидані на великому просторі хутори вважати початками міст доволі ризиковано.

Зате, як переконливо доводить В. Пірко, є чималі резерви щодо простеження впливу козацької традиції на процес містоутворення у цьому регіоні. Приміром, датою утворення Маріуполя вважається 1780 рік, коли тут з'явилися грецькі переселенці. Але ж в описі міст Азовської губернії 1781 р. зазначається, що греки в липні 1780 р. зайняли Кальміуську слободу з укріпленням Домаха, яка була паланковим центром зруйнованої Січі з 1735 р. На той час вона мала 55 будинків, які належали запорожцям і діючу Свято-Миколаївську церкву. Отже, зазначає автор, початки Маріуполя варто пов'язувати із запорозьким укріпленням Домаха. Можливо, витоки його сягають і значно глибше, оскільки Домахою називалося венеціансько-грецьке поселення, яке існувало тут з кінця XIV до кінця XV ст. і також згадувалося у описі Азовської губернії 1781 р.

Поле для пошуків і гіпотез у царині містознавства справді неозоре. Важливо лише, щоб пошуки велися в архівах і бібліотеках, а не в канцеляріях посадовців у переддень ювілеїв.

Не хотілося б, щоб ці застереження були сприйняті як негативне ставлення до самої ідеї міських ювілеїв. Зрозуміло, що у розумних межах ювілейні заходи сприяють пробудженню інтересу до культурної спадщини і вихованню патріотичних почуттів. Але при цьому вкрай важливо не довести глорифікаційні устремління до стану цілковитого абсурду, як це, на жаль, в Україні доволі часто трапляється.

Святкують уже ювілеї не тільки міст, але й губерній та областей, а якщо області переформатовувалися, то відзначають кілька ювілейних дат. Приміром, у 2002 р. відзначали 70-річчя, а у 2007 р. -- 75-річчя Донецької області. На ювілейній монеті, випущеній в обіг до останнього ювілею -- логотип, що відтворює межі нинішньої Донецької області. Але ж у таких адміністративних кордонах область постала лише у 1938 році, а та, що була утворена у 1932-му з центром в Артемівську, була значно більшою за територією (з неї було утворено дві області -- Сталінську й Вороши- ловградську). Отже, якщо вже варто було відзначати 70-річний ювілей сучасної області, то у 2008 р., а не у 2002 р.

Принагідно зазначимо, що зосередження багатьох фахівців і особливо краєзнавчого загалу на пошуках "відправних дат" історії кожного міста у самій своїй основі мало перспективне. Умовність будь-якого "точного" датування у містознавстві давно доведена, і зовсім не випадково М. Вебер, який поетапно і всеохопно простежив пов'язаний із появою міст "перехід із підневільного стану у вільний", жодної конкретної дати не назвав. Енергію, що витрачається на пошук "точних дат", корисніше було б спрямувати на порівняльний аналіз генезису міст, урбанізаційних хвиль, міграційної рухливості, виділення етапів у розвитку міської культури.

Потребує глибокої наукової розробки типологія міст на українських теренах, теорія "ядер" міст, логіка містоутворення, еволюція соціокультурної стратифікації міського простору. Пріоритетним науковим завданням має стати простеження "історичного континуїтету" (спадкоємності) у міському розвитку в умовах цивілізаційних змін, переорієнтації напрямів урбанізаційних потоків, складної динаміки до- індустріальних, індустріальних і постіндустріальних форм суспільного життя. Вдячне наукове завдання -- дослідження на конкретних прикладах специфічності міської ментальності.

Адже саме ритмами міського життя, що змінюються під впливом цивілізаційних зрушень, визначаються соціокультурні цикли, зумовлюється розвиток чи девальвація ціннісних орієнтацій, ідейних настанов, моральних норм. Історія міст Донбасу у цьому контексті дає багатий матеріал для роздумів про те, чому на крутих поворотах історії реакція локальної суспільної свідомості може виявитися ірраціональною і недалекоглядною.

Размещено на Allbest.ru